Про любов. Школа пані Фреймут

Агата Крісті. Вілла «Філомела»

— Бувай, люба!

— Хай щастить, коханий!

Алекс Мартін стояла, опершись на маленьку просту хвіртку і спостерігала за тим, як постать її чоловіка віддалялася дорогою до села.

Він уже повернув і зник з овиду, та Алекс так і стояла, недбало прибравши з обличчя пасмо пишного каштанового волосся. Її мрійливий погляд був спрямований у минуле. Алекс Мартін не була вродливою, навіть, власне кажучи, не була гарненькою. Але її обличчя, обличчя жінки вже не першої молодості, набуло віднедавна таких сяйва й м’якості, що її колишні колеги по офісу заледве могли її впізнати. Міс Алекс Кінг була акуратною і діловою молодою леді, вправною, дещо різкою, але явно тямущою і практичною.

У житті Алекс довелося нелегко. Протягом п’ятнадцяти років, з вісімнадцяти до тридцяти трьох, їй довелося утримувати себе (а впродовж семи років ще й матір-інваліда,) працюючи друкаркою-стенографісткою. Саме ця боротьба за виживання загострила м’які риси дівочого обличчя.

Був у її житті й роман, свого роду, з колегою-клерком Діком Віндіфордом. Як жінка прониклива, Алекс завжди знала, що він до неї не байдужий, хоч і не показувала цього відкрито. Для світу вони були не більш як друзі. Зі своєї мізерної зарплатні Дікові доводилось оплачувати навчання брата, тож годі було й думати про одруження.

І тоді, несподівано, порятунок від буденних тягарів прийшов до дівчини неймовірним чином. Далека родичка померла й залишила свої гроші Алекс. Цих кількох тисяч фунтів вистачало для річного прибутку в п’ятсот фунтів. Для Алекс це були свобода, життя, незалежність. Тепер їй і Дікові не доведеться більше чекати.

Уявляючи майбутнє, Алекс щоразу була майже певна, що вона стане Діковою дружиною. Вони, на її думку, симпатизували одне одному, але були розважливими людьми. Часу достатньо, нікуди поспішати. Так минали роки.

Однак реакція Діка виявилася неочікуваною. Якщо він і раніше не намагався відкрито заговорити про свої почуття, то тепер здавався ще менш готовим це зробити. Він уникав її, зробився понурим і замкнутим. Алекс швидко зрозуміла, в чому річ. Вона стала забезпеченою жінкою. Тактовність і гордість не дозволяли Дікові посвататись до неї. Він не перестав їй подобатися. Навпаки, вона почала подумувати над тим, чи самій не зробити перший крок, коли несподіванка вдруге постукала в її двері.

Через друзів вона познайомилася з Джеральдом Мартіном. Він нестримно закохався в неї, і вже через тиждень вони заручились. Алекс, яка вважала себе не не з тих, що «отак запросто закохуються», була підкорена.

Сама того не бажаючи, вона збурила пристрасть у свого попереднього коханого. Дік Віндіфорд прийшов до неї, киплячи від люті.

— Цей чоловік абсолютний незнайомець! Ти нічого про нього не знаєш!

— Я знаю, що кохаю його.

Як ти можеш це знати через тиждень після знайомства?!

— Не всім потрібно одинадцять років, аби зрозуміти, що вони кохають дівчину, — сердито відповіла Алекс.

Його обличчя побіліло.

— Ти була мені небайдужа з моменту зустрічі. Я думав, що теж небайдужий тобі.

Алекс була чесною.

— І я так гадала, — зізналася вона. — Але, видно, тому, що не знала, яким буває кохання.

Тоді Дік знову не втримався. Благання, просьби, навіть погрози проти того, хто посів його місце. Алекс зачудовано дивилася на вулкан, який ховався під стриманою зовнішністю людини, що її, здавалося, вона знала дуже добре.

Цього сонячного ранку вона, спершись на хвіртку, думала про ту розмову. Вона була заміжня місяць і весь цей час ідилічно щаслива. Та все ж у мить відсутності чоловіка, який став центром її світу, дрібка тривоги домішалася до її ідеального щастя. Причиною тієї тривоги був Дік Віндіфорд.

Тричі від дня весілля їй снився той самий сон. Обставини щораз були інші, та головна ідея — та сама. Вона бачила, що її чоловік лежить замертво, а Дік Віндіфорд стоїть над ним, і знала — чітко і ясно, — що саме Діковою рукою було нанесено вирішальний удар.

Але як би жахливо все це не виглядало, було дещо куди страшніше. Після пробудження вона з жахом усвідомлювала, що уві сні це здавалося їй абсолютно нормальним і неминучим. Вона, Алекс Мартін, була щаслива, що її чоловік неживий. Вона простягала руку вбивці, часом дякувала йому. Сон щоразу закінчувався однаково — вона падала в обійми Діка Віндіфорда.

Вона ані разу не прохопилася чоловікові про цей сон, та він тривожив її дужче, ніж вона зізнавалася собі. Невже це було попередження, пересторога проти Діка Віндіфорда?

Різкий звук телефонного дзвінка десь із нетрів дому відірвав її від роздумів. Вона ввійшла до вілли і взяла слухавку. Аж раптом похитнулася і сперлася рукою об стіну.

— Хто, ви кажете, говорить?

— Ну ж бо, Алекс, що з твоїм голосом! Я заледве впізнав тебе! Це Дік.

— Ой, - сказала Алекс. — Ой! Де.. де ти?

— В «Руці подорожнього». Непогана назва, правда? Чи ти навіть не знаєш про існування пабу в цьому селі? Я у відпустці, трохи от рибалю тут. Ти не проти, якщо я зазирну до вас, пари голуб’ят, сьогодні після вечері?

— Ні, — відрубала Алекс, — тобі не можна приходити.

Запала тиша, а тоді знову почувся Діків голос, трохи змінений.

— Прошу вибачити, — офіційно сказав він. — Звісно, я не турбуватиму…

Алекс поспішно перебила. Він, мабуть, вирішив, що вона поводиться надто дивно. Це справді було дивно. Вона добряче розхвилювалася.

— Я лише мала на увазі, що ми вже… мали плани на сьогодні, — пояснила вона, намагаючись змусити свій голос звучати якнайприродніше. — Ти не… ти не прийдеш на вечерю завтра?

Та Дік, вочевидь, помітив силуваність її тону.

— Щиро дякую, — сказав він тим самим офіційним тоном. — Та я можу вирушити далі будь-якої миті. Залежить від того, об’являться мої друзі чи ні. Бувай, Алекс. — Він зупинився, а тоді квапливо додав іншим тоном: — Усього тобі найкращого, люба.

Алекс поклала слухавку з відчуттям полегшення.

— Йому не можна приходити, — повторила вона собі. — Йому не можна приходити. Ох, і дурна ж я! Науявляла собі, аж от до чого дійшла. Та все ж я рада, що він не прийде.

Вона підхопила зі столу солом’яний капелюшок і знову вийшла в сад, зупинившись лише, щоб глянути на назву, вирізьблену над ґанком: Вілла «Філомела»[3].

— Яке вигадливе наймення, — сказала вона одного разу Джеральдові, ще до того, як вони побралися. Він розсміявся.

— Моя маленька городяночко, — мовив він лагідно. — То ти хіба ніколи не чула солов’я? Коли так, я радий. Солов’ї повинні співати лише закоханим. Ми слухатимемо їх разом, літніми вечорами, біля нашого власного дому.

І спогад про те, як вони їх почули, нагнав щасливий рум’янець на щоки Алекс.

Саме Джеральд знайшов віллу «Філомела». Він примчав до Алекс, переповнений захватом. Він знайшов найкраще місце для них — унікальне, просто перлину. Такий шанс випадає раз у житті. І коли Алекс побачила його, вона також була в захопленні. Щоправда, розташування було доволі віддалене — дві милі від найближчого села — але сама вілла була така вишукана, що одразу зачарувала її своїм старосвітським виглядом і комфортом ванних кімнат з гарячою водою, електрикою і телефоном. Та раптом — заковика. Власник ні з того ні з сього передумав здавати віллу в оренду. Він погоджувався лише на продаж.

Джеральд Мартін, маючи хороший дохід, не міг, проте, скористатися зі свого основного капіталу. Йому вдасться зібрати щонайбільше тисячу фунтів. Власник править три. Та Алекс, яка вже налаштувалася жити там, прийшла на допомогу. Її капітал було легко реалізувати, адже він зберігався у вигляді облігацій на пред’явника. Вона вкладе половину своїх коштів у придбання будинку. Ось так вілла «Філомела» і стала їхньою. Щоправда, слуги не бачили нічого привабливого в сільській глушині, тож Алекс доводилося самій клопотатися домашньою роботою. Лише за садом, який був рясно всаджений квітами, наглядав старий із села. Він приходив двічі на тиждень.

Обійшовши ріг будинку, Алекс здивувалася, побачивши садівника, схиленого над клумбами. Він мав приходити на роботу щопонеділка і п’ятниці, а сьогодні була середа.

— Джордже, що ти тут робиш? — запитала вона, наближаючись до нього.

Старий підвівся, посміюючись, і торкнувся крис зношеного капелюха.

— Я собі гадаю, що ви здивувалися, пані. Та воно таки так. Але в нашого поміщика йменини в п’ятницю, і я кажу ото собі, кажу, що ні містер Мартін, ані його місіс, не будуть зобижатися, якби я пришов один раз у середу замість п’ятниці.

— Ну звісно, нічого страшного, — сказала Алекс. — Бажаю тобі гарно повеселитися на іменинах.

— Та я так і збираюся, - запросто відказав Джордж. — Бо ж воно добре набити кендюха і знати, що не тобі платити. Поміщик для нас, мешканців тобто, готує файний обід. Та й ще я подумав, пані, що міг би розпитати, які бордюри навколо квітників вам більше до вподоби, заки ви поїдете. Бо ж Ви, пані, й не знаєте напевне, коли вернетеся?

— Але я нікуди не їду.

Джордж вирячився на неї.

— Та ж хіба ви не їдете до Льондона завтра?

— Ні. Звідки ти це взяв?

Джордж повів головою з боку в бік.

— Вчора здибав пана в селі. То він мені й каже, ніби ви їдете до Льондона взавтра, і не знаєте, коли назад.

— Нісенітниця, — відповіла Алекс, сміючись. — Ти, мабуть, щось не так зрозумів.

Та все ж їй стало цікаво, що такого міг сказати Джеральд, аби так заплутати старого. Їхати до Лондона? Вона не мала жодного бажання повертатися в Лондон.

— Я ненавиджу Лондон, — сказала вона, раптово й різко.

— А-а-а, — сказав Джордж спокійно, — виходить, я щось не второпав. Та якось мені то виглядало ясно. Я радий, що ви лишаєтеся тута. Я от не розумію всього того швендяння, та й про Льондон не крепко думаю. Мені-от ніколи туди не треба. Забагато отих аутомашин — ото біда тепер. Іно возьме собі аутомашину — так і не може всидіти на їдному місці. Містер Еймс, який до вас мав сю хату, — що ж за хороший і спокійний жентельмен був, поки не розжився на одну з тих тарадайок. І місяця не минуло після того, як уже виставив віллу на продаж. Ох, і силу грошенят він на неї потратив — на крани в кожну спальню, на електричне світло, і на решту. «Вам не бачити тих грошей, як свої вух, — кажу йому. — Не всіх же такий ґедзь вкусив, аби митися в кожній кімнаті хтіли». «Але, Джордже, — відказує він, — я отримаю готівкою кожне пенні, з тих двох тисяч фунтів, які мені заплатять за дім». Та й таки отримав.

— Він отримав три тисячі, — поправила Алекс, усміхаючись.

— Дві тисячі, — повторив Джордж. — Це сума, яку він заправив і на якій сторгувався. І страх яка велика цифра то була.

— Насправді, то було три тисячі, — наполягала Алекс.

— Леді ніколи не розуміються на цифрах, — сказав Джордж, якого її слова не переконали. — Ви ж не стверджуватимете, що містер Еймс отако нахабно взяв та й сказав вам уголос про три тисячі, чи не так?

— Він цього мені не казав, — погодилася Алекс. — Але сказав так моєму чоловікові.

Джордж знову схилився над квітником.

— Ціна була дві тисячі, — мовив він затято.

Алекс вирішила не перечитися далі. Вона перейшла до іншої клумби і зірвала кілька квіток. Прямуючи з духмяним оберемком до котеджу, Алекс помітила маленьку темно-зелену річ, що виднілася з-за якогось листя на квітнику. Вона нахилилася і підняла її, впізнавши чоловіків кишеньковий щоденник. Він, очевидно, випав з його кишені.

Вона розгорнула його й переглянула сторінки з певною втіхою. Майже з самого початку подружнього життя вона помітила, що імпульсивний та емоційний Джеральд був навдивовижу акуратним і методичним. Він неймовірно переймався тим, аби вчасно поїсти, і завжди планував увесь день з точністю розкладу потягів.

Переглядаючи щоденник, вона з посмішкою помітила запис від 14 травня: «Одружитися — Алекс — св. Петра — 2:30».

— От дурник, — прошепотіла Алекс, гортаючи сторінки. Раптом вона зупинилася.

«Середа, 18 червня». Це ж сьогодні!

На сторінці, відведеній на цей день, було вписано Джеральдовим точним, акуратним почерком: «9 вечора». Більше нічого. «Що це Джеральд запланував на дев’яту вечора?» — задумалася Алекс. Вона посміхнулася до себе, подумавши, що якби то була одна з тих історій, які їй подобалося читати, щоденник, без сумніву, забезпечив би її якимись сенсаційними одкровеннями. І, безперечно, йшлося б про ім’я іншої жінки. Вона марно догортала решту сторінок. Там були дати, зустрічі, незрозумілі згадки ділових домовленостей, але тільки одне жіноче ім’я — її власне.

Та все ж, поклавши щоденник до кишені й прямуючи до будинку, вона відчувала невиразне занепокоєння. Слова Діка Віндіфорда знову спали на гадку, наче він стояв поруч і повторював: «Цей чоловік абсолютний незнайомець! Ти нічого про нього не знаєш!» Це була правда. Що вона про нього знала? Врешті-решт, Джеральдові виповнилося сорок. До сорока років у його житті мусили бути жінки…

Алекс вилаяла себе. Вона не повинна допускати таких думок. У неї є значно нагальніші проблеми. Варто чи не варто казати чоловікові про те, що Дік Віндіфорд дзвонив?

Була ймовірність, що Джеральд міг випадково перестрітися з ним у селі. Але в такому випадку він точно згадає про це, коли повернеться, і їй не доведеться взагалі що-небудь пояснювати. Інакше — як? Алекс чітко відчувала, що воліла б нічого йому не говорити.

Коли вона скаже йому, він напевне запропонує запросити Діка Віндіфорда на віллу «Філомела». Тоді їй доведеться пояснювати, що Дік сам це пропонував, і що вона вигадала відмовку, аби зупинити його прихід. А як він запитає її, чому вона так зробила, що вона скаже? Розповість йому про свій сон? Але він тільки посміється, або й гірше — зрозуміє, що вона надає цьому значно більшої ваги, ніж варто.

Врешті, присоромлена Алекс вирішила нічого не казати. Це була перша таємниця від чоловіка, й усвідомлення цього факту змушувало її почуватися ніяково.

Коли вона почула, що Джеральд повертається з села незадовго до обіду, то поспішила до кухні й удала ніби зайнята куховарством — аби приховати своє збентеження.

Одразу стало зрозуміло, що Джеральд не знав про Діка Віндіфорда. Алекс відчула полегшення і, водночас, ніяковість. Тепер вона рішуче налаштувалася на збереження таємниці.

Тільки після простої вечірньої трапези, коли вони сиділи в облицьованій дубом вітальні, відчинивши навстіж вікна, аби впустити солодке нічне повітря з ароматом бузкових і білих матіол, Алекс згадала про щоденник.

— Ось чим ти підживив квіти, — сказала вона, кинувши щоденник йому на коліна.

— Впустив біля межі, чи не так?

— Так. Тепер я знаю всі твої секрети.

— Хіба ж я в чомусь винен? — мовив Джеральд, похитуючи головою.

— А як щодо таємного побачення, сьогодні о дев’ятій?

— О, це… — він, здалося, на мить потрапив у безвихідь. Тоді усміхнувся, наче щось його особливо розважило. — Це таємне побачення з особливо милою дівчиною, Алекс. У неї каштанове волосся і сині очі, і вона дуже схожа на тебе.

— Я не розумію, - сказала Алекс з удаваною серйозністю. — Ти уникаєш відповіді.

— Ні, зовсім ні. Взагалі-то, це нагадування, що я збираюся проявити кілька негативів ввечері і хотів би, щоб ти мені допомогла.

Джеральд Мартін був фотографом-любителем. Він мав трохи старомодну, але з чудовим об’єктивом, фотокамеру, і навіть сам проявляв фотопластини у маленькому підвалі, який переробив під фотолабораторію.

— І це треба зробити рівно о дев’ятій? — жартівливо спитала Алекс.

Джеральд виглядав дещо стривоженим.

— Моя люба дівчинко, — сказав він із ноткою роздратованості в голосі, - людина завжди повинна все планувати на конкретний час. Тоді з усім вона впорається як належить.

Алекс сиділа, хвилину чи дві мовчки спостерігаючи за своїм чоловіком, як він курить, відкинувшись у кріслі. Він закинув темноволосу голову назад і чіткі риси його чисто виголеного обличчя різко виступали на похмурому фоні. Та раптом, невідомо звідки, її накрила потужна хвиля паніки і вона вигукнула перш ніж зупинила себе:

— Ох! Джеральде, хотіла б я більше знати про тебе.

Чоловік приголомшено на неї подивився.

— Але, моя дорога Алекс, ти знаєш про мене все. Я розповів тобі про свою юність в Нортумберленді, про моє життя в Південній Африці, і про ті останні десять років у Канаді, які принесли мені успіх.

— Та це ж бізнес!

Джеральд раптово засміявся.

— Я зрозумів, що ти маєш на увазі — романи. Ви, жінки, всі однакові. Нічого не цікавить вас більше, ніж особисте.

Алекс відчула, як перехопило горло, коли вона нечітко пробурмотіла:

— Ну, але ж вони мусили бути — романи. Я маю на увазі, якби я тільки знала…

Знову на хвилину чи дві запанувала тиша. Джеральд Мартін нерішуче хмурився. Коли він заговорив, голос був понурим, без натяку на попередній глузливий тон.

— Ти думаєш, це розумно, Алекс, ці… витребеньки про Синю Бороду? Так, у моєму житті були жінки. Я не заперечую цього. Та ти не повірила б мені, якби й заперечував. Але я можу щиро тобі поклястися, що жодна з них для мене нічого не означала.

В його голосі був натяк на відвертість, який заспокоїв дружину.

— Задоволена, Алекс? — усміхнувшись, запитав він. Тоді поглянув на неї дещо допитливо. — Що наштовхнуло тебе на ці неприємні думки саме сьогодні? Тебе таке раніше не цікавило.

Алекс підвелася й почала метушливо крокувати по колу.

— Ой, я не знаю, — мовила вона. — Я сама не своя цілий день.

— Це дивно, - сказав Джеральд, так тихо, наче говорив до себе. — Це дуже дивно.

— Чому це дивно?

— Ох, моя люба дівчинко, не варто одразу нападатися на мене. Я сказав так тільки тому, що ти зазвичай така мила і безтурботна.

Алекс насилу посміхнулася.

— Просто все навколо ніби змовилося роздратувати мене, — зізналася вона. — Навіть старому Джорджеві спала на гадку сміховинна ідея, мовляв ми їдемо до Лондона. Він сказав, що чув це від тебе.

— Де ти його бачила? — різко запитав Джеральд.

— Він прийшов на роботу сьогодні, замість п’ятниці.

— Клятий старий йолоп, — сердито сказав Джеральд.

Алекс здивовано зиркнула на нього. Обличчя її чоловіка аж спотворилось від люті. Вона ще не бачила його таким лихим. Помітивши її подив, Джеральд насилу відновив контроль над собою.

— Та він таки клятий старий йолоп, - уже спокійніше повторив він.

— Що ти сказав такого, що змусило б його так вирішити?

— Я? Я нічого не казав. Врешті… А, так, згадав. Я невдало пожартував про вранішню поїздку до Лондона. Мабуть, він зрозумів це буквально. Або ж недочув щось. Ти ж розкрила йому очі на істину?

Він нетерпляче чекав її відповіді.

— Звісно, але коли такі люди, як він, втовкмачують собі щось у голову, то зовсім не легко переконати їх в чомусь іншому.

Тоді вона розповіла про садівникові наполягання щодо вартості вілли.

Джеральд мовчав хвилину чи дві, тоді повільно сказав:

— Еймс погоджувався взяти дві тисячі готівкою, а решту — виплатами під заставу. Саме звідси ця помилка, так виглядає.

— Схоже на те, — погодилася Алекс.

Тоді вона зиркнула на годинник і пустотливо на нього вказала.

— Нам варто братися до роботи, Джеральде. На п’ять хвилин відстаємо від графіку.

Дуже дивна посмішка з’явилася на обличчі Джеральда Мартіна.

— Я передумав, — тихо сказав він. — Я не робитиму сьогодні ніяких фото.

Жіночий розум — то цікава річ. Коли Алекс лягала спати в середу ввечері, її думки був вдоволені та спокійні. А тимчасово піддане сумнівам щастя знову повернулося в первісний стан і торжествувало в душі, як і раніше.

Але до вечора наступного дня, вона зрозуміла, що якісь непомітні сили намагаються зруйнувати його. Дік Віндіфорд більше не дзвонив, та вона, однак, не сумнівалася, що в усьому був винен його вплив. Знову й знову його слова поверталися до неї. «Цей чоловік абсолютний незнайомець! Ти нічого про нього не знаєш!» А разом з ним виринав спогад про обличчя її чоловіка, що закарбувався в її уяві, коли він сказав: «Ти думаєш, це розумно, Алекс, ці… витребеньки про Синю Бороду?» Чому він так сказав?

У цих словах чаїлася пересторога — натяк на прогрозу. Виходило так, наче насправді він сказав: «Тобі б радше не винюхувати про моє колишнє життя. Інакше можеш добряче заробити по носі». Правда, за мить після того він присягався, що в його житті не було жінки, яка б щось означала. Та Алекс даремно намагалася знову повірити в його чесність, бо ж хіба він не був вимушений у тому поклястися.

До ранку п’ятниці Алекс переконала себе, що в житті Джеральда таки були жінки — витребеньки Синьої Бороди, які він ретельно намагався приховати від неї. Її ревнощі, що спершу повільно розгорялися, тепер просто палахкотіли. Невже він і справді збирався зустрітися з жінкою того вечора, о дев’ятій? Невже історія про фотографії була вигадана зопалу?

Три дні тому вона могла заприсягтись, що знає свого чоловіка, як своїх п’ять пальців. Тепер же він здавався їй незнайомцем, про якого їй нічого не було відомо. Вона пригадала його надмірну лють на старого Джорджа, яка так різнилася від його звичної поведінки. Можливо, й дрібниця, та це показало їй, що вона насправді не знала людини, яка була її чоловіком.

У п’ятницю з’ясувалося, що потрібно купити в селі кілька речей. По обіді Алекс запропонувала, що піде по них, поки Джеральд попрацює в саду, але, на диво, він рішуче виступив проти цієї ідеї і наполіг на тому, аби піти самому, а вона нехай лишиться вдома. Алекс була змушена поступитися, однак його наполегливість здивувала й насторожила її. Чому він так прагнув завадити їй піти в село?

Раптом, само собою виникло пояснення, яке розставило все на свої місця. Хіба не могло трапитися так, що, нічого їй не сказавши, Джеральд все ж зустрів Діка Віндіфорда? Її ревнощі, які міцно спали до весілля, лише тепер набрали сили. Хіба не могло статися те саме з Джеральдом? Хіба він не міг спробувати перешкодити її зустрічі з Діком Віндіфордом? Це пояснення так вдало пасувало до фактів, і настільки заспокоювало збурену уяву Алекс, що вона без вагань у нього повірила.

Та навіть після вечірнього чаю вона була нетерпляча й збентежена. Вона боролася зі спокусою, яка з’явилася, щойно Джеральд пішов. Врешті, заспокоюючи сумління переконаннями, що в кімнаті потрібно ретельно прибрати, вона піднялася на горішній поверх, у чоловікову гардеробну. Вона взяла ганчірку, аби запевнити саму себе у власній хазяйновитості.

— Якби я тільки переконалася, — повторювала вона собі. — Якби я тільки могла переконатися.

Даремно вона казала собі, що будь-який компромат було б знищено давним-давно. Проти цього вона мала аргумент: чоловіки інколи зберігають найбільш небезпечні докази через свою надмірну сентиментальність.

Врешті Алекс не витримала. Її щоки пашіли від сорому за її дії, та вона, тамуючи подих, перебирала пачки листів і документів, вивертала шухляди, навіть зазирала в кишені чоловікового одягу. Лише до двох шухляд їй не вдалося добутися — до нижньої шухляди комода і до маленької шухлядки з правого боку письмового столу — вони стояли замкнені. Але до того часу Алекс уже цілковито втратила сором. Вона була певна, що в одній із цих шухляд знайде докази існування тієї уявної жінки з минулого, про яку вона не могла перестати думати.

Вона згадала, що Джеральд недбало залишив ключі в серванті внизу. Вона пішла по них, а тоді спробувала всі, один по одному. Третій ключ підійшов до шухляди письмового столу. Алекс гарячково відімкнула її. Там була чекова книжка, гаманець, добряче напханий купюрами, а на дні шухляди — пачка листів, перев’язаних стрічкою.

Ледве зводячи подих, Алекс розв’язала стрічку. По її обличчю розлився яскравий рум’янець, вона сховала листи назад до шухляди, закрила і замкнула її. То були її власні листи, написані Джеральдові Мартіну до весілля.

Вона перейшла до комода, радше прагнучи знати, що вона зробила все, ніж очікуючи знайти те, що шукала.

Як на зло, жоден із ключів з Джеральдової в’язки не підходив до тієї шухляди. Не здаючись так легко, Алекс перебіглася по інших кімнатах і принесла з собою цілу колекцію ключів. На щастя, ключ від шафи в гостьовій кімнаті підійшов і до комода. Вона відімкнула шухляду і широко її відкрила. Але там не було нічого, крім купки газетних вирізок, уже брудних і вицвілих з часом.

Алекс полегшено видихнула. Однак вона все ж проглянула вирізки, зацікавлена тим, що могло бути настільки важливим для Джеральда, аж він зберігав запилюжений жмут паперу. Майже всі вони були з американських газет приблизно семирічної давності. У них ішлося про справу сумнозвісного шахрая і багатоженця, Шарля Леметра. Леметра підозрювали в розправах над жінками. Під підлогою одного з будинків, який він винаймав, знайшли скелет, а про більшість жінок, з якими він «одружився» більше ніколи не чули.

Він захищався перед звинуваченням із неперевершеною майстерністю. Його підтримував один з найкращих адвокатів Америки. Шотландський вирок «Не доведено» міг би найкраще описати справу. Та позаяк таке формулювання неможливо використати де-інде, крім Шотландії, його визнали «не винним» в убивстві, але засудили до тривалого позбавлення волі за іншими звинуваченнями, висунутими проти нього.

Алекс пригадала хвилювання, спричинене справою Леметра, як також сенсацію, якою стала його втеча три роки потому. Його так і не спіймали. Особистість цього чоловіка і його надзвичайний вплив на жінок ще довго обговорювали всі англійські газети, не забуваючи про його збудливість в суді, його пристрасні протести і його раптові млості, які пояснювали слабким серцем. Хоча невігласи вважали це просто черговим виявом його акторських здібностей.

На одній із вирізок, які тримала Алекс, було його фото. Вона зацікавлено його розглядала — довгобородий джентльмен, схожий на вченого.

Кого ж їй нагадувало це обличчя? Раптом, шокована, вона зрозуміла, що це був Джеральд. Очі й брови були неймовірно схожі. Мабуть, саме тому він чисто голився. Її очі звернулися до абзацу біля фото. Конкретні дати знайшли в кишеньковому записнику звинуваченого і, як стверджують, це були дати розправ над жертвами. Одна жінка, що проходила у справі як свідок, з певністю опізнала арештованого по родимці на лівому зап’ясті, просто над долонею.

Алекс впустила газету з безвольних рук і похитнулася на місці. На лівому зап’ясті, над долонею, у Джеральда був маленький шрам.

Кімната закружляла довкола неї. Пізніше її здивувало, що вона навіть на мить не засумнівалася в усьому. Джеральд Мартін був Шарлем Леметром! Вона знала це і без вагань це прийняла. Незв’язні уривки крутилися в її голові, наче фрагменти мозаїки, прилаштовуючись на свої місця.

Гроші, заплачені за будинок, — її гроші, тільки її гроші; облігації на пред’явника, які вона довірила йому на зберігання. Навіть її сон явив своє справжнє значення. Глибоко всередині, її підсвідомість завжди остерігалася Джеральда Мартіна й прагнула втекти від нього. І власне на Діка Віндіфорда сподівалася ця частина її «я». Це також допомогло прийняти правду так легко, без сумнівів чи вагань. Отже, вона стане черговою жертвою Леметра. Можливо, дуже скоро.

Зойк злетів із її губ, коли вона згадала дещо. Середа, 9 вечора. Підвал, у якому так легко підняти плитку. Одного разу він уже ховав був свою жертву в підвалі. Її смерть була запланована на середу. Але записати це наперед, звичним методичним способом — божевілля! Ні, все логічно. Джеральд завжди писав нагадування, а вбивство ж було для нього просто ще однією справою.

Але що врятувало її? Що взагалі могло її врятувати? Він відмовився від задуманого в останню мить? Ні… Відповідь прийшла до неї миттєво. Старий Джордж.

Вона зрозуміла тепер неконтрольовану лють свого чоловіка. Без сумніву, він усе підготував, розповідаючи всім, кого зустрічав, що вони завтра їдуть до Лондона. Тоді Джордж несподівано прийшов на роботу, згадав Лондон, і вона заперечила історію. Надто ризиковано було розправитися з нею того вечора, адже Джордж може пригадати ту розмову. То ось як їй вдалося тоді порятуватись. А якби вона не згадала в розмові таку дурницю… Алекс здригнулася.

Аж тут вона завмерла, наче скам’яніла. Вона почула скрип хвіртки. Її чоловік повернувся.

На мить Алекс стояла заціпеніла, а тоді прокралася навшпиньки до вікна, виглядаючи з-за прихистку штор.

Так, це був її чоловік. Він посміхався і наспівував якусь мелодію. В руці він тримав річ, вигляд якої мало не зупинив серце переляканої жінки. Це була новісінька лопата.

Розуміння прийшло до Алекс інстинктивно. Це трапиться сьогодні…

Але досі існував шанс. Джеральд, продовжуючи наспівувати, обійшов будинок.

Не вагаючись жодної миті, вона збігла сходами і кинулася геть із вілли. Але щойно вона вийшла з дверей, чоловік з’явився з іншого боку будинку.

— Привіт, — сказав він. — Куди так поспішаєш?

Алекс відчайдушно намагалася видаватися спокійною, як завжди. Її шанс поки що розвіявся, та якщо вона буде обережною і не викличе підозри, то з’явиться інший. Можливо, таки вже…

— Я збиралася прогулятися стежкою, — мовила вона голосом, слабким і не надто переконливим навіть для власних вух.

— Добре, — сказав Джеральд. — Я піду з тобою.

— Ні, будь ласка, Джеральде. Я… знервована і мене болить голова. Я б краще пройшлася наодинці.

Він уважно подивився на неї. Їй здалося, що в його очах промайнула підозра.

— Що з тобою, Алекс? Ти бліда і тремтиш.

— Нічого, — вона змусила себе бути рішучою і посміхатися. — Мені просто болить голова, от і все. Прогулянка піде мені на користь.

— Ну, це зле, що ти не хочеш, аби я йшов з тобою, — заявив Джеральд з легким сміхом. — Та я так чи інак піду.

Вона не наважилась більше суперечити. Як він запідозрить, що їй відомо…

Зусиллям волі їй удалося повернути собі майже звичну поведінку. Все ж у неї було неприємне відчуття, наче він час від часу скоса на неї поглядає, наче не до кінця певний. Вона здогадувалась, що його підозри не зовсім розвіялися.

Повернувшись до будинку, він наполіг, аби вона прилягла, приніс одеколону — змочити скроні. Він був, як завжди, дбайливим чоловіком, а все ж Алекс відчувала себе безпомічною, наче муха в павутинні.

Ні на мить він не залишав її наодинці. Він пішов з нею на кухню і допоміг принести прості холодні страви, які вона приготувала раніше. Шматок не ліз їй в горло, та вона змусила себе попоїсти і навіть виглядати життєрадісною і природною. Вона знала, що бореться за своє життя. Вона була на самоті з цим чоловіком, за кілька миль від допомоги, цілком у його владі. Її єдиним шансом було приспати його підозри достатньо, аби він залишив її саму хоча б на кілька хвилин — цього вистачить, аби зателефонувати й покликати на допомогу. Тепер це була її єдина надія.

На якусь мить, коли вона пригадала, як він раніше відмовився від свого задуму, її навідала думка: а якби вона сказала, що Дік Віндіфорд прийде до них сьогодні ввечері?

Слова вже ледь не злетіли з її вуст, та вона похапцем зупинилася. Цей чоловік не змінить рішення вдруге. Під його спокоєм таїлася рішучість і піднесеність, які жахали її. Вона просто прискорить злочин. Він уб’є її на місці, а тоді спокійно зателефонує Діку Віндіфорду і виправдається якимись нагальними справами. Ох, аби тільки Дік Віндіфорд прийшов того вечора навсправжки! Аби Дік…

Раптом їй сяйнула ідея. Вона скоса зиркнула на чоловіка, наче боялася, що він може прочитати її думки. Новий план зробив її відважнішою. Вона стала поводитися настільки природно, що сама зачудувалася.

Вона зробила каву і винесла на ґанок, де вони часто сиділи вечорами.

— До речі, — сказав Джордж раптово, — ми зробимо ті фото згодом.

Алекс відчула, як по шкірі пробіг мороз, та відповіла незворушно:

— Хіба ти не впораєшся сам? Я так стомилася сьогодні.

— Це не надовго, — він посміхнувся до себе. — І я обіцяю, що опісля ти більше не будеш втомлена.

Слова, здалося, розвеселили його. Алекс здригнулася. План потрібно було реалізувати вже або ніколи. Вона підвелася.

— Я тільки зателефоную м’ясникові, — недбало оголосила вона. — Можеш не вставати.

— М’ясникові? Так пізно?

— Звісно, крамниця зачинена, дурнику. Але ж сам він удома. А завтра субота, і я хотіла, аби він приніс мені вранці телячих відбивних до того, як хтось інший їх забере. Цей добряк зробить для мене що завгодно.

Вона швидко зайшла в будинок, зачинивши за собою двері, а тоді почула, як Джеральд сказав: «Не зачиняй двері». Її відповідь не забарилася: «Це від нічних метеликів. Я їх ненавиджу. Чи ти боїшся, що я фліртуватиму з м’ясником, дурнику?»

Щойно договоривши, вона вхопила слухавку і дала номер «Руки подорожнього». Її негайно з’єднали.

— Містер Віндіфорд? Він досі у вас? Чи можу я поговорити з ним?

Тоді серце стрибнуло в горло. Двері різко розчахнулися, і її чоловік увійшов до кімнати.

— Будь ласка, вийди, Джеральде, — манірно сказала вона. — Я не люблю коли хтось слухає мої телефонні розмови.

Він тільки розсміявся і сів у крісло.

— А ти впевнена, що телефонуєш м’ясникові? — глузливо запитав він.

Алекс була у відчаї. Її план провалювався. За якусь хвилю Дік Віндіфорд підійде до телефону. Може таки ризикнути і попросити про допомогу?

І тоді, поки вона знервовано натискала і відпускала маленьку клавішу, яка робила так, що голос було чути чи не чути на іншому кінці лінії, в неї виник інший план.

«Це буде складно, — подумала вона. — Слід зосередитися, правильно добирати слова і не затнутись ані на мить. Але я вірю, що зможу це зробити. Я мушу це зробити.»

І в той момент вона почула голос Діка Віндіфорда на тому кінці лінії.

Алекс глибоко вдихнула. Тоді вона рішуче відпустила клавішу і заговорила.

— Говорить місіс Мартін з вілли «Філомела». Будь ласка, прийдіть (вона натисла клавішу) завтра вранці з шістьма соковитими телячими відбивними, бо (вона знову відпустила клавішу) це дуже важливо (вона натисла клавішу). Щиро дякую, містере Гексворзі. Я сподіваюся, ви не ображаєтеся, що телефоную так пізно, але ці відбивні направду (вона відпустила клавішу ще раз) питання життя і смерті (вона натисла клавішу). Дуже добре… завтра вранці… (вона відпустила клавішу) якомога раніше.

Вона поклала слухавку і повернулася до чоловіка, важко дихаючи.

— От, значить, як ти говориш з м’ясником, - сказав Джеральд.

— Жіночі хитрощі, — легковажно кинула у відповідь Алекс.

Вона ледве стримувала захват. Він нічого не запідозрив. Безперечно, Дік, навіть якщо й не зрозумів, прийде.

Вона перейшла до вітальні й увімкнула світло. Джеральд пішов слідом.

— Бачу, ти збадьорилася, — сказав він, зацікавлено за нею спостерігаючи.

— Еге ж, — погодилась Алекс. — Голова перестала боліти.

Вона сіла на своє звичне місце і посміхнулася чоловікові, коли він сів у крісло навпроти. Вона врятована. Було тільки двадцять п’ять по восьмій. Дік прибуде задовго до дев’ятої.

— Мені не сподобалася сьогоднішня кава, —поскаржився Джеральд. — Вона була дуже гірка.

— Я хотіла спробувати новий сорт. Ми такої більше не купуватимемо, якщо тобі не посмакувало, любий.

Алекс узялася за шиття. Джеральд прочитав кілька сторінок книжки. Тоді він кинув погляд на годинник і відклав книжку.

— Уже пів на дев’яту. Пора спускатися в підвал і братися до роботи.

Шиття випало в Алекс з рук.

— Ох, ще ні. Підождімо до дев’ятої.

— Ні, моя дівчинко — о пів на дев’яту. Я призначив цей час. Тобі вдасться піти до ліжка раніше.

— Та я б радше зачекала до дев’ятої.

— Але ж ти знаєш: коли я вже вибрав якийсь час, то завжди дотримуюсь його. Ходімо, Алекс. Я не чекатиму більше.

Алекс подивилася на нього і відчула, що її накриває хвиля жаху. Маску знято. Джеральдові руки сіпалися. Його очі сяяли від азарту. Він часто водив язиком по сухих губах. Він уже й не намагався приховати свого збудження.

Алекс подумала: «Це правда — він не може дочекатися. Достоту божевільний».

Він приступив до неї і, вхопивши за плечі, рвучко підвів на ноги.

— Ходімо, моя дівчинко. Інакше мені доведеться тебе понести.

Його тон був веселим, але вона чула в ньому неприховану жорстокість. Неймовірним зусиллям вона вирвалася і припала до стіни. Вона знесиліла. Не могла втекти, не могла вдіяти нічого, а він підходив усе ближче.

— Зараз, Алекс…

— Ні… ні.

Вона закричала і безсило виставила вперед руки, аби відгородитися від нього.

— Джеральде, зупинись! Я маю дещо тобі розповісти… Де в чому зізнатися.

І він зупинився.

— Зізнатися? — зацікавлено сказав він.

— Так, зізнатися, — відчайдушно правила вона, намагаючись утримати його увагу.

Зневажливий вираз з’явився на його обличчі. Магія миті пройшла.

— Припускаю, колишній коханець, — вишкірився він.

— Ні, — сказала Алекс, — дещо інше. Можна навіть назвати це… так, гадаю, саме так… назвати це злочином.

Вона одразу побачила, що втрапила в яблучко. Його увага була прикована до неї. Це повернуло їй силу духу. Вона знову відчула себе господинею ситуації.

— Тобі краще сісти, — тихо сказала вона.

Сама вона вже перетнула кімнату й сіла в старе крісло. Вона навіть нахилилася, аби підняти шиття. Але, прикриваючись спокоєм, вона гарячково міркувала й вигадувала. Адже історія, яку їй доведеться розповісти, повинна втримати його увагу, поки не прибуде допомога.

— Я розповідала тобі, — мовила вона, — що була друкаркою-стенографісткою протягом п’ятнадцяти років. Це не зовсім правда. Було дві перерви. Перша — коли я мала двадцять два роки. Я зустрілася з чоловіком, старшим чоловіком, добре забезпеченим. Він закохався в мене і посватався. Я погодилася, — тут вона зупинилася, — і вмовила його застрахувати своє життя на мою користь.

Вона побачила, як раптовий гострий інтерес з’явився на обличчі її чоловіка, і продовжила з іще більшою впевненістю.

— Під час війни я деякий час працювала в аптечному розподільнику при госпіталі. Там я мала доступ до всіляких рідкісних медикаментів та отрут. Так, отрут.

Вона замислено зупинилася. Він уважно прислухався, в цьому не було сумніву. Убивця неодмінно повинен цікавитися вбивствами. Вона зробила на це ставку і не прогадала. Вона зиркнула на годинник. За двадцять п’ять дев’ята.

— Є така отрута, дрібний білий порошок. Однієї дрібочки достатньо, аби померти. Можливо, тобі відомо щось про отрути?

Вона поставила це запитання не без тривоги. Якщо він щось знає, то доведеться бути дуже обережною.

— Ні, - сказав Джеральд. — Я дуже мало про них знаю.

Вона полегшено видихнула.

— Можливо, ти чув про хіосин? А той препарат діє точнісінько так само, але його неможливо розпізнати. Будь-який лікар підтвердить серцеву недостатність. Я вкрала була невелику кількість отрути і зберігала при собі.

Вона зупинилася, збираючись на силах.

— І що далі? - поцікавився Джеральд.

— Ні… Я боюся. Я не можу розповісти тобі. Іншим разом.

— Зараз, - нетерпляче сказав він. — Я хочу знати.

— Ми були одружені місяць. Я була доброю до свого старого чоловіка, доброзичливою і відданою. Він хвалив мене перед усіма сусідами. Кожен знав, якою хорошою дружиною я була. Щовечора я сама робила йому каву. Одного вечора, коли ми залишилися наодинці, я додала дрібку смертельного алкалоїду в його чашку…

Алекс зупинилася і старанно просилила нитку в голку. Вона, яка ніколи в житті не грала ні в театрі, ані в кіно, в цю мить була гідною суперницею найкращим акторкам світу. Вона і справді вжилася в роль холоднокровної отруйниці.

— Усе відбулося дуже спокійно. Я сиділа і дивилася на нього. Він почав задихатися і попросив повітря. Я відчинила вікно. Тоді він сказав, що не може підвестися з крісла. Незабаром він помер.

Вона зупинилася, посміхаючись. Була за чверть дев’ята. Безперечно, вони от-от прийдуть.

— Якою, — поспитав Джеральд, — була страхова сума?

— Приблизно дві тисячі фунтів. Я зробила ставки на біржі і все втратила. Тож повернулася на роботу в офіс. Але я ніколи не планувала залишатися там надовго. Тоді я зустріла іншого чоловіка. В офісі я працювала під своїм дівочим прізвищем. Він не знав, що я вже була заміжня раніше. Цей чоловік був молодший, доволі приємної зовнішності, та й забезпечений. Ми тихо одружилися в Сассексі. Він не хотів страхувати свого життя, але склав заповіт на мою користь. Йому, як і моєму першому чоловікові, також подобалося, коли я сама робила каву.

Алекс задумано посміхнулася і додала:

— Я заварюю дуже хорошу каву.

Тоді вона повела далі.

— У селі, де ми мешкали, ми мали кілька друзів. Їм усім було страшенно прикро, коли одного вечора мій чоловік несподівано помер від серцевого нападу. Мені страх як не сподобався лікар. Не думаю, що він запідозрив мене, але його, безперечно, здивувала раптова смерть мого чоловіка. Уже й не знаю чому, але я повернулася в офіс. Думаю, звичка. Мій другий чоловік залишив приблизно чотири тисячі фунтів. Я не грала на біржі цього разу. Я зробила інвестицію. Тоді, як ти знаєш…

Але її перервали. Джеральд Мартін, з обличчям, налитим кров’ю, майже задихаючись, вказував на неї тремтячим пальцем.

— Кава… О Боже, кава!

Вона пильно подивилася на нього.

— Тепер я розумію, чому вона була гірка. Ах ти ж, відьмо! Ти знову взялася за старе!

Руками він схопився за поручні крісла і був готовий кинутися на неї.

— Ти отруїла мене!

Алекс відступила далі до каміна. Спершу, перелякана, вона розтулила була рота, щоб заперечити, — і зупинилася. За якусь мить він накинеться на неї. Вона зібрала волю в кулак. Її очі витримали його погляд спокійно, переконливо.

— Так, — сказала вона. — Я отруїла тебе. Отрута вже працює. У цю мить ти не можеш встати з крісла… ти не можеш встати…

Якщо їй удасться затримати його на три, навіть на одну хвилину…

Ох! Що ж це? Кроки на дорозі. Скрип хвіртки. Кроки на стежці до дверей. Зовнішні двері розчиняються.

— Ти не можеш поворухнутися, — сказала вона ще раз.

А тоді вона прослизнула повз нього і вискочила з кімнати аби впасти, непритомніючи, на руки Дікові Віндіфорду.

— О Боже! Алекс! — закричав він.

Тоді він обернувся до чоловіка, який прибув із ним, — висока, міцна постать у поліцейській уніформі.

— Підіть погляньте, що відбувається в тій кімнаті.

Він обережно поклав Алекс на кушетку і схилився над нею.

— Моя маленька дівчинко, - прошепотів він. — Моя бідолашна маленька дівчинко. Що ж з тобою трапилося?

Її повіки затріпотіли, і вона прошепотіла його ім’я.

Від бурхливих думок Діка відірвав полісмен, торкнувшись його передпліччя.

— У тій кімнаті нічого, сер, тільки чоловік сидить у кріслі. Виглядає так, наче він добряче перелякався і…

— Що?

— Ну, сер, він… мертвий.

Вони здивувалися, почувши голос Алекс. Вона говорила ніби уві сні, з досі заплющеними очима.

— І незабаром, — промовила вона, немов звідкись читаючи, — він помер…

1934 рік