Про любов. Школа пані Фреймут

Оля Фреймут. Червона помада

Петро святкував народження п’ятої дочки. Червононосі колеги по цеху обтерли об спецівки мозолисті руки, всілися коло закуски та самогону. Заради такої події, що вже стала щорічною, вони вламали пів робочого дня і буханку хліба. У коморі, де буханкували, розточувався дух товариства, пахло дрогобицькою ковбасою, квашеною капустою, немитими тілами, відрижкою вуйків. Якби завести на цю забаву якогось гурмана та зав’язати йому очі, той міг би подумати, що тхне сиром сорту «смердючий єпископ» або забороненим для перевезення в громадському транспорті у Франції «епуасом». Та не треба бути Агатою Крісті, щоб розгадати формулу трунку: пахкі міазми йшли від шкарпеток усіх десятьох слюсарів.

Святкування народження Петрової дочки хлопи перетворили на заколот проти його жінки Люби. Вона ж, попри виснажений і перетягнутий пеленкою стан, таки нарихтувала чоловікові та його колєгам щедрий стіл.

— Коли вже за футболіста вип’ємо, Пєтька? — зі стурбованим обличчям британського парламентаря поставив питання руба колєга Ігорко.

— Коли вже тота твоя вродить щось гідне? — підтримав друзяку засмальцьований Семен. У нього було троє синів. Тому серед присутніх тішився повагою, як гривня перед інфляцією.

— Та я відки знаю? — виправдовувався Петро і закушував розпуку солоним вогірком. — Але цю вже назву Іванкою. Майже як Іван, скажи? — і в надії на підтримку лупнув сусіда Васю по плечі. Той навів різкість, прижмурив помутніле від самогону око, ніби хотів щось сказати, але тільки гикнув.

Завод з виробництва маршруток, на якому трудився Петро, забрала під ковдру темного неба спокусниця-ніч. Вуйки розійшлися. А Петро так і залишився сидіти над притрушеним недопалками та шкірками від ковбаси столом. Треба було йти додому — ген через городи людські, повз міську раду та другий пам’ятник Кобзарю (їх у містечку було чомусь три, так, про всяк випадок). Підвівся, захитався, мов воскреслий після другого півня вурдалака, й пішов.

Але ноги завели його до підсобки на першому поверсі. Там саме зачиняла кабінет комірниця Галя — давня симпатія Петра. Її руде волосся, зчеплене гренадлями у дульку, не раз марилось Петру в неспокійних через дитячі плачі снах. Ця жінка — єдина на заводі — малювала вуста червоним мастилом кольору задньої фари тісної маршрутки. Горівка всю цю притихлу еротику вмить збудила в Петровій уяві. Він захотів поговорити з нею про любов, про те, що небо наполегливо видає йому дочок, а він, мов гравець у казино, від кожного програшу наповнюється азартом — від спроби до спроби змайструвати сина, запліднює дружину Любу. Хотів навіть розповісти Галі про те, що мешти тиснуть, — так сильно жадав наблизити неприступну комірницю до себе.

— Чуєш? — вибрав коротке слово для вітання. — Ти така ладна. Я б тебе... — та й рухнув рулетом на тахту.

Галя дивилася на синьоокого-синьоносого хлопа і думала: «Люба така молодчина — п’ятьох дітей народити... А чого терпить таке… от п’яноцтво! Петро її слюсар — а вона його всім інженером представляє. Сама з пологового виписується, дітей на щеплення носить, кротів на городі труїть... А цей?».

Галя підійшла до люстерка, що висіло біля календаря за 97-ий рік, хоч ішов уже 2002-й; витягла з косметички червону помаду, намалювала губи. І схилилася над Петром. Розщепила йому ширінку і поцілувала в брудні штани. Пурпурова пляма матні запалала цвіклями. Галя розбудила кавалєра і випхала з кабінету.

Наступного ранку Петро прийшов на роботу з фінгалом під правим оком. У жінки з’явився аргумент здобути собі право голосу.

25 cічня 2017 року