Рута

10

Ідеальний солдат — це придаток до зброї, який доставляє її в потрібну точку та стріляє у ціль. Ідеальний солдат думає лише про те, як краще виконати наказ командира та поліпшити свої бойові навички. Ідеальний солдат не відчуває страху, жалю й болю. І саме тому ідеальних солдатів не існує в природі, і командирам доводиться довіряти зброю живим людям з їхніми фізичними недоліками, моральними вадами та емоційними реакціями.

Протидіяти людським слабкостям покликана система виховної роботи — окрім командирів участь у ній беруть спеціально підготовані та окремо підпорядковані люди — комісари, або ж по-сучасному замполіти, заступники командирів з політичної частини. Саме вони повинні забезпечувати високу свідомість радянських воїнів та максимально наближати їх до ідеалу. Але замполіт один, а зваб багато — анекдоти, книжки, ворожі радіостанції, чутки та побрехеньки. І кожна, буквально кожна псує особовий склад, викликаючи в ньому сумніви у правильності комуністичного курсу.

Саме тому радянський солдат живе у максимально можливому інформаційному вакуумі. Телевізор — тільки ввечері і тільки програма «Врємя», яка розповідає про все і ні про що водночас. Радіо — тільки дротове і тільки у Ленінській кімнаті. Газети — знов-таки центральні, ті, які обрав замполіт. Спілкування з цивільними — хіба що під час звільнення у місто, а коли через введення особливого режиму звільнення відмінено, то ні з ким, бо самоволку прирівняно до дезертирства з усіма наслідками. От і доводиться скніти, неначе кротові у підземеллі, так само, як і він, при виході у вільний світ, отримуючи шок від світла, буяння фарб, усмішок та дівочих облич. Тим паче у Литві, яка разом з іншими балтійськими республіками — Латвією та Естонією — завжди мала особливий статус у Радянському Союзі. Тут все було інакше — і постачання краще, і сервіс якісніший, і люди вільніші.

Вільнюс з його повоєнною забудовою, широкими вулицями, зеленими парками та неспішним ритмом життя до щему нагадував Андрієві рідний Київ, тільки компактніший. І ще більше контрастувала з усім цим убога солдатська форма та вбоге життя. Втім, змиритися з цим дозволяли думки про дембель, який наближався разом із весною. От тільки можливе введення воєнного стану ставило демобілізацію під питання. Про це навіть згадувати не хотілося, тому Андрій увечері замість дивитися «Врємя» та вкотре обговорювати з хлопцями сумну реальність, сів малювати. Бо малювати він мав що. А точніше — кого.

Іван, як і завжди, сперечався з кимось про литовську незалежність — ніби це могло щось змінити. Сперечайся чи ні — але мусиш виконувати накази, бо ти солдат. От якби все це якось вляглося, хоч би на пів року, щоб прийшов новий призов, а дембелів відпустили додому...

Час невблаганно наближався до відбою, коли раптом задзвеніла сирена, ставлячи крапку в усіх дискусіях, мріях та сподіваннях.

— Бойова тривога! Бойова тривога!

Взводний, неначе джин із казки, виріс на порозі казарми і криком почав підганяти бійців. Андрій заховав за пазуху недомальований дівочий портрет і влився у солдатський струмок, що тік коридорами до зброярні, а далі виплескувався на подвір’я частини, освітлене прожекторами й фарами машин.

Рота шикувалася повзводно під звичну лайку командирів. У солдатських очах читалася безнадійність та покірливість, і лише деякі з них, зокрема й очі уральця Козлова, блищали справжнім азартом.

Перед лавою стояли санінструктори з великими сумками на плечах.

— Рівняйсь! Струнко! — скомандував взводний, і солдати виструнчилися, наостанок дзеленькнувши притороченими до поясів касками. — Значить так, всім отримати індивідуальні медичні пакети. Зліва по одному.

І не даючи підлеглим отямитися від почутого, він гавкнув:

— Марш!

Солдат підсвідомо кориться волі командира, тому ніхто навіть поглядом не висловив свого здивування. А дивуватися було чому — індивідуальні пакети солдатам видавали тільки під час навчань, коли є небезпека отримати травму чи поранення.

Так само, як і всі, Андрій у свою чергу отримав з рук медінструктора пакунок із засобами першої допомоги і зайняв своє місце у лаві.

Взводний уже набрав у легені повітря, щоб дати наступну команду, коли перед лавою з’явився замполіт.

— Струнко! — гаркнув взводний. — Товаришу капітан, другий взвод...

Замполіт жестом зупинив доповідь і обернувся до бійців. Він обвів їх важким поглядом, намагаючись зустрітися очима з кожним.

— Єфрейтор Ридванський! Рядовий Пілія! Єфрейтор Ветемаа! Два кроки вперед! — несподівано скомандував він.

Троє бійців вийшли з лави і завмерли, очікуючи на наказ. Замполіт гмикнув:

— На вас чекає відповідальне завдання, — він зробив театральну паузу. — Почистити та помити польову кухню.

Бійці розгублено перезирнулися, немовби не довіряючи власним вухам.

— Завдання відповідальне, — вів далі замполіт. — Але з ризиком для життя не пов’язане, тому індивідуальні пакети можете здати. І зброю теж... Бігом марш!

Іван, а за ним грузин Пілія та естонець Ветемаа підтюпцем попрямували до санінструктора. Взвод супроводжував поглядами кожен їхній рух. Коїлося щось незвичайне. Здавши пакети та автомати, бійці підтюпцем попрямували назад до казарми. Замполіт подивився їм услід.

— Як там говорять? Я б з такими у розвідку не пішов? — запитав він чи то в солдатів, чи сам у себе. — Отож. Нам потрібні надійні бійці. А той, хто хоче язик почухати — хай краще кухню вилизує.

Козлов, який стояв поруч із Андрієм, гиготнув.

— Сержант Козлов! — одразу відреагував замполіт.

— Я! — виструнчився той.

— Здати зброю! — в голосі капітана забринів метал.

Козлов спочатку, мабуть, не второпав сенсу наказу, а коли второпав, обличчя його скривилося, неначе у дитини, якій не дали цукерку. Очі зупинилися на командирові з німим запитанням: «За що?» Здавалося, ще трохи, і він зарюмсає, як те ображене маля.

— Бігом! — підігнав його взводний.

І Козлов, зробивши крок вперед, зняв з шиї автомат. Взводний мовчки забрав у нього зброю та відійшов убік. Губи уральця затремтіли, і дарма він намагався впіймати їх зубами.

— Сержант Козлов! — рявкнув замполіт.

— Я! — голос Козлова помітно тремтів.

— Отримати зброю!

Тим часом взводний вже простягав йому автомат, але це не був старий автомат Козлова. Звісно, виглядав він як звичайний АК-74, але від своїх братів, що висіли на грудях бійців, відрізнявся, як принц від жебрака. Лискучий, новенький, щойно з мастила, ще й з оптичним прицілом зверху. Взводний тримав у руках справжній витвір військового мистецтва.

Козлов непевними від перепаду емоцій руками прийняв зброю від лейтенанта.

— Стати на місце!

— Єсть!

В очах уральця в одну мить промайнула вся гама емоцій — від розчарування через подив до справжнього щастя скрипаля, який тримає в руках інструмент роботи Страдіварі.

— Продовжуйте, лейтенанте! — кивнув замполіт взводному.

— Взвод! — скомандував той. — Отримати набої! Зліва по одному... Марш!

Збоку вже стояли солдати з дерев’яними ящиками, які містили в собі великі бляшанки, схожі на рибні консерви, тільки під бляхою у них була не мойва чи ставрида, а набої калібру 5,45, розфасовані по тридцять штук.

— Спорядити магазини! — скомандував лейтенант.

І бійці дружно заклацали пружинами та зашаруділи, відкриваючи картонні пачки.

— Бойовий, чи що? — здивувався командир Андрієвого відділення, мацаючи пучками пальців загострений кінець кулі.

Андрій і собі помацав набій і відчув його холодну небезпеку. На обличчі Козлова заграла переможна посмішка:

— Я ж вам казав-то, що ми за них візьмемося всерйоз! — сказав він і коротко реготнув.

Машини вже стояли з розігрітими двигунами, і, спорядивши магазини, солдати за командою стали займати місця у кузовах під тентами. Андрій рухався, наче робот. Пальці самі собою заправили заряджений магазин у автомат, акуратно клацнули запобіжником, закинули ремінь на шию, ноги затупотіли разом із усіма, несучи тіло до машини. Він відчував нереальність того, що відбувається, але не міг це зупинити. Індивідуальні пакети, бойові набої, і все це у Вільнюсі, мирному радянському місті... а може, вже не радянському... але яка різниця?.. У мирному місті...

Його підштовхнули у спину, і руки самі собою схопилися за борт, а каблуки шкрябнули по дерев’яному дні кузова. Всі були трохи розгублені, але бойова виучка брала своє — все-таки офіцери недарма їли свій хліб. За дві хвилини бійці вже зайняли свої місця, крайні з двох боків взялися за борт, піднімаючи його, і тут до кузова підбіг замполіт.

— Візьмете з собою? — підкреслено неформально запитав він і вхопився за руки, які одразу простягнулися назустріч. — Опа! — задоволено видихнув він і присів на місце, звільнене ненадійною трійцею, що зараз, певно, вже вилизувала польову кухню.

Двигун заревів, кузов хитнувся разом із пасажирами, і машина зрушила з місця. Солодкуватий вихлоп солярки, досягнувши солдатських ніздрів, тільки додав тривожності, що й без того витала у повітрі. Замполіт відчув загальну атмосферу, тому підкреслено бадьоро поцікавився:

— А що, хлопці! Як настрій?

Козлов, який опинився навпроти, у відповідь посміхнувся та ніжно погладив свою диво-зброю.

— Супер! — зізнався він.

— Це добре, що супер, — кивнув капітан. — Бо їдемо на схватку з імперіалізмом.

Політ його думки залишився незрозумілим для бійців, в очах засвітилося німе запитання, і замполіт пояснив:

— А ви що, гадаєте, що тут обійшлося без американців? — він гиготнув. — Чорта лисого. Ці падлюки скрізь свого носа пхають.

Він говорив підкреслено голосно, щоб було чутно всім у кузові, але ніхто не озвався ані словом у відповідь попри те, що капітан зробив паузу, немовби запрошуючи до розмови. Він почекав кілька секунд і, не отримавши бажаної реакції, скривив губи.

— На вас, бачу, справили враження всі ці фокуси: «Ми без зброї, ми мирні».

І тут нарешті мовчанку порушив найбільший служака — уралець Козлов.

— Товариш капітан! — у голосі бриніло обурення. — Вони реально борзонули! Нас так у патрулі зажали, думав, розірвуть на ганчір’я.

Замполіт схвально кивнув.

— От-от. І якщо хтось думає, що в них і справді немає зброї, то він помиляється.

— А де ж вони її ховають? — розгублено поцікавився командир Андрієвого відділення.

— Тю! — махнув на нього рукою замполіт. — Ти відеокамери бачив? А фотоапарати?

Той розгублено кивнув:

— Бачив.

— Так оце їхня зброя і є, — пояснив замполіт. — Така от пісюха лізе на солдатів, не знаю, чи за бабки, чи обколота — а наркотиків у них знаєте скільки?.. — він знову обвів поглядом бійців. — Так от її знімають, і завтра по Бі-Бі-Сі бац — героїчна Литва бореться за свободу. Жанна д’Арк, блін, на барикадах. І зразу міжнародна реакція. Зрозуміло?

— А-а! — протягнув хтось із глибини.

— Бе-е! — передражнив його капітан. — Тому ви повинні розуміти, що головний ворог — це не купка ідіотів з плакатами. А ті, хто їх знімає. Бо ідіотів розігнати — раз плюнути. А от щоб сморід від них не пішов по всьому світу — оце задача. У Тбілісі як було? Зачистили всю площу за п’ять хвилин, Ну, прибили особливо активних, то це вони самі винні. І якби це не показали по телевізору, то давно би все скінчилося. І Литва не дуріла би сьогодні.

Андрій слухав його, опустивши очі. Попри те, що у словах капітана, безперечно, була логіка, йому не подобалася ідея стріляти в людей. Пальці ще раз перевірили запобіжник на автоматі.

Козлов підняв руку, як школяр у класі:

— Товаришу капітан, а можна спитати?

— Запитуй, — кивком заохотив його замполіт, навіть зігнорувавши стандартну реакцію на солдатське «можна».

— Так а чо ж мені СВД не дали-то? Я же снайпер, я їх, як мух, поприбиваю.

Замполіт по-батьківські всміхнувся, в темряві зблиснули його зуби:

— А ти думаєш, тобі просто так автомат поміняли? — він вказав на диво-зброю в руках сержанта. — Для краси?

Очі Козлова ковзнули з капітана на автомат, потім назад.

— А-а! — видихнув він.

— Бе! — знову передражнив замполіт. — Ти, Козлов, хоч і снайпер, але повинен розуміти, вони ж не за кілометр від тебе будуть. Ти у натовпі з СВД не розвернешся, а з цією цяцькою — на раз-два, на всіх дистанціях. А стріляє вона не гірше.

— Ага! — в очах сержанта промайнув захват. — Поняв!

Замполіт підняв палець угору:

— Начальство — воно все знає і все бачить. Коли не дали СВД, значить щось думали, ні?

— Точно, — засміявся Козлов і ніжно рукою погладив свій автомат. — Хитро.

Андрій подивився на нього і горло стиснув спазм, немовби на мить перекрили дихання. На нього ніби сунула скляна стіна, що відгороджувала його від себе самого, свідомість від тіла, волю від реалій, наче він сам перетворювався на стороннього спостерігача за власними діями, безсилого та холодного.

За півгодини машина зупинилася і за командою солдати посипалися на землю. Ніч огортала місто, у променях фар бігали люди у формі, лунали команди, ревіли двигуни. Землю вкривав сивий дим від вихлопів, і він ускладнював орієнтування.

— Де ми? — запитав чийсь розгублений голос.

А інший відповів:

— Не бачиш? Оно телевежа.

Андрій роззирнувся і сам побачив — ззаду над місцем подій височіла вільнюська телевежа, і всі прожектори на ній горіли, перетворюючи металеву конструкцію на якесь НЛО, космічний корабель прибульців. Андрієві чомусь одразу пригадалася Велсова «Війна світів», якою зачитувався у школі — мабуть, бій із марсіанами виглядав би так само.

Але тут не було марсіан. Колона машин зупинилася на алеї, солдатів вишикували біля бортів, командири взводів вийшли перед лавами.

— Взвод, слухай мою команду! За мною! Бігом! Марш! — заревів лейтенант Бурмантов якимось залізним голосом, немовби й сам пригадав Велса.

Затупали чоботи, загриміли автомати й каски, і взвод, розтягнувшись, щоб не наступати на ноги одне одному, посунув за командиром. У гармидері та метушні, що кублилася навколо телевежі, неможливо було зорієнтуватися. Андрій підвів голову і через спину переднього бійця побачив танк, що стояв біля сітчастої загорожі телецентру. Двигун танка працював, і у світлі прожектора вихлоп закривав легким серпанком знайомий кожному силует бойової машини.

Взводний вишикував солдатів і, перекрикуючи танковий двигун, заговорив:

— Ставлю бойову задачу: захищати територію телецентру на ділянці п’ятдесят метрів і запобігати спробам проникнення за паркан. Перше відділення займаєте лівий від танка фланг. Третє відділення — правий фланг. Друге відділення — навколо танка, ваша задача прикривати техніку від можливих атак терористів. Все зрозуміло?

— А від кого захищати-то? — запитав Козлов.

Лейтенант махнув рукою собі за спину:

— Від них. Від усіх, хто спробує пройти. Що не ясно?

І тільки зараз Андрій побачив їх. Воно й не дивно — гармидер, шум техніки, прожектори, які більше сліпили очі, ніж освітлювали, повністю забирали увагу. А насправді ворог був за кілька метрів. Люди у цивільному — чоловіки, жінки, молоді та старі, вдягнуті у куртки, пальта, шапки, кашкети, теплі і не дуже, старосвітські та піжонські, всіх можливих кольорів та фасонів — вони оточували телецентр нещільним кільцем і щось кричали, додаючи до макабричної ситуації свою партію: високих жіночих голосів, які ріжуть повітря і відбиваються луною від танкової броні, чоловічих баритонів, що резонують із бряжчанням зброї та гуркотом дизеля, заповнюючи весь простір, кожну шпарку та інтервал.

— Lie-tu-va! Lie-tu-va! — не в лад скандували з усебіч.

— Увага! — крикнув лейтенант. — Зброю застосовувати тільки у разі крайньої потреби!

— А як узнати, коли буде крайня потреба? — поцікавилися з лави.

— Крайня потреба — це загроза життю або інші нештатні ситуації, які можуть призвести до невиконання наказу командування, — взводний сам заплутався у своїх словах, тому підсумував свій наказ словом. — Розберетеся! Перше і третє відділення! Зайняти позиції!

Бійці слухняно затупцяли, тримаючись за командирами.

— Кажуть, «Альфа» з Москви прилетіла. Будемо їх прикривати, — авторитетно заявив Козлов.

— І звідки ти все знаєш? — поцікавився рязанець Алфьоров.

— Так а чо? Гласність же! — зареготав Козлов.

Роздавши команди, лейтенант швиденько вшився — мабуть, сховався за танком, подалі від супротивника. А супротивник тим часом почав наступ.

— Окупанти! — підійшов до танка молодик в окулярах. — Це наша земля!

Алфьоров одразу зробив крок йому назустріч:

— Ну-ка від техніки відійшов! Ка-аму ка-ажу!

Сивий дядько у спортивній шапочці прийшов на допомогу молодику:

— Сідай на свою техніку та валяй додому!

— Я тобі зараз заваляю! — командир відділення став поруч з Алфьоровим. — Відійшли, кажу!

Козлов став позаду командира, руки його стискали автомат.

Андрій обвів поглядом решту солдатів відділення — жоден з них не зрушив з місця. Обличчя зблідли, вилиці напружилися, але очі блукали десь далеко, немовби не хотіли помічати подій навкруги.

— Геть із нашої землі! — закричали демонстранти.

— Ні, ну що за борзота! Ти їм слово — вони тобі двадцять! — обурився Козлов.

— Розійдіться! Ви порушуєте закон! — крикнув командир відділення, але його ніхто не слухав.

Люди підходили до танка, обурено махали руками, намагаючись щось довести солдатам. Усе це зливалося в суцільну какофонію, і Андрій знову відчув, що не належить собі. Немовби реальний Андрій Литвин сидів десь глибоко в голові, оточений пластиковою капсулою без можливості впливати на тіло, яке колись належало йому. Немовби владу над ним захопив хтось іззовні, великий і могутній, і опиратися йому безглуздо, а ситуація затягує, неначе вир, і нема порятунку від цього.

— Громадяни! Тримайте себе в руках! — це взводний залишив свою позицію за танком та прийшов на допомогу підлеглим. — Ми ж теж люди. У нас теж нерви.

— Ви — люди? — уточнив молодик в окулярах. — Хіба?

— А оце, обраажати при виконанні, це вже безприділ! — обурився Алфьоров.

Танк стояв позаду, немовби німий велет, але всередині його теж перебували солдати, і через приціли та люки вони бачили й чули все, що відбувалося навкруги.

Алфьоров відштовхнув руками хлопця, що підійшов занадто близько:

— Іди, ка-аму ка-ажу, бо зара-аз...

— Що зараз?

І тут раптом танк ожив, його гармата смикнулася та посунулася вниз. Солдати миттєво оцінили ситуацію та відійшли. Демонстранти сприйняли це за відступ і кинулися вперед, аж тут багатотонна башта зрушила з місця й почала обертатися, примусивши демонстрантів присісти, щоб не бути збитими з ніг. Закінчивши свій рух ліворуч, башта зупинилася і одразу рушила в інший бік, намагаючись стволом гармати вдарити натовп. Велетенська сталева труба летіла на беззбройних людей, але, на диво, ті не злякалися, а лише знову присіли, щоб пропустити її над своїми головами.

Це було щось нереальне — броньована бойова машина вимахувала гарматою у спробі вразити демонстрантів, а ті ухилялися від неї і знову кричали:

— Lie-tu-va!

Андрій зібрав усі внутрішні сили і спробував відновити контроль над своїми м’язами. Це вдалося не одразу. Але врешті ноги, що, здавалося, приросли до доріжки, зсунулися з місця і понесли тіло назад, до сітчастого паркану. Він опустив руки, які до того за звичкою тримав на автоматі, і став осторонь, немовби підкреслюючи, що не має стосунку до всього, що відбувається навкруги.

Зусилля танкістів не дали результату — беззбройні люди не боялися танкової гармати. І тоді до сутички приєдналися Алфьоров із командиром відділення.

— Окупанти! — закричав молодик, коли гармата зупинилася.

— Ах, акупа-анти! — заревів Алфьоров. — Ну тада ти сам напросився!

З цими словами він зірвав автомат з шиї і схопивши, немов весло, вперіщив прикладом, здалося, просто хлопцеві у груди. Але той виявився готовим до нападу і вчасно відскочив. Сивому у шапці пощастило менше — командир відділення влучив йому прикладом у плече. Старий заточився, і його відтягнули назад, але на зміну одразу прийшло двійко хлопців студентського віку.

— Окупанти! — горлали люди.

— Ах ви, паскуди! Фашисти недобиті! — Козлов схопив свою диво-зброю наопаш і теж приєднався до бійки.

Беззбройні хлопці спритно уникали прикладів, відповідаючи на удари лише дошкульними словами. Але врешті все-таки мусили відступити, бо зброя, хай навіть застосована не за призначенням, сильніша за голі руки.

У цей момент в натовпі почався рух. До місця подій поспішав телеоператор з камерою. Він знімав з плеча все, що відбувалося — танк, солдатів, хлопців, що ухилялися від ударів. А за спиною оператора, немов вірний зброєносець, бігла дівчина в яскравій жовто-зелено-червоній шапці, готова виконати будь-яке прохання.

— Касету! — і дівоча рука пірнала у чорну сумку на боці та видобувала звідти чорний паралелепіпед з яскравою наклейкою BASF.

— Візьми! — і вона брала відзняту плівку та ховала її в надрах сумки.

Оператор на мить відірвався від вічка, оцінив картинку і змістився вбік, щоб прожектори не сліпили об’єктив. Дівчина трималася за ним, ніби приклеєна.

Козлов, розпашілий від бійки, підняв очі й помітив нових учасників подій.

— О, знайомі обличчя! — видихнув він. — А ми-то якраз і чекаємо.

Він зробив кілька кроків назад і притулився плечем до танкової броні, намагаючись відновити збите бійкою дихання. Водночас руки його діяли самі собою, як це буває у справді обдарованих людей. От вони перехопили автомат у бойове положення, великий палець правиці клацнув запобіжником у позицію «одиночний», мізинець зачепив затвор і смикнув на себе: «Клац-клац!»

У цю мить Андрій зі свого місця біля паркану теж помітив Руту, та й хіба міг він проґавити її? Так само й вона хіба могла пропустити гарячу ситуацію? Андрій дивився на дівчину, не ладен відірвати погляду. Її обличчя то ховалося за спиною оператора, то виринало звідти — зосереджене, немов у відмінниці на контрольній, і від цього ще миліше.

Цією картиною можна було милуватися вічно, але раптом краєм ока Андрій помітив Козлова, що, сперши лікоть на трак танка, вдивлявся в оптичний приціл. Він кліпнув, уважно подивився на сержанта й, одразу оцінивши лінію прицілу, зрозумів, що відбувається. Але наступної миті він раптом знову перетворився на маленького безпомічного хлопчика, що заховався у скляній капсулі десь глибоко в голові, не маючи контролю над цим тілом, над цією ситуацією.

Палець Козлова торкнувся спускового гачка, груди повільно випустили повітря, як це завжди роблять снайпери перед пострілом.

І тут Андрій нарешті повернув собі владу над тілом та зірвався з місця з шаленим криком:

— Ні-і-і-і-і-і-і!

Від стрільця його відокремлювало лише кілька метрів, але шлях несподівано перепинив хтось із солдатів, що теж не витримав дуелі із беззбройними. Він зробив крок назад, Андрій врізався плечем у його плече, затримався на мить, і цієї миті вистачило, щоб Козлов встиг натиснути на гачок.

Затвор смикнувся, відправляючи бойок у капсуль, порох загорівся і вибухнув, виштовхуючи кулю, борозни нарізки закрутили її навколо осі, і гостра, досконала за формою, ідеально підігнана до ствола куля вирвалася назовні, ставши продовженням лінії прицілювання, матеріалізуючи погляд стрільця.

Все відбулося так, як навчав замполіт. Козлов цілив у камеру. І влучив у камеру. Але за камерою стояла дівчина Рута, і, пробивши тонкий пластик корпусу, касету та декілька електронних плат, куля вилетіла з іншого боку і м’яко, неначе у масло, увійшла в дівоче тіло.

Дівчина впала без зойку. Неначе квітка, підрізана гострою косою.

Квітка Рута.