15

Майдан співав гімн. Так уже повелося — відзначаючи перемоги, починаючи віче, сумуючи або радіючи, та й просто щогодини на Майдані співали гімн. Будинок профспілок горів велетенським димним смолоскипом, на іншому боці Хрещатика палало наметове містечко, а поміж цих вогнів співали люди, розриваючи лютневу ніч своїми голосами та посилаючи у небо сигнал: українці знову є, і вони не здадуться. Кілька прожекторів з боку Інститутської намагалися прорізати стіну диму, щоб відкрити огляд для нападників, але їм не вдавалося сягнути далі дерев’яного хреста на пагорбі, і він стояв залитий сяйвом у щільному димному мороку, наче благословляючи захисників табору революції. Навпроти, у Михайлівському соборі, били дзвони, їхні удари закликали на допомогу і віддавалися луною десь у найбільших глибинах людської підсвідомості.

Андрій співав разом з усіма, не в змозі відірвати очей від цієї картини. Певно, саме так виглядав Київ під час нашестя орд Батия сімсот років тому. Минають роки, будуються міста, міліють річки і єдине, що лишається незмінним — це люди. Люди і вогонь навколо них.

Раптом у темряві, що згущалася одразу за багаттям, Андрій розрізнив знайомі постаті. Від барикади до нього чимчикував Семен, на плечі якого буквально висів поранений Борис. Андрій одразу кинувся назустріч і підхопив товариша з іншого боку. Той глухо застогнав.

— Що з ним?

— Під кулю потрапив, — обурено, неначе йшлося про погану поведінку сина-підлітка, відповів Семен.

— Як це?

Борис ступав на землю однією ногою, друга висіла нерухомо, і саме вона, вочевидь, викликала стогони у його грудях.

— Я... шину вийшов у вогонь... ну, щоб кинути, а тут щось в ногу... — він говорив нерозбірливо, як усі поранені.

Семен кивнув головою, показуючи на нерухому ногу товариша:

— Я джгутом перетягнув поки. Але це ненадовго. Треба у лікарню.

Андрій міцніше обхопив Бориса за тулуб, щоб тому легше було ступати.

— У лікарнях менти. Одразу закривають усіх поранених.

Семен роззирнувся дещо розгублено:

— А куди? Там куля, кров фонтаном.

— Бойова? — здивувався Андрій.

— Ну не гумова, сто процентів.

Звісно, після вбивств на Європейській три тижні тому дивуватися цьому не випадало, але одна річ — повідомлення в інтернеті, а інша — поранений товариш, якого ти несеш на собі.

— Давай у КМДА, — запропонував Андрій. — Там має бути медпункт.

Семен із сумнівом глянув на пораненого, потім провів очима вперед, вздовж Хрещатика, ніби оцінюючи відстань.

— Ти як, дійдеш? — запитав він.

— А куди діватися, — Борис навіть зобразив усмішку крізь стиснені зуби, і вона вийшла дещо зловісною.

— Донесемо, — запевнив Андрій.

— Ех ти, Махатма! Твою ж мать!

Навіть зараз, після того, що трапилося, Семен не міг зупинити стару суперечку.

Ось так утрьох на п’ятьох ногах вони й пошкандибали у тил, де в приміщенні мерії був останній не знищений ментами осередок революції і в ньому, безперечно, госпіталь — адже поранених більшало щохвилини.

Сивий лікар в окулярах схилився над Борисовою ногою, розпустив джгут, що перетягував стегно.

— Хто накладав? — запитав, не обертаючись.

— Я! — по-військовому чітко озвався Семен.

— Давно?

— Третя п’ятдесят, — доповів Семен.

Лікар озирнувся, в очах його читалася повага.

— Молодець. Тільки наступного разу треба папірця примотувати з часом, бо раптом з тобою щось... ну сам розумієш.

— Я знаю. Але де ж тут візьмеш папірця? — винувато усміхнувся Семен.

— На стіл! — командував лікар, і Семен з Борисом та молодою медсестричкою у марлевій пов’язці на обличчі підхопили пораненого та поклали на великий офісний стіл, який, певно, нещодавно слугував зовсім для інших потреб, а зараз був залитий сукровицею та спиртом для дезінфекції.

— Вільні, — скомандував лікар, певно, військовий.

А медсестричка додала:

— Дякуємо.

— Вам дякуємо, — промимрив Андрій, кидаючи підбадьорливий погляд на Бориса, який намагався влаштуватися на твердому ложі, не завдавши болю пораненій нозі.

Медсестричка схилилася над ним зі шприцом у руках.

Чоловіки вийшли у коридор та обережно прикрили двері за собою.

— А ти молодець, — зауважив Андрій і поплескав товариша по плечу. — В армії санінструктором був?

Той глянув дещо непевно.

— Та не служив я. В мене акрофобія.

Андрій вухам не повірив. Не служив? Семен? Він завжди поводився так, неначе мав за плечима як мінімум десантне училище, — впевнений, агресивний, бойовий. І раптом... може, причулося.

— Акрофобія? — перепитав Андрій. — А це що таке?

— Боязкість висоти, по-науковому. Тому й відкосив.

— Нічого собі! — Андрій не зміг стримати емоцій. — Ти! І відкосив?!

Семен глянув спідлоба, ніби виправдовуючись:

— А що, в Афган треба було йти?

— Та ні, все правильно, — поспішив запевнити Андрій. — Просто я б ніколи не подумав.

Вони простували порожнім коридором і велетенська будівля міської адміністрації здавалася порожньою, хоча у медпункті за глухими дерев’яними дверима кипіла робота.

— Шановні! — почувся раптом іззаду чоловічий голос, відлуння у порожньому коридорі надавало йому інфернального звучання.

Друзі зупинилися та майже синхронно обернулися. До них наближався невисокий сухорлявий чоловік із синьо-жовтою пов’язкою на рукаві старої засмальцьованої куртки.

— Пробачте, а ви зараз дуже зайняті? — запитав він, коли підійшов близько.

Андрій із Семеном перезирнулися.

— Ми друга до медпункту.... Поранений, — спробував пояснити Семен. Складалося враження, що він продовжує виправдовуватися.

— От і добре! — зрадів хлопець. — Я комендант цього будинку. То ви нікуди не спішите?

Друзі знову перезирнулися. З одного боку, треба було вертатися на Майдан, а з іншого — терміновості у цьому не було, все станеться або ні незалежно від їхньої присутності. А може, вже сталося, хтозна.

— Тоді я вас попрошу почергувати на нашій барикаді, — комендант показав рукою в бік вулиці. — Бо в мене лише кілька студентів, такі собі Крути, а ви люди дорослі, з досвідом.

— Та зараз уже всі з досвідом, — усміхнувся Семен, набираючи колишньої певності. Спілкування зі сторонніми людьми явно ішло йому на користь.

— Тим більше, — комендант схопився за його слова, як за згоду. — Ходімо, я вам покажу, — й одразу пішов до виходу, жестом запрошуючи іти слідом.

Барикада перекривала Хрещатик біля ЦУМу, це був останній бастіон революціонерів, за яким уже лежав мирний Київ. Саме сюди приїздили машини з автомобільними шинами ще кілька годин тому, а тепер вулиця аж до Бессарабської площі була порожньою, тільки ліхтарі горіли та рекламні вивіски блимали заклично, неначе нічого не сталося. Ця барикада була низенькою, максимум по груди дорослій людині, і складалася переважно із дерев’яних піддонів, що їх пожалкували нести у вогонь, побоюючись залишити беззахисним тил. Утім, могли би й віднести — все одно така споруда не здатна була забезпечити жодного захисту. Що там казати за бронетранспортери — навіть піший взвод міліції розніс би її за кілька хвилин.

Комендант одним жестом окинув диспозицію і пояснив:

— Значить, дивіться. Оце ваша ділянка. Якщо почнеться атака — одразу коктейлі під ноги та відступайте до КМДА.

— А коктейлі де? — уточнив Семен.

Комендант показав на три пляшки із ганчірками на горлечках, що стояли біля барикади.

— Це все, що є. Тому й кажу, кидайте під ноги, щоб гарантовано розбилися і запалили барикаду.

— Зрозуміло, — кивнув Андрій.

— Ну й добре, — комендант уже зробив крок, коли раптом згадав. — А, іще одне! Коли раптом почнеться, одразу кричіть, щоб ми там почули.

Семен засміявся:

— Ну це взагалі не питання. Крику буде скільки хочеш!

— От і добре! — зрадів комендант. — Тоді спокійного чергування.

— До якої години чергуємо? — уточнив Андрій.

— А я знаю? — чоловік розвів руками. — Поки хтось змінить. Ну або...

— Зрозуміло, — Андрій знав, що означає слово «або» цієї ночі.

Тим часом Семен взявся ретельно, по-діловому оглядати нову позицію, яку належало захищати. Обійшов барикаду з усіх боків, постукав чоботом, щоб зрозуміти міцність, і, судячи зі всього, дійшов невтішного висновку.

— Еге-ге, удвох це не втримати.

— Чому вдвох? — перепитав Андрій. — Оно ще хлопці.

Дійсно, трохи далі на піддонах та діжках розмістилося п’ятеро молодиків, певно, тих самих, що їх комендант звав студентами. Вони й справді на вигляд були студентського, якщо не шкільного, віку, і ніхто не виділявся міцною статурою.

Семен глянув на них, потім у бік Бессарабського ринку.

— А знаєш, мені вчора шваґро дзвонив. Він в СБУ робить, — сказав він раптом.

— І що?

— Вмовляв не ходити на Майдан. Каже, завтра не ходи, відпочинь хоч би день, а потім, якщо захочеш, знову ходи. Ну я йому й кажу: ти, сука, не мути, ти правду кажи. — Семен плюнув собі під ноги.

— Ну а він? — запитав Андрій.

— Каже: не маю права, я тобі і так, як своєму, бла-бла-бла. Ну ти знаєш цих гебешників. А я: не маєш права, то не кажи. Йди собі далі. Ну а він родич все-таки, то натякнув. Не сказав, а натякнув.

Андрій пригадав учорашню розмову з колегою, який так само вмовляв не ходити на Майдан, і усміхнувся:

— Може, це спеціально, щоб нас тут менше було?

— Навряд чи, — покрутив головою Семен. — Він натякнув, що титушкам роздали автомати, і що вони чекатимуть на Бессарабці, коли ми почнемо втікати.

— Автомати? — Андрій несамохіть подивився у бік Бессарабського ринку. — Може, лякав?

— Може, й лякав. Їх не розбереш. Але сестрі, тобто жінці моїй, нічого не сказав, це факт. Інакше б я без скандалу не вирвався.

Банди титушок гніздилися у Маріїнському парку, біля Верховної Ради. Їх багато років готували по спортклубах та бійцівських школах і, неначе скажених собак, нацьковували на мирних демонстрантів, вони чекали у темних провулках людей з національною символікою на одязі, щоб проломити голову або викрасти та відвезти до лісу. І якщо їм зараз роздали автомати, значить усе це дуже серйозно. Розгром мирного наступу, штурм бетеерами, пожежа у Профспілках — частини єдиного плану. І якщо наступним його пунктом буде атака титушок з автоматами... та навіть без автоматів. Зі сторони Бессарабки Майдан лишався практично беззахисним.

Семен дістав із внутрішньої кишені куртки пачку цигарок, дав їй щигля видобуваючи одну, потім звично клацнув запальничкою, і вже було підніс фільтр до рота, коли раптом загасив вогник і викинув цигарку.

— Чорт, так цим димом надихався, що й курити не хочеться.

Він заховав пачку, ще раз позирнув у бік Бессарабки та підійшов до хлопців, які сиділи на діжках.

— Привіт, козаки!

— Слава Україні!

— Доброї ночі! — врізнобій відгукнулися студенти.

— Як настрій?

— Таке, — зізнався ближній.

— Бадьорий, — запевнив інший.

Семен знову кинув оком на Бессарабку.

— А що, кажуть, там на нас чекають?

— Еге. Чекають. Як у Маріїнці. Я там сьогодні був.

— Реально? — здивувався Семен.

— Та куди вже реальніше. Менти пішли в атаку, а ззаду титушки чекали. Людей побили страшно. — він пересмикнув плечима, певно, пригадавши те, що бачив. — А тих, хто тікав по Інститутській, між барикадами затисли і зверху гранатами закидали. «Беркут» розважався. Я ледь вирвався.

— Суки, — підсумував сусіда і плюнув під ноги.

— Суки, — погодився Семен. — А що будем робити, якщо реально попруть?

Ближній студент, який, судячи зі всього, був за старшого, розвів руками:

— А що робити? Як сказано. Коктейлі під ноги і чосу.

Він показав на декілька пляшок, що стояли біля ніг. Семен нахилився, підібрав одну з них, критично обдивився і навіть понюхав.

— Вона хоч загориться?

— А хто ж її знає? — чесно відповів студент. — Подивимося.

Андрій роззирнувся. Лише за п’ятсот метрів позаду лунали постріли і палав вогонь, а тут було якось неприродньо тихо. Тихо, як тільки буває у гамірному місті перед світанком. Він відійшов убік і видобув з кишені свій розбитий телефон. Набрав доньчин номер. На тому боці відгукнувся знайомий дівочий голос.

— Драстуйте, — вона вже не перепитувала, хто говорить.

— Це знову я, — сказав Андрій.

— Я зрозуміла.

— Ти пробач, що я перервався. Почало горіти, і я...

— Що горіти? — в голосі відчувалося хвилювання.

— Профспілки. Менти запалили, — Андрій спробував визначити квінтесенцію сьогоднішньої ночі, але в нього вийшло тільки: — Тут таке закрутилося...

Однак дівчина на тому кінці відчула його емоцію.

— А що у вас відбувається?

— Та революція, — сказав Андрій.

— Проти кого?

Ну як поясниш усі нюанси людині, яка перебуває на два десятки років позаду? Це вже просто інша планета. Стільки всього змінилося, що й не зметикуєш, звідки почати.

— Революція проти совка, — врешті коротко сформулював він. Та й насправді так воно і було. Втретє за два десятки років, і все проти совка.

У голосі дівчини на тому боці почулося здивування.

— Що? У вас іще й досі совок? — вона гмикнула. — Ти ж казав, що Литва отримає незалежність!

Отримає, звісно. І Україна отримає, але... В цьому «але» і ховався диявол.

— Це довго пояснювати, — сказав Андрій. — Совок просто так не відпускає.

Дівчина замовкла, немовби вкладаючи в голові почуте.

— То ти справді з майбутнього? — врешті запитала вона.

— Це ти з минулого, — пожартував у відповідь Андрій.

— А який у вас день?

— Дев’ятнадцяте лютого дві тисячі чотирнадцятого року, — він відірвав від вуха апарат і через тріщини на склі роздивився цифри, які показував годинник. — П’ята година ранку.

Дівчина зітхнула.

— Я не розумію, як таке може бути.

— Я теж, — зізнався Андрій.

— А де ти зараз? — поцікавилася вона.

— На барикаді біля КМДА.

— А що таке КМДА?

І справді, звідки їй у Вільнюсі знати, що таке КМДА?

— Мерія наша, — пояснив Андрій, потім зрозумів, що це звучить незвично для радянського вуха. — Міська адміністрація.

Щоразу, отримавши відповідь на своє запитання, дівчина ненадовго замислювалася, і це можна було зрозуміти, якщо врахувати, що їй доводилося чути.

— І у вас там теж танки? — запитала вона.

— Були, — кивнув Андрій, неначе співрозмовниця могла його бачити. — Але їх спалили. Інших поки не видно.

Насправді це була дивна історія. Чому бетеерів було лише два? Невже не знайшлося третього, четвертого? Але обговорювати такі речі з відстані у двадцять років точно не варто.

— І що буде далі? — тихо запитала дівчина.

— Не знаю. Вже ранок. Певно, скоро почнуть збиратися люди, — він усміхнувся. — От іще б мені хтось подзвонив з майбутнього і розповів, що ж буде далі.

— Так, як мені?

— Так, як тобі, — у голосі Андрія зазвучали батьківські нотки. — Ти головне до телецентру не ходи, — сказав він із притиском.

Вона замовкла, тепер на довше, так що Андрієві довелося дунути у мікрофон, щоб нагадати про своє існування.

— Я не можу не ходити, — сказала вона.

Ці слова вдарили у вухо, проникли через барабанну перетинку просто у мозок. І він раптом вибухнув сотні разів баченою вві сні картиною — звук пострілу, політ кулі, яку неможливо наздогнати, розтрісканим склом відеокамери та дівочим обличчям за ним — одне слово, всім тим жахливим сном, що переслідував Андрія вже двадцять три роки.

— Руто, — вимовити її ім’я було складно як ніколи. — Руто, тебе там...

Раптом вона крикнула, не дозволивши завершити фрази, якої Андрій насправді і не міг завершити.

— Мовчи! Чуєш? Не кажи! Я не хочу цього знати!

Андрій на якусь мить відчув, що говорить із власною дочкою, таким самим завзятим двадцятирічним дівчиськом.

— Припини! — із притиском сказав він. — У вас все буде добре. Без тебе обійдеться.

— Без мене не обійдеться, — вона була точно такою упертою, як його дочка.— І без тебе не обійдеться. Ти ж зараз на барикадах?

— Ну ти порівняла! Я — то інша справа.

— І я — інша.

Андрій знав цей тон із розмов з дочкою. Впертість людини, що не уявляє наслідків своїх дій. Упертість дівчини, яка зважає лише на власні емоції. Впертість жінки, яка відчуває свою перевагу над чоловіком, коли аргументи безсилі. І в цій ситуації залишалося тільки застосувати останню зброю — сказати їй правду, хай би навіть вона не хотіла її знати. І він уже навіть набрав у груди повітря, щоб зробити це, коли раптом від барикади пролунав крик:

— Титушки!

Андрій підняв голову. Хрещатиком з боку Бессарабки рухалася щільна група з півсотні чоловіків. На головах у них були темні шоломи, а руки стискали бейсбольні битки та кийки.

Загрузка...