Майдан співав гімн. Так уже повелося — відзначаючи перемоги, починаючи віче, сумуючи або радіючи, та й просто щогодини на Майдані співали гімн. Будинок профспілок горів велетенським димним смолоскипом, на іншому боці Хрещатика палало наметове містечко, а поміж цих вогнів співали люди, розриваючи лютневу ніч своїми голосами та посилаючи у небо сигнал: українці знову є, і вони не здадуться. Кілька прожекторів з боку Інститутської намагалися прорізати стіну диму, щоб відкрити огляд для нападників, але їм не вдавалося сягнути далі дерев’яного хреста на пагорбі, і він стояв залитий сяйвом у щільному димному мороку, наче благословляючи захисників табору революції. Навпроти, у Михайлівському соборі, били дзвони, їхні удари закликали на допомогу і віддавалися луною десь у найбільших глибинах людської підсвідомості.
Андрій співав разом з усіма, не в змозі відірвати очей від цієї картини. Певно, саме так виглядав Київ під час нашестя орд Батия сімсот років тому. Минають роки, будуються міста, міліють річки і єдине, що лишається незмінним — це люди. Люди і вогонь навколо них.
Раптом у темряві, що згущалася одразу за багаттям, Андрій розрізнив знайомі постаті. Від барикади до нього чимчикував Семен, на плечі якого буквально висів поранений Борис. Андрій одразу кинувся назустріч і підхопив товариша з іншого боку. Той глухо застогнав.
— Що з ним?
— Під кулю потрапив, — обурено, неначе йшлося про погану поведінку сина-підлітка, відповів Семен.
— Як це?
Борис ступав на землю однією ногою, друга висіла нерухомо, і саме вона, вочевидь, викликала стогони у його грудях.
— Я... шину вийшов у вогонь... ну, щоб кинути, а тут щось в ногу... — він говорив нерозбірливо, як усі поранені.
Семен кивнув головою, показуючи на нерухому ногу товариша:
— Я джгутом перетягнув поки. Але це ненадовго. Треба у лікарню.
Андрій міцніше обхопив Бориса за тулуб, щоб тому легше було ступати.
— У лікарнях менти. Одразу закривають усіх поранених.
Семен роззирнувся дещо розгублено:
— А куди? Там куля, кров фонтаном.
— Бойова? — здивувався Андрій.
— Ну не гумова, сто процентів.
Звісно, після вбивств на Європейській три тижні тому дивуватися цьому не випадало, але одна річ — повідомлення в інтернеті, а інша — поранений товариш, якого ти несеш на собі.
— Давай у КМДА, — запропонував Андрій. — Там має бути медпункт.
Семен із сумнівом глянув на пораненого, потім провів очима вперед, вздовж Хрещатика, ніби оцінюючи відстань.
— Ти як, дійдеш? — запитав він.
— А куди діватися, — Борис навіть зобразив усмішку крізь стиснені зуби, і вона вийшла дещо зловісною.
— Донесемо, — запевнив Андрій.
— Ех ти, Махатма! Твою ж мать!
Навіть зараз, після того, що трапилося, Семен не міг зупинити стару суперечку.
Ось так утрьох на п’ятьох ногах вони й пошкандибали у тил, де в приміщенні мерії був останній не знищений ментами осередок революції і в ньому, безперечно, госпіталь — адже поранених більшало щохвилини.
Сивий лікар в окулярах схилився над Борисовою ногою, розпустив джгут, що перетягував стегно.
— Хто накладав? — запитав, не обертаючись.
— Я! — по-військовому чітко озвався Семен.
— Давно?
— Третя п’ятдесят, — доповів Семен.
Лікар озирнувся, в очах його читалася повага.
— Молодець. Тільки наступного разу треба папірця примотувати з часом, бо раптом з тобою щось... ну сам розумієш.
— Я знаю. Але де ж тут візьмеш папірця? — винувато усміхнувся Семен.
— На стіл! — командував лікар, і Семен з Борисом та молодою медсестричкою у марлевій пов’язці на обличчі підхопили пораненого та поклали на великий офісний стіл, який, певно, нещодавно слугував зовсім для інших потреб, а зараз був залитий сукровицею та спиртом для дезінфекції.
— Вільні, — скомандував лікар, певно, військовий.
А медсестричка додала:
— Дякуємо.
— Вам дякуємо, — промимрив Андрій, кидаючи підбадьорливий погляд на Бориса, який намагався влаштуватися на твердому ложі, не завдавши болю пораненій нозі.
Медсестричка схилилася над ним зі шприцом у руках.
Чоловіки вийшли у коридор та обережно прикрили двері за собою.
— А ти молодець, — зауважив Андрій і поплескав товариша по плечу. — В армії санінструктором був?
Той глянув дещо непевно.
— Та не служив я. В мене акрофобія.
Андрій вухам не повірив. Не служив? Семен? Він завжди поводився так, неначе мав за плечима як мінімум десантне училище, — впевнений, агресивний, бойовий. І раптом... може, причулося.
— Акрофобія? — перепитав Андрій. — А це що таке?
— Боязкість висоти, по-науковому. Тому й відкосив.
— Нічого собі! — Андрій не зміг стримати емоцій. — Ти! І відкосив?!
Семен глянув спідлоба, ніби виправдовуючись:
— А що, в Афган треба було йти?
— Та ні, все правильно, — поспішив запевнити Андрій. — Просто я б ніколи не подумав.
Вони простували порожнім коридором і велетенська будівля міської адміністрації здавалася порожньою, хоча у медпункті за глухими дерев’яними дверима кипіла робота.
— Шановні! — почувся раптом іззаду чоловічий голос, відлуння у порожньому коридорі надавало йому інфернального звучання.
Друзі зупинилися та майже синхронно обернулися. До них наближався невисокий сухорлявий чоловік із синьо-жовтою пов’язкою на рукаві старої засмальцьованої куртки.
— Пробачте, а ви зараз дуже зайняті? — запитав він, коли підійшов близько.
Андрій із Семеном перезирнулися.
— Ми друга до медпункту.... Поранений, — спробував пояснити Семен. Складалося враження, що він продовжує виправдовуватися.
— От і добре! — зрадів хлопець. — Я комендант цього будинку. То ви нікуди не спішите?
Друзі знову перезирнулися. З одного боку, треба було вертатися на Майдан, а з іншого — терміновості у цьому не було, все станеться або ні незалежно від їхньої присутності. А може, вже сталося, хтозна.
— Тоді я вас попрошу почергувати на нашій барикаді, — комендант показав рукою в бік вулиці. — Бо в мене лише кілька студентів, такі собі Крути, а ви люди дорослі, з досвідом.
— Та зараз уже всі з досвідом, — усміхнувся Семен, набираючи колишньої певності. Спілкування зі сторонніми людьми явно ішло йому на користь.
— Тим більше, — комендант схопився за його слова, як за згоду. — Ходімо, я вам покажу, — й одразу пішов до виходу, жестом запрошуючи іти слідом.
Барикада перекривала Хрещатик біля ЦУМу, це був останній бастіон революціонерів, за яким уже лежав мирний Київ. Саме сюди приїздили машини з автомобільними шинами ще кілька годин тому, а тепер вулиця аж до Бессарабської площі була порожньою, тільки ліхтарі горіли та рекламні вивіски блимали заклично, неначе нічого не сталося. Ця барикада була низенькою, максимум по груди дорослій людині, і складалася переважно із дерев’яних піддонів, що їх пожалкували нести у вогонь, побоюючись залишити беззахисним тил. Утім, могли би й віднести — все одно така споруда не здатна була забезпечити жодного захисту. Що там казати за бронетранспортери — навіть піший взвод міліції розніс би її за кілька хвилин.
Комендант одним жестом окинув диспозицію і пояснив:
— Значить, дивіться. Оце ваша ділянка. Якщо почнеться атака — одразу коктейлі під ноги та відступайте до КМДА.
— А коктейлі де? — уточнив Семен.
Комендант показав на три пляшки із ганчірками на горлечках, що стояли біля барикади.
— Це все, що є. Тому й кажу, кидайте під ноги, щоб гарантовано розбилися і запалили барикаду.
— Зрозуміло, — кивнув Андрій.
— Ну й добре, — комендант уже зробив крок, коли раптом згадав. — А, іще одне! Коли раптом почнеться, одразу кричіть, щоб ми там почули.
Семен засміявся:
— Ну це взагалі не питання. Крику буде скільки хочеш!
— От і добре! — зрадів комендант. — Тоді спокійного чергування.
— До якої години чергуємо? — уточнив Андрій.
— А я знаю? — чоловік розвів руками. — Поки хтось змінить. Ну або...
— Зрозуміло, — Андрій знав, що означає слово «або» цієї ночі.
Тим часом Семен взявся ретельно, по-діловому оглядати нову позицію, яку належало захищати. Обійшов барикаду з усіх боків, постукав чоботом, щоб зрозуміти міцність, і, судячи зі всього, дійшов невтішного висновку.
— Еге-ге, удвох це не втримати.
— Чому вдвох? — перепитав Андрій. — Оно ще хлопці.
Дійсно, трохи далі на піддонах та діжках розмістилося п’ятеро молодиків, певно, тих самих, що їх комендант звав студентами. Вони й справді на вигляд були студентського, якщо не шкільного, віку, і ніхто не виділявся міцною статурою.
Семен глянув на них, потім у бік Бессарабського ринку.
— А знаєш, мені вчора шваґро дзвонив. Він в СБУ робить, — сказав він раптом.
— І що?
— Вмовляв не ходити на Майдан. Каже, завтра не ходи, відпочинь хоч би день, а потім, якщо захочеш, знову ходи. Ну я йому й кажу: ти, сука, не мути, ти правду кажи. — Семен плюнув собі під ноги.
— Ну а він? — запитав Андрій.
— Каже: не маю права, я тобі і так, як своєму, бла-бла-бла. Ну ти знаєш цих гебешників. А я: не маєш права, то не кажи. Йди собі далі. Ну а він родич все-таки, то натякнув. Не сказав, а натякнув.
Андрій пригадав учорашню розмову з колегою, який так само вмовляв не ходити на Майдан, і усміхнувся:
— Може, це спеціально, щоб нас тут менше було?
— Навряд чи, — покрутив головою Семен. — Він натякнув, що титушкам роздали автомати, і що вони чекатимуть на Бессарабці, коли ми почнемо втікати.
— Автомати? — Андрій несамохіть подивився у бік Бессарабського ринку. — Може, лякав?
— Може, й лякав. Їх не розбереш. Але сестрі, тобто жінці моїй, нічого не сказав, це факт. Інакше б я без скандалу не вирвався.
Банди титушок гніздилися у Маріїнському парку, біля Верховної Ради. Їх багато років готували по спортклубах та бійцівських школах і, неначе скажених собак, нацьковували на мирних демонстрантів, вони чекали у темних провулках людей з національною символікою на одязі, щоб проломити голову або викрасти та відвезти до лісу. І якщо їм зараз роздали автомати, значить усе це дуже серйозно. Розгром мирного наступу, штурм бетеерами, пожежа у Профспілках — частини єдиного плану. І якщо наступним його пунктом буде атака титушок з автоматами... та навіть без автоматів. Зі сторони Бессарабки Майдан лишався практично беззахисним.
Семен дістав із внутрішньої кишені куртки пачку цигарок, дав їй щигля видобуваючи одну, потім звично клацнув запальничкою, і вже було підніс фільтр до рота, коли раптом загасив вогник і викинув цигарку.
— Чорт, так цим димом надихався, що й курити не хочеться.
Він заховав пачку, ще раз позирнув у бік Бессарабки та підійшов до хлопців, які сиділи на діжках.
— Привіт, козаки!
— Слава Україні!
— Доброї ночі! — врізнобій відгукнулися студенти.
— Як настрій?
— Таке, — зізнався ближній.
— Бадьорий, — запевнив інший.
Семен знову кинув оком на Бессарабку.
— А що, кажуть, там на нас чекають?
— Еге. Чекають. Як у Маріїнці. Я там сьогодні був.
— Реально? — здивувався Семен.
— Та куди вже реальніше. Менти пішли в атаку, а ззаду титушки чекали. Людей побили страшно. — він пересмикнув плечима, певно, пригадавши те, що бачив. — А тих, хто тікав по Інститутській, між барикадами затисли і зверху гранатами закидали. «Беркут» розважався. Я ледь вирвався.
— Суки, — підсумував сусіда і плюнув під ноги.
— Суки, — погодився Семен. — А що будем робити, якщо реально попруть?
Ближній студент, який, судячи зі всього, був за старшого, розвів руками:
— А що робити? Як сказано. Коктейлі під ноги і чосу.
Він показав на декілька пляшок, що стояли біля ніг. Семен нахилився, підібрав одну з них, критично обдивився і навіть понюхав.
— Вона хоч загориться?
— А хто ж її знає? — чесно відповів студент. — Подивимося.
Андрій роззирнувся. Лише за п’ятсот метрів позаду лунали постріли і палав вогонь, а тут було якось неприродньо тихо. Тихо, як тільки буває у гамірному місті перед світанком. Він відійшов убік і видобув з кишені свій розбитий телефон. Набрав доньчин номер. На тому боці відгукнувся знайомий дівочий голос.
— Драстуйте, — вона вже не перепитувала, хто говорить.
— Це знову я, — сказав Андрій.
— Я зрозуміла.
— Ти пробач, що я перервався. Почало горіти, і я...
— Що горіти? — в голосі відчувалося хвилювання.
— Профспілки. Менти запалили, — Андрій спробував визначити квінтесенцію сьогоднішньої ночі, але в нього вийшло тільки: — Тут таке закрутилося...
Однак дівчина на тому кінці відчула його емоцію.
— А що у вас відбувається?
— Та революція, — сказав Андрій.
— Проти кого?
Ну як поясниш усі нюанси людині, яка перебуває на два десятки років позаду? Це вже просто інша планета. Стільки всього змінилося, що й не зметикуєш, звідки почати.
— Революція проти совка, — врешті коротко сформулював він. Та й насправді так воно і було. Втретє за два десятки років, і все проти совка.
У голосі дівчини на тому боці почулося здивування.
— Що? У вас іще й досі совок? — вона гмикнула. — Ти ж казав, що Литва отримає незалежність!
Отримає, звісно. І Україна отримає, але... В цьому «але» і ховався диявол.
— Це довго пояснювати, — сказав Андрій. — Совок просто так не відпускає.
Дівчина замовкла, немовби вкладаючи в голові почуте.
— То ти справді з майбутнього? — врешті запитала вона.
— Це ти з минулого, — пожартував у відповідь Андрій.
— А який у вас день?
— Дев’ятнадцяте лютого дві тисячі чотирнадцятого року, — він відірвав від вуха апарат і через тріщини на склі роздивився цифри, які показував годинник. — П’ята година ранку.
Дівчина зітхнула.
— Я не розумію, як таке може бути.
— Я теж, — зізнався Андрій.
— А де ти зараз? — поцікавилася вона.
— На барикаді біля КМДА.
— А що таке КМДА?
І справді, звідки їй у Вільнюсі знати, що таке КМДА?
— Мерія наша, — пояснив Андрій, потім зрозумів, що це звучить незвично для радянського вуха. — Міська адміністрація.
Щоразу, отримавши відповідь на своє запитання, дівчина ненадовго замислювалася, і це можна було зрозуміти, якщо врахувати, що їй доводилося чути.
— І у вас там теж танки? — запитала вона.
— Були, — кивнув Андрій, неначе співрозмовниця могла його бачити. — Але їх спалили. Інших поки не видно.
Насправді це була дивна історія. Чому бетеерів було лише два? Невже не знайшлося третього, четвертого? Але обговорювати такі речі з відстані у двадцять років точно не варто.
— І що буде далі? — тихо запитала дівчина.
— Не знаю. Вже ранок. Певно, скоро почнуть збиратися люди, — він усміхнувся. — От іще б мені хтось подзвонив з майбутнього і розповів, що ж буде далі.
— Так, як мені?
— Так, як тобі, — у голосі Андрія зазвучали батьківські нотки. — Ти головне до телецентру не ходи, — сказав він із притиском.
Вона замовкла, тепер на довше, так що Андрієві довелося дунути у мікрофон, щоб нагадати про своє існування.
— Я не можу не ходити, — сказала вона.
Ці слова вдарили у вухо, проникли через барабанну перетинку просто у мозок. І він раптом вибухнув сотні разів баченою вві сні картиною — звук пострілу, політ кулі, яку неможливо наздогнати, розтрісканим склом відеокамери та дівочим обличчям за ним — одне слово, всім тим жахливим сном, що переслідував Андрія вже двадцять три роки.
— Руто, — вимовити її ім’я було складно як ніколи. — Руто, тебе там...
Раптом вона крикнула, не дозволивши завершити фрази, якої Андрій насправді і не міг завершити.
— Мовчи! Чуєш? Не кажи! Я не хочу цього знати!
Андрій на якусь мить відчув, що говорить із власною дочкою, таким самим завзятим двадцятирічним дівчиськом.
— Припини! — із притиском сказав він. — У вас все буде добре. Без тебе обійдеться.
— Без мене не обійдеться, — вона була точно такою упертою, як його дочка.— І без тебе не обійдеться. Ти ж зараз на барикадах?
— Ну ти порівняла! Я — то інша справа.
— І я — інша.
Андрій знав цей тон із розмов з дочкою. Впертість людини, що не уявляє наслідків своїх дій. Упертість дівчини, яка зважає лише на власні емоції. Впертість жінки, яка відчуває свою перевагу над чоловіком, коли аргументи безсилі. І в цій ситуації залишалося тільки застосувати останню зброю — сказати їй правду, хай би навіть вона не хотіла її знати. І він уже навіть набрав у груди повітря, щоб зробити це, коли раптом від барикади пролунав крик:
— Титушки!
Андрій підняв голову. Хрещатиком з боку Бессарабки рухалася щільна група з півсотні чоловіків. На головах у них були темні шоломи, а руки стискали бейсбольні битки та кийки.