Рута

9

Радянська армія — частина радянського народу, принаймні так і досі твердили на заняттях, попри той факт, що ніякого радянського народу вже не спостерігалося. Немовби школярі, що залишилися без нагляду суворого вчителя, радянські республіки розбігалися врізнобіч, не забуваючи піддати ногою сусідові та нецензурно обізвати вчителів. Але попри це статути Збройних сил ніхто не відміняв, а особливо статут гарнізонної та караульної служби, який визначає місце військової частини у звичайному житті. Адже караул — це своєрідний кордон, який розділяє два світи — військовий та цивільний. Караул охороняє прохідні, склади, штаби і не допускає проникнення туди сторонніх. А для проведення кордону між військовими та цивільними за межами парканів і контрольно-пропускних пунктів існують військові патрулі.

Хто може затримати п’яного офіцера? Міліція? Дзуськи. Тільки військовий патруль. Хто може зупинити військовослужбовця і вказати йому на порушення форми одягу? Військовий патруль. Хто може поцікавитися документами солдата, який іде вулицею? Звісно, патруль. Патруль — це дамоклів меч, що висить над кожною людиною у формі, всевидяче око та всеосяжна рука військової дисципліни, фатум, який виходить із-за рогу, слуги диявола, тобто, пробачте, гарнізонного коменданта.

Зазвичай у радянських містах розташовано декілька військових частин, училищ тощо. Тому їхні патрулі беруть участь у такому собі соціалістичному змаганні — хто більше впіймає чужих, тобто військовослужбовців інших частин, бо ловити своїх — це опускати власні показники, а от чужих — навпаки, свідчення пильності. Очі у хлопців уважні — вони відрізняють свого від чужого за формою, за емблемою на погонах, за кольором нашивок, і роблять це надійніше, ніж апаратура «свій-чужий» на літаках. Свого можуть не помітити або ж відпустити після зауваження, а от чужого... Хто сказав, що у справного військового немає до чого вчепитися? А ґудзики всі на місці? А чоботи блищать? А рукавички встановленого кольору? А шарф, шарф, покажіть шарф? Що? Жінка надягла свій, щоб не змерз? Патрульні — це не нянька у дитсадку, їх не розчулиш сімейними історіями. І у випадку необхідності вони можуть застосувати силу. Тому патрульна служба нагадує велику і зовсім не веселу гру, в якій на тих, хто програв, чекає гауптвахта, догана чи як мінімум — рознос від начальства: «Дурень, не вмієш ходити в самоходи, то не берися!»

Втім, в умовах особливого режиму ігри закінчуються і починається нова реальність.

— Зараз у нас немає самоходів. Самовільне залишення військової частини — це дезертирство, а дезертир — не порушник, а злочинець. Це зрозуміло?

Лейтенант Бурмантов інструктував своїх підлеглих перед виходом у місто. Сержант Литвин стояв пліч-о-пліч із сержантом Козловим, і на рукавах в обох червоніли пов’язки з білим написом «Патруль». Така ж пов’язка прикрашала й шинель лейтенанта. Він навмисне призначив обох у свою команду — щоб охололи після бійки в їдальні. Ніщо так не заспокоює, як спільна дія, це вам будь-який психолог скаже, не лише військовий. На поясі взводного красувалася кобура з пістолетом — не лише для солідності, але й зважаючи на ситуацію в місті. Паски підлеглих із тією ж метою обважнювали чохли з ножами-багнетами. Будь-який литовський «фашист» тричі подумає перед тим, як лізти до озброєних військових.

— У розмови з цивільними не вступати! На провокації не вестися! Слухати мене і дивитися в чотири ока!

— Слухай мене, біда не мине, — за своєю поганою звичкою пробурмотів Андрій.

— Що ти там белькочеш? — суворо запитав лейтенант і, не отримавши відповіді, пообіцяв. — Дорозмовляєшся!

Згідно зі схемою патрулювання їм належало обходити прилеглі до частини квартали, робити велике коло біля розв’язки й повертатися назад, щоб обійти частину знову.

На вулиці було людно. Люди збиралися купками і збуджено перемовлялися, а коли наближався патруль, замовкали та уважними поглядами супроводжували військових. Козлов під цими поглядами почувався незатишно, він періодично смикався і перевіряв багнет на поясі. Андрій, на собі відчувши ставлення литовців до радянської форми, теж відчував дискомфорт, проте нічим не виказував цього.

— Товариш лейтенант, — звернувся Козлов до взводного, коли вони відійшли від чергової компанії. — А чому нам не видали зброю? Стрьомно ж.

Той обернувся і показово-спокійно вказав на багнет:

— А це тобі що, не зброя?

— Та ну! — розвів руками Козлов. — От автомат — інша справа. Чи СВД.

— Патрулювання здійснюється силами бійців, озброєних ножами-багнетами, та офіцера, озброєного пістолетом. Не чув наказу?

— Так війна ж!

— Яка тобі війна! — одразу визвірився взводний. — Язик проковтни! Війна... Американцям тільки і треба, щоб війна була.

Козлов декілька секунд перетравлював почуте і, вочевидь, не перетравив, тому що врешті відкрив рота:

— А чому, скажіть, тоді...

— Рот закрив! — гаркнув лейтенант так, що перехожі заозиралися. — Слухаємо сюди. Особливу увагу звертаємо на ноги. Бо зверху на форму можна пальто накинути, а чоботи завжди видають дезертира. Зрозуміло?

Андрій пригадав свою вчорашню пригоду і уточнив:

— Ну чому одразу дезертира?

— Литвин! — обірвав і його взводний. — Ти що, не чув інструктажу? Під час особливого режиму самоволок не буває. Буває дезертирство. Ясно? От наче розумна людина, а дурень, — здивовано смикнув плечем він.

Служака-Козлов одразу опустив очі і почав видивлятися у перехожих чоботи, схожі на солдатські. Патруль наближався до розв’язки, коли Андрієві в очі кинувся знайомий силует. У затінку під деревами стовбичив хтось у капелюсі з обвислими крисами та безформному, безрозмірному пальті. Око художника одразу примітило цю карикатурну постать, а серце солдата застукало сильніше. Бо це був хтось з їхньої частини. Самовольщик, або — хтозна — може, й дезертир, бо у третьому взводі служив естонець, а прибалти всі заодно.

Андрій підняв обличчя вгору, щоб поглядом не виказати втікача. Треба було якось відвернути увагу взводного.

— Товаришу лейтенант... — почав він, ще не знаючи, як продовжить, але це вже не було потрібно.

Козлов показував пальцем туди, під дерево.

— Оно, гляньте! — вигукнув він.

— Що «оно»? — обернувся до нього лейтенант.

— Чувак у чоботах! Ну в натурі!

— Де? — тут взводний теж побачив і зупинився.— Боєць! — голосно скомандував він невідомому у пальті. — Підійдіть до мене!

Той озирнувся через плече, немовби розмірковуючи, і раптом зірвався з місця та побіг алеєю геть. Приполи пальта розвивалися на бігу і з-під них чітко було видно солдатські штани, заправлені у чоботи.

— За ним! — взводний чимдуж пустився слідом. — Стій!

Козлов одразу побіг за командиром, довелося й Андрієві приєднатися до погоні.

— Стій! Буду стріляти! — кричав лейтенант, але від цього втікач тільки збільшував швидкість.

Врешті вони опинилися на тій самі галявині, де вчора Андрій спілкувався з демонстрантами. Тут так само горіло вогнище, але біля нього було більше людей — мабуть, із кілька десятків. Дезертир повернув до них, забіг за спини і сховався. Люди, не змовляючись, одразу зімкнулися, відгороджуючи його від погоні.

У цю перепону власне і вперся взводний, який вже добряче засапався від бігу.

— Пропустіть! — скомандував він, неначе мав справу зі своїми солдатами. — Переслідую дезертира!

Але люди тільки щільніше стулилися у живу стіну. Їх було багато, значно більше, ніж здавалося спочатку, крім того на шум почали збігатися перехожі з усього парку. Андрій зупинився позаду лейтенанта, віддихуючись, а Козлов раптом із розгону буром врізався у натовп. Стіна людей трохи піддалася, але швидко виштовхнула сержанта назад. Він спробував повторити свій маневр, але цього разу люди не піддалися навіть на сантиметр.

— Ах ви суки! — кричав Козлов. — Пустіть!

Відчувши опір цивільних, він просто оскаженів і, переконавшись у безперспективності своїх зусиль, раптом вихопив багнет і почав вимахувати ним у повітрі, погрожуючи людям. Ті зашуміли. Передні трохи відсахнулися, як це завжди буває, коли в дію вступає зброя, але інші не зрушили з місця, ба навіть більше — лава загнулася, оточуючи патруль кільцем з усебіч.

Андрій озирнувся й очманів — тут уже зібралося понад сотню людей, більшістю чоловіків. Вони були спокійними та незворушними, і це по-справжньому лякало. Взводний теж озирнувся і зацьковано втягнув голову у плечі.

— Розійтись! — крикнув він, голос несподівано зірвався на півня і завищав, неначе пальцем по склу.

Але демонстранти не засміялися. Вони потроху звужували кільце, а ззаду підходили все нові й нові.

— Розійтись! — знову крикнув лейтенант. — Кому кажу! Я буду змушений застосувати зброю!

В його голосі бринів відчай, однак це ніяк не подіяло на натовп, і тоді рука взводного потяглася до кобури, відкриваючи залізну защіпку. Зауваживши цей рух, Андрій не витримав і схопив лейтенантову руку зверху своїми двома.

— Не чіпай! Придурок! — загарчав він тихо, але переконливо.

Від почутого взводний зупинився і, здається, навіть трохи прийшов до тями.

— Ти як офіцера назвав? — загрозливо запитав він і смикнув рукою, намагаючись звільнитися з міцного захвату.

— Офіцер! Мать твою! — засичав йому Андрій просто у обличчя — Якщо витягнеш зброю, нас порвуть! У тебе скільки патронів у пістолеті? А їх тут скільки?

Рука Бурмантова ослабла.

— Тьху ти! — він вирвав її з Андрієвих долонь і, трохи повагавшись, поклав на плече Козлову, який все ще продовжував вимахувати багнетом. — Сержант Козлов! Відставити!

Той озирнувся і, зрозумівши безглуздість своїх дій, зупинився. Патрульні важко дихали і зацьковано озиралися на людську стіну, що оточувала їх з усіх боків. Здавалося, ще мить — і вона розчавить військових просто корячись законам фізики, — сила дії породжує протидію.

Проте наступної миті хтось крикнув:

— Телебачення!

— Телебачення! — підхопили інші і почали розступатися, даючи дорогу людям з камерою.

— Знімайте! Знімайте! — підказували з натовпу. — Вони із ножем гналися за людиною!

Передня лава розійшлася, і перед патрулем стала телевізійна група — журналіст в окулярах, сивий оператор та помічниця — молода дівчина в яскравій шапці кольорів литовського прапора.

Андрій здивовано завмер. А дівчина зміряла поглядом їхній патруль, колись грізний на вигляд, а тепер скоцюрблений та жалюгідний перед силою людей.

— О, старі знайомі! — теж впізнала вона. — Що тут у вас?

— Нічого, — виступив наперед Андрій, єдиний, хто зберіг залишки духу. — Погарячкували трохи. Тепер усе нормально.

Він усміхнувся і розвів порожніми руками, немовби демонструючи миролюбність. Рута усміхнулася у відповідь і обвела поглядом людську стіну.

— Йшли би ви краще додому, — порадила вона. — Бо люди в нас балтійського темпераменту, тобто добрі та спокійні. Тому краще їх не дратувати.

— Точно! — підтримали з натовпу. — Додому йдіть!

— Ми вже зрозуміли! — запевнив їх Андрій, демонструючи щось схоже на посмішку.

— Дайте їм дорогу, — попрохала Рута, і люди почали розступатися, утворюючи прохід, своєрідний живий коридор, через який належало пройти радянським солдатам.

Взводний ковтнув сухим горлом, відкрив рота, щоб сказати щось, але зустрівши стіну з людських поглядів, не наважився. Повільно, немовби чекаючи на удар у спину, він пішов уперед. За ним, все ще стискаючи багнет у руці, рушив Козлов. Андрій вже зробив крок навздогін, коли його впіймала за шинель дівоча рука.

— А твоє прізвище Литвин? — запитала Рута, ніби сумніваючись у чомусь.

— Литвин, — сказав Андрій дещо розгублено.

— Дякую, — дівчина несподівано зробила крок уперед і, обхопивши Андрія за шию, припала губами до його губ.

Він розгубився, завмер, немов бовван, і поки отямився та наважився відповісти на поцілунок, дівочі губи вже відсторонилися.

Демонстранти засміялися та зааплодували. Андрій розгублено дивився на дівчину і, мабуть, справді виглядав смішно. У супроводі посмішок та оплесків він розвернувся та почалапав слідом за патрульними.

Взводний ішов мовчки. Мовчав і Андрій. І лише Козлов озирався на демонстрантів та бурчав собі під носа:

— Нічо-нічо. Ми ще подивимося, чиє верхнє.