Рута

6

Сто сьома мотострілецька дивізія базується у Вільнюсі та Укмерґе, містечку за сімдесят кілометрів на північ. Служити у ній — щастя для будь-якого радянського воїна. Адже Литва — це тобі не Сибір з її морозами, а Вільнюс — місто хоч і не велике, як порівняти, наприклад, із Києвом, але все-таки столичне. Люди тут переважно інтелігентні, як мінімум, виховані, а дівчата по-особливому гарні, з легким імпортним шармом, який відчувається у всьому — від особливого, світло-русявого волосся до своєрідної, наче навмисне затягнутої вимови голосних. Недарма в радянських фільмах литовці завжди грали іноземців.

Але якщо хтось подумав, що солдатові у Литві тільки й роботи — дивитися на дівчат, то він дуже помиляється. Адже мотострілецька дивізія — це велетенський механізм, призначений для знищення техніки та живої сили супротивника. Тринадцять тисяч людей — населення невеличкого райцентру, одягнене у форму, озброєне та навчене влучно стріляти. І не лише з автоматів — сто вісімдесят танків Т-72, сто п’ятдесят бронетранспортерів, півсотні БМП, стодвадцятиміліметрові міномети, плавучі танки для розвідки, плюс зенітно-ракетні комплекси, протитанковий артилерійський дивізіон та цілий артилерійський полк, озброєний «Гвоздиками» й «Акаціями» — ні, не квіточками, а самохідними гаубицями, а також системами залпового вогню «Град», здатними одним залпом знищити цілий міський квартал.

І ця дивізія — лише невелика частина могутнього Прибалтійського військового округу, покликаного зупинити будь-якого агресора і не дозволити «натовському» чоботу топтати землю радянських Литви, Латвії та Естонії.

Звісно, таке велетенське господарство вимагає могутньої інфраструктури — батальйонів зв’язку, ремонтних баз, складів, госпіталів, їдалень, транспорту. І Військове містечко Вільнюса — частина цієї інфраструктури. Тут, у казармах іще сторічної давнини, на залізних койках із фанерними тумбочками в узголів’ї мешкають бійці — навідники, водії, командири розрахунків, розвідники, заряджальники, санінструктори, сапери, снайпери і прості стрільці, у будь-яку хвилину готові виступити на захист своєї соціалістичної Батьківщини як від зовнішнього, так і від внутрішнього ворога.

Ну а головним місцем радянської казарми, безперечно, є Ленінська кімната. Це велике приміщення, де може вміститися цілий взвод, заставлене столами та лавами, а частіше просто шкільними партами. Проте від звичайної навчальної кімнати його відрізняє великий бюст Леніна та сила-силенна плакатів на стінах, які закликають солдатів підвищувати рівень бойової та політичної підготовки, переконують у тому, що перемога комунізму невідворотна, нагадують про священний обов’язок радянської людини, запевняють, що Радянська армія стоїть на сторожі миру, ну й таке інше.

Однак за майже два роки, що їх Андрій уже провів на службі, красиві гасла застарівали одне за одним. Комуністична партія припинила бути керівною силою в державі, і з Конституції зникла навіть згадка про неї. Комунізм несподівано втратив ідеологічну монополію, а разом із ним захитався весь великий, могутній Радянський Союз. Братні народи скинули з себе ланцюги ідеології та одразу взялися різати одне одного у Фергані, Баку, Сухумі, Душанбе, Зугдіді та інших так званих гарячих точках. І замість стояти на сторожі миру, армії довелося встрявати у локальні війни по всіх околицях Союзу, застосовуючи як вирішальний аргумент саперні лопатки, а іноді навіть автомати. Та й власне сама армія зазнала болючих ударів — ганебний програш Афганської війни, катастрофа «Комсомольця» — найновішого, унікального атомного підводного човна, який забрав із собою у морські глибини сорок людей та сто кілограмів радіоактивного урану. Ну а крім того — банальна нестача грошей та харчів, яка деморалізувала бойових офіцерів, а солдатів перетворювала на вічно голодне агресивне стадо. Радянські республіки одна за одною оголошували про суверенітет. Ніхто з військових не розумів, що буде завтра, але всі за звичкою тягнули лямку служби — плац, полігон, навчальні аудиторії. І лише бойові стрільби дозволяли відвести душу — адже патронів, снарядів та ракет у країні переможного соціалізму було вироблено на сто років уперед, не те що продуктів харчування.

Звісно, у час, коли Радянським Союзом керує не Генеральний Секретар, а Президент, а з трибуни З’їзду народних депутатів компартію звинувачують у злочинах проти людства, саме існування Ленінської кімнати здається пережитком, але армія — дуже інертний механізм, особливо в питаннях наочної агітації. Хай краще стоїть — може, згодиться. Так само, як зброя чекає на свій час у ящиках на складі, ідеологія лежить у резерві Ленінської кімнати.

І от нарешті цей час настав. Про це не було оголошено офіційно, але кожен розумів — це він! Замполіт Ковязін, поплювавши на свій випрасуваний носовичок, особисто протер гіпсову лисину Леніна і обернувся до слухачів із виглядом переможця. В одну мить у ньому змінилося все — плечі розвернулися, постава виструнчилася, очі заблищали. Тепер він нагадував патрон у патроннику — такий самий довершений, лискучий і готовий стріляти.

Андрій зазвичай пропускав виховальні години, відмовляючись необхідністю малювати «Бойовий листок», але у зв’язку із напруженням політичної ситуації замполіт вважав за необхідне звернутися до кожного солдата, навіть якщо він не читає гасла, а сам їх пише. Тому взвод на заняття зібрали у повному складі.

— Отже, що ми маємо на сьогодні? — запитував капітан Ковязін сам у себе, розвертався на підборах і прямував до протилежної стіни, супроводжуваний уважними поглядами підлабузників із перших парт. — А маємо ми незаконні рішення Верховної Ради Литовської РСР про так званий суверенітет, які загрожують не лише безпеці Радянського Союзу, але й самій Литві. А чому?

Андрій з Іваном вмостилися на задній парті у кутку, щоб менше впадати в очі начальству. Аби не сидіти без діла, Андрій за звичкою малював те, що бачив — потилиці товаришів, а перед ними і самого замполіта.

А той тим часом обвів поглядом аудиторію, яка явно не встигала за польотом політичної думки і зверхньо посміхнувся.

— Насправді все дуже просто. От наприклад, хто з вас має сестру?

Більшість солдатів підняла руки. Іван Ридванський, сховавшись за спинами передніх, скрутив дулю.

— Ти ж маєш сестру, — прошепотів йому Андрій.

— Я не маю бажання гратися в його ігри, — крізь зуби відповів Іван.

Замполіт задоволено оглянув кімнату і підійшов до другої парти, де з піднятою рукою сидів сержант Козлов.

— Ну от, приміром, ти, Козлов. Скільки років твоїй сестрі?

— У мене дві, — посміхнувся той. — Старшій двадцять п’ять.

— А молодшій?

— Молодшій п’ятнадцять.

— Чудово. Саме те, що треба, — задоволено поплескав його по плечу замполіт. — От скажи, Козлов, ти пустив би свою молодшу сестру одну вночі гуляти? Руку можеш опустити.

— Так точно, — автоматично підхопився Козлов.

— Сиди-сиди, — замполіт знову поплескав його. — У нас розмова дружня, так би мовити, по душах. То як, пустив би?

— Хєр там! — вирвалося в Козлова. — Ой, вибачте. Тобто ні за які ковріжки.

— А чому? — на знак того, що розмова й справді «по душах» замполіт вмостився просто на стільницю парти перед солдатами.

— Так у нас шпана-то знаєте яка на Шарташі? На раз-два її оприходують, — він обернувся до всіх, немовби шукаючи підтвердження своїх слів.

У кімнаті піднявся схвальний гомін. Замполіт вбирав його у себе, неначе театральний актор — аплодисменти.

— Отож! — похитав головою він. — Це їм тільки здається, що коли мажешся помадою, то вже доросла і самостійна. Як то кажуть, цицьки ростуть швидше, ніж мозок.

Він хихотнув, і за ним зареготали солдати, як тільки можуть реготати стоялі хлопці при згадці про цицьки. Іван зазирнув у малюнок Андрія і схвально кивнув:

— Схожий. Точно таке дурбецало.

Замполіт був досвідченим промовцем, а тому не став чекати, поки слухачі вихлюпнуть всю емоцію, а одразу наддав:

— А імперіаліст, скажу я вам, тільки й мріє, щоб зламати комусь цел...

Солдати зареготали вже на повний голос.

— Ну, ви зрозуміли, — і собі засміявся замполіт. — Ну, в нього, ясен перець, не той прибор, що у шпани на твоєму Шар... Як його?

Козлов смикнувся, щоб підвестися, але одразу сів, спинений жестом капітана.

— Шарташ, озеро у нас таке в Свердловську.

— У Свердловську. Так ти з Уралу?

— Так точно, — знову рвонувся Козлов.

— Сиди-сиди, — повторив замполіт. — Так от, у імперіаліста, звісно, прибор не той, що у ваших уральських хлопців. Зате в нього ракети. А як він їх вставить по саме не балуйся, то, може, до Свердловська вони й не достануть, а до Москви звідси вісімсот кеме. Імперіалісти ж бачать, що в країні бардак, що цим можна скористатися. І скажіть мені, воно нам треба?

Солдати схвально загомоніли. І тут уже замполіт дав їм час на висловлення емоцій. Іван знову нахилився до Андрія:

— Що він бреше? Теж мені сестру знайшов. Та Союз і Литву, і Україну сам ґвалтує, не дай Бог. Сестра!

Андрій сидів мовчки, не реагуючи ані на лекцію замполіта, ані на Іванові заперечення. Здавалося, його думки літають десь далеко.

— А от скажи мені, Козлов, — замполіт тим часом зробив проходку від стіни до стіни і знову зупинився біля парти, за якою сидів уралець. — Якби твоя сестра не послухалася, а послала тебе подалі і сказала: «Не заважай. Я вже доросла!» Що б ти зробив?

Козлов, певно, уявив собі таку ситуацію, тому раптом почервонів і мовчки показав замполіту стиснутий кулак.

— Ні, — по-батьківськи посміхнувся йому капітан Ковязін. — Дівчат краще не так. Дівчат краще по м’якому місцю.

Солдати знову зареготали. А Іван нахилився до Андрієвого вуха:

— Намалюй краще Козлова. І напиши: сержант усіх Козлов.

Замполіт відчував себе на коні і впевнено диригував аудиторією. Коли відлунали останні смішки, він підняв руку, вимагаючи уваги, і додав голосу сили.

— Отже, який висновок напрошується? — це було запитання для самого себе, погляд капітана прочесав аудиторію, збираючи увагу слухачів, а груди вдихнули повітря. — Висновок такий, що ми з вами повинні бути готовими відновити конституційний лад у Литовській РСР за наказом Головнокомандувача. А хто у нас Головнокомандувач? Єфрейтор Ридванський! — раптом гавкнув замполіт, переводячи погляд у куток.

— Я! — рефлекторно підхопився Іван, грюкнувши партою.

— Головка від... ху... протигаза. Ти там щось із землячком розбалакався, а я до тебе звертаюся. То хто у нас головнокомандувач?

— Президент СРСР Горбачов, — бадьоро доповів Іван.

Замполіт гмикнув:

— Правильно, сідай.

Але єфрейтор залишився на ногах.

— А можна запитати? — сказав він.

— Можна Машку за ляжку і козу на возу. А в армії дозвольте, — завчено пробуркотів капітан. — Запитуй.

Іван зробив вдих, набираючи повітря та сміливості:

— От нас у школі вчили, що Литва, Латвія та Естонія добровільно приєдналися до Радянського Союзу, — почав він.

— Добровільно, і що? — перервав його замполіт.

— Ну а коли добровільно приєдналися, то хіба ж їх не треба добровільно відпустити, якщо роздумали?

Це був очевидний виклик, і солдати принишкли, через плечі озираючись на сміливця.

Замполіт зіщулився:

— У школі вчився. Грамотний. Сідай.

Іван сів, зблідлий від власного нахабства. Андрій смикнув його за рукав:

— Чого ти весь час лізеш?

Але Іван чекав замполітової відповіді, не відводячи від того очей. А капітан Ковязін обсмикнув кітель, символізуючи перехід від розмови «по душах» до офіційного річища.

— Для дуже грамотних пояснюю, — він знову обвів поглядом кімнату, немовби шукаючи тих самих дуже грамотних. — Ви складали присягу. І повинні виконувати свій священний обов’язок із захисту Радянської Батьківщини. Що не ясно? — голос його задзвенів металом, солдати затамували подих. — А купка скажених націоналістів — це ще не вся Литва. І прогресивна молодь, комсомольці зараз об’єднуються у добровольчі дружини, щоб дати відсіч фашистам та їхнім наймитам! Тому всілякі розумники, — він недобре поглянув у бік Ридванського, — повинні нарешті зрозуміти, під чию дудку вони витанцьовують.

Запала тиша, так що стало чутно, як у коридорі стукають підковки чиїхось формених чобіт. Цок-цок, цок-цок. За мить двері відчинилися, і на порозі виріс вістовий.

— Товаришу капітан, вас терміново викликає командир полку! — сурдинним голосом, неначе зі старої платівки, доповів він.

— Добре. Іду, — махнув йому рукою замполіт. — І запам’ятайте! — знову звернувся він до слухачів. — Ваша задача — не думати, а виконувати накази. Єфрейтор Ридванський!

— Я! — підхопився Іван.

— Сьогодні замість вільного часу почитаєш статути, і якщо знайдеш там слово «думати», одразу станеш сержантом. Зрозумів?

— Так точно!

Козлов коротко реготнув. Замполіт знайшов поглядом чергового і подав йому знак.

— Взвод! — одразу зметикував той. Солдати підхопилися, неначе на пружинах. — Струнко!

— На сьогодні розмову закінчено, — підсумував замполіт і пішов до дверей.

— Блін, а звільнення в місто відмінили, — почулося з перших парт.

— Ой, що ж це буде?

— Торба нам, хлопці, — тихо заскиглив хтось іззаду.

— Вільно! Розійтись!