Рута

8

З давніх-давен війна — справа самців. Недарма у всіх без винятку культурах воїни посідають верхні щаблі у суспільстві та державі. Бути воїном — вигідно, бо здобич скрізь чекає на тебе, бути воїном — почесно, бо всі тебе поважають і побоюються, бути воїном — приємно, бо тобі дарують увагу представниці протилежної статі, адже вони знають, що воїн — елітний самець. Утім, так було лише доти, доки воювали люди. Згодом, коли людина перетворилася всього лише на додаток до зброї, ставлення до воїнів змінилося. Їх почали жаліти, дружини солдатів перетворилися на потенційних вдів, а діти на сиріт. Утім, у підсвідомості жінок залишилася тяга до військової форми, до сильних рук, що стискають зброю, та бравого погляду з-під козирка кашкету як ознак елітного представника чоловічої статі.

Однак радянський солдат — особливий різновид самця. З одного боку молодий, відносно здоровий — ну принаймні щоб служити у війську — хвацький хлопець. З іншого боку — сьогодні тут, завтра поїде додому, і шукай вітра в полі. А може, його вдома дівчина чекає, листи перечитує, цілує і на ніч під подушку складає. Це тільки з першого погляду всі вони на один копил — стрижені та засмоктані, а насправді за кожним ховається цілий світ.

Тому в місцевих красунь солдати ніколи не користуються особливим успіхом. Хіба що трапиться щось надзвичайне, наприклад, кохання. Бо кохання перевертає правила й перестороги. Однак збудити у дівочій душі почуття солдату надзвичайно складно. Це тільки здається, що жінки люблять військових. А насправді вони люблять офіцерів, адже солдат — це не людина, солдат — гарматне м’ясо, він і сам це знає, тому особливо й не претендує на увагу протилежної статі.

Андрій Литвин ніколи не комплексував перед дівчатами, йому не становило проблеми підійти до будь-якої, ну а далі вмикалися вроджена інтелігентність та уважні очі художника, на які жінки завжди підсвідомо ведуться. Бо художник не роздягає очима, а досліджує, а це завжди інтригує.

Втім, коли до життя домішується політика, звичайна життєва ситуація перетворюється на ребус. Отримавши ляпаса як винагороду за власний героїзм і кмітливість, хлопець гостро відчув це. Здавалося, тільки вчора радянський солдат був хоч яким, але захисником, а сьогодні перетворився на ворога лише за фактом наявності кокарди з гербом та погонів, на яких написано «СА».

Хоча тут не варто себе дурити — Будинок друку він захоплював, хай не з власної волі, а за наказом, хай не сам, а разом з усіма, але що було, то було.

Чорт, як усе складно. Скоріше б уже той дембель.

Андрій встиг на вечерю, і це було добре, бо взводний останнім часом затявся, не подобалося йому особливе становище підлеглого.

На роздачі відбувалося щось незвичайне. Солдати зазирали у свої залізні полумиски і здивовано зводили брови.

— Це м’я-со? — запитував кирпатий баклан і брудними пальцями витягав з супу жилавий, переварений, але шматок справжнісінької свинини.

— Не затримуй, — суворо відповідав йому кухар у білому береті і перевертав свій велетенський ополоник над наступною мискою. І знову у водоспаді каламутної рідини можна було побачити не лише картоплю, але й м’ясо.

Масло, від якого всі давно відвикли, і що його зараз додавали до хліба щедрі роздатчики, приводило бійців у стан ейфорії. Хтось мацав його пальцем, ніби не вірячи власним очам, а хтось одразу відправляв до рота, заїдаючи сірим глевким хлібом.

— Масло! З чого це раптом? — дивувалися хлопці.

І справді відбувалося щось незрозуміле. Суп із м’ясом, каша з котлетою, масло — таких розкошів солдати Радянської армії не бачили вже кілька років, бо армія — частина суспільства, і якщо у крамницях порожньо, то звідки взятися продуктам у солдатському котлі, адже до нього доходить лише те, що не споловинили кухарі та начальство усіх рангів?

— Ой, не просто так це! — чухав свою чорняву потилицю грузин Пілія.

— А що тобі не подобається? Котлети? Так це Горбачов.

— Ти так думаєш? — дивувався Пілія. — А я дивлюся, наче свинина.

Хлопці іржали, як дикі коні — чи то від вдалого жарту, а чи то від очікування поживи для шлунків.

— Продовольча програма, хай їй чорт! — не втримав усмішки кухар.

— Так Литва ж наче незалежність оголосила? У них своя програма.

— Прибалти завжди хитрованами були. Своє берегли, а от ми в Тамбові...

Андрій взяв свою порцію та всівся до столу поруч з Іваном. Вони трималися разом ще з першого року. Відбивалися від занадто агресивних «дідів», не давали надмірно розійтися «молодим». Українці в армії не схильні триматися купи, але тут якось склалося — чи то схожість темпераментів, а чи невловимий дух свободи, який обидва відчували в глибині душі. Але тягнути солдатську лямку вдвох виявилося легше, ніж по одному. Особливо зараз, коли наближався дембель, а з ним — бажана свобода і кожен день тягнувся, неначе рік.

Стукіт ложок об залізні миски та похапливе плямкання сьогодні були основним звуковим тлом вечері. Але Андрієві шмат до горла не ліз. Він крутив у голові події останніх годин і не міг зрозуміти, де помилився. Все ж почалося надзвичайно вдало — випадкова зустріч, портрети, навіть подруга, яка тринділа весь час і так допомагала встановити контакт. Коли раптом ці ідіоти-дружинники. А з іншого боку, вони ж теж при виконанні, так би мовити. Роблять те, що наказали.

— То це нам Ландсберґіс котлети прислав? — відкусивши шматок, голосно запитав Іван.

Влад Козлов, який сидів навпроти, вишкірився:

— Ей, хохол, а хто ж по-твоєму нас має харчити-то? Кого ж ми тута захищаємо?

Іван подарував йому презирливий погляд, неначе побачив таргана на тарілці.

— Кажуть, у другій роті дезертир. Латиш, — нахилився він до Андрія.

— Шукають? — байдужим голосом, задля годиться запитав той.

— Та де там! Литовці його не віддадуть.

Іван ковтнув слизьку кашу. Останній шматок котлети чекав завершення трапези, щоб зберегти у роті м’ясний смак.

— Мій дід у лісі воював, — замислено сказав він. — Потім у таборі сидів. А тепер я, виходить, проти нього.

Андрій смикнув плечем:

— Та ну, твій дід у Львові, а тут Вільнюс. Навіть інша республіка. Припиняй.

— Тут такі самі, як він, — наполягав Іван.

— Не вигадуй. Ми тут проти американців, а не проти твого діда. Чув, що замполіт про ракети казав?

Ридванський криво посміхнувся і нахилився до Андрієвого вуха:

— Щось я тут жодного американця не бачу. Тільки москалів.

— Просто ти націоналіст, — так само тихо відповів Андрій.

— І що тут поганого?

— Так Гітлер був націоналістом.

— А Сталін інтернаціоналістом.

Андрій обурився:

— Ну, знаєш. Не рівняй.

— А чому? Вони обидва хотіли вбити мого діда.

Розмова відбувалася впівголоса, тому не сягала зайвих вух.

Козлов, що сидів навпроти, гучно сьорбнув компот зі склянки:

— Нічо, рєбят, ми тепер кожного дня м’ясо харчити будем. Справи-то починаються недитячі.

Почувши це, Іван відхилився від друга і зауважив:

— Дивися, щоб не вдавився.

Козлов зареготав:

— Не бійся! Я знаєш, скільки схавать-то можу? А то зовсім борзанули ці литовці. Не поважають радянського солдата-захисника!

Останні два слова прозвучали з його вуст, неначе ім’я Христа у храмі. Стрижені голови навкруги в такт закивали.

— Вони в армії не хочуть служити! — відгукнувся кирпатий баклан, що вже розібрався зі своєю пайкою. — Хочуть, щоб ми за них тут горбатилися, а вони вдома у теплих клозетах сиділи.

— Знайшли дурних! — погодився сусід.

— Радянського солдата, кажеш? — голос Івана піднявся над загальним гамором. — А за що тебе поважати, скажи?

Козлов знову вишкірився й озирнувся на товаришів, шукаючи підтримки.

— Ну, братішка, ти й темний! — тепер він копіював зверхні інтонації офіцерів. — Я ж їх захищаю-то! Тобі замполіт не зрозуміло пояснив це діло?

Андрій ліктем штовхнув друга під бік, натякаючи, що не варто зв’язуватися, але той уже завівся і не збирався відступати.

— Кого ти захищаєш? Кого? Оту дівчинку, що з камерою була, як її...

— Рута, — вирвалося в Андрія.

Козлов розвів руками, демонструючи здивування:

— Ти чо, тупий зовсім? А якби твоя сестра отак пішла шльондрати, сама-то? Як оце Литва. Чо, ти став би дивитися?

— То значить її треба об асфальт. Головою. По-братськи, — знущально кивнув Іван.

— А чо вона лізе-то? Їй же сказали, що ми при виконанні, — Козлов знову озирнувся, немовби запрошуючи інших приєднатися до дискусії.

Але всі сиділи мовчки, немовби даючи головним бійцям змогу з’ясувати позиції.

— Лізе, бо нас не боїться, — спокійно відповів Іван і повернувся до свого шматка котлети, залишаючи за собою моральну перемогу.

Влад усміхнувся дещо зловісно:

— І дуже дарма не боїться. Бо якби не наказ, я б таку сучку нізащо не пропустив.

І від цих слів Андрія прорвало.

— Що ти сказав? — він підвівся з місця і сперся кулаками на стіл, нависаючи над Козловим.

Той підвів очі назустріч, демонструючи, що не боїться.

— А що, тобі теж нутро зачепила? Так я не жлоб, давай на двох, чи що...

Він навіть не встиг обернутися до вболівальників, щоб продемонструвати глузливу посмішку, як кулак Андрія вже врізався у скроню, псуючи весь ефект.

Недаремно у солдатських їдальнях заборонені виделки та ножі — досвід поколінь свідчить, що це невеличке порушення етикету обходиться дешевше, ніж зашивання колотих та різаних ран, завданих столовими приборами.

Від удару Козлов похитнувся назад. Андрій в одну мить стрибнув на стіл і спробував зарядити в цю огидну пику чоботом, але уралець теж пройшов армійську школу виживання, і тому встиг відскочити. Загриміли стільці — сусіди сахалися, щоб не отримати за компанію.

Козлов був невисоким, але мацатим, його не варто було підпускати близько, втім, Андрій зараз про це не думав — понад усе йому хотілося заштовхати у кривий усміхнений рот уральця всі слова, що вилетіли звідти, і примусити проковтнути разом зі слиною та кров’ю.

Зістрибнувши на підлогу, Литвин спробував ще раз вцілити ногою, але ворог був напоготові, легко ухилився й одразу, використавши момент, спробував наблизитися на зручну для себе дистанцію, так що Андрієві довелося відмахуватися руками без прицілу.

Хлопці навкруги схвально зашуміли — бійка у чоловічому колективі завжди викликає спортивний азарт.

І в цей момент Козлов отримав іще один удар в голову. Це до справи взявся Іван, який, щоб не лізти через стіл, мусив обходити навколо, а тому трохи запізнився до бенкету.

Уралець відскочив.

— А, хохли! — вищирився він, бризкаючи слиною.

Однак досвідчений галичанин не витрачав часу на розмови. Він уже скоротив дистанцію і дістав ворога двійкою в корпус. І не встиг той вимахнути у відповідь, як на додачу отримав ногою в ребра від Андрія.

Друзі билися разом не вперше і чудово навчилися використовувати переваги одне одного — довгі ноги Андрія та спритність Івана. Власне, тому з ними не особливо хотіли зв’язуватися навіть утрьох-чотирьох. І цього разу на допомогу Козлову ніхто не прийшов. Бійка поступово перетворювалася на побиття. Врятував ситуацію голос чергового:

— Васер! Взводний!

В їдальню влетів лейтенант Бурмантов — певно, почувши шум.

Усі виструнчилися, старанно роблячи вигляд, що нічого особливого не відбувається. Але розчервонілі обличчя та розхристаний вигляд бійців не залишали простору для сумнівів.

Взводний одним поглядом оцінив диспозицію:

— Литвин! Знову ти?

Андрій зустрів його погляд своїм, і лише груди, що ходили ходором, щоб ухопити трохи кисню, не дозволили набрати звичного байдужого вигляду. Це остаточно роз’ятрило лейтенанта.

— Ну тепер ти вже точно мене дістав! — загримів він своїм командним голосом. — Оце замість відсиджуватися у замполіта, підеш у караул!

На сержанта Литвина ця погроза, здається, не справила жодного враження.

— Розвели любимчиків, — додав лейтенант уже тихіше. — А служити нема кому.

— Нема кому? — звів брову Андрій. — Вам мало козлов? Тобто, пробачте, сержант Козлов?

Сміх глядачів, щойно почавшись, ущух під лютим поглядом офіцера.

— Мовчати! — гаркнув Бурмантов. — Скажу замполіту, що ти заморився малювати, послужиш, як усі. Рєпін довбаний!

— А в Рєпіна, між іншим, батько був військовим, — після бійки Андрій не міг зупинитися, хоч Іван тепер уже йому кидав полум’яні погляди.

— Розумний дуже? — недобре зиркнув лейтенант. — Дивись у мене! Всім розійтися! — скомандував він. — Закінчити вечерю!

Козлов мацав постраждалі ребра.

Іван підійшов до друга і поклав йому руку на плече.

— А може, я і сам хочу в караул! — пробурмотів Андрій, і невідомо, кому було адресовано ці слова.