Рута

12

Якщо вже отримувати вищу освіту, то лише у Вільнюському університеті — найкрасивішому місці столиці, альма-матері великого Адама Міцкевича. Ці стіни та арки пам’ятають іще студентів Віденської єзуїтської академії, тут складав перший литовський словник монах Константінас Сірвідас та писав першу «Історію Литви» професор Віюк-Коялович, на цих подвір’ях гуляв, мугикаючи вірші під ніс, Юліуш Словацький та марив ідеями майбутніх Нобелівських шедеврів Чеслав Мілош, а з ними сотні й сотні людей, що рухали вперед європейську науку та культуру.

Ну а якщо вже навчатися у Вільнюському університеті, то тільки на філологічному факультеті — найкрасивішому за архітектурою та найлитовськішому за змістом, ну, може, за винятком хіба факультету історичного. Однак Рута Буткуте ніколи не любила історії, а крім того для вступу на історичний у Радянському Союзі була потрібна рекомендація обкому Комуністичної партії. І хоч партія буквально на очах втрачала свої позиції, все одно для сумнівів не залишалося місця — тільки філологічний, арки, фрески та колони якого звели дівчину з розуму буквально з першого погляду під час шкільної екскурсії. Боже, яке щастя, мабуть, бути студенткою, тобто частиною цих естетичних розкошів, — думала Рута, зі здивуванням озираючись на дійсних студенток, які нічим не виказували належності до сонму найщасливіших, а навпаки — ступали древніми коридорами поспішною ходою або легковажно хихотіли, і голоси їхні злітали під склепіння, відбиваючись від здивованих такою поведінкою алегоричних фігур та портретів на фресках.

Дитинство Рути припало на вісімдесяті, коли кожен рік приносив епохальні зміни — спочатку Афганістан, страшилка для батьків та міф для дітей, потім Олімпіада з мультиками про мир і спорт, які показували у проміжках між змаганнями та новинами про злобних імперіалістів, далі смерть вічного генсека Брежнєва, яка стала невеличким кінцем світу, і за ним смерті двох наступників, що привчили до змінності влади, і врешті сам кінець світу у Чорнобилі, коли ворогом стало повітря, дощ, вітер, хмари й чутки про те, що на Італійській АЕС, у ста п’ятдесяти кілометрах від Вільнюса, теж неспокійно. І нарешті, перші промені нового світу з емблеми «Саюдіса» — жовтого сонечка, що сходило над зеленою смугою з червоною основою, — сполучення кольорів, за яке ще недавно могли забрати у міліцію. «Саюдіс» — це «Рух», мабуть, саме у цьому слові і містився секрет всезагального захоплення новою силою. Рух після років застою. Рух — і всі литовці почали рухатися, не прискіпуючись до персон та дрібниць, не стаючи у скептичну позу. Так не буває у політиці, але так сталося.

Жовто-зелено-червоні кольори перебралися на знамена, що їх піднімали під час демонстрацій, а золоті Гедимінові стовпи — на паркани, стіни і навіть — нечувано — поверх червоних комуністичних зірок. Рута тоді саме закінчила школу і з юнацьким захватом ходила на акції, співала «Литво, мій коханий край» та «Національну пісню» разом із батьками, які самі дивувалися власній сміливості, та дідусем, що беззвучно плакав під звуки цих пісень. Їй треба було вступати до університету, і, пам’ятаючи про всевладне КГБ, мати боялася, що політична активність може перекреслити перспективи навчання. Але чи то КГБ вже втратив частину влади, а чи то політично активних було так багато, що серед них годі помітити школярку Руту, — все вдалося досить легко попри те, що конкурс на литовську філологію був несподівано високим.

Саме тоді як нагороду за вступ а чи то як відзнаку за політичну активність мати й сплела їй теплу шапку з жовтих, зелених та червоних ниток, щоб литовські кольори зберігали в голові литовські думки.

Але спокійно навчатися не судилося — та й який може бути спокій у неспокійні часи. У першому семестрі почалося протистояння з «Єдінством» — прорадянським рухом, організованим КГБ на противагу «Саюдісу» перед майбутніми виборами, — і Рута, звісно, не могла сохнути над підручником з орфоепії, коли на вулицях вирішувалася доля країни. Рятувало лише вміння працювати під час лекцій, яке мама виховала ще у школі. «Ти все одно на уроці мусиш сидіти у класі і не можеш гуляти, спілкуватися з подругами чи ходити в кіно. То послухай вчителя, зроби те, що він каже, і тоді у тебе після школи з’явиться час гуляти, спілкуватися з подругами та ходити в кіно». Цей простий принцип, як виявилося, давав іще й додатковий зиск — професори помічали старанну студентку, яка уважно слухає та ставить питання, і поступово починали читати лекції нібито спеціально для неї, а далі, самі розумієте, викладацька прихильність робила свою справу.

Ну а коли у березні дев’яностого Литва оголосила незалежність, на яку Москва відповіла указом про забезпечення суверенітету СРСР на території Литви, а потім економічною блокадою, тут уже не до навчання зробилося навіть професорам. В аудиторіях говорили не стільки про герменевтику з архітектонікою, скільки про курс валюти і продовольчу кризу. Нова голова уряду Казиміра Прунскене їздила світом, зустрічалася з президентами та прем’єрами, переконуючи їх у серйозності намірів відродженої Литви, і Буш, Тетчер, Міттеран та Коль по черзі потрапляли у полон темпераменту «бурштинової леді». Водночас Москва вміло грала на настроях литовських росіян і поляків, перетворивши «Єдінство» на реальну опозиційну силу. В таких умовах літня сесія минула непомітно, бо країна мала справи важливіші за виховання вчителів литовської мови.

І наступної зими жовто-зелено-червона шапка Рути виринала на всіх мітингах поруч із віднедавна державними жовто-зелено-червоними прапорами. Попри це зароблена репутація і звичка працювати на лекціях вивезли-таки Руту на сесію практично без втрат. І тут почалося найгарячіше — одразу після Нового року уряд Прунскене зважився відпустити ціни, зруйнувавши таким чином всю соціалістичну економіку. В один день вартість усього злетіла так, що Рута не могла вже дозволити собі випити кави у кав’ярні, незважаючи на підвищену стипендію.

Саме про це вона і думала, отримавши у факультетському гардеробі куртку та вдягаючи перед дзеркалом свою шапку литовських кольорів.

— Руто, добрий день! — почулося за спиною.

Дівчина обернулася. До неї прямував професор Ґрушас, викладач світової літератури, з яким у неї склалися особливо теплі стосунки завдяки прочитаним ще в юності німецьким класикам та кільком цитатам, що політичні циклони не спромоглися вивітрити з голови.

— Доброго здоров’я, пане професоре! — усміхнулася Рута у відповідь.

— Ну от, гарні дівчата вже бажають тобі здоров’я! — скрушно розвів руками Ґрушас. — Це старість.

Від такого зауваження вона навіть зашарілася.

— Ну що ви таке говорите!

А професор тим часом зсунув брови, як завжди робив у хвилини зосередженості:

— Руто, у мене до вас серйозна розмова.

— Слухаю, пане професоре.

— Я знаю вас як активну та відповідальну студентку.

— Дякую, — Рута скромно опустила очі, хоч це й було правдою. Активності їй було не позичати, а відповідальність — на жаль, була вродженою, іноді вона навіть заздрила своїм легковажним подругам.

— Це не комплімент, а пропозиція, — додав Ґрушас, і вона одразу підвела на нього запитальний погляд.

— Пропозиція?

Професор кивнув:

— Так. Ви би не хотіли взяти участь у реальній роботі для нашої Батьківщини? Пробачте вже за пафос.

Її погляд став серйозним:

— І ви пробачте за пафос, але хотіла б.

Тут уже губи професора розтягнулися в усмішку:

— Чомусь я так і думав. Мій давній друг працює на телецентрі, і він просив мене підшукати йому помічницю. Я розумію, що це не зовсім ваша спеціальність, а точніше зовсім не ваша...

— Що ви! — мабуть вперше у житті перервала викладача Рута. — Яка спеціальність! Якщо треба землю копати, буду копати!

Така реакція потішила Ґрушаса, й усмішка його стала ширшою:

— Копати, слава Богу, не треба.

— А що треба?

— Під’їхати у телецентр разом зі мною.

— Зараз? — коли йшлося про нову справу, Рута ставала рішучою та діловою.

— Ну, якщо маєте час і натхнення...

— Маю!

Рута кинула останній погляд у дзеркало, легким рухом заправила прядку волосся під шапку і стала перед професором, демонструючи повну готовність.

— Прошу! — той по-старосвітськи подав дівчині руку і повів до виходу.

Вільнюську телевежу нині видно з будь-якого кінця міста, а Рута пам’ятала ще будівництво, яким хвалилися перед дітьми чиновники та вчителі так, немовби власноруч її проектували. В автобусі сивому професору одразу поступилися місцем, але він як чоловік старого виховання не міг сісти, коли його дама стоїть, вона ж так само не могла сісти при старшому та ще й вчителеві, тому обидва залишися стояти над порожнім сидінням, на яке ніхто не наважився претендувати аж до кінця поїздки.

— Розумієте, їхня спроба штурму Верховної Ради наводить на сумні думки, — пояснював Ґрушас дорогою. — Якщо сьогодні кагебешники під виглядом «Єдінства» наважуються підняти руку на нашу законну владу, то що буде завтра?

— Але ж їх відігнали.

— Відігнали, бо ті не мали зброї. А далі? У Вільнюсі стоять радянські війська, і вони поки не планують забиратися.

Професор казав це так спокійно, немовби читав лекцію про поетику вергілієвої «Енеїди».

— Ви думаєте... вони можуть... — Рута не наважилася закінчити фразу.

— Вони завжди так робили. Ви ж знаєте історію і пам’ятаєте добровільне приєднання до СРСР Народного сейму, оточеного радянськими військами. То хто зараз заважає повторити? Є народ, тобто «Єдінство», яке може зібрати на площі незадоволених, є солдати, які повинні захищати незадоволений народ, і тому цей блазнівський штурм може стати прелюдією серйозних подій.

— Але зараз не сороковий рік! — так гаряче вигукнула Рута, що на них обернулися пасажири.

— Абсолютно точно! — кивнув професор. — Саме тому ми й їдемо на телецентр.

— А що там? — не зрозуміла дівчина і, нахилившись до професорового вуха, пошепки запитала. — Зброя?

— Саме так! Зброя, якої не мали наші батьки п’ятдесят років тому! Телебачення! Ми не маємо власного війська, не маємо танків та автоматів, але маємо людей. Литовців. А люди — це передусім комунікація. Що відрізняє вид гомо сапієнс від тварин? — Ґрушас не став чекати відповіді від студентки, бо питання виходило за межі історії літератури, і сам відповів на нього. — Комунікація! Комунікація — от ключ до прогресу людства. А телебачення дозволяє нам комунікувати одночасно зі сотнями тисяч людей, і не лише у Литві, а й за кордоном. І показувати їм правду. Отже ви їдете на передову, майте це на увазі.

Рута ніколи не замислювалася над такими питаннями, тому тільки уважно дивилася на співрозмовника, намагаючись умістити в голові все почуте. Ґрушас зупинився, мабуть, зрозумівши, що перебирає.

— Я вас не налякав? — обережно запитав він.

— Ні, — Рута активно помотала головою. — Я просто ніколи це так собі не уявляла.

— А от тепер уявіть.

— То може... може, я помилилася з вибором професії? Може, треба було на журналістику? — язик її несамохіть висловлював сумніви, що зародилися в душі.

Ґрушас мудро посміхнувся і підняв палець угору.

— Е, ні! Філолог може стати журналістом, а от журналіст філологом — навряд. Ви володієте словом, найкращою зброєю сучасності і, я переконаний, майбутнього. Філолог — універсальний солдат. Пам’ятаєте, чого я вас навчав на першому курсі?

— Слово — наука точна, — одразу повторила Рута улюблену фразу професора.

— Молодець! — схвально кивнув той. — Справжній філолог — це точність інженера і влучність снайпера... — він озирнувся і глянув у вікно. — Але ми з вами зараз проїдемо зупинку і власним прикладом спростуємо всі мої теорії. Мерщій!

Вони встигли вискочити, коли двері вже зашипіли перед закриттям. Репутація філологічної науки не постраждала.

У телецентрі їх зустрів сивий, хіба що трохи молодший за Ґрушаса чоловік у жилетці з аномальною кількістю кишень, причому тільки деякі з них виглядали порожніми, більшість же випиналася, демонструючи наявність різнокаліберного вмісту. Рута знала, що таке справжня жіноча сумочка, але ця жилетка могла дати фору навіть цьому сакральному явищу.

— Привіт! — чоловіки обмінялися рукостисканнями. — Леонасе! — професор обернувся і злегка кивнув. — Дозволь відрекомендувати тобі мою найздібнішу студентку Руту.

Сивий у жилетці, якого професор назвав Леонасом, подивився на дівчину, немовби перевіряючи слова друга:

— Носити касети — великих здібностей не треба, — потім зробив крок уперед і простягнув руку. — Дуже приємно, мене можеш звати просто Леонасом.

Рута якомога незалежніше потисла шерехату чоловічу долоню:

— І мені приємно. А може, я на щось більше придамся? Я філолог, а професор Ґрушас твердить, що це — точність інженера і влучність снайпера.

При цих словах професор засміявся, натомість Леонас залишився незворушним.

— Ну, якщо точність інженера, значить зможеш іноді потримати мікрофон, — сказав він.

— Дивися! — погрозив йому пальцем Ґрушас. — За дівчину відповідаєш переді мною. Зрозумів?

Леонас знизав плечима:

— А що тут розуміти, в самого дитина така.

— Я не дитина, — різко відказала Рута.

— Без сумнівів, — із серйозним виглядом кивнув Леонас. — Так от, не дитино, ти повинна завжди бути біля мене. Бо я — оператор, а ти — асистентка. Зрозуміло?

— Поки що так, — запевнила дівчина.

Переконавшись, що учениця в надійних руках, Ґрушас попрощався та пішов, а Леонас повів нову асистентку довгим коридором із великими, оправленими у металеві рами вікнами. Рута вперше потрапила на телебачення, тому оглядалася навсібіч, як провінціалка на ярмарку, і намагалася краєм ока зазирнути в усі прочинені двері, дивуючись розлогим пультам із кнопками та аномальній кількості телеекранів над ними.

Новий знайомий, а чи тепер керівник, ішов попереду, не озираючись — чи то перевіряв, як дівчина тримається на курсі, а чи то давав їй змогу відстати та передумати. Але не на таку напався.

Врешті-решт коридор привів їх до широких сходів нагору, збоку яких знаходився невеличкий закапелок зі стійкою кольору темного дуба — за такими зазвичай сиділи вахтери. Зараз тут вахтера не було, зате на стійці стояв чорний телефонний апарат без диска. Леонас перехилився через стійку, видобув з-поза неї чорну об’ємисту сумку на довгому паску і поставив на стільницю. Потім озирнувся, перевіривши нарешті наявність асистентки.

— Дивись сюди, — по-діловому, як усі, хто має справу з технікою, почав пояснювати він. — Це твоє господарство. Всередині знаходяться чисті касети й запасні акумулятори. Ця сумка відтепер повинна завжди бути з тобою, і всередині мають бути чисті касети та заряджені акумулятори. Завжди. Зрозуміло?

— Поки що так, — Рута кивнула, розуміючи, що це ще не кінець інструктажу.

Леонас натомість обвів рукою закапелок:

— Тут колись сидів представник нашої славної ВОХРи. І від нього навіть лишився телефон, — він підняв апарат однією рукою, немовби перевіряючи власні слова, потім другою зняв трубку, приклав до вуха і дмухнув у мікрофон. — Мертві бджоли. Але хай собі стоїть. Тобі він не завадить. Зате електричні розетки працюють, — він показав на стінову панель з електричним щитком. — Що нам і потрібно.

З надр чорної сумки з’явилася величенька коробочка, обмотана електричним кабелем. Мабуть, вираз очей нової асистентки був досить красномовним, тому що Леонас гмикнув:

— Ти ж у нас філолог?

Із тривогою спостерігаючи за його руками, що розмотували кабель, Рута кивнула.

— Зрозуміло. Людина далека від техніки.

І хоч це було правдою, дівчина почервоніла.

— Значить так. Вмикаємо в розетку. Це — акумулятор, він вставляється отак, — легким рухом чоловік поклав поверх блискучих смужок, що прикрашали коробочку, пластиковий акумулятор і натиснув униз, в результаті чого почулося клацання.

Рута уважно, як на лекціях, спостерігала. На нового керівника це теж справило враження, тому що він знову гмикнув, але тепер уже схвально. Палець вказав на червоний вогник, що одразу загорівся на панелі.

— Дивися, поки лампочка червона, акумулятор заряджається, стане зелена — витягай, — руки повторили процедуру з акумулятором у зворотному порядку. — Зрозуміло?

Рута кивнула:

— А можна спробувати?

Вона непевним рухом взяла акумулятор, який виявився несподівано важким. І, як не дивно, з першого разу вставила його на місце, про що одразу звітував червоний вогник.

— Молодець, — щиро похвалив її Леонас. — А касети будеш тримати у сумці, зовнішня кишеня — порожні, внутрішня — записані, так не переплутаєш.

Не встиг він відкрити сумку, щоб продемонструвати вміст, як сходами застукали чиїсь швидкі кроки. Ризикуючи зламати собі ноги, зверху прожогом летів кучерявий чоловік в окулярах.

— Вони захопили Будинок друку! — прогорлав він, щойно побачив Леонаса.

— Нічого собі! — обернувся назустріч той.

— А хто це, вони? — не зрозуміла Рута.

— Радянські війська, — пояснив кучерявий. — Машина внизу. Бігом!

Схоже, він звик давати розпорядження, і Леонас одразу спохопився та посунув сходами слідом за кучерявим. Рута миттю пригадала інструкцію «завжди біля мене», і рвонула за чоловіками. Біля повороту до прохідної Леонас озирнувся через плече, потім зупинився так різко, що Рута мало не налетіла на його спину.

— Сумка де? — запитав він суворо.

— Сумка? — дівчина не одразу зрозуміла, про що йдеться, а потім і собі озирнулася, ніби хтось іззаду мав виправити її нехлюйство.

— Сумка, — повторив Леонас. — Для тебе сумка тепер — частина тіла. Не вмієш думати — бігай! — він поглядом провів уздовж коридору, немовби малюючи напрям. — Хутко!

Рута кивнула і стрімголов рвонула назад до вахтерського закапелку. Це ж треба так осоромитися! Душа відмінниці не приймала подібного повороту, тому на обличчі одразу виступив рум’янець, чи то від сорому, чи від бігу.

— Ми чекаємо внизу! — гукнув у спину Леонас.

Молоді ноги домчали її до цілі за якусь хвилину. Слава Богу, сумка ніде не ділася. Рута схопила її, потім на мить замислилася, взялася видобувати із зарядки акумулятор, і, неначе навмисне, той не схотів коритися. Ще цього бракувало. Дівчина смикнула сильніше, але це не допомогло. В голові почалася легка паніка, однак зусиллям волі вона вгамувала емоції. Треба пошукати стопор. Там має бути стопор! Декілька секунд пішло на те, щоб шляхом обмацування знайти на коробочці важель і смикнути за нього нігтем. «Клац!» — і акумулятор звільнився. Слава Богу! Рута поклала важкенький прилад у надра сумки, і раптом дивний чорний телефон, що стояв поруч, ожив та задзвонив дзвінким високим звуком.

Дивно. Він же не працює, принаймні так казав Леонас. Рута із сумнівом глянула на апарат, але той не вгавав. «Дз-з-з-з-з-з-инь!» — казав він, як і годиться телефонові, тому довелося підняти слухавку.

— Слухаю, — невпевнено сказала вона.

На тому боці озвався схвильований чоловічий голос:

— Алло! Рута?

— Так, — підтвердила вона. — А хто це?

— Ну слава Богу! — видихнув чоловік на тому кінці. — Ти жива?

— Жива, — дівчина з подивом глянула на апарат, немовби він мав знати, чий це голос. — А хто це?

— Це Рута? — чоловік на тому боці знову захвилювався.

— Рута, — вона несамохіть кивнула на підтвердження. — А ви хто?

Чоловік на тому кінці зітхнув розчаровано:

— Мабуть, я помилився номером.

— Не виключено, — Рута ще раз із недовірою глянула на телефон, потім поклала трубку і знову підняла її. Тепер на тому кінці була тиша. Мертва тиша.

Дивно. Але зараз не було часу міркувати над дивним дзвінком, внизу чекала машина, і Рута, схопивши сумку, прожогом кинулася коридором, надолужуючи втрачене.

За кілька хвилин, що машина мчала знімальну групу до Будинку друку, Рута встигла уявити собі найфантасмагоричніші картини його штурму радянськими солдатами, але реальність перевищила усі фантазії. Просто навпроти фасаду стояли танки з білими бортовими номерами, а на стіні виднівся слід від пострілу. Трохи далі скупчилися великі зелені машини з брезентовими тентами, а біля входу та по периметру будівлі вишикувалися солдати — сіра безлика маса у касках на головах або при поясі. Працівники редакцій, що містилися у будинку, знервовано кучкувалися на газоні.

Як не дивно, але ця картина замість злякати, розсердила Руту. Вона відчула, що всередині щось піднімається, щось таке, що здатне змести з вулиці цих солдатів разом із танками та машинами.

Леонас, який сидів спереду, вискочив з машини першим, іще коли вона рипіла гальмами, зупиняючись. Кучерявий в окулярах виявився журналістом Андріасом Янкаускасом, Рута згадала, що бачила його в новинах, і Андріас вискочив слідом за Леонасом. Сама Рута знову трохи відстала, бо завовтузилась із сумкою, але досить швидко наздогнала чоловіків.

Солдатською лавою прокотився рух — приїзд телебачення не залишився непоміченим.

Леонас зупинився на тротуарі, однією рукою підключаючи шнур мікрофона, а другою вмикаючи камеру. Андріас пробіг уперед, озирнувся на оператора, отримав від нього схвальний жест і заговорив, показуючи на захоплену будівлю. Голос його тремтів від хвилювання:

— Щойно радянські війська захопили приміщення Республіканського Будинку друку. Персоналу було наказано залишити приміщення, а тих, хто відмовився, виставили силоміць. За мною ви бачите солдат, які охороняють виламані ними ж двері в будинок. Дивіться уважно і запам’ятайте те, що ви бачите.

Рута, навчена власними помилками, тепер трималася поруч із оператором, не випускаючи з рук, а точніше не знімаючи з плеча сумки. І коли Леонас посунув уперед, кадруючи для новин спочатку танки, а потім і зблизька обличчя солдатів, вона пішла слідом за ним.

Під уважним поглядом телеоб’єктива солдати поводилися по-різному — хтось відводив очі, інші робили вигляд, що не помічають, треті нахабно посміхалися. І дивно, тепер, зблизька, вони зовсім не виглядали безликими. Кожен з них мав власний характер, по-своєму реагував на камеру, завмирали чи навпаки — совалися. І раптом один, високий, з відкритим світлим обличчям, підняв руку, затуляючи кадр.

— Не знімайте, — неголосно промовив він.

Ця фраза подіяла на Руту, неначе спусковий гачок. Усе її обурення, весь азарт, розбуджений ситуацією, одразу вирвався назовні. Сама не розуміючи, що робить, дівчина вискочила поперед оператора і глянула солдатові в очі:

— Чому? Вам соромно?

— Чого це соромно? — побачивши перед собою дівчину замість камери, він опустив руку. — Просто я не хочу, щоб мене знімали.

Спокій у його голосі зовсім не відповідав ситуації, Рута трохи розгубилася і рефлекторно поправила волосся, що вибилося з-під шапки.

— У вас в Росії, — почала вона.

— Я не з Росії. Я з України,— виправив хлопець.