Рута

16

Чоловічий голос на тому кінці замовк, і у чорній ебонітовій трубці запанувала тиша. Рута відставила її, роздивляючись, як щось незвичайне, потім знову приклала до вуха. Згодом узяла до рук сам телефон, дивний, щільний, без диска чи навіть натяку на іншу можливість набрати номер. Кабель ішов від апарата і ховався за дерев’яною панеллю, одною з тих, що облицьовувала стіни телецентру. Рута піднесла чудернацький прилад ближче до очей, поклацала важелями, що тримали трубку. За цим її і застав Леонас, який тихо спускався сходами.

— Що це в тебе? — здивовано запитав він.

— Телефон, — сказала Рута, не припиняючи своїх досліджень. — А він точно не працює?

— З часів ВОХРи, — запевнив Леонас.

Рута зітхнула, потім поставила апарат на місце й акуратно поклала трубку на важелі.

— Просто тут якісь дивні дзвоники...

Старий оператор уважно, як і годиться людям, що мають справу з технікою, роздивився телефон, послухав тишу в трубці і врешті-решт сказав:

— Радянські солдати захопили станцію і вимкнули зв’язок у всьому місті.

Це звучало просто як констатація факту, але насправді означало, що починаються по-справжньому небезпечні події.

— А тут, — Леонас покладав важелями і, не отримавши жодного результату, поклав трубку на місце. — Тут все-таки був спецзв’язок, хтозна, як воно підключено. Може, щось закоротили. А може, це так звані перехідні процеси, які ніколи не піддаються раціональному поясненню.

— А-а! — сказала дівчина, немовби щось зрозуміла.

— Добре, — підсумував Леонас. — Немає часу на телефон. Збирай швиденько всі касети, що ми назнімали за ці дні.

— Все погано? — вона підвелася і слухняно почала складати в сумку результати кількаденної праці знімальної групи.

— Погано, — кивнув оператор. — Ти англійську знаєш?

Англійську Рута вивчала у спецшколі, але не стала цим хвалитися, а просто кивнула.

— Чудово! — зрадів Леонас. — Значить так. Із цими касетами ти підеш до Верховної Ради, там тобі дадуть стіл і будеш писати анотації на кожну зйомку, щоб можна було розібратися, де що.

Дівчина здивовано звела брови:

— Англійською? Навіщо?

— Їх треба передати на Захід. Щоб там знали правду.

Голос старого телевізійника звучав навдивовижу спокійно, якщо брати до уваги те, яку інформацію він повідомляв.

Вимогу Горбачова повернути дію радянської Конституції у Литві люди спочатку сприйняли як чергову бздуру — Президент СРСР був відомий своїми ексцентричними заявами. Переказували навіть його слова: «Ніде ви не дінетеся. Нікуди ви не підете». Це звучало смішно, немов дитячі погрози. Але коли наступного дня солдати захопили Будинок друку, аеропорт і Департамент охорони краю, стало зрозумілим, що цього разу все буде не по-дитячому. Ну а незабаром литовські комуністи оголосили про створення Комітету національного порятунку, і подальший розвиток подій став цілком передбачуваним. Виникало лише одне питання: це буде бліцкриг, як у Чехословаччині шістдесят восьмого, а чи то Литву спробують задушити поступово.

В цих умовах відключення телефонів свідчило про початок масштабної військової операції, це розуміла навіть Рута, яка не зналася на політичних тонкощах.

— Леонасе, — несміливо почала вона. — А як ви тут без мене? Я ж можу робити анотації в телецентрі, а коли треба, допомагати вам.

Але ця пропозиція не справила враження на оператора. У відповідь він красномовно покрутив головою:

— Нам треба, щоб касети збереглися. А в телецентрі може бути занадто гаряче.

— Ну тоді я віднесу касети і повернуся, — вона продовжувала вигадувати варіанти.

— Ні, ти залишишся у Раді і писатимеш анотації, — в його словах читався остаточний вирок.

— А якщо Раду захоплять?

Леонас знизав плечима:

— Тоді будеш робити те, що тобі скажуть там. Але під Радою повно людей. І барикади. Її просто так не взяти. Чи принаймні не одразу. А тут... — він показав рукою навкруги, немовби підкреслюючи відкритий простір, що оточував головний інформаційний центр Литовської республіки.

Цей жест був настільки красномовним, що дівчина запитала:

— Тобто насправді ви просто хочете відіслати мене у безпечне місце? Правильно?

— У Вільнюсі, на жаль, зараз немає безпечних місць, — зітхнув Леонас. — Усе зібрала?

— Так, — вона закрила сумку.

— Тоді ходімо зі мною, я відведу тебе до потрібних людей.

Вони йшли коридором телецентру, і Рута не впізнавала його. Великі вікна де-не-де були забарикадовані шафами та стільцями, біля дверей лежали мішки з піском.

На вулиці панував зимовий вечір, і світло з вікон, прориваючись через меблеві завали, утворювало на землі примхливі фігури. Леонас сам сів за кермо редакційних «жигулів» і поплескав по сидінню поруч, запрошуючи дівчину приєднатися.

— А де водій? — запитала вона, не побачивши звичної мовчазної постаті за кермом.

— Захворів, — дещо відсторонено, немовби прикриваючи якусь іншу причину, пояснив оператор. — Сідай.

Звична слухатися старших, вона сіла, акуратно зачинила розхлябані дверцята, і лише потім сказала:

— Я все зрозуміла! Я вас не влаштовую як помічниця, тому ви просто шукали привід відіслати мене з телецентру і вигадали про анотації. Так?

Леонас завів двигун і повільно виїхав зі стоянки.

— Не кажи дурниць. Захід — це наша остання надія. Якщо інформація дійде до Заходу, вони зможуть вплинути на Москву. Тільки їх почують у Кремлі. Але в Європі та Штатах не знають литовської. Тому потрібен докладний опис кожної касети. Зрозуміло?

Дівчина сиділа, скулившись, як школярка, яку вичитує класний керівник. Але в голосі її відчувалася впертість.

— Я не єдина, хто знає англійську, — сказала вона.

— Але єдина, хто розбереться у наших касетах.

— Ну чому, Андріас розбереться. І англійська у нього краща.

Леонас зітхнув:

— Андріаса немає.

— Як немає? — не зрозуміла Рута.

— Поїхав.

— Куди?

— Невідомо. Сказав, що їде, і все.

Рутині очі полізли з орбіт:

— Утік? Андріас утік?

— Не знаю, — різко відповів Леонас, демонструючи, що йому неприємна ця тема.

Дівчина замовкла, намагаючись перетравити почуте.

— Він злякався? — голос її зробився зовсім тихим. — Андріас?..

Замість відповіді Леонас тільки здвинув плечем.

— Ну тоді тим більше не можу піти! — заявила Рута. — Ви без мене не впораєтеся.

— Впораюсь, — запевнив він.

Машина вже мчала повз парк до мосту через Няріс. Дівчина підвела голову, в очах її стояли сльози.

— Леонасе, будь ласка, не відсилайте мене!

— Дитино, — старий оператор звільнив одну руку від керма і по-батьківськи поклав її на дівоче плече. — Іноді доводиться робити не те, що хочеться, а те, що треба.

Вона смикнула рукою, звільняючись від доторку, і раптом вибухнула:

— Та що ви, змовилися? Той — не ходи до телецентру, і ви теж.

— Той, це хто? — не зрозумів Леонас.

— В телефоні, — пояснила дівчина.

Леонас усміхнувся:

— Тоді слухайся обох.

— А от і не буду! — вперто сказала Рута.

Площа біля Верховної Ради, куди вони дісталися за двадцять хвилин, нагадувала декорації для фантастичного фільму. Під’їзні шляхи перекривали завали з бетонних блоків, проміжки між колонами будівлі закривали велетенські щити з металу та ґрати з арматури, на гострі кінці якої було настромлено десятки радянських паспортів та військових квитків від найпалкіших прихильників незалежності як символ розлучення з імперією. На площі лежали купи дошок і колод, горіли багаття, біля яких грілися люди, стояло навіть декілька польових кухонь, які годували демонстрантів. Повсюдно виднілися написи «Laisve», «Lietuva», «Freedom» разом із зображенням Гедимінових стовпів і навіть українського тризуба з гаслом «За вашу і нашу свободу».

На заклик Ландсберґіса вийти на вулицю і захистити республіку відгукнулися десятки тисяч людей. Хлопці з пов’язками «Литовської стрілецької спілки» тримали в руках різномастні мисливські рушниці, деякі навіть хизувалися пістолетами — швидше за все, трофеями ще Другої світової. В очікуванні можливих бойових дій було утворено лікарські бригади, які можна було впізнати за саморобними накидками із червоними хрестами.

Леонас, який за звичкою кинув до салону машини камеру, не втримався і почав знімати цю колоритну картину просто з плеча.

— Для історії, — пояснив він.

— Тоді хай чують, що ви не дозволяєте мені захищати Литву! — голосно заявила Рута, стаючи перед об’єктивом.

Леонас натиснув на «Стоп».

— Слухай! Кожен захищає Литву як може. Оно наші стрільці — зброєю, лікарі — медициною, інші — своїми тілами, тим, що знаходяться тут.

— А ви? — не вгавала Рута.

— Я — камерою.

— Тоді і я хочу камерою. Точніше, сумкою з акумуляторами, бо Андріас утік, водій утік, а ви самі не зможете.

— Та зрозумій, не дівоча це справа — йти під танки!

— Ага! Значить ви таки навмисне мене відправили! Я правильно здогадалася!

— Нічого не навмисне! Просто там ти принесеш більше користі!

Вони сперечалися так завзято, що люди почали озиратися. Леонас першим відчув незручність, стишив голос, і Рута одразу взяла з нього приклад. Проте це не знизило градусу розмови.

— Кожен має робити свою роботу!

— Моя робота — бути поруч із вами. Самі сказали.

— Вперте дівчисько!

— Може, й так. Але я не гірша за інших!

— Lietuva, Tėvynemūsi! — розпочав раптом хтось біля найближчого багаття.

— Tudidvyriųžeme, — одразу підхопили інші голоси.

Хоровий спів — це слабкість литовців. Невипадково першим очільником відродженої республіки вони обрали музиканта Вітаутаса Ландсберґіса.

За кілька секунд уже вся площа співала:

— Tegul Tavovaikaieina Vientakaisdorybės.

«Національна пісня» текла могутнім потоком, заповнюючи площу, місто і, здавалося, всю Литву. Вона народжувалася в душах людей, які прийшли захищати Батьківщину, і ставала на захист разом із ними, утворюючи невидиму, але відчутну стіну, через яку не зможуть прорватися радянські війська.

І десь там, серед голосів та вогнів багать, на площі загубилися двоє — сивий чоловік із відеокамерою та молода дівчина в яскравій шапці, які поволі просувалися поміж вогнищ та завалів до будівлі Верховної Ради, останнього бастіону литовської революції.