Рута

17

Вони йшли щільною групою посеред проїжджої частини, на око — душ із сорок, швидким кроком прямуючи просто на барикаду. На тлі темного одягу виділялися бейсбольні битки та різнокаліберні дрючки, які міцно стискали руки у рукавичках. Де вони взялися — ніхто не помітив, бо захисники були зайняті балачками. Але навіть якби помітили — що з того, коли кликати на допомогу немає кого, а жменьці людей проти такої сили не встояти.

Андрій одним поглядом оцінив ситуацію й одразу поспішив приєднатися до захисників, мабуть, вперше за весь Майдан видобувши з-поза спини свою битку. Тим часом на барикаді вже командував Семен:

— Так! Закрили прохід, щоб здавалося, ніби нас багато! — він хапав за рукави студентів, розставляючи їх на позиціях. — Давай сюди, лівіше!

Піддони, на яких щойно сиділи хлопці, вже затуляли прохід. Семен ударив биткою по залізному боку порожньої діжки, в якій колись горіло багаття, і вона відгукнулася глухим стогоном. Потім іще раз. Студенти вмить зрозуміли ідею та почали й собі стукати палицями по дошках барикади, щоб підняти власний бойовий дух і дати сигнал ворогові — легкого життя йому не буде. Семен керував так упевнено, неначе народився у вуличних боях. Андрій дивився на друга із неприхованим здивуванням, якщо врахувати одкровення, які нещодавно від нього почув.

— Не спимо! — командував Семен. — Готуй коктейлі!

Андрій зрозумів, що остання фраза стосується зокрема і його, нахилився та вільною рукою підняв із землі пивну пляшку, закорковану куценькою ганчіркою. Запальничка лежала у внутрішній кишені, і щоб дістати її, довелося спочатку затиснути битку між колін, звільняючи другу руку. Отак скоцюрбившись, він поліз за пазуху, а Семен тим часом підхопив другу пляшку і впевнено чиркнув запальничкою, яку тримав напоготові.

Чиркнув й одразу завмер із вогником в руці.

Титушки вже підійшли впритул до барикади. Однак поводилися вони більш ніж дивно — жоден не вигукнув, не вимахнув своєю зброєю, не побіг в атаку, як годилося б у разі штурму. Вони навіть не розосередилися, а продовжували йти тою самою щільною групою до проходу, сяк-так загородженого діжками.

Студенти припинили вибивати палицями ритм і теж завмерли, здивовані незвичайною поведінкою ворога. Вони розгублено перезиралися, поки один нарешті наважився і несміливо запитав:

— Свої?

Прибульці тим часом акуратно відсунули діжки і почали по черзі заходити у звільнений прохід. Семен здивовано спостерігав за їхніми діями, не знаючи, яку команду давати, а другий студент уже опустив свою палицю:

— Хлопці, ви звідки? — гукнув він.

— Львівщина, — буркнув той, що відсував діжку.

— Свої! — загорлали інші захисники, й собі опускаючи зброю.

— Пробачте, — сказав прибулий у дорогому мотоциклетному шоломі. — Ми тільки оце доїхали. Чули, що у вас гаряче.

Семен посміхнувся у відповідь:

— Гаряче — не те слово.

І тут Андрієві, який весь цей час у незручній позі копирсався за пазухою, а тому не бачив і не чув того, що відбулося, нарешті вдалося видобути запальничку. Він підніс вогник до горлечка пляшки, обмотаного ганчір’ями, іншою рукою прихопив битку і підвівся назустріч нападникам із палаючим коктейлем у руці. Ще мить — і пляшка полетіла би під ноги.

— Стій, це свої! — різко крикнув Семен, помітивши це.

Від цього крику і від побаченої картини Андрій розгубився. Він переводив погляд із вогню у своїх руках на барикаду, потім із захисників на львів’ян.

— Дай сюди! — Семен підійшов і забрав коктейль, потім рукою в рукавиці вміло збив полум’я і розмотав ганчірку.

Прибулі натомість пройшли через барикаду і швидким кроком рушили в бік Майдану, де й далі точився спротив. А з боку вулиці Хмельницького вже наближалася наступна група чоловіків — три-чотири десятки, рівно стільки, скільки влазить в автобус.

— Хлопці! Це наші приїхали! — на повні груди закричав студент, який розповідав про мирний наступ, і тільки зараз усі відчули, що найгірше позаду. Що це тільки початок великої підмоги, яка суне до Києва з усіх сторін — Галичини, Волині, Поділля, Слобожанщини, з козацької Наддніпрянщини, Таврії та Бессарабії, — звідусіль, де вчора ввечері довідалися про штурм.

— Ну, тепер ми їм дамо! — видихнув студент.

Андрій спостерігав за цією картиною мовчки, несила зрушити з місця від емоцій, що захопили його. І, мабуть, ще довго стояв би, супроводжуючи очима нові й нові групи підкріплення, що стікалися з вулиць та провулків, але раптом у кишені його заспівав телефонний звук виклику.

Цей звук одразу привів до тями, він видобув апарат, на екрані світився номер доньки.

— Рута! — сказав Андрій сам собі, немовби переконуючи у чомусь, а потім натиснув на кнопку і обережно підніс трубку до вуха.

— Альо! — одразу забринів дзвінкий доньчин голос. — Батьку! Це я! Ти живий?

Андрій ще раз подивився на екран, ніби не довіряючи власному слуху.

— Рутонько! Доцю! Ти жива?

— Все добре! — запевнила дочка. — Просто в мене телефон розрядився.

Просто телефон розрядився! І справді просто, враховуючи, яку ніч довелося пережити.

— Боже мій! — зітхнув Андрій. — Ти де?

— У подруги. В КМДА.

— І я тут. На барикаді біля ЦУМу.

— Ой! — зраділа вона. — То я вже біжу до тебе!

Андрій натиснув відбій, і фотографія доньки зникла з розбитого екрану.

— Ну слава Богу! — сказав він.

— Хлопці, ви звідки? — запитував Семен у наступної групи підкріплення, яка проходила поруч.

— Тернопілля, — озвався той, що йшов попереду.

— Молодці, що протрималися. Зараз легше буде, — додав другий.

— Наших іще багато їде, — запевнив третій.

Семен усміхнувся якось розгублено, й Андрій вкотре здивувався — невже він і так може?

— А я вже думав, нам кінець. Слово честі, — зізнався Семен.

— Це їм кінець, — пообіцяв третій.

Хлопці в мотоциклетних шоломах та будівельних касках із кийками та битками в руках ішли в бік Майдану, а десяток захисників тилової барикади супроводжували їх поглядами, не в змозі повірити у реальність того, що відбувається. Того, що після вогню, крові та безнадії цієї ночі настає ранок і з ним повертається надія.

— Таточку! — пролунав раптом дзвінкий голос.

Андрій обернувся, і в обійми йому кинулася дочка. Рута! Жива! Легко, неначе пір’їнку, він підняв її над землею і міцно притиснув до грудей.

— Чому не подзвонила? Я тут...

— Та я ж кажу, телефон, — відповіла вона з дитячою безпосередністю.

— А попросити в когось не могла?

Дочка розвела руками:

— Могла, але я ж твого номера не знаю. У мене все в пам’яті.

— В пам’яті, — перекривив її Андрій і ще раз міцно обійняв.

— Тату, не бурчи, ти ж і сам мого номера не знаєш.

— Як це, не знаю? — обурився він. — Тридцять вісім.

— Ну! — в її очах стрибали бісики.

— Тридцять вісім. Нуль... Та ну тебе!

Вона засміялася. Він видобув з кишені телефон і уважно подивився на розбитий екран.

— Слухай, — голос став несподівано серйозним. — А ти можеш свій телефон вимкнути?

— Що? — здивувалася дочка.

— Вимкнути телефон можеш?

— Навіщо?

Щиро кажучи, Андрій і сам собі не зміг би відповісти на це питання. Але він відчував, що мусить це зробити.

— Мені подзвонити треба. Негайно.

Рута покрутила головою:

— Не розумію. До чого тут мій телефон?

— Потім поясню, — нетерпіння уже чулося в його голосі. — Телефон вимкни, будь ласка.

Дочка трохи ображено смикнула губами, але слухняно витягла телефон і натиснула на кнопку.

Дочекавшись, поки її екран погасне, Андрій ступив два кроки вбік і знайшов на своєму розбитому апараті номер доньки.

Зависла пауза. Потім через простір і час пролунав довгий низький гудок. За ним іще один. І ще. Андрій нетерпляче затрусив головою. Але гудки йшли один за одним, і більше ніхто не відгукувався з того боку.

— Руто! — Андрій почав умовляти свій телефон, немовби той міг щось вдіяти. — Руто! Візьми трубку! — він спочатку говорив це тихо, практично пошепки, але з кожним наступним гудком голос його ставав гучнішим, поки перетворився на крик. — Руто! Ну! Візьми ж трубку! Візьми! Руто! Рутонько!

Десь у закапелку під сходами Вільнюського телецентру дзвонив дивний чорний телефон без диска, телефон, з якого неможливо було нікуди подзвонити, залишений у спадок радянською ВОХРою. Крім нього ніщо не порушувало тиші у коридорах телецентру, з усіх боків оточеного радянськими десантниками.

Андрій уже практично волав у трубку, намагаючись докричатися у дев’яносто перший, щоб змінити те, чого змінити не можна, коли раптом за спиною почув жіночий голос.

— Андрій?

Він обернувся. Перед ним стояла жінка за сорок зі знайомим і водночас незнайомим обличчям. Але головне — у шапці! На її голові була яскрава жовто-зелено-червона шапка, та сама, що стільки років снилася йому у снах.

— Рута? Ти? — він не міг повірити власним очам.

Жінка кивнула самими кінчиками вій. Андрій несміливо простягнув руку і торкнувся спочатку яскравої шапки, а потім і волосся Рути. Його Рути.

— Рута!.. Як ти мене знайшла?

Вона усміхнулася:

— Ну ти ж сам мені сказав, де будеш зранку дев’ятнадцятого лютого дві тисячі чотирнадцятого року.

Андрієві пальці продовжували вивчати її обличчя, торкалися щоки, вилиць, шиї.

— Ти шукала? — запитав він.

— Всю ніч.

— І я шукав.

Дочка, яка стояла поруч, здивовано переводила погляд з тата на незнайому жінку, яку він чомусь звав її, Рутиним іменем, а потім знову на батька. Ні, таким вона його ніколи не бачила.

— Тату, що з тобою? — врешті запитала дівчина.

Андрій обернувся, немовби заскочений зненацька, потім розгублено усміхнувся:

— Руто!.. Руто! Це — Рута.

— Рута? — перепитала дочка.

— Рута? — повторила жінка. — Тобто вона — Рута?

— Рута, — кивнув Андрій.

— А чому ж ти одразу не сказав?

— Коли? Телефоном чи тоді, біля Будинку друку?

— Тату, ти можеш пояснити мені, що відбувається? — втрутилася дочка, і в її голосі прозвучали нотки образи.

— Ні, — зізнався Андрій. — Я не знаю, що відбувається.

— І я не знаю, — кивнула жінка.

Семен, який з відстані у кілька кроків спостерігав цю сцену, стурбовано потрусив головою:

— Це ж треба, як його гранатою тарахнуло.

Андрій обережним рухом зняв яскраву шапку з голови Рути, Рути-старшої.

— Я її двадцять років берегла, — сказала вона.

— Ру-та, — по складах повторив він. — Ру-та.

Потім нахилився вперед і двома руками обхопив обох своїх дівчат — Руту і Руту, старшу і молодшу — та міцно притиснув до себе. Так міцно, що навіть не помітив першого спротиву дочки і того, як вона врешті скорилася, обійняла його рукою та погодилася притулити себе до незнайомої жінки з її іменем, яка взялася невідь звідки і невідь чому мала права на її тата.

Так вони і стояли втрьох, обійнявшись посеред Майдану, а люди поруч ішли на барикади, оминаючи дивну трійцю людей, які після довгої ночі нарешті знайшли одне одного.

З усіх боків до Хрещатика текли людські ручаї. Майдан вистояв і готувався до перемоги.