Рута

5

Телефонний апарат без диска. Без кнопок. Немовби вирізаний з цільного шматка чорного мармуру. Наче макет телефону, зроблений людьми далекими від техніки, а чи то скульптура у стилі поп-арт. Хоча ні, поп-арт заборонений у Радянському Союзі, а такі телефони стоять у будь-якій військовій частині, секретному підрозділі або частині охорони. З них неможливо нікуди потелефонувати. Вони працюють лише на прийом дзвінків. Важливих дзвінків. Дзвінків згори. Від вищого керівництва. Дзвінків термінових. Алярмових. Екстрених.

Капітан із пов’язкою «Черговий» підняв трубку чорного бездискового телефону і мало не вдавився печивом, яке секунду тому безтурботно відкусив.

— Бойова тривога! — повторив він, бризкаючи бісквітними крихтами, і підскочив із місця, неначе катапультований власним стільцем.

Наступної миті руки його забігали пультом керування, вмикаючи тумблери, натискаючи кнопки та накручуючи диски. І хоч у пальцях відчувався легкий трем, вони влучали туди, куди треба, розносячи звістку всіма можливими каналами.

— Бойова тривога!

У коридорах та кімнатах казарми запалилися, заблимали з-під дротяних намордників червоні лампочки, зарипіли-задзвеніли сирени, загримів у примусовій трансляції залізний голос:

— Бойова тривога! Бойова тривога!

Й одразу застукали солдатські чоботи, не шкодуючи витертої черговими до блиску давно вже не фарбованої підлоги. І перекриваючи стукіт, загримали різкі голоси старшин:

— Бігом! Ворушись! Урою, падлюка! Давай! Давай!

Заскреготіли двері зброярні, відкриваючи доступ солдатам у шинелях з касками, притороченими до поясів, або вдягнутих поверх ношених овечих шапок з кокардами. Хтось перечепився, хтось зашпортався, комусь старшинський кулак уже надав прискорення. І на подвір’я військової частини з усіх дверей потекли ручаї озброєних, боєготових бійців, шикуючись у статутні прямокутники повзводно та поротно і перетворюючись на єдиний військовий організм, здатний знищити все на своєму шляху.

Втім, існувало одне місце, де під час загального переполоху панували мир і спокій. Це — невеличка комора поруч із Ленінською кімнатою. Там у кутку працював старенький телевізор «Рекорд», а за столом сидів сержант у розстібнутій сорочці та, розклавшись просто поверх недоробленого «Бойового листка» із заголовком «Литва вітає радянських воїнів» малював значно приємніші та вигідніші для полкового художника речі — картинки для дембельських альбомів із бравими солдатами та голими дівками.

Телевізор показував кругле обличчя Президента Радянського Союзу Михайла Горбачова.

— Верховна Рада Союзу Радянських Соціалістичних республік і Президент СРСР закликають Верховну Раду Литовської РСР відмінити свої незаконні рішення та відновити на території республіки дію Конституції РСР у повному обсязі, — з характерним акцентом промовляв Президент, але художник не чув його так само, як примудрився не почути сигналів тривоги та стукоту чобіт у коридорах.

Раптом двері комори з тріскотом відчинилися. На порозі виріс взводний, лейтенант Бурмантов.

— Так, я не зрозумів! — закричав він одразу, без віддиху. — Сержант Литвин! Тобі що, окреме запрошення потрібне? Не чуєш тривоги?

Художник відірвався від роботи і обернув голову до дверей. Він не підскочив, як це годилося б зробити звичайному солдату, не став струнко і навіть не сполошився. Тільки руки автоматично заховали недомальованих голих жінок.

— Та я «Бойовий листок» малюю. Наказ замполіта.

Взводний у відповідь визвірився:

— Сержант Литвин! Бойова тривога! Тобі позакладало?

Тут уже художник від здивування підвівся з місця:

— Бойова! Ні фіга собі! А що таке?

— Гімно рідке! — гаркнув лейтенант. — Рот закрив і бігом!

Сержант Литвин дещо розгублено роззирнувся, а потім неквапливо пішов до виходу. Лейтенант пропустив його у дверях, було вже замахнувся, щоб підштовхнути у спину, але в останню мить стримався.

А з екрану «Рекорда» продовжував просторікувати Горбачов:

— Такі дії суперечать інтересам народу Литви і братських народів Радянського Союзу. Нас об’єднує спільна історія, ми разом долали труднощі та перемагали ворогів. І жодна сила не зможе розчленувати те, що збудовано батьками й дідами, що кувалося у вогні Громадянської та Великої вітчизняної війни.

Зелені машини з брезентовими тентами над кузовами вже почали виїздити з широко відчинених воріт військової частини, коли сержант Литвин у касці та з автоматом з’явився на подвір’ї у супроводі лейтенанта. Побачивши, що відбувається, він спочатку пришвидшив крок, а потім побіг, доганяючи останню машину. З кузова замахали, кілька рук простягнулося з-під тенту, щоб допомогти, і за мить він уже важко перевалився через борт просто на руки товаришам.

— Ти чого? — запитав хлопець із погонами єфрейтора, посуваючись, щоб дати місце на лаві поруч.

— Та не почув.

— Бойової тривоги? Ну ти даєш! — засміялися сусіди, які за гуркотом двигуна почули цю розмову.

— Наряд отримав? — перепитав єфрейтор.

— Та що йому буде? Любимчик замполіта, — заздрісно пробурмотіли ззаду.

Литвин озирнувся, але всі вже опустили очі і виявити балакуна не вдалося.

— Та припини, — смикнув його за рукав єфрейтор.

— А що за тривога? — запитав Литвин. — З ким війна?

— А чорт її знає. Лейтенант тільки сказав «Догралися». А хто догрався і як догрався — невідомо.

— Строк життя солдата у сучасній війні складає три хвилини, — серйозно зауважив рядовий із грузинським обличчям, який похнюплено сидів біля борту.

— Ну так ти його вже вичерпав. Зайвого живеш, — засміявся єфрейтор.

— У мене мама хвора, — не підтримав його веселощів грузин. — Хто її глядіти буде?

Після цих слів у кузові запала тиша. Обличчя посерйознішали, бо мама, хай і не хвора, була у кожного. Єфрейтор зіщулив очі й показав рукою на табличку «Люди», що прикрашала борт машини.

— Бачив там табличку? То це помилка. Ми — не люди. Ми — солдати.

А зелений військовий ГАЗ тим часом виїхав з Північного містечка і в колоні таких самих однаково пофарбованих машин попрямував до мікрорайону Віршуліскес міста Вільнюса, столиці Литовської РСР, яка нещодавно оголосила про вихід зі складу Радянського Союзу.

Зима 1991 року видалася теплою, скупий сніжок не хотів триматися на землі, а одразу відлітав, щойно його торкався цупкий січневий вітер. Мороз приходив тільки вночі, а вдень все тануло, залишаючи на вулицях калюжі. Здавалося, місто ще не оговталося від святкування Нового року, хоча, як казали по радіо, мітинг проти підвищення цін зібрав біля Верховної Ради тисячі людей. Крім того у повітрі витала невизначеність: оголошена навесні незалежність, енергетична та економічна блокада, запроваджена Москвою, литовський «Саюдис» проти російського «Єдінства» — як це розуміти? Чи Литва ще в Союзі, а чи вже незалежна? Які закони діють? Кого слухати й кого слухатися?

Добре бути солдатом — тебе не стосуються всі ці розборки та проблеми. Робиш те, що скаже начальство, засинаєш та прокидаєшся за командою, сачкуєш на заняттях, нудьгуєш у караулі і пам’ятаєш, що дембель неуникненний, як загибель капіталізму. Живеш від сніданку до обіду, а від обіду до вечері — аби годували вчасно. Щоправда, назвати їжею перловку без м’яса та рідкий суп на яловичому салі — це велике перебільшення, але солдатський шлунок і не таке перетравлював. Двісті років тому генералісімус Суворов звелів: «Тримай ноги в теплі, голову в холоді, а живіт у голоді» — і армія досі виконує цей наказ. Однак починає з кінця. Живіт — у голоді. Голову — у холоді. А ноги — як вийде. Влітку вони пріють у кирзових чоботах, взимку мерзнуть у благеньких онучах.

Добре тим, хто до служби встиг отримати якісь корисні навички — наприклад, закінчити художню школу. Бо Радянська армія тримається на політичній роботі, і основа її — «Бойовий листок», який вивішується в коридорі та розповідає солдатам, а насправді начальству, яке приїздить з перевірками, про службу та дозвілля, перемоги та окремі недоліки, а головне — висвітлює лінію Комуністичної партії як єдиної керівної сили Радянського Союзу. А тому «Бойовий листок» має бути намальований акуратно, без художніх досягнень, але рівно, по струночці, як усе в Радянській армії. І тут потрібен художник. Ну а плакати у Ленінській кімнаті? А гасла до свят? Тому гарний художник у частині — це справжній скарб. Його треба берегти та леліяти, і опіку над ним має особисто замполіт, відповідальний за політичне виховання бійців.

Андрій Литвин, власне, і був таким художником. Колись батьки у рідному Києві віддали його до художньої школи і не дозволили закинути навчання у складний підлітковий період, коли дитина сама не знає чого хоче. Саме ця батьківська мудрість допомогла хлопцю в армії влаштуватися на «блатну» посаду і більшість часу проводити не на плацу чи у спортмістечку, а в невеличкій, проте теплій, ба навіть зі старим телевізором коморі поруч із Ленінською кімнатою.

Тим часом колона машин завернула на проспект і зупинилася побіля висотки Будинку друку, який зібрав на своїх поверхах редакції практично всіх литовських газет та республіканську друкарню, яка тиражувала їхні випуски.

За командою солдати посипали з кузовів на землю, залунали голоси офіцерів:

— Третій взвод за мною!

— Перший взвод, слухай мою команду!

— Ворушися!

— Швидше, уроди!

Солдати бігли до центрального входу висотки і взвод за взводом зникали там, немовби у череві велетенської істоти. Лейтенант Бурмантов вишикував свій взвод біля машини. В очах його читалася розгубленість, але голос дзвенів металом, як і годиться радянському офіцеру.

— Увага! Хто там рот відкриває? Урою! Слухати сюди. Наша задача — взяти під охорону центральний вхід. Перше відділення...

Поки він розподіляв бойові задачі, бійці розгублено озиралися, не в змозі зрозуміти, що вони роблять посеред мирного міста. І лише в декількох очі горіли справжнім воєнним азартом. Литвин запитально глянув на земляка, єфрейтора Ридванського. Той красномовно обернувся у бік взводного і плюнув собі під ноги. Слава Богу, лейтенант не помітив цього демаршу.

— Силу не застосовувати. Діяти словом. Усім зрозуміло? — запитав Бурмантов.

— Так точно, — в різнобій забуркотіли бійці. На плацу за таку відповідь весь взвод відправився б на зайве коло маршу, але тут лейтенант проявив несподівану лояльність. Він теж почувався не найкраще.

— Дозвольте запитати? — обізвався з-поза Андрієвої спини снайпер, колишній петеушник з Уралу Козлов.

— Питай, — неохоче дозволив лейтенант.

— А якщо вони полізуть?

— Хто полізе? — не зрозумів взводний. І справді, на вулиці було порожньо, лише декілька цивільних стояли осторонь, спостерігаючи за незвичною картиною.

— Ну ці, литовці, — пояснив Козлов. — А патронів нам не видали.

— Я ж пояснив — діяти словом. Переконувати.

— А якщо по-людськи не розуміють? Бо я по-їхньому не вмію.

— Значить пояснюй жестами, — лейтенант потроху приходив до тями і брав ситуацію під контроль.

— Єсть, пояснювати жестами! — радісно усміхнувся Козлов. Хтось загиготів.

— Так, розмови! — гавкнув взводний. — Команда зрозуміла? Тоді наліво! Бігом марш!

Взвод зайняв позицію навколо дверей. Солдати стояли щільно, плече до плеча, немовби збиралися зустріти навалу варварів, хоча насправді супротивника видно не було. Перед фасадом завмерла двійка танків, стволи їхні були розвернуті у бік будинку. Андрій провів очима у напрямку, в який вказували гармати, і побачив на фасаді обгорілу пляму.

— Холостими, — Андріїв земляк, Іван Ридванський, теж, закинувши голову, дивився на фасад.

— Шугонули чухонців, — радісно вишкірився Козлов.

— Чухонці — це Естонія, — виправив Іван.

— А ці як?

— Жемайтійці.

— Один чорт нєрусь!

Ридванський вже набрав у легені повітря, щоб відповісти, але не встиг. Із розбитих дверей почали виводити працівників редакцій. Чоловіків та жінок. Люди були розгублені. Дехто встиг одягнутися, інші несли пальта і шапки в руках, деякі розхристані з помітними слідами боротьби — вони йшли крізь живий коридор радянських солдатів, а в обличчя їм дивилися гармати танків. Хтось хрестився, хтось голосно обурювався, у жінок в очах стояли сльози.

Багатоповерхівка Будинку друку, мабуть, вміщала багато редакцій, тому потік людей не вщухав. І що далі, то частіше замість розгубленості на обличчях читалася лють.

Ті, хто опинився на вулиці, спочатку озиралися на військових, що стояли біля машин, на танки, а потім збиралися у купки на газонах і тротуарах. Дивна реакція як на радянських людей. Тебе вивели з роботи, фактично дали вихідний, то чом би не поїхати просто додому? Але працівники редакцій вперто залишалися на місці. До них потроху почали приєднуватися перехожі. Зупинялися машини, висаджуючи пасажирів, люди бігли від зупинки тролейбуса. Залишалося тільки дивуватися, наскільки швидко працює сарафанне радіо, тому що за півгодини перед будинком зібралася юрба з кількох сотень людей. Хтось приніс жовто-зелено-червоне полотно, і його одразу розгорнули під вигуки «Lie-tu-va!»

— Ти диви, фашистський прапор! — здивувався Козлов.

— Не фашистський, а литовський, — знову виправив його єфрейтор Ридванський.

— Литовський червоний. А це — фашистський, — уперто повторив Козлов.

Тим часом на проїжджій частині різко загальмували старенькі «Жигулі», і з дверей вискочив сивий чоловік із телекамерою. Слідом поспішав ще один, молодший і в окулярах, а ззаду доганяла дівчина, зовсім молода, в яскравій шапці кольорів того самого прапора — червоно-жовто-зеленій.

— Телебачення, — пронеслося у солдатській лаві.

— Тепер нас по телевізору покажуть, — скептично сказав взводний, але при цьому автоматично обсмикнув свій бушлат і поправив пасок.

Оператор зупинився перед солдатами, ковзнув по них професійно-уважним поглядом, потім показав рукою журналісту. Той став на вказане місце. Дівчина у шапці подала мікрофон.

— Готовий? — запитав журналіст, і після того, як сивий підняв палець на знак згоди, заговорив, звертаючись до камери. — Щойно радянські війська захопили приміщення Республіканського Будинку друку. Персоналу було наказано залишити приміщення, а тих, хто відмовився, виставили силоміць. За мною ви бачите солдат, які охороняють виламані ними ж двері в будинок. Дивіться уважно і запам’ятайте те, що ви бачите.

Камера розвернулася до танків, потім почала знімати машини та солдатів. Під її поглядом Андрій відчув незручність, немовби він один стоїть перед Будинком друку і винен у тому, що відбувається. Судячи з опущених очей, деякі з його товаришів відчували те саме, але більшість із цікавістю дивилася на телекамеру, яку, певно, бачила вперше. Однак не тільки камера привертала увагу солдатів. Іван штовхнув друга під бік:

— Глянь яка. Ота, в шапці.

Андрій із першої хвилини звернув увагу на цю дівчину. Судячи з усього, вона виконувала роль помічниці, посада не аж яка, але трималася впевнено, на обличчі її не було й тіні остраху, навпаки — очі блищали завзяттям і викликом тоді, коли навіть у журналіста голос тремтів. Попри свій молодий вік дівчина, певно, вже мала великий досвід.

Тим часом оператор зробив декілька кроків уперед і, майже впритул наблизившись до солдатів, почав ближнім планом знімати їхні обличчя. Помічниця трималася у нього за спиною, журналіст залишився позаду.

Хлопці по-різному реагували на увагу з боку преси. Більшість продовжувала дивитися у простір, ніби не помічаючи, їхні емоції видавав лише рум’янець, що з’явився на щоках. Єфрейтор Ридванський відвернув обличчя. Сержант Козлов вишкірився у демонстративній посмішці, яка ніяк не в’язалася з люттю в очах. Коли камера наблизилася до Андрія, той несподівано для себе підняв руку та затулив об’єктив.

— Не знімайте, — тихо промовив він.

Помічниця в яскравій шапці тут-таки вискочила з-поза спини оператора.

— Чому? Вам соромно? — в’їдливо запитала вона.

— Чого це, соромно? — відповів Андрій якомога спокійніше. — Просто я не хочу, щоб мене знімали.

— У вас в Росії, — почала дівчина.

— Я не з Росії. Я з України, — одразу виправив її Андрій.

— З України! — голос дівчини зірвався на високі ноти. — А якби литовські війська отак прийшли до Києва і захопили...

Тут Козлов заіржав, неначе почув свіжий анекдот.

— Литовські війська... Умора!

Дівчина обернулася до нього.

— Так! — у голосі її задзвеніло обурення. — В нас було своє військо. І зараз буде!

— Дівчино, йдіть собі, — якомога спокійніше продовжив Андрій. — Я просто не хочу, щоб мене знімали. Ви не маєте права.

— А ви маєте право захоплювати республіканські установи? Ви маєте право ламати двері та вікна?

Від емоцій вона розчервонілася, очі загорілися справжнім вогнем, і Андрій несамохіть замилувався цією картиною. Темперамент і натиск у поєднанні з ніжністю шкіри та пухкістю губ створювали особливий ефект.

Поки солдати, хто як міг, витримували атаку телебачення, взводний стояв осторонь, роблячи вигляд, що його це не обходить. Сержант Козлов, який уже не міг стримувати внутрішню агресію, різким рухом зірвав з плеча автомат:

— От я ща прикладом в камеру-то вломлю! Будуть тобі і права, і обов’язки, і моральний кодекс цього... як його... будівничого комунізму. Ану, відвали!

Почувши погрозу, сивий оператор зробив крок назад. Він беріг цінну камеру, але помічниця не збиралася відступати. Вона прийняла виклик і зробила крок назустріч сержанту, вигукнувши:

— Ми на своїй землі!

І раптом у вибухову ситуацію втрутився впевнений начальницький голос:

— Що тут у нас?

Усі мимоволі виструнчилися. До ґанку підходив капітан Ковязін, замполіт частини, шеф та покровитель художника, сержанта Литвина. Досвідчений офіцер швидко оцінив ситуацію.

— Дівчино, ідіть звідси! — сказав він показово миролюбно. — Солдати перебувають при виконанні службового обов’язку.

Але дівчину це анітрохи не заспокоїло. Її темпераменту вистачало на всіх супротивників.

— Це ми при виконанні службового обов’язку. Ми — журналісти. А ви хто? Що ви робите в Литві?

Всі погляди схрестилися на замполіті, солдати, не відриваючись, спостерігали за новою сутичкою. Капітан Ковязін відчув це, і на його обличчі заграла зверхня посмішка.

— Ну-ну, — скрушно захитав він головою. — Така гарна дівчина і така темна. Учать вас в університетах, — капітан зробив крок убік і підвищив голос, щоб його почуло якомога більше людей. — Пояснюю дохідливо. Радянські війська беруть під охорону будівлі та майно, які належать Радянській армії, КПРС, та об’єкти союзного підпорядкування. Що не ясно?

Люди під литовським прапором зашуміли. Дівчина обернулася до них, немовби шукаючи підтримки, і здула з очей неслухняну прядку, що вибилася з-під яскравої шапки.

— Литва — незалежна республіка! — голосно, як на мітингу, крикнула вона.

— Мамі своїй розкажи, — вигукнув у відповідь Козлов.

Замполіт примирливо підняв долоні:

— Давайте не будемо розводити диспутів. У солдатів нерви не залізні. Крім того, у них зброя.

Ці слова подіяли на дівчину, як запал на гранату. Вона одразу стала перед замполітом:

— І що? Стріляти будете! Стріляйте!

— Ач яка! — прошепотів Ридванський просто у вухо Андрієві, але той і сам не зводив з дівчини захоплених очей.

Утім, сержант Козлов теж не хотів залишатися на других ролях, тому демонстративно плюнув під ноги:

— Та що в тебе стріляти-то. Патрони, мля, дорожчі.

Дівчина миттєво розвернулася до нього, ніби каратист, що б’ється одночасно з кількома суперниками. Вона й собі зміряла сержанта презирливим поглядом:

— Ви тільки з жінками воювати вмієте. Щось в Афганістані не дуже вийшло.

При згадці про Афган, цю ганебну поразку могутньої Радянської армії, обличчями бійців пробігла тінь обурення. А Козлова вона просто вибила з рівноваги, так що у порушення всіх інструкцій сержант вискочив із лави і штовхнув дівчину двома руками.

— Чо ти сказала?

Від цього поштовху худенька дівоча фігурка заточилася та впала просто під ноги солдатів. Демонстранти обурено загорлали:

— Знімайте! Знімайте, як «героїчні» солдати б’ють жінок! Хай усі побачать!

І тоді несподівано для себе Андрій теж зробив крок уперед, стаючи між Козловим та дівчиною. Потім мовчки подав їй руку. Відтертий на другий план Козлов одразу втратив більшу частину запалу.

— Та кому вона треба-то! Тьху і розтерти!

Досвідчений замполіт відчув, що ситуація обертається не на його користь, тому одразу ввімкнув командний голос:

— Усе! Всім мовчати! Я забороняю вступати в розмови з цивільними. Ви на посту, а не на мітингу!

І це подіяло. Солдати, почувши звичні слова команди, рефлекторно підтягнулися та вирівняли лаву. Лише Андрій залишався на місці, дивлячись на дівчину. Та у свою чергу зміряла хлопця поглядом і після деяких вагань прийняла-таки його допомогу. Рука Андрія майже не відчула ваги дівочого тіла, настільки воно виявилося тендітним.

— А ти смілива, — сказав Андрій. — Як звати?

— Рута, — з викликом відповіла вона. — А що?

— Червону руту не шукай вечорами...

Але наступної миті поруч опинився замполіт.

— Дівчино, ідіть звідси. Не провокуйте. Сержант Литвин! Стань на місце! Джентльмен...

— Єсть! — автоматично козирнув Андрій.

— А хіба ви мене боїтеся? — попри падіння виявилося, що дівчина не втратила бойового запалу. — Друзі! Вони нас бояться! — гукнула вона демонстрантам.

У натовпі зааплодували та загукали. Замполіт безнадійно махнув рукою та відійшов, удаючи, що перемога залишилася на його боці. А дівчина знову обернулася до солдатів.

— Ну що? Нема чого сказати? Нема? Тому й мовчите!

Хлопці відводили очі. Хтось матюкався крізь зуби. І лише двоє з усієї лави дивилися на дівчину, не опускаючи голови. Сержант Козлов — із викликом та неприхованою люттю, та сержант Литвин — уважно і з цікавістю, немовби художник, який вивчає свою модель.