Рута

13

Андрій розглядав свій телефон, немовби вперше побачив. І справа полягала не у тріщинах, які вкрили екран щільною сіткою, а в голосі, який лунав ізсередини.

Ні, цього не може бути.

Навкруги вирував Майдан, полум’я викидало в небо гострі язики плазми, а Андрій все намагався усвідомити те, що почув. Зі стану задумливості його вивів доторк руки. Поруч стояв Борис, що невідь-як розшукав друга.

— Як ти? — стурбовано запитав він, зазираючи в обличчя.

— Та наче нічого, — Андрій звів брови. — Тільки в голові якась каша.

— Не дивно після гранати. Може, тебе в медпункт?

Андрій заперечливо помотав головою.

— Та ні, не настільки. Я працювати можу, тільки от в часі заблукав. Здається, що я у Вільнюсі в дев’яносто першому.

— Буває, — Борис поплескав його по спині. — Якщо можеш працювати, ходім. Комусь камінням кидатися, а нам дрова шукати. Як казали у таких випадках римляни, суум квікве, тобто кожному своє.

— Воістину суум квікве, — відгукнувся Андрій.

І Борис із явним полегшенням засміявся.

— О! Так уже краще!

Не дарма офіцер через гучномовець попереджав про застосування сили. Штурм Майдану почався рівно о восьмій — військові полюбляють точність. Атака розгорнулася на Хрещатику з боку захопленої ментами Європейської. Раптово з вечірньої пітьми вирвався і щодуху помчав на вцілілу східну барикаду бронетранспортер, чавлячи своїми великими колесами залишки мирної агітації, що валялися на асфальті. Але захисники виявилися готовими до сюрпризів — не встигла броньована потвора наблизитися до барикади, як у неї полетіли пляшки із запальною сумішшю. Їх було багато — одні розбивалися об броню, інші падали на асфальт і спалахували, утворюючи за бойовою машиною вогняний кільватер. Невідомо, на що розраховували «беркутівці», але багатотонний бронетранспортер не зміг протаранити гору з піддонів, колод та мішків, яка височіла на кілька метрів, і зупинився, перетворившись на чудову мішень, яку одразу взяли під обстріл революціонери. Спіймавши полум’яного облизня, бетеер почав повільно відповзати, коли правіше від нього зі звірячим гарчанням вилетів другий. Цей так само зустріли щільним вогнем, і на якусь мить здалося, що він перетворився на вогняну кулю.

— Ура! — почулося з барикад, певно, люди й самі не чекали такого ефекту.

— Так йому!

— Тікає!

Другий бронетранспортер і справді почав давати задньої. Проте бойова машина, створена для сучасного бою, могла витримати й не таке випробування. Тим часом перший уже відкотився назад, де міліціонери взялися обливати його піною з вогнегасників.

Невідь-звідки біля барикади виникла тентована вантажівка, на якій кілька відчайдухів у формі намагалися піти у прорив, але вантажівка в порівнянні з бетеером — легка здобич, тому вистачило буквально пари пляшок, щоб перетворити її тент на смолоскип.

Перший успіх надихнув захисників, тому коли у наступній атаці один із бетеерів спробував протаранити слабке місце на тротуарі під будинком Укоопспілки, на нього накинулися, наче зграя шершнів. Набрана на асфальті швидкість дозволила машині заїхати на край барикади, але чи то водій не впорався із коробкою передач, а чи то техніка не витримала форсованого режиму — раптом двигун заглох і бетеер завмер, задерши вгору носа. І тут уже особливих запрошень не потрібно було — за мить вогняні кульки пляшок полетіли до нього, перетворюючись на єдину стіну вогню. Бойова машина палала на Хрещатику, і люди кричали від захвату, навіть не усвідомлюючи всього сюрреалізму цієї картини.

З вікон Будинку профспілок на іншому боці вулиці теж летіли пляшки, утворюючи під ногами «беркутів» вогняні озера, в яких їхній одяг загорявся, тому погасивши кількох товаришів, решта втратила ентузіазм.

З боку захисників, неначе на відзначення цієї невеличкої перемоги, у бік Європейської полетіли ракети феєрверків, що їх на Майдані використовували замість вогнепальної зброї.

Саме після цього запалала барикада з боку стелли Незалежності. Спецпризначенці взяли на озброєння тактику захисників і закидали намети пляшками із бензином. У цьому вогні й загинув комп’ютерний намет разом із технікою.

Швидше за все, підпалюючи барикаду, менти хотіли посіяти паніку, тому що навіть новини каналу «1+1» одночасно повідомили, що люди тікають з Майдану. Але дзуськи. Українці — нація завзятих, і вони лишилися за стіною вогню, що захищала їх тепер від атаки.

З вогнем у Майдану були свої стосунки. Недарма одним з найважливіших видів зброї на ньому стали автомобільні шини. Їх привозили на барикади сотнями й тисячами, щоб запалити у критичні моменти, і, незалежно від місця знаходження, жодного разу — без перебільшення жодного — вітер не гнав дим на захисників. Чорні смердючі хмари від горілої гуми, піднявшись над вогнем, одразу направлялися у бік «беркутів». Ну просто так, ніби Господь Бог, чи його синоптична служба підігрували революції. Протигази захищали легені міліціонерів, але не нервові клітини суперменів-спецпризначенців, звиклих бути козирями у житті, а нині змушених рятуватися від цивільних, непідготовлених, беззбройних шпаків. Це б’є по самолюбству сильніше, ніж бруківка об залізний щит.

От і зараз вийшло так, що вогонь, розпалений нападниками, зупинив їхнє власне просування вперед, ставши справжнім бар’єром. Оцінивши ситуацію, керівництво міліції прислало на Банкову водомет, який потужним струменем почав прорубувати прохід у вогні. Але захисники теж не сиділи склавши руки. Тут-таки в його бік полетіли пляшки з бензином, і хоч машина була захищена залізними аркушами, це заважало водію націлювати струмінь. Та й зрештою він не зобов’язаний ризикувати життям, захищаючи чинного президента. Згодом після чийогось влучного кидка водомет завмер на місці, так і не завдавши суттєвої шкоди багаттю.

Таким чином вогонь перетворився на головного захисника Майдану.

— Нам потрібні дрова! Нам потрібні шини! Усе, що горить! Вогонь — наш порятунок! — горлав у мікрофон Нищук, і сотні людей дублювали його заклик у соцмережах.

І буквально за пів години від Бессарабки, з протилежного кінця Хрещатика, потяглися одна за одною машини. Вони зупинялися біля задньої, зовсім невеличкої барикади і вивантажували на асфальт шини — з шиномонтажів, гаражів, із вулиць, де вони служили клумбами, з дитячих Майданчиків, де виконували роль атракціонів.

Туди ж, до задньої барикади, з іншого боку поспішали люди, які дякували водіям, забирали привезене та несли його у бік палаючих барикад. Неначе мурахи. А інші обшукували повстанський табір і все, що горить — запаси дров, піддони, на яких спали в наметах, ковдри, та й самі намети, — тягли туди, у пащу вогняного дракона, який захищав Майдан.

Промовці зі сцени голосно по черзі зверталися до міліціонерів із закликом зупинитися і не чіпати мирний протест, а Андрій із Борисом тим часом уже влилися в один з мурашиних струмків.

Біля барикади загальмував дебелий джип, дверцята відчинилися, і з них висунулися граційні дівочі ніжки у джинсах. З другого боку відчинилося вікно, і з нього визирнуло усміхнене дівоче обличчя. Водійка клацнула пультом, відкриваючи багажник, всередині якого вмістилися дві покришки — попри свою загрозливу зовнішність паркетники зазвичай мають маленькі багажники.

— Давай сюди! — Борис першим опинився біля цінного вантажу.

— Обережно, вони важкі! — стурбованим голосом попередила водійка.

Борис усміхнувся:

— Це для вас важкі, — потім глянув усередину салону і здивовано звів брови. — Дівчата, а ви самі? В сенсі, без хлопців?

— А що? — щиро здивувалася водійка.

Борис підняв одну шину, спритно вдягнув її на плече і примірявся до другої.

— Та просто... — він присів, підхоплюючи другу, — дівчата. Самі. Не страшно?

— Вдома страшніше, — відгукнулася пасажирка, яка спостерігала за процесом, обернувшись через сидіння.

— Ага, — погодилася подруга. — Тут хоч щось робиш. Ми вдень по смітниках пляшки збирали для коктейлів, а зараз хлопці з шиномонтажу шини віддали.

Андрій дивився на цих двох молодих, стильно вдягнених милих дівчат на машині за десятки тисяч доларів і не міг уявити їх на смітнику за збиранням пляшок.

— Когнітивний дисонанс, — сказав він.

— Він, — погодився Борис і підкинув шини на плечах, щоб вони зручніше вляглися. — Щоб ти розумів, когнітивний дисонанс — це наша таємна зброя. Якби не він, нас би давно вже знесли. Дякуємо, дівчата! — гукнув він услід джипу.

— Вам дякуємо! — хором відгукнулися дівочі голоси.

Наступною черга приймати боєзапас підійшла до Андрія. Зашморганий робочий пікап різко загальмував, з кабіни виліз діловий чоловік із насупленими від постійної зосередженості бровами. Він відкрив дверцята багажника і замість шин Андрій побачив там ноші. Двоє складених медичних ношів.

— А це куди? — не зрозумів Андрій.

— Лікарям, — пояснив діловий, витягаючи свій вантаж і тицяючи його Андрієві до рук. — В інтернеті пишуть про поранених.

— Яким лікарям? — Андрій озирнувся, немовби сподівався побачити лікарів.

— Та все одно, — діловий хряснув дверцятами. — Знайди якихось.

— Дякую, — автоматично промовив Андрій.

— Тобі дякую, брате! — несподівано щиро сказав водій і сів до кабіни.

Черга з машин зі сторони Бессарабки врівноважувалася чергою людей з боку барикад, тому розвантаження ішло ритмічно, як у доброму логістичному центрі. Борис глянув на ноші в Андрієвих руках і одразу знайшов застосування:

— У Профспілках є медпункт, де ми дівчину з бібліотеки залишили.

— Точно!

Тримаючи в кожній руці складені ноші, Андрій приєднався до вервиці людей, які несли на плечах та в руках порятунок для Майдану, зібраний на смітниках гарними дівчатами та діловими чоловіками. Попереду на Майдані раз по раз лунали вибухи. Вуха захисників уже звикли до періодичних сальв, але зараз серед них з’являлися такі, що земля буквально здригалася.

— Ого! — здивувався хлопець, що чимчикував поруч із Андрієм, несучи в оберемку дошки.

— Це гранати? — уточнив його супутник із шиною на спині.

— Та, блін, таке враження, що бойові.

— В них розуму вистачить, — зауважив супутник і прискорив крок, немовби поспішаючи туди, де вибухають гранати.

Цей ефект дивував Андрія від початку протестів. Бо закони поведінки натовпу відомі всім — штовхатися, пробиваючись до видовища, сахатися від небезпеки, створювати тисняву. Однак люди на Майдані поводилися зовсім не так. Вони пропускали одне одного, коли йшлося про їжу чи кращий вид на сцену, і навпаки — миттєво кидалися вперед, щойно виникала небезпека, ніби боялися проґавити щось цікаве. Дивна поведінка, ще не досліджена психологами.

Проминувши сцену, з якої промовці намагалися координувати дії захисників, Андрій попрямував до Будинку профспілок, вхід до якого був практично на передньому краї сутички.

Зараз тут була метушня — з барикад приводили та підносили постраждалих, медпункт перетворився на головний центр уваги.

Борис обережно, щоб нікого не зачепити, зайшов усередину.

— Поранений? — одразу запитала медсестра.

— Ні, просто ноші, — Андрій поставив свій вантаж у куток. — Люди привезли.

— Ноші — це добре, — підсумувала жінка.

— А моєї дочки у вас не було? — Андрій вирішив скористатися хвилинкою уваги, яку завдяки ношам отримав від заклопотаних медиків.

— Вашої дочки? — перепитала медсестра. — Не знаю. Це не вона? — рука у гумовій рукавичці показала у куток, де, притулившись до стіни, спала якась дівчина.

Наче не схожа. Він придивився уважно і впізнав бібліотекарку, що її вони з Борисом іще вдень привели з Українського дому.

— Ні, це інша, — сказав він. — Вона й досі тут?

Медсестра здвинула плечем:

— А куди діватися? В усіх лікарнях менти, поранених одразу затримують.

Уявити, що Рута може десь так само сидіти у кутку, було боляче. Андрій подякував жінці та вийшов у коридор, де купчилися люди — хтось підносив на верхні поверхи боєзапас — пляшки з бензином, хтось допомагав пораненим, а хтось даремно розшукував керівників зі штабу — адже після «мирного наступу» штаб хутко зник, і на Майдані кожен сам собі був отаманом.

Заховавшись за стійкою гардероба, який давав сякий-такий прихисток, Андрій видобув із кишені телефон і натиснув на кнопку виклику. Апарат слухняно набрав останній, тобто Рутин номер. І одразу пішли довгі гудки.

«Ну!» — подумки підганяв він, і невдовзі у трубці почулося:

— Андрій? Це знову ви?

Він здивовано сахнувся, бо ще не встиг видати навіть звуку, а на тому кінці його ідентифікували.

— Я, — підтвердив він і ковтнув сухим горлом. — А це знову Рута?

— Рута.

— А як ви мене впізнали? Я ж...

— Просто на цей телефон дзвоните тільки ви.

— Який телефон?

— У телецентрі. Дивний такий, без диска.

— Рута, — повторив Андрій її ім’я і згадав. — Червону руту не шукай вечорами. Це ви?

Вона здивувалася:

— В якому сенсі?

Він заплющив очі і побачив картинку: Будинок друку у Вільнюсі, танки, лави радянських солдатів і перед ними дівчинка у шапці кольорів литовського прапору. Рута. Потім розплющив очі, повертаючись до реальності, Будинку профспілок і Майдану, що вирує навкруги.

— Але ж... — сказав він чи то собі, чи то видінню. — Стоп, у мене щось із головою. Ви ж казали, що з телебачення, так?

— Насправді я лише студентка, — дівчина на тому кінці трохи знітилася. — Практикантка. Лише другий день.

Він боявся злякати її, тому говорив обережно, здалеку.

— І що робите?

— Допомагаю оператору.

— Чорт! — вирвалося в нього, бо вже не залишалося жодних сумнівів. Це, звісно, нереально, можливо, це лише гра травмованої психіки, марення, але... — Рута. Руточка... Руто, ви тільки не думайте, що я божевільний, але... — він підшуковував слова, але вони знаходилися дуже повільно. — Але так сталося, що ми... одне слово, ми з вами знайомі.

— Звідки? — в її голосі звучала недовіра.

Гамір навкруги заважав зосередитися, тому Андрій щільно втягнув голову у плечі та затулив вільне вухо долонею.

— Я стояв у оточенні.

— Ви солдат? — здивувалася дівчина.

— Був колись, — зізнався він. У дев’яносто першому.

Вона трохи завагалася:

— Щось я не розумію.

— Та я й сам не розумію.

У цей момент Андрій краєм ока помітив, що у вхідні двері заносять пораненого на ношах, невеличкого на зріст, худорлявого, можливо, навіть жінку.

— Зараз, хвилинку, — вибачився він і, не перериваючи зв’язок, зірвався з місця та прожогом кинувся до нош. Побачив коротку чоловічу стрижку, вуса і зітхнув з полегкістю.

Тепер, щоб не стрибати, наче мавпа, він примостився у куточку біля входу, тут можна було бачити всіх, хто входить та виходить.

— Ало, ви слухаєте? — гукнув він у трубку.

— Так, — відізвався голос із того боку.

— Руточко, — він знову замислився, добираючи слів. — Справа в тому, що я вам телефоную з дві тисячі чотирнадцятого року.

— Що? — не зрозуміла вона, та й не дивно.

— Це не жарт, — запевнив Андрій. — І не розіграш. Просто після тих подій я демобілізувався, повернувся до Києва...

— Як це? — в її голосі бриніла розгубленість людини, яка не знає, як сприймати те, що чує.

Андрій теж не міг прийти до тями, він слухав цей голос, перекривлений дротами, комутаторами, чи які там пристрої забезпечують зв’язок із минулим, і неначе сам опинився у цьому минулому, у Вільнюсі дев’яносто першого, вперше зустрівся поглядами з дівчиною в пістрявій шапці. І раптом думка, неначе бритва, розрізала спогад:

— Зачекайте, яке, ви казали, у вас зараз число? — запитав він різко.

— Дванадцяте, — вона була ошелешена таким напором. — Дванадцяте січня.

— Дванадцяте, — повторив він. — Значить уночі буде штурм телецентру.

— Звідки ви знаєте? — захвилювалася вона.

В одну мить перед очима постав сон, що він його бачив уже двадцять років тому: куля, яка вилітає з автомата, мстива посмішка на обличчі стрільця та своє безсилля у намаганні наздогнати те, що наздогнати неможливо.

— Не має значення, — обірвав власну уяву Андрій. — Знаю. Так от, — він зробив глибокий вдих, перед тим, як сказати наступну фразу, — я вас прошу, не ходіть туди.

Здається, дівчина не почула останньої і головної фрази:

— Звідки ви знаєте? — голос її став вимогливим.

— Не має значення. Знаю, — він продовжував наполягати на своєму. — Так от, я вас прошу: не ходіть туди.

— А звідки...

— Просто я вас згадав, — Андрій сказав це м’яко, по-дорослому, голосом, який був здатен обхопити, обійняти дівчину через роки й кілометри. — У вас шапка іще яскрава. Помітна.

Вона розгубилася:

— Так...

— Руто, — він сказав це майже благально. — Руточко. Не ходіть до телецентру. Я вас прошу... Вас там...

Несподівано він зупинився, ніби не міг вимовити наступних слів.

— Що мене там? — голос її раптово втратив внутрішню енергію.

— Нічого, — поспішно відповів Андрій. — Не ходіть, і все. Чуєте?

— Як це, не ходити? — тихо запитала вона. — Ви ж кажете, що нас будуть штурмувати.

— Будуть, — запевнив він. — І захоплять. Але ви туди не ходіть. Будь ласка.

Її голос іще стишився, і слова ледь вдавалося розібрати серед гамору, що панував у Будинку профспілок.

— Як це, не ходити?

— Просто! Не ходіть, і все.

— А хто ж буде захищати Литву? — запитала дівчина так просто, немовби йшлося про похід у кіно, а не під кулі.

Андрій знав, що такий голос не переконаєш. Людину, яка істерить, боїться чи рве сорочку, можна зсунути з місця, того ж, хто говорить спокійно — ні. Але все одно почав умовляти, немовби говорив із власною дочкою:

— Руто, не треба. Все буде добре, от побачите. Ви переможете. Литва стане членом Євросоюзу...

— Як це?

В голосі почулася розгубленість, і Андрій ухопився за неї, немов за останню соломинку.

— Повірте мені, все буде добре. Тільки не ходіть. Я вас прошу.

— Ви з КГБ? — обережно запитала вона.

— Що ви! — обурився Андрій. — Кажу ж вам, що я з Києва. У нас тут зараз і КГБ немає.

Вона взяла невеличку паузу, обмірковуючи почуте, і врешті сказала:

— Я не розумію, хто ви.

— Та яка різниця! — у запалі Андрій перейшов на «ти». — Не ходи вночі до телецентру! Чуєш? Я не можу тебе ще раз втратити!

Він уже майже кричав у трубку. Дівчина знову замислилася, тепер уже на довше.

— Дивно якось ви говорите... — слова вилітали з паузами, ніби кожне народжувалося після роздумів. — Але якщо я не піду й інші не підуть, то як ми переможемо?

— Переможете, — гаряче запевнив Андрій. — А чи будеш ти біля телецентру чи ні — не має значення. Повір.

— Це не може не мати значення, — одразу заперечила вона.

— Може, — він зменшив емоцію в голосі, щоб не перетиснути. — Ну як же тобі це пояснити?... — і раптом зметикував. — Скажи, мій малюнок? Ти його вже бачила?

Вона вкотре за цю розмову здивувалася:

— Який малюнок?

— Портрет. Я тобі подарував твій портрет. Навіть два. А ти не взяла!

І в цей момент коридор Будинку профспілок вибухнув криками:

— Пожежа!

— Вогонь!

— Вони підпалили дах!

Крики були настільки гучними, що їх почула й дівчина по той бік телефонного зв’язку.

— Що у вас там? — запитала вона.

— Ще не знаю. Здається, пожежа, — він роззирнувся навкруги, побачив дим у прольоті сходів та людей, які бігли вниз, потім щільніше притиснув телефон до щоки і поспішно заговорив. — Головне, запам’ятай: твій портрет. Ти побачиш, що я не брешу, і не підеш до телецентру.

— Але я, — почала дівчина, однак часу на розмову вже не було, біля дверей утворився натовп із Майданівців, що рятувалися від вогню.

— Все, не можу говорити, — підсумував Андрій. — Запам’ятай! Не ходи до телецентру!

Андрій натиснув відбій і приєднався до потоку, який вихлюпувався на вулицю.

Будинок профспілок зайнявся з технічного поверху — це хвацькі спецпризначенці перебралися з сусідніх дахів і вирішили викурити революціонерів з їхнього лігва. Вогонь швидко розповсюджувався коридорами, встеленими килимовими доріжками, охоплював дерев’яні панелі та двері. Одразу почали лускати шибки, і протяги захопили приміщення, роздмухуючи полум’я.

Люди, які перебували у кабінетах, стрімголов вискакували назовні й бігли до сходів, залишаючи на поталу пожежі спальні мішки, ковдри, пляшки з бензином та помаранчеві будівельні каски, які слугували захистом від ментовських кийків.

Гігантський, на весь фасад, телеекран, що раніше транслював єдиний опозиційний канал, швидко запалав, передаючи вогняну естафету на ще вцілілі приміщення, тому за якихось півгодини горіли всі вісім поверхів споруди. Останні втікачі ще вискакували з дверей, а слідом за ними вже вилітали хмари чорного диму.

Люди на Майдані принишкли, вражені цією картиною. У центрі столиці відбувався справжнісінький армагеддон — а як іще назвати стіни вогню, що оточили головну площу країни, озброєних спецпризначенців за нею, які чекали своєї миті, щоб розтрощити тих, кого не взяв вогонь, не здолали водомети і не злякали погрози.

І у цей момент хтось крикнув:

— Ліхтарик! Оно!

Спочатку одна, потім десятки і сотні рук показували на Профспілки, де з вікна на останньому поверсі, в кінці найвіддаленішого крила, світилися та рухалися вогники телефонів. Так, без сумніву, це були телефонні ліхтарики, вони пересувалися — а значить їх тримали люди. Серед вогню і диму, на восьмому поверсі пекла, в яке перетворилася будівля. Як вони там опинилися? Чому не втекли разом з усіма? Це питання ширяло у тисячах голів, але все перекривало головне: «Що робити? Як врятувати людей, що от-от згорять заживо?»

Неначе зачаровані, тисячі очей спостерігали за мовчазним танцем вогників попід дахом, але хтось зметикував набрати пожежників, і досить швидко на Майдані з’явилася червона пожежна машина. Й одразу знайшлися вільні руки, щоб розібрати частину барикади, що прикривала провулок, і люди розступилися, даючи дорогу пожежникам та стаючи живою стіною за ними, щоб проходом не скористалися ворожі сили. Довжини драбини, слава Богу, вистачило для того, щоб зняти бранців вогню, і машину так само акуратно випустили з Майдану.

Профспілки продовжували палати, з іншого боку горіла барикада, до якої стікалася вервиця людей, що несла у вогонь все, що може горіти, а на центральній барикаді, на самому вершечку, стояв ланцюжок революціонерів із саморобними фанерними та відбитими у міліції залізними щитами — щоб ворог бачив: Майдан не здається.