Рута

7

Єдине, що дозволяло Андрієві змиритися зі службою — це малювання. Фактично неконтрольований процес — адже начальство малювати не вміє, а тому йому можна довго пояснювати, як складно було зобразити мужнього бійця з автоматом на тлі прапора, а самому швиденько перемалювати його зі старої листівки і отримати кілька годин вільного часу. Та й можливість вийти в місто, щоб купити фарби, дефіцитні, як і все зараз,— це зовсім не те, що звільнення в місто раз на місяць. Сидячи у своїй маленькій комірці, Андрій із жахом згадував учебку, в яку потрапив зі злої волі майора з військкомату — той побачив шарж, що призовник за звичкою малював від нема що робити, впізнав себе, відібрав, розлютився, малюнок порвав, а борзого хлопця направив у спецназ, щоб той набрався розуму та поваги до начальства.

Учебка спецназу й досі стояла перед очима, а точніше, підбиралася комом до сонячного сплетіння. Адже найяскравішим враженням, що залишилося від тих днів, було постійне блювання. Солдатам на марш-кидок видавалося по фляжці води, пити яку мали право тільки за командою, по ковточку, а тих, хто порушив, старшина примушував випити всю воду з фляжок відділення. «Ти хотів пити? — Пий!» І солдат пив, літр за літром, скільки могло вміститися у шлунку, і кожен підходив до нього зі своєю фляжкою. І порушник давився, блював, а старшина примушував його пити далі, і він знову блював... А постійні удари у сонячне сплетіння, яке офіцери практикували як покарання під соусом перевірки міцності пресу! Удари, від яких тельбухи підстрибували до горла, а подих стискало непереборною судомою. Фізіологічні потреби — вода, їжа, сон — у спецназі були головними способами покарання. Після марш-кидку, коли серце вистрибує з вух, а живіт зводить від голодної нудоти, взводний міг влаштувати вишукане знущання в їдальні, коли перед солдатами ставили жирний наваристий суп, але щойно давши команду їсти, офіцер раптом чіплявся до когось, занадто спритного або занадто повільного і, не давши донести ложки до рота, знову піднімав взвод командою «Встати! Струнко!», а потім знову, і знову, і знову, аж поки не закінчиться час на обід, і тоді — найвищий кайф для взводного, який сам не забувся вмаламурити перше, друге та компот, — кожен солдат мав особисто взяти так і не спробуваний суп і вилити його у бачок для сміття, з якого годували свиней на задньому дворі.

Це викликало нові спазми у шлунку, а офіцер тільки посміювався, дивлячись на солдатські муки. «Спецназівець має відринути все — сором, біль, голод, спрагу. Ви не люди. Ви — механізми. Механізми для виконання волі командира. Тобто моєї волі! — полюбляв повторювати взводний, проходжаючи перед голодною лавою, а потім несподівано лупив когось у живіт. — Так?» І треба було відповісти «Так точно!», навіть якщо твій шлунок вискочив назовні.

Звісно, від такої «дієти» в Андрія швидко відкрилася виразка і, полежавши у лазареті, він отримав переведення до звичайної мотострілецької роти у Вільнюс, де на питання замполіта: «Є у нас художники?» — не вагаючись, зробив крок з лави. Крок у нове, блатне життя. Бо в Радянському Союзі бути блатним в усіх сенсах цього слова було вигідно. Слово «блат» означало, що ти маєш зв’язки нагорі і не підпадаєш під звичайні вимоги. Блат — це можливість зверхньо сприймати зачіпки та лайку безпосереднього керівництва, адже тебе прикриває пряме керівництво. А тим, хто не знає різниці між безпосереднім і прямим керівниками та особливості їхніх стосунків із підлеглими, порадимо читати Статут, там усе написано. Щоправда, існувало ще одне значення слова «блатний» — це злодій в законі. Але Радянська армія настільки мало відрізнялася від зони, що злодії у ній теж були в авторитеті, їх принаймні побоювалися.

От і зараз Андрій із задоволенням використовував свої переваги, сидячи у комірчині та віддаючись улюбленій справі — малюванню. Щоправда цього разу він не мав натури, але на папір один за одним лягали впевнені штрихи, утворюючи злегка ідеалізований, але цілком пізнаваний портрет дівчини. Дівчини у шапці. Андрій малював простим олівцем, тому кольори шапки передати не міг, тож пістрявість та яскравість її зображав за рахунок шаржевих прийомів — перебільшення й гротескування. В результаті на папері виникав портрет ідеальної красуні у потворній шапці. Тоді Андрій відкладав його і брався до нової спроби і нового ракурсу дівочого обличчя.

— Все малюєш? — він відчув на плечі чийсь доторк.

Ти ба, так захопився, що й не помітив, що до комори зайшов гість. Іван Ридванський стояв над ним з тоненькою книжечкою в руках.

— Та от хотів у місто по цигарки сходити, а на КПП завернули. Я їм кажу: замполіт наказав, а вони мені: особливий режим, розпорядження командира частини. Клоуни.

— Вони не клоуни. Все це дуже серйозно.

— Ага, серйозно, — Андрій зазирнув у книжечку, що її тримав у руках товариш. — «Статут караульної служби», чого це тебе раптом потягнуло на філософію? Шукаєш відповіді на вічні питання?

— Це? — покрутив Іван книжку у руках, ніби вперше побачив. — Вирішив виконати наказ замполіта і подивитися, чи є у статутах слово «думай».

— Ну і як? — поцікавився Андрій.

— Поки що не знайшов.

— І не знайдеш. Армія — не для того, щоб думати. Армія — щоб виконувати накази. Хай начальство думає.

Іван закрив книжечку.

— Знаєш, а начальство теж керується цими статутами. В яких немає слова «думай». Може, від того й усі наші біди?

— Всі наші біди від того, що скоро дембель, а тут заваруха починається. Можуть не відпустити.

Такі чутки й справді обговорювалися всіма дембелями.

— Це запросто, — погодився Іван. — Але й на цю проблему є відповідь у Статуті. Пункт перший. Начальство завжди має рацію. Пункт другий. Якщо начальство не має рації — див. пункт перший.

— Немає такого у статуті, — всерйоз заперечив Андрій.

— Це між рядків. Секретні протоколи армійських мудреців. Слухай, а може, це тебе замполіт за щось гнобить? Ти з ним бува не сварився?

— Та ну! Що я, дурень, перед дембелем життя псувати.

— А чого ж тебе тоді з нами і на операцію, і на виховну годину. Ти ж блатний. Його кадр.

Андрій знизав плечима:

— Не знаю, я йому поскаржився, а він мені про присягу.

— Присягу! — глузливо повторив Іван. — А тебе питали, чи хочеш ти її давати? Питали?

— Звісно, не питали, але...

Проте Іван не дав закінчити:

— Але... Якби не дав присягу, то сів би у тюрму. Хіба ж це присяга?

Андрій подивився на товариша, який вмостився на краєчку стола і пальцями перебирав сторінки статуту. Це означало, що Іван нервує.

— Ну не знаю. Треба ж Батьківщину захищати. Священний обов’язок і почесне право, як там написано?

— Почесне право. Батьківщину захищати... — перекривив Іван. — Чию батьківщину? Ти хіба литвин?

— Литвин, — усміхнувся Андрій.

— Я не в тому смислі. Не про прізвище. Я про країну, — Іван починав заводитися. — Ти, наприклад, що робиш у Вільнюсі? Кого захищаєш?

Андрій зітхнув:

— Складно все це.

Іван поклав руку на «Бойовий листок», який чекав на закінчення:

— Литва вітає радянських солдатів... Бачили ми сьогодні, як вона їх вітає, — і тут його погляд упав на дівочі портрети, які не встиг, а чи то не захотів прибрати автор. — О, а це хто? Обличчя знайоме.

Андрій мовчки перевернув аркушик, забувши, що на другому боці теж малював. Іван наморщив чоло:

— Чекай-чекай, це не та, що в шапці яскравій була? З телекамерою?

Андрій у відповідь засунув аркушик під «Бойовий листок»:

— Не твоє діло.

— Точно, вона, — задоволено усміхнувся Іван. — Ти що, втріскався?

— А хоч би й так? — із викликом подивився на нього Андрій.

— На позицію дівчина проводжала Грицька. Напекла балабеників, налила молока! — затягнув Іван. — А коли за туманами...

— Та іди ти!

— Тепер зрозуміло, чому тобі за цигарками приспічило.

— Та я справді курити хочу.

— А де береш? У спекулянтів?

Цигарок у продажу вже давно не було, але тут, у Литві, їх хоч можна було взяти з-під поли, коли у Росії доходило до цигаркових бунтів.

— Так, колися! Здавай точку, або я буду думати, що ти просто ішов на побачення. Зізнавайся, побачення? — нахилився Іван, намагаючись зазирнути в очі.

— Яке там? Де я її знайду? — вирвалося в Андрія.

— Як це, де? — Іван хихотнув. — А на телецентрі. Вона ж казала, що журналістка.

— Думаєш? — в Андрієвих очах блимнув вогник надії, але він одразу згас. Хлопець махнув рукою.— А! В місто все одно не пускають.

Іван зверхньо глянув на товариша і батьківським жестом поплескав його по плечу:

— Добре, вмовив. Тільки цигарок принесеш.

Андрієві очі знову запалали:

— Ти знаєш, як вийти?

— Ех, блатний, блатний... — показово скрушно зітхнув Іван. — Життя не нюхав. Не все ж вам, художникам. І ми, пролетарі, до чогось здатні.

Взимку сутеніє рано, тому чекати не довелося, і за десять хвилин вони вже йшли вздовж паркану з тильного боку казарми. Іван дорогою зазирнув до каптьорки, де прихопив якийсь великий згорток.

Андрій був налаштований на романтичний лад.

— Знаєш, що мене насправді вражає? — питав він друга.

— Що?

— Те, що ми сірі, а вони кольорові.

— Ти знову про шапку?

— Ні, про всіх. Литовців. Вони яскраві, а ми — хакі.

— Та форма ж.

— І форма. І зміст. Все.

Іван раптом зупинився.

— Тут! — вказав він рукою поміж туй, що окрім прикрашання паркана служили ще й прикриттям для таємного проходу.

Андрій розсунув деревця і низько над землею побачив отвір, достатній, щоб у нього міг пролізти недогодований «бройлер». Потім зітхнув і став на одне коліно.

— Стій, ти куди? — зупинив його Іван.

— А що?

— На себе глянь. Тебе ж перший патруль злапає. Особливий режим, забувся?

— А як же... — Андрій помітно розгубився.

— Як... — передражнив його товариш. — Інтелігенція. На, тримай.

Із цими словами він розправив згорток, який ніс під пахвою. Об’ємний згорток умить перетворився на чорне пальто мішкуватого фасону.

— Це що?

— Не бачиш? Фірма «Адідас», ніде не купиш, ніде не продаш. Знімай шинелю! — скомандував Іван.

Андрій слухняно розстібнув ґудзики, зняв шинель і віддав її другові. Натомість вдягнув на себе безформне, велетенське за розміром пальто. Запахнув, критично роздивився сам себе:

— А меншого не було?

— Жартуєш? — обурився Іван. — Його вся рота носить.

Андрій розчахнув приполи, запахнув, ще раз розчахнув:

— Я в нім схожий на дядьків, що в парках піськи показують.

— Ти головне патрулю нічого не показуй, — порадив Іван, потім поліз за пазуху і видобув звідти щось схоже на старцівську торбу, розправив, і світу явився засмальцьований капелюх із вислими крисами. — Для довершення образу, — з цими словами він зняв з Андрія армійську шапку та вдягнув натомість капелюха.

Андрій помацав обнову і натягнув її глибше:

— Щось не сезон, — поскаржився він.

— Шик! Усі імпресіоністи так носили, — запевнив Іван. — І не загуби, бо це суспільна цінність!

Андрій пересмикнув плечима, звикаючи до нового образу, а тоді вже нахилився до таємного лазу.

— А з патрулями обережно! — порадив вже у спину Іван. — У тебе чоботи і штани солдатські. Вони січуть. Ні пуху!

— К чорту! — і полковий художник у солдатських чоботах, пальті ексгібіціоніста та капелюсі імпресіоніста зник у проході, який вів на волю.

Самоволка. Людина, яка не служила у Радянській армії не може уявити всієї солодкої небезпеки, яку символізує це слово. Бо в місто радянський солдат може ходити лише з дозволу командира частини і з документом, який іменується «Звільнення у місто». Ну а коли звільнення ти організував собі сам, без документа з підписом та печаткою — то це вже самозвільнення, або ж самоволка. Це саморобна, несанкціонована свобода, свобода до першого патруля, який має норму з вилову порушників, а тому повз його очі не проскочиш, це гауптвахта, яку в народі іменують «губою» — якщо впіймали, а крім того позбавлення офіційних звільнень у місто і ще сім кіл пекла від взводного. Одне слово, як не вмієш ходити в самоволку, то краще не берися, тим паче, що в умовах особливого режиму самоволка може розглядатися як дезертирство — а тут уже просто губою не відбудешся.

Андрій, який користувався покровительством замполіта і міг за потреби або ж бажання залишати військову частину офіційно, в самоволки не ходив, але чув багато історій про біг наввипередки з патрулями, маскування та засідки, військові та цивільні хитрощі, — все, що містить у собі мистецтво самоволки. Тому вибравшись на волю, він передусім роззирнувся навкруги, а потім уже обтрусив пальто. Провулок, у який вів таємний лаз, був тихим і темним, тому, власне, лаз досі й не викрило начальство. Проте тут, у Північному містечку, основному місці базування радянських військ у Вільнюсі, патрулі були буквально на кожному кроці і попри пальто та капелюха, що приховували форму, лізти їм в очі було не варто. Отже, задача номер один — непомітно дістатися автобусної зупинки, сісти у будь-який автобус, а там уже можна розпитати, як доїхати до телецентру.

Андрій вийшов із-за рогу на освітлену вулицю, й одразу побачив патруль — метрів за п’ятдесят попереду. Звісно, з такої відстані вони не розрізнять формених чобіт, але якщо наблизяться... Андрій різко зупинився, розвернувся на підборах і тут налетів на двох дівчат, що йшли позаду.

— Ой, — сказав він.

Мабуть, його вигляд таки справляв враження, тому що одна з дівчат теж сказала:

— Ой! А ви хто?

— Пробачте, — Андрій кинув косий погляд на патруль. — Пробачте, а ви не могли би стати так, щоб затулити мої ноги.

— Ноги? — здивувалася дівчина.

— Я солдат, — пояснив Андрій. — Нас не випускають у місто. А тут патруль.

Для підтвердження своїх слів він розчахнув пальто. Дівчата засміялися.

— І справді солдат, — сказала друга дівчина і виступила з-поза подруги. — А можна з вами поговорити?

Перше, що побачив Андрій, була шапка, та сама яскрава, жовто-зелено-червона, в кольорах литовського прапору. Він спочатку не повірив власним очам, але це й справді була вона, дівчина, портрети якої були заховані під кітелем, помічниця телеоператора, Рута.

Дівчина не впізнала Андрія — та й хіба могла вона запам’ятати одного з сірої солдатської маси, окупанта й інтервента. Тому він просто широко всміхнувся:

— Гарним дівчатам можна все!

— Вас як звати? — з серйозним виразом обличчя запитала дівчина.

— Андрій. А ви Рута?

Дівчата здивовано презирнулися.

— Звідки ви знаєте?

— Ну як, звідки? Будинок друку. Ви з телекамерою. Це ж ви?

— Я... — і тут очі її осяяла здогадка. — А! Ви з України. І ще не хотіли, щоб вас знімали. Я впізнала. Пам’ятаєш, я тобі розповідала? — пояснила вона подрузі.

— Оце так зустріч! — заплескала у долоньки та.

— Вас там офіцер сторожив, — Рута знову стала серйозною. — То ми з дівчатами вирішили, що з солдатами треба говорити, коли вони без сторожа.

— Сторожа... скажете.

— Ну а як його інакше назвати?

Тим часом патруль наблизився на небезпечну відстань, і Андрій посунувся так, щоб його ноги сховалися за дівчачими.

— Ви смілива, — сказав він, коли небезпека минула.

— Ну що ви, — усміхнулася Рута. — Я страшенна боягузка. Але коли з кимось разом, то не страшно, правда? — обернулася вона до подруги.

— Правда, — підтвердила та. — Ми тут давно чекаємо, але ніхто не виходить, а патрулі з нами розмовляти не хочуть.

— Ще б пак! Особливий режим. Нікого не випускають. Оце ж я, — Андрій красномовним жестом показав на свій наряд. — Бачите?

— А куди зібралися? — поцікавилася Рута.

— До вас, — зізнався він.

— До мене? Як це?

— А отак, — хлопець поліз за пазуху, де сховав був свої малюнки, видобув один і простягнув дівчині. — Ось.

— Що це? — Рута спочатку не зрозуміла, але придивилася і видихнула.— Ой!

— Боже, як гарно! — зазирнула їй через плече подруга.

— Це вам, — Андрій вклав аркушики в долоню Рути, і та стиснула їх.

— Але звідки, — щоки дівчини вкрив рум’янець, помітний навіть у світлі вечірнього ліхтаря. — Звідки ви знали, що зустрінете мене?

Андрій усміхнувся:

— Мабуть, я просто дуже цього хотів.

Подруга переводила погляд з Андрія на Руту і назад, зачарована цією сценою.

Рута ще раз подивилася на малюнок і попри рум’янець, що палав на обличчі, спробувала набрати суворого вигляду.

— Добре малюєте, — тоном вчительки сказала вона. — Тільки прикрашаєте дійсність. А художник має говорити правду.

Суворий тон ніяк не міг приховати того факту, що дівчина приємно вражена, а навпаки, підкреслював його. Андрій знову поліз за пазуху.

— Правду? Тоді тримайте правду.

І він видобув іще один портрет.

— Боже, як романтично! — видихнула подруга.

Рута простягнула руку за аркушиком, і Андрій на мить затримав її долоню у своїй.

— Ви... — вона забрала руку й опустила очі. — Ви даремно це.

— Сподіваюся, що ні, — Андрій продовжував дивився на дівчину, і вона помітила це, тому що явно знітилася.

— А ходімо до наших? — прийшла на допомогу подруга. — Ми вас розагітуємо.

— Ви мене вже розагітували, — зізнався Андрій, не зводячи погляду з Рути.

Та врешті струснула головою і, не підводячи очей сказала:

— Ходімо.

Вони пішли вулицею, не ховаючись. Бо ж який патруль буде дивитися на чоловічі ноги, коли поруч ідуть дві пари струнких дівочих? Рута здебільшого мовчала, зате подруга розвернула цілу політінформацію, дарма що Андрій її не дуже слухав.

— Ви з України, правда? А ви знаєте, що колись Литва та Україна були разом? Князі Ольгердас, Гедимінас, вони ж були і вашими правителями. І захищали вас від Москви. А зараз Москва всіх тримає у рабстві, і це ж несправедливо, так?

— Так, — автоматично кивав Андрій.

— А ваш князь Острозький був у нас Великим Гетьманом. То я думаю, що нам треба разом боротися за свободу. Тоді ми проженемо радянських солдатів... Ой, пробачте, я не вас мала на увазі, я про інше...

Андрій тримався біля Рути, але та жодним жестом не виказувала свого ставлення до нього. А подруга час від часу смикала її за рукав:

— Я правильно кажу? — і не дочекавшись відповіді, продовжувала агітацію.

Вони завернули у провулок, який вів до набережної Няріса, і незабаром серед парку побачили вогнище, біля якого зібралося кілька молодих людей. Один із них мав на руці трикольорову пов’язку.

— А серед радянських солдатів є українці, грузини, білоруси, казахи, — подруга Рути ніяк не могла зупинити промову. — Хіба ж ви не хочете, щоб ваші республіки стали вільними?

Вони наблизилися до багаття, так що Андрієві в лице війнуло теплом. Рута зупинилася і показала рукою, немовби рекомендуючи товариство важливому гостю.

— От бачите, в нас немає зброї. Литва — наша Батьківщина, і ми просто хочемо свободи для неї!

Андрій несподівано зробив крок назад, йому не подобалася ця ситуація.

— Радянський Союз незаконно окупував незалежну Литву, і тепер хоче вашими руками зламати волю литовського народу.

Рута обернулася до Андрія.

— Ти куди?

Той гмикнув:

— Та щось воно якось перебір із політикою. І, до того ж, мені треба в частину повертатися.

Голос дівчини одразу став сухим.

— Ну то повертайся.

— А коли я тебе знову побачу? — запитав Андрій.

— Навіщо? — подивилася йому в очі Рута.

— Портрет віддати.

— Так ти ж уже віддав.

— Я ще намалюю.

Він говорив спокійно та впевнено, і це розтопило прохолоду, що віяла з дівочих очей.

— А чому саме мене?

— Не знаю, — він знизав плечима і, зробивши крок уперед, взяв Руту за талію.

Вона не пручалася, але запитала:

— Ти не занадто спритний?

— Мені потрібен стимул для творчості, — сказав він і наблизив свої губи впритул до дівочих.

Вона подалася назустріч, уважно дивлячись хлопцеві в очі. Але не встигли вони торкнутися одне одного, коли раптом від багаття почулися крики. Андрій рефлекторно обернувся і побачив, що з набережної на них набігає півтора десятки хлопців міцної статури. Передні врізалися у литовців і збили одного з ніг. На рукавах нападників виднілися смужки червоної тканини, тому Андрій одразу пригадав слова замполіта про дружинників, які дадуть відсіч буржуазним націоналістам.

— Падли! — горлали дружинники і сипали ударами. Хлопці біля багаття вочевидь не були готові до нападу, тому розгубилися і кинулися врозтіч.

— Що, не подобається? Фашистські морди! — доганяли їх нападники та били у спини.

Двоє почали розкидувати ногами багаття. Збитого на землю хлопця підняли і кудись потягнули. І тут Рута випручалася з Андрієвих обіймів та кинулася вперед.

— Що ви робите? — вона підбігла і штовхнула одного з тих, хто тягнув збитого.

Дружинники зупинилися, вражені несподіваним спротивом. А в Руту неначе вселилися всі литовські чорти. Вона наскочила на другого нападника і почала гамселити його своїми маленькими кулачками. Той розгубився настільки, що відпустив свого бранця, і хлопець одразу скористався цим, щоб утекти. Зате тепер непереливки прийшлося Руті, бо розгубленість дружинників скоро минула. Двоє наскочили на неї ззаду, схопили за комір і за руки.

— Ах ти сучка литовська! Тримайте, щоб не вкусила!

До багаття наблизився ще один із пов’язкою. Судячи з ходи та з того, що тримався осторонь, це був ватажок. Важким поглядом він окинув Руту, яка звивалася у міцних чоловічих руках та кричала:

— Пустіть! Ви не маєте права!

— Давай її в штаб. Там розберемося, — сказав ватажок.

У цю мить Андрій нарешті вийшов зі ступору та зробив кілька кроків уперед. Він не зовсім усвідомлював, що робить, але не робити цього не міг.

— Стояти! — на всю силу легень прогорлав художник.

Від цього крику дружинники зупинилися.

— Що? — з погрозою в голосі перепитав ватажок.

— Хто у вас начальник, ти?

— А тобі яке діло? — плюнув той під ноги, однак у голосі його вже забриніла непевність.

Андрій підійшов до нього і одним рухом розчахнув пальто.

— Сержант Литвин, — сказав він голосом, яким говорять браві солдати у кінофільмах. — Виконую спеціальне завдання командування. Ваше звання?

Ватажок помітно розгубився:

— Секретар райкому комсомолу, — сказав він, неначе вибачаючись за попередню браваду. — Товаришу сержант, ми тут фашистів ганяємо.

— Відставити! — урвав його Андрій. Він уже впіймав кураж. — Своїми діями ви зірвали виконання важливої військової операції!

— Ми... ми не знали, — промимрив ватажок і заозирався, шукаючи підтримки товаришів, але ті мовчали.

Андрій тоном старшини з учебки скомандував:

— Дівку відпустити! Самі кру-гом!

Рука ватажка смикнулася, немовби віддаючи честь, він пробелькотів:

— Єсть, — а потім обернувся до підлеглих та визвірився. — Чули, що сказано? Вперед!

Дружинники відпустили Руту, і вона одразу почала обтрушувати пальто, немовби хотіла скинути сліди їхніх доторків. Тим часом Андрій завершував розгром.

— І щоб далі без самодіяльності! — суворо промовив він. — На все буде команда. Ясно?

— Так точно! — знову козирнув ватажок. — Дозвольте іти?

— Ідіть, — дозволив Андрій.

Швидкістю, з якою вшивалися дружинники, був би задоволений навіть взводний лейтенант Бурмантов. Якби це були його солдати, звісно.

Андрій проводив їх поглядом і підійшов до Рути, що продовжувала обтрушувати з себе чужі доторки.

— Ти як? — взяв він її за лікоть.

Дівчина висмикнулася з його рук і відскочила на крок. В очах її стояли сльози.

— То це спецоперація? — вигукнула дівчина, потім витягла з кишені аркушики з портретами, намальованими Андрієм. — І це? І це? — з кожним запитанням вона кидала в нього своїм портретом.

— Та що ти? — він наблизився до неї, намагаючись заспокоїти.

— Не підходь! — раптом не своїм голосом заверещала Рута і відважила хлопцеві ляпаса, дзвінкого та образливого.

Андрій розгублено зупинився, а дівчина зірвалася з місця й побігла набережною геть.