Рута

14

Кава у Вільнюсі давно вже була дефіцитом, а зі скасуванням державного регулювання цін перетворилася на розкіш. Однак Леонас якимись тільки йому відомими шляхами вмів діставати не розчинну, а справжню мелену, а крім того смачно варив її в турці на маленькій електричній плитці, яку зберігав у шафі робочої кімнати новин. Там-таки стояли чашки — брудні, надбиті, без ручок — а яким іще може бути посуд у кочовиків-репортерів, яких зриває з місця перший телефонний дзвоник?

Поки Леонас чаклував над туркою, Рута як могла помила три чашки у раковині туалету, що знаходився в кінці коридору, і коли повернулася, застала чоловіків за обговоренням.

— Будинок друку — це лише пролог, — переконував Андріас. — Якщо вже вони почали, то не зупиняться.

Леонас був налаштований більш помірковано:

— Ну чому, навесні, коли взяли партком і дім політпросвіти, ти теж казав, що все пропало, а вони далі не пішли.

— Так то було майно партії!

— Яка різниця, чиє майно?

Андріас гарячкував і постійно поправляв на носі окуляри:

— Є така наука — логіка! Будинок друку належить Литовській республіці, а парткоми — компартії. Тоді вони взяли своє за законом, а зараз зазіхнули на чуже.

Попри активну суперечку Леонас не забував спостерігати за кавою, тому вчасно зняв турку з плитки і взявся розливати по принесених Рутою чашках.

— Руки мила? — запитав він в неї суворо.

Дівчина розгубилася і рефлекторно глянула на свої долоні.

— Та-ак.

— Тоді кава без цукру, — засміявся Леонас, і Рута засміялась у відповідь, зрозумівши, що через зайву свою серйозність спіймалася на банальний жарт часів тотального дефіциту.

— Ну добре, а тоді скажи, нащо їм наш Будинок друку? Якщо не брати Верховної Ради? Твоя версія? — не вгавав Андріас.

Рута передала йому гарячу чашку з густим напоєм, він додав три шматочки рафінаду і за відсутності ложечок, які завжди десь діваються, став перемішувати, хитаючи чашку сюди-туди.

— Я думаю, — Леонас простягнув дівчині наступну чашку, а свою підніс до носа і понюхав, неначе квітку. — Я думаю, що це не стільки удар по нас, скільки по інших.

— А по кому це, інших? — не зрозумів Андріас.

— По Україні, Білорусі. В нас друкувалися опозиційні газети для інших республік. І книжки, і листівки. Бо у них усе контролює КГБ, і Литва — єдина можливість обійти цей контроль. Тому захопивши наші друкарні, комуністи перекривають кисень усім.

Рута поклала рафінад у чашку і за прикладом Андріаса почала хитати її збоку вбік, щоб рідина перемішувалася.

— Логічно, — Андріас погодився з колегою, але одразу уточнив. — А що їм заважає піти далі?

— Куди, далі? — звів брови Леонас.

— Наприклад, сюди, на телебачення. На радіо. На Верховну Раду.

— Навряд чи, — Леонас покрутив головою. — Зараз не сороковий рік.

Рута переводила погляд з одного чоловіка на іншого, не наважуючись приєднатися до розмови. Та й що вона могла додати, маючи за плечами дев’ятнадцять років та два курси університету? Щиро кажучи, вона й не уявляла, що її батьківщина, невеличка Литва, є центром боротьби з комуністами, причому для всього Союзу. Мабуть, таке відкриття дуже підняло б її дух, якби не танки та солдати, з якими вона зіткнулася сьогодні.

— Зараз не сороковий, — кивнув Андріас. — Але рівно доти, доки працює телебачення, радіо, доки нас бачить світ. А вимкни все це — і можна спокійно відправляти людей у Сибір, як тоді. Ніхто й не пискне, а пискне, то все одно не почують. Це ми так хочемо думати, що комуністи дурні, своє віджили, а якби вони були дурними, то не створили би світову імперію.

— Знову збудують залізну завісу? — Леонас скептично глянув на молодшого колегу.

— А чому ні? — здвигнув бровою той. — Вони у двадцятих навіть фотографію заборонили, щоб ніхто не міг зняти їхні витівки.

— Та ну? — у голосі Леонаса звучав сумнів.

— А ти не знав? Мені колега з Москви розповідав, його дід був фотографом, то на апарат отримував спеціальний дозвіл у ЧК.

Леонас вільною від кави рукою стукнув себе по лобі:

— А я думаю, чому на їхніх фото тих часів усі ніби мішком прибиті? Наче ж до того були фотоательє, і люди щороку ходили всією родиною фотографуватися, а потім як відрізало. Причому в нас усе збереглося як було, а в них — якась пошесть, розучилися фотографувати. А виявляється, он воно що!

Кава у чашці ближче до дна ставала солодшою — що поробиш, так завжди буває, коли замість ложечки використовують природну конвекцію. Андріас сьорбнув і скривився.

— Що, солодкого не любиш? — засміявся Леонас. — Я он без цукру звик, так і для здоров’я краще, і ложечок не треба.

— Одне слово, — коли Андріас сідав на свого коника, збити його з думки було неможливо. — Одне слово, вони мають досвід інформаційних блокад і зараз у нас робитимуть щось подібне.

— Тоді, може... — раптом озвалася Рута й сама злякалася власної сміливості. Але очі обох співрозмовників уже обернулися в її бік, тому зупинятися було пізно. — Може, варто діяти на випередження?

— Це як? — не зрозумів Андріас.

Із кожним наступним словом Рута почувалася впевненіше.

— Ну, якщо вони хочуть захопити телебачення, щоб ніхто нічого не знав, може, варто першими оголосити про їхні плани?

Андріас скептично смикнув губою:

— Ну якщо навіть Леонас із його досвідом не повірив мені, то що вже казати про глядачів.

— А якщо показати?

— Що показати?

— Як солдати виїздять із Північного містечка.

— А хіба вони виїздять? — недовірливо перепитав Леонас.

Рута знизала плечима:

— Не знаю. Може, й виїздять. Ми ж тут, а вони там.

Чоловіки перезирнулися.

— Ти зрозумів, про що говорить ця дівчинка? — і хоч Андріас кивнув, оператор продовжив. — Звісно, Північне містечко стережуть наші люди, і коли вони побачать, що техніка залишає територію частин, то одразу потелефонують на телебачення. Але поки знімальна група доїде туди, поки зніме, поки повернеться... Розумієш? А якщо ми будемо на місці...

Андріас різко поставив чашку з кавою, мало не розбивши її:

— Так, я до начальства, а ви збирайте камеру. Зустрінемося внизу.

Сумка з чистими касетами стояла в кутку, а от щоб забрати акумулятори із зарядки, Руті довелося бігти до своєї бази біля сходів. Там, швидко переставивши батареї, вона кинула заряджені у сумку і, відходячи, кинула оком на чорний телефонний апарат, що стояв на стільниці. Дивний апарат із дивним голосом усередині, який говорив дивні речі. Вона затрималася на мить, немовби чекаючи, що телефон знову оживе. В голові промайнула зваблива ідея висмикнути з нього провід, щоб не ятрив і без того неспокійну душу, але врешті дівчина зірвалася з місця та побігла коридором, поспішаючи до колег, які, певно, вже чекали на помічницю. «Скоч як хоч, а свою тінь не перескочиш», — казала у таких випадках бабуся Надія.

Машина їхала вулицями, які практично нічим не виказували напруги, що витала у повітрі. Хіба що в центрі, біля будівлі Ради, оточеної барикадами після спроби штурму, постійно юрбилися люди, а буквально за декілька кварталів уже було спокійно — перехожі ховали носи у коміри курток, ховаючись від вітру, мирно їздили тролейбуси і світлофори моргали зеленими очима.

Дорогою чоловіки продовжували сперечатися, а Рута весь час озиралася, намагаючись вловити якийсь підозрілий рух. І таки вловила. На вулиці Жирмуну, що вела до казарм, щось відбувалося. Раптова метушня, яку не помітив би ніхто інший.

Уздовж тротуару швидко біг чоловік у довгому пальті та капелюсі, що своїми крисами приховував обличчя. Складалося враження, що це втеча, хоча чоловік і не озирався, як це зазвичай роблять утікачі.

— Оно! — вирвалося у Рути. — Дивіться!

Леонас з Андріасом у мить припинили розмову і обернулися туди, куди показувала їхня помічниця. І саме тут, із-за рогу, вибігла погоня — офіцер та двоє солдатів із пов’язками на руках. Патруль. Він переслідував того, у пальто, бо навіть через шум двигуна машини чулися крики: «Стій! Стріляю!» Звісно, останнє було перебільшенням, бо солдати були без зброї, а офіцер тільки притримував кобуру на поясі, навіть не розстебнувши її.

Наступної хвилини втікач завернув у провулок, що вів до парку на березі Нярісу. Патруль, не припиняючи кричати, припустився за ним.

— Давай! — скомандував Андріас водію, і той без зайвих слів зрозумів, що треба робити.

Машина прискорилася, приєднуючись до погоні. Але у ситуацію несподівано втрутився пішохідний перехід, через який ішли люди, тому водієві довелося загальмувати, пропускаючи.

— Рюпуже! Наволоч! — вилаявся Андріас невідомо на чию адресу.

— Ніде вони не дінуться! — запевнив Леонас. — Там одна дорога.

І справді, завернувши у провулок, вони невдовзі побачили розв’язку погоні. Втікач у пальті підскочив до групи чоловіків, що зібралася на березі, і сховався за їхніми спинами, а ті, побачивши військову форму переслідувачів, зімкнули лаву та перетнули їм шлях.

— А це вже цікаво! — підсумував Андріас і скомандував: — Зупиняй!

Тим часом патрульні спробували прорвати живу стіну, що виросла перед ними, ховаючи здобич, і заворушення привернуло увагу людей навкруги. Миттєво зібрався натовп, який затулив основних учасників подій. Останнє, що побачила Рута — солдата, який, вихопивши багнет, загрозливо махав ним перед цивільними. Обличчя другого солдата здалося Руті знайомим, і вона пришвидшила кроки, обганяючи не лише Леонаса, який почав знімати на ходу, але й навіть Андріаса.

Люди обурено гомоніли, а побачивши телекамеру, заголосили:

— Знімайте! Знімайте! Вони з ножем гналися за людиною!

Натовп розступився перед телебаченням, і в цей момент Рута остаточно переконалась. Очі не зрадили. Другим солдатом у патрулі був саме він — високий із пронизливими очима, той самий, що врятував її від комсомольців і на подяку отримав ляпаса, той самий, що закривав рукою камеру біля Будинку друку. Знову побачивши хлопця, Рута раптово відчула кураж, як тоді, при першій зустрічі, і виступила наперед, немовби саме вона була головною у знімальній групі.

Дівчина спиною відчула, як люди, пропустивши камеру, знову зімкнули лаву. Судячи з сердитих облич натовпу та зацькованого вигляду офіцера, ситуація була серйозною. Єдиним, хто, здавалося, зберігав контроль над ситуацією, був високий Андрій, вона одразу пригадала і його ім’я. Він навіть трохи усміхнувся до неї — певно, теж упізнав.

— О! Старі знайомі! — Рута посміхнулася у відповідь і заговорила несподівано командним голосом. — Що тут у вас?

— Нічого, — запевнив Андрій і розвів руками, ніби підтверджуючи мирні наміри. — Погарячкували трохи, тепер все нормально.

Він озирнувся навкруги, щоб усі побачили посмішку та розведені руки. Литовці — не надто емоційні люди, крім того ще мить тому тут було гаряче, тому миролюбний жест залишився без оцінки натовпу. Рута розуміла людські настрої, тому порадила голосно:

— Йшли би ви краще додому. Бо люди в нас балтійського темпераменту — добрі та спокійні. Тому краще їх не дратувати.

Почувши це, натовп схвально загомонів:

— Точно!

— Додому йдіть!

— Додому!

— Ми вже зрозуміли, — запевнив Андрій, роззираючись все ще з усмішкою.

Офіцер з іншим солдатом стояли, потупивши очі, немовби бешкетники в кабінеті директора школи.

— Дайте їм дорогу! — сказав Андріас, який тонко відчув ситуацію.

— Дорогу! — відлунням повторили голоси, і люди почали розступатися, утворюючи своєрідний живий коридор.

Андрій побачив це і підштовхнув убік офіцера, закликаючи не зволікати. Той послухався і, так само не підводячи погляду, пішов у прохід. За ним посунув і другий солдат. Андрій ще раз роззирнувся навсібіч, демонструючи, що інцидент вичерпано, і Рута зробила крок до нього.

— Чекай. А твоє прізвище Литвин? — запитала вона.

— Литвин, — дещо здивовано відповів хлопець. — І що?

Тоді дівчина двома руками обійняла його за шию, стала навшпиньки і міцно поцілувала.

Люди навкруги зашуміли й почали аплодувати, а солдат, який ішов за офіцером, озирнувся і щось прошепотів крізь зчеплені зуби.