Рута

2

У своєму описі України XVII сторіччя француз Гійом де Боплан зазначав: «козаки повстають кожні сім років». З тих часів у нас нічого не змінилося — хіба перерви між повстаннями стали трохи більшими.

Рівно за дев’ять років після Помаранчевої революції центральна площа Києва знову перетворилася на революційний табір — адже Радянський Союз, а тепер Росія, не хотів відпускати від себе одну з найдавніших колоній, що за триста років перетворилася на своєрідне альтерего метрополії. Бо й саму свою назву — Россія, Русь — імперія позичила у Києва, свою мову скопіювала з церковної мови українців, свою історію переписала з наших книжок, ну а головне — торговий шлях до Європи, про який мріяв іще імператор Пьотр, — проклала через українські степи.

Коли людина марить, що вона є іншою людиною, її закривають у божевільні. А коли ціла країна ототожнює себе з чужою історією — на божевільню перетворюється вона сама.

Втім, божевільні мають одну перевагу перед здоровими — вони не заморюються божеволіти. Саме тому один раз отримавши відкоша при розвалі Союзу у дев’яносто першому, а вдруге — на Майдані у дві тисячі четвертому, Москва знову спробувала підкорити Україну у традиційний спосіб — підкуповуючи гетьманів і полковників, розводячи брехні, сіючи чутки та ховаючись за спинами людей у рясах. І їй це майже вдалося. Але тупий президент Янукович крутонув кермо занадто різко — і приспані було люди знову прокинулися та вийшли на Майдан.

Зазвичай Андрій обирав для своїх чергувань на барикадах нічний час. Адже вночі там найменше людей. Так робили багато киян, які могли собі дозволити вільний графік на роботі. Ніч на Майдані, потім трохи сну, з обіду на роботу, ввечері знову на Майдан — від закриття метро до його відкриття та підходу свіжих сил. Але сьогоднішній так званий мирний наступ не віщував нічого доброго, тому Андрій вирішив поїхати раніше, іще по світлому.

Хто ж це вигадав таке, «мирний наступ»? Хоча з іншого боку, щось робити було треба — вже місяць після Водохреща, коли спалахнули масштабні сутички на Грушевського, нічого не відбувалося. Міліція затримувала на вулицях активістів — за лижні шоломи на головах, за жовто-блакитні стрічки на рукавах та й просто за правом сильного — арештовувала на заправках охочих заправити пальне в каністри, звинувачуючи у виготовленні запальної суміші. Такі дії, звісно, не могли істотно завадити революції, але дратували. Штаб Майдану через його пасивну позицію звинувачували у всіх гріхах — від боягузтва до зради, і тому терміново треба було щось вигадувати. З розряду подібних вигадок і був сьогоднішній похід до Верховної Ради, який назвали «мирним наступом», підкреслюючи, що не планують повторювати Вогнехреще.

Працюючи з творчими людьми, Андрій навчився розуміти кожного — і дизайнера, який затримує роботу, і арт-директора, який за це його гнобить, і бухгалтера, який заважає їм обом працювати, і клієнта, який тижнями тягне з відповідями на головні питання, а потім вимагає зробити все «на вчора». А що поробиш — робота з людьми включає розуміння їхніх інтересів. Проте це вміння заважало тверезо оцінювати ситуацію на Майдані, і розмови з друзями з його боку нагадували медитацію над Дніпровими хвилями в очікуванні, поки мимо пропливуть трупи ворогів. Не дивно, що у відповідь його часто теж звинувачували у пасивності, але це не зачіпало за живе, адже бізнес, як і війна, працює за принципом «роби, що маєш, і хай буде що буде». Щоденні ходіння на Майдан — це все-таки краще, ніж сидіння в інтернеті, тому совість Андрія була спокійною. Та й, щиро кажучи, біля комп’ютера було страшніше — хвилі панічних чуток, «все пропало», «нас зливають», «зрада» й таке інше... але все це миттєво розвіювалося, варто було приїхати на Хрещатик і подивитися в очі людям, що стояли, сиділи, ходили у справах чи без, співали гімн, слухали ораторів зі сцени, рубали дрова, розносили їжу. Спільна дія народжувала певність, і на Майдані Андрій відпочивав душею від інтернетних жахіть.

От і зараз він їхав туди великою мірою, щоб переконатися: все буде добре, і не просто тому, що так хочеться, а тому, що всі ми разом це зробимо.

Радіо, що працювало в машині, додавало тривожних настроїв: «Міністерство оборони заявляє про те, що військовослужбовці Збройних сил можуть взяти участь у здійсненні антитерористичних операцій в країні. У відомстві зазначили, що військовослужбовці мають право: застосовувати відповідно до законодавства України зброю і спеціальні засоби»...

Отже, влада планує застосувати армію. Це хріново.

На Глибочицькій машина, що їхала позаду, раптом почала активно блимати фарами. Що таке? Може, колесо пробив? Хоча ні, не схоже. А проте ігнорувати такі наполегливі знаки не годилося, і Андрій увімкнув правий поворотник. Знайшовши вільне місце біля узбіччя, він пригальмував та опустив скло. Машина зупинилася позаду, водійські дверцята відкрилися, і з них на дорогу вилізла жінка у чорній куртці та шапці, насунутій на очі так, що не можна було оцінити вік власниці. Забувши закрити двері, вона підтюпцем підбігла до Андрієвого джипа.

— Драстуйте! Ви на Майдан? — голос жінки злегка тремтів.

Андрій дещо здивовано відповів:

— Так.

Звідки вона взяла? А, зрозуміло, це синьо-жовті чохли на дзеркалах, вони одразу виказували активіста.

— Ой! — радісно усміхнулася жіночка. — А можете у нас взяти речі? Бо ми самі боїмося туди їхати, а ви завезете, добре?

З цими словами вона махнула рукою до своєї машини, і з пасажирських дверцят висадилася друга жіночка невизначеного віку, мабуть, подружка.

— Авжеж, — кивнув Андрій.

Він настільки звик до Майдану, що навіть не думав, що існують люди, які бояться туди їхати. Але й справді — двом жінкам, мабуть, страшно було, бо й міліція, яка періодично перекриває під’їзди до барикад, і титушки, що шакалили навколо у пошуках слабких та самотніх Майданівців, щоб віддухопелити та пограбувати, і чорний дим від шин, — усе це здається небезпечним, особливо в інтернеті. Адже одна справа — разом із натовпом у сотню тисяч душ іти на недільне віче, а інша — їхати на барикади самим та ще й з вантажем.

Тим часом водійка повернулася до своєї машини та відкрила багажник. Андрій затягнув ручник і пішов допомагати. Речі, про які говорили жінки, виявилися бутилями з питною водою, упаковками з туалетним папером, серветками та іншими побутовими дрібницями, які ми просто не помічаємо, коли вони є. «Що то, жінки! — пронеслося в Андрієвій голові. — Вони інтуїтивно розуміють першочергові потреби, я би так не зміг».

Шість рук швидко перевантажили все з машини до машини. Жінки розсипалися у подяках. Дивні.

— Це вам дякую, — сказав Андрій. — Без вас ми б нічого не змогли.

Ця невеличка пригода забрала час, але покращила настрій. Андрій спробував оцінити, скільки таких помічників — боязких, але активних — є по всій Україні, і відчув приплив натхнення. Бо жодна армія не зможе тримати всіх цих людей під контролем. Хіба що окупаційний контингент із Росії, та й те, навряд чи в них є стільки вільних солдатів.

Утім, настрій тримався недовго. Телефон забринів на вібросигналі. На екрані висвітився Краснодарський номер дружини.

— Слухаю, — якомога спокійніше сказав Андрій.

— Де дитина? — у голосі дружини чулися прокурорські нотки.

— І тобі теж доброго здоров’я, — підкреслено миролюбно відповів він.

— Ти що з себе корчиш? — на тому кінці ефіру не прийняли його інтонації. — Де Рута, я питаю?

— Зранку поснідала і поїхала, — Андрій перейшов на діловий тон.

— Куди? — з притиском запитала дружина.

Андрій зітхнув:

— Їй уже двадцять років.

— А тобі скільки? — дружина зірвалася на крик. — Сам здурів зі своїм Майданом і дитину з пуття збиваєш?

Кричати у відповідь було безглуздо, тому Андрій обрав тактику дрібних уколів.

— Як погода у Краснодарі? — запитав він.

— Яка погода? Ти знущаєшся? Де Рута?

— Подзвони їй та спитай.

Голос дружини здригнувся:

— Вона поза зоною. Якби я могла подзвонити їй!

— Значить у метро, чи де, — якомога спокійніше сказав Андрій, хоча й сам відчув, як тривога зароджується десь у животі. — В нас тут зараз зв’язок нестабільний.

Дружина, мабуть, вже викричалася, тому що стишила натиск і перейшла на сльозливі інтонації.

— Андрієчку, мені страшно. На Майдані «Правий сектор», литовські бойовики. У вас там таке робиться!

Ця російська маячня здавалася смішною у чужому виконанні, але почути таке від людини, з якою прожив два десятки років...

— От іще ти мені розкажи, що у нас робиться, — голос Андрія, певно, виказав роздратування, тому що дружина знову почала заводитися.

— І розкажу! Вам там не говорять, а насправді...

Ні, це вже було занадто! Андрій відставив телефон від вуха, щоб її голос припинив звучати у голові, здалеку цей потік свідомості можна було сприймати як радіо.

— Воно все організовано звідти, щоб до вас прийшли американці! А такі дурні, як ти, щоб стали для них гарматним м’ясом! Тільки я не дозволю втягувати у це свою дочку!

— Ти їй усе це розкажи, — порадив Андрій.

— Так у неї телефон поза зоною! — крикнула дружина.

— То передзвони пізніше, — йому вже остогидла ця істерика. — Все, більше не можу говорити. Я за кермом.

— Бездушна тварина! — заревіла дружина.

— І я тебе люблю. Цьомочки.

Андрій натиснув кнопку «відбій» і тільки після цього дав волю емоціям.

— Істеричка! — сказав він у вже мовчазний телефон.

Останній місяць заочного спілкування остаточно розколов їхні світи. Іноді навіть здавалося, що не з цією жінкою він колись стояв на рушнику та цілувався під вигуки «Гірко!». Що не з нею гуляв нічним Києвом з Володимирської гірки до Андріївського узвозу, не їй показував таємні, лише йому відомі куточки міста, не з нею обіймався на дерев’яних сходах Кожум’яків, найромантичнішого колись місця для закоханих, що його тепер забудували ідіотськими у своїй претензійності підробками під старовинну архітектуру. Перетворення Кожум’яків чимось нагадувало перетворення дружини. Колись глухий куточок Києва, урочище, в якому, за легендами, жив Змій, що його Кирило Кожум’яка впряг у рало та виорав мегалітичні Змієві вали, заросле кущами, де навесні божеволіли солов’ї, а влітку у затінку кучкувалися бомжі, елегійні та сумирні, як і весь старий Київ, перетворилося на лабіринт вузьких вулиць, де не можна проїхати, ба навіть пройти через вузькі тротуари та сотні хаотично запаркованих машин. Кущі зникли разом із солов’ями, затінком і сумирними бомжами. Дво-триповерхові псевдоісторичні будиночки швидко почали осідати, нависаючи над перехожими своїми потворними балконами, розетками та колонами. Й іноді здавалося, що сюди повернувся Змій — тільки не допотопний кожум’яківський, а модернізований, на мішленівських протекторах із неоновими очима та пекучим вогнем V-подібних шестициліндрових двигунів. Саме ця потвора тепер брала данину з Києва, і ще не знайшовся сміливець, що взявся б запрягти її в рало.

Так само у дружині зараз пробудився первинний вогонь, тимчасово вгамований коханням, народженням дитини, побудовою родинного гнізда. Тільки цей відроджений вогонь живився не гормонами, а телевізором, новинами, інтернетом та іншим диявольським знаряддям. Він спалював усе на своєму шляху — стосунки, родину і навіть спогади. Це були наче різні люди — теперішня і колишня дружина. А може, й ні, може, це Змій просто скинув шкіру і відростив нову, як це ведеться у зміїв.

На перехресті Володимирської та Хмельницького стояв міліцейський джип, і декілька міліціонерів зі смугастими палицями намагалися не пропускати машини, що їхали вниз до Хрещатика. «Знов-здоров», — подумав Андрій. Раніше такі спроби розбивалися об ентузіазм перехожих, що оточували представників влади тісним кільцем та словами, а іноді й жестами переконували відступити. Так сталося і зараз. Машину та ментів моментально взяли в кільце люди, і після кількох хвилин з’ясування стосунків дорога звільнилася.

Андрій зазвичай паркувався на Пушкінській, за квартал до Хрещатика, щоб уберегти авто від випадкових пошкоджень. Бо революція — революцією, а машина — це частина бізнесу. Саме тому він, до речі, свого часу не приєднався до АвтоМайдану, мобільної версії революції, або ж, як дотепно висловився один з її лідерів художник Поярков, революції з доставкою додому. Це була без перебільшення геніальна вигадка — автомобілізований протест. Українська влада завжди жила за містом — у Конча-Заспі, Пущі-Водиці та інших курортних місцевостях. І їм там зовсім не пекло, що Київ перегороджений барикадами, що у наметах мешкають тисячі людей, мерзнуть та мокнуть, висловлюючи свою громадську позицію. У влади був власний світ — котеджі, сауни, басейни та охорона. І отут попід вікна до них приїжджала Революція — справжня, із плакатами та скандуванням, із балончиками фарби, що залишають на пам’ять гасла, і навіть поламаними шлагбаумами та парканчиками, бо нащадки козаків — люди емоційні і не люблять, коли охорона заважає їм протестувати. Тактика АвтоМайдану була настільки ефективною, що влада мусила боронитися — активістів позбавляли прав, машини їм вночі палили невідомі, а вдень розбивали озброєні битами загони провладних гопників, названих у народі титушками за прізвищем першого представника цього біологічного виду, що став відомим на всю країну після нападу на журналістів. Рекламщики в Андрієвому оточенні тоді сміялися, що «титушко» — це найдешевший у світі бренд, але цей бренд досить скоро став агресивним та небезпечним.

Звісно, у мирні часи припаркуватися в центрі було нереально, але зараз машин їздило небагато, тому місце для Андрієвого джипа знайшлося швидко. Заглушивши двигун, він вийшов на бруківку і відчинив задні дверцята, де на сидінні стояла велика спортивна сумка з майданними лахами — теплими шкарпетками, черевиками, лижним комбінезоном і навіть термобілизною для особливо холодних ночей. За кілька наступних хвилин керівник рекламної агенції перетворився на революціонера — одного з сотень, що ходили Хрещатиком. Теплий одяг, рукавиці, респіратор на шиї, за спиною — бейсбольна битка. Потупцювавши на місці, щоб перевірити, як сидить взуття, він акуратно склав знятий костюм та пальто і взявся вивантажувати з багажника речі, передані жінками, — тими, що боялися їхати на Майдан.

— Пробачте, ви не допоможете?

Це запитання можна було адресувати «в нікуди», й одразу намальовувалося кілька охочих. Люди настільки прагнули бути корисними, що хапалися за будь-яку справу. Барикади будувати, сніг прибирати, носити шини — все робилося швидко та з ентузіазмом. Це здавалося дивним — адже попри наявність штабу в Будинку профспілок, попри сцену, з якої лунали не тільки пісні, але й цілком конкретні команди, більшість людей тут були, як то кажуть, «самопасами» — вони здебільшого тинялися сюди-туди, від Грушевського до ЦУМу і назад. Але залюбки допомагали організованим силам — медикам, сотням самооборони, кухні та комендантській службі, не кажучи вже про авральні роботи, як-от побудова барикад.

Тому й зараз на пропозицію піднести речі до найближчого пункту прийому допомоги відгукнулося п’ятеро молодиків, які так швидко розхапали пакунки та барильця, що Андрієві нічого не лишилося. Він подякував хлопцям, вони — йому. Загалом рівень ввічливості тут зашкалював, іноді складалося враження, що й справді на Майдані зібралася еліта, і не та, що має багато грошей, а та, що відповідає за себе та країну.

Такі прояви людського духу завжди розчулювали Андрія, і зараз незнайомі хлопці своїм ентузіазмом повернули настрій, що його була зіпсувала розмова з дружиною. Є ще люди в Україні, і їх зовсім не мало.

Впевнено ступаючи важкими черевиками, Андрій спустився Прорізною до благенької барикади на розі, що мала прикривати революціонерів від несподіваних атак, зупинився біля скриньки для збору допомоги і відрахував туди чергові дві тисячі — таку тижневу таксу він сам встановив собі, бо як бізнесмен розумів значення грошей у господарстві, а Майдан був величезним господарством.

Помаранчеві захисні каски, які стали головним модним трендом Майдану, робили табір схожим на будівельний майданчик — адже несподівано з’ясувалося, що вони захищають голову не лише від цегли чи цементного розчину, але й від міліцейських кийків та навіть гумових куль. Саме тому їх і спробували заборонити законом у січні, проте без особливого успіху. Таким чином учора ще цілком мирний засіб захисту став дефіцитом і сьогодні купити його було практично неможливо. У цій ситуації власників мотоциклів виручали мотоциклетні шоломи, а гірськолижників — відповідно лижні.

Людей на Хрещатику було не дуже багато — воно й зрозуміло, якщо врахувати, що всі організовані сотні пішли на мирну ходу. Біля наметів залишалися тільки чергові. Ну й «самопаси», які звично тинялися між барикад та кучкувалися біля столиків з чаєм.

Біля намету шостої сотні, до якої колись записався був Андрій, стояло шестеро хлопців, сьомий рубав дрова для кухні. Всі крім нього були споряджені за майданною модою — каски чи мотоциклетні шоломи, респіратори, битки. Колишній однокашник Андрія по інституту Семен хвалився новим надбанням — захисними щитками на руках і ногах, зробленими зі звичайних глянцевих журналів та клейкої стрічки. Він періодично стукав по них палицею, щоб продемонструвати ефективність такого захисту.

— Слава Україні! — привітався Андрій.

— Героям слава! — першим відповів Семен.

Ритуал рукостискань на мить відвернув увагу від Семенових доспіхів, утім він одразу виправив ситуацію, похвалившись:

— От бачите, навіть з жіночих журналів може бути користь!

— Думаєш, поможе? — скептично перепитав кухар.

— Аякже! Ми тоді у грудні з ментами штовхалися, то вони, суки, по литках б’ють. А так виходить щиток, як у футболістів. А руку можна просто підставити, коли кийком б’ють, от спробуй!

Один із хлопців ліниво махнув биткою у бік Семена, і той різко викинув назустріч передпліччя, обмотане журналом.

— От бачиш! — захоплено вигукнув він.

— Солідно, — похвалив Андрій.

— Щоб ти знав, колись в Англії ополчення вдягалося у доспіхи, зроблені з паперу.

— Я собі уявляю! — засміявся кухар.

— Серйозно! — емоційно продовжив Семен. — Складали багато шарів і простьобували нитками, як ковдру. То щоб ти знав, воно стрілу витримувало.

— Що нового? — поцікавився Андрій, коли тема паперового захисту вичерпалася.

— Та в Маріїнському заміс, — відповів Семен. — Менти з титушками взяли наших у кільце. Кажуть, уже кілька вбитих.

Андрій розвів руками. Погані передчуття підтверджувалися:

— Це такий мирний наступ?

— Так і я ж про це, — Семен плюнув собі під ноги. — Який може бути мирний наступ? Де таке бачено? Це як печений лід. Мирний і наступ. Мирно йде худоба на бійню, а наступ — це зовсім інше.

Всі закивали на знак згоди. І така єдність не дивувала, адже ті, що вірили в нову ініціативу Ради Майдану, пішли до Маріїнського. На Майдані залишилися лише скептики.

— Я позавчора дизель у каністру заправляв для генератора. То що ви думаєте, налетіли, схопили і присудили нічний арешт,— поскаржився хлопець, який виконував обов’язки старшини-господарника. — Я судді кажу: дизель для коктейлів Молотова не годиться, потрібен бензин, — а їй пофіг. Якщо каністра, значить терорист. Тепер після десятої маю бути вдома, інакше посадять.

— Отож і виходить, що ти завжди винен! — Семен продовжував постукувати себе по доспіхах із журналів, немовби перевіряючи їх, а потім красиво перекручував кийка, і перекидав його у ліву руку і знову стукав. — Ти винен апріорі. Навіть якщо не винен. А як на мене, то краще вже сидіти за діло, а не просто так.

Андрій глянув у бік Інститутської, де на горі стояла Адміністрація Президента. Звідти долинав шум, поки зовсім здалеку, так що його можна було сприйняти за звичні звуки великого міста.

— Ти що, думаєш, уже почалося? — стурбовано запитав він.

— А хрін його знає, — Семен знову перекинув кийка з руки в руку. — Згадай грудень. Тоді теж пробували, але отримали люлєй і відійшли.

Тим часом до компанії підійшов ще один учасник, одягнений підкреслено цивільно, навіть без респіратора на шиї — неодмінного атрибута всіх, хто наближався до передової. Респіратор мав захистити не лише від їдучого диму покришок, але й від оперативних камер міліції. Борис, давній товариш Семена, з яким Андрій зійшовся на Майдані, дисципліновано чергував на барикадах, працював як усі, але не виявляв жодних ознак агресії. Він був дещо дивним, як це часто буває з інтелігентами, зате з ним ніколи не було нудно, адже спектр тем для обговорень пролягав від квантової фізики до китайської філософії.

— Усіх вітаю! — неголосно привітався Борис.

— Привіт! — простягнув йому руку Андрій.

— Героям слава! — відгукнувся Семен і знову вимахнув кийком.

Зависла пауза. Всі прислухалися до звуків з Інститутської.

— До речі, мені дружина дзвонила, — вирішив підняти бойовий дух Андрій. — Каже, у нас тут терористи, підготовані в Литві та Польщі.

Треба ж було отримати якусь користь від неприємної розмови з благовірною, а так хоч хлопці потішаться.

— Та ти що! — здивувався кухар.

— Реально. Каже, ми тут всі за гроші, просто нам правди не говорять.

— Смішно, — кивнув Борис без тіні посмішки. — Ми за гроші, але нам про це не говорять.

— А де вона? — поцікавився старшина сотні.

Семен здивовано звів брови:

— Так вона ж у тебе наче нормальна була.

— Якби була нормальною, не втекла б до мами в Краснодар.

— А, у Краснодарі! — розвів руками старшина. — Ну звідти видніше.

— Віртуальна реальність, — кивнув Семен.

— Добре, хоч Рута не з нею... До речі, — Андрій поліз у кишеню за телефоном.

Розповідь про дружину викликала в душі те саме тривожне почуття, що виникло від слів «телефон не відповідає». Коли у дочки не відповідає телефон та ще й під час революції — це дуже погано. А враховуючи події у Маріїнському та цілком можливий штурм Майдану силовиками — тут навіть слів не можна підібрати, щоб описати стан батькової душі.

Андрій відійшов на два кроки від товаришів, щоб мати можливість спокійно поговорити, коли до нього долетіли чиїсь слова:

— Ні, мамо, ми просто в кіно пішли. Чому шум? А кіно про війну, — він обернувся і побачив двох хлопців явно шкільного віку, один з них тримав телефон біля вуха: «Ні, ми не на Майдані, що ти», — спокійно збрехав хлопець.

Батьківська душа Андрія, звісно, обурилася такій нахабній та відвертій дезінформації, але патріотична свідомість стала на бік хлопців. І справді, вони ж не в нічний клуб без дозволу прийшли. Хоча з іншого боку, в нічному клубі було б безпечніше. Отак усе життя — намагаєшся зрозуміти дітей, а в результаті втрачаєш батьківський контроль. Він відігнав від себе зайві думки і викликав номер Рути. Телефон подумав хвилинку, бо мережа на Майдані, як завжди, була перевантажена великою кількістю протестувальників, а потім сказав противним жіночим голосом:

— Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності. Передзвоніть пізніше.

— Тьху ти! — вилаявся Андрій і повернувся до товаришів.

Тим часом без нього розмова вже перетворилася на суперечку:

— А я кажу, не буває мирних наступів! — запально доводив Семен.

— Махатма Ґанді вважав інакше, — спокійно відповідав Борис.

— Твій Ґанді воював з англійськими джентльменами, а ми — з титушками та ментами. І потім, Ґанді говорив про мирний спротив, а не наступ. Відчуй різницю.

Це була вічна тема для дискусій — між тими, хто рвався у битву, і тими, хто вірив у ненасильницьку зміну влади. І тих, й інших завжди вистачало на Майдані.

— Ну ми ж не хочемо вічно сидіти тут, на барикадах. То треба йти вперед, — Борис був спокійним, пацифізм із нього ліз навіть у манері висловлюватися, неквапливій та розміреній.

— Мирно йти вперед? — глузливо перепитав Семен.

Борис виправився:

— Ну, це я фігурально кажу «йти вперед». Просто треба розвивати протест.

— Так і я про те саме! — знову вимахнув кийком Семен. — Оголосити атаку — і ми позносимо цю банду за півгодини.

— Або вони нас, — спокійно уточнив Борис.

Це було слушно, тому Семен тільки плечима знизав:

— Що поробиш? Війна. А ля ґер ком а ля ґер.

— Так, власне, війна. Війни і не повинно бути, — в голосі Бориса звучали нотки вчителя, який має справу з нерозумною дитиною, і це помітно дратувало співрозмовника. — Має бути не війна, а примус влади до капітуляції. Бо війну проти них, — він вказав пальцем у бік Банкової, — ми не виграємо.

Семен, мабуть, і справді роздратувався, тому що у відповідь буркнув:

— Звісно, не виграємо, якщо дехто боїться навіть каменем кинути.

Завжди спокійний Борис почервонів і зробив крок уперед:

— Це ти про мене?

Семен демонстративно розвів руками:

— Звісно, ні.

Суперечка очевидно переходила межі мирної, тому Андрій вирішив втрутитися:

— Хлопці, припиняйте. Нам іще сварок не вистачало. Думаю, ті, хто зараз тут, уже довели, що не бояться.

Семен, певно, теж відчув, що перебирає, тому що одразу змінив вістря атаки:

— Ну добре, а інші де? Чому тут не вся Україна? Вони мирно протестують біля комп’ютерів?

— Та припини ти, — Андрій поклав йому руку на плече. — А що там, до речі, в Українському домі? Не чули?

Його не відпускали думки про доньку, телефон якої був поза зоною, і якщо вірити дружині, то вже кілька годин.

— Та наче нічого, — відповів Семен, охоче зістрибуючи з конфлікту.

— А що таке? — одразу запитав уважний Борис.

Андрій автоматично помацав кишеню з телефоном.

— Та дочка там, у бібліотеці. Телефон не відповідає. Щось я хвилююся.

— То ходім пошукаємо, — Борис, як завжди, був готовий допомогти.

— Ходімо, — піти на місце було гарною ідеєю, і як він раніше до неї не додумався?! — Хлопці, — голосно сказав Андрій, звертаючись до всієї компанії. — Ми з Борисом до Укрдому, а ви тут без нас Януковича не скидайте. Ми швидко.

Семен зареготав першим, і до нього охоче приєдналася решта.