Рута

3

Колишній музей Леніна, а зараз Український дім революціонери зайняли лише у кінці січня із суто тактичних міркувань. Бо він був набитий спецпризначенцями і давав можливість атакувати барикаду на Грушевського з тилу. На момент захоплення всі служби та штаб Майдану вже прижилися у Будинку профспілок, нічліг приїжджим давали Жовтневий палац, Київрада та Консерваторія, тому Український дім став прихистком для всіх творчих сил революції. Там проводили концерти й лекції, там розмістив свій штаб АвтоМайдан і саме там розташувалася бібліотека, де сьогодні мала працювати Рута Литвин.

Андрій із Борисом ішли через Майдан, який після інформації про бійню у Маріїнському захвилювався та закомашився, готуючись до оборони. Короткий зимовий день хилився до сутінок, шум сутичок з Інститутської ставав усе голоснішим, а люди у накидках з червоними хрестами бігли вгору бруківкою, щоб допомогти пораненим. Тривожна атмосфера охопила всіх, утім, Андрій мав додаткову причину для хвилювання — у випадку прориву барикад на Грушевського Український дім, а з ним і Рута, одразу опинялися під ударом силовиків. Ну а те, що Грушевського довго не протримається у разі загострення, було зрозумілим — обійти барикади зі спалених автобусів та піддонів можна було з боку стадіону «Динамо» і Паркової алеї, та й захисників там залишилося небагато.

Борис, ображений розмовою біля наметів, говорив, немовби продовжуючи суперечку.

— Я просто дивуюся, як люди міняються на Майдані, — скрушно зітхав він. — От, наприклад, Семен мені зараз дорікає.

— Він не дорікає, — спробував заспокоїти його Андрій.

— Ну, натякає, — виправився Борис. — А сам, між іншим, проти власної дружини слово сказати боїться. Хоча вона в нього не страшніша за Януковича.

— Та то ж дружина!

Андрій спробував перевести все на жарт. Борис цього не відчув, мабуть, дуже образився.

— Він теж її обирав. Так само, як ми Януковича.

— Думаєш, так само? — перепитав Андрій і посміхнувся.

Тут уже до Бориса дійшло, і він розтягнув губи у відповідь.

— Хочеш чаю? — назустріч ішла жіночка з тацею, повною пластикових скляночок, від яких піднімалася пара.

— Та ні.

— А я візьму, — Борис пригальмував, узяв склянку з таці, подякував та у кілька кроків наздогнав супутника. — Знаєш, я в Афгані своє вже відстріляв, — він обережно сьорбнув гарячий чай, потім помішав його дерев’яною паличкою.

— Ти був у Афгані? — витріщився на нього Андрій.

Борис кивнув і знову сьорбнув:

— Був. Тому й кажу, що треба інакше. Бо бачив, до чого можна дійти, якщо не зупинитися. Ти що, гадаєш, Росія не скористається моментом, так само, як Радянський Союз тоді в Афгані?

— Ну, ми не Афганістан, — Андрій дещо розгубився від почутого. — Та й потім, Європа не дозволить.

— Європа, — скептично повторив Борис. — А можна я тебе запитаю?

— Про Європу?

— Ні, про тебе.

— Та запитуй, — знизав плечима Андрій.

Борис вказав пальцем на битку за його спиною:

— Ти оце палицю за плечами носиш, а сам такий лагідний, усіх мириш. Я мало Семенові по морді не дав — ти зупинив. Щось воно купи не тримається.

Андрій і сам відчував цю суперечність, але у відповідь миролюбно посміхнувся.

— У мене робота така. Іноді клієнтові хочеться дати по морді. Але в рекламі це точно не шлях до перемоги.

Борис іще раз відпив чай і допитливо глянув в очі товаришу.

— Ну а на Майдані?

Під цим поглядом Андрій сповільнив крок і зітхнув:

— Річ у тім, що я колись був на іншому боці.

— Тобто? — не зрозумів Борис.

— Тобто у лаві солдатів проти демонстрантів.

— Та ти що?

— У дев’яносто першому, в Литві. Я тоді точно таким молодим бараном був, як ті, що зараз проти нас стоять. Ну й сам розумієш, мені вдарити мента — те саме, що вдарити себе. Самобойство.

Борис не спускав з нього допитливого погляду:

— А там ти тоді... ну як це сказати?

— Бив людей? — прочитав його думку Андрій.— Ні, не бив. Там теж було таке відчуття, що стоїш сам проти себе. І маєш сам себе бити. А потім почали стріляти й убили дівчину, у мене на очах. Не я вбив, звісно, але виходить, що і я теж. Ну, це як ти в Афгані. Наказ і все таке.

— Зрозуміло, — Борис опустив погляд. — Ну а з биткою тоді навіщо ходиш?

Андрій помацав рукою свою зброю за спиною, немовби перевіряючи, чи вона на місці.

— А це не для ментів. Це для титушок. Шпану треба бити, іншого вони не розуміють.

— Це точно, — тут уже Борис мусив погодитися.

Людей не переробиш. Тому влада у боротьбі з громадянами застосовувала перевірені десять років тому способи. Ще під час Помаранчевої революції вони збирали мітинги на підтримку Януковича, копіюючи дії майданівців. Спочатку на ці мітинги привозили невільників — працівників бюджетних організацій, вчителів і дрібних чиновників, які не можуть відмовити наполегливим проханням начальства вийти на мітинг, бо совкове рабство, на жаль, розчинене у теперішній Україні, як цукор у чаї — немає куточка, де б воно не відчувалося. Втім, із часом вони почали застосовувати й ринкові механізми, а саме платити гроші охочим постояти та повимахувати синіми прапорами. Поступово це явище набрало такого масштабу, що з регіонів до Києва виїздили цілі колони автобусів, ну а щоб у столиці демонстранти замість протестувати не розбіглися по магазинах, їх ділили на десятки, призначали бригадирів і виплачували гроші тільки в кінці акцій. Звісно, такі протести не могли бути ефективними, тому влада зробила наступний крок. І це була ставка на спорт — різноманітні секції боротьби, боксу, самбо, карате, спортивні клуби та просто ватаги охочих почухати кулаки були взяті під опіку бізнесменами, близькими до Януковича. Їм пропонувався обмін: ми вам гроші та спортивне обладнання, ви нам живу силу, щоб боротися з націоналістами та «фашистами». Що може бути краще — бити беззбройних людей і вважати себе борцем із фашизмом?

Проте перші зіткнення, які почалися ще до Майдану, показали, що новітні герої-«антифашисти» готові проливати лише чужу кров, а зустрівши серйозний опір, одразу відступають. Ну немає в них честі колишніх німецьких рейтарів, які воліли загинути, щоб не зганьбитись і не зашкодити репутації інших рейтарів, яких через зраду колег просто припинять наймати. Бо зосередившись на набиванні кулаків, ідеологи та практики української контрреволюції геть не займалися духом бійців, а саме дух перетворює купу м’язів на воїна. Втім, можливо, вони мали рацію, бо який воїн піде бити мирних людей? В результаті мешканці головного табору титушок у Маріїнському парку не стали провладною силою, яка грудьми захищає того, хто платить, а перетворилися на зграї шакалів, які рискають навколо Майдану, вистежуючи самотніх, слабких та беззахисних і на них уже виміщають всі свої комплекси та брак військового духу.

А проти шакалів палиця залишається найпростішою та найнадійнішою зброєю, лише її наявність відбиває бажання наближатися.

Перевіривши битку за плечима, Андрій опустив руку, і тут раптом відчув у кишені вібрацію телефона. «Слава Богу, Рута!» — одразу промайнула оптимістична думка, пальці самі собою видобули апарат із кишені. Однак на екрані світився не виклик, а лише есемеска з незнайомого номеру.

Знявши рукавичку, Андрій тицьнув пальцем в іконку та прочитав:

— «Ви зареєстровані як учасник масових заворушень».

Він подивився на Бориса й у відповідь зустрів точно такий запитальний погляд.

— На понт беруть, — врешті вирішив Борис. — У нас номери не прив’язані до паспортів. Це просто психологічний тиск.

— У мене прив’язаний, — Андрій заховав телефон до кишені. — Це корпоративний номер, моя фірма має на нього контракт.

— Значить мобільні оператори танцюють із СБУ, — підсумував Борис і зітхнув.

— Значить танцюють, — погодився Андрій і раптом плюнув собі під ноги. — Ну і чорт з ними. Нам воно до чого? Нам своє робить.

— Ну і хай собі як знають, божеволіють, конають, — продовжив Борис і поплескав товариша по плечі, — нам своє робить?

— Всіх катів до ‘дної ями! — підхопив Андрій віршик із радянської шкільної програми, і вони разом засміялися.

Український дім домінує над Європейською площею, але водночас вулиці оточують його з усебіч, роблячи вразливим. Тому загострення ситуації відчувалося тут на кожному кроці. Біля великих вітрин, що охоплюють перший поверх, четверо хлопців укладали мішки з будівельним сміттям, щоб захистити скло від ударів. П’ятий стурбовано дивився у бік Кабміну.

— На Груші починається. Менти заворушилися, — занепокоєно бурчав він. — Людей мало.

— Ви Руту Литвин не бачили? — запитав у нього Андрій.

— Знаєте, скільки тут різних людей? — похмуро-іронічно відповів хлопець.

Андрій озирнувся у бік Кабміну і теж побачив, що чорні шоломи та доспіхи ворушаться, шикуючись у лаву.

— Тоді можна ідіотське запитання? — тим часом запитав Борис у хлопця. — Як пройти в бібліотеку?

— Це там, позаду, — махнув той у бік входу.

— Дякую, — кивнув Андрій і попрямував туди.

Величезний хол Українського дому здавався ще більшим через незвичний вигляд — ані виставкових стендів, ні столів для конференцій, а лише згорнуті опальники попід стінами, сумки та кілька десятків людей, які зайняті підготовкою до оборони.

Бібліотека знайшлася у задній частині будівлі біля ліфтів. Ряди стареньких книжкових шаф, які, певно, знайшли десь у тутешніх загашниках, книжки на полицях, стіл для бібліотекарки — все як у будь-якій районній книгозбірні, якщо не враховувати краєвид за вікнами — барикади та багаття з автомобільних покришок.

За столом сиділа дівчина і щось писала у зошиті, звіряючись із книжкою. Андрієві це настільки нагадало дитинство, що він на мить втратив увесь свій кураж.

— Добридень, — тихо, якось по-шкільному привітався він.

Дівчина підвела очі в окулярах.

— Доброго здоров’я, — сказала вона дещо запитально.

— Я — батько Рути, — пояснив Андрій.

— Дуже приємно, — усміхнулася бібліотекарка. — Але її немає.

— Як це, немає? — Андрій помітно стривожився.

— Зранку була, а потім пішла до Профспілок.

— Тьху ти!

— Ну це вже хоч якась інформація, — розважливо сказав Борис. — А коли вернеться, не казала?

Бібліотекарка знизала плечима:

— Може, вже й повернулася. В автомайданівців запитайте, — вона показала рукою у напрямку коридорчика, який вів до штабу мобільної революції.

Андрій притьмом кинувся у вказаному напрямку, Борис чемно подякував дівчині й лише потім приєднався до нього. Кімната АвтоМайдану виявилася порожньою — столи, кілька стільців, ноутбук, чайник, чашки — скидалося на те, що люди вийшли звідси хвилину тому.

— Було б кого запитувати, — пробурмотів Борис.

Андрій мовчки розвернувся та пішов далі, відкриваючи всі двері підряд. Там були кімнати зі столами, були зі збитими дерев’яними нарами для спання або з матрацами на підлозі, але всі вони були порожніми.

— Є хто живий? — крикнув Борис із коридору, але відповіді не отримав. — А кажуть, мовчанка — ознака згоди, — філософськи зауважив він.

Проте Андрій уперто продовжував зазирати у двері, немовби боявся, що десь за ними Руту тримають у заручниках. Цей обшук, мабуть, тривав би довго, але з холу почувся шум, який змусив припинити пошуки. Товариші мерщій спустилися до зали. Там зібралися всі захисники. Хлопці, які нещодавно обкладали вікна мішками, зараз барикадували двері зсередини. За вікнами виразно виднілися сині постаті у кевларових шоломах та бронежилетах. І з кожною секундою їх ставало все більше.

— Дурне діло, — кивнув Андрій у бік дверей.

— Чому? — Борис став поруч із ним.

— Вони вікна розіб’ють за секунду. Ми у Вільнюсі Будинок друку штурмували, то там була така ж історія. Треба відійти, бо зараз скло полетить.

Тим часом до дверей підійшов офіцер із мегафоном у руці. Його фігуру було чітко видно через скло.

— Всім негайно залишити приміщення! — заговорив він якимось штампованим голосом, і мегафон додав до нього металу. — Захопивши адмінбудівлю, ви порушуєте закон. Усім вийти на вулицю, інакше ми будемо змушені застосувати силу.

Він не кричав, не сердився, і ця буденність заяложених штампів робила ситуацію іще неприємнішою.

— А може, й не так погано, що тут немає твоєї Рути, — Бориса знову потягло на філософію.

Андрій роззирнувся навкруги:

— Треба пошукати запасний вихід.

І в цей момент скляна вітрина осипалася вниз дрібними скалками. Фігури «беркутівців», які щойно лише вгадувалися за брудним склом, в одну мить стали реальністю. Вони тримали в руках гумові кийки, а дехто навіть гвинтівки. Наступної миті ноги у важких берцях переступили через раму, збиваючи залишки скла, і майданівці, що до цього стояли, неначе заворожені, прожогом кинулися врозтіч.

Андрій з Борисом щосили рвонули углиб холу, де за стіною розмістилася бібліотека. Дівчина за столом дивилася переляканими очима, але не рухалася з місця. Позаду вже лунали звуки ударів, крики постраждалих та матюки міліції.

Андрій підбіг до дівчини, схопив за руку і буквально висмикнув її зі стільця, немов буряк із грядки.

— Тут є запасний вихід? — грубо прокричав він, і це вивело дівчину зі ступору.

— Там, — вона вказала у бічний прохід.

Борис першим кинувся у вказаному напрямку. Там і справді були двері, заблоковані зсередини ніжкою стільця. Він витягнув цей імпровізований засув і штовхнув стулку. Благенький замок піддався з другого удару.

Тим часом до бібліотеки заскочило двоє «беркутів». Один з них тримав у руках гвинтівку. Побачивши книжки, вони почали розкидати їх, немовби шукали якийсь скарб а чи просто так виміщали злість. Андрій біг до виходу, тягнучи за собою дівчину-бібліотекарку, і поки що шафи затуляли їх від ворога. Але менти раптово змінили тактику і замість розкидати книжки по одній, почали перевертати шафи, б’ючи у них своїми кутими берцями. Шафи затріщали, захиталися і почали валитися одна за одною з гуркотом, який помітно тішив нападників.

Коли остання шафа заточилася, відкриваючи вид на втікачів, Андрій уже добіг до дверей. Дівчина теліпалася позаду, не встигаючи за його темпом. І саме її побачив той, що тримав у руках гвинтівку. Спокійним, але швидким рухом він підняв зброю, упер приклад у плече, сходу впіймав ціль у цівку прицілу й одразу натиснув спусковий гачок.

Постріл заповнив звуком все приміщення, і наступної миті бібліотекарка зойкнула та впала на підлогу.

Андрій, що вже встиг сховатися за стулкою, побачив це й одразу присів поруч.

— Борю, стій! — гукнув він товаришу.

Дівчина трималася за ногу і тонким голосом на одній ноті стогнала:

— Ой-ой-ой-ой!

Борис, який вже встигнув вискочити на вулицю, притьмом повернувся.

— Що там?

— Нога, — простогнала бібліотекарка, яка, на щастя, упала так, що опинилася у коридорчику за рогом, поза межами видимості нападників.

— Чорт! — лайнувся Андрій. — Встати можеш?

Він схопив дівчину попід руки і потягнув до дверей. Борис приєднався з другого боку, й удвох вони підняли поранену та буквально на руках витягли на вулицю, незважаючи на крики. Бо перетерпіти біль все одно краще, ніж отримати другу кулю.

Вирвавшись на вулицю, втікачі найперше роззирнулися. За кілька метрів від дверей стояло троє «беркутівців». Вони курили та балакали між собою із просто-таки демонстративною байдужістю, не звертаючи жодної уваги на втікачів. Андрій із Борисом практично на руках віднесли дівчину трохи вбік та посадили на бетонний парапет. Борис присів біля неї й обережно доторкнувся до пораненої ноги.

— Крові немає, — задоволено констатував він. — Значить кулі гумові. Не все так страшно.

— Страшно, коли в тебе стріляють, — сказала дівчина. В її голосі відчувалися стримані сльози.

— Є таке, — погодився Борис. — Іти зможеш?

— Спробую, — вона підвелася, зробила крок пораненою ногою та одразу зойкнула. — Ой! Ступати боляче.

— Ще б пак.

— А давно Рута пішла до Профспілок? — запитав Андрій.

— Рута? — здивовано подивилася на нього бібліотекарка, яку власна нога, зрозуміло, хвилювала значно більше, ніж доля подруги. — Зранку ми з нею книжки розбирали, потім зайшли хлопці з АвтоМайдану, і вона одразу пішла.

— До Профспілок, кажеш?

Дівчина кивнула. Борис підставив їй своє плече:

— Берися за мене. Сміливіше. Якщо до Профспілок, то ми туди зараз і підемо. Там госпіталь.

— Зачекайте! Я спробую ще раз подзвонити.

Андрій поліз до кишені і видобув звідти телефон. Екран його вкривало мереживо тріщин.

— От холера! Розбився!

— Не дивно, — знизав вільним плечем Борис. — Добре, хоч сам цілий.

Андрій критично роздивився апарат, потім натиснув на кнопку і обережно поводив пальцем по екрану. Той одразу відгукнувся на рух.

— Наче живий. Ану!

Він викликав із пам’яті номер Рути. Почулися гудки. Нарешті! Після другого не автовідповідач, а нормальний дівочий голос відказав:

— Ало!

Андрій радісно притулив телефон до вуха:

— Ало! Рута?

— Так, а хто це? — запитав голос з динаміка.

— Ну слава Богу! — видихнув Андрій. — Ти жива?

— Жива, а хто це? — запитав голос із незнайомою інтонацією.

— Це Рута? — перепитав Андрій.

— Рута. А ви хто? — відповіла дівчина.

Її голос був геть не схожим на голос дочки, й Андрій зітхнув:

— Мабуть, я помилився номером.

— Не виключено, — погодилася дівчина.

— Пробачте. — Андрій натиснув «Відбій». — Це ж треба!

— Знайшлася? — поцікавився Борис.

— Та ні. Думав, у моєї дочки унікальне ім’я, і тут попав іще на одну Руту.

Борис сумно посміхнувся:

— Мені здається, нас уже нічим не можна здивувати.

— Не без того, — погодився Андрій. — Ану, ще раз...

Він знову викликав номер дочки. Після кількох гудків відповів той самий голос.

— Рута!?.. А, це знову ви.

— Знову я, — сказав голос.

— Пробачте, а ви не на барикадах?

— Ні, я вже повернулася.

— Дівчино, пробачте, як вас?

— Рута, — відповіла вона.

— А, точно, Рута. А ви моєї Рути часом не зустрічали?

— Вашої, це якої?

— Рути Литвин, — пояснив Андрій. — Світленька така, в яскравій шапці.

— Та я й сама світленька, — засміялася дівчина у відповідь. — Прикмет малувато.

— Це точно. Вона студентка.

— І я студентка.

— Ну добре, — розмовляти далі сенсу не було. — Якщо її зустрінете, скажіть, що батько хвилюється. Хай подзвонить.

— Якщо зустріну, скажу, — пообіцяла дівчина.

— Дякую, — сказав Андрій.

— Нема за що.

Андрій знизав плечима і заховав телефон тепер уже до нагрудної кишені, щоб у разі наступного падіння не добити. Потім він підставив своє плече бібліотекарці, й утрьох вони подибали до Будинку профспілок.

Дорогою, обганяючи їх, ішли захисники Українського дому, злі та збуджені. Дехто тримався за забиті плечі й руки, на обличчі в одного виднілася кров.

Захопивши барикаду на Грушевського та Європейську площу, «Беркут» зупинився, певно, перегруповуючи свої сили. Вцілілі революціонери з дальніх барикад стікалися до Майдану.

Незважаючи на те, що бібліотекарка стрибала на одній нозі, два чоловічих плеча поруч робили пересування досить зручним, тому відстань до Профспілок вони здолали відносно швидко. Медпункт там знайшовся одразу — за підказкою охорони і табличкою із червоним хрестом. Всередині порядкував немолодий лисуватий лікар у товстих окулярах. Йому допомагала білява медсестра зі змореним обличчям. Вона посадила постраждалу на стілець, допомогла їй зняти чобіт і закачати штанину.

Лікар, який тим часом закінчив огляд хлопця із забитою головою, тут-таки, без паузи, схилився над ногою постраждалої. Впевненими рухами він помацав місце забою, яке вже почервоніло та набрякло. Потім покрутив стопою, перевіряючи, чи все працює як слід. Бібліотекарка ойкала і хапалася за руку медсестри.

— Судячи з усього, це забій надкісниці, — підсумував лікар, витираючи руки вологою серветкою. — Плюс гематома. Типові травми від гумової кулі.

— Гематома, — повторив Андрій. — На гематоген схоже.

— Гема — це кров по-грецьки, — пояснила медсестра. — Гематоген роблять із крові, а гематома — це підшкірний крововилив.

— Цікаво. Не знав. А Рути Литвин тут не було?

— Рути? — перепитала медсестра. — Яке гарне ім’я!

— Думаєш, ми тут картотеку ведемо? — лікар глянув поверх окулярів. — Перев’язали — і додому. Зараз менти по лікарнях сидять, тільки на наших і чекають. Тому все це побутові травми, запам’ятайте! — він перевів погляд на бібліотекарку. — І допомогу вам надавали вдома, рідні або друзі.

Все це було слушно, але не воно зараз цікавило Андрія.

— Так була Рута чи ні? — запитав він роздратовано.

Лікар, який, певно, теж став філософом у цій веремії, заспокійливо підняв долоню:

— Та не нервуй ти так. Не було дівчат.

Медсестра схилилася до Бориса, який стояв біля потерпілої і тихо запитала:

— Чого він?

— Дочка, — пояснив той.

— А-а!

І в цей момент з вулиці долинув штампований міліцейський голос, підсилений вже не мегафоном, а великою звуковою станцією, тому що слова пробивалися всередину навіть крізь стіни Будинку профспілок.

— Увага! Увага! Всім учасникам масових заворушень пропонуємо припинити незаконні дії та негайно звільнити проїжджу частину вулиці Хрещатик та Інститутської. У випадку невиконання ми вимушені будемо застосувати силу. Увага! Увага! Всім учасникам...

Він повторював це кілька разів поспіль, і за кожним разом у коридорах та кімнатах чулися крики:

— Та пішов ти!

— Маму свою лякай!

— Облізете!

— Яника на нари!

Лікар знову глянув поверх окулярів, але тепер уже на медсестру.

Та мовчки обернулася до вікна, через яке долинав голос, зігнула праву руку у лікті, а лівою вдарила її у згині.

Борис, дивлячись на неї, усміхнувся:

— Як я це люблю!