Степан Бандера

Розділ 9. Заксенгаузен

На противагу Другому великому збору українських націоналістів, що відбувся в Римі в серпні 1939-го, зібрання під такою назвою збиралося також у квітні 1941-го в Кракові, де Степана Бандеру обрали головою Революційного проводу.

Щодо юридичної чистоти краківського форуму, то поза кадром були мериторичні (важливі) питання, зосібна процедурні: реальне представництво, легітимність делегатів, належний облік і переоблік членів.

Загалом про кількість учасників відокремленого об’єднання певно говорити складно. За скупими опосередкованими відомостями, імовірно, йдеться про або про майже дві тисячі, або шість-сім тисяч осіб.

Скільки їх насправді могло бути, важко встановити. У конспіративному виживанні не до точного обліку, зафіксованого на інформаційному носії, що вряди-годи стає легкою здобиччю для безжального ворога.

Часто закидують самому Степанові Бандері та його послідовникам німецьку опіку. Ніби обросли вони пір’ям у тодішніх територіальних володіннях Німеччини — польських окупованих регіонах під збірною назвою Генеральне Губернаторство, адміністративним центром якого, власне, слугував Краків.

Слабкий закид.

Якби з українськими землями межувала чи їх розмежовувала будь-яка впливова демократична країна, то націоналісти обрали б її своїм форпостом. Як фізично воювати за власну державу з географічно віддалених потуг? Коли вибір обмежено двома уособленнями тоталітарного зла — більшовицьким і нацистським, то обирати все-таки доводиться з урахуванням найменшої шкоди для політичної репутації та національних інтересів. У геополітичному розламі не вижити в білих рукавичках.

У першій половині 1941-го прибічники Степана Бандери були залучені переважно до підготовки Дружин українських націоналістів (близько вісімсот осіб) і трьох похідних груп. Від самого початку німецько-радянської війни кілька тисяч неофітів-«похідняків» повинні були роззосереджено рушити в українські землі з метою відновлення своєї держави й забезпечення її стійкості.

Революційний провід у співпраці з німецьким військовим командуванням управно вишколював батальйони «Соловейко» і «Роланд», які мали взірцево воювати в Україні проти Радянського Союзу. Соратники Бандери розраховували планово перетворити їх на базові для формування регулярної української армії.

У мемуарах різних авторів настійливо повідомляється, що напередодні вибуху кривавої війни між Німеччиною та СРСР Степан Бандера прискіпливо інспектував у районі поблизу річки Сян особовий склад Південної та Середньої похідних груп. А на третій воєнний день, 25 червня 1941-го, він очікувано прибув до прикордонного міста Грубешів, де дислокувався провідник Північної групи.

За Бандериним пересуванням уважно спостерігали численні співробітники німецьких спеціальних служб. Данило Чайковський, учасник подій та повоєнний біограф голови Революційного проводу, свідчив:

— Степана Бандеру схоплено на колишньому німецько-совєтському кордоні біля Белза, де він намагався перейти, ідучи вслід шістьом тисячам своїх друзів, членам похідних груп, які двигнулися на схід трьома шляхами, часто випереджуючи німецькі військові колони.

Трапився цей арешт 5 липня, вже після того, як у Львові проголосили Акт відновлення Української Держави. Майже двома тижнями перед тим, 23 червня, від імені Організації українських націоналістів Степан Бандера і Володимир Стахів, тоді керівник «Української пресової служби» в Берліні, звернулися до глави Німеччини Адольфа Гітлера з меморандумом. На чотирнадцяти сторінках вони визначили невідворотність відновлення незалежної України. Зосібна, наголосили:

— Українці сповнені рішимості створити умови, які гарантуватимуть національний розвиток у самостійній державі. Кожна влада, яка переслідує свої власні інтереси в побудові нового порядку на східноєвропейському просторі, мусить взяти до уваги цю резолюцію.

Вибух і розростання збройного конфлікту між Німеччиною та Радянським Союзом, з точки зору Революційного проводу, явили унікальний шанс прискореного досягнення своїх фундаментальних програмних цілей.

— Якщо навіть німецькі війська при вмарші в Україну будуть спершу привітані, очевидно, як визволителі, то це наставлення може швидко змінитися, коли Німеччина прийде до України без відповідних обіцянок щодо свого наміру відновити Українську Державу, — показовим чином зазначалося в тому меморандумі своєрідним китайським попередженням.

Відтак очільник націоналістів-революціонерів опинився перед украй гострою дилемою. Адже нацистська Німеччина відмовила українцям у праві на власну державу. Відкинувши покору й колабораціонізм, він обрав безкомпромісний шлях опору й спротиву.

На початку німецько-радянської війни похідні групи націоналістів створюють органи місцевої влади в регіонах, звідки втекли радянські чиновники. Німецьку військову й окупаційну адміністрації вони ставили перед фактом, що місцеве населення відновило правопорядок, обрало посадовців і сформувало поліцію.

Обидва напрямки націоналістів — на чолі з Андрієм Мельником і під орудою Степана Бандери — явковим порядком засновували владні інституції у відвойованих районах. За наближеними даними, близько двох тисяч націоналістів, переважно революційного бандерівського крила, розбившись на похідні групи, ішли слідом за підрозділами вермахту, що наступали вглиб України. У містах і селах рейдові активісти виявляли патріотів, здібних до урядування, і формували представницькі та виконавчі структури публічної влади.

Багато в чому націоналісти ставили тільки до відома ситуативних союзників — німців. А потім безуспішно чекали й домагалися схвалення Берліном своїх ініціатив.

У Львові 30 червня 1941 року скликані Національні Збори проголосили Акт відновлення Української Держави й утворили уряд — державне правління. Безпосередньо Степан Бандера був співавтором основних документів та ініціатором оприлюднення, взяв на себе повну політичну відповідальність за ухвалені рішення перед німецькою окупаційною владою. Однак у Львові його тоді не було й новий статус йому не визначався.

Офіційний Берлін у своїх планах «Нової Європи» держави Україна не бачив і край. Уряд Ярослава Стецька відразу став об’єктом переслідувань гестапо — арештів й ув’язнень у тюрмах і концентраційних таборах.

У Революційному проводі проголошення ретельно спланували. Як і те, що з початком воєнної кампанії Дружини українських націоналістів стають опорою своєї держави й зародком її армії. Тож відразу після радянського відступу, коли батальйон «Соловейко» увійшов до Львова, Національні Збори зібралися в будівлі «Просвіти», що в історичному середмісті, й проголосили конституційний акт про відновлення Української Держави.

Голова Національних Зборів Ярослав Стецько підписав рішення про створення коаліційного Українського державного правління — центрального органу виконавчої влади. До того уряду з-поміж наявних політичних сил запросили багато кого, але нікого з націоналістів під проводом Андрія Мельника.

Прикметно, що в Кракові 3 липня 1941 року з приводу згаданого Акта відбулися інтенсивні двосторонні переговори на приватній основі. В українській багатопартійній делегації було п’ятеро діячів — Віктор Андрієвський, Степан Бандера, Володимир Горбовий, Василь Мудрий та Степан Шухевич. Німецьку позицію представляли четверо осіб — помічник державного секретаря і заступника генерального губернатора Ернст Кундт, доктор права Фюль, асесор Юге фон Бюлов і полковник Альфред Бізанц.

Зберігся протокол цих неофіційних перемовин, які провели представники німецької влади з «членами Українського національного комітету і Степаном Бандерою». Саме так німці потрактували своїх візаві, виокремивши незговірливу персону. Представляли зазначений комітет Віктор Андрієвський, Володимир Горбовий, Василь Мудрий і Степан Шухевич, а для Степана Бандери виділили окремий статус.

Український національний комітет у Кракові діяв від 21 червня 1941 року з прихованої ініціативи націоналістів-революціонерів для офіційної репрезентації суспільних інтересів перед Німеччиною. На індивідуальній основі до нього долучилися понад сто активістів — націоналістів (крім мельниківців), націонал-демократів, гетьманців, прибічників Української Народної Республіки. Його підтримували греко-католицький митрополит Андрій Шептицький та волинський православний єпископ Полікарп.

На установчих зборах головою заочно обрали генерала-хорунжого Всеволода Петріва, колишнього начальника генерального штабу Української Народної Республіки. Реально цим комітетом керував заступник голови Володимир Горбовий, адвокат, представник націоналістів-революціонерів, довірена особа Степана Бандери. Іншим заступником став Віктор Андрієвський, провідний націонал-демократ часів Української революції 1917–1921 років, а секретарями Василь Мудрий (колишній віцемаршалок польського сейму і голова Українського національно-демократичного об’єднання) та Степан Шухевич, адвокат, близький до керівництва Революційним проводом, двоюрідний брат батька Романа Шухевича.

Український національний комітет звернувся так само з меморандумом до очільника Німеччини Адольфа Гітлера про прагнення відновити незалежну Україну та зі сподіваннями, що німецький уряд поважатиме державотворчу волю українського народу. Позаяк об’єднання схвалило Акт відновлення Української Держави, то його діяльність згорнули арешти гестапо 5 липня 1941-го.

Напередодні тих одночасних масованих репресій, що охопили майже дві сотні підозрюваних, у динамічній обстановці відбулася профілактична бесіда в Кракові, а саме 3 липня. Нагадаємо, що на ній головував досвідчений впливовий чиновник Генерального Губернаторства Ернст Кундт, судетський німець, оберфюрер (полковник) штурмових загонів.

Річ у тім, що надвечір першого дня німецько-радянської війни 22 червня Степан Бандера вирушив автомобілем із Кракова до Львова в товаристві Михайла Турчмановича, Теофілії Бзової та водія — швагра (брата дружини) Лева Опарівського. Подолавши понад двісті кілометрів, вони прибули в місто Ярослав і з’ясували, що подальший шлях перекрито німецькими військовими.

Відразу подорожні вирушили в напрямку Холма, а це гак на ще дві сотні кілометрів. З інспекційною метою зупинялися в місті Грубешів. З дороги близько старовинного Белза їх однаково завернули назад — до Кракова. Власне, там їх і застали події, пов’язані з Актом відновлення Української Держави.

Гестапо порівняно легко зупинило й паралізувало українське державотворення. У Кракові 5 липня 1941-го Степана Бандеру, після невдалих напучувань, заарештували. А 9 липня його з дружиною та донькою-немовлям етапували до німецької столиці. Навіть у листі міністрові Розенбергу 14 серпня Бандера відмовився відкликати Акт відновлення Української Держави й зупинити діяльність підлеглих. 15 вересня його помістили в центральну тюрму гестапо в Берліні.

Та все по черзі.

Начебто вислухавши звіт про події у Львові 30 червня 1941-го, німецький вождь розлютився й доручив міністрові внутрішніх справ Гайнрихові Гіммлеру відрегувати з усією строгістю.

— Добродію Гіммлер, наведіть порядок із цією бандою! — наказав сердито Гітлер, як переконують деякі публічні історики.

Під означеною бандою приречених розумілася верхівка націоналістів-революціонерів. Гітлеру було не до самостійної України. У його геополітичних візіях її не існувало. Гіммлер мусив терміново ліквідувати «бандерівську диверсію». До Львова негайно прибула команда імперської служби безпеки й спеціальна група гестапо для викорінення «змови українських самостійників». Питання було поставлено руба — публічно визнати недійсним Акт відновлення Української Держави.

Німецький ультиматум нікого з українських націоналістів не злякав. Після його відхилення Ярослав Стецько з кількома членами свого уряду опинився за ґратами. Однак Українська Самостійна Соборна Держава не була ними декларативно знищена в зародку. Від неї вони не відреклися. Визвольний рух тривав, удосконалюючи підпільні форми.

Випереджаючи каральні заходи в Кракові, заступник генерального губернатора Йозеф Бюлер офіційно заявив очільникам Українського національного комітету про несприйняття Третім Райхом проголошення незалежності України та озвучив вимогу відкликати Акт. Саме з тією метою його помічник Ернст Кундт запросив на вже згадану ділову розмову 3 липня поважних діячів Українського національного комітету, проте як приватних осіб.

У вступному слові, перевіривши в присутніх осіб справжність циркуляра — доленосного документа від 30 червня, чиновник Ернст Кундт пояснив офіційну німецьку позицію з приводу цієї справи. Він одразу вказав на те, що документально висловлені очікування зовсім не відповідають дійсним реаліям:

— Німецька влада, ані служби Берліна не проінформовані про існування українського уряду у Львові. Такий уряд не був створений на місці з їхньої згоди.

Не зволікаючи, Кундт прокоментував головні положення, що були проголошені та які підтримував Український національний комітет.

— Говориться також (у циркулярі), що Німецький Райх і вермахт є вашими союзниками, — спинився він зором на документі, що лежав перед ним. — Це не зовсім точно: фюрер — єдиний, хто керує боротьбою, і ніяких українських союзників не існує. Можливо, що українці особисто відчувають велике піднесення і почувають себе нашими союзниками, але за змислом державної термінології, ми не є союзниками, ми є завойовниками російсько-радянських регіонів.

Мався на прикметі завершальний пункт — третій — Акта від 30 червня 1941 року:

— Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації. Українська Національна Революційна Армія, що творитиметься на українській землі, боротиметься дальше спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад у цілому світі.

— Я розумію нетерпіння людей, які століття прагнули можливості вільного життя їхньої нації відокремлено від росіян і поляків, — у довірливому тоні мовив примирливо Кундт. — Я розумію, що вони не можуть пропустити цей момент. Я сам двадцять років вів боротьбу як судетський німець проти чехів. Але горе нації, яка в той момент, коли йде до цілі, втрачає розум. І якщо ви справжні політики, ви не повинні втрачати спокій.

Далі Ернст Кундт повідомив присутнім про своє термінове службове відрядження в Берлін, де відповідно будуть ухвалюватися кінцеві рішення. Він відверто попередив співрозмовників у жодному разі не чинити надалі такого роду публічну державотворчість і не компрометувати якнайгірше самих себе перед усіма, зокрема рідною нацією.

Так само чиновник завважив, що компетентні органи державної влади Німеччини однозначно вважають передчасним створення Українського національного комітету, який виступав би від імені України. Водночас промовець пообіцяв чимскоріше передати адресатам підготовлений тим же комітетом меморандум.

— Але остаточне рішення у цій справі належить тільки фюреру, — строго попередив Кундт, піднявши вгору вказівний палець своєї правиці. — Ми не знаємо, що вирішить фюрер, коли бойові дії будуть закінчені. Гадаю, це зрозуміло.

Після лояльних запевнень Володимира Горбового, Ернст Кундт перейшов до запитань, адресованих «пану Бандері», як до нього звертався. До цього спонукав запитувача зафіксований зміст однієї «таємничої радіо­передачі», котру транслювали зі Львова, або, як він припустив, ворожі радіоголоси на тій самій частоті. У передачі нібито мовилося про те, що «пана Бандеру призначено на пост голови вільної держави західних українців» і що він доручив прочитати законодавчий «декрет № 1», котрим призначив Ярослава Стецька керівником уряду своєї країни.

— Перше запитання, — не поспішаючи, мовив сановито Кундт. — Пане Бандеро, вас запитали наперед, чи ви погоджуєтесь бути головою Української Держави, і чи читалося звернення по радіо з вашої згоди? Друге запитання. Чи ви були ініціатором декрету номер один?

— Ми вступили в бій, що розгортається зараз, щоб боротися за незалежну й вільну Україну, — з ентузіазмом Степан Бандера взявся пояснити здаля, уникаючи короткої відповіді. — Ми боремося за українські ідеї та цілі. Коли цей останній бій почався, я віддав наказ моїм людям здійснити все можливе, щоб взяти участь у боротьбі разом з німецькими військами. Я дав розпорядження негайно організувати в окупованих німецькими військами районах адміністрацію та уряд країни. Я віддав цей наказ до початку війни.

Уважно слухаючи й уточнюючи важливе в співбесідника, а діалог вівся німецькою мовою за участі перекладача, Ернст Кундт уперто повернувся до поставлених запитань, на які не отримав прямої відповіді:

— Чи ваші люди проголосили вас тимчасовим головою першого українського уряду на Західній Україні, згідно з вашим наказом?

— Я віддав наказ, бувши головою Організації українських націоналістів, як провідник українських націоналістів, оскільки ця організація перебуває на чолі українського народу, — кулеметною чергою відказав Бандера, уточнивши свій статус у холеричному темпераменті. — Я говорю тут від імені Організації українських націоналістів, як провідник українського народу. Організація українських націоналістів — єдина організація, що веде боротьбу, і, як наслідок, вона має право на підставі теперішньої боротьби творити уряд.

— Це право належить німецькому вермахту й фюреру, який завоював цю країну, — холоднокровно приземлив свого співрозмовника Ернст Кундт менторським тоном. — Тільки він має право призначати уряд.

Вочевидь, німецький сановник указував пильніше на кінцеві фрази — етикетні здравиці в Акті від 30 червня 1941 року, що збурив і забрав спокій у владних кабінетах Берліна: «Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава, хай живе Організація Українських Націоналістів, хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера! Слава Україні! Героям Слава!»

Проте Степан Бандера, ледве стримуючись, із почутим постулатом не погодився з притаманною йому полемічною пристрастю:

— Я хотів би ще раз прояснити й наголосити, що… віддаючи свої накази, я не спирався на жодні німецькі органи влади, й ні на жодні угоди з німецькою владою, а тільки на мандат, який я отримав від українців… Будівництво й організація життя в Україні неможливі без українців, жителів своєї етнічної території... Поки що це може відбуватися лише в порозумінні з німцями.

— Тільки Адольф Гітлер визначить, що буде там відбуватися, — перервав у слушний момент із незворушною міною на обличчі Ернст Кундт, сидячи на чолі переговорного стола в просторій залі ошатної резиденції в краківському середмісті.

За трохи він завершив пізнавальну й ритуальну зустріч традиційною нотацією про законослухняність і відбув у берлінське відрядження, котре діловито на початку анонсував.

Того дня, 3 липня, серед донесень державної політичної поліції (Geheime Staatspolizei, або гестапо) та таємної служби безпеки (Sicherheinstsdienst, або СД) виділявся огляд подій в Генеральному Губернаторстві. Оперативно-розвідувальний підрозділ служби безпеки (айнзацгрупа Б) доповів про найновіші спроби українців під орудою Степана Бандери поставити німецьку владу перед фактом заснування «Української Республіки» й добровільної національної поліції. Такі намагання були зафіксовані другого і третього липня.

— Група Бандери розгорнула останнім часом широку активність, особливо в поширенні листівок тощо, — інформували німецькі таємні агенти своє керівництво. — В одній з оцих листівок говориться, до речі, що український визвольний рух, колись придушений польською поліцією, тепер зазнав цього від німецької поліції.

Осібно в Берлін повідомлялося, що представники всіх політичних сил української еміграції прагнули в ту переломну пору перевершити одні одних у національно-визвольній гіперактивності. У зв’язку з цим, 2 липня 1941-го німецькі спеціальні служби вжили низку превентивних заходів. Вони здебільшого стосувалися трьох напрямків — попереджувального, роз’яснювального й репресивного.

Найперше різних еміграційних діячів посадили під домашній арешт, зокрема й Степана Бандеру. По-друге, лідерів українських об’єднань персонально попередили про загрозу вжиття щодо їхніх членів суворіших інструментів, щоб змусити підкоритися розпорядженням, які видали органи німецької влади. І насамкінець усім українцям Генерального Губернаторства, які не мали постійного місця проживання, наказали під загрозою арешту покинути цю територію та відправитися туди, звідки походили. Це нагадувало біблійний новозавітний перепис в Юдеї.

Згідно з повідомленнями, що надійшли в Берлін, 11 і 12 липня представники всіх українських об’єднань Львова, зокрема й націоналісти під проводом Андрія Мельника, однак за винятком «групи Бандери», у своїй лояльності до німецької влади запевнили її представника — капітана Ганса Коха, університетського професора історії, офіцера зв’язку з верховним командуванням вермахту. Вони бажали зробити посильний внесок у прогресивну перебудову рідної країни.

Натомість соратники Степана Бандери заповзято попросили в Ганса Коха посутніх роз’яснень із двох невідкладних питань. Вони стосувалися, по-перше, майбутнього України як незалежної держави, а, по-друге, арешту свого лідера. Відповідач перше питання відніс до компетенції лише Адольфа Гітлера. Звільнення Степана Бандери теж перебувало поза межами його, Коха, можливостей. На закінчення бесіди він дохідливо націлив націоналістів-революціонерів на конструктивну взаємодію, бо інакше в найближчих суспільних перетвореннях обійдуться без них.

Відповідно до рапортів айнзацгруп та айнзацкоманд у Берліні 17 липня 1941 року звернули доволі уваги на виявлену специфіку пропагандистської діяльності «групи Бандери», що велася згідно з добре визначеним і продуманим планом. Так, після проголошення у Львові «українського національного уряду» в усіх містах Східної Галичини й Західної Волині, або в межах колишніх Волинського, Львівського, Тернопільського, Станіславівського воєводств, були проведені багатолюдні демонстрації за державну незалежність.

Прибічники Степана Бандери до того ж організували цільові пропагандистські групи. Щойно важливу місцевість захоплювали німецькі війська, то українські націоналісти негайно влаштовували велелюдні віче на підтримку власної держави й започатковували свої органи місцевого самоврядування. Вони поширювали самвидавні оголошення, листівки й газети, в яких оприлюднювали виголошені по львівському радіо тексти про відновлення Української Держави й утворення національного уряду.

Цілеспрямована й потужна пропаганда здійснювалася винятково в інтересах Організації українських націоналістів під проводом Степана Бандери. У відповідь, удавшись до активної протидії, німецькі службовці наклали арешти на випуски українських газет, які видавалися без установленого дозволу. Також відібрали два десятки друкарень, які націоналісти-революціонери мерщій реквізували протягом перших днів здобуття міста Львів.

Водночас у Берліні педантично зацікавилися зрослими зусиллями радянських контрпропагандистів, спрямованих проти особисто Степана Бандери й керованої ним спільноти. Велемовно це засвідчує службова записка Йоахима фон Ріббентропа, міністра закордонних справ Третього Райху, від 8 вересня 1941 року.

Україномовні службовці цього відомства падковито моніторили більшовицьку пресу, зокрема газету під назвою «За Радянську Україну», котру видавало політичне управління Південно-західного фронту Червоної армії, починаючи від 31 липня 1941-го. Її спочатку тричі на тиждень друкували в місті Бровари, а потім переміщали разом із радянськими військами, що відступали. У складі редакційного колективу були відомі письменники Микола Бажан, Олександр Корнійчук та його дружина-полька Ванда Василевська, а також професійний журналіст Лев Троскунов, який публікувався під псевдонімом Андрій Василько.

Як відзначив глава німецької дипломатії, цю газету поширювали головним чином на українських землях, окупованих вермахтом. Її використовували передусім для підбурювання населення до партизанської війни. Тому «За Радянську Україну» повсякчас вельми щедро скидали пачками з літаків, переправляли контрабандою через фронт усіма можливими способами, поширювали диверсанти-парашутисти.

«У газеті [«За Радянську Україну»] часто згадуються українські націоналісти, Організація українських націоналістів та її голова Степан Бандера, — ішлося в службовій записці Йоахима фон Ріббентропа. — Він — єдиний, кого згадують з українських діячів, а це означає, що більшовики бачать у ньому та його організації політичного представника національної боротьби в Україні. Це підтверджується й тим, що Бандеру порівнюють з Петлюрою, ім’я якого ще сьогодні має особливе політичне звучання для всієї України».

Справді, серед пропагандистських матеріалів, уміщених у газеті «За Радянську Україну», значне місце посідали статті про націоналістичний рух на окупованих німцями територіях. Безмірно використовувалася лайлива лексика, як-от: «зрадники українського народу — петлюрівці, ОУНівці, гетьманці», «вірні пси Гітлера», «брехуни, шпигуни і підлі вбивці». Проголошене державне правління у Львові 30 червня 1941-го дописувачі кваліфікували «українським урядом» — «купкою підплачених суб’єктів, які маршують у таборі гітлерівської армії», не бувши «незалежною владою». Членів уряду, поданої в лапках держави — «Соборної України», прозивали «хортами» — за назвою породи мисливських собак — тонконогих, із видовженим тулубом і довгою гострою мордою, прямою шерстю.

Щоб дискредитувати опонентів іще більше й образливіше, більшовицькі газетярі винайшли взагалі впень безглуздий термін «українсько-німецькі націоналісти». Про українських патріотів говорилося на сторінках відзначеного видання винятково як невиправних «спільників Гітлера», що патологічно хотіли «розірвати кровні братні зв’язки українського народу з російським», перетворити Україну на німецьку колонію.

Ось на таку хитро закручену писанину на рівні маячні мусили зважати в Берліні, коли в унісон із Москвою перетворили українських націоналістів на спільного ворога.

Як мовилося, першого дня німецько-радянської війни Степан Бандера відбув із Кракова з інспекцією сформованих похідних груп. У Грубешові 25 червня зустрівся з провідником однієї з них — Північної — давнім побратимом Миколою Климишин.

Зі слів останнього, далі закрутився пригодницький трилер: «Приїхало німецьке військове авто з гестапівським вислужником українцем, який шукав за провідником ОУН, бо, мовляв, німці хочуть з ним говорити. Степана Бандеру схоплено на колишньому німецько-совєтському кордоні біля Белза, де він намагався перейти, ідучи вслід шістьом тисячам своїх друзів, членів похідних груп, які двигнулися на схід трьома шляхами, часто випереджуючи німецькі військові колони».

Відтак сюжетні лінії карколомно розвивалися, немов зі смаком виписані пером талановитого сценариста. Отож виходило, що перевезений зворотним шляхом до Кракова, а в перших днях липня до Берліна, Степан Бандера на достоту зухвале й крикливе запитання німецькою мовою, хто і з чийого наказу проголосив відновлення Української Держави, владно й піднесено відрубав:

— Мої люди і з мого наказу!

От і знову за непокору його непривітно зустріли понурі холодні мури тюремних камер. Спочатку — одинична під числом двадцять дев’ять у центральній в’язниці гестапо по вулиці принца Альбрехта в Берліні, а згодом — сімдесят перша в так званому бункері концентраційного табору Заксенгаузен.

«Але і в тюрмі він залишився тим, що визначував шлях боротьби українського народу, залишився провідником, — читаємо в мемуариста. — Свідки перебування Степана Бандери в концентраційному таборі дають свідоцтво його невгнутості й непоступливості».

Серед отих, свого роду усноісторичних інтерв’ю, особливо відзначаються цінні свідчення Володимира Стахіва, який познайомився з іменитим в’язнем — польським бригадним генералом Стефаном Ровецьким, головним командиром Армії крайової.

Начебто Стефан Ровецький забажав переговорити зі Степаном Бандерою. Не гаючись, увечері Стахів про це сповістив Бандеру чутним стукотом умовленою абеткою.

Від генерала Ровецького нібито Володимир Стахів довідався про визвольні операції Української повстанської армії, до якої на Волині перейшла зі зброєю чи не вся українська допоміжна поліція. Генерал, із захопленням справжнього воїна, розповідав про успіхи українських повстанців, їхню організованість і дисципліну. Не забув сказати і про всебічну допомогу повстанському рухові місцевих українців.

— Уся Україна, як і Польща — це вулкан, — начебто говорив упевнено Ровецький. — Ми мали інформації про широко закроєну підпільну акцію на великій Україні.

— Хто ж це організує? — запитав Стахів, а Ровецький відповів:

— Ваші хлопці з Організації українських націоналістів, які знайшли досконалий контакт із молоддю великої України.

У визначений ранок Степан Бандера поспілкувався наживо з польським генералом, очевидячки, його рідною мовою. Українською той співрозмовник, зрозуміло, не володів.

— До мого вікна не доходили всі слова, деякі речення обривалися, але, знаючи вже зміст розповідей польського генерала, мені було легко слідкувати за їх ходом, — свідчив Володимир Стахів. — Пояснення і відповіді, які давав Ровецький Бандері, покривалися з усім тим, що він говорив мені два дні раніше.

Архіцікавий епізод. Кінематографічний. Проте змушує в правдивості на дещицю засумніватися. Найперше добре відомо, що про Українську повстанську армію Степан Бандера дізнався аж у вересні 1944-го, коли йому полегшили тюремний режим. Довідався від знакового візитера — греко-католицького священника Івана Гриньоха.

Стефана Ровецького, на той момент уже дивізійного генерала, стратили в крематорії Заксенгаузена за особистим наказом міністра внутрішніх справ Гайнриха Гіммлера між другим і сьомим днем серпня 1944 року, як емоційну відповідь відомству за початок Варшавського постання. А гестапо арештувало Ровецького у Варшаві 30 червня 1943-го за пів години до запланованого засідання штабу Армії крайової. Від середини липня того ж року його помістили в Заксенгаузен на правах почесного в’язня. Згодом прикрутили гайки. Генералові посилили режим, відрізавши від усіх контактів із рештою в’язнів.

Цілком можливо, що Стефан Ровецький мав сприятливу нагоду протягом певного часу для порівняно вільного спілкування з такими ж ув’язненими. Надто з тими, хто добре володів польською мовою, приміром, як його тезка — Степан Бандера чи й сам оповідач Володимир Стахів. Проте чи насправді зазначене відбулося? Про це сам Бандера не зронив ні пари з уст ніколи. Як і Ровецький, котрий там і загинув. Утім, велемовний споминок Стахіва має право на життя. Хочемо ми цього чи ні.

Тим паче маємо інше свідчення, що саме 22 липня 1943 року Степан Бандера розмовляв зі Стефаном Ровецьким. А зустрітися їм допоміг Володимир Стахів і данський поручник Кнут Петерсен. Нібито бесідували Бандера й Ровецький про українсько-польські взаємини, західних союзників і більшовиків, визволення і самовизначення України й Польщі.

«Вже зараз мусимо рахуватися з втратою наших східних земель на користь українців, — начебто згодом Стефан Ровецький виклав у листі польським в’язням. — Того вимагає політика польської нації».

Що тут скажеш. Якби ж то так.

Доречно відзначити, що Володимир Стахів (1910–1971) в уряді Ярослава Стецька — державному правлінні — обіймав посаду, що відповідає міністрові закордонних справ. Від вересня 1941-го він спокутував інкриміновані йому політичні провини в німецькому ув’язненні, найдовше — у концентраційному таборі Заксенгаузен, звідки вийшов на волю у вересні 1944-го. Після Другої світової війни належав до Закордонних частин ОУН, але після їхнього розколу перейшов до Організації українських націоналістів за кордоном. Вважався одним із найкращих журналістів і редакторів української діаспори свого часу.

Згідно з реалістичнішою версією, гестапо затримало Степана Бандеру поблизу Белза й через Люблін відіслало до Кракова. Ідеться, на жаль, без точного датування. Там його викликали на розмову в апарат Генерального Губернаторства, вимагаючи відмовитися від проголошеного акта. Зберігся задокументований діалог між ним і помічником заступника губернатора Ернстом Кундтом, який відтворено вище.

За непокірність Бандеру взяли під домашній арешт. З дружиною Ярославою та півторамісячним немовлям-донькою Наталкою (народилася 26 травня 1941-го) його відправили 9 липня в Берлін. А там помістили в гестапівську тюрму в мікрорайоні Ліхтерфельде-Ост.

Забігаючи наперед, скажемо, що загалом Степан Бандера під різними формами арешту гестапо провів сукупно близько року — у липні — грудні 1941-го й вересні 1944-го — січні 1945-го. Між тими проміжками на більш ніж два роки його посадили на тюремну баланду в концентраційному таборі Заксенгаузен.

Тим часом співробітник Української пресової служби, студент Вищої технічної школи в Берліні Євген Стахів (1918–2014), а про його старшого брата Володимира говорилося раніше, чимдуж поспішив до головної резиденції гестапо. Він дізнався, що там утримували рідного брата й Степана Бандеру.

На початку малоприємного візиту належало пройти жорсткий контроль. Охоронці на дверях докладно записували похвилинно, хто й коли, навіщо і до кого ввійшов. Євгена Стахіва пропустили до штурмбанфюрера (майора) Герхарда Шарфа, котрий ґрунтовно спеціалізувався на розслідуваннях діяльності українських націоналістів.

— Потім мене викликали на коридор, — відновив у своїй пам’яті Євген Стахів. — Там на лавці Степан Бандера говорив з дружиною. З другого боку були ми з братом. Посередині сидів есесівець. Української він не вмів, тому просив говорити по-німецьки. Але час від часу ми все-таки перекидались українською, і я розповів про терор, про арешти, про те, що ми почали війну проти німців. Бандера передав дружині брудну білизну, яку я мав забрати, бо там у комірці було сховано листи до Лебедя. Я про те знав і мав завезти листи адресатові.

Так само підтримував зв’язок зі Степаном Бандерою, до речі, Роман Шухевич — через його дружину Ярославу. Адже їй періодично дозволяли короткі побачення з чоловіком.

У всіх виникає логічне запитання, яким чином Євген Стахів домовився про свій дивний візит до Герхарда Шарфа. Просто. Перед тим налагодив тісний інформаційний зв’язок з Ярославою, дружиною голови Революційного проводу.

— Я дізнався, де живе дружина Степана Бандери: на Дальман штрассе, вісім — це була таємна квартира ОУН [насправді гестапо], про яку мало хто знав, — згадував пан Євген. — Дружину Бандери, Славу Опарівську, я знав ще зі студентського життя. Ми разом належали до львівської студентської громади у 1938 році.

Коли Євген Стахів прийшов до Ярослави Бандери на вулицю Дальмана, вона відразу запротестувала, оскільки перебувала під наглядом гестапо. Їй заборонили з будь-ким зустрічатися й розмовляти. Тож не хотіла через непроханого відвідувача мати прегіркий клопіт. Одначе той причепився реп’яхом і не бажав цілувати клямку з протилежного боку.

— Хочу вам розповісти, що діється в Україні, що діється в ОУН, — не вгавав настирливий візитер. — А ви бачитимете Бандеру, перекажете.

Перепитав її, коли вона матиме наступну зустріч із чоловіком.

— Може, завтра або позавтра, — зронила Ярослава, сполошившись, — але вийдіть мені з кімнати, бо зараз має прийти офіцер гестапо.

Втративши сором і такт, Євген Стахів пустився з нею в суперечку. Аж тут — настирливий дзвінок у вхідні двері. Вона відчиняє — на порозі штурмбанфюрер Шарф. Той самий, що обіцяв колись: «Стахів, як я вас ще раз упіймаю, ви ніколи не вийдете з концтабору». Серце в Євгена мало не розірвалось. А Шарф розрядив психологічну напругу грайливо й дружньо:

— Пане Стахів, що ви тут робите?

— Мій брат у криміналі, — відказав Євген так само німецькою. — Я приїхав до Берліна його відвідати.

— О, то я вам можу допомогти. Я перекажу пані Бандері, коли ви з ним зустрінетесь.

Аж отакого повороту Євген Стахів ніяк не чекав. Ніколи б не подумав, що штурмбанфюрер із ним по- доброму, по-приятельськи говоритиме. Отож на перших порах він просто заціпенів від здивування. А Шарф простягнув рятівну соломинку, ніби й нічого не сталося незвичайного:

— Зателефонуйте завтра пані Бандері о дванадцятій годині. Вона матиме зустріч зі своїм чоловіком о першій, то, може, і ви тоді зустрінетеся з братом…

Незайвим буде сказати, що пізніше, 21 листопада 1942 року, Герхарда Шарфа застрелив Дмитро Маївський під час облави на явкову квартиру націоналістів-підпільників у Львові. Сам стрілець, попри подвійне поранення, спритно втік через вікно.

Гестапівці жорстоко помстилися менш ніж за тиждень, 27 листопада, коли розстріляли двадцять сім націоналістів, ув’язнених у Львові. Серед них на Кортумовій Горі, біля якої притулився тоді Янівський концентраційний табір, поліг і Лев Опарівський, молодший брат дружини Степана Бандери.

Коли Степан Бандера перебував під арештом гестапо в Берліні, ним дуже зацікавилися співробітники абверу, що роками спеціалізувалися на диверсійних операціях у радянських тилах. А саме — полковник Ервін Штольце і Вернер Маркерт, фаховий історик, експерт зі Східної Європи. Бандера і Маркерт познайомилися ще восени 1939-го.

У липні — серпні 1941-го українці Берліна збирали кошти й харчі для своїх численних політичних в’язнів, зокрема й для Степана Бандери, Ярослава Стецька, Володимира Стахіва. Від Революційного проводу зв’язкові передали щонайменше тридцять тисяч марок. Окремо допомагали Ярославі Бандері та доньці Наталії.

Дружина Ярослава постійно носила чоловікові передачі з грипсами — письмовими посланнями. Вона двічі на тиждень отримувала від гестапо право на такі побачення. Дозволялося розмовляти тільки німецькою та передавати їжу, білизну, всілякі побутові речі першої потреби.

Невдовзі, 25 липня, Степана Бандеру перевели з в’язниці під домашній арешт, поселивши у восьмому будинку по вулиці Дальмана в Берліні. У приміщенні колишнього польського посольства провідні фахівці абверу антикомуністичного профілю — університетські професори Ганс Кох і Герхард фон Менде — предметно консультувалися зі Степаном Бандерою, Ярославом Стецьком і Володимиром Стахівим. Їм навіть дозволяли пересувалися німецькою столицею під наглядом.

Принагідно Бандері та Стецькові запропонували заснувати дорадчу раду при Райхскомісаріаті Україна. Мали місце численні розмови з військовими й політичними чиновниками певних рівнів.

Тоді Бандера й Стецько скористалися можливістю й написали чимало послань, пояснень, комунікатів, декларацій, меморандумів головним діячам тодішньої Німеччини, приміром, Адольфу Гітлеру, Йоахиму фон Ріббентропу, Альфреду Розенбергу.

Так, 14 серпня 1941 року після настійливих напучувань Ганса Коха Степан Бандера написав відкритого листа райхсміністрові східних окупованих територій Альфреду Розенбергу. У ньому, однак, відкликання проголошеного Акта про відновлення Української Держави назвав неприйнятним.

Майже через місяць, 11 і 12 вересня, співробітники абверу Ганс Кох, Вернер Маркерт і Герхард фон Менде провели фінальні бесіди зі Степаном Бандерою. В останній своїй спробі вони переконували його «віддати долю України в руки Німеччини, конкретно її фюрера з терпеливим очікуванням на остаточну перемогу». Інакше доведеться гірко-прегірко спокутувати.

Проявивши властиву впертість, Степан Бандера вкотре не послухався. Зосібна відмовився закликати українців до спільної з Німеччиною війни проти СРСР, не висуваючи жодних попередніх умов. Тому 15 вересня 1941-го його відправили в суворішу тюрму гестапо в Берліні — по вулиці Принца-регента.

У німецькому ув’язненні тоді опинилося сумарно близько півтори тисячі українських патріотів. Дружині Ярославі тепер дозволяли зустрічатися з чоловіком значно рідше — що два тижні під надто пильним наглядом і ретельним прискіпливим оглядом усіх передач. Звісно, вони мусили розмовляти лише німецькою.

На початку січня 1942 року Степана Бандеру розмістили в одиничній камері тюремного відділення концентраційного табору Заксенгаузен. Цей заклад розмістили неподалік від Берліна, на території лісового масиву біля міста Оранієнбург. Тут був спеціальний одноповерховий видовжений блок Zellenbau — Камерний дім, який українські в’язні називали Бункером.

Заксенгаузен вирізнявся від решти німецьких концентраційних таборів тим, що тут, в окремій режимній установі, утримували кількадесят найважливіших в’язнів. Щоб усі були під рукою. Все-таки ближче до столиці — міста Берлін.

Примусово замешкали в Камерному домі як внутрішні, так і зовнішні вороги нацистської Німеччини. Загальне їхнє число коливалося близько вісімдесяти осіб. У тому блоці, куди потрапив Степан Бандера, серед в’язнів були відомі представники європейських країн.

Ідеться про колишніх канцлерів Німеччини Ганса Лютера й Австрії Курта Шушніга, прем’єр-міністра Франції Леона Блюма, сина радянського диктатора Йосипа Сталіна старшого лейтенанта Якова Джугашвілі. А ще — про французьких і латвійських міністрів, польських і радянських генералів, німецьких єпископів і комуністів, українських і румунських націоналістів, норвезьких і британських громадян, представників аристократичних родин з усієї Європи тощо.

Переважна більшість із них отримувала допомогу від Міжнародного Червоного Хреста та від кревних родичів.

Утримували Бандеру в камері третього класу площею дванадцять з половиною квадратних метрів. Завширшки — два з половиною метри, завдовжки — п’ять метрів, висота — два метри сімдесят сантиметрів. У ній вмістили тверде ліжко, стільчик і прикручений до стіни столик. Напроти вхідних дверей було заґратоване віконце з матовим склом.

У Заксенгаузен учасник націоналістичного підпілля Омелян Антонович (1914–2008) потрапив, коли у вересні 1941 року приїхав у Берлін зустрітися зі Степаном Бандерою. З ним уже перетнувся в Камерному домі.

— Режим бункера був тюремним, — у подробицях пригадав Омелян Антонович, якому судився довгий-предовгий вік. — Вставати на свисток, а не на дзвінок, о шостій годині ранку, а за п’ять хвилин випускали кожного поодинці до умивальні й туалету в кінці коридору, не довше як на дві-три хвилини. Все це відбувалося лявфшріт, себто бігом. Усі в’язні були обмундировані в смугасті одяги й дерев’яники (взуття). О сьомій годині снідання. З порожньою мискою наказано вибігати поодинці туди, де близько вахи [приміщення охоронців] стояв казан, і есесман варихою [ополоником] роздавав «каву» і пайку чорного хліба. З тим хлібом і юшкою в мисці треба було бігом повертатися назад до камери, а есесман підганяв: «Шнель, шнель, лявфен!».

Завважимо, що те саме відбувалося в обідню пору й о п’ятій годині після обіду. Харчування в Камерному домі нічим не відрізнялося від того, чим годували в решті відділень табору Заксенгаузен. Протягом 1942 року майже увесь час давали двічі на день фірмову баланду — густу овочеву юшку жовто-брунатного кольору — з брукви. Від отого варева безупинно віднадливо смерділо в коридорі. Та в’язні змирилися, бо треба було щось їсти.

Члена Проводу українських націоналістів Євгена Онацького арештувала німецька окупаційна адміністрація в Італії у вересні 1943-го і теж насильно спровадила в Заксенгаузен. Він описав звичний режим Камерного дому, як йому запам’яталося: підйом о п’ятій ранку, відбій о восьмій вечора. Після підйому застеляли ліжко, прибирали камеру й виходили до вмивальника. Опісля сніданок, обідали рівно в полудень, а вечеряли о вісімнадцятій. Їжу самі бігцем приносили в камеру. Споживча якість її була вкрай поганющою. Потому кожен сам за собою мив посуд.

Серед тюремного одноманіття Євген Онацький пригадав символічні різдвяні подарунки в січні 1944-го — солодке печиво від Степана Бандери. Він усе допомагав харчами тим, хто був у скруті. Любив зробити маленьку приємність іншим.

На свіже повітря з отих келій Камерного дому невільників не часто випускали — лише раз на тиждень або й рідше. Здебільшого їх виводили на п’ятнадцять-двадцять хвилин. Охоронці не допускали розмов ув’язнених під час прогулянок тюремним подвір’ям чи переходів із камер, однак за всім і всіма не встежиш.

— Перебування на самоті від ранку до вечора могло привести до меланхолії або ще гіршого психічного занепаду, — пригадував Омелян Антонович одноманітні дні, проведені в Камерному домі. — Ізоляція була введена тотальна. Навіть есесмани рідко входили до камери, їх видно було лише тричі, коли ми вибігали за харчуванням, тоді можна було дістати варехою по голові. Камери не замикалися ключами, лише залізними засувами, які кожний іззовні міг відсунути. Увесь час, день і ніч есесмани перебували на своїй васі, і також майже безперервно чутно було на увесь бункер якусь музику з радіопередач, а може, це були грамплатівки. Награвались різні німецькі мелодії, але майже постійно награвалась популярна на той час в Німеччині мелодія «Лілі Марлен».

Ця мелодійна й сентиментальна «Пісня молодого чатового» про незгладиму зустріч з уявною дівчиною Лілі Марлен на слова Ганса Ляйпа стала популярною серед солдатів обох коаліцій — як гітлерівської, так й антигітлерівської. Її називали навіть шлягером усіх часів і народів. Радіостанція вермахту в Белграді передавала «Лілі Марлен» щодня о 21:55, перед відбоєм. Її переклали на пів сотні мов, перетворивши на головну військову пісню Другої світової війни.

У першій строфі з п’яти, якщо підрядково витовмачити з німецької, співалося:

Як мовлять глибші знавці, інколи з власного досвіду, фізично можна перебувати у неволі, але самовдосконалення роблять людину вільною навіть у в’язниці. Нерідко Степана Бандеру називають неперевершеним в обміні інформацією, газетами й харчовими пайками в тюремних умовах.

У спогадах поліського отамана Тараса Боровця, теж примусового мешканця Камерного дому, осібно акцентовано на тому, що завдяки Степанові Бандері та лікареві Томі Лапичаку, провідникові крайової екзекутиви ОУН під проводом Андрія Мельника, діяла кібель-пошта. Її принцип засновувався на тому, що під час нетривких прогулянок в’язні непомітно залишали записки у квітнику або закидали знадвору в камери потрібних осіб.

Про своє перебування в концентраційному таборі Заксенгаузен у липні — жовтні 1944 року полковник Андрій Мельник оповів не менш натуралістично:

— Місцем проходу був трикутник між двома крилами барака, які прямовисно стояли до себе, і високим муром, що відділював барак від решти табору. Вже попереднього дня завважив я в однім з відхилених угорі вікон знаки хустиною і кінцями пальців. Наступного дня знаки ці повторились, що більше, появились, крейдою писані на шибці вікна, написи: «Лапичак в шпиталі, Мушинський 26, Тарас Бульба 28» і дальші інформації про розміщення нашої націоналістичної групи в цім зондербараці. Під кінець на шибці бачу напис, від якого мені в очах потемніло: «Ольжич» і побіч цього хрестик.

Прочитане здаля миттю викликало в Мельника величезний душевний неспокій:

— Мов громом уражений цією вісткою, не видержую і на цілий голос питаю: «Хто ви?». У відповідь появляється на шибці напис «Степан Бандера». «Ну і здибались», — подумав я. Це він перший системою відповідно наставлених дзеркал пізнав мене й перший поміг нав’язати контакт зі співтоваришами недолі: [Дмитром] Андрієвським, [Михайлом] Мушинським, [Євгеном] Онацьким, [Олегом] Ждановичем і Костем Мельником.

Знаний мемуарист осібно наголосив:

— Це був останній прохід без вартового на цім подвір’ї, отже, і остання нагода того своєрідного зв’язку мойого зі Степаном Бандерою в німецькій тюрмі.

Як оповідають, тюремна камера Степана Бандери була розташована так, що він міг бачити тих, кого виводили на прогулянку. Побачивши Андрія Мельника, Степан Бандера якимось дивом уже довідався про загибель Ольжича. Тому й повідомив про трагічну подію — милом написав розбірливо на шибці його прізвище-псевдонім і поряд намалював хрест.

До речі, дізнавшись про смерть Олега Ольжича, Степан Бандера запропонував іншим уночі після другого дзвінка вшанувати його пам’ять хвилиною мовчання. Про це пізніше згадував провідний член Проводу українських націоналістів Дмитро Андрієвський, не вказавши точного часу. Він так само завважив, що Бандера в ув’язненні виявляв надзвичайну товариськість. І підтверджував його допомогу продуктами тим, хто їх потребував найбільше.

У Заксенгаузені в 1944-му загинули відомі націоналісти обох напрямів — 14 травня Іван Габрусевич із Революційного проводу, а 10 червня Олег Ольжич із Проводу українських націоналістів.

Іван Габрусевич помер у віці сорока двох років у табірному шпиталі після ін’єкції для зменшення температури тіла. На початку перебування в таборі він сильно застудився через те, що його групу прибулих в’язнів цілий день протримали на морозі в легкому одязі. Унаслідок застуди захворів на туберкульоз кісток і залоз, проте не отримував належної медичної допомоги.

По суті, Олега Ольжича закатували тридцятисемилітнім. Унаслідок нестерпних наслідків чергового допиту трьома співробітниками гестапо, він у камері-одиночці повісився. Незадовго, 25 травня, його арештували у Львові. Після арешту Андрія Мельника в січні 1944-го він виконував функції голови Проводу українських націоналістів.

— Вістку про трагічну смерть Ольжича передав Бандері польський професор, який замешкував сусідню з нашим другом келію, — пригадав Дмитро Андрієвський (1892–1976), член Проводу українських націоналістів. — Ольжич прибув до бункера недавно і замешкав [у камері] під числом п’ятнадцять. Його стали часто водити на допит. Повернувши одного дня з допиту, він шепнув своєму сусідові, що його сильно збили. Того самого дня поляк помітив незвичайний рух у сусідній келії і по певних спостереженнях, може, й висказах обслуги, дійшов висновку, який потвердився пізніше, що наш друг доктор [філософії] Кандиба відібрав собі життя.

Саме від Степана Бандери, до речі, Дмитро Андрієвський дізнався про утримання в Камерному домі свого керівника — Андрія Мельника.

Після провалу вермахту на західному й східному театрах воєнних дій офіційний Берлін скоригував репресивну політику щодо українських націоналістів. Нарешті, проте запізніло, там усвідомили важливість антирадянських визвольних рухів. Вимушена політична реабілітація зачепила націоналістів усіх напрямків. В’язень Заксенгаузена Володимир Стахів пригадав пополудень, коли в лункому тюремному коридорі зчинився рейвах:

— Есесівська сторожа бігала знервовано, чималий гурт почав наближатися в напрямі моєї камери. Я вирахував, що йшло про камеру сімдесят першу. Вже ввечері Степан Бандера вистукав на калорифері про відвідини в нього групенфюрера СС Гайнриха Мюллера, шефа четвертого відділу Головного управління безпеки Райху, себто людини, яка безпосередньо керувала гестапівською екзекутивою, і найближчого співпрацівника Гіммлера та Кальтенбруннера.

Про що саме велася розмова? За переказами й свідченнями, Гайнрих Мюллер висловив Степанові Бандері низку пропозицій, починаючи з підписання відозви до українських вояків Червоної армії, щоб ті переходили на німецький бік і залучалися до активної боротьби проти Москви. Натомість Мюллер обіцяв звільнити українських політичних в’язнів і зробити важливі поступки в українському питанні загалом.

Після роздумів Бандера відповів Мюллерові письмово, нагадавши жахливе поводження й загибель мільйонів радянських полонених, зокрема великої частини українців. Окремо акцентував на масових арештах і розстрілах патріотів в умовах тотального терору проти українського народу. Не забув написати він і про великоімперське розчленування Берліном українських земель на кілька частин між Німеччиною та її сателітними державами — Райхскомісаріат Україна, Генеральне Губернаторство, Трансністрія, Буковина, Закарпаття.

У відзначеній ситуації, з притиском наголосив Степан Бандера, йому не залишилося жодного вибору, як відмовитися від підписання цього і схожих звернень. Пояснив, що німці самі забрали в нього всі потрібні для того підстави.

Надибуємо в цілком серйозній тональності дотичний фольклорний сюжет такого змісту. Роком раніше, наприкінці серпня 1943-го, в камеру до Степана Бандери навідувався групенфюрер Гайнрих Мюллер. Всіляко намагався схилити іменитого в’язня до співпраці. Й очікувано отримав категоричну відмову. Через те тоді поширено чутки про страту Бандери в тюрмі.

У реалістичнішій оповіді на початку серпня 1944 року Степана Бандеру відвозили на бесіду з групенфюрером СС і генерал-лейтенантом поліції Гайнрихом Мюллером. Решту без змін. Нагадавши всесильному німецькому посадовцю про страти патріотів і розчленування України, він знову відмовився співпрацювати. Йому запропонували написати відозву до вояків-українців Червоної армії, щоб вони здавалися в полон і вели боротьбу проти Москви. Також обіцяли звільнити всіх націоналістів. Та Бандера нагадав про жахливе поводження з полоненими, страти патріотів, розчленування України. Тому й відмовився від співпраці.

У середині вересня 1944-го до Степана Бандери допустили отця Івана Гриньоха, який понад годину розповідав йому про появу Української повстанської армії та справи націоналістів. Адже, як ішлося раніше, авторитарні та тоталітарні захоплення припинив демократичний поворот на Третьому надзвичайному зборі націоналістів-революціонерів у серпні 1943-го в селі Веснівка, що за тридцять кілометрів на південний захід від міста Тернопіль. Відтоді успішний розвиток нації вважався можливим за суверенітету й самодостатності. Задекларовано «економічний націоналізм» — захист свого виробника у світовій конкуренції за вільного ринку. На цей шлях потім ставали розвинуті країни.

Узаконили тоді нове колегіальне управління революційної ОУН — бюро з трьох осіб. Його очолив Роман Шухевич, члени — Дмитро Маївський та Ростислав Волошин. До цього одноосібно управляв Микола Лебедь як урядуючий провідник. Заперечивши тоталітаризм, етнократизм і вождизм, націоналісти проголосили метою незалежну демократичну Україну під гаслом «Свободу народам! Свободу людині!».

Коли для розмови зі Степаном Бандерою прибув отець Іван Гриньох, як стверджується, він передав ґрипс від Миколи Лебедя щодо повноважень. Прочитавши бігцем записку, Бандера відразу проковтнув її. Мав дуже вимучений і хворобливий вигляд. Імовірно, перехворів на грип. Зовні сприймався кепсько й через те, що по-старцівськи одягнений. Проте був усередині зібраним і рішучим.

Після суворої трирічної неволі Степана Бандеру звільнили за рішенням райхсміністра східних окупованих територій Альфреда Розенберга й начальника головного управління безпеки Райху Ернста Кальтенбруннера. Так ухвалили вони на спільній нараді 25 вересня 1944 року. Із Заксенгаузена 27 вересня штурмбанфюрери Вольф і Шенк відвезли Бандеру та Стецька на околицю Берліна під домашній арешт. Це недалека путь — максимум із пів сотні кілометрів.

Обох, Степана Бандеру та Ярослава Стецька, поселили на спеціальній службовій віллі під охороною гестапо. Там їх безрезультатно схиляли до колабораційного проєкту на чолі з командувачем Російської визвольної армії Андрієм Власовим. Тут до них на бесіду вервечкою навідувалися експерти й високопосадовці.

В урядовому кварталі Берліна нарешті зважилися випустити з концентраційного табору знакову людину, що стала символом антирадянських настроїв. Разом зі Степаном Бандерою звільнили тоді приблизно триста українців.

Нові умови запропонував 5 жовтня 1944 року обергрупенфюрер Готлоб Бергер, державний секретар імперського міністерства східних окупованих територій. Особисто Степан Бандера відмовився брати участь у пронімецькому Українському національному комітеті, який саме започатковувався. Його очолив генерал-лейтенант Павло Шандрук (1889–1979), від березня 1945-го — командувач добровольчої Української національної армії.

Наразі Степан Бандера компромісно запропонував у цей комітет замість себе довірену особу — адвоката Володимира Горбового (1899–1984), свого захисника на Варшавському та Львівському процесах. Саме він відгравав головну роль у схожому об’єднанні в Кракові в червні — липні 1941-го.

— Бандера — це спритний, упертий та фанатичний слов’янин, — зазначив обергрупенфюрер Бергер із неприхованими нотками досади. — Своїй ідеї він відданий до останнього. На даному етапі надзвичайно цінний для нас, опісля небезпечний. Однаково ненавидить росіян і німців.

Отак він схарактеризував незручного співрозмовника в доповідній записці міністрові внутрішніх справ, райхсфюреру Гайнриху Гіммлеру 5 жовтня 1944-го. На його погляд, Степан Бандера не приховував упевненості в перемозі Сполучених Штатів і Великої Британії. Водночас Бергер уважав Бандеру серйозною загрозою для спільного противника — Сталіна.

Насичені подробицями переговори такого самого характеру проводили чільні посадовці відділу закордонних народів імперського міністерства східних окупованих територій — університетський професор Герхард фон Менде (1904–1963), оберштурмбанфюрери Фріц Арльт (1912–2004) і Людвиг Вольф (1908–1988). Їхньому роду занять відповідала здобута кваліфікація. Не загубилися на ринку праці вони й у повоєнний час.

Герхард фон Менде був славістом і сходознавцем, захистив у 1933-му дисертацію доктора філософії з історико-економічної проблематики на тему «Вивчення колонізації в Радянському Союзі». Працював у провідних німецьких університетах, зосібна Берлінському. Автор низки наукових праць, як-от: монографії «Національна боротьба тюркських народів Росії» 1936 року. Серед німецької політичної еліти він вирізнявся найбільш реалістичними задумами й дуже результативними кроками щодо залучення в антирадянську боротьбу національних меншин СРСР.

Очоливши відділ «східного міністерства», Герхард фон Менде налагоджував і координував спів- працю з етнічними спільнотами Балтії та Кавказу, тюрками, українцями, білорусами, росіянами, козаками. Мовилося про національні комітети або штаби зв’язку, що мали визначені напрямки — політичні, військові, пропагандистські. Його відділ займався також вербуванням іноземних добровольців для військових формувань штурмових загонів (Вафен-СС).

Щодо Фріца Арльта, то він обіймав підпорядковану посаду. Керував східним центром управління добровольцями й відповідав за підрозділи балтійських народів, українців, білорусів, козаків тощо. У 1995-му, перебуваючи у помітно похилому віці, він випустив свою підсумкову книжку під довжезною назвою «Політика поляків, українців, євреїв. У Генеральному Губернаторстві для окупованих польських територій 1939–1940 років й у Верхній Сілезії 1941–1943 років та в боротьбі за свободу пригноблених східних народів. Документи, заяви поляків, українців та євреїв. Виправлення підробок. Спогади інсайдера».

Третього фігуранта перемовин зі Степаном Бандерою — Людвига Вольфа, саме в серпні 1944-го перевели з військової частини протихімічного захисту до головного управління штурмових загонів. Ця структура здійснювала загальне керівництво різними військовими підрозділами в Третьому Райху й на окупованих територіях. Вольф очолив український напрямок.

Пересічні націоналісти довідалися про звільнення свого очільника аж наприкінці жовтня 1944-го з радіо­передач. Одне з тематичних повідомлень «Провідник Степан Бандера на волі» помістили 14 листопада в підпільній газеті «Щоденні вісті Української інформаційної служби». Вона накладом близько трьохсот примірників видавалася циклостилем (ротатором) на Волині націоналістами-революціонерами.

«В початках жовтня цього року Провідник Степан Бандера вийшов з німецької тюрми на волю, — ішлося в «Щоденних вістях». — Рівнож вийшло на волю біля трьохсот членів Організації українських націоналістів. Степан Бандера передав представникові Української Головної Визвольної Ради за кордоном палкий привіт Українській Повстанській Армії».

Наприкінці грудня 1944 року гестапо відправило Степана Бандеру в Берлін під домашній нагляд. Двічі на день він зголошувався в місцевому відділку. На початку січня 1945-го віднайшов Степанову родину стрийко Осип.

— Коли через знайомого удалося мені роздобути його адресу, поїхав я до Берліна, де знайшов його, дружину й доню в скромній, але привітній квартирі, — отак стосовно тогочасного побуту племінника передав свої враження Осип Бандера (1896–1981), фаховий фінансист, випускник Вищої торговельної школи у Відні 1925 року. — Моя візита по стількох роках розлуки була для нас милою несподіванкою, і ми провели ввесь час у розмовах. Він цікавився ближчою й дальшою ріднею, відносинами за більшовицьких і німецьких часів, розказував про своє життя й обіцяв тримати зв’язок.

У середині січня 1945-го Степан Бандера під німецьким наглядом кілька днів провів у Кракові, місті свого кар’єрного політичного хрещення та віднайдення сімейного щастя. Тут він зустрівся з провідними націоналістами-революціонерами, зокрема Юрієм Лопатинським (1906–1982). Маючи досконалу фізичну форму і війський вишкіл, значний бойовий досвід, Лопатинський традиційно виконував складні функції кур’єра з особливих доручень свого вищого керівництва.

За відмову колаборації, півтора року, від квітня 1943-го до жовтня 1944-го, Юрій Лопатинський провів у Заксенгаузені. У грудні 1944 року десантований абвером у радянський тил у Східній Галичині. Зв’язався з головним командиром Української повстанської армії Романом Шухевичем, який водночас очолював Організацію українських націоналістів (революційну). Повернувся на німецькі терени представником Української головної визвольної ради і головного військового штабу УПА. Невдовзі взяв чільну участь в українсько-польських повстанських переговорах із метою припинення взаємного поборювання й налагодження співпраці проти спільного радянського ворога.

Саме через Юрія Лопатинського Степан Бандера підпорядкувався новому політичному керівництву — бюро проводу й підтримав рішення «крайовиків» — Третього надзвичайного великого збору в серпні 1943-го. Тобто визнав зверхність Романа Шухевича й нову програму з акцентом на демократію замість авторитаризму.

Враховуючи реалії, Степан Бандера переступив особисті амбіції, щоправда, започаткувавши формально підпорядковану, проте автономну структуру — Закордонні частини Організації українських націоналістів. Тоді ж «крайовики» паралельно розгорнули Закордонне представництво Української головної визвольної ради. У зв’язку з цим, практично зі Степаном Бандерою на рівних розмовляли закордонні представники цієї Ради отець Іван Гриньох, Микола Лебедь, Василь Охримович.

На початку 1945-го до Степана Бандери протоптали, як виявилося, довголітню стежку Мирон Матвієйко та, ймовірно, Ярослав Федик. Вони приходили переважно зі справами побутового характеру. Стараннями Матвієйка для родини Бандери виготовили фальшиві документи на прізвище Романишин.

Аж ось під час украй жахливих авіаційних бомбардувань антигітлерівської коаліції Берліна 1 лютого 1945 року Степан Бандера з дружиною Ярославою та донькою Наталією за допомогою Миколи Лебедя тікає до австрійського Тіроля, скориставшись масовою панікою. На тому наполягають Бандерині біографи.

Гадкуємо, що то прикрашений епізод. Зміщений трішечки — на дві доби. Адже справді руйнівний авіаналіт припав на суботу 3 лютого 1945-го. Берлін атакувала майже тисяча літаків Сполучених Штатів Америки. Серед цивільного населення загинули близько двадцяти п’яти тисяч осіб, зокрема безліч в’язнів і примусових робітників. Понад сто двадцять тисяч місцевих мешканців залишилися без даху над головою. До семи тисяч будинків були повністю зруйновані чи серйозно, помірно або легко пошкоджені. Згоріли численні архітектурні пам’ятки.

Після втечі з Берліна Степан Бандера перебрався майже на тиждень до міста Інсбрук у супроводі помічника-охоронця Андрія Пеленички. Коротко кажучи, на одному місці не засиджувався. Є версія, що у Відні він за підробленими документами поселився в готелі для німецьких військовослужбовців.

В австрійській столиці Степан Бандера часто бував у будинку на куті вулиць Сільської (Landstraße) та Головної (Hauptstraße), де проживав постійно Ріхард Ярий — натхненник і співучасник творення Революційного проводу. Степан Бандера, а з ним і Ярослав Стецько, залишався у Відні до передодня приходу радянських військ у квітні 1945-го. Вони вдвох зі Стецьком ледве виїхали останнім потягом до Праги, де якийсь нетривкий час мешкали на винайнятих квартирах.

Після завершенні в Європі воєнних баталій, 6 червня 1945 року Степанові Бандері видали офіційну посвідку на фіктивне ім’я та прізвище Степана Попеля. До того ж не про реальне ув’язнення за політичними мотивами, а вигадане — від 15 вересня 1941-го до 6 травня 1945-го в концентраційному таборі Маутхаузен. Він був розташований за двадцять кілометрів на схід від австрійського міста Лінц.

Схоже посвідчення Бандера отримав 21 лютого 1946-го від Ліги українських політичних в’язнів німецьких концентраційних таборів.

Стратегічно Степан Бандера, як неодноразово наголошувалося, противився зовнішній залежності, прагнув розраховувати на власні сили. Тим часом за участі його прихильників перед початком німецько-радянської війни в співпраці з військовою розвідкою (абвером) збройних сил Німеччини (вермахту) створено підрозділи спеціального призначення — Дружини українських націоналістів — батальйони «Соловейко» і «Роланд». Значна частина з тих військовослужбовців стала ядром Української повстанської армії всупереч бажанню тих, хто їх вишколив.

Коли «Соловейко» увійшов до Львова, провідні націоналісти скликали Національні Збори, які схвалили Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 року. Повідомили про це главам Іспанії, Італії, Хорватії, Німеччини. Безкарно те не минулося — в німецькому ув’язненні опинилися півтори тисячі націоналістів.

Попри репресії підпільні лави поповнювалися. Німецька окупаційна влада в листопаді 1941-го отримала столичні директиви не допускати бандерівців у місцеве самоврядування та знищувати їх. У відповідь вони розгорнули підпільну мережу й озброєні осередки — боївки, що в першій половині 1943 року переросли в повстанську армію.

Офіційно вояки Української повстанської армії називалися не бандерівцями, а повстанцями. З них до Організації українських націоналістів належала лише половина. Сам Бандера про УПА дізнався аж у вересні 1944-го, коли вийшов із тюремної ізоляції. У Заксенгаузені він опинився поза підпільною та повстанською боротьбою. Одначе героїзм великої частини патріотів у Другій світовій пов’язаний саме з його прізвищем.

Український рух опору переріс у багатолітню повстанську війну проти не тільки нацистського режиму, а й радянської тоталітарної системи. Вона набрала виняткової масштабності та запеклого характеру за безпосередньої, опосередкованої чи символічної участі Степана Бандери. З ним окупанти ідентифікували весь український визвольний рух.

Уже 15 вересня 1941 року гестапо та імперська служба безпеки не на жарт занепокоїлися тим, що географічно діяльність «західноукраїнської групи Бандери» поширилася в усіх регіонах України, завдаючи дедалі більшої шкоди німецьким інтересам. Ці каральні органи вживали репресивних заходів, щоб відвернути в майбутньому ймовірну гостру небезпеку через успішне пропагування українських політичних ідей в місцевостях і закутках, де для них раніше не було практично ніякого підґрунтя і сприятливого середовища.

Зовнішні пости німецької служби безпеки й гестапо в Києві, Вінниці, Дніпрі, Житомирі, Миколаєві та Рівному, що були у складі підрозділу «айнзацкоманда С/5», 25 листопада 1941 року отримали директивне орієнтування стосовно об’єкта «ОУН (Рух Бандери)» з повноваженнями прихованих позасудових страт небезпечних осіб.

«Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріаті Україна, мета якого — створення незалежної України, — витлумачувалося в тому злочинному службовому дорученні без якої-небудь аргументації. — Всіх активістів руху Бандери треба негайно арештувати і після ґрунтовного допиту таємно знищити як грабіжників. Протоколи допитів потрібно послати айнзацкоманді С/5. Цей лист має знищити командофюрер негайно після прочитання».

Ця ж «айнзацкоманда С/5» станом 8 грудня 1941 року в межах зони компетенції зовнішнього поста в Житомирі заарештувала й допитала чотирьох націоналістів бандерівського напряму, уродженців Львівської області. Здобуто інформацію про те, що арештовані виконували поставлені своїм керівництвом завдання відповідно до ухваленої політичної програми. Найбільше вони переймалися нарощуванням кадрового потенціалу. Набирали в українську поліцію, призначали старост, усували нелояльних і неприйнятних місцевих чиновників, розширювали коло прихильників серед усіх верств населення.

На всі визначальні пости прибулі націоналісти намагалися віднайти лише довірених людей. Як велемовний приклад, наводилося усунення з посади старости німецькомовного села Йозефштадт за те, що не виконував інструкцій Організації українських націоналістів.

Арештований націоналіст Семен Марчук повідомив, що його побратими відповідно до наказу, випереджаючи трофейні команди вермахту, відшукували в довколишніх лісах залишену російську (радянську) зброю та боєприпаси. Знайдене переносили в підготовлені криївки, щоб у сприятливий момент озброїти новосформовані загони партизанів і поліціянтів, «вірних Бандері». Потім вони мали атакувати німецьких окупантів. Адже Німеччину керівники руху Степана Бандери вже тоді вважали головним ворогом України.

Згідно з німецькими агентурними повідомленнями, керівні кола українських націоналістів не вірили в перемогу Гітлера над Москвою й Великою Британією.

— У них радше є думка що, здобувши перемогу над Радянською Росією, Німеччина буде такою ослабленою, що не зможе вести далі війну, — переконували аналітики німецької служби безпеки й гестапо своє начальство в Берліні. — Скориставшись цією ситуацією, армія, створена з українців, зможе завдати нищівного удару німецьким збройним силам і створити незалежну Україну. Створенню цієї держави не зможе перешкодити і Росія, знесилена після поразки у війні проти Німеччини.

Чи не найбільше стривожило безпекові структури тогочасної Німеччини проникнення послідовників «руху Бандери» в південні українські землі, зокрема на Запоріжжя. Одну з таких груп зафіксували ще до 8 жовтня 1941 року. Співробітникам німецьких спеціальних служб удалося виявити приблизно півтора десятка функціонерів західноукраїнського походження. Дев’ятеро з них, безсумнівно, належали до емісарів ОУН, відряджених за цільовим розподілом. Вони всіляко намагалися посісти головні посади у виконавчій владі — органах самоврядування, допоміжній поліції тощо.

Як випливає з докладного донесення німецької політичної поліції та служби безпеки від 31 грудня 1941-го, належно укомплектовані «айнзацгрупи» приділяли особливу увагу розслідуванню, нейтралізації та знешкодженню будь-яких проявів руху опору. На той момент, окрім націоналістів, в Україні не було жодної організованої спільноти, яка б могла по-справжньому загрожувати Третьому Райху.

Це послужило головною причиною для додаткових розслідувань проти «організації Бандери», що розгорнула міцну мережу навіть у Криму. На півострів зі Львова рушило близько чотирьох десятків підпільників — шість груп по шість осіб у кожній. Це встановили після арешту одного з націоналістів, який прямував до Сімферополя.

Оглядаючи дражливу проблематику, пов’язану з об’єктом стеження й репресій, у Берліні 30 березня 1942 року з неприхованим роздратуванням відзначили:

— Сьогодні точно встановлено, що рух Бандери забезпечує фальшивими паспортами не тільки своїх членів, а також євреїв.

У місті Житомир саме арештували найголовніших у регіоні керівників українських націоналістів. Провідник Роман Марчук загинув у перестрілці під час спроби відірватися від погоні. Гестапо перехопило дві тисячі примірників націоналістичних брошур і листівок. З вилучених інструкцій випливало, що під час зимових місяців патріоти-підпільники роз’яснювали свої програмні цілі серед найширших верств аж до найменших сіл.

У Берліні відмітили злагоджену й результативну роботу розвідувальної служби Організації українських націоналістів. Передовсім вона зосереджувала свої зусилля на тому, щоб голови районних осередків (окружні провідники) отримували вичерпну інформацію про найменшу подію в означеній місцевості. Нерідко актуальні відомості в зашифрованих донесеннях поступали до крайового провідника, долаючи сотні кілометрів велосипедом, пішки чи з використанням автомобілів німецької армії.

Акцентувалося на викритті таємних спільнот, зокрема «вільних козаків», які прагнули незалежної України і частково взаємодіяли з «рухом Бандери». Враховуючи вагому обставину, що очільники націоналістів належали переважно до місцевої інтелігенції, то визвольний рух охопив населення ширше. Це сталося завдяки й прибульцям із заходу України. Націоналісти, наприклад, проникли в усі управлінські сфери в Житомирі. Ідеться про представників обох течій — бандерівців і мельниківців.

Рух опору перебував на стадії найвищого піднесення. Згідно з рапортом київського начальника політичної поліції та служби безпеки, нелегальна група ОУН під проводом Андрія Мельника масово розповсюдила брошури на дванадцятьох сторінках. У ній містився адресований райхскомісару України меморандум професора-економіста Миколи Величківського (1889–1976), голови Української національної ради в Києві. Вона утворена 5 жовтня 1941-го з ініціативи похідної групи Олега Ольжича за образом Центральної Ради 1917–1918 років у складі близько ста тридцяти делегатів. Ця громадська національно-культурна ініціатива об’єднувала різні політичні сили, видавала газету «Українське слово», заснувала Український Червоний Хрест і кооперативну спілку «Сільський господар».

— Найбільше було безпартійних і не більше як двох націоналістів-мельниківців, — примітив професор Величківський, тоді обраний ректором Київського політехнічного інституту. — Бандерівці до складу Української Національної Ради не входили, бо в той час вони вже були в підпіллі. А зрештою, ми, що перебували тоді в Києві, не знали, хто такі мельниківці, а хто бандерівці. Значно пізніше ми довідалися про це, коли Українська Національна Рада сама опинилася у підпіллі… Ворогування між цими двома групами однієї націоналістичної організації були величезні, що для нас, підсовєтських людей, було абсолютно незрозумілим.

Наказом райхскомісара Еріха Коха розпущено Українську національну раду 27 листопада 1941 року, або через два з половиною місяці від її заснування. Саме до нього, райхскомісара, у березні 1942-го професор Микола Величківський звернувся з протестом-меморандумом щодо ймовірного примусового вивозу до Німеччини українських науковців. Зрештою їм дали спокій.

У місті Рівне, центрі Райхскомісаріату Україна, гестапо конфіскувало число газети «Волинь» за 22 березня 1942 року. Не сподобався ворожий до німців зміст статті головного редактора, визначного письменника Уласа Самчука — прибічника Андрія Мельника. Двадцять одна тисяча примірників цього номера знищили.

У місті Острог, що за сорок кілометрів південніше Рівного, гестапо заарештувало сімох посадовців, зокрема старосту та його заступника, за те, що дозволили в міській друкарні нелегальне виготовлення листівок. У них умістили «Декалог українського націоналіста». Цю назву довільно переклали німецькою, хоч і промовисто — «Десять наказів руху Бандери».

Тоді «рух Бандери» не випадав із переліку центральних тем у донесеннях зі східних окупованих територій у Берлін. Станом на 22 травня 1942 року його головний осередок на Волині та Поділлі був у Рівному. Інтенсивно проведені цільові арешти призвели до того, що націоналісти відмовились від Рівного як зручного регіонального центру й головної ресурсної бази. Гестапо припускало за певними ознаками, що їхнє керівне ядро перемістилося в малодоступні болотисті місцевості Полісся між містами Сарни й Пінськ. Невдовзі там справді заявить про себе знаменита Українська повстанська армія.

«У Рівному організація Бандери володіла багатьма заводськими будівлями та квартирами, — доповідало місцеве гестапо берлінським очільникам. — Саме там навчалася українська поліція [самооборона] і проводилися збори. Нелегальне навчання тої поліції було припинено, а її школу в Рівному закрили. Вона продовжує нелегальну діяльність у замку Клевані [за двадцять кілометрів на північний захід від Рівного]. Захоплені під час закриття такої школи в Рівному матеріали безперечно свідчать про те, що вона задумана як військова організація Бандери».

У тому закладі військові курси відвідували сорок українців, їх інструктори попередили заздалегідь про підпільний характер діяльності надалі. Ішлося про визволення України з-під гніту Німеччини, зокрема в тилах вермахту. У військових і політичних настановах курсантів налаштовували проти гітлерівського «нового порядку», кажучи, що німців чекали як визволителів, а вони виявилися загарбниками.

Окремо інструктували, щоб у разі німецького арешту не давати жодних свідчень. Зрадники підлягали негайному знищенню.

У великій залі курсанти вивчали різні види озброєнь і поводження з ними. Вони були певні, що незалежну державу здобувають лишень у переможному бою. Тому націоналісти таємно переховували знайдену, підібрану чи здобуту трофейну зброю та боєприпаси. Робилося це в обхід чинних правил усе те віддавати уповноваженим офіцерам вермахту.

На зненацька виявлених повстанських складах на околиці міста Костопіль, що за три десятки кілометрів на північний схід від Рівного, німецькі сили безпеки захопили й передали вермахту шістсот рушниць і двісті п’ятдесят чотири тисячі патронів, дванадцять кулеметів і п’ятсот дисків до них, двадцять тисяч снарядів, чотири тисячі гранат, дві тисячі мін, одну тисячу двісті протигазів та інше військове спорядження.

«Встановлено, що кожна людина Бандери має один чи кілька псевдонімів», — ділилися досвідом копітких розслідувань оперативні працівники гестапо та служби безпеки Райху. Використавши пароль, їм усе-таки вдалося арештувати інструктора Миколу Канюка, який таємно навчав курсантів у Клевані.

Німецька агентура намагалася відстежити фінансування «руху Бандери» на Волині. Головним чином воно надходило з дистрикту Галичина, що належала до Генерального Губернаторства, а Волинь — до Райхскомісаріату Україна.

Відзначалося, що націоналісти самі сплачували благодійні внески й добували продовольство. Їм допомагали голови різноманітних кооперативів, які зазвичай були прихильниками Степана Бандери. Підпільники й повстанці, за словами гестапо, «часто змушують давати гроші» членів єврейської громади.

«Варто зазначити, що, скориставшись обставинами на початку війни, руху Бандери вдалося міцно вкоренитися на Волині та Поділлі та завербувати значну кількість людей», — безвідрадно констатували гестапівці.

Поруч діяли, звичайно, інші визвольні формування — націоналісти під проводом Андрія Мельника й «Поліська Січ» Тараса Боровця. Останній за згодою німецьких властей створив спеціальний загін проти радянських партизанів. Хоч цей підрозділ офіційно розпустили в листопаді 1941-го, проте Боровець знову підпільно зібрав значне число озброєних послідовників.

На початку липня 1942 року гестапо перехопило в Києві промовисту листівку. Поміж багатьох матеріалів, її виявили під час обшуків у помешканнях арештованих підпільників. Листівка прославляла мученика Степана Бандеру та його друзів, які «знемагають зараз в тюрмі за наші ідеї». А в розгромленому бандерівському осередку в місті Сарни (за дев’яносто кілометрів північніше від Рівного) гестапівці знайшли директиви про ведення партизанської війни, що їх дуже насторожило.

Учасники українського руху опору тимчасово скоригували визвольну тактику. Вони застерігали побратимів від активних дій та будь-яких провокацій, що призводили до масових репресій. Радили зосередились на розширенні мережі націоналістичного підпілля та роз’яснювальній роботі, щоб у слушний час вагомо сказати своє слово німецьким окупантам.

Найефективнішим інструментом бачився тихий пасивний саботаж усіх німецьких заходів, особливо щодо обов’язкових поставок сільськогосподарської продукції, примусового вивезення робочої сили (остарбайтерів) у Німеччину, німецько-українських маніфестацій та подібного.

Тоді прибічникам Степана Бандери, приміром, надійшов таємний наказ у жодному разі не служити в німецькій охоронній поліції — шуцманшафтах.

Примітним фактом стало організоване відзначення в центральних регіонах патріотами першої річниці від дня Акта про відновлення Української Держави. Одну з тематичних листівок гестапо вилучило у Вінниці. Вона була написана від руки. Про її автора нічого не вдалося дізнатися.

З ініціативи крайового провідника західних українських земель, зазначеного як Дем’ян Дмитрів, видрукували святковий текст для зачитування на конспіративних зібраннях підпільних осередків 30 червня 1942 року.

У його персональному зверненні відзначалося, що торік, 30 червня, на вежах давнього князівського міста Львів замайоріли прапори споконвічних господарів цієї країни, а радіохвилі сповістили світу новину про відновлення Української Держави. Втілюючи в життя бажання українського народу, націоналісти проголосили історичний акт.

За наказом Степана Бандери, Ярослав Стецько створив у Львові український уряд. Завдяки невтомній роботі під його керівництвом почалося становлення молодої Української Держави й серця українців забилися в унісон. Народ запалився бажанням визнавати лише одну владу й тільки їй підкорятися. Було створено військові школи, сформовано українську поліцію. Ця величезна робота політичного творення не відповідала політичним і військовим планам нових «визволителів» України.

Ось із якої причини прокотились арешти. Були арештовані голова ОУН Степан Бандера та голова українського уряду Ярослав Стецько. Створення Української держави було насильно припинено, натомість стала чужа, добре всім нам відома система. Збільшилась кількість арештів, потекла кров.

У зверненні наголошувалося, що 30 червня 1941 року доведено всьому світові, що українці мають власні непорушні ідеї та готові повстати проти будь-кого, хто захоче перетворити Україну в колонію, а народ на рабів. Далі наголошувалося, що українці боролися, борються і боротимуться не за нову Європу, а за свою власну державу. Бо, усупереч твердженням ворога, вони спроможні створити державу своїми силами. Тобто збудувати своє майбутнє власною кров’ю.

У Східній Європі тривала війна, як доводилося, між давніми пригноблювачами України й новими претендентами, що прагнули мати нероздільне право гнобити український народ. Через те вся країна залита кров’ю, а міста й села нищаться дотла. Тисячі українських патріотів зазнають катувань і вмирають мученицькою смертю в тюрмах старих і нових окупантів.

З огляду на відзначену руїну з нагоди першої річниці Акта відновлення Української Держави крайовий провідник закликав друзів-націоналістів зімкнути тісніше лави навколо свого керівництва.

І завершив характерними гаслами:

Подібні матеріали циркулювали недалеко від Шанкова, нині Рівненської області. До рук гестапівців потрапило кілька листівок під заголовком «Звернення до українських націоналістів з нагоди першої річниці проголошення незалежної Української Держави у Львові 30 червня 1941 року». У тому тексті повною мірою знайшли відбиток особливості публіцистичної культури тодішніх соратників Степана Бандери. Зокрема, говорилося:

«Ми ніколи не розміняємо нашу свободу на шмат хліба іноземного загарбника, на «нову вищу культуру» чи на антилюдську ідею. Ми бажаємо мати свою власну культуру, свій власний хліб, ми хочемо бути вільними і щасливими... Що б не відбувалося на Україні, якими б не були ідеї та теорії, що намагатимуться нам нав’язати чужоземні загарбники, український народ ніколи не зіб’ється зі свого істинного шляху. Ще не вмерла Україна!»

Тут варто звернути увагу, що саме тоді, влітку 1942-го, націоналісти-революціонери, які вирізнялися надзвичайною радикальністю, спрямували левову частку своїх агітаційно-пропагандистських ресурсів на активні верстви молодіжного середовища. Першочерговою метою стала протидія німецькому впливу. У розповсюджених листівках інструктивного плану говорилося про саботажний підхід на кшталт:

«Жоден не повинен їхати на роботу до Німеччини. Жоден не повинен ходити на курси, організовані німцями. Жоден не повинен погоджуватися на військову службу. Ми не хочемо воювати в іноземній армії заради чужої мети. Ми вступимо тільки в українську армію, яка боротиметься за незалежну Українську Державу. Залишаймося всі на місцях, на наших постах, всі на службу Україні!»

На тому тлі прибічники Андрія Мельника розглядалися радше представниками поміркованого націоналістичного руху. Однак у пропагандистській діяльності вони нічим не поступалися бандерівському крилу.

Революційний провід управляв саме трьома великими підпорядкованими групами: у Генеральному Губернаторстві, на Волині та на Східній Україні — від Києва до Харкова і Причорномор’я. Як відмічали в німецьких спеціальних службах, бандерівці Слобідської та Південної України структурно й чисельно стояли набагато нижче київських. А в окупованому Києві налічували в серпні 1942-го близько тисячі членів Організації українських націоналістів під проводом Степана Бандери.

У Райхскомісаріаті Україна націоналісти зробили головну ставку на суспільний вплив посередництвом підготовки й масового поширення листівок різного обсягу та змісту. В одній із них під заголовком «Україна» картали й шпетили німців, як «визволителів 1941 року». Вони ж насправді розчленували українські землі, віддавши Східну Галичину до Генерального Губернаторства, а Одесу з Придністров’ям — до Румунії. Тому населення націлювали на відновлення соборності всієї України збройним шляхом у момент, коли «гіганти» — Німеччина і СРСР нарешті взаємно виснажать і максимально послаблять себе.

У тогочасних директивах націоналістів-революціонерів мовилося про те, що Німеччина, попри важливі воєнні успіхи, не зможе встановити світову гегемонію. Вони вважали, що надаремне витрачені ресурси й зусилля підспідно породжували внутрішньополітичну напругу й суспільну поляризацію серед німців. До того ж поступово наростали суперечності між Німеччиною та її союзниками в очікуванні відкриття «другого фронту» на Заході. Звідси випливав висновок, що варто берегти енергію українського народу, скеровуючи її на визначений шлях усебічним пропагуванням національних інтересів з акцентом на виважені гасла про вільних громадян у власній державі та правопорядок, який гарантуватиме суспільний добробут.

Про це гестапо довідалося, перехопивши підпільну газету «Прапор молоді» від 1 червня 1942 року. Її видавав провід юнацтва ОУН східноукраїнських земель. Анонімні автори розміщених дописів закликали не вірити жодним німецьким обіцянкам і сприяти націоналістичному рухові за незалежність України. У базовому редакційному зверненні стилістично відблискує спосіб мислення і нуртує дух того часу:

«Українські дівчата й хлопці! Великі імперіалістичні держави захлинаються у вашій крові і крові інших народів. Йдеться про світове панування… За нашу пшеницю, наше залізо, наше вугілля, а також за нашу робочу силу воюють мільйони солдатів. Цілі орди російських і німецьких солдатів руйнують і грабують нашу країну».

Окресливши інвективним стилем скупими, але місткими штрихами глобальну воєнно-політичну ситуацію, «Прапор молоді» уявно перепитував про можливі варіанти особистого внеску в докорінну зміну сумних обставин. На протиставленні «визволителям», вгодованим і безжальним, пропонувалася чільна роль ініціативного колективного коваля свого щастя під визвольним патріотичним прапором націоналістів-революціонерів:

«Молодь України! Чи віддамо ми долю України жорстоким чужинцям? Чи будемо ми терпіти панування «визволителів» заради того, щоб німецька молодь мала прекрасне сите життя? Ми самі хочемо будувати власне життя в Україні. ОУН під керівництвом Степана Бандери бореться за велич України. Українські дівчата й хлопці! Ставайте під знамена ОУН! Боріться за Українську державу! Проявляйте ініціативу! Виховуйте своїх товаришів та друзів патріотами України!»

У схожій листівці в Києві керівництво «руху Бандери» констатувало, що наразі недовге німецьке панування відняло будь-яку надію на незалежність України. Отож нема іншого вибору, як ставати на шлях організованої національної революції під проводом Степана Бандери. Прогнозувалося, що Німеччина в найближчій перспективі вимушена до кінця напружити й вичерпати останні сили у війні з Великою Британією. Тим часом шанси на успіх у реальному відновленні Української Держави істотно зростають.

У листівці давалися практичні поради всім українцям до об’єднання, щоб паралізувати наміри, заходи й заохочення Москви до розгортання її озброєних банд — партизанських ватаг. Адже супутній розбрат і спровокований розкол усередині українського суспільства призведе до тяжких втрат, які вигідні тільки очільникам Кремля для поновлення загарбницької експанії та тотального визиску української нації.

Окремо в Берлін повідомлялося, що 24 липня 1942 року в Києві спробували заарештувати впливового підпільника, означеного як «голова руху Бандери на Східній Україні», який ховався за псевдонімами Піп, Андрій, Мудрий. Гестапівці важко його поранили, оскільки міг урятуватися втечею. Затриманий невдовзі помер невідомим. Його справжнє ім’я та прізвище так і не встановили. У нього знайшли паспорт, найімовірніше, на фальшиву особу Василя Панасюка, а також керівну інструкцію, що досі не була відома німецьким спеціальним службам.

Того ж дня арештували Олександра Погорілого, як виявилося, голову Революційної української націоналістичної організації, або за абревіатурою — РУНО. Ознаки її локального існування помітили в Києві в січні 1942-го. Від самого початку в цій таємній спілці дотримувалися переконання, що Велика Британія переможно покладе на лопатки Німеччину.

Фактично свої програмні засади й візії РУНО викладало тільки в листівках футурологічної спрямованості. Зокрема, передбачалося знищення наближеними змовниками фюрера Адольфа Гітлера й докорінне оновлення німецького керівництва. Імовірними були й замахи на провідних співробітників і посадовців таємної політичної поліції та імперської служби безпеки. Загалом ішлося, словами німецьких аналітиків, про дивовижну суміш окремих більшовицьких та екстремальних націоналістичних ідей.

У шумливому потоці строкатих донесень з окупованих українських земель у Берліні «рух Бандери» завжди зараховували до радикальної течії потужного незалежницького руху. Якщо в перші місяці німецько-радянської війни пропагандистська машина націоналістів-революціонерів із легкістю надійно опанувала Західну й Центральну Україну, то поступово вона поширила своє стійке охоплення на українське населення решти регіонів.

«Саме рух Бандери найбільше проявляє озлобленість до німців [як завойовників], — наголошували в аналітичних рапортах співробітники спеціальних служб Третього Райху. — Він неодноразово наполягав, що необхідно викинути німців [як окупантів] геть з України».

У середині серпня 1942 року в місті Кам’янське (нині Дніпропетровської області) вилучили важливі матеріали схожої тональності. Також гестапо затримало трьох пропагандистів. У великому південноукраїнському місті Миколаїв після довгих зовнішніх спостережень ув’язнили чотирьох націоналістів, які активно викривали окупаційну владу й виготовляли розмаїту друковану продукцію протинімецького спрямування. Арештовані належали до служби правопорядку міської управи. Зі схожих мотивів у Києві затримали п’ятьох службовців української поліції. Їх небезпідставно підозрювали, що вони є активістами «руху Бандери». В одного з них вилучили револьвер і компрометувальні письмові докази.

Такі арешти відбулися в багатьох поселеннях. У Херсоні 12 серпня 1942 року затримали відразу вісьмох бандерівців. Один із них — Ярослав Гребенюк — спеціалізувався на виготовленні підроблених печаток і фальшивих документів для легального вжитку членами підпільних осередків. У Райхскомісаріаті Україна до національно-визвольного руху долучилися православні клірики.

Значний розмах українського руху опору спостерігався на всіх окупованих територіях, незалежно від адміністративно-політичного статусу. Навіть у Кракові, управлінському осередкові Генерального Губернаторства, у вересні 1942-го гестапо під час однієї з профілактичних акцій перехопило листівку Організації українських націоналістів під проводом Степана Бандери з насторожливим заголовком «“Боротьба партизанів” і наше ставлення до неї». У ній відбито принципову позицію щодо розгортання в Україні всіляких загонів радянських і польських інсургентів.

«Український народ ще раз побачив, що мета всіх, хто приходить “визволяти” Україну, завжди та сама, а їхні лозунги “захист радянської Батьківщини”, “Нова Європа” чи ще щось, — без реверансів мовилося в пропагандистському тексті. — Поляки і більшовики можуть вести партизанську війну стільки їм хочеться, це нас зовсім не стосується доти, поки ця боротьба не буде скерована проти нас. Сталін і Сікорський хотіли б убити одним пострілом двох зайців: знешкодити німців і з німецькою допомогою розбити українців».

Викриваючи брутальні підступи й шахові комбінації московського диктатора Йосипа Сталіна та глави польського еміграційного уряду в Лондоні Владислава Сікорського, послідовники Степана Бандери рішуче й безкомпромісно відмежувалися від ролі «корисних ідіотів» — підливання оливи до вогню провокативної партизанщини.

Націоналісти-революціонери наголошували, що, добре розуміючи реальну ситуацію з огляду на московські та лондонські інспірації, все-таки німецьке політичне керівництво свідомо використовувало радянську й польську диверсійно-розвідувальну активність, як зручний привід і мізантропічну нагоду безпринципно знищувати саме українців.

«Наше ставлення до боротьби цих партизанів не вмотивоване ні інтересами світової комуністичної революції (російський імперіалізм), ні ідеєю «нової Європи» (німецький імперіалізм), але тільки інтересами України, — чітко й дохідливо наголошено на сталих і не раз повторених програмних засадах. — Ми боремося за незалежну Українську Державу, а не за чужі імперіалістичні ідеї. Ми повинні берегти сили. Наш шлях — це не партизанська війна кількох сотень чи навіть тисяч чоловік, а народна революція мільйонних мас України».

Схожі заяви спонукали службовців німецьких безпекових органів до потроєної пильності. Тож вони невипадково зацікавилися тим фактом, що поблизу міста Горохів (нині Волинської області), неподалік адміністративної межі дистрикту Галичина й Райхскомісаріату Україна, їхні агенти вздріли на стодолі селянського ґаздівства чорно-білий плакат з умовним підписом Степана Бандери. Уявно він із войовничою пристрастю закликав українців своїми силами повністю звільнитись від гніту й панування нестерпних, навіжених і ненависних німців-окупантів.

На «гарячому» гестапівські оперативники затримали вчителя початкової школи із селища Тиврів (нині Вінницька область) саме в той момент, коли він готувався переправити нелегальну бандерівську літературу в Київ, що за дві з половиною сотні кілометрів у північно-східному напрямку. Педагог мав два підробних паспорти на різні прізвища.

У місті Гайсин, що також у подільському регіоні, зразу сім осіб ізолювали в тюремних камерах за розповсюдження друкованих підпільних видань націоналістів під проводом Степана Бандери. Під час обшуку знайшли важливі пропагандистські матеріали, а безпосередній керівник групи для самозахисту користувався пістолетом «російської армії».

Націоналісти-революціонери міцно отаборилися впродовж 1942-го в Нижньому Подніпров’ї. Надто активізувалися пропагандисти «організації Бандери» в історико-етнографічному регіоні Запоріжжя. Поблизу села Софіївка (нині Запорізької області) гестапо арештувало робітника, який поширював нелегальні видання. А комерсанта з міста Кривий Ріг запідозрили у вербуванні «прихильників Бандери» серед місцевої інтелігенції.

Не менше розслідувань проводилося німецьким спеціальними службами стосовно активних учасників «руху Мельника». Вони укріпилися в Києві та на Київщині, а також на сході та півдні України. П’ятьох прихованих мельниківців арештували в околицях Миколаєва. Серед них був начальник і два його підлеглі — службовці української допоміжної поліції. У Кіровограді (нині Кропивницький) затримали заступника командира батальйону охоронної поліції. Бувши «прихильником Мельника», він обіцяв передати зацікавленим особам таємні матеріали вербувального характеру.

У жовтні 1942 року в центральному керівництві політичної поліції та служби охорони в Берліні дійшли висновку, що найпомітніша серед руху опору Організація українських націоналістів (революційна) дедалі більше схиляється до активних методів повстанської боротьби. Від травня встановлено закономірне поступальне нарощення підривних зусиль. Водночас бандерівці серйозно займалися створенням «банд» (загонів самооборони) в західній частині України. У липні 1942-го пересування цих підрозділів спостерігалося поблизу міста Кам’янець-Подільський.

Організованіші та краще оснащені повстанські підрозділи дислокувалися в районі міста Сарни. Вони підпорядковувалися Тарасові Боровцю. Його чомусь німецькі аналітики позначили «активістом Бандери», хоч це й не так. Крім того, гестапо встановило, що націоналісти-революціонери готували докладну військову інструкцію, щоб час від часу відповідно до неї проводилися різноманітні польові навчання в рамках цілеспрямованих підготовчих кроків до розгортання обіцяної національної армії де-факто.

У Берліні відстежували ситуативну тактику Організації українських націоналістів, чий лідер Степан Бандера перебував у концентраційному таборі Заксенгаузен. За однією з аналітичних версій берлінського офісу гестапо, бандерівці восени 1942-го дотримувалися прихильного нейтралітету з більшовицькими бандами. Запримічено, що заяви про поборювання радянських елементів поступово й неухильно зникали в пропагандистських ресурсах націоналістів. Їхня увага цілком була прикута до підривних дій проти чинної влади, яка була в руках «німецьких окупантів».

Як вважали в гестапо, таке ставлення сподвижників Бандери в основному збігалося з їхньою усталеною думкою про нагальну потребу нових союзників у контактній зоні геополітичного розламу, в якій опинилася Україна. Тому йшлося про зближення з Великою Британією та Сполученими Штатами Америки, з одного боку, а з другого — враховувався загрозливий «східний чинник» — Радянський Союз. Останнє мимовільно підштовхувало до пошуків можливих компромісів між українськими націоналістами й совєтами — радянами (більшовиками).

«Такий поворот показує, що рух Бандери зайняв цілком зрозумілу позицію проти Німеччини, і що він вирішив добиватися силою і всіма засобами, включаючи збройну боротьбу незалежної України, — небезпідставно трактували в Берліні відповідальні посадовці зі сфери державної безпеки. — Крім того, рух Бандери інтенсивно проводить набір серед населення і намагається розгорнути свою організацію на якомога ширшій базі».

Фіксувалися численні спроби бандерівців активувати звичні опції з усебічного залучення до підпілля належно підготовлених жінок і молоді. Також вони впроваджували новації. Найперше планували масштабніше впливати на локальну економіку через утворення спеціальних підприємницьких осередків у кожному опорному населеному пункті. Прибічники Степана Бандери проникали в усі розгалужені легальні спільноти — культурні, освітні, наукові, соціальні, кооперативні тощо.

Націоналісти-революціонери доволі часу приділяли, наприклад, змістовному наповненню роботи численних осередків товариства «Просвіта». Проте в цій царині націоналісти під проводом Андрія Мельника в очах Берліна були достоту сильнішими, значно перевершуючи схожі поривання бандерівців.

Політичне керівництво Німеччини в листопаді 1942-го неабияк утішили заспокійливі доповідні записки спеціальних служб. Як-от:

«Після акції, проведеної проти нелегальної групи Бандери у вересні минулого року [1941-го], під час якої майже всі активісти цієї організації, а також її голова Степан Бандера, були арештовані, діяльність її на території Райху була практично припинена».

Одначе начальники гестапо та імперської служби безпеки застерігали від потенційних загроз із боку прибічників ізольованого Бандери, котрі проживали на етнічній німецькій території. Адже вони знову поступово об’єднувалися для ведення спільної діяльності, хоч і приватним шляхом. На це настійливо вказували в регулярних рапортах-донесеннях місцеві пости (філії) гестапо. Тому відповідно до столичної вказівки у вересні — жовтні 1941 року були проведені вибіркові профілактичні акції в містах Брауншвайг (земля Нижня Саксонія) і Дрезден (земля Саксонія), між якими чимала відстань — майже три сотні кілометрів.

Внаслідок ефекту несподіванки, себто строгого дотримання режиму підвищеної секретності, гестапо вдалося в Брауншвайгу затримати сорок вісім активістів «групи Бандери», а в Дрездені — десятьох. Під час допитів точно реконструювали їхні постійні зв’язки зі своєю центральною штаб-квартирою в Берліні.

Завдяки пильному стеженню за місцями побачень і засідкам на таємних квартирах, у Берліні гестапівці арештували провідника на псевдо Клим. Він відповідав за діяльність Організації українських націоналістів під проводом Степана Бандери на німецькій етнічній території Третього Райху. Розшифрувавши вилучені записи, профільні німецькі фахівці графічно відобразили вказану підпільну структуру. Відповідно до знайдених документів і матеріалів, указаний терен (мережа в межах країни) поділявся на десять районів. Кожен із них складався з відділень. Своєю чергою вони формувалися з первинних осередків-груп. У кожній групі налічувалося п’ять членів.

Після ретельної реконструкції українського націоналістичного підпілля в Німеччині пости гестапо одержали наказ негайно провести арешти й допитати всіх його учасників. Наприкінці листопада 1942-го число арештованих перевищило двісті десять осіб у шести головних містах — Берлін, Ганновер, Гамбург, Гільдесгайм, Ляйпциг і Потсдам.

Передбачалося також провести нові й додаткові арешти в трьох десятках міст, що нині в межах Австрії, Німеччини, Польщі, Росії та Чехії. Ішлося про Бремен, Бреслау (Вроцлав), Ваймар, Відень, Вюрцбург, Данциг (Гданськ), Дюссельдорф, Карлсруе, Касель, Кенігсберг (Калінінград), Кельн, Магдебург, Мюнхен, Нюрнберг, Опельн (Ополе), Позен (Познань), Прагу, Райхенберг (Ліберець), Франкфурт-на-Майні, Франкфурт-на-Одері, Хемніц, Штутгарт.

У Берліні гестапівці захопили на явковій квартирі відразу чотирьох кур’єрів, які прибули з Галичини. Вони мали із собою важливі для німецького слідства матеріали. В одного з арештованих, окрім «провокаційних матеріалів», вилучили чимало фальшивих перепусток, начебто виданих поліцайпрезидентом (главою поліції) Берліна та головою міського управління Гослара (земля Нижня Саксонія).

Ще в одного кур’єра, який прибув зі Львова, знайшли підроблені бланки Німецького інституту для іноземців при Берлінському університеті. У тих свідоцтвах підтверджували особу слухачів лекційних курсів. Їх надавали разом із перепусткою на прикордонному контролі.

Ще один кур’єр мав сто підробних карток на хліб, а інший — особисті посвідчення «Бюро української довіри в Берліні». Насправді офіційна назва цієї структури — Ukrainische Vertrauensstelle im Deutschen Reiche, або «Українська установа довіри в Німецькій імперії». Вона діяла від грудня 1938-го аж до падіння Третього Райху. Окрім центрального бюро в Берліні на площі Марії в будівлі під чотирнадцятим номером, функціонували філії у Відні, Празі та Лодзі. Вони сприяли в персональних справах — отримання паспортів, продовольчих карток і дозволів на побут (проживання), працю тощо.

Ішлося не про всіх українців, а лише тих, які прибули в Райх (Німеччина, Австрія, Протекторат Богемії та Моравії) до 22 червня 1941 року. Тобто до початку війни проти СРСР. Решта підлягали компетенції інших німецьких відомств.

На основі знайдених у кур’єрів матеріалів й отриманих на допитах свідчень, гестапо припустило, що керівний центр «організації Бандери» розташувався у Львові або в його околицях. У Берліні знайшло прихисток лише відгалуження її прихильників, які тут замешкали тимчасово.

Прикордонна поліція також викрила підпільний осередок націоналістів-революціонерів у місті Новий Сонч, що в українському історико-етнографічному регіоні Лемківщина. Там вдалося арештувати одного активіста та трьох прихильників, у яких виявили пропагандистські матеріали «особливо ворожі щодо німців».

Припускалося, що викритий осередок заснував рідний брат Степана Бандери. Який саме — Богдан, Василь чи Олександр — не відзначили. Очевидно, що Василь. Він тісно був пов’язаний з Краковом, від якого до Нового Сонча порівняно недалеко — близько дев’яноста кілометрів. Василя гестапо затримало ще 15 вересня 1941 року разом із вагітною дружиною Марією в Станіславові (нині Івано-Франківськ). Через рік, 5 вересня, він загинув у концентраційному таборі Аушвіц (Освенцим). Тобто на момент отого гестапівського припущення його вже не було серед живих.

Важливий та промовистий за змістом документ датовано 27 листопада 1942 року. Видавець — Головне управління імперської безпеки, а саме його важливий підрозділ — таємна державна поліція (гестапо). Про неї багаторазово говорилося. Наразі в Берліні підлеглі групенфюрера і генерал-лейтенанта поліції Гайнриха Мюллера розписалися в безсиллі стосовно українського руху опору.

«Не підтвердилось припущення, що арешт голови Організації українських націоналістів Степана Бандери й керівництва його організації в Райху й у Львові призведе до політичного спаду активності цієї організації, — витіватими канцеляризмами писали в центральному офісі гестапо, нагнітаючи занепокоєння. — Тон пропаганди Бандери, досить поміркований на початку, стає дедалі агресивнішим. Розповсюджені останнім часом листівки вже, поза сумнівом, спрямовані проти Німеччини. Ця підбурювана пропаганда уже підштовхнула партизанів Бандери на здійснення замахів проти німців, зокрема проти членів поліції безпеки».

Невтішне узагальнення спонукало Гайнриха Мюл­лера до жорсткого реагування в репресивному фарватері. Не дивно, що 1 грудня 1942 року пости таємної державної поліції в Брауншвайгу й Магдебургу арештували двадцять дев’ять членів «нелегального руху Бандери», а в Дрездені та Берліні — двадцять одного. А 29 грудня гестапівці Брауншвайга, Магдебурга й Готи провели спільну операцію, під час якої затримали двадцять п’ять «прихильників Бандери». У Празі в гестапівську в’язницю відправили шістьох студентів німецького Карлового університету, зокрема районного провідника Василя Іващука, які вже тривалий час належали до Організації українських націоналістів під проводом Степан Бандери.

У Львові 11 грудня гестапівці виявили колоритну постать — тридцятисемилітнього німецького священника, який «здійснював ворожу діяльність разом з українськими колами і не доносив, згідно зі своїм обов’язком, про існування антинімецької організації (група Бандери)», — окремо наголосили в поліційному звіті.

На жаль, випустили ім’я та прізвище цього арештанта. Вказали лише дату народження — 28 лютого 1905 року.

Цілком очевидно, що репресивною політикою вдалося тимчасово пригальмувати активність українських націоналістів на певних теренах. Як зафіксували підлеглі Гайнриха Мюллера 12 лютого 1943 року, в ході заходів, ужитих проти «Організації українських націоналістів (течія Бандери)», гестапо Берліна арештувало сто тридцять шість осіб за нелегальну діяльність.

Тим часом в Україні значно зросла пропагандистська кампанія націоналістів-революціонерів. Свідчили про це з півтора десятка назв листівок, які виявили гестапівці. Саме арештували тридцять вісім бандерівців, які належали до верстви інтелігенції. Також встановили, що ця організація розпоряджалася значними сумами грошей.

«У секретних донесеннях повідомляється, що між прихильниками Бандери й Мельника відбувається значне зближення, — прозвітували в Берліні, склавши пазли відомостей, що добула гестапівська агентура. — Їхня спільна мета — незалежна Україна. Загалом відбувається радикалізація руху Організації українських націоналістів».

Своєрідною увертюрою до визнання німецького безсилля і фіаско супроти незнищенного за подобою чарівної птиці Фенікс українського руху опору став розлогий лист гауляйтера Еріха Коха, райхскомісара України, до імперського міністра східних окупованих територій Альфреда Розенберга. Надісланий з міста Рівне 25 червня 1943 року. Головна тема — «ситуація з бандами» — різношерстними повстанцями.

Адресант безвідрадно констатував, що північну частину генеральних округів Луцьк і Житомир в основному контролювали «бандити» — партизани. На Волині німецька окупаційна адміністрація вимушено покинула величезну територію між гілками залізниці Брест — Мінськ — Лунинець, Лунинець — Сарни — Ковель, а також Ковель — Брест, за винятком районного центру Камінь-Каширський.

Ішлося про загальну площу сімнадцять тисяч чотириста квадратних кілометрів. Для порівняння: площі сучасних областей Волинської та Рівненської майже рівновеликі та мають трохи більше двадцяти тисяч квадратних кілометрів. Тобто нацисти втратили контроль над регіоном, який за величиною дорівнював одній з теперішніх областей — Волинській або Рівненській. Та це не все: «Територія, що розташована ще далі на північ, практично також не в наших руках», — наголосив Еріх Кох.

Річ у тім, що в густо заліснених північних частинах генеральних округ Житомир і Луцьк переважали прорадянські загони. У центральній та південній лісисто-болотистих частинах Волині отаборилася Українська повстанська армія з ресурсними центрами між містами Костопіль і Сарни (нині Рівненська область) та між містами Горохів і Кременець, відповідно тепер Волинської та Тернопільської областей.

«Українські національні банди [Українська повстанська армія] мають своє суворе й уміле керівництво й стільки озброєння, що це викликає подив, — не приховував імперський комісар Еріх Кох, заглиблюючись у передісторію. — Є припущення, що ці банди почали методично збирати зброю й боєприпаси зразу після першого приходу німецьких військ [наприкінці червня — в липні 1941-го], і що, крім того, їм допомогли запастися зброєю радянські війська, через добре законспірованих посередників».

Останнє твердження розходилося з дійсністю щодо УПА. Стосується воно насправді радянських партизанів, яких належно забезпечували за директивними вказівками з Москви.

Українські повстанці атакували життєво важливі для Третього Райху об’єкти щодо постачання продовольства для вермахту — залізниці, дороги, мости, молочарні, хлібозаготівельні пункти, склади сіна та інші господарства, а також доступні їм промислові підприємства.

Звичайно, такі напади спрямовувалися проти будь-якого німця, котрий опинявся на території, яку контролювали повстанцями. Німецькі втрати особового складу лишень у генеральній окрузі Луцьк протягом одного тижня — від дев’ятого до п’ятнадцятого червня 1943 року становили три десятки осіб. Це двадцять п’ять військових, троє цивільних адміністраторів, один службовець військово-будівельної «Організації Тодта».

У Берліні санкціонували розробку найширшого спектра контрзаходів. У тому переконує велемовна німецька листівка, в якій таврувалися підпільники й повстанці. Її масово поширили серед волинського населення проти підпільників і повстанців у червні 1943-го під інтригуючою назвою «Слухай, український народе!» за підписом «Німецьке управління».

«Москва дає накази ОУН! — безіменні спічрайтери безапеляційно переконували суспільну думку, не вдаючись у подробиці. — З тайних наказів і вказівок, що попали нам в руки, видно, що кремлівські жиди стоять у зв’язку з ОУН, яка нібито воює проти більшовизму. В проводі ОУН сидять агенти Москви, що отримують і виконують накази кровожерного Сталіна та його жидівських опричників. В їхніх тайних наказах, що скоро будуть опубліковані, ОУН означується як національна замаскована більшовицька бойова частина. Вона має завдання підбурювати український народ проти німецького правління й творити хаос в запіллі. ОУН є знаряддям жидівського більшовизму. Нам є відомі також сховища і централі тих ворохобних елементів ОУН. Ми знаємо провідників тих банд, вони на утриманні Москви».

Далі українську людність віднаджували від згубних наслідків опинитися гарматним м’ясом власного ворога, тобто відвертих більшовиків і замаскованих змовників із нарочито національними лозунгами. Мовилося про перспективу знищення Волині спільними діями радянських і націоналістичних посіпак.

Демонізуючи «жидобільшовизм, що бачить свій кінець, пробує ще раз відсунути свою загибель», німецька влада апелювала до пересічних українців — жінок і дітей, молоді та старих. Вона закликала не стати «жертвою озвірілих людей», згадати страждання і муки з вини понад двадцятилітньої радянської диктатури. Ішлося про загиблих батьків і синів, мільйони вивезених у Сибір громадян і громадянок, зганьблених і помордованих священників, знищені церковні маєтності та культурні цінності.

«ОУН не може ніколи заступити національні інтереси українського народу, — підсумовувалося наприкінці німецької листівки. — ОУН і більшовизм — це одно, тому мусять вони бути знищені!»

Одночасно й там само поширювали листівку, за велінням Москви підготовлену газетою «Радянська Україна» 25 червня 1943 року із заголовком «Смерть німецьким окупантам!» та підзаголовком «До всіх націоналістів!». Як прихильники Степана Бандери, так і прибічники Андрія Мельника опинилися між молотом і ковадлом.

Найбільше дісталося на горіхи, звісно, «верховодам українських націоналістів». За що? Бо баламутили народні маси в окупованих німецькими загарбниками районах. Себто закликали поповнювати їхні «розбійницькі загони» для боротьби за «самостійну Україну». Мовляв, облудно нацьковують українців проти Червоної армії, що бореться «за свободу й незалежність волелюбних народів за очищення нашої землі від фашистських загарбників, рабовласників, розбійників».

«Бандера ж прибув на Україну на німецькій тачанці, — анітрохи не вагаючись, видумали побрехеньку журналісти-ідеологи щоденника «Радянська Україна», який чверть століття — ще до 1 лютого 1943-го — виходив під назвою «Комуніст». — Українці добре пам’ятають, як не так давно Бандера та його прихвосні влаштували були урочисту поїздку до німців у спеціальному поїзді».

Очевидний неправдивий перебір у карикатурному спотворенні нелюбого образу, то виконавців замовлення не обходило. Від них вимагалося тільки паплюжити, нічим не гребуючи. А тачанка чи поїзд лише для колориту, динаміки, гри уяви.

«В цьому — у вільному, без пансько-куркульського ярма, без капіталіста, коли кожен вільний обрати собі шлях у житті, має право на працю, освіту, відпочинок — у цьому є основна суть і значення самостійності у незалежності українського і всякого народу, — на пафосній високій ноті закручено підвели риску творці листівки «Смерть німецьким окупантам! До всіх націоналістів!», настирно кажучи про здобутки міжетнічної «тісної дружби» в Радянському Союзі за чверть століття».

Одначе навіть найпотужнішою контрпропагандою німецькі та радянські посадовці не змогли зарадити історичним реаліям. Як відзначали у штабі верховного командування вермахту 9 лютого 1944 року, «український національний рух опору (Бандера)» невтримно поширився галицькими теренами, які заселяли українці.

Загальний чисельний склад військової організації під назвою Українська повстанська армія розвідники вермахту оцінювали приблизно у вісімдесят тисяч осіб, що було, звичайно, перебільшенням. Їхнім головним ворогом у конкретному регіоні слугували німецька адміністрація та польські підпільні військові мережі.

«На випадок відступу німців з Галичини, УПА готується повністю усунути поляків і самою взяти владу», — стверджували очільники вермахту.

Після майже повного відходу німецьких військ з українських земель (за винятком Закарпаття), 18 жовтня 1944 року в Берліні відбулася чотиристороння нарада, в якій взяли участь Андрій Лівицький, Павло Скоропадський, Степан Бандера й Андрій Мельник. Вони розглядали пропозиції зі створення згаданого трохи раніше Українського національного комітету, як представницького антирадянського органу.

Присутні вирішили уповноважити полковника Андрія Мельника провести прямі переговори з німецькою стороною з приводу створення цього об’єднання. Його буквально напередодні, 17 жовтня, звільнили з концентраційного табору Заксенгаузен і помістили під домашній арешт у німецькій столиці.

Українські діячі упродовж листопада — грудня 1944 року терпеливо намагалися знайти порозуміння з німецькими офіційними колами. Зрештою, переконували знавці конфіденційних і службових таємниць, перемовники висловили принципові застереження щодо своєї подальшої співпраці.

По-перше, висувалася вимога вести рівноправні переговори безпосередньо з міністерством закордонних справ Німеччини. По-друге, говорилося про те, що офіційний Берлін підпише й оголосить декларацію про те, що Німеччина раз і назавжди зрікається всіляких претензій на українські землі й визнає право українського народу на самостійну державу. По-третє, Український національний комітет, як єдиний речник українців у Німеччині, повністю відмежувався від «Комітету визволення народів Росії», котрий проголосили в Празі 14 листопада 1944-го під орудою генерал-лейтенанта Андрія Власова. По-четверте, йшлося про створення Української національної армії під повністю українським командуванням. По-п’яте, містилися вимоги негайного звільнення з німецьких концентраційних таборів і в’язниць усіх українців, заарештованих із політичних і національних мотивів.

Утім, навіть за повзучого занепаду Третього Райху його верхівка вперто не хотіла рахуватися з державницькими прагненнями чільних представників української еміграції. Тож переговори наприкінці грудня 1944-го припинилися. Полковник Андрій Мельник склав дипломатичні повноваження й спільно з найближчими дорадниками проєктував, як діяти в новій ситуації та на які державні потуги зорієнтуватися після війни. Розглядалися також приземлені питання про те, щоб якомога швидше конспіративно виїхати з німецької столиці, до якої навально насувалося нищівне бойовище.

Про оті факти довідалися в народному комісаріаті державної безпеки СРСР, який повторно виділили у квітні 1943 року. Принаймні на тому наголошували агенти, впроваджені в середовище активістів націоналістичного руху. Відтак у Москві визрів план скористатися стрімким просуванням Червоної армії, щоб збільшити число розвідувально-диверсійних груп у глибокому тилу вермахту. Частині з них поставили спеціальні завдання щодо ліквідації багатолітніх непримиренних ворогів Кремля — провідних українських діячів, які доти були недосяжними.

Не вдалося.

Берлін 1 лютого 1945-го таємно покинув Степан Бандера, а за десять днів, 11 лютого, звідти виїхав Андрій Мельник. Останній перебрався за чотири сотні кілометрів на південний захід — до міста Бад- Кісінген, що на півночі землі Баварія. Удосвіта 7 квітня 1945 року туди ввійшли американські війська.