Степан Бандера

Розділ 1. Походження

Вимушені згадування Степана Бандери за іменем і прізвищем у його противників як викликали, так і викликають панічні нервові судоми обличчя. Оскільки він безкомпромісно відстоював незалежність України, ставши немеркнучим символом звитяжного опору для десятків тисяч непокірних послідовників, то великодержавні кола Німеччини, Польщі, СРСР немилосердно зганяли злість і на ньому особисто, і на його близьких. А понадміру потерпіли родичі.

За офіційною метрикою Степан Бандера народився в п’ятницю 1 січня 1909 року в селі Старий Угринів повіту Калуш Королівства Галичини та Володимирії Австро-Угорщини — монархічної держави династії Габсбургів. Її повна назва — довжезна — Королівства і землі, представлені в райхсраті та землі священної угорської корони святого Стефана.

Появився на білий світ він у небідній сім’ї місцевого пароха.

Через чотири дні, як ідеться, у сільському храмі його охрестили на честь святого першомученика Стефана. Вочевидь, значущий вибір саме цього імені для новонародженого обумовили особливості релігійного григоріанського календаря. Святого Стефана в католицькій конфесії вшановують наступного після Різдва дня, себто 26 грудня, а греко-католики й православні — на третій день — 27 грудня (за юліанським календарем — 9 січня).

Як відомо, у народній традиції святого Стефана (Степана) пошановували як покровителя домашньої худоби. У деяких місцевостях у Степанів день винаймали пастухів на літо зі спільною трапезою, а дівчата спеціальними театралізованими обрядодіями ховали тугу й змивали печаль із серця.

В одній з вимовних молитов до святого Стефана за його заступництво зазначається:

«Дай нам, Господи, наслідувати те, що звершуємо, щоб ми навчилися любити також наших ворогів, адже ми святкуємо народження того, хто вмів молитися за своїх гонителів. Через Христа, Господа нашого. Амінь».

Геть у всіх канонічних спогадах сучасників, описах і розповідях, навіть у власноручно написаному життєписі датою народження Степана Бандери зазначається саме п’ятниця 1 січня 1909 року. Насправді народився він двома днями раніше — у середу 30 грудня 1908 року. Й охрещений через тиждень від появи на світ, 5 січня. Запис у метриці пізнішої дати народження, напевне, зроблено зумисно, з міркувань практицизму.

Таке бувало раніше й пізніше в схожих випадках. Його ровесник, сподвижник і біограф Данило Чайковський наголосив, не відриваючись від питомих ментальних рис народної гущі: «Наприкінці грудня того пропам’ятного року, в невеликому селі на західноукраїнських землях, Угринові Старому, в домі місцевого сотрудника сталася — для інших непомітна, але для родини радісна — подія: прийшов на світ вижиданий син, про якого в пізніші роки батько з радісною гордістю казатиме: “Це мій хлопець!”. Тому що наближалися свята Різдва Христового, а з ними й свято великого подвижника, первомученика Степана, дитині надано його ім’я».

Так само трапилося дванадцятьма роками раніше, коли знайшовся Осип Бандера (1896–1981), наймолодший брат Степанового батька Андрія. Про що й повідав: «Я народився в останніх днях грудня 1896 року, а охрестили мене 2 січня 1897-го й цю дату записав парох отець Бобикевич, як дату мого народження».

Згідно зі свідоцтвом уродин і хрещення Степана Бандери його похресні мати й батько — Софія Ґлодзінська і греко-католицький священник Іван Чарторийський. Вони належали до близького родинного кола подружжя Андрія та Мирослави Бандер. Мама новонародженого була рідною сестрою Людмили, дружини отця Івана Чарторийського, пароха села Кобиловолоки нині Теребовлянської міської громади Тернопільської області.

Степановій матері Мирославі, у дівоцтві — Ґлодзінській (2 серпня 1887 — 22 квітня 1921), судився короткий вік. Наділена фізичною вродою та музичними обдаруваннями, вона захоплювалася грою на фортепіано. Була попівною — донькою заможного греко-католицького парафіяльного священника, який походив з дрібної шляхти герба Яструбець. Її батько Володимир Ґлодзінський (1831–1913) і мати Катерина (1836–1913), в дівоцтві — Кушлик, народили й виховали дев’ятеро дітей — чотирьох синів і п’ятьох доньок.

Отець Ґлодзінський упродовж пастирського служіння завідував парохіями в багатьох селах, а від 1883 року — в Старому Угринові. Заласну староуг- ринівську парафію по його смерті, в 1913-му, перебрав зять Андрій, який доти тут, у храмі В’їзду Господнього в Єрусалим, служив сім років сотрудником — пресвітером-помічником.

Андрій Бандера (11 грудня 1882 — 10 липня 1941) закінчив богословський факультет Львівського університету. Належав до діяльних активістів Української національно-демократичної партії, що на виборах до австрійського парламенту 1907 року здобула сімнадцять депутатських мандатів.

Після одруження з Мирославою Ґлодзінською його в листопаді 1906-го висвятив у Львові митрополит Андрій Шептицький. У 1913–1919 та 1920–1933 роках отець Бандера очолював парафію, до якої належали села Старий Угринів і Бережниця-Шляхетська Калуського повіту. Відтак виконував священницькі обов’язки в селах Воля-Задеревацька (1933–1937) Стрийського повіту й Тростянець (1937–1941) Долинського повіту, потім району.

Рід Степана Бандери за батьковою лінією походив із міста Стрий, радше — передмістя Лани. Саме тут господарювали міщани-землероби Бандери — дід Михайло та баба Розалія, за метрикою — Євфросина. Її прізвище в дівоцтві — Білецька. Побожний Михайло Бандера дякувáв у місцевому храмі Благовіщення, показуючи вправність у псалмоспіві.

Євфросина й Михайло Бандери були громадянами середнього достатку. Мешкали в хаті на дві кімнати з кухнею. Володіли дванадцятьма моргами (близько семи гектарів) орного поля і двома сіножатями. У стайні завжди водилися три-чотири корови й пара волів із приплодами, а хліві — одна-дві свинки. Вистачало й домашньої птиці — курей та гусей.

Дід Михайло відійшов за межу в 1924 році сімдесятилітнім, а баба Євфросина — сімдесятип’ятилітньою, у 1933-му.

Змалку — в лихоліття Першої світової — Степан Бандера став мимовільним свідком запеклих бойових дій між австрійсько-угорською та російською арміями. Бо через Старий Угринів кілька разів проходила кривава фронтова лінія. У 1917-му напружені та спустошливі бойовища в тих краях протривали щонайменше два тижні. Унаслідок хаотичних обстрілів російських артилеристів ошатна фара, де мешкали Бандери, зазнала часткових руйнувань.

«Під час Першої світової війни я пережив дитиною-юнаком чотирикратне пересування воєнних фронтів через рідне село в 1914–1915 і 1917 роках, а в 1917 році важкі двотижневі бої, — через понад чотири десятиліття пригадав Степан Бандера, пишучи у квітні 1959-го свій життєпис. — Через Угринів переходив австрійсько-російський фронт, і наш дім був частинно знищений гарматними стрільнами [снарядами]. Тоді ж, літом 1917 року, ми спостерігали прояви революції в армії царської Росії, прояви національно-революційних зрушень і велику різницю між українськими та московськими військовими частинами».

У листопаді 1918-го Андрія Бандеру від Калуського повіту обрали депутатом парламенту Західноукраїнської Народної Республіки. Потім він пройшов капеланом звитяжний бойовий шлях в Українській галицькій армії — у п’ятому полку третьої бригади другого корпусу. Повернувся додому аж улітку 1920-го, коли син Степан закінчив перший клас гімназії.

«Тоді-то, десятилітнім хлопцем, Степан Бандера вперше побачив захопливу велич відродження нації, — закцентував його біограф Петро Мірчук у 1961-му. — Він бачив, з яким святковим піднесенням духа, з якою увагою й побожністю підносили українські селяни вгору синьо-жовтий прапор, символ відновленої на західноукраїнських землях 1 листопада 1918 року Української держави, з якою рішучістю присягали вони бути вірними й добрими громадянами Української держави й захищати її своїми грудьми перед всяким ворогом. Бачив, як охоче ставали українські селяни в ряди української армії й відходили на фронт, як мужньо приймали розлуку, може, і назавжди, зі своїми мужами українські жінки, з гордістю пояснюючи своїм дітям, що їхній батько йде воювати за Україну».

Історичний перелом, словами Мірчука, визначив долю героя розповіді:

«Ця зворушлива й велична картина відродження країни, відновлення української державності врізалась глибоко в молоду душу Степана Бандери, як і багатьох інших його сучасників, та витиснула свою печать на його духовності».

Під час військової служби Андрія Бандери його дружина Мирослава кілька місяців жила з дітьми у швагра Володимира Антоновича, пароха села Ягільниця (нині Чортківського району Тернопільської області). Отець Володимир одружився з Катериною, рідною сестрою Мирослави Бандери.

Отож у травні 1919-го капелан Андрій Бандера доправив свою сім’ю з майном двома возами в Ягільницю під опіку Антоновичів. Отут побіля мурованого храму Вознесіння Ісуса Христа, що неподалік річки Черкаски, на узвишші якої височить Ягільницький замок XVII століття, десятилітній Степан провів із пів року. Саме тут став свідком Чортківської офензиви (прориву) Української галицької армії.

В її рамках 7 червня 1919 року відбувся бій за Ягільницю. Тутешній польський гарнізон під гарматним обстрілом зазнав поразки. Наступного дня українські підрозділи захопили місто Чортків. Одначе за три тижні розпочався масований контрнаступ польських військ, що знову окупували весь регіон.

«Між мною та Степаном різниця у два роки, — згадував згодом Петро, син отця Антоновича, двоюрідний брат по материній лінії. — Ми тоді жили разом під одним дахом. То він бункери із соломи та сіна робив, то стріляв із саморобного лука, а ще був Степан неабияким забіякою. Хто з нас не був хлопчиком, хто не грав у дитячі ігри, хто не затівав бойовищ з лозинками, дерев’яними мечами, тугими луками?»

У жовтні 1919-го Мирослава Бандера з дітьми кінцево повернулася до родинного села — Старого Угринова.

Коли Степан Бандера народився, то його мамі йшов двадцять другий рік, а татові — двадцять сьомий. Він є другою дитиною з восьми нащадків своїх батьків. Старша від нього — сестра Марта-Марія (1907–1982), молодші — брати Олександр (1911–1942), Василь (1915–1942) і Богдан (1919–194?), сестри Володимира (1913–2001), Оксана (1917–2008) і наймолодша Мирослава (1921), яка померла немовлям.

У квітні того-таки 1921 року померла й мати Мирослава від тоді невиліковної хвороби — туберкульозу горла. Невдовзі по її відході покинула світ немовлям і тезка-донька. Малий Степан два місяці провів у лікарні, лікуючи ревматизм колінних суглобів. Через хворобу він не відвідував шкільні заняття, а навчався дома.

Степан Бандера переміг недугу й зрештою записався в Пласт — у курінь імені князя Ярослава Осмомисла. Добре знаємо, що з пластунів тої пори виросло багато знаних націоналістів і командирів Української повстанської армії. Найпаче зі стрийського земляцтва.

Довічним спогадом про неньку в її дітвори залишився музичний інструмент.

— Коли мама вже лежала нежива в хаті, — приказувала донька Оксана образним стилем, — то клавіші на тому фортеп’яні самі заворушилися, і звук пішов.

Після похорону напівсирота Степан, сидячи німо на ґанку хати, довгими годинами непорушно дивився в якусь точку в далечі. Десь там виднівся цвинтар, а на ньому — мамина могила.

Андрій Бандера залишився вдівцем із сімома нащадками. Дівчат Володимиру й Оксану забрали рідні сестри покійної. Володимира знов оселилася в Ягільниці. Її виховувала тітка Катерина Антонович. У сім’ї Антоновичів Володимира зростала п’ять років, потім училася в гімназії в Стрию. Сестра Оксана жила в тітки Людмили, дружини Івана Чарторийського (хрещеного Степана), пароха села Кобиловолоки тоді Теребовлянського повіту.

«Дитячі роки я прожив в Угринові Старому, в домі моїх батьків і дідів, виростаючи в атмосфері українського патріотизму та живих національно-культурних, політичних і суспільних зацікавлень, — завважив Степан Бандера в автобіографії. — Удома була велика бібліотека, часто з’їжджалися активні учасники українського національного життя Галичини, кревні і їхні знайомі, наприклад, мої вуйки: Павло Ґлодзінський — один з основників «Маслосоюзу» і «Сільського господаря» (українські господарські установи), Ярослав Веселовський — посол до Віденського парламенту, скульптор Михайло Гаврилко...»

Принагідно завважимо, що насправді журналіст і редактор Ярослав Веселовський (1881–1917) був членом Загальної української ради, що заснована у Відні в травні 1915 року. Належав до діяльних членів Русько-української радикальної партії та товариства «Просвіта». Помер у червні 1917-го в містечку поблизу Відня в статусі референта української та російської преси австрійсько-угорського міністерства закордонних справ.

На жаль, про кооператора Павла Ґлодзінського не зустрічаємо докладних відомостей.

А от Михайло Гаврилко (1882–1920) уславився скульптурною шевченкіаною. Походив із Полтавщини й відзначався бурхливою вдачею. Захоплювався звитяжним минулим Русі, неординарною постаттю князя Святослава Ігоревича. На початку Першої світової війни, у серпні 1914-го, опинився у Львові серед засновників Союзу визволення України. Воював чотарем (лейтенантом) у славнозвісному легіоні Українських січових стрільців, а восени 1920-го загинув як отаман — очільник протибільшовицького повстання в околиці міста Диканька нині Полтавської області.

Ось у тому національно-патріотичному середовищі Степан Бандера зростав від раннього дитинства. Уже підлітком свідомо й ретельно готувався до непримиренної боротьби за відновлення української держави. Інколи на самоті загартовувався, імітуючи ворожі тортури, як-от: заганяв голки під нігті, шмагав себе ланцюгом і куплею (ременем із металічною пряжкою), обливався холодною водою й подовгу стояв на морозі.

Разом із братами й сестрами Степан виховувався в християнських і національних традиціях, що пустили розгалужене коріння на заході України. Направду його родина служила Богові та Україні, віддзеркаливши історичну долю рідного народу у своїх поневіряннях, незмірно трагічних.

Залізний характер Степана Бандери вигартовувався в численній родині, де панував патріотизм. Він виріс і змужнів серед людей, не менш героїчних, непохитних і незламних. Його батька Андрія, греко-католицького священника, 10 липня 1941 року розстріляли в київській тюрмі народного комісаріату державної безпеки СРСР на п’ятдесят дев’ятому році життя. Він, як сказано крученими канцеляризмами в обвинувальному вироку: «Бувши батьком керівника закордонного проводу антирадянської націоналістичної організації ОУН Бандери Степана Андрійовича, підтримував з ним до останнього часу систематичний зв’язок».

Утім, востаннє батько бачив сина й говорив із ним іще на Львівському судовому процесі 23 червня 1936-го.

Відбувши прощу до недалекого Гошівського монастиря на Ясній Горі, Андрій Бандера пророче передбачив у день святого великомученика Юрія 1941 року:

— Моїх парафіян я добровільно не залишу! Розлучити мене з ними може тільки наказ моєї церковної влади або насильство ворога, остаточно — смерть!

— А яких же ви політичних переконань дотримуєтеся? — запитав його на допиті 9 червня 1941-го єхидний молодик Войцехівський, оперативний уповноважений.

— За своїми політичними переконаннями я український націоналіст, — із гідністю відповів отець Андрій Бандера, дивлячись у вічі каральникові. — Єдино правильним державним ладом для українців вважаю Єдину Соборну Україну.

Через кілька днів, 12 червня, той самий слідчий уточнив, немов забудькувато, для годиться:

— Таким чином ви теж являєтеся членом антирадянської націоналістичної організації — ОУН?

— Ні, офіційним членом ОУН я не являюся із релігійно-церковних мотивів, як людина, що по-своєму сану священника повинна погоджуватися з принципом «кожна влада від Бога», — терпеливо відказав отець Бандера, не приховуючи поглядів. — Але як український націоналіст розумію, що Самостійну Українську Державу можна побудувати шляхом збройної боротьби українських націоналістів з радянською владою. Тому-то я зі всіма настановами ОУН згоден.

За кілька тижнів, 7 липня, відповідаючи на запитання суддів-карателів про нащадків, отець Андрій стисло й вичерпно пояснив:

— Я своїм дітям дав належне виховання, прищеп­люючи їм любов до України. Світогляди моїх синів і доньок однакові.

Не оминемо промовистого факту, що до улюблених пісень отця Бандери відносився славень (гімн) «Не пора» на слова Івана Франка 1880 року. Принаймні в листопаді 1928-го його із сином Степаном арештували польські поліціянти по молитовній відправі на могилі січових стрільців через антиколонізаційну промову й виконання ним цієї пісні, починаючи з примітної першої строфи:

Удруге польська влада притягнула до адміністративної відповідальності отця Андрія за емоційні конфлікти з парафіянами, які з кон’юнктурних мотивів переходили в католицьку віру, передаючи свої метричні записи до найближчого костелу. Як наслідок, у 1933-му волею єпископа його, «революціонера в рясі», дисциплінарно покарали нагальним переведенням до біднішої парохії в село Воля-Задеревацька.

— Це переселення відбувалося з великою матеріальною руїною, — прилюдно нарікав Андрій Бандера, — тому що я з браку підводи не міг всього перевезти, а цілу пасіку, понад сто двадцять вуліїв, яка давала значний дохід, мусив за безцінь продати.

Утретє він зазнав переслідувань уже від радянських окупантів. Андрія Бандеру з доньками Мартою-Марією та Оксаною, вчительками, арештували на фарі в селі Тростянець тоді Долинського району (Івано-Франківська область) і вивезли до Києва 22 травня 1941 року. Формально — за переховування націоналіста-підпільника. Після кількох казенних допитів отця Андрія 8 липня засудили до страти, а через два дні розстріляли, хоч у вироку зазначили п’ятиденний термін оскарження. Марту-Марію та Оксану вивезли на довічне сибірське поселення в Красноярський край.

У Тростянці отець Бандера знайшов споріднені душі. Зо два десятки тутешніх чоловіків, як і він, у складі Української галицької армії відстоювали незалежну Україну. У цьому селі до радянізації восени 1939-го завзятуще діяли велелюдні осередки провідних громадських організацій західних українців — «Сокіл», «Січ», «Просвіта».

Це загальновідомі рядки з поезії «Якби ви знали, паничі», котру Тарас Шевченко створив 1850-го в південноуральському місті Оренбург. Уперше її надруковано в празькому «Кобзарі» 1876 року. У художньо довершеній формі узагальнені автобіографічні факти на тлі тогочасного підросійського буття українського народу. Бо ж рідні Тарасові брати Йосип і Микита ніколи не служили в царському війську, а в поезії «лоби їм поголили». І сестри не наймитували.

Однак яскраві образи чи не найбільше суголосні долі персонажів нашої розповіді. Три сестри Степана Бандери — Марта-Марія, Володимира, Оксана — відбули тривале позбавлення волі та заслання в Сибіру. Марта-Марія там і померла.

Сестри Володимира й Оксана на схилі віку жили у великій шані в незалежній Україні, за яку поліг їхній брат. Вони справді здійснили життєвий подвиг тим, що за найстрашніших випробувань не втратили людську гідність, не заплямували себе зрадою, відступництвом.

Марта-Марія й Оксана в Красноярському краї працювали в лісових і колективних господарствах на важких роботах. Не вийшли заміж і не мали дітей. Сестер не розлучали, хоч частенько перевозили з місця на місце. У 1953-му їх етапували в Москву й вимагали публічного засудження знаменитого брата. Вони відмовилися, обравши безстрокове заслання.

У лютому 1960-го, через чотири місяці по Степановій смерті, сестрам видали паспорти. Однак погрозливо попередили, що в адміністративних межах України не пропишуть ніколи. Вони залишилися в Сибіру. За два десятиліття Марта-Марія померла, а Оксана в серпні 1989-го повернулася на рідну землю. Через майже пів століття від дня арешту.

Колишні політичні в’язні — енергійна патріотка Марія Вульчин і вояк УПА Василь Підгородецький — забрали її додому — в Стрий. Через рік перевезли й прах Марти-Марії, котра відтоді похована в Старому Угринові поруч із могилою матері.

По карних сибірських випробуваннях Оксана Бандера скромно доживала віку, не бажала почестей, кажучи:

— Я від України нічого не вимагаю, бо вона мені нічого не винна.

Жителям села Сухобузимське Красноярського краю, де мешкали на засланні Марта-Марія та Оксана, навіть на гадку не спадало ототожнювати прізвище сестер зі Степаном Бандерою. Адже однофамільців не бракує. А про сестер відгукувались прихильно:

— Однаково вони люди хороші.

Коли Оксана повернулася на батьківщину, в Сухобузимському пригадали, що від голоду й холоду сестер Степана Бандери рятувала швейна машинка «Зінгер», яку вони привезли із собою. Шили на замовлення одяг, вишивали серветки, скатертини. Місцеві розраховувалися хлібом, картоплею, молоком, дровами.

До початку 1970-х через обмеження в правах сестри щодня відмічалися в міліції. Жили бідно й замкнуто. Марта-Марія довго хворіла. Оксана прибирала в будинку піонерів. Так багато, як вони, в цьому селі ніхто не читав. Перевагу надавали історичним романам, але ніколи не брали книжок про Другу світову війну. Інколи вечорами на самоті в будинку піонерів Оксана грала на піаніно. Від мами їй передалася любов до музики.

Єдина зі Степанових сестер — Володимира — знайшла подружнє щастя. Урочисте відзначення її заміжжя перетворилося на своєрідну політичну маніфестацію. Бо стало першим у селі безалкогольним весіллям із виразним спрямуванням проти монопольного збагачення польської держави з продажу алкоголю та тютюну. Українські націоналісти в ту пору такими акціями плекали національну гідність.

Як мовилося, Володимирою по смерті матері Мирослави опікувалася тітка Катерина Антонович. Закінчивши Стрийську польську гімназію, Володимира повернулася до рідного села Старий Угринів. У 1933-му вийшла заміж за богослова Теодора Давидюка, який після одруження висвятився. У них народилося шестеро дітей: донька і п’ять синів. 23 березня 1946 року подружжя арештували на парохії в Бориславі, а за кілька місяців, 7 вересня, в Дрогобичі засудили на десять років виправно-трудових таборів. Кровинок (найменшому ще й рочок не виповнився) відправили в дитячий будинок. Звідти родичам вдалося дивом забрати їх до себе на виховання.

Через три роки Теодор помер у Мордовії, а Володимира відбула присуджений строк повністю. В її документах до прізвища за чоловіком зумисне додали дівоче, щоб мозолило охоронцям. У 1953-му її теж возили до Москви, але вона так само відмовилася паплюжити брата. Після звільнення в 1956-му повернулася в рідний край. Доживала віку при доньці в гірському селі Козаківка, що нині в складі Болехівської міської ради Івано-Франківської області.

Усі троє братів Степана Бандери загинули молодими. Тридцятиоднолітній Олександр і Василь, якому було двадцять сім, померли відповідно 10 серпня і 5 вересня 1942 року в лікарні нацистського концентраційного табору Аушвіц (Освенцим) після жорстоких катувань. Їхні життя забрали поляки-в’язні з обслуги табору з мотивів ксенофобії та помсти за вбивство польського міністра Броніслава Пєрацького. Один із причетних до загибелі Олександра посідав посаду форарбайтера (керівника робіт), а інший вислужувався оберкапо — старшим наглядачем. Такі самі посадовці спричинили загибель Василя.

Достеменно невідома доля наймолодшого брата Богдана. У червні 1942-го він зголосився до похідної групи націоналістів-революціонерів, які створювалися, щоб допомагати патріотично налаштованим українцям організувати органи самоврядування. Відтак попрямував на південь. За однією з версій, розстріляли його німці в Херсоні 1943-го або забили до смерті червоноармійці в селі Піски Миколаївської області 11 березня 1944 року, помилково сприйнявши за німецького шпигуна. Інші дані свідчать, що Богдан із дружиною та кількома повстанцями загинули в бункері 19 грудня 1949-го в селі Сваричів, побіля міста Калуш Івано-Франківської області, внаслідок радянської облави.

Усі брати — Степан, Олександр, Василь і Богдан — здобули гімназійну освіту в Стрию. Степан, Олександр і Василь, як і старша сестра Марта-Марія, далі вчилися на агрономів у Вищій політехнічній школі у Львові. Василь вступив іще й на філософський факультет Львівського університету, а Олександр заглибився в економічні науки в Римі. Богдан студіював у греко-католицькій духовній семінарії в місті Рогатин — хтось мусив наслідувати родинну традицію.

Коли Олександр виїхав до Італії, то батько допоміг фінансово — тисячею злотих, продавши кілька голів домашньої худоби. Навчанню Олександра в Римській вищій школі економічно-політичних наук посприяв Євген Онацький, колишній член Української Центральної Ради, керівник італійського осередку українських націоналістів.

Коли заходило про суспільне майбуття освічених синів, то отець Андрій не без гордощів повторював співрозмовникам:

— Про Бандер буде світ знати.

Свій освітньо-науковий вишкіл Олександр увінчав ступенем доктора філософії з політичної економії. Він осів у Римі та одружився з Марією д’Аміко, родичкою міністра закордонних справ Італії Галеацо Чано. Проте з патріотичних міркувань повернувся влітку 1941-го в рідний край, що опинився під німецьким управлінням.

Після арешту гестапо Олександра й Василя утримували в Аушвіці, зрозуміло, не разом. Там їх обох порізно замордували. Коли Марії, дружині Олександра, повідомили про смерть чоловіка, то, за однією з версій, на вимогу міністра Чано табірне гестапо провело розслідування обставин загибелі братів. Одного вбивцю взяли під посилену варту й невдовзі розстріляли.

У серпні 1940-го в Кракові Василь Бандера пошлюбив Марію Возняк. Єдина їхня донька Дарина (1941–2020) вийшла заміж за Опанаса Заливаху, відомого митця й дисидента, з яким народили й виховали сина й доньку. Світ вельми тісний, а для справжніх патріотів і поготів.