Степан Бандера

Розділ 5. Світогляд

Світоглядні уявлення Степана Бандери безпосередньо чи опосередковано відбито в рукописних і друкованих творах, які він опрацьовував, готував, публікував під своїм ім’ям і редагував.

Наріжні думки, які поділяв і дотримувався, він переважно висловлював публічно. Головні ідейні настанови так само виразно проявилися через його бойову й пропагандистську діяльність.

Бандерине світосприймання не було застиглою магмою, радше нагадувало пластилін у вмілих руках найближчого оточення. Воно змінювалось із віком і досвідом. На нього впливали суспільні настрої та геополітичні перетворення.

Беремо до уваги той факт, що Організація українських націоналістів активно впливала на суспільні процеси й до певної міри визначала політичне обличчя України свого часу. З нею конкурувало багато різних об’єднань, зокрема партій, як націоналістичних (іншої спрямованості), так і демократичних, консервативних або комуністичних.

Усі вони залишили слід в історії. Та не кожна з них набула жаданого розголосу й уславлення в наступних поколіннях.

До занять політикою Степана Бандеру заохотив активіст визвольного руху Степан Охримович (1905–1931), випускник-відмінник Стрийської гімназії 1923-го. Спочатку він давав тезкові читати знакові твори, найперше хрестоматійну брошуру Миколи Міхновського «Самостійна Україна», написану 1900 року й виголошену в Полтаві та Харкові на правах програми Революційної української партії — лівоцентристського спрямування.

Потім Охримович долучив Бандеру до таємної спільноти націоналістів.

Слід наголосити, що до націоналізму його майбутній символ прихилився не відразу. Разом з односельцями юний Степан Бандера симпатизував Українській радикальній партії. З однодумцями її заснував 1890 року геніальний письменник, багатогранний науковець, оригінальний мислитель Іван Франко, та згодом покинув її лави й перейшов у національно-демократичний табір.

У молодому та зрілому віці Бандера теорію та практику соціалізму категорично відкидав. Одначе спочатку він опинився під впливом, вочевидь, приятельського кола своєї родини й, зокрема, частого батькового гостя Ярослава Веселовського, який належав до активістів радикальної партії. До того ж її представники були серед засновників Західноукраїнської Народної Республіки, де обіймали важливі державні пости.

Складно відповісти на запитання про те, коли Степан Бандера остаточно розійшовся з радикалами (соціалістами), які мали стабільно високу виборчу підтримку в рідному селі Старий Угринів. Прибічником Української радикальної партії він залишався ще напередодні виборів до польського двопалатного парламенту 1928 року, коли 4 березня обирали сейм, а за тиждень — сенат.

Таким його запам’ятав гімназійний товариш Григорій Мельник, який разом з близьким приятелем Олексою (Олександром) Гасиним, майбутнім начальником головного військового штабу Української повстанської армії, вподобав Українське національно-демократичне об’єднання вслід за багатьма односельцями з Конюхова (менш ніж за десять кілометрів од Стрия).

Утрьох — Бандера, Гасин і Мельник — випадково зустрілися на залізничному вокзалі Стрия. Трохи «пополітикували», хоч і не мали права голосу, позаяк не досягли вікового виборчого цензу — двадцяти одного року. Розійшлися противниками.

Як не парадоксально, невдовзі всі троє стали однодумцями-націоналістами. Відкинули й радикалізм, і національну демократію, що підкорили їхні рідні села та весь край.

На світогляд Степана Бандери, як і низки його ровесників, впливали націоналістичні пропагатори, згуртовані навколо львівського щомісячного журналу «Літературно-науковий вісник». Його редагував у 1921–1932 роках політичний мислитель Дмитро Донцов. Його головний твір — книжка «Націоналізм». Вийшла 1926-го, а ставши популярною серед молоді поза радянською Україною, неодноразово перевидавалась. У ній обґрунтовані засади одного з типів націоналізму — чинного (за самоназвою), або інтегрального відповідно до наукової класифікації.

Ідеї Донцова відлунили в нелегальних молодіжних групах, передусім гімназійних і студентських. Вони переважно контактували з Українською військовою організацією, що заснована в Празі в липні 1920-го.

У 1926-му, у рік виходу знаменного твору Донцова, згадані спільноти об’єдналися в Союз української націоналістичної молоді. Тут на чільних ролях і перебував Степан Охримович, який визначив політичну біографію Степана Бандери.

Зовсім скоро завважене молодіжне об’єднання послужило кадровою базою новоствореної Організації українських націоналістів.

Публічно наріжні підвалини своїх світоглядних настанов Степан Бандера найкраще оприявнив на Львівському судовому процесі над українськими націоналістами, що розпочався 25 травня 1936 року. Він саме опинився повторно на лаві підсудних серед двадцяти семи обвинувачених. Перед тим у Варшаві його засудили до смертної кари, яку замінили довічним позбавленням волі.

У Львові нарешті підсудним дозволили відповідати українською мовою, а не лише державною — польською. Тут одночасно Бандера відкрито виступив як крайовий провідник забороненої підпільної Організації українських націоналістів. До його слів уважно прислухалися присутні в судовій залі, зокрема представники радянської дипломатичної служби. Відтоді в СРСР його віднесли до непримиренних ворогів.

— Організація українських націоналістів виступає проти більшовизму тому, що більшовизм — це система, за допомогою якої Москва поневолила українську націю, знищивши українську державність, — безапеляційно й пристрасно заявив Степан Бандера на велелюдному суді у Львові. — Виступає також ОУН проти комунізму тому, що комунізм — це рух, світоглядно протилежний націоналізму.

Бандера стверджував, що тодішньою головною ареною протидії більшовизму були східноукраїнські землі, де точилася безкомпромісна боротьба не на життя, а на смерть. Звісно, більшовицька преса оминала її висвітлення. На його переконання, націоналісти на сході України вчинили жертовний спротив. Велемовним, хоч і частковим свідченням цього він вважав політичні замахи й численні акти саботажу в колгоспах і на фабриках, на яких визискували поневолений люд.

На західноукраїнських землях націоналісти наступально протистояли комуністичному рухові. Вони посилювали місцеві протимосковські настрої засобами контрпропаганди. Як визнав Степан Бандера, його однодумці ефективно змагалися зі сповідниками комунізму також і засобами фізичного насилля. Адже більшовики в підкорених землях фізично знищували український народ масовими розстрілами, голодом, яких охопив мільйони людей, постійними засланнями до Сибіру та на Крайню Північ — Соловецькі острови в Білому морі або Соловки.

— Більшовики виселяють із широкої прикордонної смуги українців, а на їхнє місце селять москалів — червоноармійців і чекістів, — наводив загальновідомі, а не розвідувальні дані промовець, виправдовуючи соратників за протикомуністичний терор. — Більшовики застосовують фізичні методи, тому ми застосовуємо в боротьбі з ними фізичні методи.

Скориставшись нагодою, він категорично засудив усіх українців-колаборантів, які співпрацювали з радянською чи польською владами. А в прикінцевому слові у львівському суді Степан Бандера навідруб заперечив твердження сторони обвинувачення про те, що на лаві підсудних опинився гурт небезпечних терористів з їхнім штабом.

— Хочу сказати, що ми, члени Організації українських націоналістів, не є терористами, — спростовував він головну прокурорську версію. — ОУН охоплює своїми акціями всі ділянки національного життя.

Використавши судову трибуну, Бандера доводив до загалу, що його спільники зовсім не зводять свій чин головно до бойових акцій. Бо це не єдина та не найперша ділянка колективних зусиль. Оскільки предметом судового розслідування стали кілька здійснених замахів (атентатів), то оратор одразу дезавуював хибне враження про те, що Організація українських націоналістів аж ніяк не рахується з цінністю людського життя взагалі, не мовлячи ширше про християнські чесноти.

— Коротко скажу: люди, які весь час у своїй праці усвідомлюють, що кожної миті можуть самі втратити життя, такі люди більше, ніж хто-небудь інший, уміють цінувати життя, — вдався до резонного контраргументу Степан Бандера, невимушено й природньо підсиливши його емоційне сприйняття присутніми в судовій залі. — Вони знають його вартість, ОУН цінує дуже високо життя своїх членів, але наша ідея в нашому розумінні така велична, що коли йдеться про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а тисячі жертв треба посвятити, щоб її зреалізувати.

Властиво, означений культ самопожертви гармонійно ліг в основу теорії чинного націоналізму Дмитра Донцова з акцентом на націю як найвищу цінність і державний ідеал. Фактично повторювались ідеологічні постулати тогочасного націоналізму. Принагідно Бандера ненав’язливо їх персоніфікував, наголосивши на власній героїчній місії:

— Вам добре відомо, що я знаю, що наложу головою, і відомо вам, що мені давали змогу моє життя урятувати. Живучи рік з певністю, що я втрачу життя, я знаю, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі це життя втратити. Але впродовж усього часу я не переживав того, що переживав тоді, коли посилав двох наших членів на певну смерть — Лемика і того, хто вбив Пєрацького.

Окремо й розлого Степан Бандера прояснив національні інтереси з огляду на міждержавні взаємини на прикладі замаху 21 жовтня 1933 року на Андрія Майлова, секретаря радянського генерального консульства у Львові. Польська прокуратура закидала Організації українських націоналістів намагання зіпсувати польсько-радянські відносини, які налагоджувалися.

Адже 25 липня 1932-го в Москві між Річ Посполитою Польською (Польською Республікою) та Радянським Союзом підписано пакт неагресії (договір про ненапад) на трирічний термін із можливістю автоматичного продовження ще на два роки.

Прокурорські твердження Бандера рішуче відкинув не тільки з практичних, а в першу чергу теоретичних міркувань. Річ у тім, що в політичній програмі Організації українських націоналістів заперечувалася орієнтація на яку-небудь зовнішню силу. Тим паче відкидалися плани відновлення й побудови незалежної України внаслідок польсько-радянського військового конфлікту.

— Польсько-більшовицькі відносини не можуть впливати на наші політичні розрахунки, — переконував Степан Бандера, привертаючи на свій бік досвід минулих поколінь. — Нарешті, з історії ми знаємо, що подібні концепції не мали успіху, і коли йдеться про Україну, то Польща з Москвою завжди домовляться.

Ні, насправді. Принаймні сучасні реалії, спричинені російсько-українською війною, що розпочалася 2014-го й триває досі в широкомасштабній фазі російської агресії та визволення Україною всіх тимчасово окупованих ворогом земель, доводять протилежне. Сучасна Польща — надійний стратегічний союзник незалежної України.

Своєрідним дзеркалом світоглядних візій Степана Бандери є постанови Другого великого збору українських націоналістів, що відбувся у квітні 1941 року в Кракові. Їх наново передрукували з певними корекціями в 1955-му в збірці «ОУН у світлі постанов великих зборів». Там відображені прописні істини, які синтезують Бандерині суспільні погляди й політичні переконання. Головне в них — ідея Суверенної Соборної Української Держави. Точкою відліку її втілення став 1900 рік, коли Микола Міхновський на Лівобережній Україні заснував перші націоналістичні гуртки. Вочевидь, малися на увазі осередки Революційної української партії.

Відтак після «упадку Української Держави» (внаслідок поразки Української національної революції) полковник Євген Коновалець (загинув «з руки агента Москви» у 1938-му) заснував 1920 року й розбудував Українську військову організацію, а 1929-го — Організацію українських націоналістів. Остання повела масові протипольські та протимосковські акції, а на Закарпатті — ще й «збройну оборону перед мадярськими наїзниками» — захист Карпатської України, проголошеної незалежною державою 15 березня 1939 року, від кривавої агресії Угорщини.

Українські націоналісти станом на квітень 1941-го, згідно з їхніми заувагами, відзначилися революційно-визвольною боротьбою проти чотирьох держав- окупантів — Польщі, Румунії, СРСР, Угорщини. До внутрішніх ворогів зачислені «опортуністичні елементи», які спільно з «одним польським провокатором» (очевидно, зроблено непоштивий натяк на Ярослава Барановського) захопили владу в ОУН і проголосили «вождем» Андрія Мельника на нелегітимному Другому великому зборі українських націоналістів.

Щоб запобігти безладу, незгідні, очолені Степаном Бандерою, симетрично й повторно провели свій Другий великий збір у квітні 1941-го. На ньому ухвалено низку постанов: програмних, політичних, військових, вишкільно-виховних, пропагандистських, а також у «справі диверсії інженера Андрія Мельника». Одночасно затверджено новий устрій (статут) й окремі керівні рішення.

У «Програмових постановах» основою світогляду членів Організації українських націоналістів визначено революційну боротьбу «за силу і добро» нації, тобто її всебічний розріст (розвиток) і добробут. Це могла забезпечити винятково суверенна Україна. Життєздатність власної держави можлива за умови сильної влади (центральних органів), потужних збройних сил та «єдиної політичної організації провідного національного активу» під робочою назвою «визвольний Фронт української національної революції».

Проєктувався державний лад на засадах етноцентризму («рівність всіх українців у правах й обов’язках супроти нації й держави») та економічного солідаризму, домінуванні приватної власності. Зроблено виняток для державної власності на важку індустрію та транспорт. Ішлося про державне регулювання фінансово-господарських відносин, соціальні гарантії та свободу віросповідання. Різко заперечено комуністичний світогляд, інтернаціоналізм і капіталізм (як державний, так і ліберальний). Також наголошувалося: ОУН бореться за свободу всіх народів, поневолених Москвою, та їхнє право на своє власне державне життя.

Взірцевими визначено сім різновеликих історичних постатей в такій послідовності — національний пророк Тарас Шевченко, полковник Євген Коновалець, київські князі Святослав і Володимир Великий, гетьман Богдан Хмельницький, політики Микола Міхновський та Симон Петлюра.

Ось таким бачився національний пантеон.

У «Політичних постановах» Українську революцію «в московській імперії СРСР» поєднано з визвольною боротьбою «поневолених Москвою народів» під гаслом «Свобода народам і людині!». Ішлося про доцільну «платформу спільної боротьби поневолених народів проти московського імперіалізму».

Водночас ворожими визначені три види політичних сил. Це, по-перше, польські угруповання, котрі прагнули відновлення окупації українських земель. По-друге, мовилося про «жидів як підпору московсько-більшовицького режиму» з виокремленням від них «народних мас» — пересічних представників єврейської спільноти. Чітко застережено щодо «прогромів жидів», на які провокував «московсько-большевицький уряд», інспіруючи «протижидівські настрої». По-третє, називалися «українські опортуністичні партії та емігрантські групи», починаючи «дрібноміщанською групою попутчиків націоналізму Андрія Мельника».

Грімко проголошувалася соборність — державна єдність усіх українських земель. Зокрема — з «прилученням Закарпаття до Української Держави». Його на той час окупувала й анексувала Угорщина.

«Військові постанови» націлювали на створення профільного штабу ОУН й осередків власних мілітарних сил як ядра армії, що «злучить українців всіх земель в один національний моноліт». Воєнна доктрина мала врахувати історичні традиції, геополітичну ситуацію та новітні засоби втілення стратегічних завдань.

Що важливо, в розділі «Вишкільно-виховні напрямні» запропонували збалансувати революційно-бойову і державотворчу (суспільно-політичну) підготовку своїх членів з акцентом на знання радянської дійсності.

Найбільші за обсягом «Пропагандивні напрямні». Зрозуміло. Пропаганда й контрпропаганда, найперше протибільшовицькі, належали до найважливіших завдань націоналістів. Їх проводили з огляду на регіональну специфіку трьома напрямками для різних середовищ: для українців у СРСР, західної діаспори («українців поза московською займанщиною»), поневолених Москвою народів. Так, на Закарпатті (Закарпатській Україні) повинні були політично викривати «мадярського й московського окупанта» і поширювати соборницькі ідеї.

В оригінальних постановах 1941 року саме в розділі «Пропагандивні напрямні» вводилися зміни щодо зовнішніх символів й організаційного привіту. По-перше, скасовано відзнаку ОУН у вигляді тризуба з мечем (залишилася чинною в прибічників полковника Андрія Мельника), а до обов’язкового вжитку запроваджено загальнонаціональний герб — тризуб Володимира Великого в стилістиці Центральної Ради.

По-друге, відмітним символом став прапор — із чорної та червоної смуг. Опис і пропорції не були затверджені, проте його як червоно-чорний поряд із національним синьо-жовтим прапором широко використовували вже під час святкувань відновлення держави Україна в липні 1941-го.

По-третє, встановлено офіційне привітання у формі піднесення випростаної правої руки в право-скіс вище висоти вершка голови. По суті, йдеться про римський салют, який поширився в багатьох новітніх державах. Зокрема, запозичили його як ідеологічний маркер у фашистській Італії та нацистській Німеччині. У редакції цих постанов 1955 року цю частину тексту вилучено цілком з очевидних мотивів, але без пояснень. Також у квітні 1941-го вирішили вітатися повною вимовою гасла «Слава Україні!» і відповіддю «Героям Слава!», або скороченою: «Слава» — «Слава». Вони відтоді наміцно закріпилися в масовій свідомості.

По-четверте, запроваджені три обов’язкові щорічні свята — День соборності 22 січня, День героїв революції 23 травня, День боротьби 31 серпня.

Вибір цих дат був закономірним. 22 січня 1918 року Українська Центральна Рада ухвалила рішення — Четвертий універсал — про незалежність Української Народної Республіки, а 22 січня 1919-го на Софіївському майдані в Києві проголошено Акт злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки.

Відтак 23 травня 1938 року в Роттердамі від руки радянського вбивці загинув голова Проводу українських націоналістів полковник Євген Коновалець. Того ж місяця трагічно загинули й два інші чільні відзначеного пантеону — 3 травня 1924-го знайшли повішеним у київському саду Миколу Міхновського, а 25 травня 1926-го радянський агент застрелив у Парижі Симона Петлюру.

Наостанок. 31 серпня 1919 року спільний похід об’єднаних армій — УНР і ЗУНР — завершився вигнанням більшовиків і здобуттям Києва. Столицю відразу ж довелося покинути під натиском формування «Збройні сили на Півдні Росії» під командуванням генерал-лейтенанта Антона Денікіна. Проте Організація українських націоналістів під проводом Степана Бандери глорифікувала цю подію, котру інколи вважають «Київською катастрофою». Попри песимістичні оцінки, прихильники Бандери трактували її тріумфом української зброї та блискучою перемогою ідеї соборності — придніпрянців і наддністрянців, галичан, волиняків і кубанців.

«Постанови в справі диверсії інженера Андрія Мельника» підсумували майже трирічний відтинок історії від моменту загибелі провідника Євгена Коновальця в травні 1938-го в Роттердамі до Другого великого збору в Кракові у квітні 1941-го. Акцентувалося на очищенні від шкідників й оздоровленні відносин у керівних колах, які причетні до «диверсії в ОУН».

Заявлено, що полковник Андрій Мельник нездібний кермувати революційним рухом, перейшовши на бік зрадників і шкідників Ярослава Барановського, Омеляна Сеника та інших. Його спадкоємне призначення провідником розцінювалося як нелегітимне — за фіктивним усним заповітом Євгена Коновальця.

Вказувалися юридичні колізії, що підірвали правомочність з’їзду українських націоналістів 27 серпня 1939 року та його рішення. Законність акта від 10 лютого 1940-го, згідно з яким утворено Революційний провід, обґрунтовано історичною необхідністю та «волею членських кадрів». Через те Андрія Мельника з прибічниками виключено з ОУН, а надалі організація революційно-визвольні змагання вестиме під проводом Степана Бандери.

Новий «Устрій Організації українських націоналістів» завершувався коротким текстом присяги Провідника. У статуті насамперед визначено критерії набуття повноправного членства. Його обмежили віковим цензом, тобто не приймали молодших двадцять одного року. Вищим керівним органом визначено великий збір, який повинен скликатися що п’ять років, за винятком надзвичайного. До повноважень великого збору віднесено вибори провідника, генерального судді та головного контрольного (контролера).

Провід ОУН трактовано допоміжним виконавчим органом провідника, який підзвітний великій раді. Її ж наділили правом, крім того, скликати надзвичайні з’їзди й проводити свої засідання щопівроку. Зі свого боку генеральний суддя відповідав за функціонування головного трибуналу, а генеральний контрольний наглядав за фінансово-господарськими справами з обов’язковим щорічним звітуванням перед великою радою.

У прикінцевих положеннях — «Покликання властей Організації українських націоналістів й окремі рішення» — відзначено, що Другий великий збір обрав одноголосно провідником Степана Бандеру, який склав відповідну присягу. Це ж зібрання надіслало вітальні адреси Дмитрові Донцову, дружинам полковника Євгена Коновальця і Симона Петлюри, різним визвольним об’єднанням і родинам полеглих побратимів.

Як ілюстративне оформлення в кінці видання постанов 1941-го на звороті обкладинки зверху вниз розміщено шість гасел — «Україна для українців!» (пряме запозичення з «Десяти заповідей Української народної партії» Миколи Міхновського 1903 року), «В українській землі українська влада!», «Свобода народам! Свобода людині!», «Комуна — ворог народу!», «Кінець колгоспам і кріпацтву!», «З більшовиками по-більшовицьки!».

Варто зазначити, що свiтогляд Степана Бандери, як і будь-кого з його кола, визначав своєрідний катехізм. До нього ввійшли «Десять заповiдей українського нацiоналiста», або «Декалог» (автори Степан Ленкавський та Роман Чайковський, перегук зі згаданими заповіддями Миколи Міхновського), «Дванадцять прикмет характеру українського нацiоналiста» (Ярослав Старух), «Сорок чотири правила життя українського нацiоналiста» (Зенон Коссак і Дмитро Мирон), «Молитва українського революцiонера» (Осип Мащак) і Марш українських нацiоналiстiв «Зродились ми великої години» (слова Олеся Бабія).

Усі вони переважно створені, починаючи від 1929 року. Апробовувалися і шліфувалися протягом 1930-х. Остаточні варiанти публiкувалися після великого збору націоналістів під проводом Степана Бандери, що завершився в Краковi 4 квiтня 1941-го.

Водночас «Десять заповідей українського націоналіста», «Дванадцять прикмет характеру українського націоналіста», «Сорок чотири правила українського націоналіста» і Марш українських націоналістів офіційно перебували в активному вжитку прибічників Андрія Мельника. Засвідчує це й брошура «Український націоналістичний рух», що побачила світ у Празі відбитком з календаря-альманаху «Наступ» на 1942 рік.

Тоді й пізніше ображені опоненти в середовищі визвольного руху вважали сущого Степана Бандеру пересічною особистістю на тлі яскравих соратників. Аргументували, що Микола Лебедь перевищував його жорстокістю і рішучістю, Роман Шухевич — організаційним хистом, Степан Ленкавський — ясністю політичної думки.

Словами нинішніх критиків, історична роль Степана Бандери завищена послідовниками й противниками. А тому не відповідає скромнішій реальності.

Примітними є власноручні письмові свідчення головного командира УПА Василя Кука в радянському полоні 1954 року. Зі Степаном Бандерою він востаннє бачився навесні 1941-го, а дистанційно контактував із Закордонними частинами ОУН останнього разу навесні 1951-го. Кук виважено характеризував Бандеру з особистих вражень:

— Інтелектуально досить розвинутий, здібний, багато читав і працював над собою. Добрий організатор, практик. Любить владу, керівництво, вождівство.

У політичних поглядах Степан Бандера, за спостереженнями Василя Кука, відстоював «скрайно правий націоналізм». Щодо економіки — приватна власність і вільне підприємництво. Стосовно державного ладу — вождизм і партійна диктатура. А світоглядно — християнство. Натомість інтелектуальна опозиція в Закордонних частинах наполягала на демократизмі в партійній діяльності, житті еміграції та майбутній державі Україна.

Ішлося про дві тактики українських націоналістів: демократія чи диктатура. Обидві групи виражали інтереси дрібних і середніх власників. Послідовники Степана Бандери висловлювалися за повну приватну ініціативу (чистий капіталізм). А незгідні — за регульований капіталізм. Сам Бандера їх гостро критикував за підміну націоналізму соціалізмом.

Головний командир Української повстанської армії Роман Шухевич у своїх нотатках (знайдені при вбитому 5 березня 1950-го) кваліфікував розбіжності в середовищі Закордонних частин як розкол, що належить подолати. Тому тримався незалежної позиції.

Адже УПА — надпартійна, де не було жодних партійних осередків. Її політико-виховну роботу спрямовував самостійний орган — Українська головна визвольна рада. УПА підпорядковувалась УГВР. Усі члени й нечлени ОУН були рівноправними. Підкорялись лише командуванню.

Згідно з позицією Романа Шухевича, Закордонне представництво УГВР, якій підлягала Місія УПА, вело зовнішню політику від імені народу в Україні, що воює. Позначав її політонімом «Край». Закордонні частини виступали перед світом від імені власне революційної ОУН, себто під проводом Степана Бандери. Між ними можлива співпраця винятково на основі спеціального протоколу.

Українську національну раду, створену Закордонними частинами, Роман Шухевич, бувши «першим серед рівних» (одночасно з УПА очолював й ОУН на українських землях), вважав чисто емігрантською, недієвою, без стосунку до визвольної боротьби в Україні. Натомість визнавав ефективним Антибільшовицький блок народів, куди входила УГВР.

Засадничою ідеєю України, що воює, — «Краю» (УГВР, УПА, ОУН) була «Свобода народам! Свобода людині!», а не «Україна для українців» з арсеналу інтегрального націоналізму голови проводу Закордонних частин.

До речі, в переліку гасел ОУН під проводом Степана Бандери 1941 року «Україна для українців» посідала перше місце, а «Свобода народам! Свобода людині!» — третє. Як бачимо, Друга світова війна внесла істотні корективи.

Це реалії. І вагомий контраргумент. Хіба можливі політичні дискусії та розбіжності у вождистських спільнотах — авторитарних і тоталітарних? Мовиться про демократичні візії не диванних патріотів, а людей зі зброєю в руках. Для них щодень — наче останній. У щоразу вужчому кільці тотальної радянської ворожої облоги.

Світоглядно Степан Бандера доволі цільно проявився в численних працях, надто публіцистичних. Деякі з них прибічники й противники з неоднаковою метою розібрали на цитати.

Як-от:

— Комунізм цілком противний духові української нації.

Або:

— З москалями нема спільної мови.

Чи:

— Без власної держави, без визволення, а отже, і без визвольної боротьби, Україна не може мати ані свободи, ані добробуту, ані якої-небудь тіні демократії.

Сповідуючи етноцентризм, надпартійність і монократизм, як і завважено в засадничих положеннях Організації українських націоналістів із моменту створення, Степан Бандера не покладався на вичікування якихось ідеальних умов («найкращих нагод») і надто на зовнішні чинники — «готовність допомогти». Адже сама нація повинна повсякчас виборювати власну осмислену долю попри навіть украй несприятливі передумови й поточні обставини.

Тривкий національний успіх, як Степан Бандера безугавно переконував, можливий винятково на усталених світоглядних підвалинах («властивих для нашого ґрунту») за умови послідовних й активних зусиль — «при добрій волі та найкращих змаганнях». Інакше нація зазнає фіаско, себто «помножить руїни».

Водночас аж ніяк не обійти одвічну дилему: здобути головну мету в боротьбі та «в усякій розумній політиці» неможливо без яких-небудь утрат. Тому пожертвувати ліпше заздалегідь малим, тактичним — частковими компромісами щодо позицій та цінностей, проте виграти, здобути важливу перемогу. В її ціну свідомо й невідворотно закладаються певні втрати, нерідко болісні та великі.

— Що більша мета, що тяжче змагання — то більші бувають жертви, — ось як він помишляв.

З тим вельми складно не погодитися.

У практичному втіленні національних цілей Степан Бандера чи не найчільніше місце надавав суб’єктивній категорії обґрунтованого істинного переконання, або ж віри, що, як він небезпідставно гадав, «найбільше скріплює сили душі». Відтак перекидав місток до найвищого абсолюту — Бога, трактуючи тяглість, неперервність визвольної традиції та поточну націленість на результативну боротьбу. Хоч і розтягнуту в часі.

— Розділені кордоном смерті, але з’єднані зв’язком віри, ідеї і любові — живі та померлі можуть собі взаємно помагати перед Богом і через Бога, — в такому узагальненому й відстороненому фокусі Бандера афористично розглядав сенс життя осіб свого штибу, тобто тих, які обрали небезпечний шлях революційних звершень.

— А мірилом любові є готовність щось жертвувати: бодай гріш, бодай труд, а в потребі — власне життя, — мовив Степан Бандера, згідно з мемуаристом Євгеном Побігущим, не з уст, а серця в сутінках перед вечірньою ватрою в літньому таборі Спілки української молоді 1956 року.

Відбувалося це в шпильковому лісі на березі річки Лех поблизу міста Шонгау, за сім десятків кілометрів у південно-західному напрямку від Мюнхена.

Розглядаючи сутність політичних рухів на тлі світової історії, Степан Бандера виокремив пріоритетну роль двох чинників: ідеї та людини. У будь-якій ідеології для нього багато важили провідні світоглядні засади, а в усякому політичному об’єднані — керівні програмні постанови.

Образно кажучи, йшлося про своєрідну колективну душу, або ж певний внутрішній зміст конкретної діяльної спільноти. Адже саме живі люди, а не абстрактні істоти, розробляють, визнають, поширюють, коригують і здійснюють суспільні ідеї, беручи активну участь в прагматично організованому русі.

Першорядним внутрішньополітичним завданням він бачив уміле й системне охоплення всього загалу громадян. Належало дійти до свідомості всіх українців. І суспільно активних, і збайдужілих. Однаково в рамках громадського життя, чи поза ним.

Узявши за об’єкт безпосереднього політичного впливу співвітчизників — «усю народну масу», однодумці Степана Бандери найважливішою справою вважали прискорене залучення до спільної визвольної боротьби найбільшої та найвартіснішої частини сучасних їм українців.

Знову ж таки, Бандера завжди остерігався згубних наслідків сприяння й допомоги своїм прихильникам зовнішніх сил — «чужосторонніх чинників». Був твердо впевнений, що жодні дотичні спонсори не повинні погоджувати й коригувати стратегічні напрямки на українському відтинку, засоби й характер досягнення поточних цілей.

Іншими словами, націоналісти мусять діяти у визначеному самостійно руслі. Закономірно, що вони не мають зважати на те, що признається, приховується чи заперечується ситуативними помічниками з уповноважених установ чи органів чужих держав.

До місця наголосити, що Степан Бандера категорично застерігав усі українській течії та групи, заангажовані визвольними змаганнями, від ілюзорної орієнтації на закордонну допомогу, зосібна й західних держав. Даремною тратою часу й енергії він бачив намагання узгоджувати національні інтереси («достосовувати українську політику») з позиціями зовнішніх союзників, явних чи прихованих.

Таку ненормальну ситуацію Бандера метонімічно порівнював, якщо творчо переповісти, з лякливою ходою «безвиглядними манівцями» тих, які заблукали з першого кроку в неправильному напрямку.

На стійке його пересвідчення, ідеологічна праця кожної політичної сили має прямо й безпосередньо відображати суспільні реалії та стратегічну мету. Враховуючи соціальну неоднорідність суспільства, в процесі національного розвитку всі верстви й спільноти («кожне середовище») виконують властиві функції в межах і формах, на які спроможні власноруч відповідно до реальних можливостей.

На думку Бандери, «кожне серйозне середовище» мусить утілювати визначену національну програму, певний її напрямок незалежно, без огляду на внутрішні та зовнішні умови та чинники. Оскільки йдеться про спільну перемогу — повне здійснення державницької ідеї, то невідкладний обов’язок усіх учасників полягає в тому, щоб докласти найбільших старань. Й одночасно слугувати прикладом для тих, які інертніші, проте теж можуть зробити якнайбільше для своєї нації.

Своїм природним середовищем Степан Бандера бачив тільки змагання (активну суспільну діяльність). А змістом усього життя — боротьбу, надто в нелегальних формах із місією самопожертви. Водночас він сповідував тактичні засади й принципи політичної гнучкості стосовно конкретно означеної ситуації.

Головне полягало в тому, щоб послідовно й невідступно прямувати до основної мети найпевнішими шляхами за всіх обставин і поетапно втілювати поставлені завдання.

Як ішлося, він запропонував «єдину реальну визвольну концепцію» з опорою на власні національні сили. Вона підлягала реалізації революційними інструментами в усіх суспільних площинах, зокрема політичній, військовій та культурній.

Мовилося про повне знищення чинного колоніального стану. Проєктувалася в загальних рисах побудова цілком нового ладу, під кожним оглядом кращого, відповідного потребам і бажанням українського народу.

На карб ставилася прописна істина: Росія, зі своїм глибоко вкоріненим, а в сучасну добу найбільш розпаленим загарбницьким імперіалізмом у кожній ситуації, у кожному стані, всіма силами, з усією запеклістю кидатиметься на Україну, щоб утримати її в складі своєї імперії чи наново поневолити.

Тому ним осібно говорилося на рівні аксіоми про те, що з порядку денного ніколи не варто знімати постійну готовність України до глибокого й тривалого протистояння зі своїм одвічним ворогом, зацикленим на перманентній агресії.

У проблемній та значній за обсягом статті «Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс» 1950 року Степан Бандера обґрунтував низку принципових ідей, що стосувалися теорії та практики ведення довготривалої визвольної боротьби. Він її розумів як національну революцію із заздалегідь визначеною метою. Серед головних і найбільших ворогів України фігурує тоталітарна Росія. Адже більшовицька Москва слушно вбачає в українському націоналістичному революційному визвольному русі найнепримиреннішого, найнебезпечнішого ворога, що безупинно веде боротьбу з нею на всіх фронтах і відтинках.

Протидіяти Москві слід скрізь трьома шляхами: в самій Україні, серед усіх народів, поневолених більшовизмом, а також у решті світу.

Наразі Степан Бандера полемізував з політичними опонентами в еміграційній спільноті, найперше з видатним письменником Іваном Багряним, який від 1948-го очолював Українську революційно-демократичну партію та редагував півтижневик «Українські вісті», що виходив у німецькому місті Новий Ульм, земля Баварія.

Найперше Бандера доводив шкідливість гасла «За демократичний лад в Україні» замість заклику «За самостійну національну державу». На його думку, єдиною історичною місією націоналістичного руху слугує винятково державна суверенність і соборність України.

Здійснити таке покликання й призначення можливо тільки реальною революційною визвольною боротьбою на підставі концепції чину — вольовими зусиллями меншої, проте національно свідомої та діяльної частини. Тож він окреслив потребу цієї боротьби «на всіх ділянках життя, широким фронтом, різними формами, як постійно діючий і всезростаючий процес, аж до повної перемоги».

У зв’язку з цим Степан Бандера вивів для своїх однодумців формулу про революційне змагання як національну боротьбу в царині духовності та культури, що ведеться суспільно-політичними й мілітарними засобами за повне знищення старого й побудову цілком нового ладу відповідно до українських інтересів. Збройна боротьба бачилася суттєвою складовою національної революції, а її фізичними формами — всенародне повстання та «збройний зрив цілого народу».

Рівночасно розв’язувалися три визначальні незворотні завдання — остаточне подолання ворога у відповідний момент, прискорене будівництво самостійної держави й неухильне досягнення національної та соціальної свободи.

У 1950 році Степан Бандера не покладався лише на сприятливі наслідки від можливої війни США та їхніх союзників проти СРСР, яка тоді жваво обговорювалася. Збройні виступи він розглядав у поєднанні з усіма видами визвольної діяльності, зокрема в освітній чи культурній сферах.

Повоєнну політичну ситуацію Бандера трактував такою, що звузила можливості збройної боротьби, унеможлививши розширення військових акцій та розгортання повстанських операцій. Тому всебічний та глибинний революційний процес потребував компенсаційного посилення суспільно-політичних секторів або ж агітації та пропаганди.

Основні ідеї Степана Бандери, якими він тоді жив і керувався, зводилися до такого.

По-перше, українська визвольна боротьба є національною революцією, спрямованою на здобуття Української Самостійної Соборної Держави. До того ж вона не просто протирежимна — антибільшовицька, а історична — України з Росією.

По-друге, збройна боротьба є важливим складником революції, що охоплює всі ділянки суспільного життя.

По-третє, успішна українська визвольна революція можлива тільки на засадах чинного (інтегрального) націоналізму. Його ідеологія, програма й практики повинні в повному обсязі відображати прагнення українського народу в усіх суспільних сферах.

В ідейно-концептуальному вимірі Степан Бандера послідовно дотримувався національної орієнтації на власні сили. У повоєнний період він опонував панівним верхівкам держав Заходу, які у своїй зовнішній політиці посутньо ігнорували підневільне становище народів, які опинилися під диктатом чи владою Кремля.

Загалом Бандера під запитливим кутом зору розглядав невиразну й почасти інфантильну позицію західних держав у двополюсному світі, що саме формувався. Адже в умовах доволі жорсткого міжцивілізаційного протистояння, що наростало, потребувалося зосередити більше уваги й ресурсів на критичному напрямкові — належній допомозі визвольним рухам поневолених Москвою народів.

Важливим і відкритим питанням при з’ясуванні світоглядних засад Степана Бандери залишається його ставлення до цивілізаційних (загальнолюдських) цінностей, найперше — демократичного суспільства. Підводним рифом, зрозуміло, тут є принагідна спокуса мимовільного презентизму або ж осучаснення минулого внаслідок особливостей поточної інтелектуальної кон’юнктури.

Спробуємо неупереджено вислухати самого політика.

— Між ідеями й гаслами треба відрізняти такі, що мають універсальне значення, які приймаємо й ними оперуємо, так само як іншими силами, — пояснював Степан Бандера. — Сюди належать гасла демократії і різні загальнолюдські ідеї, кличі. Від них відрізняємо такі кличі, які мають найсуттєвіший і цілком конкретний зміст наших власних цілей, і через те є нашими, прапорними.

Головним чином Бандера простежував демократію через призму підміни поняття, котре масовано нав’язувала у світі розгалужена радянська пропагандистська машина. Він гостро викривав масштабну «більшовицьку безсоромність», з якою СРСР азартно виступав речником і захисником «найсправжнішої демократії». Його непокоїло толерування на Заході тих радянських інсинуацій.

Окрему увагу приділив Бандера українській політичній еміграції. Вона хибно, на його світосприймання, нав’язувала визвольному рухові гасло боротьби за демократію як прапорне, тобто головне.

— Протиставна до націоналістичної визвольної концепції концепція тільки протирежимного резистансу має ще одну засадничу, неправильну й шкідливу підставу, — наполягав Степан Бандеру, а під осучасненим позирком годиться навіть сказати, що пророче, якщо долучити до його аргументації ще й російську агресію проти України від лютого 2014 року донині. — Прихильники самого протирежимного резистансу борються лише проти більшовизму і його імперіалізму, а не проти Росії, до того ж, сохрани Боже, не проти російського народу. Бо, мовляв, більшовизм і російський імперіалізм нібито відділені від російського народу, який за його імперіалізм не відповідає, його не хоче, не підтримує, а навпаки, хоче його повалити.

Ця теза нагадує нинішню — про «хороших росіян», які начебто не менше постраждали від теперішнього тоталітарного режиму — путінського. Але нічого вдіяти не можуть і не хочуть.

У тому Степан Бандера був безкомпромісним. Переконував, що змагання за державну незалежність України ведеться не просто проти Росії, а проти російського більшовизму й усіх різновидів загарбницького імперіалізму, притаманних російському народові в минулому й тепер.

— Якщо завтра на зміну більшовизмові прийде інша форма російського імперіалізму, то він так само насамперед звернеться всіма своїми силами проти самостійності України, на її поневолення, — отакий прогнозований хід історичних подій для нього був елементарним і беззаперечним.

Свою систему поглядів Степан Бандера творчо пропагував у багатьох працях, здебільшого написаних у жанрі політичної публіцистики. Вони завше мали актуальну інформаційну прив’язку залежно від мінливої міжнародної ситуації. Бандера низку раніше висловлених положень уточнював і доповнював. Такі корекції не зачіпали його фундаментальних підходів щодо відновлення української держави.

У статті «Фронт поневолених націй» 1950 року Степан Бандера порушив питання координації спільної діяльності визвольних рухів. Таке об’єднання, позначене військовим терміном «фронт», випливало з доктринальних засад («революційної політики») українського націоналізму.

У такому самому річищі 21–22 листопада 1943 року в селі Будераж (двадцять п’ять кілометрів південніше міста Здолбунів Рівненської області) відбулася Перша конференція поневолених народів Східної Європи та Західної Азії. У ній взяли участь тринадцять делегацій: азербайджанська, башкирська, білоруська, вірменська, грузинська, кабардинська, казахська, осетинська, татарська, узбецька, українська, черкеська, чуваська.

Загалом ішлося про чотири десятки делегатів, які воювали в національних та інших відділах Української повстанської армії. Вони проєктували Антибільшовицький блок народів, спільні дії проти російського та німецького імперіалізмів. Міжнародний правопорядок бачився ними системою незалежних держав кожної нації на своїй етнографічній території.

Українські повстанці розв’язували складніші завдання, ніж подібні рухи в країнах Європи, яких підтримували уряди у вигнанні й антигітлерівська коаліція. Ішлося про антиколоніальний збройний виступ бездержавної нації одночасно проти трьох імперських проєктів — німецького (нацистського), російського (радянського), польського. Це потребувало єднання з народами, які боролися проти іноземної залежності в межах етнічних кордонів.

Як наполягав Степан Бандера, українська еміграція невиправдано занедбала ідею Фронту поневолених націй. Аргументуючи позицію, він висловився принципово й гранично чітко: з морально-етичного погляду націоналізм нації, що вільна від чужоземного панування, відповідальний за всяке насильство й поневолення інших будь-де на земній кулі.

Отак Бандера апелював передовсім до західних держав. Заразом він покладав особливу політичну й моральну відповідальність за долю поневолених народів на українських націоналістів як найбільшу силу, що протистоїть московському (російському) імперіалізмові.

Україна перебувала в епіцентрі тих кровопролитних змагань. Ідеальним розв’язком подій було б, на думку дискутанта, розпад російської (радянської) імперії та здобуття державної незалежності всіма поневоленими народами.

Обмірковуючи ефективні засади розгортання Фронту поневолених націй, Степан Бандера загалом відкидав політичний курс на «безкровне визволення». Бо реальну незалежність, як показував історичний досвід, можна здобути тільки визвольною війною поневоленої нації.

У функціональні основи проєктованого Фронту закладалося різнобічне взаємопізнання історії, культури, релігії, соціуму, міжнаціональних взаємин усієї поневоленої Москвою людності. До того ж — без посередників, не крізь «московське густе сито або в її кривому дзеркалі». Географічний простір таких дій в уяві інтелектуального архітектора простягався від «залізної завіси» в Східній Європі аж до Тихого океану.

До завваженої проблематики він повторно повернувся невдовзі в ідеологічній статті «Завдання ОУН під сучасну пору» 1951 року.

Агресивна політика Радянського Союзу спонукала Степана Бандеру актуалізувати питання про роль і місце визвольної боротьби у зв’язку з можливою Третьою світовою війною. Його злободенні статі на цю тему вийшли впродовж 1950-го, а називалися «Війна в Кореї і національно-визвольна політика» та «Третя світова війна: визвольна боротьба».

Трохи згодом про такі питання докладно розглядалися в розлогій статті «Питання атомової війни і визвольна революція» 1957-го та в його останній праці «На півметі» 1959 року. Зазначалося, що в західних держав, зокрема США, відсутнє позитивне ставлення до української визвольної боротьби та її головної мети — знищення більшовизму й російського імперіалізму, розпаду СРСР і відродження на тих руїнах незалежних національних держав. На Заході прагнули тільки припинення радянської агресії та експансії. Тож конфліктували з Москвою в досить вузькому руслі.

— Війна в Кореї надала розвиткові міжнародної ситуації настільки виразні перспективи і темпи, що можливість Третьої світової війни стає серйозним чинником у всяких політичних членуваннях, навіть на недалеку мету, — відзначив Бандера, вдаючись до футурології за наслідками збройного нападу північних корейців на південних і тривалого кровопролиття (25 червня 1950 — 27 липня 1953).

У зв’язку з цим Степан Бандера закликав представників українського визвольного руху прагматично розглядати реалії та виклики тогочасних міжнародних відносин. Націлив виходити з тверезої оцінки політичних намірів і можливих кроків противників офіційної Москви, які першочергово переймалися занадто вузькими власними інтересами.

— Чи західні держави, зокрема США, при такій нашій поставі видвигнуть справу державної самостійності України як одну із цілей війни, так, щоб це їх зобов’язувало в подальшому і давало якісь гарантії? — резонно запитував Бандера, заглиблюючись в аналіз реальної політики. — А дальше питання — чи в їхній політиці нема таких елементів, які змагають до чогось іншого, які не дають місця для змагання за суверенність і соборність України в рамцях їхнього комплексу?

Розважливо роздумуючи, позитивних відповідей Степан Бандера не знаходив. Тому зробив раціональний висновок про те, що «українській справі» не знайшлося належного місця в тодішній американській зовнішньополітичній доктрині. Він вважав, що у Вашингтоні невиправдано ігнорували загалом «українське питання», а тим паче «концепцію українського визволення».

Недалекоглядну позицію тодішніх західних держав щодо СРСР Бандера називав політикою самообману. Таким же оманливим, на його погляд, стало й опертя Заходу «на відщеплення імперіалістичних тенденцій російського народу і більшовизму». Політичним аналітикам відразу впадало в око, що західні можновладці хотіли «звільнитися лише від смертельної загрози більшовизму, найгіршої форми російського імперіалізму». Тобто вони закривали очі на імперіалістичні настрої російського народу.

На визвольні рухи поневолених Москвою народів на Заході дивилися спрощено й утилітарно, націлюючи поборювати більшовизм і застерігаючи прагнути до незалежності.

Як засвідчував конкретними прикладами Степан Бандера, окреслену політику західних держав усіляко підтримувала тодішня російська еміграція. Починаючи з потуг генерал-лейтенанта Андрія Власова та його «Комітету визволення народів Росії» (заснований в листопаді 1944-го в співпраці з Третім Райхом), вона все намагалася підпорядкувати собі визвольні рухи всіх народів, підкорених СРСР.

— Третя світова війна в такій постановці не несла б нам визволення, — небезпідставно резюмував Бандера, кваліфікуючи описану вище західну дипломатію фальшивою та згубною. — Повалення самого більшовизму, а реставрування російської імперії в новій формі, в якій Україна далі мала б бути поневолена Росією — це для нас не є жодна розв’язка. Така справа для нас не варта найменшої жертви, а не тих велетенських жертв, які війна буде коштувати нашому народу, нашій країні.

Очікувана Третя світова війна, як і дві попередні, без утоми переконував Степан Бандера, не стане наслідком у справі відновлення незалежної України. Саме тому він укотре нагадував про єдиний шлях до справжнього визволення й державного суверенітету — національну революцію, що закономірно містить безкомпромісну боротьбу української нації проти більшовицької Росії.

— Поневолений чужою державою нарід може здобути справжнє і тривке визволення тільки власним змаганням, напругою всіх своїх сил у боротьбі на життя і смерть, — образно підсумував одне зі своїх головних ідеологічних положень Степан Бандера. — Пригожа ситуація, прихильність і допомога сторонніх сил може при тому відгравати часом і дуже значну, але завжди тільки допоміжну, а не основну роль.

Зрозуміло, що він уточнив логічну форму тої революції. Згідно з його візіями, мовилося про тотальну війну України з Росією, що з перманентної підпільної діяльності та спонтанних революційних акцій щоразу ширших кіл мусить перейти в загальнонаціональну збройну фазу — «повстанче піднесення цілого народу».

Водночас Бандера вважав, що в СРСР існувало основне підґрунтя для антитоталітарної (протибільшовицької) революції. Воно полягало в глибокому соціальному невдоволенні найширших верств пригнобленого населення, котре постійно залякується масовим терором.

У Степана Бандери не було жодних ілюзій, що подолання й викорінення більшовизму вимагатиме незлічимих жертв. Спроможні на них лише ті, що свідомо готуються до героїчного чину. До відповідних мотиваційних кроків Бандера відніс ненависть до радянського ладу, відданість величним ідеям відновлення власної держави й національної свободи.

Наявність героїчного авангарду він тлумачив вирішальним чинником для успіху революції. А в її результаті український народ візьме владу у свої руки, відновить незалежну державу й усебічно розвине суспільний потенціал.

У полемічній статті «За правильне розуміння визвольно-революційного процесу» 1955 року Степан Бандера відобразив здобутки та втрати українських націоналістів після Другої світової війни. Принагідно розвінчав марні сподівання на західні держави. Знову запропонував розглядати національну революцію не тільки в суто воєнному вимірі.

Ведучи далі полеміку в статті «Питання атомової війни і визвольна революція» 1957-го, Степан Бандера узагальнив перебіг повоєнного протистояння між західним світом і Радянським Союзом, яке тривало на той момент уже дванадцять років. Він належав до гурту тих аналітиків, які були впевнені, що західні держави могли розв’язати «радянську проблему» на свою користь відразу після розгрому нацистської Німеччини та її союзників.

Це було логічно відповідно до очікувань поневолених Москвою народів. Об’єктивною умовою того успіху слугувала воєнна перевага Заходу та підйом національно-визвольних рухів на радянських околицях. Одначе західні політики вирішили інакше, занедбавши свої національні інтереси й пожертвувавши чужою долею.

Незломно полемізуючи у звичній манері, Степан Бандера докоряв урядам західних держав за брак волі та рішучості щодо приборкання агресивного курсу Москви. Володіючи певний час монопольно атомною зброєю, Сполучені Штати Америки не змогли спинити радянську експансію в різні регіони світу. Через те, зробив висновок Бандера, безпідставно сподіватися на західну рішучість у майбутньому. Надто коли Радянський Союз почав сам виробляти атомні та водневі бомби.

— В образі модерної війни виявляється весь трагізм сучасної цивілізації, причиною якого є те, що в парі з матеріально-технічним поступом не йде відповідне духовно-моральне піднесення людей і народів, — окреслив Бандера глобальні виклики свого часу, що залишалися без належних відповідей.

Відтак він повернувся до вихідних положень, які формували сенс усього його життя:

— Вирішальною діючою силою революції є людина, яка в ім’я найвищих національних і вселюдських ідеалів веде боротьбу з московсько-совєтським імперіалізмом і людиноненависним комунізмом.

Моделюючи ситуацію можливої війни Заходу й Москви, Степан Бандера припускав, що національно-визвольним силам доведеться самостійно втілити свої державницькі програми. Тому слід врахувати актуальні військово-технічні аспекти. Адже новітня зброя диктує ведення війни, відмінне від звичного.

— Хоч більшовицька система створює дуже важкі умови для визвольної революційної діяльності, — терпеливо розраджував песимістів Бандера, — проте вона викликає серед усіх поневолених народів та в усіх ділянках життя стільки протибільшовицьких настроїв, прагнень і ферментів, що вибух загальної визвольної революції мусить неухильно прийти.

Сталося, до речі, як і передбачав Степан Бандера. Хоч і через тридцять років після його загибелі. 9 листопада 1989 року знесено Берлінський мур. Сателіти позбулися кремлівської опіки — обмеженого суверенітету. У Москві 25 грудня 1991-го саморозпущено СРСР. Безповоротно.

Значна за обсягом праця Степана Бандери «Перспективи української національно-визвольної революції» 1958 року призначалася для внутрішнього користування довіреного активу. По суті, вона підсумувала його політичну публіцистику повоєнного періоду в десяти промовистих розділах — «Необхідність національно-визвольної революційної боротьби», «Московський імперіалізм і комунізм — дві форми одного ворога», «Можливості докорінних змін на підбільшовицькому обширі», «Значення війни для національного визволення», «Еволюція більшовизму і частинні здобутки боротьби», «Протибільшовицька революція — єдиний шлях до визволення», «Національно-визвольна революція і російські протикомуністичні сили», «Спільний Фронт національно-визвольних революцій», «Проблема націонал-комуністичного фронту», «Розвиток і чинники революційного процесу».

— Оскільки визвольно-революційна боротьба є необхідною для життя і розвитку української нації, то нема чого зупинятися над питанням, чи вона є можливою, тільки відразу треба шукати відповідних доріг і способів для її успішного ведення, — безапеляційно, проте діловито й руба заявив еміграційний політик — видатний український націоналіст.

Як доводив Степан Бандера, імперіалізм російського народу — історичне явище, що посутньо залишається незмінним, варіюючи лише формами й методами. Комунізм (більшовизм) — одна з них.

Бандера визначив три основні теоретичні можливості радикальних перетворень на радянському просторі. По-перше, йшлося про усунення більшовизму зовнішніми силами збройним шляхом, тобто війною. По-друге, передбачалася внутрішня еволюція та глибинні зміни в більшовицькому режимі та його національній, суспільній, економічній, культурній політиці. По-третє, не виключалася протибільшовицька національно-визвольна революція поневолених Москвою народів.

Окрім основних варіантів, звісно, допускалися різноманітні комбінації їхніх елементів.

Розмірковуючи про війну як чинник національно-визвольної боротьби, Степан Бандера стрижневого значення надавав чинній воєнній ситуації. Він гадав, що можлива війна між СРСР та західними державами принесе українському народові значні людські жертви й нове спустошення. Проте колосальні втрати, яких уже зазнала Україна у більшовицькій неволі, перевищують очікувані наслідки визвольних зусиль.

Утім, Бандера дивився на них через призму збитків від застосування конвенційної зброї, а не ядерної.

Сама ж війна країн Заходу й СРСР, на думку Степана Бандери, не буде спрямована на національне визволення поневолених народів. Бо ж їхня державна самостійність не передбачена західною концепцією. Проте нова брань з усіх точок зору значно корисніша, ніж невизначена мирна ситуація. Адже тоді національно-визвольні рухи обов’язково розгорнуть свої збройні кампанії.

Генеральною директивою для всіх поневолених народів було творення власних збройних сил. До того долучалася невтримна ініціативність відповідно до національної логіки визвольних дій.

Кажучи про даремність надій на еволюційні зміни більшовицької системи, Степан Бандера висловлював живку впевненість у тому, що війна проти СРСР не може бути головною ставкою для визвольних змагань. Оскільки в народі, пригніченому радянським режимом, зберігається величезний революційний потенціал, то його потрібно своєчасно організувати й максимально використати.

Воднораз Бандера стверджував, що протирежимні настрої так само властиві російському народу. Тому протикомуністичні російські сили варто, не зволікаючи, залучити на потрібних напрямках і раціонально використати для досягнення визвольних цілей.

Степан Бандера неодноразово заявляв і доводив, що всі народи, які жадають визволення з-під гніту Москви, є природними союзниками українських націоналістів. Наполягаючи на єдиному визвольному фронті, він вказав на його продуктивні вияви — згаданий Антибільшовицький блок народів, узгоджені політичні платформи, спільні зовнішньополітичні акції, співпраця між окремими національно-визвольними рухами.

Торкаючись історії українського націонал-комунізму 1920-х і досвіду націонал-комунізму в європейських країнах, Степан Бандера вкрай негативно поставився до того явища. Одначе признавав, що з націонал-комуністами годиться взаємодіяти тоді, коли ще бракує ґрунту для національно-визвольного руху.

До того ж українські націонал-комуністи домагалися від Москви державної самостійності України. А під націонал-комунізмом він розумів ідеологічну концепцію побудови або збереження самостійної держави з комуністичним устроєм.

Окреме зацікавлення Степан Бандера в іпостасі політичного теоретика проявив до характеристики трьох базових рушійних сил національної революції — ідеї, організації, акції. Він наголошував, що програмні засади українського націоналізму визначають стратегію революційної перебудови всього суспільного життя.

Звичайно, не обійтися без перехідних етапів і форм «визвольно-воєнного періоду». Їх належить максимально зважено узгодити з об’єктивними вимогами, які диктує визвольна стратегія в найширшому розумінні — мілітарному, політичному, економічному, ідеологічному.

Отакий підхід свідчив про його тактичну гнучкість для досягнення головної мети — відновлення й розвитку національної держави.

В основу визвольної концепції Степан Бандери без­альтернативно лягла державницька ідея. Основним засобом її втілення він бачив лише національну-визвольну революцію. Тому й нову світову війну, що прогнозувалася багатьма діячами Заходу, цілком резонно розглядав переломною подією, що може якнайкраще посприяти національному визволенню.

Проте Бандера ніколи не абсолютизував цей чинник, не трактував єдиним і визначальним. Стратегічними союзниками він бачив тільки тих, у кого українське державництво не викликало жодних заперечень. А тим паче якихось протидій.