Степан Бандера

Розділ 2. Сім’я

В особистому житті Степана Бандери, якщо мати на прикметі поширені біографічні нариси, небагацько таємниць. Трапилося з ним і щось подібне до зізнань світового генія Івана Франка в шедевральній збірці інтимної лірики «Зів’яле листя», написаній впродовж десятиліття і виданій накладом автора 1896 року у львівській друкарні Ставропігійного інституту. Пригадуєте непроминущу класику?

Якщо дешифрувати реальний прототип, то це про звабливу українку Ольгу Рошкевич, юну попівну.

отак елегійно й неспішно мовлено про польку Юзефу Дзвонковську, шляхетну панянку й народну вчительку.

Коли вже йдеться про вихід на авансцену незвичайної, з попелястим волоссям польки Целіни Журовської, поштової канцеляристки, то миттю додаються жмутки експресії та динаміки:

Уперше Степан Бандера закохався вісімнадцятилітнім у ровесницю. Щойно закінчив гімназію. Дівчину звали Юлія Якимович. Вона мешкала в Бережниці Шляхетській, сусідньому від Старого Угринова селі. До неї Бандера промовляв ліричними рядками, що вкрай рідкісно для його душевної конституції:

Оте перше кохання не було взаємним. Юлія намріяла іншого.

На початку 1930-х бурхливу пристрасну закоханість Степана Бандери викликала двома роками старша красуня Анна Чемеринська (1907–1995), кур’єрка Організації українських націоналістів. Проте завоював її серце високий на зріст вродливець Ярослав Барановський (1906–1943), випускник юридичного факультету Карлового університету в Празі.

Коли Степан став крайовим провідником, Ярослав очолив організаційну референтуру Проводу українських націоналістів, належав до близького оточення Євгена Коновальця, а потім Андрія Мельника.

Саме за звинувачувальним поданням Степана Бандери авторитетний трибунал українських націоналістів розглядав справу Ярослава Барановського за підозрою, що той начебто передав польській поліції викривальні документи — «архів Сеника», про котрий мовиться далі. Після ретельного розслідування підоз­рюваного виправдали, а от сам заявник завчасу сховався від того ж таки правосуддя.

Залишившись вірним Організації українських націоналістів під проводом Андрія Мельника, Ярослав Барановський загинув тридцятисемилітнім у гомінкому Львові в травні 1943-го за нез’ясованих обставин. Неподалік собору святого Юра невідомий з револьвера прострелив йому голову. Анна Чемеринська послідовно винуватила в тому Степана Бандеру як замовника. Першопричиною трагедії вважала його помсту через ображене самолюбство внаслідок нерозділеного кохання до неї.

— Анна Чемеринська вказала на відомі мені зрештою безпосередньо персональні джерела недовір’я Степана Бандери до особи Ярослава Барановського, які, коли вони були, нехай і малою мірою, дійсно мотивом підозріння, показували б, до якої драматичної безодні можуть довести неопановані людські пристрасті, — образно схарактеризував Бандерину вдачу пізніше Лев Ребет, впливовий функціонер в еміграційному середовищі українських націоналістів.

За деякими відомостями, після Другої світової війни Степан Бандера написав листа Анні Чемеринській до Північної Америки, куди вона назавше емігрувала. Він усіляко спростовував свою причетність до вбивства її чоловіка. Анна гостро відповіла відкритим листом в українській американській газеті, символічно давши адресатові публічного ляпаса.

Одначе не вдалося розшукати цього тексту. Знаємо про інший допис. У Братиславі примітне періодичне видання Проводу українських націоналістів виходило раз на декаду під незвичною назвою АБВ, складеною з перших трьох літер абетки. Як повідомляли радянські агенти, на останній сторінці числа від 10 лютого 1941-го вміщено невеличку статтю Анни Чемеринської. У ній мовилося:

— На звинувачення, які мені висуває Степан Бандера під своїм псевдо, оббрехавши мене й мою сім’ю, яка сидить зараз у тюрмі і не може захищатися, даю йому другого ляпаса. А перший він отримав від мене в 1934 році за нечесну поведінку.

Про оту малознану газету достеменно відомо, що з’являлася вона в Словаччині. Вказане її число зберігається у фондах Національної бібліотеки України імені Володимира Вернадського в Києві. Вийшло в акурат у першу річницю від дня створення Революційного проводу Організації українських націоналістів, який очолив Степан Бандера.

У Центральному державному архіві громадських об’єднань та україніки в Києві зберігаються понад сімдесят справ із документами й матеріалами Анни та Ярослава Барановських. Не зустрічаємо поки що осібного наукового інтересу до них. Проте, імовірно, у тих джерелах можна знайти нетривіальні відповіді на важливі питання, зокрема біографічного штибу.

Пощастило Степанові Бандері з коханням тільки третього разу, коли не брати до уваги натяки окремих мемуаристів про платонічні замилування до Дарії Гнатківської. Взаємна любов прийшла до нього на тридцять першому році вікування. Пізньої осені 1939-го в Кракові Степан заприязнився з вродливою дівчиною з великими очима. На вісім років молодшою.

Двадцятидвохлітня Ярослава Опарівська, з огляду на посмертну батькову репутацію в очах польських чиновників, навчалася за маминим прізвищем — Ганковська. Вона віддзеркалювала важливі подробиці з його, Степанової, біографії. Теж у Вищій політехнічній школі у Львові опановувала професію інженера-агронома. Також походила з родини греко-католицького священника. Її батько Василь так само служив духівником в Українській галицькій армії, як і Степанів тато, проте помер у червні 1919-го в госпіталі міста Підгайці, нині Тернопільської області. Отримав невиліковне поранення від розриву гранати під час польсько-української війни.

Від 1936-го Ярослава пов’язала себе з Організацією українських націоналістів. У березні — вересні 1939 року перебувала у львівській тюрмі за участь у студентському конгресі. На початку Другої світової переїхала в Краків.

Життя побило її не менше, ніж покорчило судженого. Ярослава Бандера (14 вересня 1917 — 17 серпня 1977) народилася й виростала в місті Сянок, на українських етнографічних землях східної Лемківщини, що нині в складі Польщі. Відвідувала гімназії в Сяноку й Коломиї.

Мати Юлія Ганковська — учителька. 26 липня 1944 року її жорстоко замордували, очевидно, бойовики Армії людової в селі Бонарівка, нині гміна Стрижів Підкарпатського воєводства Республіки Польща. Душогуби страшенно покалічили невинно убієнну — розбили прикладом голову, вибили око, вистрелили в рота, відрізали ніс і груди.

Рідний брат Лев Опарівський, як учасник підпілля революційного (бандерівського) крила, був розстріляний німцями у Львові на Кортумовій Горі 27 листопада 1942-го.

«Усі, хто пам’ятав її з тих часів [студентських], пригадують собі її як синьооку білявку, життєрадісну, активну, що чарувала своєю красою і промінним успіхом, а при тому незвичайно скромну, — писала про Ярославу її подруга Зиновія Білас. — Була доброю спортсменкою, вправляла всі роди легкої атлетики, літні вакації проводила на водних мандрівках, зимові в лещетарських таборах».

Як обхідливий кавалер, Степан одразу сподобався Ярославі. Хоч після п’яти років ув’язнення мав украй виснажений вигляд.

«Був дуже вихуділий, убраний в те убрання, яке захопив у тюрмі, — таким було її перше враження про нього. — Волосся злегка підросло, але ще не настільки, щоб можна було порядно зачесати».

У ранньомодерній краківській греко-католицькій церкві Воздвиження Святого Хреста, настоятелем якої трудився отець Павло Хрущ, третього червня 1940 року Степан та Ярослава повінчалися. Свідком із боку нареченого виступив його молодший брат Василь, а дружкою молодої — Любов Возняк, машиніст-друкарка.

З Любиною сестрою Мирославою Василь Бандера побрався небавом, наприкінці серпня. А сама Люба четвертого серпня 1940-го вийшла заміж за Миколу Лемика, виконавця гучного вбивства в радянському консульстві у Львові 1933 року. Щоправда, Возняк і Лемик оформили шлюб на вигадане спільне прізвище Синишин.

«Коли Степан одружувався, то була я, Василь, ще хтось з організації [націоналістів], не пам’ятаю, хто він, — примітила в інтерв’ю Любов Возняк-Лемик в Івано-Франківську в лютому 2000-го для архіву усної історії визвольного руху. — Взагалі Степан був дуже скромний. Він не хотів робити собі якогось весілля. Сказав: «Як запросити, то всіх — або нікого». Бо друзів багато, з багатьма сидів [у в’язниці], але наша організація бідна. То вони пішли, взяли шлюб — там така старенька церковця в Кракові».

Після церковної церемонії весільні погостини справили доволі невибагливо. Накрили стіл для не більш ніж десять осіб. Весілля було цілком безалкогольним, як і кількома роками раніше врочиста гостина після пишного багатолюдного вінчання Степанової сестри Володимири.

Молоде подружжя замешкало в таборі для вимушених переселенців на вулиці Лютеранській у Кракові.

— Після одруження Степана Бандери якихось особливих змін в його життю не завважувалося, — чіпко зафіксував у пам’яті Микола Климишин, близький приятель подружньої пари й політичний однодумець. — Жив він дуже скромно. Мав дуже скромну кімнату. Там часто відбувалися наради Проводу, зустрічався він з людьми. Бував я також часто в цій хаті, де жила його сім’я. Одно можна сказати, що в нього кімната і вся ця хатня обстановка була просто бідна, скромніша, ніж у кого-небудь іншого. Треба мати на увазі, що ніхто не трактував оті свої помешкання як щось постійне. Це було просто тимчасове, що він повинен тут деякий час побути й може кожного дня відійти в Україну, і тому те помешкання якось обставляти не було ніякого змислу. Ну, й не було за що, бо всі жили бідно.

Відтоді сімейна пара не раз проходила випробування з розбіжних безпекових і конспіративних причин. Як виразно примітив Микола Климишин:

— Все-таки агентура більшовицька дуже слідкувала за всіма, а Бандера вже був досить розконспірований. Щоб на нього не виконали атентату, не вбили, Провід порекомендував йому виїхати з Кракова. І він виїхав з Кракова до Варшави.

Отож, дотримуючись конспірації, Степан та Ярослава кілька тижнів проживали у Варшаві на квартирі, яку винайняли на прізвище Гуцул. Їхню охорону забезпечував один із найкращих у своїй справі підпільник Петро Цица. Невдовзі вагітну дружину Степан відправив до її родичів у Сянок, що теж окупувала й анексувала Німеччина. Майже через рік після одруження, 26 травня 1941-го, там народилася дочка Наталія — перша з трьох дітей молодих батьків.

Коли восени 1941 року гестапо утримувало Степана Бандеру в берлінській тюрмі, його вірна Ярослава поселилася неподалік, на вулиці Дальмана.

Через постійні стресові ситуації, які спричиняла небезпечна діяльність чоловіка, вона за кілька років подружнього життя зовні змінилася доволі швидко й мала дещо старший за свій біологічний вік вигляд.

У лютому — червні 1945-го Степан Бандера з родиною мешкав у Відні та його передмістях. Неподалік проживав найближчий соратник Микола Лебідь із дружиною Дарією Гнатківською. Степан, власне, їх познайомив і звів. Тут також знаходила прихисток Галина Петренко, вдова по загиблому крайовому провідникові Іванові Климіву — «Легенді», зі своїм батьком.

Ніяк не обійти її примітний спогад. Батько Галини Петренко — викладач фізики й математики Петро Чуйко (1894–1970) — член-засновник Української головної визвольної ради. Представляв Східну Волинь, нині — Житомирська область. Працював у Закордонному представництві УГВР спільно з Миколою Лебедем.

Сама Галина вийшла заміж 22 вересня 1942-го за Івана Климіва, який незабаром, четвертого грудня, загинув у Львові в гестапівській тюрмі. По завершенні Другої світової вона одружилася вдруге — з Романом Петренком, колишнім співробітником штабу генеральної воєнної округи УПА-Північ.

— Мої зустрічі припали на час, коли Степан Бандера вийшов з концтабору перед самим кінцем війни, — повідала пані Галина. — Поразка Німеччини була очевидна, та що прийде після цього, ніхто не міг передбачити. Бандеру цікавило все, що відбулося й відбувалося в Україні, від якої він був ізольований цілком. Я була активною в національному русі, а до того ж чи не першою жінкою з Великої України, яку Бандера зустрів у своєму житті. Не дивно, що його цікавило все, що я могла йому оповісти.

Удова побратима викликала в Степана Бандери довір’я та повагу. До того ж її батько належав до засновників Української головної визвольної ради. Тож із ним Бандера радо розмовляв на обопільно цікаві теми. Усі вони запізналися саме в помешканні Петра Чуйка у Відні, де й жила родина Миколи Лебедя — дружина, донька, теща. Галина винаймала окреме житло, проте щодня навідувалася до батька допомогти з побутовими справами.

Оскільки Друга світова тривала, то Відень бомбардували літаки антигітлерівських союзників. Доводилося бігти в сховище. Попри небезпеку, Галина нерідко залишалася у квартирі, щоб доварити гарячу страву — «якийсь кандьор». Якось до Миколи Лебедя непрошено завітав невідомий. Невдоволеній Галині довелося поставити додаткову тарілку й віддати свою порцію, бо більше нічим було пригостити:

— Щойно тоді, сміючись, Ода [Дарія Гнатківська, дружина Лебедя] змусила мене придивитися до незнайомого гостя. Впізнавши з фотографії Степана Бандеру, я була майже щаслива, що трапилася нагода його погодувати.

Після того Бандера майже щодня бував у такому привітному помешканні. Часом він теж не спускався в сховище, а під близьку канонаду і недалекі вибухи авіа- бомб допомагав пильнували ринку (каструлю) на плиті-буржуйці, щоб не википіла, бува, дорогоцінна страва.

«Як втихали бомби й можна було ходити по місту, я намагалася показати йому все, що мене цікавило в тому чарівному місті, — поділилася в мемуарах Галина Петренко, які вона написала вже проживаючи в Канаді. — Часом до нас долучався і Ярослав Стецько».

Той віденський період пролетів дуже швидко. Галина з батьком і невеличкою групою біженців рушили на південь Баварії — фальшивими «марш-бефелями» (дорожніми посвідками) їх забезпечив Степан Бандера. Він попрощався з ними на вокзалі, а сам повернувся до дружини й доньки, які мешкали під Віднем.

Галина з батьком осіли в місті Аугсбург, а Степан Бандера — в Мюнхені. Їх розділяли всього якихось шістдесят кілометрів. Проте взаємне спілкування фактично припинилося — «нитка приязні увірвалася».

Мабуть, це об’єктивно. Повоєнна пора вимагала пристосування до нових життєвих ритмів. Бандеру поглинув неперервний вир невідкладних щоденних справ і проєкцій майбутнього. Ще одна зустріч відбулася на панахиді по Іванові Климіву, проте це не місце для розмов.

— Не мала нагоди зустріти його дружину, хоч Степан Бандера у Відні часто говорив про неї з турботою, нарікав, що не може ні їй, ні доні приділити належної уваги, — підсумувала Галина з плином часу. — Проте тоді всі ми були молоді, підпільне життя в Україні позбавило нас матеріального багажу, і те, що ми були бідні, як костельні [церковні] миші, нас не турбувало.

Від кінця червня 1945-го Бандери тимчасово замешкали в селах Цель-на-Зе і Зеєфельд у відповідно австрійських землях Зальцбург і Тироль. Як впливовий очільник масового визвольного руху, Степан Бандера мав у своєму розпорядженні водія-охоронця Михайла Андріюка й секретарку Марію Гарабач. Пересувався старим автомобілем «Шкода».

У 1946 році він із родиною проживав в околицях міста Штарнберг у центральній Баварії. Його особисту охорону забезпечував Юрій Костів.

Сім’я Бандери постійно змінювала місце проживання. Вони почергово користувалися прибраними прізвищами Романишин, Карп’як і Попель. Відомо про їхні чисельні тимчасові притулки в Австрії та Німеччині. Ідеться про різновеликі поселення — Інсбрук, Зеєфельд, Гільдесгайм, Регенсбург, Брайтбрун-на-Амерзее, біля Штарнберзького озера, поблизу Штарнберга і Мюнхена.

Цілком легально мешкаючи в Західній Німеччині, Бандерині діти доволі довго не знали, ким є насправді їхній батько. Згідно з конспіративною легендою, Степан Бандера, за документами — Стефан Попель, працював журналістом. Зокрема, був оформлений у суспільно-політичній щотижневій газеті «Український самостійник», що виходила в Мюнхені від 1950-го.

— У самотній хаті в лісі наша родина (в 1947 році нас було вже троє дітей) жила стиснена в одній кімнаті, де не було навіть електрики, — зазначала донька Наталія. — У той час ми, діти, довго хворіли на коклюш і кір та були недоживлені [недоїдали]. Я ходила тоді до сільської школи в Зьокінг і, маючи лише шість років, мусила щоденно відбувати шість кілометрів дороги через ліс. Батько провідував нас кілька разів на рік. Я пригадую собі, що одного разу, тяжко хворіючи на запалення середнього вуха, я запитала маму, хто є цей чужий пан, який схилився над моїм ліжком і гладить мене. Я цілковито забула свого батька.

Тоді Наталія не знала, ким був її батько. Не могла собі пояснити, чому змінили своє прізвище. У тринадцять років прочитала в українських газетах багато про Степана Бандеру. Знайомий проговорився, що то її батько. Однак вона не могла поділитися новиною з молодшими братом і сестрою, щоб ті випадково не проговорилися. Це було за п’ять років до загибелі батька.

Син Андрій у подружжя Бандер народився 16 квітня 1946-го в Мюнхені, а донька Леся — 27 липня 1947-го в Регенсбургу. У 1948-му родина переїхала до Верхньобаварської громади Мітенвальд і майже два роки перебувала в таборі переміщених осіб, що розмістився в колишніх казармах німецьких артилеристів. Тут, в оточенні кількох тисяч українців, вони почувалися значно краще й відносно безпечніше.

У таборі активно діяла греко-католицька парафія, мала свій храм. У ньому парох отець Антін Лукомський охрестив нащадків Ярослави й Степана. Наталії тоді було вже вісім, Андрієві — три, а Лесі — два роки. Хрещеною матір’ю стала Зиновія Білас, а хрещеним батьком — Ярослав Стецько. Священник виписав подвійні метрики на їхнє справжнє прізвище й прибране — Карпяк.

Наприкінці 1945-го в межах американської, британської та французької зон окупації Німеччини налічувалося близько шестисот тисяч українців. Дев’яносто відсотків із них проживали в таборах для переміщених осіб, решта — на приватних квартирах. Серед українських емігрантів зареєстрували майже шістсот священників (зокрема й дванадцять єпископів), дві тисячі інженерів, дві тисячі шістсот юристів, сім тисяч службовців і торговців, сімнадцять тисяч робітників різних професій.

Надійними помічниками в Мітенвальді для Ярослави з трьома малолітніми дітьми стало подружжя Біласів, які мешкали в кімнаті по сусідству. Сюди Степан Бандера приїжджав з Мюнхена лише на суботу й неділю, та й ті проводив за друкарською машинкою.

Тим часом визначному скульптору-монументалісту Михайлові Черешньовському все-таки вдалося створити погруддя Степана Бандери.

«Що у вас чувати? — запитував Степан у листі Ярославу в часі затяжної відсутності. — Як здоровля дітей, зокрема Андрійка? Треба уважати, щоб вони не поперестуджувались. Що ти робиш? Чи є якісь незвичайності? Як городець? Ти повинна тепер добре виспатись. Я надаю перед виїздом, в суботу вечером на твою адресу п’ятсот двадцять німецьких марок. У травні цілий наш бюджет хатній не може переступити чотириста марок».

Зазвичай щомісячно сім’я Бандери витрачала сто п’ятдесят марок на оренду помешкань, а понад п’ятсот марок — на утримання автомобіля і поїздки.

У 1950–1954 роках вони жили в селі Брайтбрун, що на березі озера Амер. Тоді глава сім’ї провідував своїх уже частіше. Як згодом із приємністю відзначила донька Наталія, що це були найспокійніші та найщасливіші роки в житті матері. Вона добре почувалася серед місцевих жителів. Восени 1954-го вся родина переїхала до Мюнхена. Так Степан Бандера заощадив час на щоденні поїздки — вісімдесят кілометрів в обидва боки.

На імениту родину настирливо полювали радянські агенти й репатріаційні комісії. У 1952-му Бандери переховувалися впродовж кількох місяців у гірському селі Оберау, що у Верхній Баварії. Батько вчив Наталію української історії, географії, літератури, спонукав до читання українських книжок. Син Андрій та донька Леся пішли до німецької початкової школи, вже вміючи читати й писати українською.

Від початку 1950-х Степан Бандера налагодив постійний зв’язок з молодшим батьковим братом стрийком Осипом, старшим за нього всього на дванадцять років. Інженеру-агроному за фахом, йому довелося пройти нелегким шляхом воїна — спочатку підхорунжим і хорунжим у легіоні Українських січових стрільців, а потім чотарем в Українській галицькій армії. Після Другої світової, восени 1949-го, він із дружиною Марією Антонович і трьома дітьми оселився в Сполучених Штатах. Трудився в Українському кооперативному банку. Проживав у місті Гартфорд, що в штаті Коннектикут.

Зрозуміло, їхнє листування було вельми обережним. Інколи племінник настійливо просив дядька знищувати листи після прочитання, щоб ними гіпотетично не скористався ворог у чорних цілях. Дізнавшись від нього новини про сестер, які опинилися на засланні в Сибіру, Степан Бандера відписав:

«Листи від рідних дуже пригноблюючі, але краще мати прикрі вістки, чим не знати нічого конкретного, тільки жити зі свідомістю найчорнішого положення та із самими здогадами. Напевно і їм там трохи легше, коли мають контакт з Вами, а висилані пачки бодай на якийсь час порятують».

Сімейні будні Степан описав дядькові 15 листопада 1952-го без прикрас:

«Ми закінчили ідилію осілого життя. Фамілія просиділа відносно спокійно два роки з малим гачком на одному місці. Трапилася добра й вигідна хата, трохи загосподарились, включно з кількома грядочками на ярину й квіти. Уліті діти мали змогу купатись, зимою трохи лещетарювали [каталися на лижах]».

Батько порадів, що в дітей добре склалося зі школою. Старша донька Наталія ходила до другого класу реальної школи, навчалася добре. Водночас вона почала опановувати гру на фортепіано. Виявила до того здібності, подібно до музичних талантів бабусі Мирослави, яка так рано покинула світ — за два десятиліття до народження внучки. Син Андрій саме став першокласником штуби — початкової школи.

«При осілому житті і здоров’я сяк-так служило, — листовно поскаржився Степан своєму дядькові Осипові. — Тепер це все перервалося, циганська доля знову застукала до дверей. Ми дістали вістку, що більшовицька агентура, яка нишпорить за нами увесь час, знову віднайшла адресу, хату і вже поробила далеко йдучі приготування у відомому напрямі. Довідались, можна сказати, в останній годині. Треба було рахуватися з небезпекою для цілої родини, теж для дітей, на підставі того, що знаємо про давніші їх намагання. Через те прийшлось не тільки самому, але й цілим «кублом» вибиратись».

Отож для родини Степана Бандери розпочалася нова кочівницька мандрівка. Вони доволі легко зрушилися з насидженого місця. Проте зупинитися десь й осісти надовше ставало набагато важче. Ще складніше було дотримуватися конспірації. Оскільки потребувалося постійно змінювати помешкання, щоразу влаштовуючи так, щоб не залишати підказок і слідів, за якими б потягнулися радянські агенти-ловці. Найтрудніше до переїздів звикали малі діти, позаяк їм належало пристосовуватися до нових шкіл.

«Досі не вдалось наново влаштуватись на довший час, і не знати, коли це буде, — із жалем засвідчив Степан Бандера 15 листопада 1952-го. — Поки що робимо циганським способом. Все це було б легше перебути, якби всі були здорові. А то зразу, як вирушили з «пристані», розпочались хвороби дітей. Чистий шпиталь, всі троє в ліжку вже від трьох тижнів. Найперше грипа, ангіна, а як уже вихрапувались і мали вставати — прийшла нова хвиля: Наталя дістала кір, і то другий раз, а обоє молодші захорували на мумс (свинку). Прийшли комплікації [ускладнення], в обидвох ропне запалення мигдаликів, а в Лесі ще й зачався процес у середнім вусі. Впорскування пеніциліну, мабуть, завчасу перервуть, але ще біда не пройшла. Ще грозить інфекція кору Лесі. Але в Бозі надія, що все пройде щасливо і скінчиться. Ціле щастя, Слава [дружина] здорова і сама не занепадає, хоч це все на купу дуже її виснажило і коштує нервів».

До того ж через службові клопоти глава сімейства не міг довше й частіше проводити час із дружиною та дітьми. Хіба що затримувався дома два дні на тиждень. З одного боку, через перевантаженість роботою, котру неможливо полишити на потім, а, по-друге, в конспіративних умовах перебувати вкупі триваліше не рекомендувалося, поки не влаштована надійніше захисна система.

— Якось то буде, — скрушно зітхав Степан Бандера, однак одразу збадьорився. — Не тратимо доброї думки і духом усе добре держиться.

Кочівне життя, постійна потреба бути на сторожі підривало здоров’я самому Степанові Бандері. Добираючись до родини з Мюнхена не тільки автівкою, а й автобусом чи поїздом, він нерідко застуджувався, хворів на грип. Та найбільше йому дошкуляв ревматизм, який послаблював серцебиття.

У листі від 9 листопада 1953-го він повідомляє дядькові, що в сімейному вимірі нічого не змінилося. Усе по-старому. Діти відвідували свої школи, проте німецькомовний довкіл залишав незгладимий відбиток. У Мюнхені, звісно, була українська суботня школа — «властиво пополудневі сходини для дітей різного віку». Проте туди Бандериній дітворі було задалеко доїжджати автобусом, а батько не міг собі дозволити підвозити їх автівкою, бо катастрофічно бракувало часу.

«Славця [дружина] здорова, тримається, тільки дається їй взнаки непереривний домашній «керат» [клопіт] і цілковите відлюддя — коли йдеться про українське середовище, — визнавав Степан Бандера, що не може об’єктивно підтримувати сприятливого психологічного мікроклімату для любої родини. — Тепер ще менше живемо товарисько, як давніше. У мене старий млин. Тепер якраз від кількох днів переходжу простуду, мабуть, прийдеться покластися на два дні, бо перемагає мене. До Мюнхена доїжджаю автобусом, бо автом їздити коштує значно більше. Кожного дня треба встати в п’ятій тридцять, щоб на вісім бути в бюрі. А я тепер улаштував свою роботу в бюрі, це виходить зручніше».

Тоді він укотре змінив адресу для безпечного евентуального (можливого) листування з України, Польщі, Чехословаччини чи будь-якої іншої сателітної (союзної) офіційній Москві країни.

До осені 1954-го Бандери знайшли сталий прихисток у покинутій лісничівці — оселі лісника, що стояла в лісовій гущавині біля Штарнберзького озера. Воду до хати доводилося носили відрами, електрики не було, тож світили свічками й гасовою лампою, а обігрівалися дровами. Щоправда, в обійсті був електричний генератор, але ним Ярослава не вміла користуватися. Коли ж навідувався чоловік, то в будинку спалахувало яскраве світло.

Однак уже незабаром в охоронців родини виникло стійке занепокоєння щодо чоловіків-грибників на лісових стежках, які видалися їм підозрілими. З міркувань безпеки родина переїхала до Брайтбруна над озером Амер. Вони орендували будиночок з усіма комунальними зручностями. Звідси найстарша дочка Наталія ходила до місцевої школи, а маленьких Андрія та Лесю доглядала мама Ярослава.

У 1954–1959 роках Бандери проживали разом у Мюнхені. Подружжя радо фотографувалося з дітьми. Через те збереглися місткі сімейні альбоми. На світлинах відображені численні сюжети — Степан та Ярослава з нащадками на тлі чудесної підальпійської природи, глава щасливого сімейства розколює дров’яні колодиці або збирає гриби, уся родина безтурботно відпочиває на вихідних на пікніку, діти захоплено займаються в пластовому гуртку…

«Тільки як позбудуся ревматизму? — нарікаючи на дошкульну хворобу, риторично запитав Степан Бандера 1 листопада 1955-го в листі до дядька Осипа. — Часами дуже докучає, головно в раменах і крижах. Я не раз не годен ночами спати. Маю електричну машинку до масажу. Це не лікує, але зменшує трохи болі, головно по ночах. Лікуватись нема як, головно через брак часу, доки ще годен, сяк-так тягну. Живемо по-старому. Восени лишили були «власну» хату і пустились на циганське життя. Більшовицькі агенти розкрили мою адресу і зачали коло неї нишпорити, треба було «змиватися». Але лишився слід, по якім легко знайшли деінде. Така «забава» нічого не дає, тільки багато клопоту. Тому вернулись на старе місце, хоч воно трохи «на вогні». Я нічого собі не робив би, бо, як кажуть, долі й конем не об’їдеш, але Слава дуже денервується. Якийсь час ще треба сидіти, а може, вліті, як діти скінчать шкільний рік, десь переберемось, але вже з соліднішими мірами забезпеки».

У Мюнхені жилося Бандерам набагато вигідніше. Надто щастило дітям, позаяк вони були шкільного віку. Як не прикро, Наталія через переведення з приватної гімназії до державної мусила повторити («стратити») один навчальний рік. Восени 1955-го вона ходила до третього класу. Андрій та Леся навчалися відповідно в третьому й другому класах народної (початкової) школи. Усі троє частину літніх канікул провели в таборі Спілки української молоді, котрою опікувалися Закордонні частини ОУН.

Треба врахувати, що постійні зміни помешкань не тільки завдавали Бандерам чимало побутової мороки, а й потребували додаткових витрат. Кошти на прожиття доводилося витрачати суціль економно.

— Проте з допомогою добрих людей все якось улаштувалося, — мимохідь завважив Степан Бандера про скромний стан сімейних фінансів. — Хату на селі ще затримали, потрохи уживають свої люди, а теж часом можемо й ми туди виїхати.

Саме в службових справах Степан Бандера бажав навідатися в США й Канаду, тож просив дядька надіслати відповідне запрошення, щоб надати візитові родинного характеру.

«В консуляті (консулові) подав би відразу правдиве прізвище, щоби поступити «фер» (чесно) і щоби потім не мати з того приводу прикростей чи відмови, — пролив він світло на технічні деталі запланованої мандрівки. — Зрештою, американська розвідка і так знає, де живу і як називаюся, то може знати й офіційно від мене. Теж Вам, здається, було б краще подати це там, де треба. Але питання, коли це робити, чи заразу, чи аж тоді, як виринула б конкретна потреба уже при їзді. Я це лишив би для Вашого вирішення, бо Вам там видніше».

Степан Бандера не плекав надмірних ілюзій на отримання візи до Сполучених Штатів, оскільки був свідомий того, що його «недолюблюють відповідні чинники» — американські спеціальні служби. Одначе він оптимістично налаштувався. Вважав, що однаково варто спробувати:

— Може вдасться, а як ні, то будемо знати, що скажуть.

Проінструктував, про всяк випадок, дядька Осипа, передбачаючи надзвичайні обставини:

«Якби була збоку відносних урядових чинників така вимога, то я тут і Ви там можемо прийняти зобов’язання, що ця поїздка має характер приватний — відвідини родини і різних знайомих (інкогніто!), без жодних політичних виступів і акцій. Якщо Вам буде це на руку і без клопотів, то прошу прислати мені відносні папери по змозі швидко так, щоб у другій половині січня [1956-го] я міг тут внести подання, бо такі справи тривають досить довго. Теж прошу написати мені дані про Вас, які можуть бути потрібні, якби питалися в консуляті, наприклад, теперішня праця і тому подібне».

Для оформлення американських візових документів Степан Бандера вказав такі особисті дані: Стефан Попель, журналіст, народився 1 вересня 1909 року в місті Ярослав [нині Польща], жонатий. Примітив і домашню адресу: Брайтбрун-на-Амерзее, дім під числом сто двадцять п’ять, округ Штарнберг, земля Баварія. Це зареєстроване місце його сталого побуту в Західній Німеччині того часу.

Не піддається сумніву, що Ярослава й Степан Бандери були дбайливими батьками для трьох своїх дітей — Наталії, Андрія та Лесі.

Найстарша дочка Наталія (26 травня 1941, Сянок — 13 січня 1985, Мюнхен) після здобуття середньої освіти навчалася в університетах Торонто, Парижа, Женеви. Належно показала себе в діаспорі як громадська діячка, зокрема в Спілці української молоді.

Одружилася з інженером-програмістом військового заводу Андрієм Куцаном (1933–2023), який пізніше тривало опікувався музеєм Степана Бандери за знаною мюнхенською адресою — вулиця Цепеліна, шістдесят сім. Народила доньку Софію в 1972-му і сина Ореста 1975-го. Відійшла у кращі світи у віці сорока трьох років, залишивши на руках чоловіка неповнолітніх дітей. Померла від раку, похована на тому самому цвинтарі, де вічний спочинок знайшов її батько.

Тепер в онуків Степана Бандери по лінії Куцанів, себто Андрія та Наталії, котрі в шлюбі прожили півтора десятиліття, власні нащадки. Рід не обірвався.

Хоч Андрій та Наталія одружилися через одинадцять років після смерті Степана Бандери, майбутньому зятю все-таки випало особисто побачитися з ним у червні 1955-го в мюнхенській штаб-квартирі українського визвольного руху на вулиці Цепеліна. Принагідна зустріч справила незабутнє враження на Андрія Куцана й не меркла впродовж усіх наступних десятиліть:

— Степан Бандера завжди приїздив на пластові табори. І як він з’являвся, то поширювалася звістка, що є Провідник. До цього часу я не знав, який він на вигляд, бо, з огляду на безпеку, завжди бував інкогніто. Так що лишень говорилося: «Степан Бандера приїхав відвідати своїх дітей на пластовому таборі». При зустрічі побачив людину зовсім скромну. Він на мене справив враження дуже доброї, ласкавої людини. І під час розмови я побачив, що він не такий, як його представляв Радянський Союз: фашист, колаборант, різун. Це все не відповідає правді, — розповідав Андрій Куцан.

Ще менше прожив Андрій Бандера (16 травня 1946, Мюнхен — 19 липня 1984, Торонто). Помер у тридцять вісім. Його смерть одразу назвали загадковою та несподіваною, беручи до уваги витончене кілерство радянських агентів. У 1976–1984 роках він редагував англомовний додаток «Ukrainian Echo» газети «Гомін України» у Торонто. Організатор масових маніфестацій біля радянського консульства в канадській столиці Оттаві, зокрема організатор голодування на знак протесту проти посилення репресій стосовно українських політичних в’язнів у СРСР 1973-го.

Андрій Бандера одружився з Марією Федорів, з якою народили сина Степана в 1970-му, доньок Богдану в 1973-му та Олену в 1977-му. Названий на честь діда, Степан Бандера, після поновлення Україною незалежності тривалий час проживав у столиці — місті Києві. Вів новини англійською на телевізійному «П’ятому каналі», редагував щотижневу газету «Kyiv Post» («Київська пошта»). Одружився з канадською українкою з Вінніпега. Свого сина вони назвали Богданом-Андрієм на честь прадіда й дідового брата.

Найдовше — сімдесят чотири роки — прожила дочка Леся (27 серпня 1947, Регенсбург — 16 серпня 2011, Торонто). Після університетських студій в Торонто працювала перекладачем. Володіла вісьмома мовами, найкраще — українською, англійською, німецькою. Перекладала для громадських організацій та преси в Канаді та Німеччині. Заміжньою не була. Психологічно важко перенесла батькову загибель.

З дитинства Леся вела щоденники, де знайшли відбиток щирі думки щодо багатьох сфер буття: місце людини у світі, перше кохання, кіно, музика, дівочі пригоди. У родинному архіві збереглися її листи, що просякнуті любов’ю до батька. Семилітньою написала напрочуд зворушливі рядки:

«Найдорощий Тату! Мені дуже сумно, що Тебе нема. У хаті дуже порожно без Тебе. Чого Ти аж так далеко до Ірландії поїхав. Напиши мені, коли ти приїдеш. Приїдь уже незадовго, бо мені дуже тужно за Тобою. Цілую Тебе щиро. Твоя Леся».

Хоч Степан Бандера незмірено переймався сімейними турботами, та вдостачу не мав часин для виховання своїх нащадків. Покладався в тому на дружину.

Слід завважити, що Ярослава Бандера плекала дітей у притаманній собі консервативній манері. Одного разу вона розсердилася на дочку Наталію через її нешанобливу поведінку. Тож у покарання не хотіла урочисто відзначити її день народження.

— Ми спішилися до Австрії, де Провідник [Степан Бандера] мав зустрітися з полковником Ріко Ярим, — поділився спогадами охоронець Василь Шушко. — Це було в неділю, і вже в дорозі Провідник каже до мене: «Жаль, що Наталка не в ласці з мамою, проте негарно буде, коли тато також забуде за неї». Ми затрималися коло двірця [вокзалу], він купив китицю квітів, ми завернули додому, і він вручив квіти доньці.

Від середини 1950-х Степан Бандера проводив багато зустрічей з іноземцями, переважно в Кельні та Дюссельдорфі. Майже щоразу його супроводила дружина Ярослава, а старша дочка Наталія доглядала вдома молодшого брата й сестру.

У подорож до Іспанії, що тривала місяць, — від 15 липня до 15 серпня 1956-го, Степан Бандера вирушив із Ярославою, близьким соратником Дмитром Миськівим й охоронцем Василем Сколоздрою. Іспанські урядовці в Мадриді запропонували Бандерам постійне місце проживання в їхній безпечнішій країні, звідки теж можна було керувати визвольною боротьбою.

— Де мій чоловік, там і я до самої смерти, — наголосила тоді Ярослава, почувши про це.

Звабливою пропозицією Степан Бандера не скористався, аргументуючи логістичними незручностями — істотним збільшенням відстані до поневоленої України. Проте обидві сторони твердо домовилися про військовий вишкіл в Іспанії українських націоналістів.

Раз у раз траплялося, що він із дружиною та нащадками влітку вибирався на прогулянки чи то в гори, чи до найближчих озер, а взимку — на лижні курорти.

«У мене на вакації зібралось багато роботи, — розповів Степан Бандера дядькові Осипові в листі 15 серпня 1957-го. — Ще лишилось два тижні і хочу їх використати, щоб поїхати десь зі Славкою й дітьми, тому викінчую найпильніші справи й лишаю все. Вибираємось до Італії на море. Це буде що найтанше [найдешевше], бо будемо кемпінгувати під шатром, самі варити — отже, практично коштує тільки бензин».

Бандери спільно з кумою Євгенією Матвієйко й охоронцем Василем Шушком подорожували Північною Італією. Відвідали міста Трієст, Градо і Венецію. Віддали шану військовим похованням поблизу річки П’яве, де на італійсько-австрійському фронті в червні 1918-го полягло пребагато українців.

Подорожні не зупинялися в готелях, бо економили. Ночували в наметах на відведених зупинках.

— Тяжко зароблені гроші наших людей не можна так легко розтрачувати, — неодмінно наголошував Степан Бандера на ощадливому ставленні до зібраних у діаспорі коштів, які призначалися на утримання його родини.

Через рік після смерті Степана Бандери його дружина й діти перебралися в Канаду, де й донині мешкають їхні кревні спадкоємці. Життя родини стало спокійнішим. У місті Торонто вдова Ярослава працювала в Українській кредитній спілці «Будучність» і Музеї української визвольної боротьби імені Степана Бандери. Спочила шістдесятилітньою. Пережила чоловіка на вісімнадцять років. Він загинув п’ятдесятилітнім.