Степан Бандера

Розділ 8. Краків

Ніхто не покривить душею, коли вільно й невільно скаже, що до громохкого ув’язнення, внаслідок Варшавського та Львівського судових процесів, Степана Бандеру мало хто знав. Відтоді побратими й симпатики поширювали його чорно-білі світлини, гіперболізували й славили в піснях і прозі.

У суворорежимних тюрмах поблизу міст Кельце (Святий Хрест), Познань (Вронки) і Берестя (стара фортеця) він провів п’ять років і три місяці — аж до початку Другої світової, коли польська влада впала. Вийшов на волю аж на тридцять першому році життя.

Тож на початку Другої світової, а саме 13 вересня 1939-го, Степан Бандера покинув разом з іншими невільниками польську в’язницю в місті Берестя (нині Республіка Білорусь), оскільки тюремна охорона припинила виконання своїх функцій через розпад польської держави й стрімку навалу вермахту. Через охоплену воєнним хаосом Західну Волинь він одразу попрямував у Львів, величний осередок національного руху.

Як неодноразово повідомляється в строкатій мемуаристиці, його очікувано швидке повернення в найбільше місто на західних українських землях відчутно затяглося.

Дорогою, зосібна в невеликому місті Сокаль, Степан Бандера тривалий час проводив із провідними представниками місцевої підпільної мережі націоналістів. Наспілкувався, приміром, удосталь із Дмитром Маївським, Іваном Климівим, Василем Вавруком. Їм теж поталанило вийти на волю з різних тюрем. Невдовзі Степан Бандера і Дмитро Маївський все-таки добираються до бажаного Львова. Сталося це 27 вересня.

Примітимо долю отих Бандериних побратимів, а незабавки й вірних однодумців. Іван Климів (1909–1942) з проголошенням Акта відновлення Української Держави 30 червня 1941 року ввійшов до уряду Ярослава Стецька міністром політичної координації. Закатований гестапівцями у Львові як член проводу ОУН під зверхністю Степана Бандери.

Дмитро Маївський (1914–1945) став сподвижником головного командира Української повстанської армії Романа Шухевича. Загинув, коли прямував до Мюнхена на зустріч зі Степаном Бандерою — під час переходу чехословацько-німецького кордону потрапив у засідку чехословацьких сил безпеки. Застрелився, щоб уникнути полону.

Волею випадку в один і той же день 19 грудня 1945 року, що й Дмитро Маївський, загинув у бою з радянськими карателями біля села Купичволя (нині Великомостівської міської громади Львівської області) хорунжий УПА Василь Ваврук (1909–1945). Посмерто відзначений військовим званням майора і Золотим хрестом заслуги.

Звільнившись із берестейської в’язниці, Бандера протягом двох тижнів, 13–27 вересня 1939-го, здолав із побратимами близько трьохсот кілометрів у південному напрямку. Як стверджується, на жаль, без належних подробиць і переконливих джерел, після 27 вересня він оселився в житловому помешканні при архікафедральному соборі святого Юра і навіть бесідував з митрополитом Андрієм Шептицьким.

Під радянською окупацією прожив два тижні, користуючись усеохопним розгардіяшем. Мав численні зустрічі з багатьма суспільно-важливими постатями, за його словами, «церковного й національно-церковного життя».

«Спільно з членами крайової екзекутиви й іншими провідними членами, які були в той час у Львові, ми устійнили плани дальшої діяльності ОУН на українських землях і її протибільшовицької боротьби», — схарактеризував той період Степан Бандера в машинописній автобіографії.

Мовилося про три головні напрямки невідкладних дій. На першому місці поставили розбудову нелегальної мережі націоналістів на всіх теренах України, що опинилися під радянською окупацією. Також багато уваги приділили плануванню найширшої за розмахом революційної боротьби в умовах мінливого світу — за можливого поширення війни українськими землями й незалежно від імовірного розвитку воєнного сценарію. Відтак розглянули варіанти протидії в разі масштабного розгортання політичних репресій («масового знищування») проти національного активу на західних українських землях.

«Я зразу мав план залишитися в Україні й працювати в безпосередній революційно-визвольній дії Організації українських націоналістів, — писав згодом Степан Бандера. — Але інші члени організації настоювали на тому, щоб я вийшов за кордон більшовицької окупації і там вів організаційну працю. Остаточно перерішив цю справу прихід кур’єра від Проводу з-за кордону з такою самою вимогою».

Отож він покинув Львів. Його викликав на важливу кадрову розмову голова Проводу українських націоналістів полковник Андрій Мельник. У середині жовтня 1939 року поблизу міста Рава-Руська, яке відійшло СРСР, Степан Бандера з братом Василем (саме повернувся з польського концентраційного табору в Березі Картузькій) і чотирма однодумцями нелегально перейшов манівцями радянсько-німецьку демаркаційну лінію. Попрямував в окупований Німеччиною Краків. Туди добирався частково пішки, а потім потягом. У листопаді два тижні лікував ревматизм на курорті Пієштяни в Словаччині.

Тоді налічувалося близько дев’яти тисяч членів Організації українських націоналістів, а з прихильниками — понад сорок тисяч осіб. Харизматичний Степан Бандера, не обіймаючи жодних посад, ламаючи шаблони й субординацію, спонукав своє вище керівництво до активних дій. У лютому 1940-го він із соратниками започаткував Революційний провід на противагу Проводу українських націоналістів, чим виклично порушив статутні основи.

Вікно порозуміння залишалося відчиненим. На заздалегідь умовленій зустрічі з полковником Андрієм Мельником 5 квітня 1940 року в Римі Степан Бандера від імені Революційного проводу наполягав ультимативно на щонайменше п’яти головних вимогах: не орієнтуватися на Німеччину; готувати загальне українське повстання; протидіяти примусовій мобілізації українців до польського війська у Франції; готувати добровольчий військовий загін на допомогу Фінляндії проти радянської агресії; позбавити керівних посад Ярослава Барановського й Омеляна Сеника та розслідувати їхні начебто зрадницькі дії.

Натомість полковник Мельник резонно уточнив статус особи Бандери як звичайного рядового члена Організації українських націоналістів і щиро засумнівався в тому, чи справді існує Революційний провід — реальні, а не фантомні підпільники, які вимагають радикальних внутрішніх змін. Адже вони були так демонстративно засекреченими, що сприймалися ілюзорними, вигаданими й маніпулятивними, а не живими істотами й справжніми представниками низового середовища українських націоналістів.

Щоб неупереджено розглянути заявлені претензії, Андрій Мельник скликав Головний революційний трибунал ОУН у Кракові. Засідання його сесії відбулися в серпні та вересні 1940 року на чолі з Юліаном Вассияном. Призначені судді, прокурори і захисники ретельно вивчали документи, заслуховували свідків, консультувались в експертів.

Підозрюваний Ярослав Барановський зголосився прибути добровільно, що важливо, а Степан Бандера та Ярослав Стецько не з’явилися, підваживши міф про безстрашність.

«Годі було зробити кращий вибір: людина суворо-чесна і справедлива, жила в спартанському убозцтві і на справи організації гляділа наче з перспективи вічності, — відтворив рисопис голови трибуналу Юліяна Вассияна (1894–1953), випусника Карлового університету в Празі, пам’ятливий очевидець чварних подій Зиновій Книш. — Абсолютно безсторонній, шукач вічної правди, доктор філософії Вассиян глибоко відчував вагу відповідальності, що лягла на нього в цій історичній хвилині. Заки зійшовся суд, він безсонно провів ніч на розмові зі своїм сумлінням і довго вагався, чи гідний узяти на себе цей тягар».

Ще одним із суддів був Ярослав Гайвас. Повноваження прокурора надали Іванові Мицику, а оборонця (адвоката) — Олегові Кандибі — Ольжичу. Засідав Головний революційний трибунал у кімнаті з передпокоєм «організаційної домівки» — службового приміщення Організації українських націоналістів по вулиці Зеленій в Кракові.

Майже три дні прискіпливо вчитувались у стоси ділових паперів, допитували запрошених, радилися, дискутували, поки не винесли довгоочікуваний вердикт.

Підсудний Ярослав Барановський перебував під домашнім арештом в іншому приміщенні — «у мешканні Франца при вулиці Авсенрінг». Його викликали на засідання трибуналу двічі — на допит і для оголошення ухвали-вироку. Щодо його особи Степан Бандера з прибічниками висунули низку обвинувальних пунктів.

Як керівникові секретаріату, Ярославові Барановському закидали інформаційну ізоляцію голови Проводу українських націоналістів полковника Андрія Мельника від контактів із «крайовиками», внаслідок чого крайова екзекутива втратила до нього довір’я та ігнорувала доручення.

Начебто Барановський не допускав у Карпатську Україну (автономне утворення в складі Чехословаччини) «націоналістичного активу зі західноукраїнських земель» і не доправив туди потрібної зброї для захисту цього краю від угорської агресії.

Його винуватили й у тому, що під час німецько-польської війни унеможливив повстання західних українців, бо ухилився від постачання їм зброї та дозволив націоналістам емігрувати, покидати рідні терени замість розгортання підпільної боротьби.

Найсерйозніші звинувачення у справі секретаря Проводу українських націоналістів Ярослава Барановського торкалися нібито, з одного боку, недопущення ним звільнення (втечі) з тюрми крайового провідника Степана Бандери, а з другого — таємної співпраці з польською поліцією щонайменше від 1937 року.

Такі жаскі твердження для багатьох були голослівними й відбивали суб’єктивне сприйняття певного рівня сумлінності та компетентності під час виконання службових обов’язків Ярославом Барановським. Тобто не мали складу заявлених злочинів — зради української нації та зради Організації українських націоналістів.

Достеменно встановлено, що обвинувачений не мав жодного стосунку до скасованої операції зі звільнення Бандери втечею з польської тюрми суворого режиму. Її самостійно організовували й скасували «в останній хвилі без подання причин» дві особи — Іван Равлик і Роман Шухевич, які творили Революційний провід на момент проведення сесії згаданого трибуналу.

Надані компрометувальні документи про начебто співпрацю Ярослава Барановського з польською поліцією вразили неоковирними підробками, де відкрито вказувалося ім’я та прізвище конфідента без псевдо й шифрування з розсиланням усім польським слідчим. До того ж факт їхнього випадкового чи цілеспрямованого знайдення в поліційній повітовій команді (відділі) в місті Самбір категорично спростовано.

«Знаючи всю історію закидів проти Барановського, автор цих рядків не мав сумніву, що ці поліційні нотатки були сфабриковані оточенням Степана Бандери в ході внутрішньої боротьби, яка в 1940 році йшла на еміграції і внаслідок якої ОУН розбилася на два відлами, — зрештою визнав крайовий провідник 1935–1939 років Лев Ребет у циклі нарисів «Світло й тіні ОУН» у газеті «Український самостійник», а саме 6 лютого 1955-го. — Це переконання знайшло несподіване підтвердження на початку 1947 року. В цей час до автора цих спогадів зголосився один член штабу Степана Бандери з краківських часів і заявив, що коли така нагінка [вороже ставлення] буде продовжуватися, тоді він публічно буде свідчити, як були препаровані «докази» зради Ярослава Барановського».

Лев Ребет повважав за праведний вчинок пролити доволі світла, щоб розігнати тіні минулого бодай заради очищення свого сумління:

«Цими кількома словами правди про цю сумну справу вона, напевне, не вияснена до кінця, одначе Ярослав Барановський, може, і мав прогріхи супроти ОУН (насамперед з цілим оточенням полковника Коновальця, а потім полковника Мельника він прагнув за всяку ціну до того, щоб втриматися при “владі”), але певно не ті, які йому закидували».

Після кількаденних засідань Головний революційний трибунал виправдав Ярослава Барановського, відкинувши необґрунтовані політичні звинувачення. А в частині наданих «поліційних фотокопій» цей суд обвинувальну справу припинив через недостатні докази, хоч захисник Олег Ольжич вимагав теж повного «уневинення» — виправдання.

Референтура пропаганди Проводу українських націоналістів одразу оприлюднила тиражну брошуру «Справа Ярослава Барановського». У повному обсязі представлені аргументи — закиди та спростування, що розглядалися трибуналом.

Оскільки репутацію виправданого все-таки було підірвано й не до глянцу очищено, він полишив вигідну кар’єрну посаду в Проводі українських націоналістів і зажив спокійним сімейним життям з Анною Чемеринською, до якої колись без успіху залицявся Степан Бандера. У травні 1942-го на прохання Олега Ольжича він повернувся до активної діяльності в ОУН під проводом Андрія Мельника.

Одинадцятого травня 1943-го Ярослава Барановського застрелили невідомі на розі вулиць у середмісті Львова.

«Людина високого патріотизму, самовідданої праці, незвичайно смілива, тверда й витривала у виконуванні своїх громадських обов’язків, до яких була дуже чуйна», — потім напише про нього замість епітафії професор Євген Онацький у своїй «Малій українській енциклопедії», що побачила світ в аргентинській столиці Буенос-Айрес 1957 року.

Окремо в Кракові в серпні та вересні 1940-го розглядалася справа Степана Бандери, щоправда, заочно через неявку обвинуваченого. Вироком Головного революційного трибуналу його заочно виключено з Організації українських націоналістів за розкольництво й засуджено до страти. Вина була неспростовною. Бандеру покарали за таємні підступні дії проти голови й членів Проводу українських націоналістів.

Полковник Андрій Мельник, скориставшись наданим правом амністувати, істотно пом’якшив найвище покарання Степанові Бандері. Підтвердив його виключення з ОУН, але шляхетно зняв «кару смерті». Надав можливість реабілітуватися відповідно до християнської традиції.

— Бандері дозволено змити з себе ганьбу каяттям і чинною боротьбою в протибільшовицькому підпіллі, — посутньо уточнив своє пом’якшення присуду полковник Мельник 29 вересня 1940 року.

Єдина Організація українських націоналістів поступово до квітня 1941-го розкололась надвоє — на мельниківців (поміркованих прибічників чинного голови) і бандерівців — налаштованих радикальніше.

Багато неупереджених спостерігачів назвали карколомний розвиток подій закономірним конфліктом поколінь. Мовляв, він визрівав десятиліття, ледь не від започаткування ОУН.

Не відмовляючись від насильницьких методів у політичній боротьбі проти чужої польської влади, Провід українських націоналістів — полковник Євген Коновалець та його штаб — зосередилися на пошуках підтримки іноземних держав і стратегічного балансу інтересів. Крайове ж керівництво безоглядно й фанатично віддавало перевагу революційній терористичній тактиці під прапором національних інтересів.

Коли Німеччина окупувала Польщу, а Бандера вийшов на волю, то розкол набував реальних контурів, ставши своєрідним виступом холерика проти сангвініка, або ж «крайовиків» проти «емігрантів». Ось таке метонімічне пояснення. Одне з багатьох.

До найближчого кола тодішніх однодумців Степана Бандери, згідно з одним зі списків, належали Іван Климів, Микола Климишин, Микола Лебедь, Ярослав Стецько, Роман Шухевич. Прикметно, що четверо з них — Бандера, Климів, Климишин, Лебедь — були однолітками. Шухевич двома роками старший, а Стецько трьома роками молодший.

Немов біжка поспішаючи в цейтноті, вони схиляли всіх до самопожертви й героїчного опору. Одночасно повільніший та комфортніший модус вівенді керівників націоналістів, які тривало й безпечно проживали за кордоном, викликав у них неприховане презирство. Отак і зійшлися в умовному двобої популісти й аристократи.

Авторитет і заслуги полковника Євгена Коновальця дозволяли тамували внутрішні суперечності, котрі замасковано підігрівалися зовні через агентуру.

Аж ось 23 травня 1938 року розпочинається новий відлік історії українського націоналізму. У Роттердамі від терористичного вибуху, котрий влаштував інфільтрований під личиною націоналіста досвідчений радянський агент, загинув Коновалець. Його трагічна кончина стала неочікувано величезною втратою для націоналістичного руху, що динамічно розвивався.

Розгалужена мережа діяльного підпілля залишилася без досвідченого, визнаного й сильного лідера. Серед цілком можливих кандидатур на вакантний пост головного провідника націоналістів гіпотетично називалися за мірою поінформованості знакові постаті. Зокрема, й Миколи Сціборського, ба навіть Володимира Тимчія. Степан Бандера саме відбував довічне ув’язнення. Тому на нього не ставили.

У Проводі українських націоналістів після тягучих роздумів пристали на компромісне рішення. Ярослав Барановський, один із найближчих довірених співробітників загиблого, оголосив, що в щиросердечній розмові з ним Євген Коновалець заповідав своїм політичним спадкоємцем давнього друга Андрія Мельника. Той, щоправда, в останні роки був осторонь націоналістичного руху.

Несподівана, проте примирлива кандидатура зовсім не викликала заперечень. Мельник був не лише свояком, а й багатолітнім побратимом Коновальця. Однолітки, обоє воювали офіцерами в легіоні Українських січових стрільців. Потому й породичалися, позаяк одружилися з рідними сестрами Федак — Ольгою та Софією, доньками впливового й заможного галицького українця-фінансиста.

«Молода, дуже гарна пані, брюнетка, чисто іспанський тип», — з пієтетом, не приховуючи поштивого захоплення, за кілька років після шлюбу описував Ольгу Коновалець невиправний холостяк Юліян Вассиян, ідеолог українського націоналізму.

Зі свого боку Андре Франсуа-Понсе, французький посол у Берліні та Римі, з піднесеною шанобливістю стисло відобразив у щоденникових записах інше подружжя, котре проживало неподалік:

«Цей Мельник — людина витонченої культури, дуже ввічливий та гарно вихований. Його дружина — невеличка чорнявка, з бистрими очима в окулярах і тонкими рисами обличчя... Полковник завжди був сумний та маломовний. Коли ми з ним уранці зустрічалися, випромінювала від нього велика гідність і джентльменство. Все перший вітався і запитував про моє здоров’я. А про себе не говорив ніколи. Одначе пригадую собі, що були моменти, коли Мельник виходив зі своєї резерви [обачності] і ставав балакучий. Це бувало тоді, коли згадував визвольні змагання України».

Ці враження ввійшли до окремої книжки Андре Франсуа-Понсе «Щоденники полоненого» (Carnets d’un captif), що вийшла в Парижі 1952-го.

У подружжя Коновальців народилася єдина дитина — син Юрій 1 січня 1924 року. До речі, саме в той день, коли Степанові Бандері виповнилося п’ятнадцять. Натомість Андрію та Софії Мельникам, які поєднали свої долі в останній день місяця лютого 1929-го, Всевишній не послав дітей.

Вірна дружина Софія дбайливо опікувалася чоловіком аж до його смерті 1 листопада 1965 року й скромно доживала віку в Люксембурзі. На момент відходу за межу Андрій Мельник понад чверть століття вміло кермував своїми діяльними прибічниками в усьому світі.

Відсутність власних дітей позначалися на чулому батьківському ставленні голови Проводу українських націоналістів полковника Андрія Мельника до соратників.

— Він завжди опікувався молодшими членами організації, — з удячністю згадував післявоєнний активіст Петро Варнак. — Зустрічаючи на двірці [вокзалі], найперше питав, чи не голодні. Коли проводив до поїзда, вмів купити канапку й ткнути її в кишеню молодшому чи й старшому від себе. Було це в полковника природне бажання помогти. Раз, коли я дякував за таку увагу, він мені сказав на двірці в Люксембургу: «Товариськість — нормальна річ. А я ж дітей не маю».

Коли почалася Друга світова війна, Андрій Мельник управляв усіма підпорядкованими націоналістами. Степан Бандера все ще перебував у Берестейській фортечній в’язниці суворого режиму. 13 вересня 1939-го тюремна адміністрація миттєво евакуювалася.

Ізольовано животіючи в одиничній камері, Бандера не орієнтувався оперативно в кавалькаді доленосних подій у світі. Аж ось, як упевнено переконують літератори-біографи, він раптово почув якийсь незрозумілий гомін у лунких коридорах, протяжний гуркіт металічних дверей.

Нарешті масивні двері його мізерної мішкоподібної камери теж відчинилися навстіж.

— Друже Степане, ви вільні! — нежданному фіналу в, здавалося б, неперервній епопеї довічного ув’язнення начебто посприяли в’язні-націоналісти з власної ініціативи. Принаймні в отакому річищі зазвичай за нагоди оповідається.

Наступного дня німецький механізований корпус генерал-полковника Гайнца Гудеріана увійшов у місто Берестя, а ще за три доби, 17 вересня, здобув увесь укріплений польськими військами район, зокрема й грізні фортечні бастіони.

Як вище мовилося, звільнені рвійно рушили з Берестя в напрямку Львова. Потай пробиралися путівцями, уникаючи зустрічей як із польськими, так і з німецькими військами. У непретензійному місті Сокаль, іще підконтрольному польській цивільній адміністрації, відбулася зустріч з територіальними керівниками українських націоналістів. Звідти, нагадаємо, Бандера разом із майбутнім членом бюро проводу ОУН (від літа 1943-го) Дмитром Маївським прибув у Львів за кілька днів після Червоної армії.

Відстань між Сокалем і Львовом якихось вісім десятків кілометрів, проте подолати їх немісцевим недавнім в’язням було непросто й ризиковано під час бойових дій, хай і не інтенсивних.

Польська оборона Львова від німецьких і радянських нападників тривала дванадцять діб — до 22 вересня 1939-го. Того дня поляки капітулювали, підписавши угоду з радянським командуванням. Передбачався безпечний відхід військових і поліції, котрі склали зброю, через кордон у Румунію. Проте радянська сторона віроломно порушила умови капітуляції, полонивши поляків-оборонців і депортувавши їх углиб СРСР.

Польських офіцерів радянські карателі переважно стратили пострілами в потилицю з пістолетів на околицях Києва й Харкова, а поліціянтів підступно вбили з кулеметів на марші дорогою в місто Винники.

У Львові Бандера пробув зо два тижні. Жив конспіративно, вільно пересувався й контактував із товаришами. Крайовим провідником був уже Лопатинський — Володимир Тимчій, котрий шанував попередні заслуги Степана Бандери й приєднався до тісного кола його найперших прибічників.

Відразу після створення Революційного проводу в Кракові 10 лютого 1940 року, не зволікаючи, Тимчій вирушив на рідні терени готувати повстання. У групі з чотирьох осіб непомітно перетнув німецько-радянський кордон на річці Сян. Проте за їхніми слідами радянські прикордонники влаштували погоню. Запеклий нерівний бій відбувся 13 лютого 1940-го в бойківському селі Устянова біля міста Устрики-Долішні (нині територія Польщі). У безвиході всі четверо підірвалися останньою гранатою.

Із самопроголошеного проводу Організації українських націоналістів (революційної) Володимир Тимчій поліг першою символічно сакральною жертвою. Тож у повстанському фольклорі він увічнений баладою «Як Лопатинський з-за кордону в рідний край, у Львів вертав». Відійшов у вічність на двадцять дев’ятому році життя.

Нагадаємо, відповідно до наказу Проводу українських націоналістів, у другій половині жовтня 1939-го Степан Бандера покинув Львів. У далеку путь він вирушив із рідним братом Василем, який недавно повернувся з польського концентраційного табору в Березі Картузькій. До них долучилися ще четверо озброєних побратимів.

Як нелегали, вони вшістьох успішно перейшли радянсько-німецьку демаркаційну лінію й кружними шляхами прибули до Кракова. Це південне польське місто на той момент перетворилося на величезну строкату оазу українського суспільного життя під німецькою окупацією. Від Львова до Кракова віддаль чимала — понад три сотні кілометрів.

До «націоналістичного активу, що звільнився з тюрем і таборів поза межами українських земель, або на їх західних скварках [окраїнах]» Андрій Мельник звернувся 20 жовтня 1939 року привітальним листом. Його передали особисто Степанові Бандері. Голова Проводу українських націоналістів Андрій Мельник виявив бажання особисто зустрітися з двома представниками когорти звільнених — Степаном Бандерою (з тюрми в Бересті) та Юліяном Вассияном (із концентраційного табору в Березі Картузькій).

Крайовому провідникові доручили якнайшвидше подбати про можливість проведення цієї зустрічі. Простіше — переправити потрібних ексв’язнів через кордон.

Підпільне становище Степана Бандери фактично не було жодним чином визначено. Колись він очолював крайову екзекутиву. Після нього цю посаду почергово посідало кілька людей. Певний час Бандера коштом благодійників, про яких ніде не згадується, мешкав у Кракові. Як? Просто шанованою живою легендою українського спротиву.

У листопаді 1939-го Степанові Бандері, вочевидь, із подачі Ріхарда Ярого, представника ОУН у Німеччині, подарували лікувально-оздоровчу путівку на два тижні у словацьке курортне місто Пієштяни, що за триста кілометрів на південний захід від Кракова.

Цілющі властивості місцевих термальних вод відомі з давніх давен. Додатково застосовуються грязьові компреси і проводиться лікувальна гімнастика. Це визнаний осередок лікування ревматичних захворювань.

Сюди станом на 1939 рік прибували тисячі гостей, зокрема й індійські магараджі, яких полюбляв копіювати юний пластун Степан Бандера. У Словаччині він санаторно лікував ревматизм, що посилився в польських в’язницях. З ним поїхали соратники-«крайовики», зокрема Роман Шухевич. У них накопичився чималий підпільний досвід в українських землях під владою Польщі, в Карпатській Україні та на вимушеній еміграції.

У дискусіях у Пієштянах вони проєктували майбутнє, передусім власне, на тлі глобальних перемін. Як припускають глибші знавці, саме там визріла змова, або диверсія «Бандери і товаришів» проти свого центрального керівництва.

— У листопаді 1939 року я поїхав на два тижні до місцевості Піщани [Пієштяни] у Словаччині на лікування ревматизму, разом з двома-трьома десятками звільнених з польських тюрем українських політичних в’язнів, — пригадав із плином літ Степан Бандера. — Серед них було багато визначних провідників націоналістичного руху на західних українських землях.

Про те, що місце їхньої зустрічі було не випадковим, Бандера не заперечував:

— До Піщан приїхало ще декілька провідних членів Організації українських націоналістів, які були в останньому часі активні в організаційній праці на західних українських землях, на Закарпатті і на еміграції. Це уможливило відбути в Піщанах низку нарад провідного активу ОУН, на яких проаналізовано ситуацію, дотогочасний розвиток визвольної боротьби, внутрішньоорганізаційні справи в краю і за кордоном. На цих нарадах викристалізувалася низка справ, важливих для дальшої боротьби ОУН, що вимагали розв’язання.

Що і як викристалізувалося, бачимо далі.

Від Пієштян до Відня менш ніж півтори сотні кілометрів. Тож, скориставшись нагодою, Степан Бандера відвідав на той момент уже колишню австрійську столицю, а від березня 1938-го до квітня 1945-го — адміністративний центр німецького імперського округу.

На початку Другої світової війни у Відні потужно діяв один із важливих осередків українських націоналістів. Туди приїхав і Володимир Тимчій, щоб удвох зі Степаном Бандерою рушити до Рима на заплановану службову зустріч із головою Проводу українських націоналістів полковником Андрієм Мельником. А це, як-не-як, від Відня понад тисячу кілометрів.

В Італії Степан Бандера намірився скрупульозно й діловито обговорити з Андрієм Мельником новий формат змінених відносин «крайовиків» із керівним органом — Проводом українських націоналістів. По суті, стосунків не так рівноправних, як автономних. Планувалося без посередників почистити емоційний накип недовірливих міжособистих комунікацій на вертикалі «центр — край».

— З Тимчієм-Лопатинським ми мали однозгідне становище в усіх засадничих питаннях революційно-визвольного руху, яке зрештою було так само одностайне серед загалу крайового активу, — засвідчив Бандера й значно пізніше. — Ми сподівалися спільно переконати полковника Андрія Мельника і ліквідувати наростаючі розходження.

Суб’єктивний чинник, зрозуміло, випинав, бачився здаля неозброєним оком. Степан Бандера у властивій прямолінійній манері висловив повну недовіру до найближчих співробітників Андрія Мельника. Він дискредитував умілого управлінця, члена Проводу українських націоналістів Ярослава Барановського, чоловіка Анни Чемеринської — своєї нерозділеної любові.

Бандера за чисту монету сприймав предосить сумнівні припущення про те, що Барановський начебто був пов’язаний із польською поліцією та винен у провалі крайової екзекутиви 1934 року.

Так само Степан Бандера підхопив з чужих уст і, м’яко кажучи, некоректно тиражував повідомлення, буцім, Ярослав Барановський переконав Андрія Мельника обійняти посаду голови Проводу українських націоналістів, нібито фальшиво посилаючись на усний заповіт Євгена Коновальця незадовго до своєї загибелі.

Як праведний популіст, Бандера апелював до грубих процедурних порушень чинного статуту, надто виборчої системи центральних органів, що унеможливлювала будь-яке престолонаступництво.

Збоку оте нарочите бунтарство мало непривабливий вигляд через занадто дрібні апаратні інтриги й незадоволені амбіції руйнівного штибу. Щоб нейтралізувати таке малоприємне враження та завойовувати ширшу прихильність серед українських націоналістів, Степан Бандера зі своїми однодумцями накреслили низку доктринальних новацій. Вони запропонували своєрідний стратегічний вододіл, протиставляючи біле і чорне, власну радикальну революційність надуманому консервативному угодовству опонентів усередині Організації українських націоналістів.

Найперше в Бандериній проєкції оновленої програми практичних дій постало питання руба про зовнішніх союзників, тобто поза межами української нації. Якщо образно мовити, то запропоноване нагадувало найближче життєвий стиль битливого телятка на своїй хвилі, що прагматично ссе багатьох корів одночасно, не маючи вдячних сентиментів до жодної з них.

Адже Степан Бандера вважав за потрібне сісти на хиткий шпагат, підтримуючи таємні союзницькі контакти як із країнами німецької коаліції, так і з їхніми противниками — західними державами. Він виводив геополітичну формулу на рівні аксіоми про те, що заради досягнення національних інтересів розраховувати слід винятково на власні сили. Бо в незалежності України послідовно й незрадливо не був зацікавлений ніхто, крім самих українців.

Натомість Степан Бандера гостро й непримиренно винуватив чималу фракцію з оточення Андрія Мельника за неприховано згубний курс — що та поставила нібито тільки на Німеччину. На рівні інвектив усе заявлене мало привабливий вигляд, хоч не зовсім правдиво відображало реалії.

Хай там як, проте Бандери свідомо чи не свідомо прочинив ящик Пандори, що міг би бути зачиненим. За круглим столом непретензійних і нескандальних перемовин за обопільного бажання можна знайти компромісні рішення в конструктивному річищі.

Одначе в переговорному портфелі Степана Бандери й Володимира Тимчія лежали докладні плани, стратегія та тактика в єдиному примірнику — ультимативному. Тому-то запропоновано безальтернативний переїзд Проводу українських націоналістів до нейтральної країни й нагальне створення двох запасних керівних центрів — у Західній Європі та за Атлантичним океаном.

Так само руба непоступливі перемовники висували принципові на той момент операційні питання-вимоги про відмову від пронімецької орієнтації, невідкладну підготовку українського народу до загального збройного повстання, масовану протидію мобілізації українців (як колишніх громадян Польщі, що розгромлена й підкорена німецько-радянським альянсом) до нововідтвореної у Франції польської армії, а також направлення вишколеного військового загону українських націоналістів для допомоги Фінляндії в боротьбі проти радянської агресії (саме тривала радянсько-фінська війна).

Природна участь націоналістів у воєнних діях «на боці добра», під кутом зору Бандери, прямо впливала на своєчасну появу власного боєздатного війська, що в основі довговічності будь-якої держави. Підготовка кадрового ядра національних збройних сил завше була серед його пріоритетів, хоч сам він військової служби не проходив жодним чином.

Переповнені оптимістичними передчуттями, Степан Бандера й Володимир Тимчій сподівалися беззаперечними аргументами переконати Андрія Мельника. З таким настроєм у першій половині січня 1940-го вони й рушили до Рима, куди, як відомо, ведуть усі шляхи. Зазвичай подорожній, потрапивши на добротну дорогу, непомильно діставався до столиці давньої Римської держави. Щоб не заблукати, належало тільки вибирати на перехрестях найширші з наявних доріг.

Найхутчіше в Римі Степан Бандера зустрівся з молодшим братом Олександром, який виїхав навчатися до Італії ще в 1933-му. Тут він захистив дисертацію з політичної економії й одружився із заможною італійкою. Працював у місцевому центрі українських націоналістів.

Тут їхнім очільником був Євген Онацький (1894–1979), випускник історично-філологічного факультету Київського університету святого Володимира, колишній член Центральної Ради й дипломат Української Народної Республіки, а потім близький сподвижник Євгена Коновальця. Від жовтня 1919-го проживав в Італії, працюючи журналістом. Від 1936-го він викладав українознавство у Вищому східному інституті в Неаполі на посаді асистент-професора, а від 1941-го трудився лектором української мови в Римському університеті ла Сап’єнца.

Саме Євген Онацький опікувався Олександром Бандерою, ще студентом. Сприяв його науковій кар’єрі. Бувши інтелектуалом високого лету, Онацький не сприймав безоглядного політичного тероризму. Тому й від Проводу українських націоналістів рішуче вимагав осуду вбивства директора гімназії Івана Бабія у Львові в липні 1934-го. Він резонно переконував, що терористичні акти українців проти українців із причини інакодумства, завдають непоправної шкоди українській нації та упосліджують її перед світом. Адже найгірше у визвольному русі, коли його учасники самі починають різати горлянки один одному.

Тож не випадково саме поміркований, стриманий та глибоко освічений Євген Онацький вів своєрідний дипломатичний протокол зустрічі полковника Андрія Мельника та Степана Бандери.

Як утаємничено досі відзначають історики-біографи, повторна зустріч Степана Бандери з полковником Андрієм Мельником відбулася 5 квітня 1940 року в одному з міст Північної Італії. Тоді подружжя Мельників мешкало спочатку в місті Абація біля Трієсту, а потім, до вересня 1940-го, у Флоренції. Навряд чи це важливо. Однаково відзначена принципова розмова ні до чого путнього не привела.

Переломити непіднімну для себе ситуацію Бандері знову не вдалося. Мельник із порога відкинув епатажний тиск і не погодився відсунути Барановського від управлінських функцій. Так само було поставлено хрест на ризикованому плануванні та веденні самостійної протибільшовицької боротьби без належної взаємодії з владними колами Німеччини. У тих умовах це було б непоясниме й непростиме самогубство.

Андрій Мельник, ведучи внутрішньоорганізаційну дискусію, не збирався поступатися радикальному прошарку ні в політичному, ні в кадровому питаннях. Зрозуміло, що намітилися два полюси й поступово проходила невідворотна поляризація на «мельниківців» і «бандерівців».

Щоб загострити перебіг подій, 10 лютого 1940 року непоступливий Степан Бандера в Кракові створив Революційний провід із тоді ще нечисленних прихильників. Усе зовні подавалося серйозно, починаючи з розмежувальної визвольної емблематики. На роль революційного прапора відібрано червоно-чорне полотнище. Жодним чином таке рішення не заперечувало національно-державну символіку — синьо-жовтий прапор і герб — тризуб. Однак вузьке коло професійних революціонерів потребувало самовиділення й самовідділення серед загалу визвольного руху.

У моральному сенсі найболючішою деструкцією проти вищого керівництва, до якої з полегкістю вдалися Степан Бандера з прихильниками, стали невпинні докори членам Проводу українських націоналістів за те, що вже занадто багато років комфортно осіли за кордоном і відірвалося від «краю» — українських земель, втратили відчуття реального стану й актуальних настроїв співвітчизників. Звісно, оте ефектне мітингове звинувачення було позбавлене змісту, розминалося з дійсністю. Тому ним кололи в очі тих, які збурили довкіл, викликали неспокій.

Адже саме Степан Бандера від червня 1934-го до вересня 1939-го, або п’ять років і три місяці, перебував позами межами «краю», причому в суворій тюремній ізоляції. Тому йому потребувалася тривала адаптація до суспільних змін, які динамічно відбулися. Бо ж нерідко запрограмоване в голові на рівні теоретичних постулатів істотно дисонує з можливостями їхнього практичного втілення. Через те потрібна пауза, а то й повне перезавантаження.

А от Андрій Мельник, навпаки, виїхав за кордон — у Відень — тільки 30 серпня 1938 року, після благословення митрополита Андрія Шептицького. Бувши за фахом лісовим інженером, випускником Вищої землеробської школи у Відні (нині Університет природних ресурсів і наук про життя — Universität für Bodenkultur Wien), Андрій Мельник після чотирирічного ув’язнення в польській тюрмі (як крайовий комендант Української військової організації) понад десятиліття трудився інспектором лісів Львівської греко-католицької митрополії. На прохання митрополита Шептицького він очолював громадську організацію греко-католицької молоді «Орли».

Для багатьох різночасових принагідних арбітрів такі бурлескні колізії легко вміщалися в прокрустовому ложі розхожого потрактування про неминучий конфлікт поколінь (зрозуміло, управлінських) — «батьків і дітей». Ініціатори й учасники протестаційних демаршів здебільшого наполягали, що про ейджизм зовсім не ведеться мова. Бо ж відмінності між таборами розбрату не у віці, а в принципових розбіжностях.

Тим паче не йшлося й про двобій Давида і Голіафа, хоч таке напрошувалося з огляду на істотну відмінність у фізичному зрості. Отой контраст упадав у вічі відразу: високорослий Мельник і низькорослий Бандера. Один фізично на голову вищий другого.

Утім, хиткі суб’єктивно-емоційні шпильки домінували й у реальному часі, і з нестримним плином літ. Прихильники Бандери серед головних причин повзучого розколу націоналістичного моноліту, що таки трапився, віднайшли непривабливі особливості норову Андрія Мельника. Нібито надглибоко в ньому засіли свавільні диктаторські замашки, що зашкодили примирливому відзнайденню «золотого перетину» організаційно-політичного компромісу.

Це можна припустити, коли б у холеричному характері його візаві — Степана Бандери — не проступала назверх ультимативність, безкомпромісність і фанатична напористість з найменшими запобіжниками в разі помилкових рішень. Пізніше, після Другої світової, саме дражливі риси Бандериної вдачі призведуть до нових розколів, але вже серед його найближчого кола сподвижників, зокрема й довголітніх.

Особисто персоніфіковані та доктринально-тактичні розходження, спровоковані та гіпертрофовані тісним оточенням Степана Бандери, потужно вилилися в шумливу серію полемічної літератури.

За багатьма припущеннями й версіями, у розкольницьких перипетіях уміло й холоднокровно залаштунково грав чи не першу скрипку вкрай суперечливий український націоналіст з австрійсько-німецьким корінням, заможний агент абвера Ріхард Ярий (1898–1969). Він за першої-ліпшої потреби популяризував ексклюзивний переказ про походження свого роду від запорізького козака, якого поранили під час облоги Відня 1683 року та який осів у володіннях Габсбургів. Загалом у його біографії так багато білих і темних плям, що вона більше схожа на авантюрний роман із захопливим сюжетом.

Серед надрукованих за гарячими слідами дискусійних книжок виділяються щонайменше два узагальнені симетричні видання — «Чому була потрібна чистка в ОУН» з табору Степана Бандери і «Біла книга ОУН. Про диверсію-бунт Яри–Бандери» прибічників Андрія Мельника. Чинне керівництво, або ж Провід українських націоналістів, закономірно вимагало негайного покаянного розпуску Революційного проводу. А бунтівне бандерівське угруповання твердо стояло на ультимативній вимозі щодо свого повного й безумовного визнання де-юре та з моральною сатисфакцією.

Кожна з протиборчих сторін у переломну пору не сиділа склавши руки, а діяла енергійно, розмашисто й запально. Докладала максимальних зусиль, щоб переконати зацікавлений загал у винятковій легітимності лише свого непомильного лідера. Дехто навіть надміру гіперболізував той агітаційно-пропагандистський шквал, підлаштовуючи пересічну публіку під упізнаваний трафарет про сакральний культ свого вождя, з його надприродними здібностями титана духу й праці.

Варто примітити, що з ініціативи самого Андрія Мельника перестали його звати вождем, як доти іменували Євгена Коновальця, а лиш офіційно — головою проводу. Найчастіше до нього зверталися за військовим званням: «Пане полковнику». Одночасно таку пальму першості в таборі Степана Бандери віддавали своєму провідникові, кажучи, що саме він повів за собою всіх нивою викорінення культу особи, що приївся і набив оскомину.

Дуже добре зусібіч висвітлена підготовка, хід і наслідки опозиційного зібрання прихильників Степана Бандери в Кракові. Не обійшлось без возвеличення, вочевидь, антивождистські щеплення ще не практикувалися з усепроникним розмахом.

— Усі проєкти різних комісій проходили через Степана Бандеру, який найнаочніше показав у той час, чого він гідний і що може зробити, — не без піднесеного збудження розкладав по поличках його близький товариш Микола Климишин, окреслюючи буденні обсяги персоніфікованої титанічної працездатності. — Я дивувався з тієї розмаїтості справ, які він у той час робив. З не меншим здивуванням я спостерігав, як він із повним знанням підходив до справ і скільки разів він втручався в справи, геть змінюючи первинні проєкти, під якими комісії проводили довгі дискусії протягом багатьох днів. Часто бувало, що він виключав із плану нарад якусь справу, відкладаючи її до наступного дня, і хоча наради тягнулися до пізньої ночі і вранці починалися наново, він приносив свій проєкт вирішення проблеми, широко і всебічно розроблений.

Підсумовуючи, Климишин повідав про Бандеру:

— На тих нарадах зміцніла моя віра в те, що він єдиний на той момент може узяти провід ОУН у свої руки й повести справу краще за всіх.

Бучний розкол Організації українських націоналістів став неприємним доконаним фактом. Та це не означало, що всі мости згоріли до невідновного тла. У палахкому горнилі Другої світової війни багато чого було переосмислено.

Ніщо не лікує краще від проминулого часу й усвідомлення непоправності принесених жертв. Адже багатьох незамінних людей втрачено. П’ять членів Проводу українських націоналістів і понад п’ять тисяч членів ОУН під керуванням Андрія Мельника полягли, виконуючи поставлені перед ними завдання, не порушивши присяги на вірність нації. В ОУН під проводом Степана Бандери людські втрати ще чисельніші.

Тож у 1945-му представники обох проводів зібралися на координаційну зустріч, а в 1948-му перемовини провели особисто Андрій Мельник і Степан Бандера. Такі контакти не увінчалися тривалими угодами. Однак вони уможливили втілення низки спільних справ, як-от: протидія примусовій репатріації в СРСР, реорганізація державного центру Української Народної Республіки, пожвавлення громадського життя діаспори, викриття прорадянських тенденцій в зовнішній політиці окремих країн Заходу, проведення голосних антикомуністичних форумів, відзначення двадцятих роковин загибелі Євгена Коновальця.

Усе те говорило, що обидві сторони визнавали негативні наслідки розколу 1940-го. Та розбитий глек уже не бачилося доцільним склеїти.

Примітним є тривке листування обох лідерів у повоєнну добу. 17 липня 1945 року Андрій Мельник звернувся письмово до Степана Бандери й запросив на «конференцію чотирьох». До неї мали долучитися ще наступник Симона Петлюри на посту голови директорії Української Народної Республіки Андрій Лівицький та чільний представник Союзу гетьманців-державників Борис Гомзин, призначений регентом по смерті гетьмана Павла Скоропадського.

Конференція розпочалася о десятій ранку 1 серпня 1945 року в готелі «Бюдель», що на вулиці Принца-регента північнобаварського міста Бад-Кісінген. У цьому місті саме проживав Андрій Мельник із дружиною Софією.

Предметно планували колегіально розглянути три важливі питання. По-перше, хотіли унормувати політичні відносини всередині діаспори й остаточно оформити спільний керівний осередок для плекання внутрішньої національної солідарності та постійного всеукраїнського представництва на міжнародній арені. По-друге, міркували заснувати центральний координаційний центр для громадських ініціатив і практичної допомоги українській еміграції, зокрема й лобіюванням її законних інтересів перед компетентними органами державної влади закордонних країн. По-третє, назріли скоординовані рішення з низки питань військового характеру.

— В обличчі дійсності, в якій опинилися Україна й українство, солідаризація всіх діючих українських політичних чинників є наказом хвилі, а тим самим і конференція, яка мала б за завдання довести до тої солідаризації, та участь в ній всіх чотирьох наведених осіб є необхідна, — наголосив Андрій Мельник, розраховуючи на схвалення отих зусиль.

У названих сходинах Степан Бандера участі не взяв. Однак епістолярне спілкування тривало. 29 листопада 1947 року він через посередника передав листа Мельнику.

«Дуже шкода, що ми досі не могли стрінутись», — зізнався адресант, відкидаючи наносне.

Одне з вервечки очікуваних спіткань не відбулося й у серпні 1947-го.

«Я з радістю ожидав заповіданої нагоди побачитись з Вами в тому часі, який був первісно запропонований, — писав Бандера в шанобливому тоні. — Пересунений термін Вашого приїзду припав, на жаль, на такий час, коли я ніяк не міг прибути».

Опісля вони вибачливо погодили дату й місце нової зустрічі. Одначе через певні технічні перешкоди Степан Бандера знову не зміг приїхати й попросив перекласти умовлену розмову після 15 грудня 1947-го.

«Маю переконання, що нам треба обговорити і узгіднити низку важливих справ», — обнадійливо повідомив Бандера свого адресата.

Він запропонував гуртом розглянути щонайменше чотири питання. Спочатку належало обговорити міжнародну ситуацію та перспективи її розвитку. Потім логічним було виробити спільний погляд на поточні настрої діаспори — «українську політику». Відтак потребувала удосконалення політична структура світового українства, на часі вбачалося заснування єдиного координаційного центру задля «уодностайнення всієї самостійницької діяльності». І, нарешті, неврегульованими залишалися буденні взаємини обидвох Організацій українських націоналістів — під проводами Андрія Мельника та Степана Бандери.

«Сподіюсь, що наша розмова причиниться до роз­в’язки багатьох важливих справ, — підсумував Бандера, готуючись до продуктивної бесіди. — Вірю, що у Вас, пане полковнику, рівнож якнайкращі бажання і таке ж наставлення».

Знову ж таки, на відміну від Андрія Мельника, надрухливому Степанові Бандері не вдавалося узгодити свої робочі графіки для того, щоб провести давно заплановане рандеву віч-на-віч. У листі, написаному в середу 21 січня 1948 року, він укотре перепросив у старшого колеги, оскільки в його сімейному життя трапилися непередбачені обставини, котрі вплинули на поточні справи. Далекі поїздки довелося різко ущільнити.

«Я одержав від своєї дружини відомість, що наші діти небезпечно захворіли на коклюш, — вказав Бандера основну причину, через яку мусив іще раз перенести аудієнцію з Мельником. — Мушу чимскорше поїхати до них, бо стан їх загрозливий».

Одначе він пообіцяв у п’ятницю 23 січня відбути умовлену розмову. Увечері того самого дня хотів повернутися назад. Тому націлював, економлячи час і не відкладаючи в довгий ящик, досягти спільних висновків і вичерпати порядок денний, що узгоджений.

Оскільки попередньо терпливо знайшли спільні точки дотику, то, сподівався Степан Бандера, не виникне затяжних дискусій та вдасться досягти конкретних рішень. Про всяк випадок він просив Андрія Мельника зарезервувати додатково годину-дві до лімітованого часу перемовин, що раніше погоджений. Але так, щоб упоратися до сьомої вечора.

Як випливає з листа Степана Бандери до Андрія Мельника 24 січня 1948-го, насправді перемовини затяглися і тривали два дні — у п’ятницю та суботу. Бандера міг затриматись ще на один день — на неділю — за умови поважних наслідків у ваговитому діалозі. Він позитивно сприйняв значну частину ідей свого візаві. Водночас вирішив не брати жодних зобов’язань щодо участі в створенні Національної ради — символічного представницько-законодавчого органу української діаспори.

«Поки немає ще ясності, що може вийти з тої ініціативи, яке буде її обличчя і яку роль вона мала би сповнити в українській політичній дійсності, — засумнівався Степан Бандера, але доктринально не заперечував у правомірності такого логічного рішення. — Ті питання мають аспект не тільки теоретичний, але теж практично-політичний, і сподіємося, що в недалекій будучності вони будуть розв’язані».

Невдовзі, влітку 1948 року, Українську національну раду було таки започатковано в системі державного центру Української Народної Республіки в екзилі. Її бачили широкою політичною платформою для діяльних національно-визвольних спільнот із метою консолідації всіх самостійницьких сил для відновлення незалежної України з демократичним устроєм.

На першій сесії Національної ради в західнонімецькому місті Аугсбург, що в землі Баварія, 16 липня 1948 року взяли участь представники дев’яти політичних об’єднань, зокрема й націоналісти під проводами Мельника й Бандери. Проте за два роки Закордонні частини, які очолював Степан Бандера, демонстративно вийшли з Ради й повели нищівну пропагандистську кампанію проти неї. Натомість націоналісти на чолі з Андрієм Мельником її всіляко підтримували.

Так само Степан Бандера відклав на наступний раунд обопільно вигідних перемовин узгодження позиції щодо Української головної визвольної ради — підпільного уряду й парламенту Української Самостійної Соборної Держави. Її заснували в липні 1944-го в лісовому масиві між містами Самбір і Дрогобич під захистом Української повстанської армії.

Перший великий збір (з’їзд) Української головної визвольної ради тоді мали відвідати двадцять п’ять делегатів з-поміж відомих націоналістів, соціалістів, націонал-демократів, прихильників Української Народної Республіки й гетьмана Павла Скоропадського. Восьмеро походили з Наддніпрянщини, а решта — з Волині та Галичини. Дев’ятеро належали до посадовців революційної ОУН. Фізично участь взяли двадцять діячів. П’ятеро не змогли прибути, серед них — письменник Іван Багряний, котрий саме оприлюднив знаний пригодницький роман «Тигролови».

Головою Української головної визвольної ради — «президентом воюючої України» обрали уродженця Полтавщини Кирила Осьмака (1890–1960), випускника Московського сільськогосподарського інституту, агронома, член Центральної Ради від соціалістів-революціонерів. Радянські органи його арештували 12 вересня 1944 року неподалік Дрогобича й до 1947-го не могли встановити справжнього імені та посади. Він помер нескореним у сумнозвісній ще від XVIII століття тюрмі «Владімірскій централ», що в російському обласному місті Владимир — за дві сотні кілометрів східніше від Москви.

Першим, другим і третім віцепрезидентами Української головної визвольної ради стали відповідно колишній голова Українського національно-демократичного об’єднання і віцемаршалок польського сейму Василь Мудрий, греко-католицький священник Іван Гриньох та ексдиректор середньої школи в місті Нікополь Дніпропетровської області Іван Вовчук (справжнє ім’я та прізвище — Федір Вовк).

Головою генерального секретаріату та секретарем військових справ затверджений Роман Шухевич, секретарями закордонних справ — Микола Лебедь, внутрішніх справ — Ростислав Волошин, фінансово-господарських справ — Василь Мороз, бюро інформації — Йосип Позичанюк. Посаду генерального судді довірили викладачеві Львівського університету Ярославові Біленькому, колишньому представникові уряду Західноукраїнської Народної Республіки в місті Сокаль і співробітникові міністерства освіти Української Народної Республіки в Кам’янець-Подільському.

Щоб вести інтенсивну дипломатію, низка членів Ради емігрували на Захід, де непоступливо відстоювали право України на незалежність перед провідними державами. Закордонне представництво Української головної визвольної ради заявило голові Паризької мирної конференції у вересні 1946 року, що уряд Української Соціалістичної Радянської Республіки не обраний вільним волевиявленням, а «накинутий Україні московською централею комуністичної партії».

Зі свого боку, генеральний секретаріат Української головної визвольної ради слугував постійним підпільним урядом, перекидаючи місток вербальної спадкоємності з Центральною Радою та Українською Народною Республікою загалом.

У справі Української головної визвольної ради Степан Бандера вимушений перед Андрієм Мельником тримати павзу, оскільки впливу на неї просто не мав. Справжні важелі управління в тому органі були в його соратників, принаймні формальних. Проте ні Роман Шухевич (голова генерального секретаріату), ні Микола Лебедь (очільник Закордонного представництва Української головної визвольної ради) з ним своїх дій не узгоджували.

До того ж керівником революційної Організації українських націоналістів, тобто де-юре зверхником Бандери, був «крайовик» Шухевич. Як «емігрант», Бандера очолював лише її Закордонні частини.

Це не парадокс, а прямий наслідок управлінських зрушень після розколу 1940-го. Оті переміни потягли за собою доктринальні корекції 1943 року за відсутності та без участі всього «еміграційного кола», яке надовго потрапило в нацистські концентраційні табори.

Не менш примітний лист Степана Бандери до Андрія Мельника від 18 серпня 1955 року. Він показовий не тільки традиційним шанобливим звертанням до пана полковника, але й беззаперечним визнанням його статусу саме як голови Проводу українських націоналістів, що його Революційний провід у 1940-му зневажив, перекреслив, позбавив. Саме тоді, наприкінці літа 1955-го, Мельник гостював у Мюнхені, а проживав постійно в Люксембурзі. Про це довідався Бандера. У Мюнхені він, власне, із десятиліття вже проживав, там само базувалися його важливі структури. Тому й приязно запропонував зустрітися для неспішного обміну думками на актуальні політичні теми.

«Сподіваюся, що наша розмова може причинитися до зміцнення української самостійницької політики і дії, — завважив окремим протокольним рядком Степан Бандера як голова проводу Закордонних частин Організації українських націоналістів. — Я був би дуже радий, якщо б моя пропозиція відповідала Вашим бажанням і планам. Якщо наша зустріч буде Вам тепер побажаною і догідною, прошу ласкаво подати теж приблизно час, який буде Вам найзручніший».

Докладніші розпорядчо-технічні питання можливої розмови адресант просив делегувати найближчим співробітникам обох керівних апаратів, які могли б їх у деталях погодити усно. Від себе Степан Бандера в погоджувальний тандем запропонував кандидатуру Степана Ленкавського. Завершив свого листа характерним етикетним реченням:

«Очікуючи Вашої ласкавої відповіді, остаю з глибокою до Вас пошаною».

Андрій Мельник прихильно відгукнувся на цю пропозицію, надіславши письмову відповідь 21 серпня 1955 року. Сутність й організаційно-технічні умови підготовки нової розмови його цілком влаштовували.

Плідні контакти не переривались і надалі. Як найвищі керівники проводу Закордонних частин Організації українських націоналістів, Степан Бандера та Степан Ленкавський 23 жовтня 1957-го ґрунтовно відповіли полковнику Андрієві Мельнику, голові Проводу українських націоналістів, на його важливе послання від дванадцятого числа того самого місяця.

Цей лист своєю вагомістю спричинився до внутрішнього обговорення в Закордонних частинах. Ішлося передусім про гідне вшанування славної пам’яті полковника Євгена Коновальця, основоположника й провідника революційного визвольного руху — Української військової організації та Організації українських націоналістів — у двадцятиліття його трагічної смерті.

Провід Закордонних частин усеціло підтримав ідею та ініціативу підготовки й проведення урочистостей силами всіх націоналістичних об’єднань із залученням найширшого кола суспільних діячів діаспори — «українського громадянства». Згідно зі своєю історичною ролею, полковник Євген Коновалець однозначно бачився великою постаттю всеукраїнського значення.

Закордонні частини заявили про готовість увійти в єдину підготовчу структуру-комітет — «створити спільні ділові апарати» з Організацією українських націоналістів під проводом Андрія Мельника для належного відзначення «на закордонних теренах» знакової події. Наголошувалося на спільних заходах обидвох об’єднань та «з ними ідейно пов’язаних товариств і установ при співучасті широких кіл українського громадянства на чужині».

Одначе Степан Бандера і Степан Ленкавський відразу ж відмежувалися від групи, яка виступала під назвою «Організація українських націоналістів за кордоном». Річ у тім, що в лютому 1954-го в Закордонних частинах остаточно відбувся занадто болючий розкол. Відділилися прибічники Зиновія Матли й Лева Ребета, впливових теоретиків і практиків націоналізму. Відкольники оперлися на постанови понад десятилітньої давнини.

Саме тоді авторитарні та тоталітарні захоплення, притаманні тому історичному часові, наче модні фасони, припинив демократичний поворот на Третьому надзвичайному зборі Організації українських націоналістів (революційної). Відбувся форум 21–25 серпня 1943 року в селі Веснівка, що за три десятки кілометрів на південний захід від міста Тернопіль. Відтоді вважалося, що успішний розвиток нації можливий за суверенітету та самодостатності. Задекларовано «економічний націоналізм» — захист свого виробника у світовій конкуренції за вільного ринку. Цим шляхом ішли потім розвинуті країни.

Саме ж зібрання проводилось як волосна нарада двадцяти семи мужів довір’я. Учасники — Роман Шухевич, Микола Арсенич, Яків Бусол, отець Іван Гриньох, Микола Лебедь, Дмитро Маївський, Мирослав Прокоп, Лев Ребет, Михайло Степаняк, Василь Сидор та інші. Вів засідання Ростислав Волошин. Насамперед узаконили колегіальне управління Організацією українських націоналістів — бюро з трьох осіб, головну раду з п’яти осіб для контролю за діяльністю головного проводу, особливо фінансовою.

Оскільки Степан Бандера перебував у німецькому концентраційному таборі, то бюро проводу очолив Роман Шухевич, а членами обрали Дмитра Маївського і Ростислава Волошина. Доти цим об’єднанням одноосібно, до того ж у режимі перманентних конфліктів, управляв Микола Лебедь як урядуючий провідник.

Одночасно було затверджено значні програмні зміни. Доктрину націократичної держави з авторитарним режимом і запереченням загальних виборів, прав меншин замінила програма демократичного устрою на засадах багатопартійності, загальних і прямих виборів, поділом влади на три гілки, місцевим самоврядуванням, правами і свободами всіх громадян. Наріжним було суверенне існування нації у власній державі на своїй етнічній території.

Наразі рішуче відмовилися від режиму націократії — солідаризму, становості, однопартійності, авторитаризму, що протистояла парламентаризму подібно до корпоративізму фашистської Італії. Програма Організації українських націоналістів 1939-го, тобто до розколу, і документи ОУН під проводом Степана Бандери 1940–1941 років відзначали монопольні позиції націоналізму в державі, напівреспубліканську президентську форму правління з елементами одноосібної диктатури.

Нова програма вже не містила станового поділу, а людину проголосила найвищою цінністю, підваживши класичний постулат націоналізму про перевагу спільних інтересів над індивідуальними. Націократію замінила демократія. Відкинуто привілейовану роль Організації українських націоналістів у новій відновленій державі з демократичним режимом. До того ж провідний ідеолог Української повстанської армії Петро Федун проєктував парламентську республіку, де в президента обмежені повноваження.

Найголовніше таке. Заперечивши тоталітаризм, етнократизм, вождизм, українські націоналісти проголосили метою незалежну демократичну Україну під гаслом «Свободу народам! Свободу людині!», що суголосно до Атлантичної хартії від 14 серпня 1941 року. Несподіваний розворот. Немислимий, коли б відкрутити годинникову стрілку назад за краківським часом 1940 і 1941 років. А збігло води небагато відтоді.

У червні 1950-го конференція ОУН (революційної) в західних українських землях, суцільно охоплених повторною радянізацією та супровідними репресіями, доповнила відзначену програму положеннями про демократичний режим, права політичних партій та громадських організацій. Степан Бандера наполягав на поверненні до чинного (інтегрального) націоналізму з гаслом «Україна для українців!». Повстанці його не підтримали.

Отож у 1948–1954 роках від Закордонних частин, залишившись вірними програмі 1943-го, поволі відкололись однодумці на чолі з дуумвірами Левом Ребетом і Зиновієм Матлою. Через те їх, ОУН (за кордоном), охрестили «двійкарями». Показово, що обох, Ребета й Бандеру, вбив той самий агент комітету державної безпеки — перевербований манкурт Богдан Сташинський — за наказом очільника СРСР Микити Хрущова з проміжком у два роки.

Загалом вони мали одностайно діяти як «трійкарі». У 1953 році «край» — провід революційної ОУН на чолі з Василем Куком — утворив закордонну колегію уповноважених із трьох осіб — Степана Бандери, Зиновія Матли і Лева Ребета. У лютому 1954-го Бандера відмовився діяти в еміграції солідарно, згідно з дорученням із «воюючої України». Повважав потім його фальшивим.

Отак з уповноваженої «трійки» залишилася «двійка» — Ребет і Матла, які визнавали підпорядкування «краю».

У зв’язку з відзначеним, Степан Бандера та Степан Ленкавський не вважали ані можливою, ані доцільною співпрацю з Організацією українських націоналістів за кордоном. Надто свіжою та болючою була кінцево розкольна травма 1954-го. Полковник Андрій Мельник делікатно та з порозумінням сприйняв позицію колег, Бандери й Ленкавського, які раніше завдали йому схожої моральної шкоди розколом 1940-го.

Упродовж останнього року земного життя Степана Бандери до нього через визначених посередників неодноразово звертався Андрій Мельник з увічливими проханнями особистих перемовин. Або ж, навпаки, Бандера просив Мельника поспілкуватися тет-а-тет. Це, зокрема, засвідчують письмові відповіді Степана Бандери від 15 січня та 12 лютого 1959 року. Обидва лідери вкотре погоджувалися зустрітися й порушити справи, які вважали злободенним і невідкладними. Призначалися обопільно погоджені час і місце зустрічі, однак останньої миті плани змінювалися з об’єктивних причин. Як на зло.

Одна з таких останніх розмов, як показали наступні події, могла б відбутися в неділю 15 лютого 1959-го, в акурат за вісім місяців до трагічної загибелі Степана Бандери. Оскільки в робочому графіку Бандери були нагальніші зобов’язання, які він волів би не перекладати на потім, то просив про розмову днем пізніше — в понеділок 16-го числа рівно о п’ятнадцятій на попередньо узгодженому місці.

Степана Бандеру мав супроводити довірений співробітник Ярослав Бенцаль, член проводу Закордонних частин.

«Дожидаючи нашої зустрічі, залишаюся з глибокою до Вас пошаною. Слава Україні!» — з надією відписав Степан Бандера.

Переговорити з Андрієм Мельником йому тоді не судилося. Принагідно мовимо, що видатний поет Євген Маланюк образно сприймав голову Проводу українських націоналістів, як «людину з шовку й сталі», тобто наділену чеснотами добродійника й воїна.

— Ця тиха, мовчазна людина, що говорила завжди сухо й коротко, мала велику очитаність [освіченість], аналітичний інтелект, величезне багатство душі, гостру інтуїцію, — характеризував голову Проводу українських націоналістів Андрія Мельника його наступник на цьому посту Олег Штуль — Жданович, головний редактор щотижневої газети «Українське слово» в Парижі 1948–1977 років, нині цінного джерела з історії українського визвольного руху загалом.

Відомо, що полковник Андрій Мельник із дружиною Софією проживав у Люксембурзі від травня 1946-го як особистий гість великого герцога (архікнязя) Фелікса (1893–1970) з династії Бурбонів-Пармських. Як принц-консорт, він сорок п’ять років титулувався символічно співправителем Великого герцогства Люксембург — від 6 листопада 1919-го до 12 листопада 1964-го, тобто зречення престолу дружиною — великою герцогинею Шарлотою на користь спадкоємця — сина Жана.

В останні дні правління Шарлоти й Фелікса Андрій Мельник спочив — 1 листопада в лікарні західнонімецького міста Кельн. Похований на цвинтарі міста Бонвуа, що буквально межа в межу з однойменною столицею герцогства — Люксембургом.

А познайомилися вони в міжвоєння з подачі митрополита Андрія Шептицького. Як високоосвічений службовець і знавець чужих мов, Андрій Мельник супроводжував принца-консорта Фелікса на полюваннях у лісництвах Львівської митрополії. Тому Мельник радо відгукнувся на запрошення вдячного монарха. Такий вибір повоєнного місця проживання для голови Проводу українських націоналістів давав чимало переваг через центральне розташування міста-столиці Люксембурга в усій Західній Європі.

Хоч поруч мешкало небагато українських родин і бракувало щоденних контактів із ширшою українською громадою, проте Андрій Мельник почувався там у відносній безпеці. Добре відомо, що Велике герцогство Люксембург стало членом-засновником Організації Північноатлантичного договору (НАТО) 1949 року, а від 1952-го послідовно виступало країною-засновницею європейських спільнот, які переросли в Європейський Союз.

Мусимо в нашій часовій мандрівці повернутися до вікопомного розколу, прикрим результатом якого став грандіозний скандал. Недруги з усіх боків задоволено потирали руки, бо протиборчі сторони найвигадливіше звинувачували одна одну в повній зраді національної ідеї. Прибічники Степана Бандери доволі спекулювали на згубному вождизмі, нібито притаманному голові Проводу українських націоналістів.

Зрозуміло, потрібні аргументи й лінивому кололи вічі на шумливій поверхні.

Найпершими бралися до уваги «Римські протоколи», переповнені вихваляннями на адресу Андрія Мельника, до речі, котрі санкціонували й толерували тоді майбутні тверді соратники Степана Бандери.

Ідеться про Другий великий збір українських націоналістів, що відбувся 27 серпня 1939 року в центральній частині Рима в ошатному будинку під шостим числом по вулиці Італійський курс (Corso d’Italia). У цій своєрідній резиденції проживав і трудився колишній керівник української дипломатичної місії в Італії, а на той момент член Проводу українських націоналістів Євген Онацький.

Роботою резолюційної комісії керували Микола Сціборський та Ярослав Стецько, невдовзі перший заступник Степана Бандери. Вони редагували й шліфували чільні тексти.

Головним питанням того зібрання стало затвердження головою Проводу українських націоналістів полковника Андрія Мельника. Він уже фактично виконував ці функції від 12 жовтня 1938-го на підставі усного заповіту полковника Євгена Коновальця. Сам же заповідач загинув кількома місяцями раніше, 23 травня.

Оте потім болісне трактування в реальному часі цілком безпроблемно ввійшло в новий статут Організації українських націоналістів. У ньому під липким впливом тогочасних модних італійських і німецьких віянь особливо підносилася роль і місце голови проводу.

Теоретично таке могло привести до повновладного диктаторства. Подібного доти в наріжних актах націоналістів не фіксувалося принаймні де-юре.

«Слава Першому Вождеві Націоналістичної України Євгенові Коновальцеві! Слава Вождеві Андрієві Мельникові! Слава Україні!» — примітною величальною тріадою зі заголовними літерами закінчувалася відозва Другого збору — публічного документа для широкого загалу.

«Вождь зголосив перед образом Упавшого Вождя приявність двадцять двох учасників Другого великого збору українських націоналістів, та й Організація українських націоналістів свою готовність іти за геройським прикладом Євгена Коновальця, — немовби вибиваючи на стародавніх скрижалях і по-біблійному персональну згадку прикрашаючи словами з великими початковими буквами, пишномовно відзначали в протоколі цього зібрання в Римі. — Промова Вождя, яку приявні вислухали стоячи, зворушила до глибини душі усіх і зосередила їх думки у стін Роттердамської Могили й довкола особи, яка перейняла по Євгенові Коновальцеві керму [управління] боротьби народу за визволення».

А на доважок не пошкодували патетики й емоційного розкуття:

«Коли, звернений до образу покійного, Вождь складав свій глибоко продуманий і пориваючий душу звіт, приявні переживали одну з найбільш торжественних хвилин свойого життя».

Нині схожі колінопреклонні пафосні тиради здатні радше викликати гомеричний сміх. Адже час отих славолюбних і величальних формул давненько канув у Лету. Щонайменше, звісно, в західній цивілізації. Змінилися відповідно цінності та стилістика в бік скромнішого суб’єктивного сприйняття переломів історичного часу, нехай доленосних.

Озвучені розходження послідовники Степана Бандери вважали не розколом, а «очищенням Організації українських націоналістів від опортуністичних елементів». Інструментом соціологічних опитувань іще не навчилися в той момент користуватися. Тож неможливо з наближеною точністю визначити, скільки саме активних націоналістів підтримало Степана Бандеру, а скільки залишилося в єдності з найближчими соратниками Андрія Мельника.

Віковий ценз тут мало значив. Бо інколи помилково стверджується, що за Бандерою потяглося винятково молоде покоління. Одначе, наприклад, Степанові Ленкавському виповнилося тридцять шість, а Романові Шухевичу — тридцять три. А члени Революційного проводу й Проводу українських націоналістів відповідно Роман Шухевич й Олег Ольжич були однолітками, народилися з різницею в тиждень.

Чимало поміркованої молоді залишилося з Андрієм Мельником, як-от: двадцятишестилітній Іван Рогач (1914–1942), секретар прем’єр-міністра і президента Карпатської України Августина Волошина, головний редактор популярної та тиражної газети «Українське слово» в Києві у вересні-грудні 1941-го. Його з рідною сестрою Анною та групою патріотів нацисти розстріляли в Бабиному Яру 18 лютого 1942 року.

За три дні там само карателі стратили Івана Рошка — Ірлявського, родом із Закарпаття, у віці двадцяти трьох років. Він теж прибув до української столиці з похідною групою Організації українських націоналістів під проводом Андрія Мельника.

Не треба забувати, що у квітні 1941-го Революційний провід скликав у Кракові свій Другий великий збір українських націоналістів, щоб нівелювати й показати нікчемність ухвалених рішень у Римі в серпні 1939-го.

Деякі делегати, як Ярослав Стецько чи Ріхард Ярий, взяли участь в обох зібраннях і голосували в короткому часовому інтервалі з одного і того самого приводу за геть інше. Звісно, у Кракові одностайно обрали провідником Степана Бандеру.

У краківський період, про який мовиться, під зверхністю Степана Бандери укладено інструкцію «Боротьба й діяльність ОУН під час війни». Це розлогий документ із шести розділів на сорок два машинописні аркуші, розмножений у самвидаві циклостильною машиною. Кожен із розділів, які позначили великими літерами української абетки, поділявся на кілька підрозділів, нумерованих римськими цифрами.

Перший розділ означено буквою А. Названо «Загальні напрямні». У ньому доктринальні положення розкривалися в шести підрозділах — «Збройний зрив», «Вмарш чужих військ в Україну і українська державність», «Будова Української Держави», «Відношення ОУН до іншої революційної державницької ініціативи», «Відношення ОУН до державної влади», «Політична організація».

Головний акцент робився на тому, що «війна між Москвою та іншими державами» вважається зручним моментом для відбудови незалежної України «власними силами українського народу».

«Організація українських націоналістів безоглядно відкидає всі опортуністичні тенденції, однаково ті, що зміряють до накинення українському народові ролі пасивного обсерватора подій, що йтимуть на його землі, як теж усі рахунки дрібного купчика, щоб дістати готову державу від чужинців, — наголошувалося в інструкції тугим ученим стилем і довжезними реченнями. — Така постава негідна великого народу. Тільки власна збройна боротьба запевнить українському народові ролю творця власної долі, дасть йому право говорити з іншими вільними народами як суверен, рівний з рівним, скріпить в цілому народі почуття власної гідності і сили, та піднесе його повагу між народами».

З огляду на те робився красномовний висновок: «Тільки власна боротьба дасть історичне свідоцтво самобутності українського народу, дасть гідну метрику українській державі та охоронить перед закидом, що вона це твір чужої сили».

На тих засадах планувалася державотворча програма. Лише так убачалося можливим забезпечити міцність і тривкість незалежної України. Тому й ухвалювався курс на загальне національне повстання — «збройний зрив українського народу», незалежно від намірів на українських землях чужих військових потуг.

Політичні конкуренти усувалися без тіні сумнівів чи жалю. У розділі Ґ «Інструкція безпеки» пропонувалися на початку очікуваної війни проти Радянського Союзу дискримінаційні заходи — «перервати зв’язок» і «стисло ізолювати від організаційного життя» — щодо сумнівних осіб, які підозріло пов’язувалися з «НКВД» — народним комісаріатом внутрішніх справ. Крім того, рекомендовано вибіркові репресії.

Давалася конкретизована вказівка в прямолінійній стилістиці:

«Ліквідувати, примінюючи відповідні санкції, всі спроби творення в терені не ОУН-івські клітини [осередки]. Провідних організаторів згаданих клітин уважати за провокаторів. Особливу увагу звернути на «мельниківців» [націоналістів під орудою Андрія Мельника]».

Синхронно декларувалося, що націоналісти під проводом Степана Бандери не бажають виняткового монопольного становища, тобто лише самотужки ініціювати й спрямовувати визвольну боротьбу та державне будівництво. Вони проголосили готовність до взаємодії з усіма конструктивними силами з огляду як на політичну доцільність можливих і доречних громадських ініціатив, так і, звісно, на суспільну думку.

Тому «Пропагандивні вказівки» (розділ Д) багато уваги приділили мобілізаційному змісту диверсифікованої «шептаної пропагади», розрахованої на три категорії населення СРСР — українців, «немосковських народів», усіх невдоволених більшовицькими порядками.

Підривні думки й вістки (чутки) мали всеосяжний викривальний спектр з антивоєнними й протибільшовицькими гаслами на кшталт: «Сталін змовився вже давно з Гітлером, а нам кажуть гинути. Зрада!», «Ворошилов — німецький шпіон!», «НКВД на фронт!». У цій тематиці експлуатували впізнавані персоналії на кшталт фактичного керівника СРСР Йосипа Сталіна, канцлера й вождя Третього Райху Адольфа Гітлера чи очільника радянського оборонного відомства маршала Климента Ворошилова.

Траплялося, що в окреслену друковану пропаганду й усну агітацію вплітали побутовий антисемітизм. Хоч і не визначально. Один із небагатьох кличів у тій невибагливій тональності: «Московсько-жидівська комуна — то ворог народу!». Уже зустрічається лозунг «Свобода народам! Свобода людині!», що від 1943-го став програмним у революційній ОУН. Степан Бандера саме перебував у нацистській тюремній камері — в концентраційному таборі Заксенгаузен, який назвали за однойменним районом міста Оранієнбург, що за три десятки північніше німецької столиці Берліна.

Революційний провід інструктував прибічників на простенькі пізнавані мелодії укладати пісні, що пролазливо проникають у масовий обіг і вбиваються у пам’ять назавжди. У додатках до пропагандистських вказівок подавався приклад творчого перероблення слів міжнародного робітничого гімну «Інтернаціонал» на свій лад. У першій строфі велично співалося:

Майстерно підібраною колірною гамою в приспіві увиразнювалися національно-державна символіка:

Наступні строфи теж відшліфовано до обраної ритмомелодики. У них чітко розставлялися ідеологічні акценти про те, що, крім самих собі, «держави нам ніхто не створить». Що найбільшим ворогом є «Москва чи біла, чи червона», себто керована монархістами, комуністами чи ким завгодно. І що незалежна Українська Держава проляже «від Сяну, Тиси до Кавказу». А також «заграє вільне Чорне море».

Не приховуючи, завважимо, що 1940-й та наступне за ним перше півріччя 1941-го стали недовгим часом вибіркового співробітництва націоналістів Степана Бандери з німецькою владою. Цю вимушену співпрацю об’єктивно обумовили кілька чинників. Найперше — місцем проживанням — у межах Німеччини, зокрема з окупованими й анексованими нею країнами цілком або ж їх частинами.

Загалом значні центри українських націоналістів усіх напрямків перебували або на територіях, повністю підконтрольних Німеччині, як-от: Відень, Прага чи Краків, або в її союзних державах, наприклад, в Італії, Словаччині чи Хорватії.

До того ж іще від часу проголошення незалежності Української Народної Республіки й Української Держави гетьмана Павла Скоропадського багатовимірні та багатоступеневі військово-політичні зв’язки різних визвольних об’єднань з Німеччиною були достатньо міцні та вельми плідні.

У сторонніх спостерігачів, коли про подібне читають, напрошується першою схожість із психологічною прагматикою на манір шлюбу за розрахунком. Звісно, нерідко його супроводить шлюбний контракт. У тих випадках закономірно виринають наріжні питання.

— Отже, чи вірили українські націоналісти, що Німеччина дозволить їм створити незалежну Україну?

У програмних документах збіжних ілюзій не містилося зовсім. Навпаки, постійно повторювали мантрою положення про опору на власні сили.

Одначе перед очима були свіжими приклади першої Словацької Республіки (березень 1939 — квітень 1945) і Незалежної Держави Хорватія (існувала у квітні 1941 — травні 1945), що появилися на політичній карті світу за сприяння та протекції офіційного Берліна. Вони виникли внаслідок німецької агресії проти Чехословаччини та Югославії.

Тому й соратники Степана Бандери, і прибічники Андрія Мельника вирішили використати напад Німеччини на СРСР для відновлення Української Держави — чільної мети всього свого революційного життя. Власне, тому грибами після дощу з’являються похідні націоналістичні групи для встановлення української влади на відвойованих вермахтом територіях. Через те й на випередження рішень і дій німецької окупаційної адміністрації призначаються заздалегідь центральні, регіональні та місцеві органи з владними повноваженнями, що для Львова чи Києва, що для віддалених поселень.

Як очевидно, шлюбні розрахунки з підлаштування під геополітичні амбіції Німеччини за правління Адольфа Гітлера мисленно вибудували чи не всі антирадянські сили, починаючи з різновеликих державних утворень і закінчуючи визвольними спільнотами також різної величини й важливості. Звісно, в кожного були свої резони.

Неоднакові підходи спостерігалилися й серед українських націоналістів. Прихильники Андрія Мельника, демонструючи лояльність, переконували глухувату німецьку верхівку, що вельми впевненому в собі Берліну без жертовної співучасті українців не здолати Москви.

А от послідовники Степана Бандери зробили викличну ставку на самостійний наступальний натиск. Їм здавалося доцільним якомога більше скористатися можливостями Німеччини в українських національних інтересах, передусім для підготовки військових кадрів — керівного осердя майбутніх сильних збройних сил Української Держави. Вони чомусь гадали, що, поставивши харизматичне керівництво Німеччини перед фактом відновлення незалежної України, наввипередки вдасться добитися визнання своїх історичних прав.

Тут очевидна хиткість генерального задуму і дотичних сподівань. Адже навіть на локальному рівні — всередині Організації українських націоналістів — Революційному проводу не вдалося досягти свого визнання від Проводу українських націоналістів. Степан Бандера не переконав Андрія Мельника. А наразі йшлося далеко не про містечкове й локальне, а про геополітичне перекроювання східноєвропейського регіону і великодержавну глобалістику.

Та безальтернативний, всупереч усьому вистражданий, хід урешті-решт зроблено. Вкрай сміливо, хоч і ризиковано.

Значна частина земної кулі з ентузіазмом вітала напад Німеччини на СРСР. Українські націоналісти бачили в цій події світової ваги довгоочікувану перспективну нагоду для відновлення своєї держави. В українців і німців знайшовся спільний підступний ворог, але їхні стратегічні цілі, як виявилося, не збігалися зовсім.

У Берліні розглядали ідейно мотивованих і боє­здатних українських націоналістів корисними ситуативними союзниками — головним чином як розвідників і диверсантів, які здатні вміло проникати в радянське запілля й ефективно спустошувати тилові резерви Червоної армії. Націоналісти, навпаки, сподівалися на плечах вермахту опанувати територію України й поширити стійкий власний вплив.

У панівній німецькій верхівці стосовно українських націоналістів склалося подвійне враження. З одного боку, абвер (військова розвідка) налагодив із ними тривалі багатолітні зв’язки, обопільно корисні та результативні. Від них німецькі військові не могли й не хотіли відмовитися.

Інакше дивився зі своїх висот вишколений апарат монопольно панівної Німецької національно-соціалістичної робітничої партії. Нацисти зверхньо відкидали прихильне ставлення до будь-якого відгалуження в українському націоналізмі. Вони не добачали в ньому серйозного, а тим паче життєво необхідного чинника як у зовнішньополітичній системі координат, так й у внутрішньополітичній.

Подбавши про власні поточні потреби ведення агресивної політики, німецька влада посприяла розгортанню своєрідного військового волонтерського центру українських націоналістів у межах Генерального Губернаторства — окупованих польських земель. Його організували за безпосередньої участі чільних постатей Революційного проводу — Степана Бандери, Романа Шухевича і Ріхарда Ярого.

У тому центрі підібрані інструктори вдалися до активного втілення насиченої освітньої програми з військового вишколу серед молодих симпатиків визвольного руху під орудою Степана Бандери. Так, проводилися командні курси і первинної офіцерської ланки, і на рівні молодших командирів, які дорівнюють сучасним сержантам усіх номінацій.

Удалося залучити кілька кваліфікованих команд військових інструкторів, які сумлінно викладали першочергові навчальні дисципліни й відшліфували ази бойової майстерності в навчальних таборах.

Як наслідок плідної співпраці, навесні 1941-го вдалося сформувати знакові військові підрозділи — Дружини українських націоналістів. Передусім ішлося про два батальйони — Nachtigall, або «Соловейко» (названий за красиву співучість особового складу), та Roland («Роланд» — за іменем героя середньовічного епосу про Карла Великого) — чисельністю близько чотирьохсот осіб кожний.

«Соловейком» безпосередньо командував старший лейтенант Ганс-Альбрехт Герцнер, у послужному списку якого були успішні диверсії під час вторгнення в Чехословаччину й Польщу. Функції його заступників виконували старший лейтенант Теодор Оберлендер (пізніше федеральний міністр у справах переміщених осіб, біженців і жертв війни Федеративної Республіки Німеччина) як політичний радник й офіцер зв’язку з абвером, та сотник Роман Шухевич як політичний виховник і найвищий від українців командир.

Основною базою підготовки «Соловейка» слугували полігон і казарми у Пруссії — в нижньосілезькому селі Нойгамер — нині Сьвентошув, Республіка Польща.

Для навчальної бази батальйону «Роланд» відвели замок на околиці села Зауберсдорф, що за дев’ять кілометрів від міста Вінер-Нойнштадт. Воно своєю чергою за шість десятків кілометрів південніше Відня. Командиром батальйону відразу призначено українця — майора Євгена Побігущого, колишнього кадрового офіцера польської армії.

Обидва батальйони належали до полку спеціального призначення «Бранденбург-800», що був у складі вермахту за посередництвом абвера, а використовувався для проведення розвідувально-диверсійних операцій. У бойових діях проти радянського противника «Соловейко» і «Роланд» брали участь у червні — серпні 1941-го. Через політичну неблагонадійність у зв’язку з Актом відновлення Української Держави, який сподвижники Степана Бандери відмовилися скасувати, їх відвели на військові бази вглиб Німеччини. Відтак «Соловейка» з «Роландом» переформували в охоронні батальйони зі службою за строковим контрактом.

— Політичний смисл створення українського військового загону в співпраці з німецькою армією був у тому, що він мав закріпити свободу і становище України, яка під час війни на її території не вдається до пасивного очікування, але і сама бореться за свою незалежність, — пояснював після Другої світової Степан Бандера, відмітаючи колабораціонізм. — Військові загони Дружин українських націоналістів мали офіційно довести, що Україна готова, окрім власної революційної боротьби, поставити на фронт проти Москви своє військо в союзі з Німеччиною, якщо вона підтвердить державну незалежність України і офіційно вважатиме її союзником.

У першій половині 1941 року Степан Бандера інтуїтивно припускав, що справжнє ставлення Німеччини до перспектив незалежної України виявиться лишень, коли від більшовиків удасться звільнити хоча б частину українських земель. У разі дружньої німецької позиції батальйони «Соловейко» і «Роланд» ставали основою регулярної армії Української Держави.

Негативний розвиток подій так само передбачався. Але однаково в появі Дружин українських націоналістів убачалася вигода. Мався на увазі передовсім добрий вишкіл офіцерів і солдатів. Вони потім за першої-ліпшої нагоди могли повернутися в націоналістичне підпілля, щоб формувати й поповнювати «революційні військові сили».

— Проте на цьому шляху перед українськими військовими стояло надзвичайно складне політичне завдання — продемонструвати свою вірність незалежній лінії Організації українських націоналістів і відірватися від співпраці з німцями, — зрезюмував Бандера довгою обтічною фразою.

Та від теорії до практики часом вибоїста дорога.

Наприкінці 1939-го — на початку 1940-го Степан Бандера багато їздив Європою в нагальних справах: як лікувальних — словацький курорт Пієштяни, так і службово-політичних — передусім Відень і Рим. Краків слугував відправною точкою.

Показовим є повідомлення від 1 лютого 1940 року за підписом заступника начальника відділу головного управління державної безпеки народного комісаріату внутрішніх справ СРСР Павла Судоплатова, вбивці провідника українських націоналістів полковника Євгена Коновальця. Його непокоїли добуті дані про перебування чільного представника визвольного руху в Римі.

«Бандера Степан Андрійович вів переговори з італійським урядом про допомогу з боку Італії в антирадянській боротьбі й добивався одержання зброї для переправлення в Західну Україну, — інформував своє московське керівництво Судоплатов, — Бандера 27 січня 1940 року поїхав нібито до Берліна, щоб звідти, як він особисто заявив, перебратися нелегально в Західну Україну. Він має фальшивий німецький паспорт, на яке прізвище — невідомо».

Говорилося вже, як у Північній Італії відбулася ділова зустріч Бандери з Мельником, де обговорювали нові концепції розвитку націоналістичного руху. Одначе замість розважливих пошуків порозуміння стрімко поглибилася конфронтація всередині Організації українських націоналістів між двома полярними підходами.

Усе це вилилося в розкольництво й призвело до проголошення 10 лютого 1940 року в Кракові Революційного проводу на чолі зі Степаном Бандерою. У його складі, за даними літописців одного гурту, також були провідні «крайовики» Олекса Гасин, Володимир Гринів, Дмитро Грицай, Іван Габрусевич, Микола Климишин, Василь Кук, Микола Лебедь, Степан Ленкавський, Дмитро Мирон, Іван Равлик, Ярослав Стецько, Володимир Тимчій, Василь Турковський, Роман Шухевич.

За іншими даними, перший склад Революційного проводу налічував так само п’ятнадцять осіб. Одначе очевидні певні персональні відмінності — Степан Бандера, Олекса Гасин, Ярослав Горбовий, Дмитро Грицай, Іван Габрусевич, Володимир Качмар, Микола Климишин, Микола Лебедь, Степан Ленкавський, Іван Равлик, Ярослав Старух, Володимир Стахів, Ярослав Стецько, Василь Турковський, Роман Шухевич.

Самі галичани за регіональним походженням. З них — сім учасників Варшавського й Львівського процесів. Підібрані за принципом особистої відданості, а не за критеріями істотно об’єктивнішими.

Бачимо розбіжності стосовно чотирьох осіб, які для зручності згрупуємо парами. Вкажемо спочатку фігурантів одного списку (після дешифрування псевдонімів), а потім з другого. Отже, Володимир Гринів — Ярослав Горбовий, Василь Кук — Володимир Качмар, Дмитро Мирон — Ярослав Старух, Володимир Тимчій — Володимир Стахів.

Щодо решти одинадцяти членів Революційного проводу нема сумнівів, оскільки вони присутні в обох варіантах.

Для залагодження конфлікту на перших порах започаткували окрему комісію. До неї ввійшли від Проводу українських націоналістів Омелян Сеник і Ріхард Ярий, а від Революційного проводу — Іван Габрусевич, Степан Ленкавський та Роман Шухевич.

Однак озвучені публічно суперечності вийшли з-під контролю та переросли у відкриту конфронтацію. За обидвома сторонами пильно стежили зацікавлені спеціальні служби, а радянські й поготів.

— Майбутні покоління українського народу, без уваги на те, як суворо осудять вони організаційний розкол у 1940 році з усіма його пізнішими наслідками, все більше й більше будуть нав’язувати [прихилятися] до тих націоналістів, що боролися проти спільного всім українцям ворога, як до тих, що боролися проти себе, — пророкував Зиновій Книш, член Проводу українських націоналістів. — Це далека історія, сумна і болюча, щоправда, все ж таки — вже історія.

Скрупульозно розглядаючи зблизька і здаля подробиці конфлікту, йому складно було сказати, коли саме нечисленна опозиція рішилася на згуртований виступ. Імовірно, сталося це під час лікувально-оздоровчого відпочинку на курорті Пієштяни в листопаді 1939-го. Саме туди на перемовини з’їхалися Іван Габрусевич, Роман Шухевич і Ріхард Ярий з Відня, а Степан Бандера, Микола Лебедь та інші з Кракова і загалом Генерального Губернаторства.

Як наслідок, доводив Зиновій Книш, проминуло кілька місяців гарячкової підготовки до з’їзду тісного кола бунтівних однодумців у Кракові, що відбувся 9 і 10 лютого 1940-го. Вони обрали Степана Бандеру своїм головою, створили колегіальний керівний орган під назвою Революційний провід, протиставивши легітимному Проводу українських націоналістів.

Ухвалені рішення були затитуловані як «Акт з дня 10 лютого 1940 року» і складалися з восьми пунктів. У них відразу впадали в око бездоказові ультимативні інвективи. Усе вирішене доводилося до відома адресатові, що начебто сам себе загнав у глухий кут і нічого вже не здатний вдіяти для свого порятунку.

По-перше, Степан Бандера з Революційним проводом розмежували Організацію українських націоналістів на дві частини («край» та «закордон»). До того ж накинулися від імені «краю» на «закордон» — (чинне керівництво — Провід українських націоналістів) за несумлінне виконання службових обов’язків. Мовою оригіналу це звучало так: «Фактична керма Організації українських націоналістів за кордоном опинилася в руках людей, що зле виконують завдання проводу української національної революції, не здійснюють її основних напрямних, нехтують націоналістичними методами праці та обов’язуючими революціонерів засадами внутрішньоорганізаційного взаємовідношення й співпраці».

Як бачимо, претензію викладено всеосяжно, розмито й неконкретно.

По-друге, в «Акті з дня 10 лютого 1940 року» завважені відчайдушні зусилля «крайовиків» здійснити щодо «закордону» історичну рятувальну місію. Все так само відзначено в загальних рисах: «Провідний актив Організації українських націоналістів, передусім на рідних землях, виступав перед головою Проводу українських націоналістів з ініціативою зміни цього стану, щоб уможливити здійснення націоналістичних, революційних засад і методів, згідних з актуальними вимогами історичного моменту в цілій діяльності Організації».

По-третє, ідеалізовано постать загиблого вождя Євгена Коновальця. Йому нема рівних, надто серед неперебірливих осіб. Вони ж, прикрившись його прижиттєвим і посмертним авторитетом, узурпували організаційно-розпорядчі функції. До того ж оті неперсоніфіковані особи цілковито не налаштовані вести предметний діалог в установленому порядку: «Одначе всі зусилля перевести це звичайним організаційним порядком були безуспішні з причин неперебірчивих заходів тих людей, що, прикриваючися волею теперішнього голови Проводу українських націоналістів, намагаються за всяку ціну вдержати владу, захоплену по смерті славної пам’яті вождя полковника Євгена Коновальця».

По-четверте, у рамках філософських узагальнень джерел і сутності управлінських різночитань адаптовано етичну категорію добра в конкретно-історичному фокусі. Воно спонукає, знову ж таки, в загальних рисах до невідкладних кадрових змін. Мета — подолати суб’єктивно спровокований хаос, якому протиставлено потребу нового порядку: «Добро української національної революції вимагає негайного й основного впорядкування тих справ і видвигнення такого проводу, що в цей переломовий час відповість свойому завданню».

По-п’яте, чинну владу — Провід українських націоналістів — декласифіковано самопроголошеною групою («провідним активом») не повністю, а частково через неадекватні та згубні дії та бездіяльність окремих посадовців. Їх знову не персоніфіковано, подано в множині. Проте ім’я та прізвище одного з офірних цапів відбувайлів добре відоме з пізніших розбирань — Ярослав Барановський. Наразі констатація доволі обтічна: «Тому на провідний актив Організації спадає відповідальність і обов’язок перебрати ініціативу та рішення через те, що теперішній Провід українських націоналістів, опанований деякими членами, не вив’язується з перебраних на себе обов’язків і завдань».

По-шосте, крім згадок «провідного активу», окреслено функціональний склад опозиційного зібрання — провідники і члени крайових екзекутив із двох регіонів. Озвучено головну ціль — заявка на персональне лідерство Степана Бандери з його клевретами — «тих, яких він покличе». Власне, всі попередні пункти підводили до цього єдиного за змістовою важливістю рішення. Його мали б пронумерувати найпершим, але розмістили під числом (пунктом) шостим: «Свідомі свого обов’язку й історичної відповідальности за чистоту націоналістичної ідеї — ми, провідники та члени крайових екзекутив Організації українських націоналістів на Західних землях України та Українських землях під Німеччиною і провідний актив ОУН, — згідно з волею тих націоналістичних кадрів, якими кермуємо, віддаємо керму Організації українських націоналістів у руки Степана Бандери і тих, яких він покличе».

По-сьоме, віддавши всю повноту влади одній особі, зібрання відтак проголосило новий колегіальний орган. Він уповноважений до виконання програмних завдань щодо здійснення найголовнішого — національної революції. Власне, ота революційна риторика й послужила надалі поштовхом до самоідентифікації підпільної спільноти, що виокремилася й вийшла в самостійне плавання: «Цей видвигнений нами Революційний провід Організації українських націоналістів наділяємо правом і накладаємо на нього обов’язок кермувати українською національною революцією».

По-восьме, обравши своє керівництво й до підошов упослідивши попереднє, неждано зібрання «провідного активу» задекларувало верховенство «першого серед рівних» — чинного голови Проводу українських націоналістів. Тобто без його освячення чи відпускної грамоти неможливо обійтись, вирушити в самостійне плавання навіть ультимативно: «Ждемо рішення полковника Андрія Мельника, що він і надалі очолює нашу боротьбу».

Перед тим як поставити крапку, творці «Акта з дня 10 лютого 1940 року» вжили оптимістично-прогностичний афоризм про тягар відповідальності, що випав їм, немовби волею Божого провидіння: «Про нашу правду свідчитиме наша боротьба».

Як і належить, головний адресат уважно вивчив документ. Голова Проводу українських націоналістів узяв до колегіального розгляду й охлократичний натиск, і назрілу потребу кадрових ротацій в керівному органі, і харизму свого публічного опонента. Він запропонував Степанові Бандері важливе місце в центральному проводі та значну сферу відповідальності.

Проте, не обіймаючи найвищу посаду, проводити внутрішньоорганізаційні реформи Бандера відмовився. Уся суть його протестаційного запалу зводилася саме до здобуття й виконання головної ролі серед усіх українських націоналістів.

Цю звичну для будь-якого політика амбіційність добре відображено в писемній історії всього людства. Не він перший, не він й останній у тому переліку діянь.

Словесну атаку, інспіровану неважливо чиїми примхами — внутрішніми чи зовнішніми, в оточенні Андрія Мельника відбили відповідно до статутних норм. Найприскіпливіше зачепилися за неоковирні формулювання революційного гурту Степана Бандери.

— Від нелогічного безглуздя і юридичного поплутання й суперечностей аж кишить у тому «Акті», — жорстко зреагував тоді Зиновій Книш.

Його досвідчені колеги з Проводу українських націоналістів були заскочені головними суперечностями ментального характеру. Бо в «Акті з дня 10 лютого 1940 року», з одного боку, безапеляційно заявлено, що Степан Бандера «дістає керму», себто очолив одноосібно Організацію українських націоналістів. А з другого — від Андрія Мельника вимагалося теж «очолювати нашу боротьбу», або ж керувати далі. Щоправда, без уточнення субординаційних повноважень і правового статусу.

— Яка його юрисдикція над Організацією українських націоналістів, над «Революційним проводом» і над Бандерою? Що має статися з Проводом українських націоналістів? — Низка запитань залишилися без жодних пояснень для всіх, хто хотів осягнути, про що точніше йдеться.

Мабуть, свідомо. Через те з арбітражної ініціативи Андрія Мельника відбулися дискусійні раунди й мозкові штурми за участі протиборчих команд. На них доволі часто покликалися та й досі базуються, заперечуючи тоталітарне обличчя такої закритої підпільної структури, як Організація українських націоналістів.

Раціональне зерно в тому є. І воно велемовно підриває частенько вживану тезу про притаманний вождизм, яким просякнуті етикетні формули в означеному середовищі. Але ж, але ж…

— Якщо є незгідні, котрі безпечно відстоюють свої права та інтереси навіть у деструктивній площині, до того ж їх толерують, то про які тоталітарні підвалини ведеться? — запитаєте зразу.

Урешті 25 березня 1940-го голова Проводу українських націоналістів звернувся до Степана Бандери з розпорядженням упродовж двадцяти днів прибути для особистих пояснень шляхів розв’язання конфліктної ситуації, що справила неприхильний відгомін і принесла репутаційні втрати.

Андрій Мельник нагадав таке. Уже на початку Другої світової війни, що відразу безпосередньо зачепила західні українські землі, він особисто вжив заходів стосовно моральної та матеріальної підтримки активістів націоналістичного руху, котрі покинули місця позбавлення волі — польські тюрми й концентраційні табори. Найперше укладено план залучення звільнених до постійної праці на відповідальних посадах, щоб «посилити провідні апарати організації».

Саме з такою метою Андрій Мельник запросив до себе на ділові зустрічі багатьох знакових постатей серед недавніх політичних в’язнів, зокрема Степана Бандеру та Юліана Вассияна. Ішлося про особисте знайомство, всеосяжне порозуміння і функціональну співпрацю в розрізі певних посадових обов’язків. У січні 1940-го Мельник у розмові з Бандерою озвучив орієнтовні наміри щодо можливих напрямків активної діяльності співбесідника. Одначе жодних доручень йому в будь-якій справі підготовки й проведення організаційних реформ не давалося.

— Хіба що, прощаючись з ним [Степаном Бандерою] в січні цього року [1940-го], — за свіжими слідами пригадав Андрій Мельник, — доручив йому розважити мої міркування, зокрема, відносно примінення в організації його особи.

За словами голови Проводу українських націоналістів, співрозмовник Степан Бандера вийшов самовільно за межі домовленостей, образно кажучи, щодо особистого працевлаштування. Зовсім не говорилося про потягнення (заходи) з кардинальних перемін у життєдіяльності всієї Організації українських націоналістів, надто спрямованих на удар по її основах і становому хребту.

На той момент Мельник отримав чимало різноманітних відомостей та докладну службову записку про деструктивні кроки візаві через посередників. Проте для зваженого ухвалення свого кінцевого рішення він забажав особисто вислухати докладну аргументацію самого Бандери. Звісно, з власної доброї волі та почуття відповідальності.

Задля того було призначено час і місце розважливої зустрічі в Італії. Бажалося неспішно в спокійній атмосфері розвіяти всілякі супутні сумніви, максимально досягти компромісних розв’язків і погасити конфліктну ситуацію, що тліла й труїла довкіл ядучим димом.

Не чекаючи спливу двадцятиденного реченця (терміну), Степан Бандера 6 квітня 1940 років удався до епістолярного жанру й відповів розмашистим листом. Виконуючи прохання полковника Романа Сушка на псевдо Сич, крайового провідника ОУН у Генеральному Губернаторстві, він докладно прояснив Андрієві Мельнику обставини, в яких внутрішній розкол став доконаним фактом.

Річ у тім, що 11 лютого 1940-го в Кракові Степан Бандера, Володимир Тимчій та Роман Шухевич утрьох завітали до Романа Сушка з усним повідомленням при свідках про принципові рішення, ухвалені напередодні.

Саме тоді Володимир Гринів, тимчасовий виконувач обов’язків крайового провідника (за відсутності Володимира Тимчія) проводив заздалегідь скликане засідання крайової екзекутиви. Через те Степан Бандера, не зволікаючи, представив Романові Сушку згадані рішення, вірогідність яких підтвердив Володимир Тимчій.

Полковник Сушко усне повідомлення не взяв до відома, вимагаючи письмового викладу для належного реагування в обумовлений термін. Тому того ж дня ввечері Бандера вручив Сушку в його помешканні лист за двома підписами — своїм і Тимчія.

У переданому тексті повідомлялося про ухвалене рішення провідників і членів крайових екзекутив на західних українських землях та «українських землях під Німеччиною», провідного активу. У ньому стверджувалося, що «по цей і той бік ріки Сяну» керівництво Організацією українських націоналістів перебирає Степан Бандера. Натомість є нікчемним («не важне») призначення головою Проводу українських націоналістів Андрієм Мельником провідником «на теренах бувшої Польщі під Німеччиною» полковника Романа Сушка.

Наголошено на недоцільності суміщення Сушком посад члена центрального проводу (виконував функції військового референта) і крайового провідника. Бандера і Тимчій декларували намір для «українських земель під Німеччиною» призначити нового провідника і крайову екзекутиву.

Враховуючи високий рівень довіри та визнаючи заслуги, Степан Бандера і Володимир Тимчій наразі просили полковника Романа Сушка залишитися на теперішньому посту й співпрацювати з «німецьким військовим штабом». Йому дозволили безпосередньо підтримувати «організаційний зв’язок» із полковником Мельником, від якого чекали остаточної відповіді на ультимативні вимоги.

«Всякі спроби кого-небудь непокликаного встрявати в організаційні справи там поза нами будемо трактувати як діяння поза організаційним порядком», — погрозливо попередили Бандера і Тимчій у листі, переданому Сушку ввечері 11 лютого 1940-го.

Насамперед указали вони на зловісну для них персоналію — Ярослава Барановського. Його заочно підписанти зняли з усіх посад і не розглядали службовою особою в жодному сенсі. Сам же лист, поданий Сушку, Бандера і Тимчій потрактували документом під грифом таємно — «як організаційна тайна». Отримавши його, Роман Сушко пообіцяв надати відповідь через два-три дні. Подальша розмова втрьох — Бандери, Тимчія та Сушка — того ж вечора мала приватний характер.

У визначений час полковник Сушко поінформував Бандеру про очікувану зворотну реакцію. Короткий суттєвий зміст отриманої відповіді Степан Бандера переповів Андрієві Мельнику письмово 6 квітня 1940 року. За формальною ознакою були відкинуті всі вимоги й настанови Бандери та його соратників. Сушко не погодився з твердженням про недоцільність поєднання ним посад крайового провідника й експонованого репрезентанта (повноважного представника) ОУН у тому ж терені (регіоні). Таке посадове розмежування він розцінив не належною довірою до нього, перед тим озвученою, а навпаки.

Далі Роман Сушко погодився з претензіями про шкідливу роль Ярослава Барановського й необхідністю певних рішень у зв’язку з цим, але винятково легальним способом. Водночас, не давши втягнути себе в пріснознану апаратну колотнечу, полковник Сушко рішуче відкинув критичні оцінки службової діяльності Омеляна Сеника, своєрідного канцлера Проводу українських націоналістів.

Розглядаючи компромісні варіанти свого подальшого статусу, Роман Сушко чітко пояснив Степанові Бандері, що залишається вірним сподвижником голови Проводу українських націоналістів Андрія Мельника. Тож усупереч його волі жодним чином не співпрацюватиме з Бандериними прихильниками.

— Вважаю недопустимим розкол та евентуальний дуалізм [можливе двовладдя], — жорстко й у суворому тоні мовив полковник Сушко, виразно карбуючи кожне слово Бандері. — Це для мене було б трагедією. Тому, коли полковник Андрій Мельник поставився би до вас негативно, я мусив би відійти від праці й, мабуть, виступити з Організації українських націоналістів та усунутися з політичного життя.

Почувши зауважені відповіді, Степан Бандера погодив із Романом Сушком «платформу організаційного порядку» взаємодії та співпраці в межах Генерального Губернаторства. За основу взято фактичний стан і внесені корективи. Малося на увазі представництво полковником Сушком націоналістів перед сторонніми чинниками, як-от: вермахт. Також йому надавали карт-бланш у рамках військового штабу ОУН. До того ж як «до часу остаточної відповіді полковника Андрія Мельника», так і після неї. Все залежало від власного бажання Сушка.

На відзначених засадах Роман Сушко і Степан Бандера взаємодіяли впродовж неповних двох місяців. До того ж безпроблемно й в унісон — «щораз — то краще. У планах передбачалося обопільно врегулювати низку практичних питань військового характеру, зокрема, за особистої участі та погодження полковника Андрія Мельника».

Одначе на заваді лежали комунікаційні бар’єри, що технічно унеможливлювали нормальне втілення назрілих ініціатив. Степан Бандера знову назвав Ярослава Барановського нездоланною перешкодою для оперативного спілкування з Андрієм Мельником, зокрема для письмового звітування з нагальних справ.

Після затяжних консультацій та непоспішних роздумів голова Проводу українських націоналістів 7 квітня 1940 року листовно лапідарним стилем звернувся до Степана Бандери, але лише як «до члена ОУН». Полковник Мельник підтвердив одержання листа Бандери від 5 квітня та завіреної його ж підписом копії звернення від 10 лютого того ж року.

Ознайомившись з їхнім змістом, зосібна стосовно самопроголошення нового керівника Організації українських націоналістів і Революційного проводу, Андрій Мельник заявив Степанові Бандері таке: «Таким чином невідомі особи, імена яких Ви відмовилися мені подати, присвоїли собі компетенції Великого збору українських націоналістів, а Ви узурпували владу, що прислуговує голові Проводу українських націоналістів. Стверджуючи, що Ви, з яким я зв’язував мої надії, допустилися вчинків, спрямованих на виразну шкоду Організації українських націоналістів, я, як голова Проводу українських націоналістів і керівник українського націоналістичного руху, ставлю вас перед Головний революційний трибунал Організації українських націоналістів».

Про місце і час сесії трибуналу полковник Мельник зобов’язав його голову повідомити Бандері відповідно до встановленого порядку. По-військовому стисла й легка для сприйняття відповідь підсумувала всі дотеперішні робочі зустрічі та розмови, починаючи від осені 1939-го. Прояснити ситуацію та розставити всі крапки над «і» делегували повноважному органу судової влади Організації українських націоналістів. З буквою та духом її статуту, власне, й цілком узгодив Андрій Мельник свою відповідь, на яку з нетерпінням чекав Степан Бандера.

Шансом оминути гірку чашу трибуналу для Бандери була особиста розмова з Мельником кількома днями перед тим. Ділове побачення відбулося в присутності багаторічного члена Проводу українських націоналістів і провідника італійського терену Євгена Онацького, котрий вів офіційний протокол. Через те достеменно відомо про весь перебіг розмови між головою Проводу Андрієм Мельником і членом ОУН Степаном Бандерою.

О шістнадцятій годині 5 квітня 1940 року вони втрьох розпочали умовлену зустріч. Відразу ж Бандера передав Мельникові два листи. Один з них був від нього, а інший — від Ярослава Стецька. Бандера попросив Мельника перед розмовою прочитати саме його послання.

— Чи цей залучник [додаток] до листа треба вважати за акт, чи анонімний лист? — запитався Андрій Мельник, прочитавши запропоновані аркуші.

Степан Бандера конвульсивно знітився, не зрозумівши суті питання. Голова Проводу українських націоналістів терпеливо по-вчительськи пояснив, коментуючи очевидне:

— Тут написано, що копію оригіналу і підписи завірив Степан Бандера, але не наведено, хто саме підписав це письмо. Отже, щоб це письмо могло вважатися за акт, на ньому повинні бути підписи людей, що його підписали. Якщо не навели Ви тих людей у письмі, подайте мені їх усно.

— Я осіб подавати не можу, — заперечливо відмахнувся Бандера, жестикулюючи у звичній для себе манері. Але візаві миттю контратакував довірливим тембром:

— Але ж я мушу знати, які саме «провідники краю», що тут про них згадується, підписали. Чи підписав Лопатинський [Володимир Тимчій]?

— Так, підписав, — ствердно кивнув співбесідник.

— А Сич [Роман Сушко]? — допитувався Андрій Мельник.

— Сич не є провідником, — відказав Степан Бандера.

— Сич був призначений розпорядженням голови Проводу українських націоналістів крайовим провідником українських земель під німецькою зверхністю. Чи він підписав?

— Я відмовляюся говорити на цю тему, — викручувався Бандера, спроваджений на слизьке. — Про те сказано в листі.

— У листі про те нічого не сказано. Тут говориться про членів крайових екзекутив. Які саме члени? Чи всі члени?

— Так, усі. Цебто, перше, коли цей лист був написаний, були не всі, а тепер усі. Але я ще раз зазначую, що відмовляюся вести розмову в цій площині. Я прошу відповіді, чи ви згідні зо мною говорити на платформі цього листа, чи ні. Для того я й просив, щоб ви раніше зазнайомилися зо змістом листа, а вже потім визначили мені побачення.

— Але ж мені здається, що звичайна чемність вимагає, щоб Ви не відмовлялися — коли ви вже тут і передаєте мені листа безпосередньо в справах, що чекають на моє рішення — від вияснень і щоб я міг довідатися від вас про все безпосередньо, — примирливо, проте наполегливо мовив Андрій Мельник, «людина з шовку і сталі», налаштовуючись розібратись у непростій ситуації до найменших подробиць. — Для того я й завізвав [покликав] вас до цього міста.

— Я для цього не приїжджав.

— Цебто, як не для цього? — насторожився полковник Мельник. — Вам передав Богдан Кравців моє завізвання [запрошення]?

— Так, — погодився Степан Бандера.

— Отже, чи ви приїхали внаслідок мого завізвання, чи задля чогось іншого?

— Я приїхав для залагодження цеї справи, — ледь не скоромовкою відповів Бандера, вказуючи випростаною лівицею на листа в руках Мельника.

— Перш ніж вирішити цю справу, я мушу пригадати нашу попередню розмову в січні 1940 року, — пунктуальність і всебічність видавали в Мельникові ділову виправку старої управлінської школи — австрійської. — Отже, коли ви від’їздили звідси минулого року, чи ви отримали від мене якісь особливі уповноваження?

Ота важлива для всіх перемовин приземлена казуїстика загнала Степана Бандеру в короткочасний ступор. Помовчавши, він перевів подих і поволі зібрався з думками:

— Пане полковнику! Я ще раз повторюю, що я відмовляюся вести розмову в цій площині. Я прошу дати відповідь, чи ви приймаєте за підставу розмови цей лист?

— Отже, я констатую і стверджую, що ніяких уповноважень я вам не давав, — загнавши співрозмовника в глухий кут, Андрій Мельник віртуозно показав, хто господар у домі. — Тим часом довідуюся, що ви посміли заявити, що призначення мною Сича крайовим провідником недоцільне й неважне. Чи це правда?

— Пане полковнику! Про цю справу я потім з’ясую на письмі, але тепер прошу відповісти перше на моє питання.

— Отже, в якій якості ви хочете говорити зо мною? Я завізвав до себе члена ОУН Степана Бандеру, але ви хочете говорити, — проникливо зацікавився Андрій Мельник, перевівши пильний погляд з обличчя візаві на поданого ним же свого листа, — як… «керівник діяльності Організації українських націоналістів».

— Так, як керівник діяльності Організації українських націоналістів, — заскочений вправним допитом, Бандера опанував себе й перестав ухильно витися в’юном.

Його соратники відважаться чомусь лише рівно за рік ухвалити головне кадрове рішення — на «істинному» Другому великому зборі.

— Устрій Організації українських націоналістів такого не знає, — спохмурнів Андрій Мельник. — Він знає, як керманича українського націоналістичного руху й Організації українських націоналістів тільки голову Проводу українських націоналістів, до компетенцій якого належить призначення провідників країв і теренів, членів екзекутив і так далі. Чи ви признаєте і за собою такі прерогативи?

— Так, признаю, — не зволікаючи, виклично відбив Степан Бандера.

— Хто вам їх надав? — ледь іронічно не засміявся полковник Мельник, але стримався, не розмінюючи статечність на емоційну розкутість.

— Воля Організації.

— Отже, як голова Проводу українських націоналістів, я не можу з вами вести розмови в такій площині, — спокійно висновковував Андрій Мельник. — Вільно мені, як голові Проводу українських націоналістів, вести розмову зо Степаном Бандерою тільки як з членом Організації українських націоналістів. Про моє рішення, що про нього говориться в письмі, дам вам знати через представника в Італії.

— Прошу подати його на письмі, — спробував хоч якось перехопити ініціативу Степан Бандера на перемовинах, які склалися для нього вкрай невдало й не посунулися далі в’язких процедурних моментів.

— Про те я пізніше сам вирішу: чи одержите моє рішення на письмі, чи усно.

Протривавши три години, ця драматична розмова завершилася о дев’ятнадцятій годині. Вечоріло. За годину сонце сховалося за італійський обрій.

Ніхто б тоді не передбачив, що сходила нова зоря, світло від якої не погасне наступними десятиліттями.

Проте кожна путь до зірок лежить через терни. Голова Проводу українських націоналістів, згідно зі статутними нормами, справу обидвох відкритих заколотників — Степана Бандери та Ярослава Стецька — передав у Головний революційний трибунал. Цей суд, на відміну від Організаційного трибуналу, розглядав лише дві категорії провин — зраду української нації та зраду Організації українських націоналістів — з однаковою найвищою мірою покарання — стратою.

Усвідомлюючи фатальні наслідки вироку Головного революційного трибуналу, 8 квітня 1940-го Революційний провід, діючи на випередження, випустив комунікат (повідомлення) за підписами Степана Бандери та Ярослава Стецька. У ньому йшлося, що з учорашнього дня, 7 квітня, полковник Андрій Мельник остаточно перестав бути головою Проводу українських націоналістів. Його натомість «у рідних землях і поза рідними землями» на основі «Акта з дня 10 лютого 1940 року» змінив Степан Бандера й «покликаний ним Революційний провід». Відтак уточнювалися, так би мовити, юридичні факти й нова система політичних координат.

Чому обрано за відправну дату саме 7 квітня 1940 року, так і залишилося непроясненим, і про те нині сказати щось напевне доволі складнувато. Волею випадку саме того дня за старим церковним календарем відзначалося одне з дванадцяти великих християнських свят — Благовіщення Пресвятої Богородиці. Звісно, навряд чи про благу вість думалося авторам такого рішення, а радше про дамоклів меч Головного революційного трибуналу.

Через те, вочевидь, випала з поля зору голови та його Революційного проводу їхня легітимність упродовж майже двомісячного проміжку від 10 лютого до 7 квітня 1940 року. Тобто цей невизначений час перервав голова Проводу українських націоналістів полковник Андрій Мельник своїм вольовим рішенням про скликання сесії Головного революційного трибуналу. Він же 9 квітня випустив інформаційний лист до членів Великого збору українських націоналістів і членів Проводу українських націоналістів зі стислим коментарем обставин, обсягу й специфіки грубих порушень встановлених норм Степаном Бандерою.

Полковник Андрій Мельник оповів усім про те, як у листопаді 1939-го викликав до себе на розмову члена ОУН Степана Бандеру. Він саме перебував тоді в Німеччині, а радше в Генеральному Губернаторстві. Голова Проводу бажав залучити знану серед націоналістів постать до праці у виконавчих структурах високого рівня. У січні 1940-го Андрій Мельник в присутності крайового провідника Володимира Тимчія запропонував Степанові Бандері пост референта організаційних справ «краю» при голові Проводу українських націоналістів із членством у власне Проводі. Одначе той відмовився, вимагаючи персональних змін у складі Проводу українських націоналістів, а також розмежування дотеперішніх компетенцій та нових призначень в апараті.

Потім, а саме 5 квітня 1940 року, на наступній зустрічі Степан Бандера вручив Андрієві Мельнику листа як уже «керівник діяльністю ОУН», що покликав до життя новий керівний орган — Революційний провід. Як наголосив Мельник, Бандера «у зовсім ультимативній формі» домагався від нього де-юре визнати протягом трьох днів звершені фактичні зміни. Водночас Бандера передав Мельнику копію анонімного листа від 10 лютого, завіреного лише його власним підписом. Мовляв, «крайові провідники, члени крайових екзекутив та актив на німецькому терені визнають його керівником діяльності ОУН».

Таке самовілля голова Проводу українських націоналістів кваліфікував диверсією, котра сприймалася вкрай небезпечною в особливому світлі тодішньої міжнародної ситуації. Саме до українського питання проявили підвищений інтерес різні зовнішні сили, щоб зарезервувати для «власних політичних планів майбутнього». Через те Андрій Мельник, як сам повідомив, після вельми глибокого й усебічного обдумування передав справу Степана Бандери та Ярослава Стецька у Головний революційний трибунал для винесення незалежного та об’єктивного присуду.

— На жаль, ота відозва [від 9 квітня 1940-го] дуже мало була поширена, — скрушно завважив очевидець Зиновій Книш, наполягаючи, що в інформаційній війні не буває дрібниць в утвердженні правдивої картини минулого і сьогодення.

— Брехня встигає обійти пів світу, поки правда одягає штани, — проникливо, дотепно, а головне — геніально мовив якось найбільший британець в історії Вінстон Черчилль, прем’єр-міністр Великої Британії та Нобелівський лавреат у галузі літератури. Він пройшов крізь не одну запеклу баталію на театрах інформаційно-психологічних операцій.

З певним запізненням, 22 квітня 1940-го, референтура пропаганди Проводу українських націоналістів масово поширила повідомлення «До відома членів ОУН». У ньому транслювалися основні положення звернення голови Проводу українських націоналістів від 8 квітня.

Провідний актив Організації українських націоналістів було оповіщено про «анархічний і шкідницький вчинок» Степана Бандери — «Сірого» та Ярослава Стецька — «Карбовича». Суть їхньої провини полягала в тому, що названі особи в самочинний спосіб проголосили себе керівним органом — «Проводом». Усім членам ОУН рекомендувалося до «затіяної авантюри» поставитися зважено, бо вона у своїй генезі та можливостях загалом позначена неповажним характером. Як руйнівницька затія, переконували в повідомленні, цю підривну диверсію буде ліквідовано без внутрішніх потрясінь.

Не так сталося, як гадалося. Провід українських націоналістів, не бажаючи підливати оливу до вогню, вподобав здебільшого вичікувальну позицію в правовому руслі. Склад цього Проводу мав чітко окреслене соборницьке опертя. У ньому практикувався міжрегіональний баланс у представництві. Приблизно в рівних частинах були представлені західні та східні українці, або ж галичани й наддніпрянці. Домінували люди активного середнього віку, яким виповнилося від тридцяти трьох до п’ятдесяти років.

З наближенням розв’язки — сесії Головного революційного трибуналу Степан Бандера підсилив власну безпеку додатковими бодигардами.

— Бандера майже ніколи не ночує сам, або в його кімнаті, або в сусідній постійно спить охорона, — прокоментував дивні метаморфози полковник Роман Сушко.

Тож у погожі серпневі дні 1940 року серед численної української громади Кракова тільки й мови було, що про бурхливий внутрішній конфлікт серед націоналістів. Небувала сенсація зачепила простолюд упізнаваною до болю прозаїчністю. Адже не на жарт узялися межи собою за чуби побратими-націоналісти, які доти позірно один одного іменували словами «друг» чи «друже». Даремно, виходить, говорили про пов’язаність дружбою, довірою, відданістю.

У трамваях і просто неба на вулицях, у спільнотах та установах соціальної взаємодопомоги, у житлових помешканнях і крамницях, під храмами і на відпочинкових галявинах — в усіх на устах мандрували перекази й чутки на розкольницьку тематику. У доти сумирне суголосся вклинився різнобій. На кілька тижнів усе досі невідкладне зайшло в тінь.

— Ви чули? Отой-во пішов за Бандерою.

— Та невже? А от цей стоїть за Мельником.

— А ви як думаєте, чия візьме?

— Гадаю, що Бандера. За ним усі молоді.

— Але ж добродію, хто такий Бандера і яких людей він має? Розуму там і зі свічкою не найдете!

— Може, й справді полковник Мельник візьме верх...

— Е, та ви так, як та бабка, що на двоє ворожила, або вмре, або буде жила.

Як примітив для нащадків тодішню буденність уважний спостерігач Зиновій Книш, під краківською кооперативою (крамницею), або ж «царством» Миколи Бігуна, стояла черга жінок, які бажали придбати хоча б трішки свіжого масла, котре щойно підвезли.

— Ви все з тої бочки зачинаєте, — підмітила задоволена добродійка. — А скажіть-но, директоре, що нового чувати?

— Маємо свіже масло, — прикинувся Микола Бігун тугодумом, заусміхавшись. — І яйця вже прийшли.

— Та я не про те, я про політику.

— Було в радіо, що німці сильно збомбили Лондон.

— Е, які ж бо ви недогадливі! Я хотіла б знати, як там з Бандерою і Мельником?

— От не знаю, їй-богу, не знаю, — завбачливо відмахнувся Бігун, як звик проганяти надокучливі мухи. — Я бачите все за тими клопотами в кооперативі...

— Не прикидайтеся дурним! — не вгавала настирлива жіночка. — Вже й горобці в Кракові цвірінькають, що незабаром Бандера всіх за пояс заткне!

— Ви такі певні?

— Авжеж, що певна. І так і треба. Навіщо Мельник Барановського ховає? Мій брат через нього п’ять років у польській тюрмі пересидів. А от наречений Олі, той усе здоров’я стратив на поліції, все через того ж Барановського, його він теж засипав [зрадив].

— Та ж Барановський у Відні жив, а ваш брат увесь час у Стрию, Барановський ані не бачив, ані не чув про нього ніколи? — спантеличений крамар узявся напоумити знайому покупчиню, котра не від учора зналася на шептаній пропаганді.

— Ніхто інший, тільки Барановський! Він був у Проводі, він мусив знати всіх людей, і він сипав [виказував] поліції. Дала б я йому, якби попався він мені під руки! Але щось ви дуже обстоюєте за ним, чи й не ви такий самий? Ото часи настали! Не знати, кому вірити сьогодні!

З вікового людського досвіду достеменно відомо, що кожне диво триває якихось три дні. Тобто недовго. За певний час буремна хвиля людських пересудів заспокоїлася і вляглася. Розкол націоналістів став уже не свіжою новиною, а історичним фактом. У Краків із робочим візитом приїхав голова Проводу українських націоналістів і своєю присутністю немовби освятив акцію, котрою «вигнали диверсантів з організаційної домівки». Іншими словами, прибічників Степана Бандери позбавили доступу до майна й матеріальних цінностей, підконтрольних легітимній Організації українських націоналістів.

Одночасно полковник Андрій Мельник випустив відозву до націоналістів за своїм підписом. Вона датована 13 серпня 1940 року. У ній мовилося про події останніх місяців, коли члени Організації українських націоналістів Степан Бандера та Ярослав Стецько спробували підірвати чинний правопорядок, знехтувавши накази, доручення, розпорядження, загалом субординацію та підпорядкування голові Проводу. Вони вдалися до багатьох кроків на шкоду Організації українських націоналістів, зокрема, провели дезінформаційну кампанію («розкладову роботу») серед активістів визвольного руху.

Полковник Андрій Мельник нагадав про свій комунікат (повідомлення) від 8 квітня 1940-го. У ньому проінформував усіх про своє рішення передати справу Степана Бандери та Ярослава Стецька в найвищу судову інстанцію, передбачену статутом ОУН, для неупередженого розгляду й справедливого вердикту. Та ще до судового засідання Бандера й Стецько з новою силою виступили проти голови Проводу й тих націоналістів, які діяли в межах встановленого правопорядку та вжили належних контрзаходів проти руйнівних намагань.

— Усі мої спроби піти назустріч бажанням Степана Бандери і вимогам організаційної доцільності, що веліли мені покликати його на провідничий [важливий] пост, чим давав я йому можність [можливість] позитивною працею доказати його добрі задуми, стрінули незрозуміння, — повідомив Андрій Мельник, ведучи допитливих за лаштунки. — Дальші виступи Степана Бандери зміряли [були спрямовані] до того, щоб Організацію довести до розвалу.

Несучи відповідальність перед націоналістичним рухом, голова Проводу в межах своїх повноважень вирішив припинити «внутрішню диверсію». Найперше полковник Мельник доручив своєму уповноваженому в Генеральному Губернаторстві вжити заходів, згідно з виданими інструкціями. Мовилося про відновлення статутного порядку доцільними засобами задля єдності, дисциплінованості та дієвості. Тож Андрій Мельник закономірно закликав:

— Націоналісти! Вірю, що в обличчі грядучих подій і тієї боротьби, що нас жде, Ви зумієте дати належну оцінку тим учинкам, що їх допустилися диверсанти. Вірю, що Ви глибоко вчуєтеся і зрозумієте важке і складне положення, що в ньому находиться український націоналістичний рух і вся українська нація.

Голова Проводу націлив усіх прихильників безкомпромісно проявити твердість і непохитність перед ворожими підступами, гідно й рішуче відповісти на виклики, спроби й вияви анархічного безладу всередині Організації українських націоналістів. Бо «бунтом падала все Україна!». Він спонукав увесь визвольний актив відмежуватися від диверсії Степана Бандери та його послідовників.

— Закликаю Вас, націоналісти, до витривалості, порядку і карності [дисципліни], — звернувся до них Андрій Мельник, висловивши оптимістичні сподівання. — Ідея, за яку боремося, і віра в близьку перемогу робить нас зрілими і дає нам гарт перемогти, і це лихо наших днів.

— Поки що це був єдиний документ, що з ним ми рушили у світ, — сухо прокоментував один із його розробників Зиновій Книш, додавши барв до картини тодішніх баталій. — Тепер переговори велися з ліпших для Проводу українських націоналістів позицій, диверсанти бачили, що Провід українських націоналістів показав роги, і здатний він, на їхню думку, до дальшої акції, чи ні, але вже здобув якийсь ґрунт під ногами, що його перед пів року зовсім не мав.

Розвиваючи контрнаступ проти внутрішніх диверсантів, Провід українських націоналістів 17 серпня 1940 року запропонував Степанові Бандері беззастережно підписати й лояльно виконувати таку декларацію з одного-єдиного, проте предовгого речення: «Признаючи обов’язковими постанови Другого великого збору українських націоналістів і признаючи повноту прав у кермуванні всіми справами Організації українських націоналістів й українського націоналістичного руху за головою Проводу українських націоналістів, заявляю ось цим іменем своїм і підпорядкованих мені кіл, що підпорядковуюся беззастережно голові Проводу українських націоналістів полковнику Андрієві Мельникові, та складаю на його руки всі аґенди [справи], ведені дотепер мною чи підпорядкованими мені колами, щоб, лояльно виконуючи в повній карності [дисципліні] організаційній всі розпорядження голови Проводу українських націоналістів, полегшити акцію голови Проводу українських націоналістів для впорядкування внутрішніх справ Організації українських націоналістів».

Як не дивно, Степан Бандера завважену декларацію парафував. Одначе ще того самого дня поспішно відкликав свій підпис. Запропонував звернення з коротшою фразою: «Заявляю, що з хвилиною поладнання мериторичних [принципових] справ внутрішнього конфлікту в Організації українських націоналістів я й підчинені мені круги підпорядковуємося полковнику Андрієві Мельникові, як голові Проводу українських націоналістів, та стоятимемо карно [дисципліновано] до його диспозиції [підпорядкуванні], признаючи, постанови Другого великого збору українських націоналістів за зобов’язуючі, до часу вирішення найближчим Збором українських націоналістів».

Як видно, друга, менша за обсягом, заява фактично заперечила першу. Своє підпорядкування голові Проводу й скасування своїх неправомірних актів Степан Бандера прив’язав до виконання попередніх умов — істотних (мериторичних) вимог. Їх він раніше озвучував і щоразу поглиблював, як визначальні причини внутрішнього конфлікту. Під ними розумілося невідкладне здійснення Проводом українських націоналістів насамперед трьох кроків.

Степан Бандера вперто наполягав на кадрових пертурбаціях у самому Проводі шляхом, по-перше, виключення трійки ключових фігур — Ярослава Барановського (секретаря Проводу), Омеляна Сеника (на правах заступника голови Проводу) і Сидора Чучмана (фінансові справи), а, по-друге, залучення всіх членів Революційного проводу. По-третє, він бажав створення спеціальної юридичної комісії щодо правомірності проведення Другого великого збору українських націоналістів і легітимності ухвалених ним рішень.

— Коли це було абсолютно несприємливе перед двома місяцями, то висування тих самих домагань тепер було вже не грою в піжмурки, а просто глумом і насміхом над Проводом українських націоналістів, — болісно відреагував Зиновій Книш, тоді секретар цього проводу в Кракові.

Саме він безпосередньо займався нейтралізацією наслідків «диверсії Степана Бандери та його товаришів» і відновленням контролю над усіма ресурсами з боку націоналістів під проводом Андрія Мельника.

Зрозуміло, що нову редакцію публічної покути Степана Бандери в Проводі українських націоналістів не прийняли. Подальші перемовини з ним були позбавлені сенсу через небажання, зволікання та ухилення самого винуватця конфлікту. До того непрямо спонукав сам Провід своєю пасивною, нерішучою та невиразною позицією.

Тим часом соратники Бандери прозондували й кінцево переконалися, що їхнім особам ніщо серйозне не загрожує, попри грізні заяви й рішення. Через відсутність дієвого покарання вони, по суті, безперешкодно створювали свою паралельну Організацію українських націоналістів.

Що вельми парадоксально? Представники Революційного проводу, як вияв доброї волі та сигнал до конструктивного діалогу, отримали певну фінансову підтримку з боку Проводу українських націоналістів за сприяння полковника Романа Сушка й Омеляна Сеника. Ішлося про значну суму в радянських карбованцях («більшовицьку валюту») для ведення розвідувальних та інших операцій на українських землях, окупованих СРСР. Водночас вони самовільно перебрали під свій контроль захищені лінії фізичного зв’язку з «краєм», змінивши паролі на прикордонних перехідних пунктах.

Абвер, який очолював адмірал Вільгельм Канаріс, восени 1940-го спробував примирити й поєднати обох націоналістичних лідерів. Тоді Андрій Мельник постійно проживав у Берліні. Тож у німецьку столицю спеціально запросили Степана Бандеру, котрий замешкав у Кракові. Утім, 7 листопада їхня об’єднавча зустріч нічим посутнім не увінчалася.

«Переговори українського керівника Мельника з провідником активістської молодої групи Бандерою були безуспішними», — сухо занотували в другому відділі німецької військової розвідки.

Саме цей підрозділ, який переймався диверсіями й дезінтеграцією сил оборони у ворожій країні, виступив посередником у примиренні Андрія Мельника й Степана Бандери. Одна з розвідувальних груп другого відділу абверу, власне, опікувалася опозиційними організаціями й національними меншинами в різних країнах.

Сам же Степан Бандера системно виклав свою версію здійсненого ним розколу в розлогій проблемній статті «В десяту річницю створення Революційного проводу ОУН», вміщеній у журналі «Сурма», офіційному виданні Закордонних частин Організації українських націоналістів у Мюнхені, за лютий — березень 1950 року.

У ній майже автентично передано повсякденний стиль, тональність, спосіб мислення, аргументацію, атмосферу в середовищі радикально, а, правду кажучи, навіть гіперреволюційно налаштованих націоналістів 1940–1941 років.

Згідно з твердим переконанням Степана Бандери, «Акт з 10 лютого 1940 року» і Другий великий збір українських націоналістів (не Римський 27 серпня 1939-го, а Краківський 1–4 квітня 1941-го) завершили внутрішню кристалізацію Організації українських націоналістів.

Яким чином? Найперше шляхом ведення цілком самостійної політики, що вільна від зовнішніх орієнтацій для втілення націоналістами своєї революційної визвольної програми. Відтак — послідовними очисними заходами щодо випадкових елементів (противників), які намагалися повести націоналістичний рух «крутими дорогами різних орієнтацій, опортуністичних комбінацій». Це відповідно до фігурального висловлювання Степана Бандери.

Своїх довічних опонентів — «групу Андрія Мельника», що виступала й далі як Організація українських націоналістів — він теоретично й практично («концепційно й дієво») відносив до табору противників усього визвольного руху. Суперницьке об’єднання Бандера класифікував соціалістично-угодовським. Узяв до уваги саме властиву йому природу, а не політичний родовід чи ймення.

Ідеалізуючи «Акт з 10 лютого 1940 року», Степан Бандера назвав його неминучою розв’язкою глибинного збурення всередині Організації українських націоналістів. Передовсім цей документ кардинально змінив стратегію та тактику «революційної визвольної боротьби і самостійницької політики» націоналістів під час Другої світової. Доти велася тривала мова про неприховане змагання двох взаємно протилежних концепцій. Одну з них цілісно й послідовно відстоював голова Проводу українських націоналістів Андрій Мельник. Геть інший підхід започаткував Революційний провід.

«Питання стояло дуже чітко: або-або, один або другий шлях», — надміру драматизував, ба навіть спрощував Степан Бандера.

У чому ж полягали принципові відмінності у двох проєктах політичної діяльності українських націоналістів на рідних землях, зокрема, через призму загальних положень, головних напрямків і намірів практичного характеру?

Як наполегливо переконував Степан Бандера, його візаві Андрій Мельник помилково відкинув можливість негайного розгортання широкої збройної боротьби й партизансько-повстанських акцій в тодішній міжнародній ситуації, що суперечило суспільним настроям української громади — «на рідних землях».

У тому питанні в 1940 році Провід українських націоналістів із великою певністю передбачав перспективу близької неминучості німецько-радянської війни. А Німеччину соратники Андрія Мельника трактували союзником українських націоналістів.

Так само, на думку Бандери, полковник Мельник невиправдано відкинув слушні пропозиції щодо бойової участі українських націоналістів у радянсько-фінській війні. Ці воєнні дії, мовляв, хибно розцінено як малозначні — «епізод без більшого значення». Позаяк Фінляндія надто віддалена від України, а тому недоцільно на боці фінів витрачати свої накопичені сили, які стануть потрібними пізніше.

Крім того, Мельник не бажав утягнути українських націоналістів у небажані міжнародні суперечності, надто в конфлікт із Німеччиною. Адже офіційний Берлін виступав за припинення війни у Фінляндії, доводив голова Проводу українських націоналістів, а країни Заходу («західні альянти») не подавали надії ввійти на тому регіональному рівні в поважний воєнний конфлікт з Радянським Союзом.

Не менше Степана Бандеру обурювало те, що Андрій Мельник не сприйняв «у головних точках» його плану проведення незалежної закордонної діяльності. Так, голова Проводу визнав непотрібним свій переїзд до нейтральної держави й створення двох центральних управлінських центрів — в обидвох частинах світу — Західній Європі та Північній Америці, розрізаних геополітичним протистоянням — «західним фронтом».

Полковник Мельник аргументував тим, що досі Проводу ефективно вдавалося налагодити й підтримувати на земній кулі повсюдний зв’язок, принаймні безпосередньо управляти діяльністю своїх прибічників одразу на трьох континентах з одного осередку. Цьому не могли завадити жодні форс-мажорні обставини, навіть спричинені затяжною глобальною війною.

— Степан Бандера, з йому самому тільки відомих причин, не вважав за відповідне від себе про те говорити повних десять літ, — стоїчно усталив Зиновій Книш, називаючи речі своїми іменами. — Напередодні німецько-більшовицької війни 1941 року всі українці були германофілами в тому сенсі, що хотіли німецької перемоги над більшовиками і з тою перемогою в’язали свої надії на визволення й державне відродження України. І всі українці того часу були, якщо не дійсними, то потенційними колаборантами, знову ж таки в тому сенсі, що готові були по змозі своїх сил помагати німцям до розбиття СРСР і повалення більшовицької системи. Був до того готов і навіть це на початку війни й робив самий Степан Бандера і його Організація.

Тому-то в очах багатьох знавців, занурених в означену проблематику, оці парадоксальні твердження Степана Бандери неначе невільно повисли в повітрі, не відчуваючи зовсім стійкого ґрунту під ногами.

Через те збирали не раз докупи й критично оглядали кількаразові ультимативні вимоги Революційного проводу в особі Степана Бандери до голови Проводу українських націоналістів упродовж 1940 року. Серед них виділялися щонайменше п’ять доленосних, так би мовити.

По-перше, як уже згадувалося, говорилося про переїзд голови Проводу до Швейцарії чи іншої нейтральної країни зі створенням взаємно пов’язаних керівних центрів українських націоналістів в обидвох військово-політичних коаліціях, які склалися від початку Другої світової війни.

По-друге, вимагалося припинити політичне загравання, з одного боку, з полонофільською групою Української Народної Республіки, котра затято співпрацювала («тягнеться на мотузку») з урядом Польщі в екзилі — в Лондоні, а з другого — з германофільською групою Дмитра Палієва (Фронт національної єдності), що орієнтувалася тільки на Німеччину.

По-третє, ішлося про активне залучення українських націоналістів у радянсько-фінську війну. Водночас належало наступально протидіяти насильній мобілізації українців до польського війська у Франції. Натомість пропонувалося сформувати добровольчий український легіон для участі у боях у лавах фінської армії.

По-четверте, пріоритетним прагнули визначити посилення підготовки до оборонної повстанської боротьби українського народу на випадок масових радянських депортацій української людності.

По-п’яте, невідступно акцентувалося на гострій потребі очистити від зрадників центральне керівництво — Провід українських націоналістів. Степан Бандера найчастіше називав «зрадником» Ярослава Барановського, а Омеляна Сеника — як його захисника-протектора. До того ж «архів Сеника» фігурував доказовою базою на Варшавському та Львівському процесах, коли Степана Бандеру засуджували на страту з амністованою заміною на довічне ув’язнення.

У тій веремії не обходилося без подвійних стандартів. Характерно, приміром, що, перебуваючи в опозиції, Степан Бандера з прихильниками відправляли полковника Андрія Мельника на постійний осідок в яку-небудь неблизьку до України нейтральну державу. Одначе про таку вимогу щодо самого Степана Бандери цілком забули його прибічники, коли обрали на голову Революційного проводу.

Дивно, чи не так?

Нав’язані дискусії про полоно- чи германофілів теж доволі сумнівні й на той час втратили актуальність. Згаданий Дмитро Паліїв (1896–1944), популярний міжвоєнний діяч, доти зійшов з політичної арени. Навесні 1941-го в Генеральному Губернаторстві він розпустив свій Фронт національної єдності та всім симпатикам порадив підтримувати Український центральний комітет на чолі з Володимиром Кубійовичем. Як майор української добровольчої піхотної дивізії «Галичина» у складі німецьких військ, Дмитро Паліїв загинув у бою під Бродами в липні 1944-го.

Щодо французького чинника розколу українських націоналістів. Як пояснювали глибше поінформовані учасники подій, члени Революційного проводу тоді доволі слабко орієнтувалися, «мали далекі і неясні відгуки» в тому, чим реально жила українська еміграція в межах Франції. Завдяки належному представництву Проводу українських націоналістів, у тій країні вживалися енергійні контрзаходи з приводу мобілізаційної кампанії серед українців до польської еміграційної армії.

Вказані перипетії та колізії з уст очевидців докладно висвітлював незалежний український щоденник «Краківські вісті». Примітний, зокрема, нарис «Як тягли українців до польської армії у Франції», що оприлюднений в трьох числах — за 2, 4, 7 березня 1941 року. Його автор Осип Дачкевич, бувши гімназійним учителем французької мови в Бересті, потрапив на фахові курси при університеті в Нансі, що в північно-східній Франції. У тому місті працювало чимало українських робітників. Їх від мобілізації в польське військо перед французьким урядом захищав Український народний союз у Парижі, надто його засновник Олександр Бойків. Він же одночасно був головою теренового проводу ОУН під проводом Андрія Мельника.

— Усе те, чого Олександр Бойків по тяжких трудах добився, було: якщо українці не хочуть служити в польській армії, то мусять добровільно заангажуватись на час війни до чужинецького легіону, — свідчив учитель Осип Дачкевич.

Колишніх громадян Польщі, зокрема українців, примусово й масово призивали у Франції від початку 1940-го. Свої повістки українці зазвичай відсилали назад у рекрутаційне бюро в Парижі з приміткою, що покликані до французької армії. Таких у Нансі зголосилося щонайменше сімдесят осіб. У польську ж армію пішли зо два десятки українців. Але більшість намагалася ухилитися від мобілізації, попри облави жандармерії.

«Хто “витримав характер” та не квапився гинути за Польщу чи Францію, той тепер мандрував із села на село, щоб губити за собою сліди й губитися самому у людському муравлищі, — писав очевидець. — Але французьке населення, виславши на війну своїх батьків, мужів і синів, дуже кривим оком дивилося на молодих чужинців, що не проявляли охоти служити у французькій армії та швендались без мундира».

Така мобілізація в тих краях припинилася ще до вівторка 17 червня 1940 року, коли німецьке військо захопило Нансі. Місцева жандармерія покинула місто тижнем раніше.

Треба відзначити, що у Франції постійно проживали заступник голови Проводу українських націоналістів генерал-хорунжий Микола Капустянський та члени Проводу, організаційний референт Микола Сціборський, тереновий провідник Олександр Бойків і редактор паризького тижневика «Українське слово» Володимир Мартинець.

— Цілими роками ті люди стояли в проводі українського життя у Франції, і коли вибухла війна, не треба було їм ждати на поради Степана Бандери, вони самі найкраще знали, що треба й що можна там для української справи зробити, — полемізував Зиновій Книш. — Почали вони робити старання теж і про український легіон, ще заки Степан Бандера з товаришами впали на ту думку.

Те саме в унісон підтверджував Олександр Бойків:

— З моменту започаткування Другої світової війни зродилась в управи Українського народного союзу у Франції ідея зорганізування Українського легіону при французькій армії. Ми були вповні свідомі того, що Український легіон, якби нам пощастило його зорганізувати, був би демонстрацією політичного характеру, яким Франція заангажувалася б допомогти українському народові в його визвольній боротьбі за обнову самостійної Української Держави.

За первісним задумом відзначена ідея не була життєздатною, поки Франція не вступила б у війну проти СРСР. Одначе після окупації Червоною армією західних українських земель, ні Париж, ні Лондон не оголосили Москві війни, а обмежились дипломатичними протестами. Тим часом на французькій території розпочали формувати польські військові частини. Українські ж трудові мігранти переважно походили з Галичини й Волині, тобто де-юре були громадянами Польщі. Тому за цією ознакою уряд у вигнанні Владислава Сікорського домагався від офіційного Парижа зобов’язати тих українців до служби в польській армії.

— Довелось повести вельми важку й затяжну боротьбу за рятування тих людей від обов’язкової служби в польській армії, якщо ми хотіли б в майбутньому організувати Український легіон, — звітував Олександр Бойків. — Це нам пощастило було осягнути, що й давало надію, що французький уряд також має деякі плани щодо майбутнього України. Ми, українці, були єдині, які цього досягнули: французький уряд прийняв рішення, що українці йдуть добровільно чи то до польської, чи то до французької армії. Такого вийнятку, наприклад, не хотів зробити французький уряд для білорусів, яких ми підтримували всіми нашими силами. Це давало нам надію, що в дальшому розвиткові війни нам пощастить добитися дозволу від французького уряду на зорганізування Українського легіону.

Однак уряд генерала броні Сікорського з лояльним до українців підходом офіційного Парижа категорично не погодився. Через те польське військове бюро, отримавши списки своїх колишніх громадян від французьких префектур, адресно надсилало мобілізаційні повістки. І повідомляло про ухилянтів у місцеву жандармерію. Це нагадувало своєрідне полювання на чоловіків-українців. Мета — рекрутувати їх і відправити проливати кров за чужі інтереси у воєнне горнило під польським прапором.

Наразі чільні представники української громади вимагали чіткого дотримання французького законодавства, над усе рішення уряду про зауважену свободу вибору українцями військової служби, яке ігнорували екзильні органи польської влади.

Маловідомим нині епізодом розколу Організації українських націоналістів, крім французького чинника, стало фінське питання. Значною мірою ці фактори були взаємно пов’язаними. Річ у тому, що напад СРСР на Фінляндію викликав у суспільній думці («публічній опінії») Франції величезне невдоволення. Його додатково посилював гнів через те, що Москва, тісно зблизившись із Берліном, зосібна економічно, істотно зміцнила найлютішого тоді ворога Франції.

Радянське вторгнення на фінські землі послужило для французів червоним полотнищем. Отож під суспільним тиском, з огляду на загострення французько-німецьких відносин, впливові політичні гравці розіграли карту можливої висилки окремого експедиційного корпусу на допомогу територіально маленькій Фінляндії в картографічному порівнянні з агресивним велетенським монстром — СРСР.

Той сформований допоміжний корпус дислокувався у північній Франції та був тристороннім, міжнародного типу. Його основу становили французькі підрозділи. Також долучили напівбригаду Іноземного легіону. Поляки туди приєднали й свою нашвикуруч створену бригаду з найменуванням Підгальська.

Поки корпус проходив комплектацію та злагодження, радянсько-фінська війна завершилася підписанням Московського мирного договору 12 березня 1940 року. Як стверджували, його бійці навряд чи витримали б сувору фінську зиму. Декому відразу ж спадала на гадку можлива аналогія про похід Наполеона на Москву 1812-го, коли частину французької армії знищила люта зима.

Насправді ж французькі експедиційні сили залучили аж у травні 1940-го на боці Норвегії, котра зазнала німецької агресії. А через місяць вермахт розгромив їх, зокрема й окрему Підгальську стрілецьку бригаду, аж у Бретані. Франція тоді капітулювала.

Досить показовий факт: щойно дізнавшись про започаткування експедиційного корпусу, повноважні лідери еміграційної спільноти, головним чином із середовища українських націоналістів, узялися лобіювати перед міністерством закордонних справ Французької Республіки ідею Українського легіону.

Упоратися з тим стало вкрай складною місією, зокрема й для Українського народного союзу з осідком у Парижі. Попередню згоду на призов дали чимало офіцерів колишніх українських армій — 1917–1921 років. Планувалося добровільно залучити в той легіон певну частину української молоді зі США й Канади.

Усіх несподівано приземлили головні співробітники фінської дипломатії. Вони, звісно, не приховували глибокого зворушення від спонтанної ініціативи української громади. Утім, підступно атаковані радянським ворогом, фіни настійливо просили у Франції лишень великих партій зброї та боєприпасів. Вони чесно казали охочим чимось допомогти, що найперше й найбільше потребують посилення не якимось числом іноземних добровольців, а масованими збройними постачами.

На тому ідея заснування Українського легіону для бойового хрещення на боці Фінляндії себе логічно й повністю вичерпала.

Прикметно, що небавом тодішній французький уряд офіційно повідомив про намір передати армії Фінляндії всі запаси зброї, котра залишилася на воєнних складах після Першої світової. Для всіх стало очевидним, що, з одного боку, Франція сама для своїх оборонних потреб замало накопичила сучасних на той момент озброєнь, а з другого — справді фінському війську найбільше катастрофічно бракувало належного забезпечення. Тому й згодилися до вжитку морально й фізично старі запаси, яких теж не було вдосталь.

Непосидючі українці Франції спробували втілити інший варіант утворення свого добровольчого підрозділу — в канадській армії. Відповідний меморандум французькою мовою до канадського уряду Олександр Бойків і Любомир Гузар передали посередництвом Жоржа Ваньє, посла в Парижі 1940 року. В історії він також відомий як дев’ятнадцятий генерал-губернатор Канади (1959–1967).

— Це дуже добре з вашого боку, — щиро подякував посол Жорж Ваньє, ветеран Першої світової, і пояснив особливості оборонної політики своєї країни. — Треба вам знати, що канадський вояк є найдорожчим у світі, а тому наші фінансові спроможності не дозволяють нам навіть у часі війни утримувати велику армію. Та я вас запевняю, що ваш меморандум буде негайно поданий до відома канадському урядові, якому й слід ухвалити в цій справі рішення.

Авдієнція протривала довше двадцяти хвилин, і стало зрозуміло, що нічого путнього не вийде. Тож Олександр Бойків не здивувався, коли ніякої відповіді на поданий меморандум з Оттави, канадської столиці, так і не надійшло. Тому в Організації українських націоналістів наявні сили зосередили проти примусової мобілізації українців Франції в польське військо на зазначених вище підставах.

У ту пору стороннім і зацікавленим спостерігачам відразу впадало в око, що Степан Бандера був одержимий місією підняти протибільшовицьке повстання, немов ідеєю фікс. Масштабна за розмахом надія не відпускала його відтоді, коли вийшов із тюрми на волю після розпаду Польщі. До втілення цієї ідеї Бандера з однодумцями всіляко підштовхував Провід українських націоналістів. Той, однак, поставився до тих візій спокійно, тверезо й прагматично.

У більшості з членів Проводу був колосальний досвід, здобутий і в Першій світовій війні, і в Українській національній революції 1917–1921 років. Натомість молодші віком сподвижники Степана Бандери, образно кажучи, зовсім не нюхали ще воєнного пороху. І загалом вони реально, а не на рівні гасел, не уявляли довготривалості супутніх викликів і загроз.

Як переконливий аргумент, у зв’язку з відзначеним найчастіше наводяться воєнні біографії членів Проводу українських націоналістів. Серед них були офіцери вищої та середньої ланки спершу чужих, а потім українських армій. Себто вони мали за плечима значний бойовий шлях: генерал-хорунжий Микола Капустянський, полковники Андрій Мельник і Роман Сушко, підполковник Микола Сціборський, сотник Омелян Сеник. У легіоні Українських січових стрільців, Українській галицькій армії, Корпусі січових стрільців також молодшими командирами воювали Юліян Вассиян, Олександр Бойків і Володимир Мартинець.

— До справ війни й революції ці люди мусили підходити серйозно й фахово, а не по засаді: «Нам море по коліна!», — терпеливо нагадував Зиновій Книш, відмітаючи нарочитий псевдогероїзм тогочасних «диванних патріотів». — У них було розвинене роками визвольної боротьби й пізнішої політичної діяльності почуття відповідальності, і вони не могли пуститися на непродуману акцію, заварити каші й заставити потім український народ її з’їдати та угробити, може, в тому народі віру в націоналістичний рух і його Провід.

Упорядковуючи свої мемуари в Торонто в січні 1960-го, він не без жалю додав: «Схочуть до того признатися теперішні керівники Закордонних частин Організації українських націоналістів чи ні, але я глибоко певний того, що вони на справи повстання проти більшовиків тепер глядять дуже подібно, як це робив колись Провід українських націоналістів».

— Якщо Сеник був справді винен у тому, що різні документи попали в руки польської поліції, то це сталося за чотири роки перед смертю Коновальця, — вибив іншу козирну карту з рук колишніх опонентів із Революційного проводу той самий Зиновій Книш, най­об’єктивніший і точний літописець розколу націоналістів. — Чому ж тоді Коновалець, що про всю справу знав напевно далеко більше, як хтось інший, не тільки не відсторонив Сеника від справ ОУН, але до ­своєї смерті мав у ньому дуже близького, може, взагалі найближчого споборника? Чому ж він висилав його в важливих місіях на американський континент? Правда, бандерівці запевняють, що він робив це на те, щоб держати його здалека від справ краю. Одначе це аргументи для немовлят. Іншими словами: якщо за Сеником справді була «злочинна провина» (це ще була найгірша форма бандерівського закиду), то про те мусив знати в першу чергу Коновалець.

І тут Зиновій Книш ударив аперкотом:

— Одначе тоді ОУН Бандери мусила б послідовно закид проти Сеника звернути бодай такою мірою проти Коновальця, що відповідав за всю справу. Та тут бандерівська логіка рветься, і покійного Коновальця розмальовують, як свою ікону.

Як би не ламалися списи надалі, проте розкол, диверсія чи підступ упродовж 1940 року відбувся, безповоротно перекроївши націоналістичний рух. Полковник Андрій Мельник вимушений був таки реорганізувати Провід українських націоналістів. Його секретар Ярослав Барановський покинув свій пост.

Замість ліквідованого секретаріату Проводу створили новий центральний орган — організаційне бюро. Його головою призначено Омеляна Сеника, заступником — Зиновія Книша, членами — Юліяна Вассияна, Олега Ольжича, Миколу Сціборського. Резиденцію організаційного бюро розмістили в місті Краків, одному з найбільших осередків у той час українського життя за кордоном.

Сюди переїхали й отаборилися сім членів Проводу українських націоналістів — Вассиян, Капустянський, Книш, Ольжич, Сеник, Сушко і Сціборський.

Так само в Кракові розгорнув свій Революційний провід Степан Бандера. Та ходили вони вже різними вулицями. І дороги їхні розійшлися.