Степан Бандера

Розділ 4. Норов

Молодий Бандера був шатеном, мав доволі низький зріст — сто п’ятдесят дев’ять сантиметрів. Це точний біометричний вимір. Для порівняння: національний пророк Тарас Шевченко вищий на п’ять сантиметрів. Його виміряли, коли служив у лінійному Оренбурзькому батальйоні, а Степана — у тюрмі. Щоправда, потім Бандерині тілоохоронці додавали йому на око ще кілька сантиметрів, хоч це й вельми спірно.

Степан був шульгою — ліворуким від природи, тому виробив доволі специфічний почерк.

З юних літ співав у хорі в других басах. Добре читав ноти, мав музикальний слух. Грав на гітарі та мандоліні, а на оглядах пластунів був барабанником. Безпосередньо пластунський стаж у нього вісім років — від жовтня 1922-го. Небавом отримав там і перше псевдо — Баба.

З надзвичайно скрупульозного поліційного опису знаємо в подробицях про те, який він мав вигляд двадцятилітнім. Найперш говорилося про худорлявість і густе темно-русяве волосся, зачесане догори. Не носив ні бороди, ні вусів.

У нього були бліде обличчя, високе чоло, блакитні очі, рідкі чорні брови, рівний, малий і вузький ніс, малі вуха й середнього розміру вуста. Впадали в очі його здорові зуби, щоправда, трьох бракувало.

Ще вирізнявся вузьким підборіддям, малими долонями з короткими пальцями й невеликими ступнями. Ходив рівно, не сутулився. Не мав татуювань, бородавок чи шрамів. Не помічено жодних вад у вимові, вільно володів українською, польською та німецькою мовами.

Замолоду Степан Бандера немало часу займався спортом. Підтягувався однією рукою на турніку. Вирізнявся стрибучістю, тому його залюбки брали в команду для гри в баскетбол (кошиківку). Уподобав шахи, туризм, лижі (лещетарство). До його спортивних захоплень належали також легка атлетика (біг) і плавання. Не курив і не вживав алкоголь. У зрілих літах мав водійські права, кермував і самотужки лагодив автівку.

Про характер Степана Бандери часто відгукувалися особи, які перетиналися з ним. Богдан Підгайний зазначав, що в гімназійні часи той був амбіційним. На звороті фото, яке Бандера подарував Підгайному, нібито значилося: «Козак Степан ще не гетьман».

На жаль, підтвердити чи спростувати таке нема можливості через відсутність цього документа. Він до наших днів не дійшов, якщо, звичайно, існував. Однак через те йому потім не раз дорікали, мовляв, приміряв роль гетьмана вже тоді, коли у своїй підпільній організації ледве доріс умовно до посади сотника, не кажучи про вище становище — полковника.

Натомість збереглася світлина юнака Степана Бандери в козацькому вбранні з не менш промовистим його підписом «Будучий вожд[ь] бувшої армії». Її оригінал виставлено в Музеї української визвольної боротьби імені Степана Бандери в Лондоні. Вочевидь, ішлося про усвідомлення тяглості визвольних традицій з культом козаччини в осерді та особисту готовність до самопожертви й змагань у перших рядах у цілковито нових умовах.

Польські журналісти у 1930-х бачили в Степанові Бандері бундючність, зарозумілість і манію величі. Опонентам з українського визвольного табору впадала в очі його надмірна амбітність, надто в писаннях, навіть без особистого знайомства. Ця амбітність тільки зрідка пробивалася в побутових розмовах, проте завжди випинала в його аргументації про правильність власної ідеологічної позиції, нездатності толерувати сильніших інтелектом.

Також йому закидали надмірну підозрілість до впливових однодумців як потенційних конкурентів за керівне крісло. Спричинив таку поведінку, як гадали опоненти, психологічний комплекс фізичної меншовартості — низькорослість, як здавен повелося серед упізнаваних і пересічних осіб.

«Знаю два роди амбіції: велику і малу, — сам же Степан Бандера в листі до Андрія Мельника 10 серпня 1940 року все дохідливо пояснив. — Мала задовольняється малими успіхами, зовнішнім поважанням, формальною рацією і тому подібне. Для великої амбіції усі ці речі не мають жодного значення, вона знаходить задоволення не в дрібних особистих тріумфах, але у великій перемозі того, що стає змістом життя для людини. І я маю таку амбіцію».

В особистих взаєминах із товаришами Степан Бандера був дуже щирий, безпосередній, веселий. Усілякі дискусії переплітав доречними дотепами, народними висловлюваннями, цитуванням поезії українських класиків і крилатими біблійними фразами. Любив гумористично наслідувати й демонструвати манеру мислення й мовлення своїх співрозмовників. До того ж наводив їхні розлогі пасажі слово в слово, маючи завидну пам’ять.

Нерідко вдаваною сердитістю та серйозністю він раптово переривав піднесений радісний настрій, переходячи до обговорення нагальних проблем, через які, власне, була призначена та чи та зустріч.

Змалку володів даром перевтілення, особливо коли, ставши пластуном, вирушав у мандрівки рідним краєм. На пластових ватрах, бувало, Баба (Степан Бандера) прикидався Махатмою Ґанді, котрий тоді здобував у світі повсюдну популярність.

Обмотавши довкола щуплого тіла коца (ковдру), наче кхаді (відрізок грубого домотканого полотна) у прототипа, Баба проворно вилізав на ближнє дерево. Звідтіля він, у куражі, з нарочитим пафосом, жестикулюючи й граючи мімікою, виголошував запальну промову на екзотичну індуську тему. Потішені глядачі просто ревіли від реготу.

Під час гімназійних літніх канікул 1925 року зініціював у рідному Старому Угринові аматорську виставу. Поставили «Сватання на Гончарівці» — соціально-побутову комедію Григорія Квітки-Основ’яненка. Степан Бандера перевтілився в пришелепкуватого Стецька.

Він так натурально грав, що після вистави один з місцевих хлопців підійшов до батька й питає: «А тому хлопцеві, що грає Стецька, справді щось бракує?». Отак іще довго переказували вражені жителі села про той майстерно зрежисований та зіграний спектакль.

Дитинство, юнацтво й парубоцтво Степана Бандери минули під впливом національної революції 1917–1921 років та її наслідків. Щойно почувши розповідь про героїчну стійкість розвідниці підпільної Української військової організації Ольги Басараб (1889–1924), яку тортурами довели до самогубства в польській тюрмі у Львові, п’ятнадцятилітній гімназист Степан Бандера вирішив провести над собою експеримент на фізичну витривалість. Перевіряв свій больовий поріг, підвищуючи його рівень уколами голок, припіканням, притисканням пальців дверима до одвірка й подібним.

Опановуючи фах інженера-агронома, Роман Руденський певний час мешкав у студентському гуртожитку в Дублянах разом зі Степаном Бандерою. Поведінка сусіда по кімнаті йому зчаста видавалася такою дивною, що закарбувалася до скону:

— Пригадую собі, як він кілька разів у моїй присутності бичував свої плечі військовим ремінним поясом із залізною пряжкою, приговорюючи при тому сам до себе: «Якщо не поправишся, будеш знову битий, Степане! Ти собі занадто вже розібрав!». Немов сьогодні бачу того двадцятидворічного юнака, який затискав до крові свої пальці, вклавши їх між двері й одвірки, або з допомогою гранчастого олівця, що його він всував поміж пальці. Припікаючи свої руки до скла нафтової лампи, він кричав до себе: «Признайся, Степане!». І тут же давав собі відповідь: «Ні, не признаюся!»

Одного разу Роман побачив, як сусід зібрав розлитий на долівці суп, примусивши себе з’їсти забруднені залишки:

— Їж, Степане, — заохочував він себе, — бо й таку юшку може ще доведеться тобі колись їсти.

Не знаючи про те, що товариш належав до націоналістичного підпілля, такі вчинки видалися Руденському достобіса несамовитими. Аж ніяк не міг збагнути він їхню причину. Лише пізніше зрозумів, що Степан обрав небезпечний шлях революціонера-підпільника, якого не повинні були скорити й примусити зрадити жодні тортури.

Відтоді Роман повсякчас відчував до свого друга винятково повагу як до людини великої посвяти, загартованої, зі сталевою духовною силою, витривалістю й непохитним характером.

Зовні молодий Степан Бандера вирізнявся бурхливим темпераментом. Якось узимку він відвідав міську сьлізгавку — льодовий майданчик і закричав по-польськи, щоб привернути всіх увагу до себе:

— Прошу розступитися! Студент політехніки львівської на ковзанці!

Другого разу неочікувано став голосно скавуліти й гавкати просто на вулиці. Упізнавши знайомого порушника звичного спокою, до нього спокволу підійшов квартальний поліціянт і зробив поблажливе зауваження:

— Стефанко, заспокойся.

Чільний функціонер у мережі українських націоналістів Ярослав Барановський небавом підмітив, що своїм темпераментом Степан Бандера ніяк не надається до творчої співпраці для досягнення спільних цілей. Чимало соратників дотримувалися протилежної думки.

— Він вражав нас своєю енергією й працездатністю, — згадував останній командир УПА Василь Кук.

Збираючи інформацію про Степана Бандеру, оперативники народного комісаріату внутрішніх справ передвоєнного СРСР знайшли навіть чоловіка, який упродовж двох місяців у 1937–1938 роках сидів із ним у польській в’язниці Святий Хрест. Цікавило їх про Бандеру все — зовнішність, погляди, висловлювання, його близькі та рідні. Про це співкамерник, який у матеріалах справи проходив джерелом «Ф», повідомив:

— Бандера у в’язниці мав великий авторитет у колі своїх однодумців — українських націоналістів і тих, хто їм співчував. Він мав великі ораторські здібності і вмів об’єднати навколо себе українців. Низького росту, років двадцяти п’яти, передня щелепа значно заходила за нижню, так що верхня губа в нього завжди була дещо піднята, і було видно зуби. Сміявся зрідка, був похмурим і серйозним, любив наспівувати українські націоналістичні пісеньки. Всіх націоналістів, які перебували у Святому Хресті, розмістили в окремі камери, але, незважаючи на це, Бандера підтримував з ними зв’язок шляхом грипсів. Під час дискусій на політичні теми входив у екстаз. Розмовляв завжди українською мовою, навіть з тюремною адміністрацією. Батько його священник.

Притьмом промайнуло відтоді десятиліття.

— Розкажіть про Бандеру, що він собою являє, — запитав начальник першого бюро (диверсійна робота за кордоном) міністерства державної безпеки СРСР генерал-лейтенант Павло Судоплатов 16 червня 1951 року затриманого парашутиста.

— Йому, гадаю, нині біля сорока чотирьох років, — припустив упійманий Мирон Матвієйко, керівник служби безпеки Закордонних частин Організації українських націоналістів. — Він низького зросту, нагадує, якщо хто його бачить уперше, галицького єврея, має характерну ходу — ходить, розмахуючи руками. Характерна будова рота, зуби трохи в нього випинають уперед. Коли усміхається, то шкіра на носі в нього якось по-особливому здіймається доверху. Це дуже яскраво помітно.

Відмітив Матвієйко й такі Бандерині ознаки:

— Лисий, зачісує залишки волосся набік. Колір волосся — шатен. Очі сині, ніс ніби орлиний. Якщо антропологічно визначити його в расовому відношенні, то можна сказати про нього, що він вірменоїдний тип. Викликає зовні дуже погане враження — зуби виступають уперед, але дуже легко маскується. Варто йому одягти картуза — і зразу зовнішній вигляд його змінюється. У тому випадку він важко пізнаваний і часто змішувався з євреями, тому що важко його відрізнити від такого типу єврея.

Маючи на гадці, що будь-яку людину зустрічають по одежі, експідлеглий поставив завершальний мазок до образу свого начальника:

— Зараз він одягається краще, ніж раніше. У момент, коли я від’їжджав, був у світлому плащі, світлому береті. Літом постійно ходить у світлому костюмі без берета.

Попри бурхливу емоційну вдачу, Степан Бандера швидко опановував себе. Ніколи не перебивав співрозмовників, поки вони не закінчать свої висловлювання. Вислухавши всіх, він здебільшого одним або двома реченнями робив логічні підсумки.

— Бандера за характером енергійний, кар’єрист, фанатик і бандит, — ось так відверто неприхильно на початку 1945-го описав характер тимчасового візаві полковник абверу Ервін Штольце.

Годі заперечувати, що за темпераментом Степан Бандера був радше яскравим холериком. Тут його видає почерк. Він писав і підписувався розмашисто, великими та чіткими літерами. Натомість голова Проводу українських націоналістів Андрій Мельник мережив так дрібненько, що нині не обійтися без лупи, щоби прочитати його власноручні писання.

За урядування Євгена Коновальця й Андрія Мельника підлеглі всіляко возвеличували їх, як найвищих керівників. Це відразу впадає в очі в діловому листуванні. Письмові звернення до Коновальця й Мельника досить часто завершувалися однотипним гаслом «Слава Україні — Вождеві слава».

Очоливши осібну організацію своїх однодумців і прихильників, Степан Бандера відмовився від отого вождизму, по суті, культу особи. Шанобливу епістолярну кінцівку він скоригував на деперсоніфіковане й узагальнене вітання «Слава Україні — Україні слава». Нині її найуживанішим відповідником є знамените в усьому світі «Слава Україні! Героям слава!»

На допиті в слідчих міністерства державної безпеки СРСР у Києві 16 червня 1951-го колишній шеф служби безпеки Закордонних частин ОУН Мирон Матвієйко завважив честолюбний характер Степана Бандери, який поставленої мети досягав завзято й оперативно. Дуже вдало він підбирав однодумців у керівні органи, які чітко виконували його завдання. Найбільше довіряв тим, які виявляли беззаперечну відданість. Бандера діловито проводив усі організаційно важливі наради й завжди домагався безумовного виконання ухвалених колегіально рішень.

Левову частку вільного часу Степан Бандера виділяв на читання найширшого кола потрібних матеріалів або готував статті на нагальні теми, які писав найчастіше впродовж усієї ночі. Тож через недосипання й тривожний стан його постійно турбував головний біль. Проте він уже давно не зважав на такий дискомфорт і надалі працював з притаманною йому заповзятістю.

Щоб удома його не турбували непосидючі діти, він, опрацьовуючи невідкладні документи, зачинявся в кабінеті на ключ. Водночас чимало зустрічей зі своїми підлеглими проводив просто неба, на вулиці, роздаючи вказівки для виконання нагальних завдань.

В останнє десятиліття Степан Бандера, як в уні- сон завважували сучасники, приохотився до м’ясних страв. Траплялося, що він харчувався за трьох і не міг насититися. Як припускають, отак давалися взнаки роки, проведені надголодь у німецькому концентраційному таборі.

Йому була притаманна селянська риса ощадливого господаря, котрий ніколи не викидав жодних продуктів. У повсякденні переймався навіть украй дріб’язковими побутовими справами.

Як мовилося, сторонні нерідко його сприймали за галицького єврея через типову ходу й характерне жестикулювання. До того ж він одягався досить скромно, якщо не бідно. У прохолодну пору переважно ходив у плащі та береті світлих відтінків. Як великий шанувальник особистої зброї, постійно й непомітно носив при собі під пахвою добротний пістолет якоїсь перевіреної марки й надійного виробництва.

Повоєнні спостерігачі побіжно відмічали в Степана Бандери неприховану слабкість до красивих жінок, доладних автомобілів і швидкісної їзди. Надто він полюбляв особисто підвозити знайомих власним легковиком — «Шкодою» чи «Опелем», якого здебільшого самотужки обслуговував і підтримував у належному технічному стані.

Від кінця 1940-х Бандера підкреслював свою глибоку релігійність, проводив певний час у молитвах і щонеділі відвідував Службу Божу в храмі разом із родиною. Власних дітей виховував у суворій дисципліні, хоч і безконечно їх любив. Раз у раз потурав їхнім капризам. Більше покладався на дружину щодо дисциплінарних покарань за дитячий непослух.

Від осені 1954-го подружжя Бандер розмістилося в маленькому житловому помешканні з двох кімнаток і кухоньки. Попри те, що там проживало п’ятеро осіб, а з них — троє діток, у квартирі все сяяло чистотою. Малі та дорослі завжди були акуратно, скромно, проте зі смаком одягнуті.

Попри круговерті біжучих справ, дбайливий батько старався викроїти для спілкування зі своїми кровинками кожну вільну хвилинку. Проте навіть додому Степан Бандера брав невелику друкарську машинку. Усамітнившись, він вистукував на її клавішах свої тексти сам, хоч мав у службовому розпорядженні дві секретарки. Йому, шульзі, легше друкувалося, ніж писалося.

Як і кожній родині в такому мінливому становищі, Бандерам не вистачало коштів для покриття першочергових видатків. Постійні переїзди через імовірні загрози життю, неперервні передчуття лихого перманентно тисли на психіку дружини Ярослави та їхніх нащадків. Одначе глава сімейства ніколи не втрачав притомності та віри за будь-яких несприятливих обставин.

— Провідник Бандера не був песимістом, — твердо запам’ятала Анна-Євгенія Музика — «Слава», від 1946 року дружина Ярослава Стецька, найближчого соратника Степана Бандери. — Він був реалістом, але все бачив вихід з найважчої ситуації, вмів людям надію дати. Вмів скріпити на дусі. Мав почуття гумору в прикрих ситуаціях. Потрапив знайти якийсь жарт і розвеселити людей.

Як очільник сотень функціонерів і тисяч активістів, він слугував для всіх прикладом побутової стриманості та розсудливості навіть у свята чи під час урочистих подій. Як уже підкреслювалося, ніколи не пив алкоголю та не курив.

Його харизмі додавало те, що від природи був творчо обдарованою особистістю. Передовсім гарно співав, танцював, грав на кількох інструментах. За потреби давав собі раду в приготуванні страв. Автомобіль, електричне освітлення чи патефон міг відремонтувати запросто, за винятком найскладніших несправностей.

У товаристві відразу привертав до себе найбільшу увагу, позаяк умів дотепно розказувати веселі історії.

— Багато слів не вживав, — примітила Ярослава Стецько (1920–2003), — але кожне сиділо на потрібному місці.

Бодигард Василь Шушко (1922–2006) засвідчив докладно те, як Степан Бандера майстерно катався на лещатах (лижах) і вправно плавав на далекі дистанції.

— Друже Провідник, ви добре плаваєте, але підглянуть вороги, виберуть місце, де майже нема людей, підішлють водолаза і той потягне вас на дно, — застеріг його серйозно одного разу охоронець.

Звично всміхнувшись, Степан Бандера відповів, що не варто перебільшувати і надмірно залякувати себе гіпотетичними небезпеками. Урешті закінчивши виснажливу працю в службовому кабінеті, неодноразово він виїжджав до парково-лісового масиву з озерцем на мюнхенській околиці Перлах для оздоровчої пробіжки.

— Василю, мусимо бути здоровими, — не раз повторював Бандера особистому охоронцеві, — бо Україна потребує здорових людей тілом і духом.

Чи не одностайно сучасники відзначали надзвичайну гостинність Степана Бандери. Перед відходом до сну він міг власноруч гостям застелити ліжка, обов’язково проводжав їх до потяга, загалом у дорогу. Залюбки сам подавав чай та солодощі.

Нагадаємо, що Бандера частенько своєю автівкою відвозив чи підвозив підлеглих працівників. Проживаючи в Німеччині, особливо любив фотографувати й проявляти фото, а також мандрувати гірськими місцинами.

Як ішлося, Степан Бандера слухав кожного з увагою і терпеливістю. У його пронизливих і неспокійних очах віддзеркалювалася не тільки здатність стежити за плином розмови, а й уловлювати наміри й задуми співрозмовників. На ділових зустрічах він винятково зосереджувався на головній темі, оминаючи манівці та конфронтації. До того ж ніколи не показував, що краще ознайомлений з предметом обговорення.

У повоєнну пору Петро Мірчук (1913–1999) тісно співпрацював зі Степаном Бандерою, очолюючи українських націоналістів Західної Німеччини. Увійшов і в керівництво (провід) Закордонних частин ОУН. Тому Мірчук мав достатньо часу, щоб глибше пізнати риси характеру свого керівника. Найперше відзначив його цілковиту діловитість.

На всіх засіданнях Бандера уникав загальних риторичних промов, сам ніколи не вдавався до пишномовства й стримував інших від ухилення від головного й принципового. За багатолітньою звичкою він кожне обговорення завершував ухваленням конкретного рішення й чіткими дорученнями з його виконання.

Власну думку Степан Бандера розкривав наприкінці дискусії, коли вже висловилися всі присутні. Він завзято аргументував свої пропозиції, проте ставив їх на голосування. Коли траплялося, що пропоноване ним не знаходило належної підтримки, Бандера скорявся іншим рішенням, колегіально схваленим. Ніколи самовільно їх не змінював.

Найближчі соратники переконували, що позитивною рисою Бандериного норову була дружня налаштованість до конструктивної та тактовної критики. Водночас він відкрито виявляв нехіть до кожного, хто підлабузнювався. Радо слухав критичні думки й без ворожості на них реагував, а також корегував свої погляди в питанні, що потребувало гнучкості.

— В 1957 році мені довелося полетіти з США до Німеччини у справах відшкодувань для українських «кацетників» [в’язнів концентраційних таборів] і, як виявилось, задержатись там на сім місяців для проведення справи через три інстанції німецького судівництва, — поділився розлогими споминками Петро Мірчук. — Уже першого тижня Бандера запросив мене на обід у неділю до себе й постійно рішуче пригадував: «Пам’ятай, що на слідуючу неділю ти запрошений на обід до мене». Після обіду ми грали в шахи і дискутували, не раз дуже гарячо, якщо я мав інший погляд, як він, і ніколи не трапилось, щоб він обурювався чи ображувався і перестав після такої гарячої виміни думок пригадувати: «Не забудь, що на слідуючу неділю ти запрошений на обід до мене!». Навпаки, він погірдливо ставився до кожного, хто підлабузнювався йому. «Чогось він від мене хоче», — казав він про такого, хто став перед ним вихвалювати його. «Я хочу знати правду про кожну справу, а її найкраще подає відважний критик», — пояснював Бандера.

Зрозуміло, у кожної людини нема необмеженої свободи дій. Перед Степаном Бандерою завше дамокловим мечем нависала дилема: усталене тверде кермування підпільною організацією з військовою дисципліною, з одного боку, а з другого — відкрита громадська діяльність, що неможлива без дотримання демократичних принципів у співпраці та взаємодії багатьох людей. Він розрізняв оті два боки однієї медалі.

Хоч і не завжди вдавалося, однак прагнув діяти виважено з урахуванням реалій.