Степан Бандера

Розділ 7. Ув’язнення

Мовилося вже, що гімназист Степан Бандера вперше потрапив до польського поліційного відділку 1920 року в Стрию за намальовані в зошитах і книжках національні герби — тризуби. Відбувся легким фізичним покаранням — побиттям поза вуха.

Була це всього лиш увертюра до численних арештів і гірких тюремних епопей, котрі сповна випали йому на життєвих стежках.

У 1922-му його вперше затримали й узяли під короткочасну варту. Це трапилося під час нелегального переходу польсько-чехословацького кордону. За півтора десятиліття старший розвідки Кароль Сікора з поліційної повітової команди в Цешині (нині Сілезького воєводства Республіка Польща) пригадав у варшавському суді:

— Бандера сказав мені, як тепер пам’ятаю, що він чех, живе в Цешині [Чеському Тешині], а до нас приїхав подивитися Польщу і повертається назад. «Де ж твій пропуск? — питаю. — Той, хто живе поблизу кордону, мусить мати постійний документ». Бандера відповів: «Я свій документ удома забув, коли треба, покажу іншим разом». Узяли його під варту і при обшуку знайшли посвідчення учня Стрийської гімназії. Ось який він чех. Це, прошу високий суд, шпигун ізмалку.

Збереглося донесення службовців польської поліції про те, що в селі Старий Угринів дев’ятнадцятилітній Степан Бандера та його сорокашестилітній батько Андрій Бандера 4 листопада 1928 року поширювали листівки.

— У них закликали український люд до збройного повстання і тим самим вербували до Української військової організації, — повідомляли начальству поліціянти нижчого рангу, додатково акцентуючи на ревізіях (обшуках) 9 листопада 1928-го в будинку кооперативу «Єдність» в селі Бережниця, храму і дому священника Андрія Бандери в Старому Угринові.

Вони саме знайшли листівки Української військової організації, надруковані у Львові кількома днями перед тим, 1 листопада.

Польська поліція багаторазово вдавалася до фізичної ізоляції Степана Бандери від суспільства. Уперше його арештували 20 грудня 1928 року в рідному селі Старий Угринів за антидержавну діяльність — розповсюдження підпільних листівок, співи заборонених пісень, революційні промови. Його короткочасно — до 24 грудня — ув’язнили в Станіславові (нині Івано-Франківськ) й описали зовнішність: зріст сто п’ятдесят дев’ять сантиметрів, густе темне русяве волосся, блакитні очі, здорові зуби (три відсутні), щупла постать, нормальна вимова, володіння українською, німецькою, польською мовами.

Такий вигляд мав двадцятилітній юнак, який також дописував до самвидавного гумористичного журналу «Гордість нації» під псевдонімом Матвій Пардон та копіював на прохання товаришів лідера мирного руху за незалежність Індії Махатму Ґанді — риторикою, мімікою, жестами, поставою.

— Я був кількакратно арештований польською поліцією у зв’язку з різними акціями Української військової організації й Організації українських націоналістів, наприклад, при кінці 1928 року в Калуші й у Станіславові за організування в Калуші листопадових свят-маніфестації в десятиріччя Першого листопада і створення Західноукраїнської Народної Республіки у 1918 році, — розлого пригадав Степан Бандера на схилі свого віку.

Відомо й те, що 14 листопада 1930 року Степан Бандера заарештований разом із батьком Андрієм за підозрою в розповсюдженні листівок Української військової організації. Через брак доказів їх невдовзі звільнили.

Зустрічаємо відомості, що в 1931-му Степан Бандери тричі зафіксований арештантом у Кракові (не датовано), у селі Войнилів біля Калуша (влітку) та 16 червня у зв’язку з убивством у Львові студента Євгена Бережницького.

Через десятиліття після першого випадку його вдруге затримали в місті Цешин 10 березня 1932 ро- ку — після повернення з Чехословаччини. Бандера пояснив, що відвідував місто Чеський Тешин, бо хотів оглянути тамтешні промислові осередки. У підсумку його покарали за нелегальний перехід кордону штрафом у десять злотих.

Майже за два тижні, 22 березня, Степана Бандеру заарештували у львівському помешканні Івана Габрусевича. Він просидів у слідчому ізоляторі у Львові близько трьох місяців — до середини червня — у зв’язку із замахом на комісара Чеховського.

Того ж року дві доби, 1 і 2 грудня, Бандера провів під арештом у Львові через кримінальне провадження щодо експропріаційного нападу на пошту в місті Городок.

Упродовж 1933 року співробітники польської поліції тричі заарештовували Степана Бандеру. 19–20 березня він провів за ґратами за підозрою в хуліганському побитті директора гімназії Івана Бабія, прихильника польсько-української співпраці, якого пізніше, 25 липня 1934-го, убив вояк ОУН.

За кілька місяців, 2 червня 1933-го, Степана Бандеру короткочасно затримали в місті Тчев (нині Поморське воєводство, Польща) під час поїздки зі Львова до вільного міста Данциг (Гданськ). Він пояснив мету відвідин Данцига родинними причинами — хотів особисто запросити кузена Павла Турулу на вінчання своєї сестри. Той відмовився від приїзду на весілля кузини, бо застудився. Отож Павло на тиждень залишився в Данцигу, щоб вилікуватися.

Улітку 1933-го Степан потрапив під арешт на два дні разом із братом Богданом за поширення листівок у селі Лисовичі. Це за два десятки кілометрів південніше міста Стрий та за п’ять кілометрів від села Воля-Задеревацька, де отримав нову парохію їхній батько.

Близько шостої ранку 14 червня 1934 року польські поліціянти заарештували Степана Бандеру в студентському гуртожитку — академічному домі у Львові по вулиці Юзефа Супінського під сімнадцятим числом. Теперішнє призначення будівлі, що нумерується цифрою двадцять один по вулиці Михайла Коцюбинського, — навчальний корпус Української академії друкарства.

Трапилося все те за непередбаченим збігом обставин у переддень замаху на міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького у Варшаві. У зв’язку з цим убивством у червні — листопаді 1934-го польська поліція затримала понад вісімсот осіб. Серед них було чимало членів ОУН. Також у концентраційний табір у Березі Картузькій помістили понад сто двадцять націоналістів.

На допитах Степанові Бандері влаштували серію психологічних і фізичних тортур. Починаючи від дев’ятої години ранку 6 серпня й аж до восьмої вечора 11 серпня його допитували безперервно, позбавляючи сну й відпочинку. Одначе він, постійно закутий у кайдани, поводився гідно й незламно. Став зразком для решти в’язнів.

Під час ретельного слідства Бандера заперечував будь-які обвинувачення. Однак через вагомі компрометувальні матеріали з «архіву Сеника», самовикривальні зізнання Івана Малюци, Романа Мигаля, Богдана Підгайного поліція зібрала неспростовні докази. Зрештою Бандера визнав, що на момент арешту очолював крайову екзекутиву — регіональний виконавчий орган українських націоналістів.

На час судового процесу 18 листопада 1935 — 13 січня 1936 років, що в історію ввійшов як Варшавський, утримували Степана Бандеру в Мокотівській тюрмі та у в’язниці на вулиці Дзельній польської столиці.

Ось яке враження справив Бандера на українських журналістів, які друкували свої репортажі із судового процесу у львівському тижневику «Батьківщина»: «Він низенького, маленького росту, худорлявий, лице молодого хлопчика, темноволосий, пристрижений, одягнений в чорне вбрання. Поводиться свобідно й починає зізнавати зрівноваженим голосом. Думки виявляє у ясній формі, з них видно, що це інтелігентна людина. Його зізнання роблять помітне враження. Ціла зала із зацікавленням слідкує за зізнаннями Бандери. Відчувається, що ця людина цілком не подібна до більшості підсудних».

На процедурні запитання Степан відповідав, що до вини не почувається:

— Свою революційну діяльність я вважав тільки сповненням мого обов’язку.

Натомість варшавська «Польська газета» (Gazeta Polska) вмістила характеристику, від якої неприховано повівало відвертою неприхильністю: «Він має вигляд досить непоказний, низького зросту, щуплий, мізерний. Виглядає щонайбільше на двадцять — двадцять два роки. Впадає насамперед в око, коли дивишся на нього, висунуте підборіддя. Гострі риси обличчя надають йому неприємного вигляду. Це враження посилюють чіпкі, трохи скошені очі, замкнені, вузькі, нерівні зуби, розмовляє зі своїм адвокатом із жвавою жестикуляцією».

У Варшаві Степанові Бандері присудили смертну кару. Згідно з урядовою амністією, її замінили довічним ув’язненням. У березні 1936 року його відправили в тюрму суворого режиму на Святому Хресті (Więzienie Ciężkie na Świętym Krzyżu), що містилася в колишньому бенедиктинському монастирі на Лисій Горі низькогірного масиву Святий Хрест біля міста Кельце, адміністративного центру тоді Келецького, а нині Свентокшиського воєводства.

Незабаром, 25 квітня, Бандеру етапували у Варшаву на розгляд апеляційної справи, де він перебував місяць — до 24 травня — в тюрмі на вулиці Раковецькій.

Своєрідно Варшавський процес доповнив наступний суд — Львівський, що відбувся 25 травня — 26 червня 1936-го з розширеним колом учасників. Для того 20 травня засуджених у Варшаві під наглядом двадцяти чотирьох поліціянтів перевезли потягом із Мокотівської тюрми до Львова.

Судову залу на вулиці Стефана Баторія (нині князя Романа) охороняли два десятки поліціянтів, а за простором навколо будинку судових засідань додатково стежили багато агентів у цивільному. Поліція побоювалася, що націоналісти можуть вдатися до звільнення товаришів. Бандеру возили на судові засідання з одиничної камери тюрми Бригідки на вулиці Казимира Великого (нині Городоцька).

У 1935–1936 роках після двох гучних судових процесів — Варшавського та Львівського — популярність Степана Бандери зросла так, що про нього серед українського населення складали пісні та перекази. Мусимо зупинитися на тих судах з антуражем довший час, щоб розповісти про знакові події більше.

Польська зовнішня розвідка — «двуйка», згідно з поширеною версією, роздобула в чехословацькій столиці «архів Омеляна Сеника» — оригінали й копії важливих документів Організації українських націоналістів. Це спонукало польську поліцію превентивно провести масові арешти. До слідчих ізоляторів потрапив актив розгалуженого крайового осередку на чолі з керівником Степаном Бандерою. Його затримали рано-вранці 14 червня 1934-го в Українському академічному домі у Львові, обґрунтовуючи свої дії здобутими таємними документами.

Наступного дня у Варшаві невідомий застрелив міністра внутрішніх справ Другої Речі Посполитої Броніслава Пєрацького, що підлило оливи до репресивного вогню. Сотні українських патріотів за найменшими підозрами опинялися в місцях позбавлення волі.

Зводилося до того, що чехословацька поліція роком раніше в Празі на квартирі Омеляна Сеника, члена Проводу українських націоналістів — центрального керівного органу, виявила чимало писемних джерел — дві з половиною тисячі одиниць, оригіналів і копій, що стосувалися кадрів, фінансування, звітування тощо.

За таємним службовим архівом тривалий час наглядали Ярослав Барановський та Омелян Сеник. Отож Степан Бандера послідовно винуватив їх у зраді, що послужило потім однією з причин розколу націоналістів. Тим часом Євген Коновалець найважливіші документи ОУН зберігав у Женеві та Римі.

Насправді «архів Сеника», на який нарочито посилалися прокурори на Варшавському судовому процесі, польські розвідники зібрали в кількох країнах за багато років. Його нібито спалили у Варшаві у вересні 1939-го, на початку Другої світової війни. Насправді він (друга копія) зберігається в Центральному державному історичному архіві у Львові, а саме у фонді 151 «Апеляційний суд у Львові».

Міністр закордонних справ Чехословацької Республіки Едвард Бенеш повідомив у зв’язку з Варшавським процесом, що його держава жодного «архіву Сеника» нікому не передавала. Конфісковані в Барановського та Сеника документи, що містилися у двох ручних валізах, після їхнього вивчення в головному штабі чехословацьких збройних сил, повернули управлінню поліції в Празі.

Як не парадоксально, проте саме «архів Сеника» приніс Бандері популярність. Він отримав нагоду бучно заявити про себе на двох судах проти націоналістів — дванадцятьох у Варшаві (18 листопада 1935 — 13 січня 1936) і двадцяти трьох у Львові (25 травня — 26 червня 1936). Як організатора вбивства міністра Пєрацького, його чекала смертна кара. Її замінили довічним ув’язненням. У Львові за державну зраду (належність до ОУН) і співучасть у вбивствах противників йому присудили ще один довічний строк.

До Варшавського процесу про внутрішній устрій Організації українських націоналістів у польській поліції мало що знали. Адже порівняно добре орієнтувалися лише в підпільній пропагандистській літературі.

Для націоналістів «архів Сеника» став болючою проблемою, бо численні арешти більшості провідних кадрів за розмахом перевищили всі попередні хвилі. Взаємна довіра всередині підпільної спільноти зазнала потужного нищівного удару. Зокрема надміру загострило непрості стосунки між «крайовиками», або осередками націоналістів на українських землях у складі Польщі, та «емігрантами» — керівними діячами на порівняно безпечній закордонний віддалі.

На подібні розбіжності впливали й об’єктивні чинники. «Крайовики» мусили діяти в суворій конспірації та під постійним поліційним тиском, а «емігранти» діяли легально й напівлегально, з вільною циркуляцією націоналістичної преси й публічними дискусіями.

Тактичні непорозуміння між «крайовиками» й «емігрантами» викликали трактування ситуативних конкурентів і ворогів. Провідні діячі ОУН в еміграції прихилилися до співпраці з парламентською партією — Українським національно-демократичним об’єднанням.

Провід українських націоналістів налагодив інтенсивні зв’язки з депутаткою польського сейму 1928–1935 років Міленою Рудницькою (1892–1976), головою представницького «Союзу українок» і впливовою національною демократкою. Вона тісно взаємодіяла з Євгеном Коновальцем.

«Крайовики» до схожих кроків не вдавалися, позаяк зневажали всіх «колаборантів» — легальних політиків.

У 1939–1940 роках накопичені розбіжності планомірно призвели до болісного розколу. Однак «архів Омеляна Сеника» зручно послужив чи не основним емоційним аргументом для відкритої недовіри «крайовиків», висловленої Проводу українських націоналістів загалом.

Судові матеріали Варшавського процесу не збереглися. Тож неможливо нині відтворити повний перелік отих компрометувальних документів, підтвердити або спростувати їхні фальсифікації. За винятком «архіву Сеника». Та до нього чомусь не доходять руки поважних істориків українського націоналізму.

Згідно з актом обвинувачення, міністерство внутрішніх справ і головний штаб армії Речі Посполитої володіли секретним архівом Організації українських націоналістів, у якому налічувалося чотириста вісімнадцять оригіналів і дві тисячі п’ятдесят п’ять фотокопій — рукописних і машинописних.

На суді в статусі свідка виступив майор Єжи Кшимовський з другого відділу головного штабу, який підтвердив їхнє «чехословацьке походження». Він пояснив, що в 1933 році чехословацькі правоохоронці виявили конспіративне помешкання Омеляна Сеника в Празі, а знайдене там згодом у фотокопіях передали польській владі.

Уповноважені польські посадовці матеріали «архіву Сеника» показали адвокатам, залученим до Варшавського та Львівського судових процесів, а також представникам Української парламентської репрезентації, до якої належала й Мілена Рудницька. Колишній прокурор на Варшавському процесі Владислав Желенський у своїй книжці 1973 року витлумачив отримання цінних документів чехословацько-польським обміном військовою інформацією передовсім щодо Німеччини.

Польський представник майор Єжи Кшимовський переконав чехословацького візаві майора Йозефа Бартіка перевірити можливі контакти української еміграції, зокрема націоналістів, з абвером. Оскільки у квартирі Сеника знайшли багато документів українською мовою, а Бартік її не знав, він попросив допомоги в Кшимовського. У Варшаві з них зробили по дві копії та повернули в Прагу. У грудні 1933-го головний штаб польської армії передав одну добірку копій своєму міністерству внутрішніх справ.

Засуджений на Варшавському процесі Микола Климишин у спогадах відзначив, що напередодні судових засідань йому як підсудному дозволили ознайомитися з матеріалами кримінальної справи. Вони становили сорок п’ять томів. Серед них особливо виділявся «архів Сеника».

— У ньому були інформації з першого джерела, бо це були таємні звіти, листування та інші документи закордонного Проводу українських націоналістів, зібрані дуже дбайливо, немов матеріал для майбутнього історика, — завважив Климишин.

Як і решта підсудних, він визнав документи автентичними.

Архівну добірку Польща використала для звинувачень не лишень українських націоналістів, а й урядів двох сусідніх держав — Литви та Чехословаччини. З Варшави докоряли офіційній Празі за те, що на чехословацькій території українські націоналісти безперешкодно видавали свій друкований орган — двомісячний журнал «Розбудова нації». А звідти підривні видання нелегально через кордон проникали на терени Речі Посполитої. Там ховалися й легалізувалися вояки після різноманітних акцій в межах Польщі.

Ось чому приятельська передача до Варшави «архіву Омеляна Сеника» була з боку Праги грубою помилкою.

Спеціальні служби Чехословаччини вважали, що основу небувало резонансної архівної збірки становили не їхні матеріали, себто вилучені в Омеляна Сеника в Празі, а конфісковані німецькими органами в керівника розвідки ОУН Ріко Ярого (Ріхарда Ярі) в Берліні. Саме звідти передали їх польським колегам у довірливих рамках тодішнього потепління міждержавних відносин між Німеччиною та Польщею.

Загалом таємні квартири українських націоналістів, виявлені в Празі, чехословацька поліція обшукувала двічі — у жовтні 1933-го та у вересні 1934-го. Нині реальний зміст вилучених матеріалів установити фактично нікому не під силу. Акт обвинувачення, представлений на Варшавському процесі, покликався на кілька десятків документів, а їхнє загальне число декларували істотно вище — близько двох із половиною тисяч одиниць.

Тематичні переліки управління поліції в Празі не містили доказові матеріали, на які оперлася польська прокуратура — листування Омеляна Сеника та Євгена Коновальця, різноманітні фінансові папери тощо.

Безсумнівними є лише факти обшуку й вилучення писемного компромату в чільного діяча українських націоналістів. Вужчі знавці проблематики здебільшого схиляються до думки, що не все мало спільне джерело, не все перебувало в сховку й під опікою Омеляна Сеника.

Тому, повторимо, цілком реалістичною є чехословацька версія про те, що частина документів походила безпосередньо з Німеччини й вільного міста Данциг — від тамтешніх функціонерів українських націоналістів.

Ще одна частина — третя за ліком збірка матеріалів, що потрапила до польської влади з геть інших джерел. Побутує цілком слушне твердження, що сам термін «архів Сеника» є хибним. Ішлося зовсім не про службове архівне зібрання Омеляна Сеника. Аж ніяк не всі документи, використані для компрометації націоналістів, таємно зберігались під його наглядом.

Загалом Омелян Сеник для справдешніх грішників, які замітали свої сліди, став похватним цапом-відбувайлом.

Досі не знайдено й не оприявнено жодного офіційного документа, котрий би засвідчував, яким же шляхом «архів Сеника» потрапив до рук польської розвідки. Не ставиться під сумнів існування польсько-чехословацької розвідувальної співпраці. Одначе ніякої формальної передачі документів українських націоналістів до Польщі не було.

Трапитися таке могло лише неофіційно. А це підривало припустиму доказову базу на корені.

Знаний львівський адвокат Лев Ганкевич (1883–1962), голова Української соціал-демократичної партії 1928–1937 років, був багатолітнім приятелем чехословацького президента Томаша Масарика. Через те він отримав від міністра закордонних справ Едварда Бенеша офіційне повідомлення про те, що жодного «архіву Сеника» нікому ніколи ніхто не видавав.

На тому адвокат Ганкевич наголосив, захищаючи клієнтів на Варшавському процесі. На судовому засіданні на запитання адвоката Володимира Горбового: чи могла Чехословаччина видати Польщі «архів Сеника», компетентний свідок — юрист Володимир Старосольський відповів, що це просто неможливо.

Після ретельного службового розслідування 29 лютого 1936 року полковник Соукуп із чехословацького генерального штабу кваліфікував «архів Сеника» збіркою матеріалів із різних джерел. Їх поляки в прихований спосіб отримали в Чехословаччині, Німеччині, інших країнах і нагромадили за багато років.

Одночасно на основі «архіву Сеника» поляки предосить голосно й серйозно винуватили Литовську Державу за сприяння українським терористам. Для підтвердження вони наводили докладний опис розмови голови Проводу українських націоналістів Євгена Коновальця з Довасом Заунюсом (1892–1940), міністром закордонних справ Литви 1929–1934 років.

Литовська влада прогнозовано спростувала закиди тим, що ніколи не допомагала жодній терористичній організації ні фінансово, ні видачею паспортів і віз. Польщі нагадали, що на території Литви вільно існувало лишень Українсько-литовське товариство.

Аж тут на другому тижні Варшавського процесу, 2 грудня 1935 року, Довас Заунюс, який тоді працював у Державній раді Литви, в газетному інтерв’ю ні з тих ні з сих підтвердив, що справді розмовляв з Євгеном Коновальцем і цікавився українськими справами. Це здетонувало й викликало грандіозний скандал у польських і литовських урядових колах.

Отож після вбивства Броніслава Пєрацького арешти українських націоналістів посипалися, немов із дірявого міха. Унаслідок нескінченних допитів, під зливою перехресних запитань, багато хто з них не витримав і зізнався.

У Варшаві 18 листопада 1935 року розпочався судовий процес над членами ОУН, що викликав небувале зацікавлення в усіх країнах Європи й Північної Америки. Варшавський процес тому набув міжнародного розголосу, бо йшлося про вбивство міністра — подію небуденну для дипломатії та світової преси.

Епатажні виступи підсудних і поява їх у кайданках породжували сенсації, до якої жадібна публіка в цілому світі. Вишенькою на тортику стало романтичне одруження Дарії Гнатківської та Миколи Лебедя, затриманого в Німеччині та спровадженого до Польщі літаком. У надзвичайній славі Варшавського процесу найстійкіші учасники огорнулися плащем еталонного мучеництва за благородну ідею.

Громохкий відгомін Варшавського процесу у світовій пресі лише посилив схожий суд у Франції над хорватськими націоналістами-усташами, причетними до вбивства македонським підпільником 9 жовтня 1934 року в Марселі югославського короля Олександра Першого. Тоді в сум’ятті від випадкової кулі, випущеної поліціянтом із пістолета, загинув і французький міністр закордонних справ Луї Барту, до речі, заповзятий радянофіл.

Оте подвійне вбивство стало одним із перших, відзнятих на плівку оператором-документалістом наживо. Загальновідомо, що українські націоналісти доволі плідно співпрацювали з усташами.

Влаштовуючи показову розправу над українськими націоналістами, офіційна Варшава показувала себе перед світом взірцевою правовою державою. Тому в багатоликій та багатомовній пресі Польщі безперешкодно публікували навіть прискіпливі судові репортажі, гострі промови підсудних та їхніх захисників.

Той демократизм обумовлювався не бажанням глибше вкорінити свободу слова, а двома взаємно переплетеними причинами. По-перше, польська влада прагнула публічно насолодитися небаченим розгромом керівного апарату й структурних одиниць ОУН — відверто ворожої нелегальної спільноти. По-друге, у політичній верхівці Польської держави сподівалися, що численні викривальні епізоди терористичної діяльності українських націоналістів кінцево й безповоротно занулять удома й за кордоном прихильне ставлення до них. Найперше — серед власне українців з усіх соціальних верств.

Насправді, кваліфіковано підготовлений у відзначеному задумі та річищі, відкритий судовий процес відіграв інакшу роль. Замість того, щоб поставити останню крапку в драматичній історії ОУН, він відкрив їй друге дихання. Польські, українські та пребагато закордонних видань залюбки оприлюднювали промови обвинувачених у витягах, переказах й оглядах, надаючи небувалого розголосу їхнім ідеям, персоналіям і звершенням.

У громадській думці, навпаки, стрімко зросли симпатії до підсудних через їхню національну гідність, непохитність і відданість. Вони зуміли нищівну поразку перетворити на тріумфальну перемогу. Саме від Варшавського судового процесу веде відлік становлення революційного міфу, завдяки чому ОУН стала провідною суспільною силою на західних українських землях і до початку 1940-х у кількакрат збільшила когорту членів і прихильників.

— Одне є певне: щоб увійти в історію національним героєм, реалізатором величної ідеї — батьком української державності, Степан Бандера був готовий прийняти тричі смерть на ешафоті, — містко узагальнив свої спостереження Петро Балей, випускник Люблінського університету, політичний в’язень концентраційного табору в Березі Картузькій 1934–1935 років. — Ту саму готовність він хотів бачити в кожній українській людині.

У Варшаві протягом двох місяців, від 18 листопада 1935-го до 13 січня 1936-го, судили дванадцятьох націоналістів віком від двадцяти одного до тридцяти одного року. Перед судом постали десятеро чоловіків — Степан Бандера, Ярослав Карпинець, Євген Качмарський, Микола Климишин, Микола Лебедь, Іван Малюца, Роман Мигаль, Богдан Підгайний, Ярослав Рак, Яків Чорній. До кримінальної відповідальності притягли також двох представниць жіночої статі — Дарію Гнатківську і Катерину Зарицьку.

«І от замість «типів з понурим виглядом» бачимо двох дівчат і кількох хлопців, молодих, а навіть молоденьких, що дивляться нам у вічі сміло та ясно, — передав 15 грудня 1935 року свої враження в есе «Люди і злочини» один з найоперативніших репортерів — польський журналіст Францішек Ксаверій Прушинський з вельми популярного тоді серед інтелігенції варшавського тижневика «Літературні новини» (Wiadomości literackie).

Він мережив свій репортаж чуттєвим пером:

««З-під лоба», як писала наша преса, не дивиться ні Гнатківська, ні той 26-річний вождь революційної екзекутиви і її трибуналу, студент політехніки Бандера, якому хіба повіримо на слово, що за ним шукали під чотирма псевдонімами бойовика. За параграфами, які вичислив прокуратор, стоїть чей же [може-таки] смерть. Стоїть «у найкращому випадку», коли не кінець життя, то кінець молодості... Вже й тепер могла б вступити в жили цих людей мертвеччина розкладу, отяжілість довгих літ келії [камери]. Але й цього немає. Коли зізнає поліція, слухають найпильніше. Слухають, як слухається оповідання колишнього противника з того боку фронту.

Усі підсудні належали до освіченого прошарку. Семеро з них були студентами — Вищої політехнічної школи у Львові (Бандера, Зарицька, Малюца), Краківського (Карпинець, Климишин), Люблінського (Чорній) та Львівського (Мигаль) університетів. Двоє — інженер Підгайний та юрист Рак — на той момент уже закінчили відповідно політехнічний інститут у Данцигу та Львівський університет. Ще двоє, Гнатківська і Лебедь, були випускниками гімназії, а Качмарський мав незакінчену гімназійну освіту.

Їхніми захисниками виступили знані адвокати- українці Володимир Горбовий (захищав Бандеру), Ярослав Шлапак (Карпинця), Лев Ганкевич (Гнатківську, Лебедя, Підгайного, Рака), Олександр Павенський (Зарицьку). П’ятеро інших підсудних не мали захисників. На підставі усних уповноважень, складених перед судом, захищали їх присутні адвокати: Горбовий — Качмарського і Чорнія, Шлапак — Малюцу, Павенський — Климишина. Мигаль від захисту відмовився.

Обвинувальний акт, себто понад сотню машинописних сторінок, представляли прокурор апеляційного суду Казимир Рудницький та віцепрокурор окружного суду Владислав Желенський. Останній 1973 року випустив у Парижі документальну книжку «Убивство міністра Пєрацького» (Zabójstwo ministra Pierackiego), бувши активним прихильником польсько-української співпраці. А прожив феноменально — сто три роки.

Під пікантним кутом зору цікаво, що Желенський дозволив побачення польській артистці одного з варшавських театрів, яка безтямно закохалася в привабливого смаглявого Карпинця. Вона не пропускала судових засідань і щодня провідувала свою симпатію з продовольчими гостинцями.

Судові засідання проходили у Варшаві в ошатній будівлі окружного суду на вулиці Медовій. Головував Владислав Посемкевич. Йому вдалася службова кар’єра, а помер він на посаді судді найвищого (верховного) суду в жовтні 1948 року. До колегії також належали його колеги з кримінальної палати — судді Юзеф Дембицький та Стефан Вишневський. Офіційно стенографувала судовий процес Польська телеграфна агенція, а присутні акредитовані журналісти необмежено робили свої записи.

Матеріали слідства становили двадцять п’ять томів. Кожен із них мав обсяг понад чотириста машинописних сторінок. Прокурори залучили сто сорок чотири свідки і п’ятьох експертів у галузях медицини, зброї, національних і політичних відносин.

— Формально головним прокуратором на розправі був прокуратор апеляційного суду у Варшаві Казімєж Рудніцький, та фактично обвинувачував, ставив запити і був головною пружиною розправи Владислав Желенський, — відзначив у значно пізніших споминах Іван Кедрин.

Під час Варшавського процесу він акредитувався кореспондентом львівської газети «Діло», дуже популярної в регіоні.

Попри задекларовані правові принципи об’єктивності, неупередженості та всебічності, суддівська колегія насправді невідступно дотримувалася жорсткої обвинувальної лінії, котру накреслила державна прокуратура. А та своєю чергою не виходила за фарватер офіційної національної політики, яку послідовно провадили на практиці органи державної безпеки, зокрема політичної поліції.

Напружену атмосферу, в якій в нерівних умовах проходили судові засідання у Варшаві, 9 січня 1936 року проникливо схарактеризувала щоденна газета «Робітник» (Robotnik), центральний орган Польської соціалістичної партії.

«Можна деколи на шпальтах преси ствердити, що така чи інша фінансова політика уряду порушує основи економічного життя краю, — завважив у передовиці «Міркування» Леон Беренсон, указуючи на чисельні судові процедурні порушення, зосібна принципу змагальності та неупередженості. — Можна тенденційно висвітлювати і коментувати найсуттєвіші кроки уряду... Але зась вам до критики розпоряджень голови суду, який забороняє захисникам [адвокатам] говорити про Україну і Литву в той час, коли протилежна сторона — обвинувачі [прокурори] — широко над цим розводиться; який не допускає до цитат зі Словацького [видатного польського поета], або жадає, щоб адвокат покірно схилив голову перед позицією суду в мовній справі... Не вільно навіть скептично усміхнутися, коли падають погрози на адресу адвокатів, тих справжніх мучеників своєї професії.

Скориставшись нагодою, Степан Бандера з товаришами зумів перевести Варшавський процес у річище глорифікації визвольного руху й пропагування націоналістичних ідей. Вони, як удатися до метонімії, посадили на лаву підсудних чинну польську державу за колонізаційний та асиміляторський наступ супроти українського народу на його етнічних землях.

Ставши натхненним речником поневоленої нації, низькорослий Бандера слугував яскравим прикладом величезної непокори, мужності та сили всіх українців, тимчасово розірваних багатьма державними кордонами.

— Як український громадянин, не підлягаю польським законам, — розпочав свій виступ у варшавському суді Степан Бандера рідною мовою й принциповою заявою, спонукавши до схожих кроків товаришів. Тож його поліціянти силоміць вивели за двері за вказівкою голови суддівської колегії.

«Було видно, що він їхній провідник і вони слухають його в усьому, — осібно примітив у своїй документально-мемуарній книжці колишній прокурор Владислав Желенський. — За це Бандеру силою вивели із зали суду. Від нього била невичерпна енергія та фантастична сила».

Переважна частина підсудних поводилася не просто відважно й неполохливо, але й одверто нахрапом. Розперезаного Степана Бандеру частенько живосилом попідруки виводили поза межі зали засідань, коли судді доходили висновку, що його нецеремонна поведінка понадміру недопустима.

У Варшаві підсудних обвинуватили в тяжких кримінальних злочинах, передовсім у належності до антидержавної таємної терористичної спілки. Згідно з обвинувальним актом, Степан Бандера, як крайовий провідник Організації українських націоналістів, наказав убити міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. Відтак Микола Лебедь розробив план підготовки й виконання атентату, а всіляко допомагала йому Дарія Гнатківська.

Натомість Ярослав Карпинець із придбаних хімічних речовин виготовив бомбу, котру мали використати для вбивства. Посприяв у виготовленні вибухового пристрою Микола Климишин. Він іще й розповсюджував заборонену підпільну літературу. Богдан Підгайний координував планування й здійснення атентату з боку бойової референтури.

Бувши організаційним референтом, Іван Малюца надсилав гроші для виконання вбивства у Варшаві та влаштував виконавцю Григорієві Мацейку відхід і втечу. Яків Чорній переховував його в Любліні. Далі йому допоміг переховуватись у Львові Євген Качмарський. Роман Мигаль забезпечував зв’язок Мацейка з Малюцою.

Завдяки Катерині Зарицькій та Ярославові Раку атентатник нелегально перетнув польсько-чехословацький кордон через Яблуницький (Татарський) перевал поблизу Ясіні та розчинився у світі. Щез у невідомому для слідства напрямкові.

«Перед варшавським судом постало дванадцятеро порушників з роду, званого державними злочинцями, а категорії терористів, — пояснив 14 грудня 1935 року своїй авдиторії впливовий у міжвоєнній Польщі консервативний щоденник «Час» (Czas), який протягом захопливих засідань розмістив поважний цикл оглядових статей «Процес про вбивство славної пам’яті міністра Пєрацького». — Відповідають вони не за атентат, а за його підготовку, носіння в думках роками, систематичне збирання матеріалів, методичне вичікування моменту. Ті люди тренувалися до атентату, як їхні ровесники тренувалися до спортивних змагань. Цілий рік, скрізь шукала за ними поліція, розсилала за ними розшукові листи. Ті кілька людей потрясли життям нашої держави. До хвилини процесу присмерк покривав їхнє життя, вигляд, прізвища... Завели їх у цю залу і наша преса писала, що «на лаві обвинувачених засіли типи з понурим виглядом». Ми прийшли, щоб нарешті побачити тих типів. Не було поляків, що не признали б отієї поваги й гідності, спокою і відваги, з якими пішли ці вороги назустріч смерті».

Зрозуміло, під час судового процесу влада вдалася до безпрецедентних безпекових заходів у польській столиці.

— У дні 18-го листопада 1935 року варшавська поліція мала повні руки праці, — так змалював тодішню напружену атмосферу Микола Климишин, один із підсудних, якому судилося довге й плідне життя, помер на дев’яносто п’ятому році в американському місті Детройт у жовтні 2003-го. — Усі вулиці, якими нас везли на розправу, були густо обставлені «сторожами публічного ладу» — поліціянтами. Нас везли кожного окремо і в будинку суду ізолювали, поки ми не ввійшли до залі. І на лавах обвинувачених нас порозділювано так, що ледве можна було привітатися, і це ми зробили тільки користуючись замішанням.

Підсудних розсадили в три ряди по чотири особи в кожному з них. Степан Бандера сидів на першій лаві, а вліво від нього — Микола Лебідь, Дарія Гнатківська та Ярослав Карпинець. За ними на другій лаві розмістився Микола Климишин (фактично за Бандериною спиною), ліворуч — Богдан Підгайний, Іван Малюца та Яків Чорній. На третій лаві знайшлося місце відповідно для Євгена Качмарського, Романа Мигаля, Катерини Зарицької та Ярослава Рака.

З усіх боків розташувалися службовці поліції, котрі пильно стежили, щоб підсудні не тільки не говорили між собою, а й жодним чином не контактували чи бодай оглядалися.

«Я привітався з Бандерою ще під час того, як входив до залі, і зразу таки нав’язав розмову з допомогою в’язничної азбуки, — не випускаючи найменших подробиць, свідчив пізніше в мемуарах Микола Климишин. — Я довідався, що і він протягом усього слідства сидів у кайданах, і що його арештовано у Львові».

Климишин на самому початку повідомив Бандері, що не хоче мати адвоката, бо вирішив проігнорувати геть усі судові перипетії. Проте Бандера відмовив його, оскільки відповідно до рішення крайової екзекутиви вже найняли кваліфікованого захисника — Олександра Павенського.

Тож у судовій залі попереду підсудних розмістилися їхні адвокати Володимир Горбовий, Ярослав Шлапак, Лев Ганкевич, Олександр Павенський.

На протилежному боці розташувалися журналісти, повернені обличчями до підсудних. Позаяк їх назбиралося забагато, то для них явно бракувало вільних місць на лавицях.

Ліву частину зали виділили для родичів підсудних. Входячи, підсудні вголос вітали рідних, а вони відповідали здалека тільки кивком голови.

Згідно з процедурою, перші судові дні присвятили установчим справам, заявам і клопотанням. Відтак розпочали допити підсудних. Як і належить, їх до зали засідань заводили поодинці, щоб не чули свідчень одне одного.

Від початку підсудні, крім Романа Мигаля та Івана Малюци, відмовилися відповідати польською. Вони заявили, що добре нею володіють, але вимагають права говорити рідною мовою — українською. У тому їм категорично відмовив голова судової колегії Владислав Посемкевич. Тож надалі нікого з підсудних не допитували. Брали до уваги лишень протоколи слідчих, які виразно зачитували в повному обсязі.

Право відповідати рідною мовою обстоювали й свідки-українці. Випускниця філософського факультету Львівського університету Віра Свєнціцька привітала підсудних: «Слава Україні!». На запитання голови суду, сказані по-польськи, відповіла українською. За ту вперту поведінку Владислав Посемкевич оштрафував її на дві сотні злотих, а за привітання «Слава Україні!» наказав покинути залу й покарав добою ув’язнення.

На виході Віра Свєнціцька на весь голос попрощалася, повторно озвучивши улюблене гасло:

— Слава Україні!

Тим іще більше розворушила присутніх.

Подібним чином сміливо й виклично поводилися свідки Ірина Хом’як, Олена Чайківська, Осип Мащак, Олександр Пашкевич, Роман Шухевич. Голова суду, як і Свєнціцькій, оголосив їм різні покарання.

Деякі свідки-українці спершу відповідали рідною мовою. На вимогу голови суду вони переходили на польську лише для того, щоб відкликати признання, записані в слідчі протоколи.

— Під час слідства я зробив зізнання, що ними звинуватив деяких підсудних, — мовив польською Адріан Горницький, заступник референта пропаганди крайового проводу. — Тепер заявляю, що ті зізнання вибили з мене поліційними тортурами, а саме: під час допиту мене тримали чотири дні на морозі. Тепер мені соромно, що я був таким слабким і що зробив такі ганебні зізнання. Вважаю це за злочин.

За невтримно патріотичні заяви Посемкевич наказав судовим охоронцям вивести Горницького якомога далі.

— Хай живе українська національна революція! — на зло судді встиг викрикнути покараний та піднесено попрощався впізнаваним усіма присутніми окликом. — Слава Україні!

Те саме вчинили Ярослав Спольський, крайовий референт пропаганди, та Ярослав Макарушка, крайовий референт розвідки.

Свідчити польською погодився тільки Роман Мигаль. Дещо згодом — й Іван Малюца. Мигаль оповів усе, що знав про замахи колишніх соратників на довірливого студента Якова Бачинського й шанованого педагога Івана Бабія. Малюца підтвердив свої свідчення на етапі слідства.

Умить польська поліція та лояльні політичні сили вхопилися за викривальні зізнання Івана Малюци, роздрукувавши їх на циклостилі значним тиражем. Отак вони вдалися до заздалегідь спланованої широкоформатної кампанії суспільної дискредитації українських націоналістів, щоб відвернути насамперед освічену молодь від згубних революційних учинків, своєрідного самоспалення за хибних самонавіювань й облудних переконань.

Упродовж лункого Варшавського процесу першорядні підсудні Степан Бандера, Дарія Гнатківська, Ярослав Карпинець, Микола Климишин, Микола Лебедь обрали настирливо викличну стилістику, всебічно й настійливо пропагуючи український націоналізм. Тому присутні поліціянти багаторазово силоміць виводили їх із зали. За схожу поведінку головний суддя, не зволікаючи, накладав на свідків чималі грошові штрафи й карав коротким ув’язненням.

Одночасно суд істотно й невмотивовано обмежив процесуальні права сторони захисту. Відхилялися слушні пропозиції та резонні клопотання адвокатів, їхні коректні запитання до свідків і підсудних. На очах представників світової преси у Варшаві представники судової гілки державної влади Другої Речі Посполитої продемонстрували не тільки зневагу до свободи слова чи політичних прав, але й основоположних правових норм.

«В історії польського судівництва ще ніколи не було записано, що суд відкинув стільки адвокатських прохань, — безпристрасно констатувала польська газета «Робітник» (Robotnik), що традиційно відображала і пропагувала соціалістичну ідеологію. — Ще ніколи літанія відкинених запитань сторони захисту не займала цілих колонок у щоденних газетах. Суди не раз давали догану адвокатам, але рідкістю бувають так щедро присуджені захисникам грошові кари».

Щоб прихилити симпатії присутньої на судовому процесі публіки, польська прокуратура розводилася про те, що терор українських націоналістів суперечить християнській моралі. Бандера відбив бійцівським стилем, карбуючи кожне слово:

— Відповідальним морально за все це є тільки польський уряд і польський народ, які, розтоптавши Божі й людські закони, поневолили український народ і створили становище, за якого українці вимушені з метою самозахисту вбивати катів і зрадників.

Після затяжних і клопітних двомісячних засідань окружний суд у Варшаві оголосив суворі вироки. На головну трійку — Степана Бандеру, Миколу Лебедя та Ярослава Карпинця — очікувала смертна кара. Згідно з урядовою амністією, відразу її замінили довічним ув’язненням. Миколі Климишину і Богданові Підгайному присудили довічне ув’язнення. Івана Малюцу, Романа Мигаля та Євгена Качмарського позбавили волі на п’ятнадцять років, а Дарію Гнатківську — на дванадцять років. Катерину Зарицьку ув’язнили на вісім років, а Ярослава Рака та Якова Чорнія — на сім років.

Усіх, кому не присудили страту й довічне, тобто сімох обвинувачених — Гнатківську, Зарицьку, Качмарського, Малюцу, Мигаля, Рака, Чорнія, польські судді позбавили ще й громадянських прав на десятирічний термін. Насамперед у них забрали право голосу на виборах.

Майже всі засуджені вислухали безжальні вироки дуже спокійно.

— Хай живе Україна! — зненацька вигукнули Степан Бандера і Микола Лебедь в унісон.

За те неординарне поводження їх учергове вивели із зали судових засідань. Тим часом зачитали обґрунтування оголошеного вироку.

Опісля Організація українських націоналістів оголосила серед західних українців символічний траур. Його дотримувалися патріотично налаштовані громадяни на знак солідарності з політичними в’язнями. Референтура пропаганди крайового проводу видала й поширила спеціальні листівки з портретами засуджених та яскравими стислими висловами, якими вони прославились на судових засіданнях.

Іще раз нагадаємо, що двомісячний процес над українськими націоналістами докладно з польської столиці висвітлювала світова періодика. Української діаспори — і поготів.

«Преса цілого світу вислала до Варшави своїх кореспондентів, — переконливо наголосила на промовистих фактах львівська газета «Новий час». — Як-не-як, а на лаві підсудних було дванадцять здогадних членів широко розгалуженої революційної організації. Всі відчули і зрозуміли, що Варшавський процес — це не тільки сенсація, а й історична подія».

Справді, непересічне судове дійство відкрило очі польського суспільства на об’єктивні внутрішньополітичні реалії та неподоланні національні прагнення українців, яких упосліджували й пригнічували нерозбірливими способами. 15 грудня 1935 року, наприкінці третього тижня судових засідань, згаданий вище польський репортер Францішек Ксаверій Прушинський з варшавської щотижневої газети Wiadomości literackie без реверансів перед читачами в есе «Люди і злочини» схарактеризував самомотивацію націоналістів, які опинилися на лаві підсудних: «Справді, важко впоратися з думками, що ці люди вбили. Ті люди вбили, бажаючи служити справі свого народу. Ми не думаємо, що таким способом вони їй добре служили. Успішно служать вони їй щойно тепер: три четвертини польської преси, що протягом сімнадцяти років [від відновлення Польської держави і проголошення Другої Республіки 11 листопада 1918 року] не хотіли знати слова «український», протягом цих трьох тижнів навчилися цього слова і вже його не забудуть. А люди, які не писали інакше, як про «гайдамаків», сьогодні соромляться того дурного баналу про «понурий вигляд» цих людей».

Заглибившись у нестеменні причини терористичних атак молодих українських націоналістів, журналіст Прушинський, немовби зцілював засліплених співвітчизників, які не помічали асиміляційних зловживань польської влади і колонізаторського нехтування політичною верхівкою природних прав решти народів: «Сімнадцять років товкмачили нам [полякам], що поширювання, навіть з допомогою насильства, на окраїнах польської мови є рівнозначним із поширюванням польськості, прищепленням любові до Польщі. А ось тут оці люди, хоча знають польську мову, не хочуть говорити по-польськи, їхня ненависть до польської держави, міністра і поліциста поширилася на польську мову. Вчили нас [поляків], що ціла та «Україна» є штучним творивом, яке зникне з останніми слідами австрійської держави, твором якої вона була. А тим часом — це та «Україна» своєю ненавистю до нас бухає сьогодні сильніше, ніж за тих давніх неспокійних часів. Оце та Україна у своїй ненависті до нас бухає нині сильніше, як за тих давніх, неспокійних часів, коли [Мирослав] Січинський убив намісника [Андрія] Потоцького [у Львові 12 квітня 1908-го]… Треба, щоб усі в Польщі замислися над загадкою тих контрастів».

Трохи далі популярний та читабельний автор варшавських «Літературних новин» висловився гостріше. Він розсудливо наполягав на нагальній необхідності переглянути дотеперішню офіційну політику свого уряду: «Репортажі з процесу друкують усі щоденники в Польщі. Треба, щоб ми довгою чергою пройшли попри лаву обвинувачених, щоб заглянули глибоко в очі цих хлопців. Мусила бути якась велика сила, мусив суспільний уклад національних взаємин співжиття народів, відношення держави винищити в цих людях думку про молодість і життя, добути в них думку про душогубство й саможертву. Треба було багато речей, щоб вони почали влаштовувати ті “хати” [підпільні помешкання], студіювати хімічні сполуки вибухових речовин. Це не хлопчак, що не мав грошей на кіно й на горілку. Це хлопець, в душі якого вкорінилася щороку пригадувана ненависть листопадових днів [офіційного вшанування поновлення польської держави], смілива погорда до польської “вищості” та до заперечування йому навіть права на національне ім’я. Тепер уже не звалимо цього на Відень і навіть на Берлін, не звалимо на графа Стадіона [австрійського міністра внутрішніх справ], ні на “агітацію з Канади”».

Майже суголосно заявлено в редакційній статті «Справа найважливіша з важливих» літературно-мистецького тижневика «Просто з мосту» (Prosto z mostu). Він теж виходив у Варшаві, проте як уже своєрідна «права альтернатива» ліволіберальним «Літературним новинам».

«Ми, польські народовці, маємо обов’язок найголосніше казати про те, що існує український народ, що він живе і бореться за своє право на життя, — йшлося в газеті «Просто з мосту». — Саме ми мусимо розуміти й цінити героїчне зусилля українського народу, який протягом сотень років не має своєї державності, що його русифікують, полонізують, роздирають, а він завжди триває. Хай українських націоналістів буде тільки жменька, проте напруження жертовності, посвяти й героїзму тієї жменьки таке наявне велике, що його вистачає не лише на те, щоб воскресити, а навіть створити націю».

Католицька газета «Польське» (Polonia), підсумовуючи Варшавський процес, неждано для себе вказала, що недоцільно надміру вдаватися до моральних повчань про гріх убивства ближнього, як на тому наполегливо акцентувала частина періодики. Видання радило краще звернути більше прискіпливої уваги на примат справжньої об’єктивності та справедливості з боку суддів. Особливо, коли йдеться про справу непересічної ваги з далекосяжними наслідками.

«Судді повинні пам’ятати, — рішуче наголосила Polonia, — що мають судити людину, яка хоч і вчинила найважчий злочин, проте заслуговує на пошану, бо вона потоптала закони в боротьбі за ідею».

Саме так сказано неспроста. Адже стосовно розслідування, проведеного відразу після вбивства міністра Пєрацького, зародилося чимало сумнівів. Найперше принциповими були розбіжності в описах нападника.

Польське телеграфне агентство повідомило про злочинця невисокого зросту, котрий носив велосипедну кепку, спортивний одяг і мав підстрижені вуса по-англійськи. За словами прокурора Желенського, вбивцею був високий, засмаглий, молодий блондин або шатен з буйною чуприною, одягнений у світлий зеленуватий плащ.

Згадана раніше газета «Робітник» 16 червня 1934 року написала не про одного, а трьох убивць, які з револьверами тікали вулицею. Перед тим вони, заховавшись за деревами в саду навколо будинку, вистрілили в міністра.

Дивно, незрозуміло й неадекватно повівся водій Пєрацького — Станіслав Вітульський. Чомусь не вийшов з авто відразу після вбивства й не кинувся переслідувати вбивцю. Зате витратив багацько часу, розвертаючи машину на вузькій вулиці.

Описи за гарячими слідами, опубліковані в тогочасних газетах, містили суперечливі подробиці про те, хто вказав переслідувачам неправильний напрямок утечі вбивці. За різними даними, був це мужчина в офіцерському мундирі, ба навіть цивільний або й три людини.

Небезпідставно припускали, що Броніслав Пєрацький загинув за інших обставин, ніж установлені поліційним розслідуванням. Низка тогочасних політиків поставили під сумнів нав’язаний факт убивства міністра українськими націоналістами. Трикратний польський прем’єр-міністр Вінцентій Вітос відзначив у мемуарах відомості про те, що Броніслава Пєрацького вбили політичні друзі, а знайдену бомбу українського виробництва навмисно підклали, щоб заплутати сліди.

«Убивця або народився у Варшаві, або чудово знав топографію Варшави», — завважив львівський щоденник «Діло», іронізуючи з офіційної версії про малоосвіченого виконавця замаху — двадцятилітнього Григорія Мацейка, сина бідних селян з-під Львова — нині селища Щирець, випускника початкової школи й трирічних ремісничих курсів.

По-різному склалася доля учасників Варшавського процесу. Ярослав Карпинець (1905–1944) та Яків Чорній (1914–1944) загинули командирами УПА в боях проти радянського ворога. Євген Качмарський (1910–1942) помер молодим від туберкульозу. Іван Малюца (1909–1942) поліг на фронті військовим перекладачем вермахту. Роман Мигаль (1911–1939) під час етапування вбитий у польській тюрмі.

Дарія Гнатківська (1912–1989) і Микола Лебедь (1909–1998), котрі одружились у в’язничній каплиці 1936-го, Микола Климишин (1909–2003) та Ярослав Рак (1908–1989) після Другої світової вели активну суспільну працю у Федеративній Республіці Німеччина та Сполучених Штатах Америки.

Катерина Зарицька (1914–1986) понад чверть віку провела в радянському ув’язненні (у березні 1940 — червні 1941 та у вересні 1947 — вересні 1972). Доживала віку в місті Волочиськ Хмельницької області під наглядом комітету державної безпеки СРСР.

А от неспійманий головний виконавець замаху Григорій Мацейко (1913–1966) вікував у повній конспірації під іменем Петра Книша в Аргентині.

Львівський судовий процес тривав усього місяць — від 25 травня до 26 червня 1936 року. На відміну від Варшавського, він особливого зацікавлення не спричинив ані в Польщі, ні у світі загалом. У Львові під судом були двадцять три націоналісти-«крайовики» — шістьох уже покарали у Варшаві плюс сімнадцятьох неофітів, які здебільшого перед тим виступали свідками.

Засудженим у польській столиці — Степанові Бандері, Катерині Зарицькій, Євгенові Качмарському, Іванові Малюці, Романові Мигалю, Богданові Підгайному — інкримінували інші кримінальні злочини політичного характеру. 20 травня їх під наглядом двадцяти чотирьох поліціянтів перевезли потягом до Львова.

Так само в державній зраді обвинуватили нову групу молодих націоналістів. До неї ввійшли Богдан Гнатевич, Володимир Івасик, Володимир Коцюмбас, Ярослав Макарушка, Осип Мащак, Олександр Пашкевич, Іван Равлик, Семен Рачун, Віра Свєнціцька, Роман Сеньків, Ярослав Спольський, Ярослав Стецько, Анна-Дарія Федак, Осип Феник, Роман Шухевич, Володимир Янів, Іван Ярош.

Звинуватили всіх у членстві та належності до структур ОУН — крайової екзекутиви, бойової референтури, референтури пропаганди, розвідувального відділу. Крім того, п’ятьох підсудних — Качмарського, Мащака, Мигаля, Сеньківа, Яроша — притягли до кримінальної відповідальності за причетність до вбивств у Львові студента Якова Бачинського і директора гімназії Івана Бабія, підготовки замаху на тюремного підкомісара Кособудзького. Ще одного (Рачуна) судили за незначну підробку документів для націоналіста-бойовика.

Захищали обвинувачених дванадцять адвокатів. Це — Володимир Горбовий (клієнти Бандера і Равлик), Володимир Гриньовський (Малюца), Євген Давидяк (Івасик і Сеньків), Пилип Евин (Качмарський), Нестор Жизневський (Спольський), Володимир Загайкевич (Мащак і Свєнціцька), Олександр Павенський (Зарицька і Підгайний), Кость Паньківський (Макарушка і Пашкевич), Володимир Старосольський (Коцюмбас, Стецько, Федак, Янів та Ярош), Семен Шевчук (Рачун), Степан Шухевич (Гнатевич, Феник і Шухевич), Іван Яримович (Мигаль).

Двоє адвокатів — Горбовий та Павенський — проявили себе на Варшавському процесі, відстоюючи фактично тих самих підопічних. Горбовий так само захищав тоді Бандеру (але й Качмарського, в якого тепер був інший адвокат — Евин), а Павенський — Зарицьку.

Справу розглядали у Львівському окружному суді, що розташовувався на тодішній вулиці Тадеуша Рутовського (нині Театральна). Власне, сам процес відбувся в приміщенні за іншою адресою — по вулиці Стефана Баторія (зараз князя Романа). Головував на засіданнях суддя Павло Дисевич, у колегії також були судді Зигмунт Біттнер і Вінцентій Франтішек Стафінський. Прокурором виступив Юліус Прахтель-Морав’янський. У відібрану групу присяжних не потрапив жоден українець.

У своїх виступах Степан Бандера послідовно викривав польську владу за політичні злочини проти українців та України. Загалом обвинувачені обрали своєрідну тактику. Одні признавалися націоналістами й популяризували свою організацію. Решта повністю заперечувала будь-які підозри в належності до націоналістів. Скориставшись грипсами (кодованими записками) Бандера наказав усім, хто свідчив поліції, демонстративно відкликати зізнання з належними поясненнями для зацікавленого суспільства.

У львівському суді, на відміну від варшавського, безпроблемно визнали право підсудних говорити українською. Тож обвинувачені, на противагу Варшавському процесові, жваво свідчили у Львові, робили всілякі заяви, використовували найліпшу нагоду висловитись аж до процедурно завершального слова.

Оскільки підсудні спілкувалися рідною мовою, то догідним приводом для зумисних виступів послужило дражливе питання про державну належність. Коли на судових засіданнях їх запитували про громадянство, то вони зично заявляли:

— Українське!

На доважок Степан Бандера несподівано зреагував на запитання стосовно військової служби.

— Я є членом Української військової організації, — звучно відповів із гордістю.

Судову залу на тодішній вулиці Стефана Баторія охороняло два десятки поліціянтів. Навколо будівлі патрулювали десятки агентів у цивільному. На замаскованих позиціях несли вахту кулеметники.

Як і варшавська, львівська поліція припускала найгірше — що, напавши зі зброєю, націоналістичні бойовики спробують звільнити товаришів.

Вельми показово, як у перший день судового процесу зал зреагував на появу Степана Бандери, якого конвой завів останнім. Неочікувано всі підсудні встали.

— Слава Україні! — привітали вони свого провідника.

Услід за підсудними за інерцією піднялися адвокати й присутні в залі. За ними встали вболівальницькою стадіонною хвилею судді, присяжні, журналісти, поліціянти всіх рангів.

— Вони якось механічно попідносилися в переконанні, що до зали увійшов суд або якийсь високий польський достойник, — піднесено сповістив про незвичайну подію у своїх спогадах адвокат Степан Шухевич. — У цей спосіб ціла зала — як один муж — піднялася, щоб пошанувати молоденького Степана Бандеру, коли той входив до зали. «Пане, пане, — говорив я опісля до радника [відділу національностей Львівського воєводства] [Анджея] Тилька, — ви дивуєтеся, що український нарід слухає Бандеру; коли ви самі віддаєте йому такі гонори: всі стаєте, коли він входить до зали судової розправи [засідань]».

У Варшаві суд за національно-патріотичні привітання гарячково карав свідків і підсудних штрафами або короткими ув’язненнями. У Львові судді та прокурор уже спокійно спостерігали за навмисними вигуками, флегматично не беручи їх до уваги.

Як попередньо домовились і колегіально ухвалили, десятеро осіб, проти яких поліція не мала достатньо доказів (Зарицька, Івасик, Коцюмбас, Равлик, Сеньків, Свєнціцька, Федак, Феник, Шухевич, Ярош) злагоджено заперечували своє членство в ОУН. Вони вибачливо роз’яснювали, що лише за світоглядними переконаннями прихиляються до націоналізму.

П’ятеро підсудних — Макарушка, Малюца, Мигаль, Підгайний, Спольський — відкликали попередні зізнання, що погіршували становище решти. Свої без­вольні свідчення вони визнали не гідними українського націоналіста.

Прилюдно картаючи себе за слабкодухість на допитах слідчими поліції, Роман Мигаль щиросердно розкаявся, що відтепер у прилюдних судових показах називатиме Степана Бандеру тільки Провідником, оскільки не підхожий вимовляти його ім’я та прізвище через оті ганебні признання слідчим.

Як крайовий провідник українських націоналістів, Степан Бандера виступив на засіданні 5 червня 1936 року. Він пояснив сутність справ, які розглядалися. Водночас беззастережно відмовився називати прізвища чи псевдо фігурантів. Згідно зі словами Бандери, всі смертні вироки ухвалював повноважний революційний трибунал, а він, як керівник виконавчого органу, лишень наказував підлеглим утілити суворі рішення.

Степан Бандера підтвердив, що трьох осіб — Бабія, Бачинського, Майлова — націоналісти стратили за антиукраїнську діяльність. З тієї самої причини планувалися ще замахи на тюремного підкомісара Кособудзького, волинського воєводу Юзефського, шкільного куратора Гадомського.

За найменшої оказії Степан Бандера пропагував ідеологічні засади й магістральні положення політичної програми Організації українських націоналістів. Голова суду Павло Дисевич щоразу переривав його, не дозволяючи виступати в мітинговому річищі.

На судових дебатах адвокат Володимир Горбовий виголосив промову, цілковито спрямовану на моральне звеличення й повне виправдання підзахисного Степана Бандери.

— Під час не одного політичного процесу Української військової організації чи Організації українських націоналістів прокурор не раз висував закид, що провідники висилають рядових бойовиків, а самі ховаються поза їхні плечі, — емоційно загострив адвокат Горбовий. — Тепер став комендант українського революційного підпілля, мужньо відкрив свій шолом та признався, що взяв на себе обов’язок здійснювати ідею своєї нації шляхом революції. Виринає питання, чи Бандера винуватий за вчинки, що їх закинув йому прокурор… Підсудний Бандера прийняв обов’язок провідника з внутрішньої конечності [переконаності] боротися за Українську державу. Якби ви, панове присяжні та судді, вставилися б у його положення, напевно дійшли б переконання, що він не винен.

У завершальному виступі на процесі Степан Бандера виголосив гирилицю животрепетних тез, обґрунтовуючи бойові акції своїх друзів. Найперше недвозначно заперечив твердження прокурора Юліуса Прахтеля-Морав’янського про те, що «на лаві підсудних засідає гурт українських терористів та їхній штаб».

— Хочу сказати, що ми, члени Організації українських націоналістів, не є терористами, — запевнив Бандера, окинувши зором простору залу. — Організація українських націоналістів огортає своєю акцією всі ділянки національного життя. Про ці акції мені не дали змоги говорити, навіть про мою власну діяльність. Тому я мусив обмежитися тільки до тих окремих фактів, які є предметом цієї розправи.

Він прояснив сутність одного з обвинувальних епізодів:

— У звіті говорилося, що комісар Кособудзький стосує супроти українських політв’язнів спеціальні методи, вживає шикан [утисків] і репресій і що в’язні планують провести, як протиакцію, голодівку. Я дав наказ зібрати докладний матеріал і, маючи в руках докази, що комісар Кособудзький не тільки організував, не тільки репрезентував, але й сам у першу чергу виконував ці всі репресії. Я на проєкт голодівки не згодився і заборонив її, стоячи на становищі, що коли пристосовується терор супроти українських політичних в’язнів, то невказане є, щоб тягар боротьби з цим упав на плечі тих товаришів, які є безборонні і з якими в’язнична адміністрація може зробити, що схоче. Я вважав, що Організація має обов’язок взяти тих товаришів в оборону і з цієї причини я дав наказ виконати атентат на комісара Кособудзького.

Для того не потребувалося обов’язкового вироку революційного трибуналу:

— Я сказав уже, що Організація судила тільки українців. Коли ж ішло про представників польської влади чи польських державних інституцій, то суду ми не переводили.

Непоспішливо Степан Бандера зупинився на причинах підготовки до замаху на волинського воєводу Генрика Юзевського (1892–1981). Цей атентат планувався з тих же мотивів, що й виконане вбивство міністра Броніслава Пєрацького та нездійснена ліквідація Єжи Гадомського, куратора Львівського шкільного округу 1932–1937 років. До того округу входили три воєводства — Львівське, Станіславівське і Тернопільське.

Атентат на воєводу Юзевського готували довгенько. Від вересня 1933-го до міста Луцьк, адміністративного центру Волинського воєводства, зачастив, по суті, заступник Степана Бандери — організаційний референт крайової екзекутиви Іван Малюца. Він порозумівся з якимось Куцем, який розвідував спосіб життя місцевого воєводи й умови виконання замаху. Проте залучений ним націоналіст Скупяк потрапив під арешт.

Узимку долучився до тієї справи Підгайний. Вона котилася-теліжилася цілий рік і зійшла нанівець. Адже підрядників, Куця і Скупяка, поліція взяла на мушку. Коли ж Підгайний відвідував Луцьк, то прикривався фальшивим посвідченням, наданим Бандерою. Згаданий Куць ніби знайшов для замаху виконавця, та він у розмові з Підгайним відмовився вбивати. Інших кандидатів не вискіпали, про що Підгайний повідомив Бандері.

Організатором замаху на Єжи Гадомського призначили студента Юліана Іванчука, родом із міста Стрий, а виконавцем — Северина Маду, робітника з міста Калуш. Націоналістки-розвідниці відстежили завсідний побит і навикле пересування Гадомського. Згідно з технічними деталями розробленого плану, його мали вбити відповідно до обставин — пострілами з револьвера або підірвати ручною гранатою.

Однак 28 вересня 1933 року, супроводжуючи куратора Гадомського на віддалі та ведучи за ним візуальне спостереження, Мада відклав атентат на кращий день, бо тоді могли загинути невинні випадкові люди. Вулиця була напрочуд велелюдною. Таємні агенти польської поліції, котрі охороняли куратора як важливого чиновника, завважили підозрілу поведінку Мади. Його вирішили затримати. Один з агентів, підійшовши до нього, відразу зазнав смертельного поранення від револьверного пострілу.

Атентатник утік, сховавшись у натовпі. Спокійно повернувся на свою квартиру й заночував. Наївно Северин міркував, що львівська поліція не шукатиме його, не місцевого. Бо ж він із далекого Калуша, що майже за сто двадцять кілометрів од Львова.

Простакуватість йому втридорога коштувала. Бо вранці наступного дня поліціянти арештували Северина Маду. У слідчий ізолятор помістили ще чотирьох причетних до того ж важкого злочину — Юліана Іванчука, Олександра Луцького, Володимира Медведя і Василя Фединського. В усіх під час обшуку вилучили зброю та вибухівку — пів кілограма екразиту, змішаного з нітрогліцерином.

Експертиза довела, що саме з револьвера, якого знайшли в Северина Мади, зроблено постріл у поліцій­ного агента. За це вбивство львівський суд у жовтні 1933 року призначив Маді довічне ув’язнення. У липні 1934-го той самий суд за підготовку замаху на куратора Гадомського виніс причетним вироки про позбавлення волі на різні терміни: на п’ятнадцять років — Іванчуку, дванадцять років — Маді, шість років — Луцькому, п’ять років — Медведю, два роки — Фединському.

Стосовно останнього, то суд зняв з нього обвинувачення в належності до ОУН і співучасть у підготовці замаху. Його притягнули до кримінальної відповідальності лише за переховування вибухівки.

— Воєвода Юзевський мав згинути не тому, що, як каже прокурор, хотів зближення двох народів, — розмахуючи руками, емоційно пояснював Бандера у львівському суді. — А тому, що метою політики польського уряду, зокрема на Волині, яку репрезентував Юзевський, була державна й національна асиміляція українців.

Видко, найкраще ілюстрував це, як вважав Бандера, «Волинський експеримент» — ліберальна інтеграційна ідея польсько-українського порозуміння та гармонійного співіснування українців і поляків у міжвоєнній Польщі. Його започаткували в серпні 1928-го.

Генрик Юзевський — близький приятель Юзефа Пілсудського, колишній киянин і заступник міністра внутрішніх справ Української Народної Республіки (1920–1921), міністр внутрішніх справ Речі Посполитої (1929–1930), воєвода волинський (1928–1929, 1930–1938) і лодзький (1938–1939). У Варшаві його визнавали найліпшим знавцем української проблематики. «Волинський експеримент» Юзевський трактував битвою за Волинь, Польщу, Україну і самого себе. Він опирався на колишніх соратників Симона Петлюри, які осіли у Волинському воєводстві.

Знаменно, що Генрик Юзевський зобов’язував польських чиновників розмовляти з місцевими українцями їхньою мовою. За його підтримки діяв Волинський український театр. Він вимагав дерусифікації православної церкви й підтримував її українізацію. Зросло число початкових шкіл та їхніх учнів. Хоч воєвода віддавав перевагу польським закладам освіти з українською мовою як обов’язковим навчальним предметом, проте фактично збільшилася частка україномовних початкових шкіл.

Вагомим досягненням «Волинського експерименту» — яскравої противаги політиці українізації в радянській Україні — стало покращення економічного становища краю, щоб запобігти міжнаціональним протистоянням. Водночас волинські землі всіляко відмежовували від галицьких українських впливів «сокальським кордоном» — адміністративною лінією, що відділяла Волинське воєводство від Львівського й Тернопільського. На Волині ліквідували «Просвіту», витіснили осередки українських кооперативів із центром у Львові тощо.

Урешті-решт, протестуючи проти репресивної «Полонізаційно-ревіндикаційної акції», тобто нищення православних церков на Підляшші та Холмщині, Генрик Юзевський у квітні 1938-го подав заяву про звільнення з посади волинського воєводи. Його інтеграційні зусилля добігли нечеканого кінця.

Окремо Степан Бандера на Львівському процесі розтлумачив механізм ухвалення й виконання рішень в Організації українських націоналістів. Показав на прикладах убивств студента Якова Бачинського і педагога Івана Бабія. Революційний трибунал присудив їм смертну кару за «злочин національної зради».

— Прокурор сказав, що я не дав тут доказів вини директора Бабія та Бачинського, — не підвищуючи голос, апелював Бандера до присутніх у судовій залі. — Я навіть не намагався цього робити, бо те, чи вони винні, чи невинні, розглядав революційний трибунал, який на підставі конкретних даних і матеріалів видав присуд. Я тільки назвав тут ті злочини й провини тих людей, за які їх засудили. Кожний зрозуміє, що з конспіративних мотивів я тут не міг переводити доказів вини тих людей.

Далі прозвучало чи не найвідоміше Бандерине кредо:

— Ми стоїмо на становищі, що обов’язком кожного українця є підпорядкувати свої особисті справи і ціле своє життя інтересам і добру нації. Коли ж хтось добровільно і свідомо співділає [співпрацює] з ворогами в поборюванні, і то фізичними методами, українського визвольного руху, ми стоїмо на становищі, що за такий злочин національної зради належиться лише кара смерті.

До того ж він окремо наголосив на правомірності революційного трибуналу:

— Суд, якщо ті засуди смерті видав, мав мандат від Організації українських націоналістів.

Зрозуміло, що мовлене радше нагадує ходіння дуже тонким льодом. Іван Бабій (1893–1934) був не ідеальною, проте шанованою освіченою людиною, ветераном Першої світової війни, Української галицької армії та Дієвої армії Української Народної Республіки, польсько-радянської війни 1920 року. Відтак він працював гімназійним учителем-філологом (навчав грецької та латини) і був громадянином з активною життєвою позицією — опікувався пластунами, очолював Головний інститут католицької акції.

З ентузіазмом Іван Бабій взяв участь у підготовці та проведенні грандіозного святкування «Українська молодь — Христові» 6–7 травня 1933-го для пошанування тисяча дев’ятисотліття від смерті Ісуса Христа. А от усеціло бойкотуючи назване свято, як вияв крайнього опортунізму й пропольського угодовства, Організація українських націоналістів серйозно поконфліктувала з греко-католицькою церквою.

У маніфестаціях і зібранні у Львові поблизу собору святого Юри взяли участь майже сто тисяч делегатів від усіх громад. До Львова прибуло тридцять спеціальних поїздів і понад чотири тисячі возів зі святкувальниками.

Для всіх, зокрема й громад місцевих поляків, євреїв, німців і вірмен, приголомшливе проведення дивоглядного заходу стало неймовірною несподіванкою. Усе відбувалося так цивілізовано, що відклалося надовго в масовій пам’яті незникомим еталоном високої української культури.

Від січня 1934 року Іван Бабій директорував у Львівській академічній гімназії. Виявив себе, з одного боку, публічним прихильником мирного співжиття обох народів — українського і польського, законослухняним громадянином, а з другого — системним критиком націоналістичного руху. Через те ставав об’єктом неодноразових фізичних розправ молодих націоналістів. Йому закидали принизливе вислужування перед польською державою та стидке виконання функцій добровільного поліційного помічника.

Сорокаоднолітній Іван Бабій загинув від кулі в скроню о сьомій п’ятнадцять ранку 27 липня 1934 року, коли йшов у Львові вулицею Личаківською. Оскільки його охороняли, то вбивця, не зумівши втекти від одразу двох агентів польської поліції, спробував застрелитися. Спрямував цівку собі в уста й натиснув гачок. Важко поранився.

Йому швидко надали медичну допомогу. У пораненого знайшли особистий документ на ім’я та прізвище Павла Савчука. Отямившись у тюремній лікарні, він сказав, що скоїв убивство за наказом Організації українських націоналістів. Назвав себе — Михайло Цар, родом із села Поздимир (нині Червоноградської міської громади Львівської області). Попри лікування, від отриманої рани помер за три тижні, 17 серпня.

— Якби директор Іван Бабій був тільки лояльним супроти польської держави і свою діяльність вів, згідно з вимогами національної етики, тоді ОУН не видала б наказу убити його, — пояснив докладно Степан Бандера на судовому засіданні 5 червня 1936 року. — ОУН нікого з українців не карала за саму їхню лояльність до польської держави, а тільки за специфічні вияви цієї лояльності, які приносили шкоду для української національної справи.

На думку підсудного, вирок революційного трибуналу був закономірним:

— Директора Бабія ОУН засудила на кару смерті за те, що він активно співпрацював з польською поліцією й свідомо поборював українське революційне підпілля, видаючи польській поліції українських гімназистів та студентів, членів і симпатиків ОУН, і намовляв учнів своєї гімназії стати поліційними донощиками й зраджувати поліції про всі вияви протипольської діяльності своїх товаришів-українців.

У переповненій судовій залі Степан Бандера не приховував, що так само чотирма місяцями раніше вчинили зі студентом Яковом Бачинським. Його обвинуватили в тому, що таємно співпрацював із польською поліцією. Тому революційний трибунал засудив «на кару смерті».

Крайовий провідник Степан Бандера присуд затвердив і наказав його виконати Романові Мигалю. Безпосередні виконавці — Євген Качмарський та Іван Ярош були озброєні ножами. 31 березня 1934-го Мигаль виманив Бачинського в Стрийський парк, де залишив самого. Зненацька вибігли Качмарський та Ярош. Вони поранили свою жертву, але не смертельно. Піднявши крик, Бачинський втік. Опісля, 9 травня, Роман Мигаль із Романом Сеньківим запросили Якова Бачинського на гостину до ресторану. Потім, разом перетинаючи Стрийський парк, застрелили його.

Зрозуміло, надуманими, нічим не виправданими атентатами й голослівними абстрактними покликаннями на глибоко законспірований революційний трибунал із невідомими засадами, націоналісти істотно підірвали собі суспільну репутацію. Вони викликали сильний негативний відгомін.

Прилюдно засудив «злочинну роботу українських терористів» — убивство Івана Бабія — глава греко-католицької церкви митрополит Андрій Шептицький у глибокій за змістом та своєчасній відозві під заголовком «Святій справі не можна служити закривавленими руками». Її опублікували і в українській, і в польській пресі.

«Директор Бабій упав жертвою українських терористів, дрож жаху потрясла цілим народом, — від перших рядків потужно мовив митрополит Андрій. — Убивають зрадливим способом найліпшого патріота, заслуженого громадянина, знаменитого педагога, знаного й ціненого всіма приятеля, опікуна й добродія української молоді. Вбивають без ніякої причини, хіба лише тому, бо їм не подобалася виховна діяльність покійного. Вона була перешкодою в злочинній акції втягування середньошкільної молоді в підпільну роботу».

Він логічно висновковував:

«Якщо так є, то всі заслужені й розумні українці впадуть з рук скритовбивців, бо немає розумного українця, який не противився б такій злочинній акції. Немає педагога, ані вчителя, який не стверджував би, що допускається тяжкого злочину супроти молоді той, хто відводить її від праці, а втягає в підпілля. Немає одного батька, ні матері, які не проклинали би провідників, що зводять молодих на бездоріжжя злочину».

Тоді ж поповзли чутки про те, що націоналістичне підпілля згарячу готує замах на митрополита Шептицького. Проте документально про таке нічого невідомо. Цілком очевидно, що подібне зруйнувало б ОУН миттєвою втратою будь-якої суспільної підтримки. Тому червону лінію не було перейдено.

Не менш розлого прокоментував на Львівському процесі Степан Бандера «протибільшовицьку акцію» — вбивство співробітника радянського консульства у Львові Олексія Майлова 21 жовтня 1933-го. Він одразу заперечив твердження прокурора Юліуса Прахтеля-Морав’янського, що бодай побічним мотивом цього атентату було бажання українських націоналістів нашкодити налагодженню польсько-радянських відносин, які тривалий час відрізнялися взаємною ворожістю.

— Я сам про цей атентат вирішив, я дав наказ його виконати і заявляю, що ми абсолютно не брали до уваги того моменту, — завзято в суді опонував прокуророві Степан Бандера. — Не тільки з практичних, але в першу чергу з засадничих мотивів. ОУН у своїй політичній програмі відкидає орієнтацію на кого-небудь. ОУН відкидає концепцію відбудови української держави при нагоді польсько-більшовицького конфлікту. Польсько-більшовицькі взаємини не можуть вирішувати про наші політичні розрахунки. Зрештою, з історії знаємо, що всякі такі концепції діставали в лоб і що коли йде про Україну, то Польща з Москвою завжди погоджувалися.

Трохи вище йшлося, що сучасна російсько-українська війна довела протилежне. Тому цей стереотипний вислів радше застарілий, віджилий.

В емоційному підйомі Степан Бандера доводив, що всі бойові акції, котрі розглядалися на засіданнях львівського суду, були тільки зовсім невеличким фрагментом багатогранного революційного подвижництва українських націоналістів. Найдужче його обурювало те, що в обвинувальному акті всю їхню діяльність звели переважно до насилля проти неугодних.

— Заявляю, що ні програмово, ні якщо йде про кількість членів у поодиноких ділянках організаційної праці, бойова акція не є єдиною, не є першою, але рівнорядною з іншими ділянками, — твердо наполіг Бандера, дбаючи про реноме соратників як усебічних респектабельних державотворців.

З ревнивим запалом він спростував загальне незичливе враження під впливом виконаних атентатів, що Організація українських націоналістів зовсім не цінувала людське життя. Ба більше, навіть не рахувалася із фізичним збереженням своїх членів.

— Коротко скажу: люди, які ввесь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини самі можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя, — розпочав розмірено мовити Степан Бандера на дражливу тему, підвищуючи покловом внутрішню експресію. — Вони знають його вартість. ОУН цінить вартість життя своїх членів, дуже цінить. Але наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її таки зреалізувати.

Уся судова зала завмерла, а надто присяжні, слухаючи Бандеру:

— Вам найкраще відомо, що я знав, що накладу головою. І відомо вам, що мені давали змогу своє життя рятувати. Живучи рік з переконанням, що я втрачу життя, я знав, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі втратити життя. Але впродовж цілого того часу я не переживав того, що я переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть: Лемика і того, хто вбив Пєрацького...

На тій нині загальновідомій сповідальній фразі голова суду Павло Дисевич перервав шпарко й хльостко підсудного, не давши закінчити патетичну промову.

Багатьом сподобалася образна й витончена стилістика завершальної промови на Львівському процесі адвоката Пилипа Евина. Він захищав підсудного Євгена Качмарського, якому інкримінували важкі злочини. Свій виступ Евин побудував оригінально, невимушено натякаючи на батьків-засновників Другої Речі Посполитої:

— Політичні проступники — це, звичайно, найкращі члени суспільності, ідейні й характерні люди, що для добра своєї батьківщини присвячують усе, навіть власне життя. І нерідко трапляється, що засуджені за політичні злочини вже наступного дня займають міністерські фотелі [крісла]. Перед такими людьми всі ми мусимо схиляти голови. Тим-то в культурних державах політичні в’язні мають різні полегші в тюрмі, щоб пошанувати в них людяність і людину.

Пізно ввечері в п’ятницю 26 червня 1936 року львівський суд виніс вироки, не менш суворі, ніж у Варшаві. Двоє — Степан Бандера і Роман Мигаль — отримали довічне ув’язнення. П’ятьом — Євгенові Качмарському, Іванові Малюці, Осипові Мащаку, Богданові Підгайному, Романові Сеньківу — присудили п’ятнадцять років позбавлення волі. Ярослава Спольського ув’язнили на сім років, а Ярослава Макарушку — на шість років.

Восьмеро підсудних — Катерину Зарицьку, Володимира Івасика, Олександра Пашкевича, Івана Равлика, Ярослава Стецька, Осипа Феника, Володимира Яніва та Івана Яроша — відправили до в’язниці на п’ять років, а ще трьох — Богдана Гнатевича, Володимира Коцюмбаса і Романа Шухевича — на чотири роки. Семен Рачун відбувся лише шістьма місяцями ув’язнення.

Натомість Віру Свєнціцьку й Анну-Дарію Федак звільнили за браком доказів протиправних діянь.

Невдовзі, внаслідок урядової амністії, всім засудженим до п’яти років позбавлення волі зменшили термін покарання наполовину, а засудженим на строк від п’яти до п’ятнадцяти років — на одну третину.

«Героїчною поставою своїх представників — Бандери і товаришів — націоналізм продемонстрував перед цілим світом силу своєї моралі, ідейну непримиримість, внутрішню здоровість і організаційно-політичний розмах, — розкрилено написав про Львівський процес у паризькій газеті «Українське слово» 21 липня 1936 року в статті «Клонім голови» Микола Сціборський, заступник голови Проводу українських націоналістів. — А вже справді гігантською у своїй духовій силі, моральній красі, непримиримості й героїчності виростає постать провідника ОУН на західних українських землях — Бандери! Того Бандери, що кинув гасло: «Згинути, а не зрадити!»».

Визначний теоретик націоналізму Микола Сціборський за п’ять років, 30 серпня 1941-го, загине в рідному Житомирі разом з Омеляном Сеником від пострілів невідомого. Убивцю на місці злочину застрелив випадковий перехожий — німецький вояк. Особу душогубця та замовників не змогли встановити. ОУН під проводом Степана Бандери через тиждень випустила комунікат (повідомлення), в якому рішуче відмежувалося від причетності до загибелі блаженних пам’яті Сціборського й Сеника, які визнавали провідником націоналістів Андрія Мельника.

«ОУН як політична організація у своїй боротьбі не вживає індивідуального терору», — повідомили соратники Бандери 7 вересня 1941-го, назвавши провока­цією вістки (чутки) про начебто їхню роль у ліквідації знакових конкурентів.

Однак націоналісти під проводом Степана Бандери все-таки удавалися до індивідуального терору. Ідеться не про відзначений випадок, а загалом. Фактів вистачає. Відповідно до фахових підрахунків у 1921–1939 роках націоналістичне підпілля здійснило шістдесят три замахи. Серед їхніх жертв найбільше українців — тридцять шість. Також полягли двадцять п’ять поляків і по одному росіянину та єврею.

Утім, повернімося до Львівського процесу, а поперед саме до поведінки крайового провідника.

«Він не мав змоги належно виявитися на Варшавському процесі, зате у Львові виступив у всій своїй особовості, як революціонер-провідник, — із піднесенням ідеалізував Степана Бандеру його приятель й однодумець мемуарист Микола Климишин. — Це вже не був молодий хлопець. Це був провідник революційної організації, який не тільки знав, що він зробив і чому, а й умів це гідно, по-державницькому вияснити, згідно з рацією поневоленого українського народу, який в безкомпромісній боротьбі з окупантами української землі революційним шляхом іде до своєї державної самостійності. Він знав, що належить сказати, що промовчати, чого домагатися і від чого категорично відмовитися».

Беззаперечно, що авторитет і популярність, себто значення і впізнаваність Степана Бандери зросли після Варшавського і Львівського процесів. Багато хто його бачив справжнім героєм — незламним, непохитним і шанованим. Було б перебільшенням говорити про його винятковий безконкуренційний вплив на тодішнє українське суспільство, котре завжди мало з кого й кого обирати. Одначе він таки сміливо постав перед співвітчизниками і світом як людина непересічних інтелектуальних здібностей та вольових якостей.

Після оголошення вироку через певний час, 2 липня 1936-го, Степана Бандеру зі Львова знов етапували у Варшаву — до в’язниці на вулиці Раковецькій. Відповідно до тюремного звіту він мав при собі п’ятдесят злотих і білий швейцарський годинник. Дорогою Бандері дозволили купити харчів на двадцять злотих. Наступного дня його відправили у присновідому тюрму, яку називали Святим Хрестом, що за три десятки кілометрів східніше воєводського міста Кельце.

— Я сидів у в’язницях «Свєнти Криж» [Святий Хрест] коло Кельце, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до половини вересня 1939 року, — пізніше згадував Степан Бандера. — П’ять і чверть року я просидів у найтяжчих в’язницях Польщі, з того більшу частину в суворій ізоляції. За той час провів я три голодівки по дев’ять, тринадцять і шістнадцять днів. Одну з них спільно з іншими українськими політичними в’язнями, а дві — індивідуально, у Львові й Бересті.

Про тюремні митарства докладно оповів Микола Климишин, близький соратник Степана Бандери, з яким, власне, тривалий час відбував присуд із позбавлення волі. На початку тюремної епопеї в’язнична охорона брутально постригла засуджених. Климишин спробував протестувати, та Бандера подав знак, яким попросив даремно не витрачати сил на змагання з вітряками й стоїчно прийняти дійсність без спротиву.

«Після обстриження дістав я страшно подерту білизну та в’язничну уніформу, — відзначив у мемуарах Микола Климишин. — До того дістав я дерев’яні черевики. З тим усім у руках за наказом зійшов я босо до пивниці [підвалу] стрімкими сходами та став розглядатися. Високо в стелі за ґратами світилася жарівка [лампочка], яка тьмяно освітлювала всю пивницю, але було видно, що вікон не було. Був тільки отвір у стіні дуже високо, заґратований грубими залізними ґратами, який виходив на той коридор, звідки я прийшов. Між тим отвором і дверима була округла висока піч, що могла б зовсім добре бути прототипом теперішньої космічної ракети. Отвору не мала. Потім показалося, що в ній палиться з коридору».

Натуралістично описуючи тюремну келію (камеру), Климишин примітив і таке:

«Обійшовши піч, побачив я характеристичний для тюрми на «Святім Хресті» кібель [туалетну посудину]. Це був великий, проміром на дві треті метра, валець, високий на три чверті метра. Тому що був з грубого металу, був сильний і тяжкий. Зверху мав менший отвір зі щільною накривкою, який був у більшій на цілий промір накривці, що відкривався при випорожнюванні кібля».

Загалом ця камера нагадувала квадрат зі стороною п’ять метрів. На тій невеликій площі — двадцять п’ять квадратних метрів — зазвичай розміщувалося близько десятка в’язнів.

Найгірше в’язнична сторожа покривдила Степана Бандеру. Його спеціально запустили до тюремної камери останнім. Він найдовше чекав у марудній черзі, поки охоронці неспішно залагоджували дрібні формальності. Через те Бандера дуже змерз.

«Йому дали широкі штани й дуже велику блюзу, а все таке страшно подерте і подірявлене, що годі було на нього дивитися, — фотографічно зафіксував у своїй пам’яті Климишин. — А ще обстригли!.. Відколи його пам’ятаю, він все мав гарно зачесане на бік темно-бльонд [русяве] волосся. А тепер — це ж був один глум над людиною! Його страшно опоганили».

Зрозуміло, що йдеться про один з уживаних тюремних способів морального приниження засудженої людини. Одначе новоприбулі в’язні все те сприйняли як належне, з гумором. Коли Бандера ступив на камерні сходи, його дерев’яні черевики поскакали сходинками вниз, відбиваючи імпровізований такт, як і в будь-кого перед ним. Натомість він якось несміло зупинився й приязно всміхнувся, подивившись на співкамерників.

«Напевно, у нього було таке саме враження, як і в кожного з нас, але він не виявив того, — припустив Климишин. — Жартуючи, зійшов вниз, підніс свої капці, й ми зачали заміну своїх лахів [одежі], щоб хоч дібрати до величини [розміру]».

На початку відбуття встановленого терміну новим в’язням призначили десятиденний карантин. Їх навчали безвідмовно дотримуватися тюремних правил. Найбільше виснажливе упокорення вони відчували під час прогулянок, коли руки потрібно тримати на спині, голову — вниз, а погляд — на пальці ніг, на носок. Якщо хтось ігнорував цей припис і самовільно змінював поставу, не зволікаючи, охоронці сильно били винного ключами абиде по голові.

У камері не було ні ліжок, ні добрих покривал. Співкамерники гуртом стелили на цементну долівку половину протертих ковдр, а другою половиною спільно накривалися. Спалося їм дуже холодно й твердо. Традиційним сигналом до підйому в’язнів була мелодія польської пісні «Як ранкові сходять зорі» — Kiedy ranne wstają zorze. На трубі сумлінно її виконував охоронець. Протяжна гра нагадувала про тяжку неволю, а слова пісні не менше пригноблювали. Надто перша й остання строфа — звертання до Бога.

У перекладі українською вони звучать отак:

У Святому Хресті гігієнічні умови, м’яко кажучи, були вкрай поганими. Найперше бракувало питної води й туалетного паперу. На сніданок ув’язнені отримували каву, ложку цукру і шматок чорного житнього хліба. А на обід — переважно пшеничну кашу.

Тривале покарання спільно зі Степаном Бандерою відбували його побратими з крайового осередку Організації українських націоналістів. Серед них — Ярослав Карпинець, Євген Качмарський, Микола Климишин, Микола Лебедь, Богдан Підгайний, а також колоритний парубок Григорій Перегіняк.

— На тому ми скористали дуже багато, бо кожний з нас мав свої приватні книжки, а Бандера й Лебедь мали дозвіл на українські газети й могли собі лишати по одній картці на папір, якого нам усе було замало, — назавжди запам’яталося Климишину поєднання просвітницьких зацікавлень із гігієнічними потребами. — Найбільшим для мене здобутком була тритомова «Українська загальна енциклопедія», яку мав Бандера. З неї міг я робити такі комплекти, як історія України, географія України, історія української літератури, мистецтва й інші.

Усе додатково отримане продовольство вони тримали в спільній торбі. Нею завідував спочатку Микола Лебедь. Харчі звідти співкамерники ділили рівними пайками кожному, не беручи до уваги те, кому й скільки підсобляли продуктами з дому та чи взагалі допомагали. Також їм дозволяли отримувати речові та продовольчі посилки від Комітету допомоги українським політичним в’язням.

«Це були ще добрі часи, коли можна було діставати стільки харчів, скільки приходило, а також можна було собі виписувати з тюремної кантини [їдальні] скільки хто хотів і скільки мав грошей», — не забув примітити Микола Климишин деталь, яка контрастувала з нелюдськими порядками в радянській пенітенціарній системі.

У спогадах зустрічається, що на пропозицію Степана Бандери в камері у вільний час проводили навчальні заняття. Так, Ярослав Карпинець ознайомлював із дисциплінами математично-природничого циклу, Микола Климишин — з історією, філософією, українською та англійською мовами.

Як відзначено мемуаристами, Степан Бандера заохотив до поглибленого навчання свого на рік старшого односельця — коваля Григорія Перегіняка. Він через злиденне дитинство не здобув належної початкової освіти. Григорій відбував довічне ув’язнення за вбивство польського сільського старости Старого Угринова, скоєне в 1935-му. Згодом Перегіняк став командиром першої сотні Української повстанської армії.

У січні 1943 року в поліському селі Поляна, що за двадцять кілометрів на південний захід від міста Сарни Рівненської області, українські повстанці укомплектували свою першу сотню — сто двадцять п’ять бійців. Сотенний Григорій Перегіняк 20 січня наказав зробити засідку на колону німецької поліції (до сорока осіб) поблизу села Городець, а 7 лютого атакував німецьку комендатуру міста Володимирець (Рівненська область), що мала близько двохсот німців, росіян, узбеків.

Під час нападу було вбито дев’ять росіян і чотирьох німців, визволено побратима, захоплено два десятки карабінів, амуніцію. З боку нападників загинув один повстанець. Німецька каральна експедиція (три з половиною сотні солдатів) наздогнала повстанців 22 лютого в лісі біля міста Висоцьк. Почувши відлуння бою, Перегіняк із сусіднього хутора діставався до своїх. Поліг у перестрілці. Прожив усього тридцять п’ять років.

Ближче до Різдва 1937 року Степан Бандера з побратимами створили хор для пісенного супроводу служби Божої перед святковою відправою капелана українських політичних в’язнів — греко-католицького духівника Йосипа Кладочного з Варшави. Він приїжджав у Святий Хрест щороку кількаразово. Як стверджується, через нього Бандера приховано підтримував опосередкований зв’язок із центральним керівництвом українських націоналістів тривкими розмовами й за допомогою ґрипсів — таємних записок, які заклеювали в олівці. Принаймні отець Кладочний сповідав його тричі на рік.

— Степан Бандера був побожний, релігійний, сповідався, приступав до святого причастя, коли я був у в’язниці, і хоч ми були під сильною обсервацією [наглядом], він сим не зраджувався і змушував надзирателів в часі сповіді бути на приличній віддалі, — глибоко врізалося в тямку священникові Йосипові Кладочному. — Від него била сила волі і стремління поставити на свойому. Якщо є іберменш [надлюдина], то він власне був такої рідкісної породи — іберменш, і він був тим, який ставив Україну понад усе.

Невдивовижу, що Організація українських націоналістів усіляко намагалася таємними зусиллями звільнити Степана Бандеру з безвихідного ув’язнення. Профілактично на заходи безпеки, які б унеможливили його визволення, тюремна адміністрація заздалегідь витратила понад дванадцять тисяч злотих — величенька сума на той час.

Для порівняння: наприклад, заробіток звичайного робітника у Львові тоді становив близько ста злотих на місяць. Учитель отримував від ста до трьохсот злотих, а професор Львівського університету — від семисот до дев’ятисот злотих. Найвищу офіційну заробітну плату в польській державі мав президент — п’ятнадцять тисяч злотих на місяць.

Як вигідно можна було потратити згадані грошові одиниці? Візьмімо товари повсякденного попиту. Буханка хліба коштувала двадцять дев’ять грошів, один кілограм м’яса — близько одного злотого, десять кілограмів вугілля для опалення та приготування їжі — шістдесят три гроші, а проїзд у трамваї — двадцять грошів. Як відомо, один злотий поділявся на сто грошів.

«Степан Бандера й у в’язниці цікавиться діяльністю Організації українських націоналістів, навіть віддає організаційні директиви, — звітувало тюремне начальство тодішньої Польщі. — А що сучасна польська розвідувальна служба не інформувала про те, що хто-небудь інший уже зайняв посаду крайового провідника ОУН, а також дані слідчого відділу у Львові це теж не підтверджують, то крайовим провідником і далі є Степан Бандера. З отриманої інформації виходить, що готується втеча Бандери з в’язниці».

Усе це, звісно, погіршувало його становище, й так безвідрадне. Насамперед Степана Бандеру під суворим наглядом тримали в камері-одиночці. Від січня 1937-го в польських тюрмах обмежили продовольчі передачі від рідних. Не сприйнявши такі обмеження, Бандера провів голодування протягом шістнадцяти діб. До протестної акції долучились ув’язнені побратими.

«Восьмого дня нас почали кормити примусово: водили до адміністраційного будинку й там намагалися влити в нас корм в рідкому стані, — скрупульозно задокументував у спогадах Микола Климишин. — Я протестував, і тому мене прив’язали до крісла шнуром за руки й ноги, й тоді, як я не хотів відчинити уст, принесли вузьку рурку [трубочку] й крізь дірку в носі вцідили мені пляшку рідкого корму. Першого й другого дня мені вдалося корм вернути, але в дальших днях шлунок збунтувався й уже не хотів віддавати того, що захопив. Нас водили поодинці, щоб ми не могли стрінутися. Попри мою келію ходив Бандера і, здається, Лебедь. Бандера був дуже зісох. Він під кінець голодівки ходив попри стіну, щоб мати за що держатися».

Цим в’язням дозволили не виходити на свіже повітря — на прогулянку внутрішнім тюремним двором. Вони залишалися в камерах. Стоячи, їм дуже темніло в очах. Кожний рух віддавав болем. Тому співкамерники переважно відпочивали, як тільки-но можна присісти. Після таких голодувань адміністрація лише в дрібних побутових питаннях ішла на поступки невільникам.

Непокірний Бандера кількаразово голодував на знак протесту проти умов утримання політичних в’язнів. Його примусово годували через зонд, уведений у ніс, завдаючи пошкоджень, які виправили берлінські лікарі під час операції на початку 1941-го.

Попри вжиті застережні заходи, пенітенціарна дирекція все-таки комісійно потрактувала умови охорони довічних в’язнів у тюрмі Святий Хрест не зовсім надійними. Тому за настійливою рекомендацією фахівців із виконання покарань, на початку 1938 року Степана Бандеру перевезли у в’язницю Вронки — за назвою однойменного міста в Познанському, а нині Великопольському воєводстві. Вона порівняно недалеко, за пів сотні кілометрів, від міста Познань у північно-західному напрямку.

І досі це найбільша польська установа закритого типу для найнебезпечніших рецидивістів. Спеціально зведена 1894 року прусським урядом (регіон тоді належав Німецькій імперії) за взірцем кращих американських тюрем. Найчастіше саме тут польська влада ізольовувала політичних в’язнів. Їх налічувалося майже пів тисячі у 1930-х.

Місто Вронки називали в просторіччі дірою. Крім буцегарні, мовляв, усього там кілька вулиць. І це все, що можна побачити.

Прикметно, що, перебуваючи на волі, впливові націоналісти-«крайовики» Зенон Коссак, Іван Равлик, Роман Шухевич ініціювали загонисту операцію з утечі Степана Бандери з тюрми Вронки. Її підготовку і втілення доручили Михайлові Куспісю, котрий саме вийшов на волю після відбуття покарання за участь у гуркотному, хоч і провальному, нападі в листопаді 1932-го на городоцьку пошту. 13–16 травня 1938 року він навідався в місто Вронки й зібрав дані про місцеву в’язницю. Потрібні для операції кошти опосередковано надали прихильні емігранти в США і Канаді.

Куспісь працював різьбярем у львівській фірмі «Рекорд». Маючи посвідчення представника цієї фірми в Познанському воєводстві, він завітав у Вронки. Довідався, що тюремний сторож Петро Заборовський, який зазвичай виконував побутові доручення українських націоналістів (зокрема, переносив кодовані листи, купував речі першої потреби, заробивши на тому за чотири роки понад пів тисячі злотих), уже не працював. Нині від жахливо бідував. Проживав у брудній нужденній квартирі з дружиною та трьома малолітніми дітьми поблизу польської столиці — у місті Гродзиськ Мазовецький.

«Про підготовку Організації українських націоналістів до моєї втечі, що була предметом судового процесу, я довідався щойно на волі», — вкрай лаконічно одним реченням повідомив у своєму життєписі Степан Бандера двома десятиліттями пізніше.

23 травня 1938-го очільника Проводу українських націоналістів сорокасемилітнього полковника Євгена Коновальця в Роттердамі підірвав радянський терорист. Його замінив на пів року старший Андрій Мельник, теж полковник. Доти він працював лісовим інспектором у володіннях греко-католицької церкви.

У споминах Лев Ребет, крайовий провідник 1935–1939 років, відзначив, що Степан Бандера був небажаним оточенню нового голови Проводу українських націоналістів. Тому припускалося, що спонукання до втечі схоже на польську провокацію з метою вбити Бандеру й вигідно представити це в зацікавленому медійному просторі.

Отож рівно за місяць після вбивстві Коновальця, 23 червня, Михайло Куспісь розшукав-таки Петра Заборовського й запропонував п’ять тисяч злотих за сприяння втечі Степана Бандери. Наступного дня вони вдвох рушили до міста Вронки, де Заборовський схилив до співпраці знайомого — тюремного сторожа Чеслава Шерлея. Він теж проживав у безпросвітній скруті з «копицею дітей».

Тим часом Бандеру помістили в так званій фортеці — адміністративному блоці, що оточений восьмиметровою мурованою стіною. Вночі у фортеці сторожували двоє наглядачів. Один обходив будівлю зовні. Другий, присвічуючи, періодично підглядав за в’язнями у «вовчок» — вічка камер, які були розташовані в чотири поверхи.

Спокусившись на прегарну винагороду, Чеслав Шерлей обмізкував по-своєму план утечі Степана Бандери. За своєї двогодинної внутрішньої зміни Шерлей зобов’язався випустити Бандеру з камери, підклавши в його ліжко завчасу виготовлену ляльку. Обіцяв ненадовго сховати втікача в комірчині для засобів прибирання приміщень. Заступивши на зовнішню зміну, Шерлей запланував підробленими ключами відчинити почергово двері блоку, камери й сторожової вежі. Звільнений Бандера мусив лише зіскочити зі стіни або спуститися мотузкою за тюремні межі.

Куспісь вирішив сконтактуватися з Бандерою, передавши Шерлеєм шифровану записку, в якій повідомляв про можливість утечі. Бандера вирішив, що це провокація й навідріз відмовився взяти послання. Про втілення нетривіального задуму вже не йшлося. Причому Шерлей та Заборовський не вимагали наперед грошей. Вони довіряли замовникові. Погодилися почекати розрахунку доти, поки клієнт (Бандера) не опиниться на волі. Куспісь за надані послуги щедро вручив обом по сто злотих й анонсував ділову зустріч за тиждень, коли повернеться. Він потребував павзи для нових інструкцій від своїх кураторів.

Про підготовчі візити Куспісь у Львові прозвітував Равлику, який для постійного алібі завідував кооперативною столярнею. Вони узгодили оптимальний варіант можливого звільнення відомого побратима.

Після вдалої втечі Бандеру й Куспіся мали відразу переправити в Німеччину. Від міста до тодішнього кордону було дев’ять кілометрів. Куспісь через Заборовського завчасу домовився з тюремним наглядачем Ґломбом про винагороду за нелегальне переправлення з польського села Цішково до містечка Пуціх на німецькому боці. А для Шерлея Куспісь передав п’ятсот злотих.

Саме Чеслав Шерлей надав Михайлові Куспісю контакт головного виконавця запланованої операції — тюремного наглядача Вінцента Куявського. Він попросив за звільнення Бандери п’ятдесят тисяч злотих. Яніна Куявська, дружина наглядача, мала отримати авансову частину винагороди — двадцять тисяч злотих у Львові. Решту — тридцять тисяч — їй обіцяли передати згодом.

Щоб заплутати майбутнє розслідування обставин утечі, розробники плану втечі Бандери виготовили фальшиву розписку від імені нібито головного спів­учасника — начальника тюрми Вронки — про отримання ним двадцяти тисяч злотих.

Одначе 4 серпня 1938 року Іван Равлик несподівано повідомив Михайлові Куспісю, що розроблений план скасовано. Небавом у п’яному куражі Петро Заборовський пожалівся Янові Мілеку, приятелеві по чарці, про втрату чималого заробітку через скасоване діло. Протверезівши, той подався в поліцію.

Одинадцять учасників підготовки скасованого звільнення Степана Бандери потрапили за ґрати. 2 вересня 1938-го арештували Михайла Куспіся. Наступного дня затримали Юзефа і Марію Бєлецьких, Вінцентія та Яніну Куявських, Чеслава Шерлея та його дружину. Тоді ж у Львові взяли під варту Тараса Герцюка і Зенона Коссака, а восьмого числа у Варшаві — Яна Йозьвіка.

Чимало арештованих не мали прямого стосунку до нездійсненого кримінального діяння. Подружжя Бєлецьких проживало неподалік міста Вронки, на хутірці Лавіца, де глава сім’ї завідував іподромом і конюшнею. Вони були давніми знайомими Заборовського. У них інколи ночували ввічливі гості — Заборовський та Куспісь.

З безнадійного розпачу за зіпсовану репутацію й суспільну неславу Марія Бєлецька повісилася в камері 15 вересня, хоч її не могли доказово обвинуватити зовсім.

У конспіративних цілях Михайло Куспісь використовував для кодованого листування ім’я та прізвище гуцула Тараса Герцюка, ймовірно, комуністичних переконань. Він теж трудився різьбярем у фірмі «Рекорд». Утім, Герцюка, як і Коссака та Бєлецького, слідчі звільнили — не здобули доказів їхніх протиправних учинків.

Під час судового засідання Юзеф Бєлецький спробував застрелити Петра Заборовського. Адже з його вини вкоротила собі віку дружина Марія та зіпсовано долю багатьом. В останню мить поліція відібрала пістолет у Бєлецького.

Описане слідство тривало чотири місяці. У Познані 16–19 грудня 1938-го відбувся суд. Змовників покарали строго. Михайлові Куспісю присудили вісім років позбавлення волі, а Петрові Заборовському і Вінцентієві Куявському — по три роки. Яніні Куявській довелося відбути шість місяців ув’язнення.

Ось така епопея трапилася на рівному місці через оковиту й довгий язик пропащого п’янички.

— Минуло багато літ, — заглибився в спомини Михайло Куспісь. — За той час перейшов я дивні пригоди, що їх, як то кажуть, і на воловій шкурі не списав би. Але до сьогодні не знаю, чому тоді в останній хвилині відкликано втечу Бандери з тюрми, коли були шанси сто проти одного, що вона мусить удатися. Думав я спершу, чи грошей не забракло. Та не те було причиною, бо гроші роздобути завжди можна, хоч, як на ті часи, це сума величезна. Щонайвище можна було втечу відкласти, доки не призбираються гроші.

Відтак мемуарист нетривіально припустив найімовірнішу причину:

— Доходили до мене неясні чутки, що в крайовій екзекутиві ОУН у Львові не було однозгідності щодо плану. Одна група, прихильники й товариші Бандери, хотіли його вирвати за всяку ціну. Але більшість противилася, не тому, щоб не хотіли бачити Бандери вільним, тільки з ляку за інших друзів. На той час — це було на рік перед війною — в тюрмах сиділи вже тисячі націоналістів, а серед них сотні засудженців з довготерміновими присудами. Були побоювання, що після втечі одного Бандери непомірно загострять режим у тюрмах під претекстом потреби строгішого нагляду, важливіших людей завезуть до Святохресної тюрми, де ніхто довго не видержав. Остаточно, добре мати на волі одного з провідників крайової екзекутиви, але на все мусить бути своя ціна.

Так чи так, а нова кримінальна справа принесла Михайлові Куспісю восьмирічний термін позбавлення волі. А він іще не отямився після п’яти літ ув’язнення за ранішим вироком. На щастя, німецько-польська війна у вересні 1939-го повернула його на свободу.

«Бандера сидів у Вронках, — в унісон оповів зі знанням справи у варшавському тижневику «Куліси» (Kulisy) 1959 року журналіст і письменник Марек Садзевич, кореспондент інформаційно-політичного щоденника «Польська газета» (Gazeta Polskа) 1930-х. — Зорганізовано його викрадення з в’язниці. Змова не вдалася. З того часу Бандеру спеціально бережено. Крім звичайного замка, на дверях його камери додано ще колодку, вікна позначено спеціальним знаком для вартового, що сторожив зовні на вежі.

Власне, тоді Садзевич побачив Бандеру, завваживши:

— Був це сильний характер. Він дбав про свою фізичну форму, гімнастикувався, читав, сподіваючись, що майбутність принесе ще йому волю. І він не помилився у своїх розрахунках. 1939 року вийшов з в’язниці.

Опісля Степана Бандеру, зрозуміло, переправили в безпечнішу тюрму — на протилежний бік тогочасної Польщі — у місто Берестя (сучасна Білорусь, офіційно — Брест), а радше у стару фортецю, де від середини 1920-х утримували засуджених. Там його пильнували в надсуворій ізоляції.

Політичним в’язням відвели вкрай неохайні камери. Їжу пропонували надзвичайно біднувату, недбало приготовану й у брудному посуді. Через те Бандера провів протестне голодування проти свавілля в’язничної адміністрації. Однак його протест був марним. Там застала його німецько-польська війна. Вона сповістила 1 вересня 1939 року початок Другої світової — епохального цивілізаційного вододілу.

Німецька авіація бомбила Берестя від першого дня воєнних дій. 13 вересня, коли вермахт просунувся вглиб території Польщі, тюремна охорона поспішно евакуювалася. Бранці залишилися самі. Наступного дня розпочався німецький штурм фортечних укріплень. У воєнному хаосі в’язні-націоналісти визволили Степана Бандеру з одиничної камери й у гурті з кільканадцяти осіб подалися в південно-західному напрямку — до Львова.

«Ми пробиралися бічними дорогами, здалека від головних шляхів, стараючись оминати зустрічі як з польськими, так і з німецькими військами, — оповідав Бандера у своєму життєписі. — Ми користали з допомоги українського населення. На Волині і в Галичині, вже від Ковельщини, ми пов’язалися з діючою організаційною мережею ОУН, яка почала творити партизанські відділи, дбаючи про охорону українського населення, заготовляючи зброю й інші бойові припаси для майбутньої боротьби.

Разом із Дмитром Маївським він від міста Сокаль вирушив до Львова, куди прибув 27 вересня. Уже після вступу Червоної армії. Конспіративно мешкав у житлових приміщеннях, як найчастіше йдеться, поблизу собору святого Юра. Протягом двох тижнів зустрічався з українськими діячами. За деякими відомостями, розмовляв і з митрополитом Андрієм Шептицьким. Радше це довільне припущення, враховуючи багатолітні тертя націоналістів із греко-католицьким кліром.

У другій половині жовтня 1939-го Степан, його брат Василь, який повернувся з концентраційного табору в Березі Картузькій (нині місто Береза Республіки Білорусь), і чотири інші націоналісти вирушили в путь. Вони нелегально перетнули пішки окружними дорогами радянсько-німецьку демаркаційну лінію. Відтак потягом прибули до Кракова.

За словами самого Степана Бандери, він бажав залишитися в підпіллі на окупованих Радянським Союзом землях. Проте скорився наказові Проводу українських націоналістів прибути до Кракова. Таку вимогу начебто йому передали через спеціального кур’єра. Не ставимо це під сумнів, оскільки нема на те вагомих підстав. Навпаки.