Степан Бандера

Розділ 3. Освіта

Степан Бандера до початкової школи не ходив. Сільського вчителя рідного Старого Угринова мобілізували, коли вибухнула Перша світова війна. Тому освітні основи він опанував епізодично з домашніми вчительками.

У жовтні 1919-го — травні 1927 року навчався в Стрийській українській класичної гімназії, мешкаючи в діда й баби в передмісті Лани зі своїми братами й сестрами, які також здобували середню освіту.

Лани — сучасною мовою мікро­район тодішнього міста Стрий. Лан — середньовічна ранньомодерна поземельна міра площею близько вісімнадцяти гектарів. Проте для міжвоєння це всього-на-всього етимологічний спомин про давнє.

У гімназію Степан Бандера поступив десятилітнім. Провчився в ній вісім років. Цей заклад розташувався в окремій філіальній будівлі — Руській (українській) бурсі. У ній також навчалися учні з німецьких та єврейських родин. Тут у значному обсязі навчали польської мови.

Слабке здоров’я малого Стефка, як рідні називали його, і незнання ним польської та латини занепокоїли матір Мирославу. У першому семестрі йому вчителі не виставили жодної відмінної оцінки. З половини предметів отримав лише «достатньо». Це пояснювалося прогалинами в знаннях, уміннях і навичках на рівні початкової освіти, яку відносно здобув.

— У перші місяці хлопець почувався зле, бо в хаті, крім діда, бабусі та прислуги, не було з ким розважитися, до того ж тужив за селом і товаришами, з якими зростав в Угринові, — розповів пізніше стрий Осип Бандера — батьків брат. — У наступних роках приїжджали інші діти, і в хаті було гамірно й весело. Усі вони були пильні та здібні й без труднощів кінчали школу. Степан вступив до Пласту та інших гімназійних гуртків, був товариський і радо помагав товаришам у науці.

Як оповів Осип, племінник змістовно проводив дозвілля:

— У вільні хвилини радо допомагав бабусі в домашній господарці, й родина любила його, а особливо бабуся. На вакації та рокові свята діти виїжджали до батька на село, помагали йому в господарці, головно в саду та на пасіці, де було сто двадцять пнів [вуликів], а також улаштовували прогулянки в карпатські верхи. Не цуралися також села: читали доповіді, оживили аматорський гурток і були душею читальні «Просвіти».

У другому семестрі Степан Бандера сумлінно надолужував освітнє відставання, здобувши добрі та дуже добрі оцінки. У наступному 1920 році його, як малолітнього бешкетника, за намальовані в зошитах і книжках українські тризуби добряче відлупцювали двоє стражів правопорядку в стрийському відділку польської поліції. Ще й обізвали маленьким бандитом. Дідусь Михайло забрав додому онука, запевнивши поліціянтів у тому, що таке не повториться.

Однак юний революціонер не скорився. З гумором, який підсилював виразною мімікою, він возвістив ровесникам про свої переживання й дитинні подвиги, які зацікавили міську поліцію. Відтоді в його порядку денному були епатажні бунтівні вчинки за першої нагоди, як-от: кинути недогризком в офіційний портрет керівника польської держави Юзефа Пілсудського, який вивісили в класі, або провести таємні сходини з важливого приводу в стрийському міському парку Вільшина (нині — імені Тараса Шевченка).

Однокласник Ярослав Рак скрупульозно описав тодішнє знайомство з ним. Він уперше зустрів Степана після канікул у 1922-му. Ярослав саме зі своєю родиною перебрався до Стрия. Обоє навчалися в четвертому класі «Б» у шкільному приміщенні на другому поверсі Української бурси. Воно було в кінці коридору на полудне (південь) від тогочасної вулиці Юзефа-Ігнація Крашевського.

— Стефко Бандера сидів на передостанній лавці при вікні, — розповідав Ярослав Рак. — Він мав таку звичку, що тим людям, яким він не вірив і до яких ставився з погордою, не дивився в очі, лише дивився якраз у вікно. Він був низького росту, шатен, на бік зачесаний, дуже бідно одягнений. Зокрема ходив у такій, ніби пластовій сорочці, з яскраво зеленими ґудзиками, у рейтузах-райтках [коротких штанах] попелястого кольору, штруксових [вельветових], і в штуцах [підколінниках], без краватки. Все те дуже бідно виглядало.

Відразу завважував те, який вигляд мав Степан фізично:

— Сам він був низький, непоказний, мав непропорційно довгі ноги і, здається, після якогось запалення колін чи суглобів, якось так ненормально ходив. То не впадало так дуже в очі, та коли ближче було приглянутися, то було видно, що його хід був ненормальний.

Справді, сторонні помічали, що правою стопою він злегка ставав усе на правий бік.

Як у дещицях пригадав Ярослав Рак, Степан Бандера поривно вибився в найліпші учні. Сумлінно вчився. Лучилося, що декотрі вчителі ставилися до нього небезсторонньо. До того ж відчувалася обопільна ворожість. Адже він ні до кого зі своїх педагогів не хотів піддобрюватися.

— Стефко завжди все знав, як кажуть, усіх мав під зап’ятком, і не любив професорів [учителів], — у деталях переповідав міжособисті тертя однокласник. — Отже, вони його війтом [старостою] класу не вибрали. Хоч засадничо сам Бандера не любив ставати до професора, виступати в обороні всіх чи пискувати… Коли професор його запитав, він відважно відповідав, говорив, не ніяковіючи, але ніколи не висувався першим. Але професори Бандеру респектували, бо він був здібний і мав пошанівок у своїх товаришів.

Степанові знайомі не раз мали нагоду бачити, як він захищав кимось покривдженого. Через те його поважали або, як на ту пору казали, респектували й учні-гімназисти, й учителі. Стефко вирізнявся серед ровесників тим, що обдумував і виважував кожний крок, а на дешеве прославлення не купувався.

— Бувало, наприклад, що деякі учителі любили ставляти запитання «хто знає», щоб учні підносили руки вгору, — згадував подробиці Ярослав Рак, характеризуючи Степана Бандеру. — Він ніколи цього не робив, хоч запитаний, виявляв, що знає те, про що йшло професорові. З-поміж акцій, які треба було вести в класі, звичайно такі, що не мали апробати [затвердження] нашого друга, могли не вдатися, а зате ті, що їх він передумав, беручи аргументи за і проти, вдавалися. Не вважав себе героєм у часі вдачі і других остерігав перед такою назвою, але з невдачі вмів витягнути висновок і бачити, що треба поправити.

Найгострішими суперечностями відзначалися взаємини учня Бандери з учителем Больським. Тому Степан заледве зумів скласти матуру, а радше випускні іспити з польської мови та історії.

Товариші називали його на порекло (псевдо) Баба або Бабусь. Коли й чому оте до нього приклеїлося, ніхто не прояснив належно. Одначе Степан у спілкуванні зі шкільними друзями вживав своє гімназійне прізвисько аж до кончини.

Можливо, воно появилося в мандрівці карпатськими горами, коли позаду пластунів, які шнурочком розтягнулися на стежині, поважно пересувався Степан Бандера, дрібнолиций та жартівливий. Пластова крисаня (капелюх) у нього, як і належить, примостилася далеко на потилиці з ремінцем на підборідді. Як завжди, коли наставала найбільша тиша, він безжурно затягнув у такт речівку басом — несподівано чистим голосом:

— Курінь є створений для нас, не треба нам бабів!

Відважна пластунська ватага засміялася. І покотилося приказкою поміж лісовими гущавинами, відлунюючи:

— Не треба нам бабів!

Як на команду, всі присіли. Курінний Ярослав Рак на порекло Мортко почервонів од зухвальства нижчого за пластунським рангом.

— Чого боїшся, Мортку? — засміявся Степан Бандера, жартуючи. — Та ж у цьому пралісі навіть лісового чорта не стрінеш, не то поліцая!

Він усе стояв на тому, що будь-якого противника краще атакувати першим.

— Та дай же спокій тим бабам! — розсерджено відізвався курінний. — Будь же тихо, ти, мала бабо!

Кажуть, що саме з легкої руки свого коменданта-керівника пластуни перехрестили Степана. Відтоді він у курені Бабою звався. Потім, ведучи небезпечну підпільну діяльність, Бандера означував себе багатьма псевдонімами, зосібна виступав як Лис (1933 рік), Бийлихо (1940–1954), Донат (1947, 1951), Малий, Рих або й Тис (1947), а ще — Сірий, Попель...

Як мовилося, у 1922-му протягом двох місяців Степан Бандера лікував у стрийській лікарні ревматизм колінних суглобів. На його фізичні успіхи й розумові здобутки ця вимушена відсутність істотно не вплинула. Загалом же в 1922–1924 роках він пропустив сто сімдесят два навчальні заняття здебільшого з поважних причин.

У його гімназійному атестаті від 27 травня 1927 року досить високі оцінки. «Дуже добре» з математики, пропедевтики (вступу до) філософії, релігії, руської (української) мови, фізики. «Добре» виставлено за грецьку, латинську й німецьку мови, природознавство, тілесні вправи (фізичну культуру). «Задовільно» отримав з історії та польської мови, вочевидь, не через слабкі знання, а внаслідок розладдя з учителем, який навчав цих предметів.

Через важку хворобу — ревматизм колінних суглобів — його зарахували до пластунів із запізненням на два роки від мінімального віку набуття членства в спортивно-туристичному об’єднанні. Бували моменти, що Стефко зовсім не міг ходити. Завдяки фаховому лікуванню та надзвичайним особистим зусиллям він переміг хворобу та склав іспит — фізичні вправи, необхідні для вступу до Пласту.

Отож у віці тринадцяти років гімназист-третьокласник Степан Бандера з третьої спроби долучився до пластунів і майже одночасно — до підпільного гуртка юних патріотів.

Сталося це 1 жовтня 1922-го. Пів року він виконував вимоги першої проби, щоб 26 лютого 1923-го на урочистому шикуванні скласти «Пластове слово честі». Зарахували його до гуртка «Вовк» куреня імені князя Ярослава Осмомисла. До цього куреня належали його гімназійні товариші, а пізніше політичні соратники — Євген Пеленський, три Ярослави — Рак, Рудницький та Спольський, а також Осип Тюшка.

Складаючи в лютому 1923-го наступний пластовий іспит, у графі напроти ощадливості Степан Бандера рвійно записав:

— За заощаджені гроші купив собі пластовий однострій та мандоліну.

У Пласті плекали серед своїх членів не тільки дух братерства чи розвивали фізично й духовно, а й прищеплювали вкрай потрібні в дорослому житті громадянські чесноти й вміння з побутового практицизму.

«Уже в тому часі юнацького віку Степан відзначався іншою вдачею від своїх друзів, зокрема своїм завзяттям і дужанням, — наголошував у спогадах Володимир Ерденберґер (1908–1976), пластовий побратим Бандери. — Він любив боротися з другими й часто виходив побідником, навіть у змаганнях зі старшими. Сил і завзяття було в нього багато, беручи до уваги його невеликий ріст, дрібну будову тіла і хлоп’ячий вік».

Силу волі він показав одразу в першій пластовій мандрівці 1923-го, коли з’їв чотирилітровий казанок сильно пригорілої гречаної каші, що гидливо відлякувала решту.

У Центральному державному історичному архіві у Львові зберігаються особисті рукописи Степана Бандери про самостійну мандрівку на здобуття ступеня пластуна-скоба у вересні 1927 року від рідного села Старий Угринів до воєводського міста Станіславів (тепер Івано-Франківськ) завдовжки до сорока кілометрів. Вісімнадцятилітній пластун-юнак описав спорядження та маршрут, ночівлю над річкою Луквиця та входини до Станіславова через село Загвіздя.

Степан Бандера був тісно пов’язаний з Пластом усе подальше життя. Надто коли став студентом Вищої політехнічної школи у Львові. У курені старших пластунів імені Івана Богуна, перейменованого на загін «Червона калина», він перебував аж до 26 вересня 1930 року, коли польська влада заборонила Пласт. На той момент на східногалицьких теренах усі пластові підрозділи об’єднували близько шести тисяч українських дівчат і хлопців.

У грудні 1929-го в Українському академічному домі у Львові обрали студентське пластове керівництво «Червоної калини»: отаман — Ярослав Рак, генеральний суддя — Володимир Ерденберґер, канцлер — Осип Тюшка, генеральний підскарбій — Степан Бандера. Останній виявляв невсипущість у проведенні свят і виступів задля збирання пожертв — «пластового заробітку». Наприклад, майстерно виготовляв з умільцями металічні пластові відзнаки, що були доволі прибутковими через підвищений на них попит.

Третього серпня 1930 року на карпатській горі Маківці Степан Бандера склав третю пластову присягу — старшого пластуна — під прапором загону «Червона Калина».

Йому припали до вподоби мандрівні табори. Вони проводилися за маршрутами різної складності найперше в межах нинішнього Стрийського району Львівської області, зокрема з виходами на гірські верхи Магура й Маківка.

З друзями-пластунами він відвідував панахиди на могилах українських січових стрільців, що відбувалися щороку в першу неділю серпня на вершині Маківки, що в Сколівських Бескидах. Ця гора, заввишки дев’ятсот п’ятдесят вісім метрів, за вісім кілометрів від селища Славсько — добре відомого туристичного й гірськолижного курорту.

З пластового табору «Сокіл», що містився на схилах гори Сехліс (масив Ґорґани), у серпні 1929-го трапилася найдовша тритижнева мандрівка загону «Червона калина» — на стикові нинішніх Закарпатської, Івано-Франківської та Львівської областей. На одній світлині з того походу Степан Бандера сидить у центрі, заклавши праву ногу на ліве коліно.

Майже двохсоткілометровий шлях підвищеної складності пролягав горами Висока, Ігровець, Сивуля, Попадя, Яйко-Ілемське, селом Людвиківка (тепер Мислівка), горою Магура, селом Либохора й завершився на горі Маківка.

— Степан Бандера в мандрівці наслідував мандрівних філософів чи пустельників: він говорив до птахів чи молився до дерев, — пригадував колишній пластун Володимир Янів, коли став відомим психологом і професором Українського католицького університету святого Климента в Римі. — Робив це у формі шаржу, але рівночасно було з того видно, наскільки він насправді природу любить і розуміє.

Від 10 липня до 3 серпня 1930 року тривав тритижневий табір у складі трьох десятків старших пластунів під орудою коменданта Ярослава Рака та за участі Степана Бандери. Спочатку таборували біля села Крушельниця, що розкинулося за чотири десятки кілометрів на північний захід від міста Стрий обабіч однойменної річки. На завершення здійснили піший марш гірськими ущелинами на відстань понад сорок кілометрів південніше — теж на гору Маківку, де правилася панахида на військовому кладовищі січових стрільців.

Того самого року, 26 вересня, польська влада заборонила діяльність української скаутської організації через виразне національно-патріотичне спрямування. Ультимативно наказали розпустити протягом двох тижнів усі пластові структури.

Колишні туристичні зацікавлення Степан Бандера поновив уже в еміграції після Другої світової війни. Його діти так само виховувалися в пластових таборах, які розташовувалися просто неба в мальовничих місцевостях Федеративної Республіки Німеччини.

Після гімназії Степан Бандера мріяв здобути вищу освіту в Чехословаччині. Побутує хибна версія, що тому завадила польська влада, не видавши закордонний паспорт. Тож він начебто вимушено повернувся на рік у рідне село Старий Угринів, де переймався аматорським театром і спортивно-пожежним товариством «Луг», заснував кооператив (торговий заклад) і долучився до Української військової організації розвідником і пропагандистом. А в 1928–1934 роках навчався на агронома на рільничо-лісовому відділенні Вищої політехнічної школи у Львові. У неї нині двоє спадкоємців — Національний університет «Львівська політехніка» та Львівський національний університет природокористування.

Насправді все було інакше й буденніше.

— У вересні 1928 року я записався в Українську господарську академію в Подебрадах у Чехословаччині, — засвідчив сам Степан Бандера, пригадуючи минуле. — Однак на початку шкільного року довідався, що академію ліквідували й записи стали недійсними. Записатися до Львівської політехніки я не міг, бо термін запису вже минув, тож поїхав до Кракова, де запис іще тривав. У Кракові я днів зо п’ять жив у свого шкільного товариша Івана Сондея, тоді студента Ягеллонського університету в Кракові.

Проте зі Львова Степанові повідомили, що, попри спізнення, ще можна подати документи на вступ до Вищої політехнічної школи у Львові. Незрозуміло, хто його зорієнтував у тому. Можливо, рідна сестра. Рішення не забарилося:

— Тому я забрав заяву з університету в Кракові й, повернувшись до Львова, записався на сільськогосподарське відділення Львівської політехніки, оселившись в Українському академічному домі.

Саме в тому закладі вищої освіти фах інженера- агронома в різні роки здобули його старша сестра Марта-Марія та молодші брати Олександр і Василь. Тож вибір був не випадковий, закладалася сімейна традиція.

Студентом Степан Бандера переважно мешкав в орендованій квартирі. У студентському гуртожитку — академічному домі — жив тільки на початку або наприкінці навчального року, перед святами або канікулами. Квартирував разом із братом Олександром і товаришами Василем Вациком, Юрієм Левицьким, Осипом Тюшкою.

Тоді, крім Пласту, він оформив членство в провідних українських громадських організаціях «Просвіта» і «Рідна школа», Науково-педагогічному товаристві імені Петра Могили й Товаристві прихильників освіти, а також у спільноті самопомочі (соціальної взаємодопомоги) студентів-політехніків «Основа».

Ставши студентом, Степан Бандера енергійно залучився до суспільного життя. Час від часу їздив із просвітницькими доповідями навколишніми селами. Канікули проводив на батьковій фарі. У рідному Старому Угринові не оминав заходів, зініційованих в осередках товариств «Луг» і «Просвіта», які тут мали масову підтримку. Окрім того, співав у студентському просвітянському хорі.

У грудні 1928-го на святкових вакаціях у Старому Угринові Степана Бандеру заарештував дільничний польської поліції, звинувативши в розповсюдженні листівок у дусі українського націоналізму. Його доправили до міського суду Калуша, а звідти — до окружного суду в Станіславові (Івано-Франківську). Приблизно за тиждень арештованого звільнили, а через три місяці повідомили, що слідство припинено за браком доказів.

Невисокий худорлявий студент-першокурсник Степан Бандера виділявся модним капелюхом із широкими крисами, схожим на ковбойський. У холодну пору він одягав плащ-куртку до колін із хутряним коміром. Ідучи вулицею, в руці, як водилося, тримав грубу бамбукову палицю, що слугувала студентською відзнакою в уявному ворожому оточенні.

Нерідко перехиляючи на бік голову й привітно усміхаючись, він задля веселощів запитував народною говіркою знайомих, які теж походили зі священницьких родин:

— А ти також єгомосців панич?

Загалом Степан Бандера не пропускав сприятливої нагоди поговорити й пожартувати з приятелями та й просто зустрічними. Частенько на дозвіллі співав улюблені коломийки. А повсякчас поводився як безжурний веселун. Тому запопадливі, позірно законослухняні студенти, які, образно кажучи, гордовито ходили, немов проковтнули палицю, не сприймали його серйозно.

Проте за напускною поведінкою Степан приховував кмітливість і спостережливість, уміння розібратися в людських норовах. Жартуючи, він інтуїтивно промацував і поступово пізнавав співбесідника: натрапив на вартого уваги чи нікчемного, на кого не гоже витрачати дорогоцінного часу.

Його прихильники наполягають на тому, що від студентських літ у виборі друзів Степан Бандера проявив себе справжнім знавцем людських душ, їхніх моральних цінностей. Утім, немало його товаришів надалі, ведучи відлік, приміром, від Варшавського судового процесу, а згодом і на чужині, вимушеній еміграції, або відверто зрадили й не виправдали його очікувань, або покинули керовані ним структури й відійшли на спокійніші орбіти.

В оцій каламутній життєвій прозі, звісно, малувато місця для шляхетної великодушності та нарочитого потурання негідним учинкам, проте зазвичай із плином часу він вибачав чужі слабкості.

У 1930–1931 навчальному році Степан Бандера проживав у селі Дубляни, що від 1978-го наділене міським статусом. Там на відстані близько десяти кілометрів від головного корпусу Вищої політехнічної школи, що в середмісті Львова, була навчальна база рільничо-лісового відділення, передовсім для підготовки майбутніх інженерів-агрономів.

Спочатку Бандера оселився в тутешнього сільського господаря. Невдовзі перебрався в студентський гуртожиток, де проживав до лютого 1932-го. Потім спільно з вірним соратником — студентом філософії та права Ярославом Стецьком з Університету Яна Казимира віднайшов вигідне помешкання у Львові на вулиці Львівських дітей (нині Героїв УПА), що недалеко від центральної будівлі Вищої політехнічної школи.

Вийшовши з-під слідчого арешту польської поліції, у червні — жовтні 1932 року Степан Бандера жив із батьком на фарі в Старому Угринові. Звідти знову переїхав до Львова, де на вулиці Юліана Захаревича (нині Архітекторська) спільно з приятелем Василем Лопатнюком винайняв житло в шкільного сторожа Волошина. Харчувався головним чином в їдальні Українського академічного дому.

Протягом першого півріччя 1932-го (осіннього семестру) Степан позбувся попередніх «хвостів» — академічної заборгованості. Сумлінно відвідував лекції та надолужував згаяне в науковій бібліотеці. Принагідно підробляв приватними заняттями. Саме тоді він тісніше зблизився з двома Осипами — Мащаком і Тюшкою, ровесниками-студентами.

У лютому 1934-го Степан Бандера вкотре змінив місце проживання. Він знову перебрався на вулицю Юзефа Супінського (нині Михайла Коцюбинського) до Українського академічному дому, де в одній кімнаті мешкав разом з однолітком й однодумцем Іваном Равликом, колишнім старшим пластуном із подостатком знаного свого часу львівського куреня «Чорноморці», а тоді студентом Львівського університету.

Спільні проживання в студентському гуртожитку завше в споминах відкладаються яскравими сторінками. З пам’яті випускника Стрийської гімназії та рільничо-лісового відділення Вищої політехнічної школи Григорія Мельника, родом із села Конюхів нині Стрийського району Львівської області, теж не вивітрилося найпомітніше:

— Як я прийшов [навчатися] до Дублян, застав уже там Степана [Бандеру], який мав там уже своє засиджене місце. Зустрічалися ми знову на викладах і на лабораторних вправах, де я не раз виручав його, коли він мусив на той час їхати до Львова. По якомусь часі, коли ми разом верталися з викладів, Степан запропонував мені вступити до його кімнати. Тут він підігрів на машинці [примусі] чай і витягнув дещо закусити, як він казав, з Угринова Старого.

У щирій розмові Степан Бандера з усмішкою запитав товариша, чи відоме йому таке порекло. Повелося про прізвисько, яким Григорія Мельника наділив старший друг Євген-Юліан Пеленський. Він саме проживав у Конюхові й близько товаришував зі Степаном Охримовичем, другом-наставником Степана Бандери.

Коли Бандера й Мельник обмінялися пластовими псевдо, то між ними зник невидимий бар’єр, що доти певною мірою заважав їм спілкуватися довірливо.

— Тепер ми почувалися далеко свобідніше й справді по-братерськи обговорювали всі біжучі справи, — казав Григорій Мельник. — Тоді й ми вирішили, що я переношуся на помешкання до Степанової кімнати. Так ми знайшлися нарешті, як-то кажуть, вдома. Я швидко переніс всі свої речі до Степанової кімнати, і ми почали спільно господарити. Він діставав харчові посилки з Угринова Старого, а я — з Конюхова. Але мої пакунки переходили через Академічний дім, де Олекса Гасин постійно і «законно» забирав з кожної посилки «мито» для своєї групи, вкладаючи до надібраного пакета посвідку з підписами свідків, що і скільки надібрано в Академічному домі, а що висилається далі до Дублян.

Григорієвий товариш тлумачив оті конфіскації житейським афоризмом:

— Степан мав на таку практику своє окреслення: «Присхло [присохло] до своїх».

Їхня кімната зимою мало або й зовсім не опалювалася. Коли надворі стояли морози, то вони спали разом в одному ліжку. Так було набагато тепліше ще й тому, що спали, вкрившись двома ковдрами. Їхньою кухнею був примус на столі, де знайшла своє місце й нафтова (гасова) лампа для освітлення кімнати.

Поряд із навчанням Степан Бандера показав надзвичайну громадську активність у майже всіх дозволених польською владою формах — просвітницькій, спортивній, соціальній. До його спортивних інтересів належали легка атлетика — біг на різні дистанції, плавання, лещетарство (лижні види) і кошиківка (баскетбол), що дивно з його невеликим зростом. Зрозуміло, найбільше вабило мандрівництво — туризм.

У вільний час він багато подорожував і залюбки грав у шахи. Доволі часто відвідував Український студентський спортивний клуб, спортивні майданчики товариств «Луг» і «Сокіл-батько» у Львові. Маючи музикальний слух, співав у хорі, вправно грав на гітарі й мандоліні. До того ж помітно виділявся тим, що принципово не курив і підкреслено не вживав алкогольних напоїв.

Дозвілля проводив як у відзначених легальних товариствах, так і в таємних гуртках Української військової організації. Ще від п’ятого класу Стрийської гімназії розповсюджував заборонені польським урядом підпільні видання. Тоді та й пізніше він був незамінним у передаванні таємної інформації.

«Найбільше часу й енергії я вкладав у своєму студентському періоді в революційну, національно-визвольну діяльність, — через десятиліття згадував про себе Степан Бандера. — Вона полонювала [захоплювала] мене щораз більше, відсуваючи на другий план навіть завершення студій».

Хоч землеробство йому подобалося змалку, проте вчився на агронома він не дуже успішно. Узяв кілька академічних відпусток і зрештою не отримав диплом через арешт. Завершальні студентські канікули проводив на фарі вже в селі Воля-Задеревацька, куди парохом призначили батька. Це за сто кілометрів на південь від Львова, за пів сотні кілометрів на північний захід від Старого Угринова і менш ніж три десятки кілометрів від Стрия.

Побутують свідчення про те, що у Волі-Задеревацькій початкову школу звели за спонукою саме Степана Бандери.

— Чому школу не будуєте? — начебто він запитав якось у селян.

Ті відповіли, що нема з чого. З будівельним деревом украй сутужно, та й дорогуче воно. Дешевше чи за безцінь узяти ніде, бо панський ліс під особливою охороною.

— А ніч для чого?! — відбив нібито Степан своєрідним кличем у стилі підпільних експропріацій.

І незабаром присоромлені селяни зібрали-таки в центрі села достатньо матеріалів для зведення шкільного приміщення для своїх дітей.

Складно нині встановити вірогідність такої ситуації. Однак достеменно відомо, що він співпрацював із товариством «Сільський господар», яке поширювало серед пересічних українців прогресивну агрономічну культуру.

Отже, перша половина його чотирирічного навчання (вісім семестрів) на агронома минула у Львові, а друга — у прилеглому селі, а нині місті Дубляни.

Загалом Степан Бандера заплатив за свою агрономічну освіту шістсот сорок один злотий. Для порівняння: добра дійна корова тоді коштувала сто злотих. Однак диплом інженера-агронома так і не отримав. Скласти випускний іспит і захистити дипломний проєкт завадив арешт 14 червня 1934 року.