Степан Бандера

Розділ 6. Кар’єра

Баба, Сірий, Бийлихо… Ще з десяток-півтора ситуативних псевдонімів. Це про одну й ту саму особу, справжнє ім’я та прізвище якої Степан Бандера. Безсумнівно, він визначна постать серед ватажків визвольних рухів 1930-х — 1950 років.

У його послужному списку формально нема виняткового. Та будь-кого на феноменальну людину перетворюють не освітні, соціальні, фахові чи інші сходинки, а характер. Себто сутність й усвідомлене втілення своєї місії.

Зазирнімо в освітній формуляр Степана Бандери. У ньому типові записи для його середовища — середнього класу, до якого, по суті, належали священницькі родини із сільських парафій у лоні греко-католицької конфесії. У 1919–1927 роках він учився та закінчив класичну гімназію в місті Стрий тоді Станіславівського воєводства Другої Речі Посполитої. У 1928–1934 роках із перервами — студент рільничо-лісового відділення Вищої політехнічної школи у Львові. Нині це два заклади — Національний університет «Львівська політехніка» і Львівський національний університет природокористування.

Диплом інженера-агронома Степан Бандера не отримав за якийсь крок. Не встиг захистити дипломний проєкт через неочікуваний арешт, який плавно перейшов у довготривале ув’язнення. Тож не став кар’єрним агрономом. Зрештою, не сильно й прагнув.

Від ранніх гімназійних літ Бандера залучився до активного суспільного життя. Тринадцятилітнім його взяли-таки до української скаутської організації. Пласт реально започаткували у квітні 1912-го, коли Стефкові (як називали рідні) йшов третій рік.

Він міг зробити легальну політичну кар’єру на лівому фланзі — серед соціалістів і соціал-демократів. Їм підлітком та юнаком співчував. Тому на кілька літ прихилився настроями до Української радикальної партії.

Однак обрав свідомо націоналізм, де ієрархічно підіймався рік за роком, сходинка за сходинкою. Спочатку належав до первинного ядра Організації вищих класів українських гімназій (засновано 1924-го) та Союзу української націоналістичної молоді (утворено 1926-го). Обидві спільноти слугували кадровою базою підпільних об’єднань — Української військової організації (вела відлік від з’їзду в Празі в серпні 1920-го) та породженої нею у Відні в лютому 1929 року Організації українських націоналістів.

Головну мету — відновлення незалежної України — Організація українських націоналістів від своїх джерел збиралася досягти національною революцією, тобто збройним повстанням проти польських і радянських окупантів. Вона виклично відкидала легальну діяльність, уживаючи конспірацію, таємну агітацію та пропаганду, а також безстрашно вдаючись до точкового тероризму.

Підпільну кар’єру починав Степан Бандера в 1927-му з первинних ланок розвідки й пропаганди Української військової організації. Прилучившись до поширення націоналістичних ідей, юний Бандера розносив цільовим адресатам нелегальні видання, рекрутував прибічників, займався бойкотуванням польських товарів. За це вряди-годи його затримувала польська поліція.

Упродовж 1928–1930 років Степан Бандера серед сподвижників, таких само молодих, вирізнявся вправним пером. Дописував до гумористичної самвидавної газети «Гордість нації», що визначила в підзаголовку себе органом патріотів із періодичністю — «виходить, коли… готовий». Сатиричні статті підписував літературним псевдонімом Матвій Пардон.

Це було львівське машинописне студентське видання, зазвичай десятисторінкове, формату А4, що розмножувалося літографічно. Його відповідальний редактор Данило Чайковський мав творче назвище Мормон. Автурі «Гордості нації» найліпше писалося в стилі стьобу.

Змолоду Степан Бандера волонтерив у виконавчих структурах Організації українських націоналістів, які комплектувалися за регіональною ознакою. Пізніше став професійним функціонером. Підпільним простором для нього були західноукраїнські землі або відповідно до абревіатури — ЗУЗ, куди націоналісти відносили передовсім історико-етнографічний регіон Галичина, а радше його східну частину, а також Західну Волинь.

Таких підпільників називали «крайовиками». Вони постійно перебували на лінії вогню, тобто під непослабним прицілом правоохоронних і безпекових органів Польської Республіки. Цим відрізнялися від «емігрантів» — націоналістів, які отаборилися в дружніх чи нейтральних до них країнах.

В Організацію українських націоналістів Степана Бандеру прийняли за рекомендацією старшого товариша Степана Охримовича (1905–1931). Кілька років вони разом навчалися в Стрийській гімназії, звісно, не в одному класі через очевидну різницю у віці. Охримович — абсольвент (випускник) 1923 року, а Бандера — 1928-го.

— Незабутнього друга Степана Бандеру я знав від найменших літ, — поділився споминами визначний учасник визвольного руху Лев Шанковський (1903–1995), учасник Першого зимового походу армії Української Народної Республіки, член Української головної визвольної ради. — Я пам’ятаю добре Степана з його гімназійних літ, а потім, як студента й завзятого націоналіста. Зустрічав його в славної пам’яті Степана Охримовича, мого кузена, сусіда і приятеля, який часто мені говорив: «З цього Степанка будуть ще люди!». Зустрічав його в славної пам’яті Олекси Гасина в Конюхові і пам’ятаю добре дискусії з цим повним внутрішнього горіння українським націоналістом молодшої генерації, який уже на заранні своїх молодих літ, свого юнацтва, яке посвятив всеціло справі, проявив оці риси характеру, що видвигнули його на пост провідника українського націоналізму.

Шанковський примітив, фігурально висловлюючись, добру генетику:

— Так, наші дороги дуже часто сходилися зі славної пам’яті Степаном Бандерою, сином незабутнього отця Андрія — оцього революціонера в рясі, який своєму синові передав всю свою палку любов до українського народу та до справи його визволення.

Отже, в Організації українських націоналістів Степан Бандера відразу після її створення. Набув повноправного членства двадцятилітнім. Для того приписав собі рік, бо приймали туди після досягнення повноліття. За тодішніми мірками — двадцяти одного року.

Річ у тім, що належність до Організації українських націоналістів оформляли відповідно до трьох вікових категорій. Охочі віком від восьми до п’ятнадцяти років ставали членами дитячої ланки — доросту. Особи віком від п’ятнадцяти до двадцяти одного року вступали членами в наступну філію — юнацтво. У дійсні члени ОУН приймали тільки цілком повнолітніх — тих, кому виповнився саме двадцять один рік.

Протягом перших шести місяців нові члени вважалися кандидатами, тож за ними зберігали право вільно покинути таємну спільноту. Коли їм виповнювалося чверть віку, то переходили в статус заприсяжених членів. У тому разі припинити належність до ОУН вони могли тільки за згодою її проводу. Суворий підхід.

На перших порах Степана Бандеру долучали до нелегального переправлення націоналістичних видань через чехословацько-польський кордон та їхнього розповсюдження серед українського населення Станіславівського воєводства, зосібна рідного Калуського повіту й серед львівського студентства.

Як ішлося в обвинуваченні на Варшавському процесі, міністерство внутрішніх справ і другий відділ головного штабу («двуйка») Польської Республіки надали доступ слідству до здобутих документів Української військової організації та Організації українських націоналістів, а саме чотирьохсот вісімнадцяти оригіналів і двох тисяч п’ятдесяти п’яти фотокопій — машинописів і рукописів — листів, протоколів, рахунків тощо.

Начебто їх виявили восени 1933-го й у жовтні 1934-го в чехословацькій столиці під час обшуків чолових націоналістів Омеляна Сеника, Ярослава Барановського, Володимира Забавського, Євгена Кульчицького, Володимира Мартинця, Романа Мировича, Дмитра Равича й Остапа Чучкевича.

Узявши до уваги отой «архів Сеника», польська прокуратура реконструювала підпільну систему наймобільнішого й згуртованого середовища визвольного руху.

До Проводу українських націоналістів належали: голова — полковник Євген Коновалець, секретар — Володимир Мартинець, референти: організаційний — інженер Микола Сціборський, політичний — інженер Дмитро Андрієвський, військовий — генерал Микола Капустянський, ідеологічний — доктор філософії Дмитро Демчук, пропаганди — Володимир Мартинець, зв’язку — Макар Кушнір, фінансовий — Еміль (Омелян) Сеник.

При проводі діяв суд у такому складі: головний суддя — Макар Кушнір, судді — Дмитро Андрієвський та Дмитро Демчук, генеральний прокуратор — Володимир Мартинець.

Окремо розгорнули військовий штаб. Його шеф — генерал Віктор Курманович. До штабу належали Олекса (Олександр) Бойків — шеф вишколення (військової підготовки), Роман Сушко — шеф канцелярії, а також генерал Микола Капустянський та інженер Михайло Селешко.

Справжнім центром мілітарних справ була головна команда Української військової організації. Її комендант — Євген Коновалець, секретар — Володимир Мартинець, референти: бойовий — Омелян Сеник, зв’язку, розвідки і кадровий — Ріхард Ярий, вишколення — Роман Сушко, фінансовий — Андрій Федина, референт зі справ Буковини й Підкарпаття — Ярослав Барановський.

Секретарі або місцеві представники Проводу українських націоналістів постійно перебували в столицях окремих держав, де представляли інтереси своєї спільноти. Станом на 15 червня 1934 року, це — Євген Онацький в Італії, Дмитро Андрієвський — в Бельгії, Олекса Бойків — у Франції, Микола Сушко — в Австрії, Іван Шиманський — у Болгарії (заступник — інженер Микола Ніцкевич), Євген Коновалець — у Швейцарії (1930-го перебрався з Берліна до Женеви), Євген Ляхович — у Великій Британії, Осип Ревюк — у Литві, Ріхард Ярий зі своїм заступником Сидором Чучманом — у Німеччині, Андрій Федина із заступником Олександром Згорлякевичем — у Данцигу — вільному місті.

На чужині структурно ОУН поділялася на терени й держави із секретарями на чолі, а на «території України» — на десять країв. На практиці функціонував лиш один край у межах тодішньої Польщі — Західні українські землі. Натомість не створили країв, які охопили б українські землі в складі СРСР, Румунії та Чехословаччини. Намагання поширити мережу націоналістичних осередків у Великій Україні (тоді радянській) не мали успіху.

Щодо головної структури українських націоналістів у Другій Речі Посполитій станом на момент арешту Степана Бандери в червні 1934-го. На чолі її стояв крайовий провідник із крайовою екзекутивою — дорадчим і допоміжним органом. У крайовій екзекутиві були такі референтури: організаційна, ідеологічно-політична, громадської роботи, пропагандивна, військова, юнацтва, розвідки. Потім і — безпеки.

Крайового провідника призначав і звільняв формально Провід українських націоналістів, фактично — голова Євген Коновалець, а членів крайової екзекутиви — крайовий провідник. Він же добирав окружних провідників, а вони — окружні екзекутиви.

Західну Україну поділили на десять округ — Бережанську, Коломийську, Луцьку, Львівську, Перемиську, Рівненську, Сокальську, Станіславівську, Стрийську, Тернопільську. Округа охоплювала близько п’яти повітів.

Так само структурно діяли націоналісти на повітових рівнях. Повіти поділяли на надрайони, райони і підрайони з певним числом сіл. Окрему одиницю творили повітові міста.

Найнижчою оперативною клітиною була «трійка» або «п’ятка» осіб, пов’язаних одним зверхником, а також «мужі довір’я».

Українська військова організація мала паралельні осередки з крайовим комендантом на чолі. Вони поступово переростали в бойові, військові та розвідувальні референтури в ієрархічно єдиній структурі.

Залишено в обігу обидві назви — УВО й ОУН — із конспіративних резонів. Про це постановили на конференції в Празі в липні 1932-го в присутності представників Проводу українських націоналістів і крайової екзекутиви.

Празька конференція встановила такий оновлений склад крайової екзекутиви: провідник і дев’ять референтів — ідеологічно-політичний, політично-тактичний, організаційний, пропаганди, фінансовий, ревізійно-розвідувальний, військовий, бойовий, зв’язку.

Поодинокі референти створювали свої підреферентури. Особливо — для справ північно-західних українських земель — Холмщини й Волині, східних українських земель — Великої України — тоді території СРСР, юнацтва та інші.

З конспіративних міркувань офіційний орган Проводу українських націоналістів — журнал «Розбудова нації» оголосив, що конференція відбулася в червні 1932-го у Відні, а не 25–30 липня 1932 року в Празі, як було насправді. Тож деякі програмні документи умовно позначалися, що затверджені «Віденською конференцією».

Мета Організації українських націоналістів розлого й виразно окреслена в постановах засновницького Віденського конгресу 1929 року.

«Маючи за ціль відбудову, упорядкування, оборону і поширення незалежності єдиної Української Держави, українці-націоналісти будуть зміряти [прагнути] до зібрання творчих сил внутрі народу і до зміцнення його відпорності [здатності до опору] назовні, — тоді такими словами журнал «Розбудова нації» передав короткий зміст отих програмних засад. — Тільки цілковите усунення кожного окупанта з українських земель відкриє можливості для широкого розвою [розвитку] українського народу в кордонах власної держави».

Наступним було складне речення, котре не відразу збагнути. Утім, зрозуміло про що мова: «Відкидаючи орієнтацію на історичних ворогів українського народу, але будуть в замиренні жити з народами, які ворожо відносяться до окупанта України, народна диктатура, яка повстане в час народної революції, забезпечить тяжкий час боротьби і сили Української Держави».

Заздалегідь проголошувалося, що в зовнішньополітичній діяльності Українська Держава прагнутиме до встановлення кордонів, які охоплять усі українські етнографічні терени. Належним чином вона забезпечить українським регіонам економічну самодостатність («самостачальність господарчу») і національну безпеку — «відпорність стратегічну».

Ухвалений на конгресі устрій (статут) Організації українських націоналістів щодо політичних засад проголосив таке. Для нації, котра політично поневолена, найпершим постулатом є творення Української Самостійної Соборної Держави як оптимальної політико-правової одиниці. В оригіналі замість «Соборна» вжито «З’єдинена».

Від початку Організація українських націоналістів узяла державницьку ідею за політичну основу й заявила про невизнання міжнародних актів, що спрямовані на «український народно-державний поділ». Вона категорично виступила проти всіх опонентів, своїх або чужих, які таке становище толерували чи підтримували.

«Не обмежуючись до того чи того терену, але прямуючи до опанування української національної дійсності на всіх українських землях, як теж і на чужих теренах, замешкалих українцями, Організація українських націоналістів буде провадити всеукраїнську державну політику», — стверджувалося в її статуті 1929 року.

Отже, відразу поставлено за мету створити Українську Державу на своїх етнографічних землях, які тоді належали до інших країн. Постанови конгресу (з’їзду) 1929-го виразно не наголошували, до яких саме земель націоналісти мають державотворчі плани. Проте з політичної публіцистики випливало, що йдеться про Галичину, Холмщину, Волинь, Велику Україну аж по Кавказ, Буковину, Бессарабію та Підкарпаття (Закарпаття).

Найбільш лапідарно окреслив це гімн націоналістів «Зродились ми великої години» у прикінцевій строфі:

Такі програмні положення були, безумовно, як на кориді червоне полотнище. Органи державної безпеки багатьох країн узяли їх на олівець. І не тільки. Найперше занепокоєно констатувала польська прокуратура: «Хоч завдання Організації українських націоналістів звернені проти чотирьох сусідних зі собою держав — Польщі, Совєтів [СРСР], Румунії та Чехословаччини, до зменшення їх території в користь повстання Української Держави, в практиці діяльність Української військової організації та Організації українських націоналістів спрямована винятково проти Польської держави та обмежена її полуднево-східними кордонами, а також Люблінським і Волинським воєводствами».

За даними польської влади, так звана «галицькість» була предметом постійних закидів проти Української військової організації представників решти регіонів, особливо наддніпрянців. Тому в Організації українських націоналістів уже чітко задекларували ідею соборності Україні, її загальної території, всіх земель без огляду на актуальну державну приналежність.

Від початку 1930-х українські націоналісти рішуче спрямували визвольне вістря проти Радянського Союзу. Засипаючи світ скаргами про переслідування українців «совітським режимом», як не парадоксально, на думку офіційної Варшави, українські націоналісти обрали для символічних відплатних акцій саме польську державу. Малося на увазі вбивство Миколою Лемиком секретаря радянського консульства у Львові Олексія Майлова в жовтні 1933-го, а також підрив бомбою в травні 1934-го львівської друкарні, де виходила прорадянська українська газета «Праця».

Муляло очі, що на відміну від антипольської та антирадянської агресії, стосовно Румунії та Чехословаччини Організація українських націоналістів займала примирливу позицію. Це у Варшаві приписували певним тактичним хитрощам, досконало вивчивши «архів Сеника», а тим паче протокол конференції в Празі у липні 1932-го.

Тоді в дискусії провідні діячі українських націоналістів озвучили промовисті тези.

Стобар [Дмитро Андрієвський]:

— Україна, здобувши самостійність, безперечно, що тих земель [заселених українцями у Чехословаччині та Румунії] не зречеться. Однак тепер ті землі треба використати як базу для інтенсивного приготування революції. Неможливою є боротьба на всі чотири фронти [проти Польщі, СРСР, Чехословаччини й Румунії].

Фіялкович [Ярослав Барановський]:

— Не можна погодитися з концепцією залишення збоку Закарпаття чи Буковини, бо це протиставиться засадничим принципам націоналізму — з’єднавчого.

Богуш [Макар Кушнір]:

— Концепція часового залишення Буковини — Румунії, практично є подиктована з уваги на союз Польщі з Румунією, який внеможливлює протиставлення обом державам.

Голова [Євген Коновалець]:

— Зі сторони Проводу жадного зречення не було. Оскільки Провід застосовувався інакше до чехів як до поляків, то з огляду на малосвідомість закарпатських українців, як і з огляду на досить щире відношення чехів до українців. Крім того, про ставлення справи закарпатських українців-націоналістів можна довідатися з меморіалу, в якому говориться, що чехи повинні попирати [підтримувати] український рух на Закарпатті, щоб тим самим можна інтенсивно вести боротьбу з мадяризмом. Незалежно від того справа Закарпаття вирішиться в належний час… На Буковині й Закарпатті націоналісти вже почали свою діяльність, яка, однак, не може бути так інтенсивна як на Західних українських землях [у складі Польщі]. Націоналістичний рух на Закарпатті спричинює, що, власне, в Празі знаходяться націоналістичні легальні видавництва. Однак не можна думати про яку-небудь резиґнацію [відхід] з українських земель.

Після цих посутніх пояснень полковник Коновалець окремо спрогнозував:

— Розуміється, що Провід старається тепер перекинути свою діяльність на територію нейтральну. Зрештою не можна судити, що чехи під кожним оглядом поставляться ворожо до української справи. Безперечно, що вони мають інтерес в Українській Державі, бо через неї мали би відчинену дорогу до Чорного моря.

Особливо Варшаву насторожив таємний ідеологічний документ (реферат) українських націоналістів 1934 року. У ньому висловлено погляд, що в разі воєнного конфлікту Польщі з Радянським Союзом українці мусять виступити не тільки проти них, але й проти Румунії та Чехословаччини, навіть за їхньої нейтральності.

Захисники чинних тоді територіальних меж Другої Речі Посполитої трактували український націоналізм як імперіалістичний. Це твердження ґрунтувалося на прагненні націоналістів заволодіти на той момент «чужими землями» (розділеними серед чотирьох країн), які в майбутньому повинні ввійти до складу Української Держави.

У Варшаві вважали, що на тому наголошував і «Декалог українського націоналіста», який революціонери-підпільники вивчали напам’ять. Звідти цитували найбільш «імперіалістичну» десяту заповідь: «Змагатимеш до посилення сили, слави, багатства й простору Української Держави».

Тут непрощенно вбачалася територіальна експансія.

«Український народ не буде мати своєї держави доти, поки сам собі її не здобуде», — підливала оливи до вогню редакційна стаття в журналі «Розбудова нації» 1930 року.

«Отже, боротьба неминуча, — міркували у Варшаві й сушили голови. — Але якого характеру?»

Зрозуміло, що націоналісти прискорювали «народну революцію» або національне повстання. Вони готувалися до масштабної збройної боротьби через агітацію, терор, військовий вишкіл й озброєння. Власне, індивідуальний терор на теренах Польщі комбіновано слугував ефективним пропагандистським інструментом українських націоналістів.

Агітували вони через посередництво газетно-журнальної періодики, яку видавали й розповсюджували конспіративно. Ішлося про низку центральних і місцевих видань. Газета «Сурма» була офіційним органом Української військової організації, а журнал «Розбудова нації» — Проводу українських націоналістів. Натомість журнал «Український націоналіст» — теж центральне популярне видання, проте винятково агітаційне.

Одночасно крайова екзекутива, використовуючи переважно дешевий друк циклостилем, випускала зусиллями референтури пропаганди «Бюлетень крайової екзекутиви Організації українських націоналістів на західних українських землях». Стараннями підреферентури з молодіжних питань виходили ще й журнали «Юнак» (для учнів) та «Юнацтво» (для молодих робітників і ремісників).

Примірники заборонених видань «Сурма», «Розбудова нації», «Український націоналіст» нелегально перекидали до Польщі через державний кордон, переважно з Чехословаччиною. «Бюлетень…», «Юнак» та «Юнацтво» тиражували в підпільних друкарнях краю — західних українських земель. За тодішнім адміністративним поділом — Волинське, Львівське, Станіславівське і Тернопільське воєводства.

Польську владу дуже пильно цікавили джерела фінансування непокірних і непосидливих противників. «Архів Сеника» частково пролив світло на бюджет Організації українських націоналістів. Як виявилося, грошові вливання Литви відіграли важливу роль у дохідній частині націоналістичного кошторису.

У вельми критичному 1932-му, коли через світову економічну кризу пожертви від американських українців значно зменшилися, литовська субсидія становила половину всього доходу Організації українських націоналістів.

У 1930 році через Данциг (Гданськ) Проводові українських націоналістів надійшло майже шістнадцять тисяч доларів, а з Ковна (Каунаса) — близько двадцяти трьох тисяч доларів або приблизно двісті три тисячі злотих.

Тоді голова проводу Євген Коновалець й Андрій Федина (фінансовий секретар Української військової організації, представник Проводу українських націоналістів у Данцигу) надіслали дотацію «краю» в розмірі чотирьох тисяч трьохсот двадцяти п’яти доларів або тридцять сім тисяч двісті п’ятдесят злотих.

У 1934-му через експозитуру (представництво) в Данцигу для Організації українських націоналістів з Північної Америки надійшло шістнадцять тисяч п’ятсот шістнадцять доларів (сто тридцять три тисячі сімсот вісімдесят злотих). З тої суми за дорученням Коновальця «крайовикам» до Польщі скарбник Федина переслав сім тисяч чотириста двадцять п’ять доларів або близько шістдесяти шести тисяч злотих.

Як мовилося, в 1932 році бюджет ОУН відчутно змілів через значне падіння доходів з американського континенту. Грошові перекази з Данцига до «краю» обмежилися протягом перших трьох кварталів до двох тисяч семисот сорока доларів (двадцяти чотирьох тисяч двохсот п’ятдесяти злотих), або зменшилися наполовину.

Однак у 1933-му фінансове становище Проводу українських націоналістів знову покращилося. Євген Коновалець радо призначив «краю» суму істотно вищу — близько вісімдесяти однієї тисячі п’ятсот злотих на поточну діяльність. А додатково на транспорт і зв’язок ще майже двадцять тисяч злотих.

Крім сталих грошових переказів, Провід українських націоналістів матеріально підсилював «край» спеціальними дотаціями — безплатними пересилками бібули (паперу) і зброї.

Дбаючи про альтернативні джерела фінансування, «крайовики» не сиділи сидьма. Вони збирали добровільні вкладки (пожертви) серед населення, а їхні бойові відділи на власний розсуд шукали фінансових фондів нападами на польські державні установи.

Фінансове господарство «краю» велемовно відбив знайдений в «архіві Сеника» касовий звіт крайової екзекутиви за перше півріччя 1931-го. Дохід — тридцять тисяч п’ятсот вісімдесят злотих дев’яносто грошей.

Розхід дещо більший — тридцять тисяч вісімсот сімдесят два злотих. Зокрема, видано на ОУН — п’ятнадцять тисяч дев’яносто один злотий, на «Берат» (бойову референтуру або Українську військову організацію) — дві тисячі триста двадцять шість злотих, судові процеси — вісім тисяч дев’ятсот двадцять п’ять злотих, допомогу в’язням та інше — чотири тисячі п’ятсот тридцять злотих.

З головних рубрик (статей) видатків виходило, що в графі ОУН видано шість тисяч сімсот злотих на субвенцію для легального видання — тижневика «Український голос», що виходив до жовтня 1932-го в місті Перемишль (нині Республіка Польща), а також три тисячі триста вісімдесят п’ять злотих на виплати найвизначнішим членам. Неабияких видатків потребувала бойова референтура для проведення вишкільних курсів, численні поїздки й купівлю зброї.

Найбільше щомісячної платні отримував Євген Коновалець як головний комендант Української військової організації — в розмірі сто п’ятдесят нездевальвованих доларів. Окрім того, йому виділяли кошти на утримання адміністрації, канцелярії, секретаріату та для відряджень. Більшість секретарів на нижчих постах одержували платню дуже й дуже скромну.

Наводився приклад Івана Шиманського в Болгарії, котрий серед еміграції пожвавив діяльність. Одначе він одержував лише п’ять доларів місячно, тому зайшов у тяжку нужду. Його особисте прохання до Проводу українських націоналістів про збільшення платні, а також аргументоване супровідне звернення організаційного референта Миколи Сціборського до голови проводу Євгена Коновальця, не принесли позитивного наслідку. Тому-то, за даними польської поліції, Шиманський у відчаї покінчив самогубством у травні 1933-го.

Крім оплат управлінських послуг, доходи Організації українських націоналістів ішли на дотування друкованих органів і видавництв, проведення конференцій та з’їздів (оплачували дорогу й харчування), утримання членів бойових підрозділів, які втекли з Польщі.

За винятком газети «Сурма», яку оплачував литовський уряд, найбільші суми поглинали журнали «Розбудова нації» (друкували в Празі) й «Український націоналіст» (видавали в Празі та Відні).

Чимало коштів витрачали на легальні об’єднання, що приховано контролювалися Проводом українських націоналістів, наприклад, Центральний союз українського студентства з осідком в Празі. Його очільник — Ярослав Барановський.

Власне, міжвоєнна Чехословаччина й вільне місто Данциг вважалися надійними форпостами українських націоналістів. У них переховувалися націоналісти-втікачі. Так само звідти перекидали все необхідне до Польщі — «крайовикам».

Попри молодий вік, багато націоналістів були професійними революціонерами. У крайовій екзекутиві, приміром, Роман Мигаль спеціалізувався на постачанні зброї та хімічних речовин. Тож отримував сталу пенсію (грошове утримання) в сумі вісімдесят п’ять злотих місячно. У квітні 1934-го він придбав пів кілограма ртуті, яку Степан Бандера радо прийняв, приказуючи, що має для неї призначення. Мигаль технічно обслуговував і ремонтував автоматичні пістолети різних систем, зокрема «Ортгіс».

У 1930–1931 роках Степан Бандера виявив неабиякі здібності та винахідливість у контрабандному ввезенні та таємному поширенні журналів «Сурма», «Пробудження нації», «Український націоналіст», що друкувалися в Чехословаччині. Польська поліція вперто полювала за кольпортерами (розповсюджувачами), арештовуючи здебільшого наосліп. Кілька разів затримували й студента Бандеру, але відпускали за відсутністю доказів для притягнення до кримінальної відповідальності.

У 1931-му Провід українських націоналістів призначив Степана Бандеру референтом пропаганди крайової екзекутиви (виконавчого комітету) в західних українських землях. Фактично — за поданням крайового провідника Степана Охримовича. Він опікав Бандеру й протегував йому від гімназійної пори.

За бурхливий чотирирічний період (1930–1933) Степана Бандеру польські поліціянти короткочасно затримували п’ять разів. У листопаді 1930-го — за антипольську пропаганду, а влітку 1931-го й навесні 1932-го — за спробу нелегального переходу польсько-чехословацького кордону. Відтак у березні 1932-го — у зв’язку з убивством комісара поліції Еміліана Чеховського, а в червні 1933-го — під час поїздки до Данцига.

Постійні арешти «крайовиків» польською поліцією призвели до плинності керівних кадрів. Тому здібний до конспірації студент Бандера кар’єрно стрімко зростав у підпільній спільноті.

Тут варто дещо прояснити.

У львівському академічному домі (гуртожитку), неафішованому осідку крайової екзекутиви, проживали студенти з усюд Західної України — східногалицького й західноволинського регіонів. Молоді націоналісти були поголовно між собою знайомі. Вони помилково вважали, що не потребують уникати взаємних публічних зустрічей.

Дві крайові конференції українських націоналістів у 1931-му і 1933 роках відбулися за участі осіб, які знали один одного. Першим зібранням керував Іван Габрусевич, а другим — Степан Бандера. Тому вони ставали легкою здобиччю польської поліції. Кого не запроторили в тюрму, того посадили до концентраційного табору.

У 1932–1933 роках Степан Бандера — вже заступник крайового провідника, а від червня 1933-го до червня 1934-го — крайовий провідник Організації українських націоналістів. Офіційно його затвердили на цій посаді на конференції українських націоналістів, що відбулася в Берліні 3–6 червня 1933-го.

За ліком він став восьмим крайовим провідником після Богдана Кравціва (виконував функції в лютому-листопаді 1929-го), Зиновія Пеленського (у листопаді 1929-го — червні 1930-го), Юліана Головінського (у червні — вересні 1930-го, позасудово страчений польською поліцією 30 вересня 1930-го), Степана Охримовича (у жовтні 1930-го — квітні 1931-го, помер після жорстоких катувань у польській тюрмі 10 квітня 1931-го), Степана Нижанківського (у квітні — червні 1931-го, передчасно покинув світ після тяжкої недуги), Івана Габрусевича (у червні 1931 — березні 1932-го), Богдана Кордюка (у травні 1932-го — січні 1933-го).

Цікаво, що Богдан Кордюк (1908–1988), прямий попередник Степана Бандери, лишень близько пів року протримався на тій посаді. Не через арешт польською поліцією. Провід українських націоналістів його звільнив, поклавши відповідальність за недбалу підготовку резонансної бойової акції в місті Городок у листопаді 1932 року. Експропріаційний напад на відділення державної пошти провалився та коштував кількох жертв.

Попри управлінські невдачі, німецькі та польські ув’язнення, Богдан Кордюк прожив плідно, надто після Другої світової у Мюнхені, як учений, педагог і журналіст. Остаточно залишив коло соратників Степана Бандери в лютому 1954-го, коли від Закордонних частин відокремилася Організація українських націоналістів за кордоном. Відійшов за межу вісімдесятилітнім.

Наступники Степана Бандери на посту крайового провідника теж недовго затримувалися. Осип Мащак (1908–1976) узагалі місяців зо два кермував (у липні — серпні 1934-го), Олекса Гасин (1907–1947) — наступних пів року. Урешті-решт, Лев Ребет (1912–1957) укріпився міцно аж на чотири роки — від лютого 1935-го до лютого 1939-го.

По-різному склалася доля тих яскравих людей. Осип Мащак, автор «Молитви українського націоналіста», підсудний на Львівському процесі разом зі Степаном Бандерою, у повоєнний час осів у Нью-Йорку, представляючи Закордонні частини ОУН. Олекса Гасин 31 січня 1949 року загинув у перестрілці у Львові як начальник головного штабу Української повстанської армії, сподвижник Романа Шухевича.

Лев Ребет після розколу націоналістів у 1940-му підтримував Степана Бандеру аж до принципових розходжень із ним у 1948-му та розриву — в 1954-му. Очолив Організацію українських націоналістів за кордоном. Загинув у Мюнхені за однакових обставин і від рук того самого убивці, що й опонент, але двома роками скоріше — 12 жовтня 1957-го.

Попередника на посту крайового провідника Лев Ребет схарактеризував загострено й тямовито:

— Його [Степана Бандери] організаційний сприт і реалістичний підхід до справ, що особливо корисно виділявся на тлі загального молодечого романтизму середовища ОУН, спричинили те, що (хоч він порівняно короткий час очолював організацію в Західний Україні і не вклав у її роботу нічого особливо питоменного та основоположного) серед оточення Академічного дому зумів здобути тривкіше місце. Він попросту став символом піднесення цього середовища, а посередньо всієї молоді того часу, і цю позицію не змогли захитати ні пізніший великий провал апарату, за який він формально відповідав, ні довгі роки його неприявності в роботі ОУН.

Географія тимчасових затримань, арештів, ув’язнень Степана Бандери вволю вражає. Фігурально кажучи, він був постійним клієнтом польської поліції та пенітенціарної системи. Потім — і німецької.

Візьмімо до уваги найперше міжвоєння — Другу Річ Посполиту. Бандера неодноразово потрапляв за ґрати в Калуші, Станіславові (Івано-Франківську), Львові, Варшаві. У нього чималий тюремний стаж як політичного в’язня. Його навіть засудили до страти, яку замінили довічним ув’язненням. Йому не давали засидітися на одному місці, етапуючи щороку з тюрми в тюрму — зі Святого Хреста біля Кельце — у Вронки поблизу Познаня, а звідти — в Берестя. Випадково вийшов на волю — у вересні 1939-го з прозаїчної причини несподіваного падіння держави, що прагнула ізолювати його від суспільства довічно.

На другому місяці, даруйте за тавтологію, Другої світової війни, або ж у жовтні 1939 року, Степан Бандера перебрався рядовим, хоч і заслуженим націоналістом з уже підрадянського Львова до тоді піднімецького Кракова. У центрі Західної Галичини відкрилися нові кар’єрні горизонти, щоправда, бунтівні та розкольні.

Не порозумівшись із Проводом українських націоналістів, у лютому 1940-го він очолив новостворену альтернативу — Революційний провід. Його повноваження підтвердив у квітні 1941-го «другий» Другий великий збір. Цей з’їзд становили, по суті, його прибічники. Тоді їхнє загальне число динамічно збільшувалося.

Отой керівний злет протривав не дуже довго — з півтора року. Як не парадоксально, відбувши понад п’ятиліття в польських в’язницях, Степан Бандера близько трьох із половиною років провів у нацистській неволі. Сумарно — майже дев’ятилітній термін. Немало. Та ще й з огляду на його короткий вік, себто прожите пів століття.

Річ у тім, що його 5 липня 1941 року арештувало гестапо у зв’язку з Актом відновлення Української Держави у Львові тижнем раніше, 30 червня. З концентраційного табору Заксенгаузен звільнений нацистами 27 вересня 1944-го, коли гітлерівська Німеччина доживала останні місяці. У Берліні плекали надію про співпрацю з ним. Як виявилося, невиправдану.

У лютому 1945 року Степан Бандера перегорнув нову керівну сторінку. Формально революційну ОУН від серпня 1943-го очолювало бюро проводу на чолі з Романом Шухевичем, який одночасно командував Українською повстанською армією. Не заперечуючи лідерство «крайовика» Шухевича в охопленій війною Україні, Бандера започаткував Закордонні частини ОУН, що фактично стали окремим об’єднанням емігрантів.

Склалася парадоксальна ситуація, що в дечому дзеркально схожа на стосунки «крайовиків» та «емігрантів» 1939–1940 років. Не випадково, що в 1948–1954 роках Закордонні частини розкололися. Степан Бандера періодично декларував відставку з поста голови проводу Закордонних частин, заявляв про особисте бажання вирушити підпільником безпосередньо в радянську Україну. Його соратники успішно відраджували від емоційних демаршів доти, допоки не поліг від отруйного пострілу бойовика з Москви.

Увійшовши в крайову екзекутиву, Степан Бандера конспіративно відвідував Австрію, Німеччину, Чехословаччину. До речі, одна зі штаб-квартир ОУН розмістилася в Берліні під вивіскою «Союз українських старшин у Німеччині».

У 1931–1934 роках кур’єрами між крайовою екзекутивою та Проводом українських націоналістів керував спеціальний зв’язковий Ярослав Рак, колись очільник Бандери-пластуна. Саме Рак розробляв маршрути руху нелегальної літератури з Литви, Румунії, Чехословаччини й вільного міста Данциг.

Оперуючи псевдонімами Баба, Лис, Ліс, Стефан, Стефанко, Малий або й Рих, Степан Бандера залучив мережу прикордонних пунктів для таємного переправлення друкованої націоналістичної продукції. Майстер підробок Микола Климишин виготовив посвідчення членів польського туристичного товариства, що давали право вільно перетинати польсько-чехословацький кордон. З цими документами Степан Бандера та Ярослав Рак безперешкодно добиралися на закордонні наради Проводу українських націоналістів.

Надміру вигадливо транспортували пакунки з органом Української військової організації — підпільною політичною газетою «Сурма». Вона виходила переважно щомісяця в Берліні в 1927-му і 1928-му, а в 1928–1934 роках — у Каунасі, тоді литовській столиці. «Сурму» нелегально поширювали на українських землях у складі Польщі накладом близько десяти тисяч примірників. Кольпортери (розповсюджувачі) постійно ризикували потрапити до рук чехословацької чи румунської поліції як контрабандисти, а до польської — ще й за державну зраду.

Щоб не розтаємничити місце друкування, з Каунаса почергово надсилали поштою пакунки з примірниками газети «Сурма» до кількох закордонних пунктів — Берліна, Данцига, Праги. З Данцига їх переправляли на галицькі терени, а з Берліна й Праги — до міста Чеський Тешин, а звідти — на Закарпаття.

Далі «Сурма» із Чехословаччини рухалася трьома маршрутами до Львова. Перший проходив через прикордонне тоді село Верхнє Студене (на закарпатському боці) до села Лавочне (тоді — територія Польщі), а потім на Стрий. Другий маршрут пролягав чехословацько-польським прикордонням через села Ясіня та Вороненко (казали — Воронянка), а третій — високогірними карпатськими стежками.

Ідеться про перехід у найвіддаленішій частині масиву Ґорґани. Туди діставалися шляхом із села Осмолода (нині Калуський район Івано-Франківської області) попід горами Ґрофа і Попадя. Далі прямували на тоді чехословацький бік. Нині це в межах Синевирської та Колочавської сільських громад Закарпатської області.

З першим напрямком польська поліція дуже швидко впоралася. У 1931-му вона перехопила майже всі нелегальні транспорти, якими опікувався Богдан Кордюк. З Праги в поселення на Закарпатті пакунки зі «Сурмою» доправляли тутешнім націоналістам, які прикопували їх в умовлених місцях, ближче до лінії кордону. За ними з польського боку приходили спеціальні зв’язкові.

У 1931–1932 роках Євген Онищук і Роман Мигаль під керівництвом референта пропаганди Степана Бандери перепачковували (нелегально перевозили) націоналістичну літературу з Ясіні, тоді прикордонного села на крайньому сході Чехословацької Республіки. Бандера саме вживав псевдо Баба й Рих.

Різноманітні видання націоналістів переховували брати Климпуші, власники ресторану в Ясіні. Прикметно, що в тому ресторані в липні 1934-го Іван Малюца передав уже знаного вояка-втікача Григорія Мацейка під опіку Ярославові Барановському, представникові Проводу українських націоналістів.

Завваженою контрабандою через чехословацько-польський кордон Мигаль й Онищук займалися до 12 червня 1932-го, коли їх арештувала польська поліція, запідозривши в належності до українських націоналістів. Мигаля звільнили за рік — 3 червня 1933-го. Онищук відбув у тюрмі півтора року.

У 1931–1934 роках Ярослав Карпинець і Микола Климишин успішно переправляли нелегальну літературу між прикордонними сілезькими містами Чеський Тешин (Чехословаччина) і Бельсько-Бяла (Польща). Чи не найнадійніший маршрут освоїли за наказом Степана Бандери. Згідно з його дорученням, Карпинець започаткував іще й таємну хімічну лабораторію в Кракові. Отримав у 1932-му для цього сто п’ятдесят злотих особисто від Бандери.

Щоб зменшити накладні витрати й залежність від ризикованих закордонних поставок нелегальної продукції, диверсифікувати й урізноманітнити пропагандистські можливості, крайова екзекутива вирішила розгорнути власні видавництва на своїх добре освоєних теренах.

Наприкінці 1930 року в схованці в селі Завадів (нині Стрийського району Львівської області) запрацювала підпільна друкарня. Згодом її з безпекових мотивів перемістили на вісім кілометрів південніше — в спеціально підготовлене приміщення в селі Монастирець. За видавництво безпосередньо відповідав Олекса Гасин, який тісно взаємодіяв зі Степаном Бандерою, референтом пропаганди крайової екзекутиви.

Потрібні матриці виготовляли на легальній львівській друкарні під наглядом підпільної редакційної колегії на чолі з Ярославом Старухом. Потім перевозили до Завадова чи Монастирця, де розміщали друкарську машину. Зв’язковий Григорій Мельник постачав розхідні матеріали — папір, фарбу тощо.

Найчастіше гроші на друкарські потреби й переправлення видань Мельник отримував від самого Бандери або від його довірених осіб Івана Малюци чи Ярослава Стецька.

Польська поліція викрила підпільну друкарню аж 17 січня 1934 року. Доти там вийшло чимало назв брошур, листівок, відозв і декларацій. Листівки зазвичай були тематичними, прив’язаними до визначних дат українського історичного календаря. Ішлося про дні Листопадового чину, Злуки українських земель, смерті вояків Василя Біласа й Дмитра Данилишина (обидва страчені в польській тюрмі у Львові на Різдво 1932-го), Ярослава Любовича й Григорія Пісецького (загинули відповідно 6 березня 1929-го у Львові та 30 липня 1930-го в місті Бібрка внаслідок невдалих експропріацій) чи Свята могил, яке відзначали на Зелені свята, або Трійцю.

Коли 24 грудня 1932-го польська влада стратила Василя Біласа й Дмитра Данилишина, Степан Бандера й Роман Шухевич провели масштабну поминальну акцію. О шостій ранку, в момент виконання вироку з повішення націоналістів, забили в дзвони в усіх греко-католицьких церквах Львова. В усьому галицькому регіоні референтура пропаганди крайової екзекутиви опосередковано замовила служби Божі за упокій душ Біласа й Данилишина.

Експропріаційна невдача воістину переросла в національну трагедію. Напад на пошту в Городку готувався кілька місяців. За підготовку цього завдання безпосередньо відповідали крайовий провідник Богдан Кордюк, бойовий референт Роман Шухевич та його помічник Микола Лебедь. Для участі в операції відібрали дванадцять вояків.

У лави українських націоналістів пробрався польський агент Роман Барановський, від якого потім публічно відреклася через крайові газети вся родина, а рідний брат Ярослав і поготів. Отож відомості, що на пошті нема озброєної охорони, виявилися помилковими. Коли вояки наказали присутнім підняти руки вгору, пролунали постріли. У когось не витримали нерви.

Щойно нападники покинули пошту, як їх обстріляли з будинку неподалік. Володимир Старик отримав смертельну кулю, а Юрій Березинський, брат дружини Романа Шухевича, пораненим застрелився. Решта втекли.

Василь Білас і Дмитро Данилишин пробралися на станцію Наварія Глинна, але наскочили на поліцію, що перевіряла документи в усіх пасажирів. Данилишин вихопив із кишені револьвер, застрелив поліціянта й поранив другого. Обох, Біласа й Данилишина, схопили наступного дня в селі Розвадів розлючені українські селяни як сільських грабіжників. Так їх дезінформували перед тим польські поліціянти.

Двадцять другого грудня у Львові Дмитро Данилишин, Василь Білас і схоплений окремо Маріян Жураківський були засуджені до страти. Провину ще одного арештанта Зенона Коссака не змогли довести.

Президент Польщі Ігнацій Мосцицький замінив Жураківському страту п’ятнадцятирічним ув’язненням. Біласа й Данилишина повісили наступного дня у дворі львівської в’язниці Бригідки.

— Мені тільки дуже шкода, що я не можу ще раз померти за Україну, — начебто попрощався Данилишин з ешафота.

Насправді, проходячи повз адвокатів, він крикнув:

— Щиро прощаю вас! Хай живе Україна!

А Білас нібито вигукнув:

— Хай живе Укр…

Доказати начебто не встиг — затяглася петля.

Насправді він промовив те саме, що й Данилишин:

— Щиро прощаю вас! Хай живе Україна!

На виході з в’язниці зібрався гурт журналістів. У переповнених храмах Львова та інших міст краю відлунювали дзвони й пройшли поминальні відправи. Польська поліція не втручалася й не перешкоджала, побоюючись масових бунтів і затяжної непокори.

Кажуть, що задум перетворити провалену бойову акцію на національну трагедію належав особисто Степанові Бандері. Розпочали з видання масової літератури про загиблих. День їхньої страти став днем загальної жалоби. Панахидами й маніфестаціями будили національну гідність і політичну свідомість.

Ще раніше серед українського населення утвердився культ стрілецьких могил. Збережені поховання січових стрільців нагадували про всіх загиблих за незалежну Україну. На них ставили хрести, обсаджували квітами, відправляли поминальні служби. У селах, де таких могил не було, насипали символічні з хрестом. Щоправда, періодично їх нищили вандали — польська поліція та польські націоналісти.

Націоналісти-«крайовики» так само заповзято провели антимонопольну кампанію. Її спрямували проти вживання алкогольних і тютюнових виробів. Оскільки алкоголь і тютюн у той час були монополією Польської Республіки, то їх виробляли виключно державні підприємства. Завдяки тому бюджет Другої Речі Посполитої значно поповнювався.

Щоб підірвати фінансову стабільність Польщі, що вела репресивну національну політику, а також утвердити здоровий спосіб життя, Організація українських націоналістів на початку 1933-го розпочала широкомасштабну «Антимонопольну акцію». Крайова екзекутива відразу надала їй характеру виразного національного спротиву.

Усіх патріотів зобов’язали відмовитися від пиття горілки та тютюнопаління і з уваги на здоров’я, і з ощадливості, і з політичних мотивів. Адже досі вони своїми грошима фінансували ворожу державу.

— Геть з українських сіл і міст горілку і тютюн, бо кожен сотик [копійка], виданий на горілку й тютюн, збагачує фонди польських займанців, які вживають їх проти українського народу, на закріплення польського панування на західних землях України, — невідчепливо закликали націоналістичні летючки зусібіч.

Щоб утілити поставлені завдання в повному обсязі, до того ж на довготривалій основі, крайова екзекутива запланувала різнобічні постійні заходи. Почали профілактичним пропагуванням шкідливості алкоголю. Для того проводили тематичні курси, лекції, з’їзди, віче в містах і селах. Для найширшої авдиторії видавали й поширювали відповідні книжки й спеціальні числа часописів. Навіть засновували безалкогольні готелі.

Намічене націоналісти впроваджували з розмахом через масові легальні громадські товариства «Просвіта» і «Відродження». Останнє діяло від 1909 року саме як протиалкогольне й протинікотинне.

Унаслідок «Антимонопольної акції» стрімке падіння попиту на спиртне й тютюн стало очевидним. Отож призвело до серйозних втрат у надходженнях до державного бюджету Польщі. Мільйони злотих, які доти витрачалися на горілку, тепер селяни й міщани могли раціонально спрямувати на корисні сімейні видатки. Як ішлося у звітах, вони більше вільного часу проводили в родинному колі або в читальнях «Просвіти».

Відтоді алкогольних напоїв на гостинах поменшало в усьому регіоні. Якщо вживали фабричну горілку, то мінімально. Пили її зовсім символічно маленькими келишками. Замість того на столах у збанках у найширшому асортименті стояли підсолоджені фруктові води — вишнівка, грушівка, малинівка тощо.

Варто згадати, що й сільське весілля рідної сестри Степана Бандери та святковий обід після його вінчання в Кракові цілковито були безалкогольними.

Відчувши сильну суспільну підтримку, Організація українських націоналістів скористалася в багатьох населених пунктах звичаєвим інститутом мужів довір’я для системного національно-патріотичного виховання. Вони вели багатогранне просвітництво, невсипуще розвивали мережу народних бібліотек, самоосвітніх і мистецьких гуртків.

Загалом націоналісти інформаційно супроводили масовими виданнями кожну свою велику акцію — саботажну, відплатну (диверсійну), антимонопольну, шкільну. Наклади листівок і брошур коливалися від кількох десятків до ста тисяч примірників.

Типовий приклад. Тільки під час протестної «Шкільної акції» восени 1933-го підпільники поширили майже сто тисяч листівок під назвами «Український народе!», «До українських батьків і матерів!», «До українських приятелів та шкільних дітей!», а також шість тисяч брошур «До боротьби за душу української дитини!».

Нерідко націоналісти свої листівки потайки видавали в державних або приватних друкарнях Львова, залучивши чи найнявши потрібних осіб.

Як описується, у визначений день під гаслом «Вимагаємо українських шкіл! Геть польських учителів!» учні викидали зі шкільних приміщень польські державні герби й прапори, відмовлялися відповідати вчителям польською мовою, вимагали від учителів-поляків забратися до Польщі. У тому взяли участь тисячі школярів.

«Ми мусимо перейти від оборони до рішучого наступу проти польського панування, то є проти польської держави й польського духу на всіх ділянках нашого життя, в першу чергу, у школах», — говорилося у стислому зверненні націоналістів до українських батьків і матерів.

До акції спонукали освітні нововведення в польському законодавстві 1932 року, що суттєво погіршили навчання українською мовою. Вона мала масовий характер. У ній взяли участь десятки тисяч українців. Тривалий масштабний захід провели вдало, сколихнувши все суспільство з відгомоном у світі.

Польська влада вдалася до численних репресій та судових процесів. Найбільший суд — проти двадцяти трьох українців — тривав у Перемишлі шістнадцять днів. Завершився 6 червня 1934-го тюремними вироками. Активістів «Шкільної акції» позбавили волі терміном від трьох до семи років.

Агітаційні листівки, що масово розходилися серед людей, називали летючками. Організація українських націоналістів закликала до цілеспрямованого спротиву асиміляційній політиці Другої Речі Посполитої.

— Ви, молоді українці, виборюйте для себе рідну, справжню українську школу, в якій вас учитиме щирий, кохаючий свою землю і нарід, учитель-українець, — зверталися до земляків пропагандисти-«крайовики», якими керував Степан Бандера. — Школу, в якій учитимуть вас любити свою рідну землю Україну, свій український нарід і шанувати своє славне минуле. Боріться за школу, з якої ви вийдете справжніми синами свого народу й землі, борцями за кращу долю й волю. Не чекайте, щоб вам хтось виборов власну українську школу, але самі ставайте до боротьби! Дружньо! Як один! Спільною лавою!

В іншій відозві до українських учнів акцентувалося на тому, що школи й учителів польська держава прагне упокорити. У Варшаві хочуть продукувати «вірних рабів», слухняних і покірливих громадян.

— Вони [польські можновладці] хочуть вас навчити ненавидіти все українське й кохати все польське, — заклично зверталися до школярів націоналісти. — Вони хочуть зробити вас зрадниками українського народу… Тому не дайте, щоб з вас вороги зробили яничарів! Не дайте, щоб ляхи обернули вас у своїх слухняних рабів! Ви маєте бути лицарями й борцями за волю України! Перед вами велика свята боротьба.

«Шкільна акція» протривала три місяці та на початку 1934-го, по суті, завершилася. Важливих зрушень не досягли. Польську освітню систему не вдалося похитнути. Не змогли добитися жодних полегшень українським школам. Сталося це через те, що акцію націо- налістів не підтримали українські політичні партії — і з лівого, і з правого таборів. Усі вони саме нормалізовували відносини з офіційною Варшавою.

Протест супроти полонізації української освіти став останньою масовою націоналістичною акцією, що практично втілювала кабінетну концепцію перманентної революції. Усі проведені акції — саботажна, диверсійна, антимонопольна, шкільна — віддзеркалили як здобутки, так і прогалини націоналістів.

Найбільше не виправдався розрахунок, що гаслами та ідеями вдасться революціонізувати населення. Унаслідок арештів провідних «крайовиків» у 1934 році вже й не було кому організовувати масові виступи. Вистраждана молодими гарячими головами концепція перманентної революції тихо спочила.

Як уже знаємо, до крайової екзекутиви Степан Бандера долучився, коли її очолив Степан Охримович. Він призначив підопічного референтом пропаганди. Ця робота вимагала вміння налагоджувати стосунки з людьми, які стояли вище за віком, досвідом, інтелектом.

Бувши студентом і проживаючи у Львові — провідному інтелектуальному центрі міжвоєнної Польщі, Степан Бандера мав змогу зростати в середовищі вельми освічених однодумців. Це Михайло Колодзінський (1902–1939), Степан Ленкавський (1904–1977), Зенон Коссак (1907–1939), Іван Мітринга (1907–1943), Ярослав Старух (1910–1947), Дмитро Мирон (1911–1942), Лев Ребет (1912–1957), Ярослав Стецько (1912–1986). Спільно вироблена ними тактика поглибила концепцію перманентної (постійної) революції.

Відповідно до тої системи поглядів український народ міг здобути національне визволення та власну державу тільки шляхом збройної боротьби. Про це вже мовилося. Націоналісти бачили себе місіонерами в суспільних приготуваннях до всенародного повстання. Для того вони провадили безкомпромісну пропаганду революційних ідей, щоб плекати серед українців нестримні наміри подолати своїх ворогів. Де-факто йшлося про морально-психологічну мобілізацію найширших верств населення.

— Ми можемо й мусимо посіяти на українських землях нелегальні відділи Організації українських націоналістів, яких завданням було б підсилювати невдоволення та ненависть до займанця [загарбника], держати маси в стані революційного кипіння, — визначив лідер націоналістів Євген Коновалець. — Ми мусимо виховати провідників української революції, які, коли прийде час почати повстання, вміли б зразу теж і організаційно охопити ті маси, і повести їх до перемоги.

Коротко кажучи, тренувальним плацдармом для Організації українських націоналістів стало повсякчасне розхитування польського панування на західних українських землях, щонайменше в трьох воєводствах — Львівському, Станіславівському, Тернопільському. Зрозуміло, ніяк не вдавалося буквально втілити програмне гасло про те, що кожен метр української землі повинен горіти під ворожими ногами.

Одначе згадана організація докладала максимальних зусиль, щоб виховувати непохитних учасників революційного руху, а саме їхню вольову стійкість. Тому до пріоритетних належав військовий вишкіл своїх прихильників для успішного збройного повстання. Його планували, наприклад, якби Польща розпочала війну проти держав-сусідів. Найголовніша мета — використати воєнну ситуацію для відновлення суверенної України та створення її потужної армії.

Таку позицію принаймні задекларували після численних зустрічей, проведених головою Проводу українських націоналістів Євгеном Коновальцем. Згідно з даними польської поліції, вони відбувалися в чехословацькому курортному місті Карлові Вари (німецька назва — Карлсбад). У них Степан Бандера взяв участь відповідно до свого статусу.

До того ж у 1932-му його запросили на «Віденську конференцію». Її з конспіративних міркувань насправді провели не в Австрії, а в сусідній Чехословаччині, у Празі. Саме на ній було вирішено остаточно влити Українську військову організацію в Організацію українських націоналістів. Доти таке входження було чисто формальним. Відтепер «військовики» стали бойовою референтурою всієї ОУН, а бойовий референт, як важлива посадова особа, входив у крайову екзекутиву.

В «архіві Сеника» згадувався багато разів у подробицях молодий чоловік із псевдонімами Баба, Лис або Ліс. Вони збіса реалістично відобразили підпільне повсякдення саме Степана Бандери, надто закордонні вояжі.

У касовому звіті за березень 1932 року відбито, що «побут Лиса» обійшовся ОУН у сумі дев’яносто дев’яти чехословацьких крон. Він саме проживав 8–9 березня в Празі, прибувши на нараду, на яку запросили чотирьох «крайовиків».

За три місяці, 3 червня, в Берліні відбулася конференція Проводу українських націоналістів, в якій так само взяли участь делегати крайової екзекутиви з Лисом на чолі. Вони прибули через Данциг — тією дорогою, на якій Бандеру польська поліція в Тчеві зупиняла за день перед нарадою, 2 червня.

На конференції в Празі в липні 1932-го Степан Бандера виступав із важливих політичних та організаційних питань. Він фігурував у документах «архіву Сеника» як заступник крайового провідника. Ще до Берлінської конференції в червні 1933 року був вказаний провізоричним (тимчасовим) керівником крайової екзекутиви. Потім справді ним іменований.

Степан Бандера постійно контактував — листовно й особисто — із закордонним керівництвом ОУН. Надто в 1933 році. У квітні мав зустріч із Євгеном Коновальцем, яка призвела до скликання Берлінської конференції. На ній остаточно затвердили його крайовим провідником. У липні зустрічався з Омеляном Сеником, а на початку жовтня — звітував про «Шкільну акцію» та атентат на куратора Єжи Гадомського, здійснений 23 вересня.

Загалом упродовж 1933-го у вільному місті Данциг і німецькій столиці Берлін Степан Бандера мав кілька авдієнцій з Євгеном Коновальцем. У тих довірливих розмовах він пропонував і погоджував тактичні новації розгортання націоналістичного руху. Коновалець багато чого взяв до уваги й схвалив до виконання. Зрозуміло, ухвалив і доленосне кадрове рішення.

У Берліні 3–6 червня 1933 року відбулася конференція Проводу українських націоналістів із представниками екзекутиви західних українських земель. Її учасники затвердили нового крайового провідника Степана Бандеру та його програму подальших дій. У військово-політичній площині йшлося про відмову від експропріацій. Доцільними визнано атентати — акти індивідуального терору — проти польських і пропольських, радянських і прорадянських діячів. Визначено пріоритетність масових акцій бойкоту й просвітництва. Вирішили бойкотувати польську освітню систему, про що мовилося вище.

Отож у червні 1933-го Степана Бандеру нарешті офіційно призначили крайовим провідником. Його головним осідком залишилося місто Львів, а саме Український академічний дім по вулиці Юзефа Супінського (нині Михайла Коцюбинського).

Найперше під орудою Бандери відразу змінилася бойова діяльність націоналістів у крайовому вимірі. Експропріація (пограбування) державних установ практично припинилася. Усі бойові акції скеровували в інше річище. Їхніми жертвами ставали значні та помітні службовці з польських державних органів як регіональних, так і центральних. Окремою категорією виділили колаборантів — прислужників польської влади й активних радянофілів.

«Акти індивідуального терору супроти найвизначніших представників окупаційної влади — це приклад акцій, в яких їхній безпосередній ефект та політично-пропагандивний капітал, як їх наслідок, ми ставимо нарівні, — відзначив у своїй програмі Степан Бандера як крайовий провідник. — Тероризуванням ворога й спрямуванням уваги мас на безпосередню боротьбу створюється стан, який зближає хвилину остаточного зриву. Ці революційні акти вдаряють по всяких угодовецьких затіях, викликають у душах мас ворожість і ненависть до окупанта та копають прірву між ним і нами».

Загалом бойова діяльність націоналістів велася на засадах, опублікованих у 1929 році в газеті «Сурма» — органі Української військової організації. Передбачалося застосовувати революційний терор у межах національної самооборони. Його морально виправдовували, оскільки це була відповідь на вороже насильство. Ним провокували напружену й нестабільну політичну ситуацію, перешкоджаючи ворожій владі вільно почуватися на українських землях.

Терор також слугував вагомим інструментом посилення ідеологічного впливу серед усього українського народу, розвиваючи його політичну свідомість. Це по-перше. Також у такий спосіб попереджали польську верхівку, що українці не припинять визвольну боротьбу, доки не здобудуть самостійної держави. По-третє, так легше відкрити очі світовій громадськості на те, що український народ усіма силами прагне своєї незалежності.

Приховані та відкриті опоненти закидали Степанові Бандері, що він очолив крайову екзекутиву підступом. Мовляв, незаслужено усунув із керівництва багатьох. Радикально змінив напрями дій. Відтоді «крайовики» перейшли до терору з таким розмахом, що Українська військова організація стала зайвою.

Новий провідник справді переформатував крайову екзекутиву, змінивши структурно й розширивши чисельно. Організаційну референтуру перебрав Іван Малюца, який досі був заступником Зенона Коссака, бойового референта. Ідеологічно-політичну референтуру розділили. Політичним референтом залишився Володимир Янів, а його заступником призначили Богдана Кравціва (першого крайового провідника). Кравців щойно повернувся з в’язниці, де відбув трирічний термін позбавлення волі за напад на поштову карету біля міста Бібрка 30 липня 1930 року.

Ідеологічну референтуру очолив Ярослав Стецько. Пропагандистською референтурою керував Ярослав Спольський із заступниками Осипом Николишиним й Адріаном Горницьким. Вони займалися лише розповсюдженням підпільної літератури, незалежно від того, де її друкували — в рідному краї чи за кордоном.

У 1933–1934 роках «крайовики» наростили безперебійне постачання нелегальних видань двома додатковими осередками. Вони діяли в Кракові під опікою Миколи Климишина, Ярослава Карпинця, Лева Зацного та на галицькій Гуцульщині з ініціативи Миколи Левицького та Євгена Онищука.

Львів став одним з центрів розподілу пропагандистських ресурсів. Власники кількох конспіративних квартир приймали, переховували й видавали цілими партіями найрізноманітнішу друковану продукцію.

Наведемо велемовний приклад. У березні 1934-го в помешканні греко-католицького священника Теодозія Андруховича по вулиці Кривчицька дорога у Львові польська поліція вилучила майже тисячу сімсот примірників підпільних видань. Саме тоді на головному львівському залізничному вокзалі арештували кур’єра — згаданого Осипа Николишина. У нього вилучили близько трьох сотень примірників націоналістичної преси.

Унаслідок масованих спеціальних операцій польської поліції були ліквідовані підпільні друкарні, котрими керували референти крайової екзекутиви. Тому перестала виходити місцева нелегальна періодика, зокрема й «Бюлетень» крайової екзекутиви. Також майже зупинився потік надходжень закордонних видань.

Польська поліція знайшла «кольпортерську станицю» (осередок переправлення) в Кракові 14 червня 1934 року. Її ініціатори Ярослав Карпинець і Микола Климишин опинилися в слідчому ізоляторі. Були розгромлені пункти розподілу націоналістичної літератури, багатьох редакторів, видавців і розповсюджувачів арештували.

Як крайовий провідник, Степан Бандера спеціальний акцент робив на бойовому напрямку. Улітку 1933-го він розпорядився, щоб окружні та повітові екзекутиви визначили осіб, які могли б перейти до диспозиції (у підпорядкування) бойового референта крайової екзекутиви. Тоді в терористичних актах як організатори, виконавці, розвідники чи постачальники зброї та амуніції проявили себе Роман Шухевич, Богдан Підгайний, Іван Малюца, Роман Мигаль, Євген Качмарський.

Роман Шухевич і Богдан Підгайний дружили з дитячих літ. Обидва вступили до Української військової організації, а 19 жовтня 1926 року взяли участь у вбивстві шкільного куратора Станіслава Собінського у Львові. Обидва були інженерами за освітою. Щоправда, Шухевич — випускник Вищої політехнічної школи у Львові, а Підгайний — такого самого інституту в Данцигу, де студіював у 1926–1932 роках. Там само й секретарював у «Союзі українських старшин». Його комендантом (головою) був Євген Коновалець, а заступником — Ріхард Ярий. У ньому готували майбутніх старшин (офіцерів) української армії.

Після закінчення офіцерських курсів Богдан Підгайний склав екзамен. Його навіть відправляли з місією до впливових українських політиків у Львові, щоб вони у швейцарському посольстві у Варшаві запобігли депортації Євгена Коновальця з Женеви.

Отримавши фаховий диплом у Данцигу, Богдан Підгайний повернувся до Львова через кілька днів після експропріаційного нападу на пошту в Городку в листопаді 1932-го. Його відразу заарештували, підозрюючи, що він приїхав за грошима з того пограбунку. У першій половині 1933-го Підгайний для алібі мешкав у селі Нивиці (нині Лопатинська громада Львівської області), де вчителював батько. Тимчасово відійшов од справ. Одначе влітку того року почав співпрацювати з Бандерою.

Богдана Підгайного конспіративно називали Биком, Доктором або Куфою. За дорученням крайового провідника Степана Бандери на псевдо Баба й Малий, він восени 1933 року очолив один із двох бойових відділів українських націоналістів у Львові. До відділу належав Іван Ярош і Євген Качмарський, якому підлягала «трійка»: Мирон Королишин, Григорій Мацейко й низькорослий молодик із невідомим ім’ям і прізвищем на псевдо Залізняк.

Шефом бойової розвідки був Роман Мигаль, якого саме випустили з тюрми. Йому підлягала дівоча розвідувальна «п’ятірка» під орудою Марії Кос. Важко захворівши, вона померла двадцятилітньою 13 серпня 1934 року. Її рідний брат Анатолій Кос-Анатольський — визначний український композитор. У цій «п’ятірці», крім Марії Кос, були Дарія Гнатківська, Катерина Зарицька, Олена Недзвєцька, Віра Свєнціцька. Їм було від двадцяти до двадцяти трьох років.

Станом на 1934 рік українські націоналісти перебували на пікові своєї дотеперішньої могутності. Крайова екзекутива під проводом Степана Бандери навіть вирішила готувати в Карпатах «зелені кадри» — керівне ядро партизанського руху.

Задум породили небезпідставні очікування нової пацифікаційної хвилі та посилення репресивної політики офіційною Варшавою. Бандера передбачав, що польська влада створить концентраційні табори для українців. Тому пропонував формувати «зелені кадри», щоб не допустити ув’язнення української молоді.

Молоді українці мали б не тільки ховатися по лісах, але й вести партизанську боротьбу. Згідно з планом, усі розконспіровані «крайовики» мали перейти в глибоке підпілля. Об’єднавшись у збройні партизанські загони, вони за зручної нагоди мали атакувати ворожу владу.

Як пізніше доводив Микола Климишин, нездійсненний проєкт Степана Бандери з підготовки «зелених кадрів» логічно передував появі Української повстанської армії.

Наприкінці 1946-го генеральний суддя Закордонних частин ОУН Лев Ребет аргументовано висловився перед усім проводом проти будь-якого представлення Степана Бандери батьком-засновником і творцем УПА. Позаяк він ані фізично, ані ідейно, ані організаційно до того не причетний, бо перебував у концентраційному таборі в багатолітній суворій ізоляції.

Новостворений Антибільшовицький блок народів на чолі з Ярославом Стецьком і щомісячний журнал «Визвольна політика» (головний редактор Федір Вовк на псевдо Іван Вовчук) відстоювали протилежну думку.

— Така поведінка компрометувала визвольний рух і була неморальною супроти справжніх творців і командирів Української повстанської армії, — запротестував Лев Ребет, змусивши відкинути викличне уславлення й гротескне привласнення чужих заслуг.

Навзаєм у найближчому оточенні Степана Бандери його ревниво пробували зацькувати, натякаючи на «енкаведівську провокацію» — лиття води на ворожий московський млин. Подібне не похитнуло праведний настрій Лева Ребета, який мав глибокий аналітичний розум і нахил до критичного мислення. Невдовзі він розважливо поглибив свої міркування проти звичної течії вихваляння невиправних еміграційних шанувальників жанрової стилістики, сюжетно належної до культу вождя:

— Ніхто ніколи не ставив питання відповідальності Степана Бандери за заламання середовища крайової екзекутиви й розкриття поліцією всього апарату ОУН у Західній Україні в 1934 році. Важко приписати йому суб’єктивну вину за не зовсім відповідний добір людей на окремі провідні становища, бо ці люди були, як і він сам, уже витиповані на ці становища всім середовищем, головно згаданими попередніми керівними постатями в ОУН на батьківщині. Також не відповідає суб’єктивно Степан Бандера за недостатню конспірацію, бо цей недолік був загальним явищем і він виникав з браку належного досвіду, за який довелося дорого платити.

Проте на карб йому Ребет усе-таки поставив невиправдану гіперактивність:

— Може, найбільшу відповідальність несе Степан Бандера за форсування масових пропагандивних виступів ОУН і за велике перетяження організаційної мережі. Це форсування великою мірою спричинилося до пізнішого цілковитого розкриття апарату й мало не до тотального знищення організації.

Отож відколи Степана Бандеру затвердили крайовим провідником, він одразу розширив бойові акції — терор проти польських і закордонних радянських службовців, українських прихильників польської та радянської держав. Однодумці Бандери вважали, що на той час це був єдиний спосіб сколихнути світову громадськість і вказати на свавілля польської поліції та військових, які суворо карали корінне населення за найменшу непокору. Водночас так привертали увагу до московського терору голодом — штучного голодомору задля винищення Великої України.

Слід нагадати, що від самого початку існування Організація українських націоналістів протистояла й опонувала прорадянським силам у Другій Речі Посполитій. Зокрема, «Українському селянсько-робітничому соціалістичному об’єднанню», або «Сель-Роб» (заборонене у вересні 1932-го польською владою) та Комуністичній партії Західної України (розпущена в серпні 1938-го рішенням виконавчого комітету Комуністичного інтернаціоналу в Москві), які були дієвими інструментами в просування інтересів Радянського Союзу в регіоні, бо наростили вагу завдяки безперебійному зовнішньому фінансуванню.

Націоналісти повсякденно поєднували переваги таємної та відкритої суспільної діяльності. У своїх політичних цілях вони якнайширше ненав’язливо використовували розгалужені осередки незалежних громадських національно-культурних і соціально-просвітницьких товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Відродження» та інших легальних об’єднань. Найперше з їхньою допомогою в пізнавальних доповідях і принагідних дискусіях пересічній авдиторії доносили переконливу аргументацію про злочинну сутність більшовицького режиму й небезпечні наслідки радянофільства.

У 1932–1933 роках, під час безпрецедентного геноциду в радянській Україні, Організація українських націоналістів, як і впливові представники суспільства всієї Західної України, провела потужну роз’яснювальну антибільшовицьку кампанію. Загибель мільйонів східних українців від державного терору голодом вони цілком послідовно трактували наслідком спланованих у Москві злочинних дій з тотального упокорення та денаціоналізації українського народу.

Крайова екзекутива, в якій пропагандою відав Степан Бандера, а від червня 1933-го її очолював, доручила найкращим своїм оратором виголосити на всіх можливих студентських зібраннях спеціальні доповіді. Націоналісти долучилися до легальних об’єднань, які цілеспрямовано й гучно перед усім світом викривали злочинні геноцидні дії СРСР.

Масштабна за розмахом політична кампанія підірвала прорадянські настрої та структури на західних українських землях. Не обходилося без гострих дискусій та фізичних сутичок між націоналістами й радянофілами в окремих містах і сільських місцевостях.

Коли крайовим провідником призначили Степана Бандеру, то важливого значення набули саме антирадянські акції. До того ж не тільки звичні пропагандистські, а й бойові.

Протестуючи проти небаченого штучного голоду, влаштованого Кремлем, 21 жовтня 1933 року бойовик Микола Лемик вчинив замах на Олексія Майлова, секретаря консульства СРСР у Львові, повноважного представника московського диктатора Йосипа Сталіна для контролю над дипломатичними установами Радянського Союзу на території Другої Речі Посполитої, а, по суті, розвідника під прикриттям.

Рішення про замах на високопоставленого радянського посадовця було ухвалено ще на Берлінській конференції Проводу українських націоналістів на початку червня 1933-го. Безпосередньо атентат здійснено за наказом Степана Бандери.

Ще одна бойова акція відбулася 12 травня 1934 ро- ку — розвідниця крайової екзекутиви Катерина Зарицька підклала бомбу, що вибухнула, в друкарні, де тиражували львівську радянофільську газету «Праця».

Один із кращих піротехніків ОУН Ярослав Карпинець виготовив у Кракові спеціальні повітряні балони для переправляння й розкидання націоналістичних летючок над радянською Україною. Також виготовили радіоприймачі для можливого зв’язку з кур’єрами на радянському боці.

З плином часу прагматично судити доволі складно, чи мало все це реалістичну основу. Одначе деякі мемуаристи переконують, що саме за рекомендацією Степана Бандери Євген Коновалець доручив Іванові Мітринзі організаційний зв’язок зі східними українцями.

Мітринга очолив окрему автономну референтуру з «підсовєтських справ» й особисто підбирав помічників, контактуючи з Коновальцем без посередників. Працівники референтури переправляли нелегальну літературу в радянську Україну й отримували звідти потрібну інформацію найширшого спектра.

Повторимося. У 1932–1933 роках у радянській Україні лютував штучно організований голод, унаслідок якого загинули мільйони людей. У Західній Україні прокотилися масові акції на всебічну підтримку приречених, які голодували. Провід українських націоналістів у червні 1933-го вирішив на безкарний московський терор голодом відповісти вбивством радянського консула у Львові.

Важливі деталі про події, що передували терористичному акту у львівському консульстві Радянського Союзу, польська поліція з’ясувала в націоналістів-вояків Богдана Підгайного й Романа Мигаля після їхнього арешту.

Отже, Степан Бандера дізнався про наміри політичних конкурентів. Парламентська партія — Українське національно-демократичне об’єднання — анонсувала демонстрацію протесту проти масових переслідувань українців у СРСР. Організація українських націоналістів вирішила її випередити гучним вбивством радянського консула у Львові. Провід українських націоналістів обумовив, що виконавець повинний відразу здатися польській поліції та з належним резонансом відбути публічний судовий процес.

Розглядали варіант підриву в консульстві годинникового механізму в малій валізці. Та розсудили інакше. Від бойової референтури крайової екзекутиви Степан Бандера зажадав добровольця для виконання атентату.

Зголосилися п’ятеро добровольців безпосередньо до бойових референтів: троє — до Романа Шухевича, ще двоє — до Богдана Підгайного. Націоналісти-підпільники Володимир Нидза і Володимир Маєвський порекомендували Ксаверію Брудасу (Романові Шухевичу) кандидатуру Миколи Лемика. Від Шухевича в потрібну мить Лемик отримав револьвер для атентату. Зброю припасли Мигаль і Підгайний.

Степан Бандера непослабно тримав руку на пульсі всієї акції. Він познайомив Романа Мигаля з Марією Кос. З її допомогою розвідали систему охорони й спосіб життя радянського консула у Львові. Мигаль попросив навідатися в консульство приятеля Романа Сеньківа під виглядом особи, яка бажала емігрувати в СРСР. Сеньківа найбільше цікавило розташування службових кімнат. Свої спостереження він переказав Мигалю, проілюструвавши начерком плану й ескізом портрета посадовця, котрого помилково сприйняв за консула. Навсправжки це був щойно призначений секретар Олексій Майлов. Усі малюнки Мигаль передав Бандері.

Окрім того, Роман Сеньків за дорученням Романа Мигаля на якомусь університетському посвідченні прикріпив фото Миколи Лемика, яке принесла Марія Кос. Підгайний передав підроблений документ Бандері, а той — адресату.

Бандера тривало розмовляв із Лемиком, давав інструкції. На початку жовтня вони зустрілися в Личаківському парку. Проговорили кілька годин — найперше про політичну ситуацію та голодомор у Великій Україні.

Потім, як говорилося, Роман Сеньків пішов до консульства, начебто бажаючи виїхати до Радянського Союзу. Він сумлінно виконав прохання, описавши технічні подробиці приміщення і гіпотетичного консула. Бойовий референт Роман Шухевич повторно накреслив схематичний план консульської будівлі та розробив у деталях сценарій замаху. Вибрали Миколу Лемика, студента.

Як націлили Бандера і Шухевич, Лемик мав на прийомі застрелити консула та здатися винятково польській поліції. На відкритому суді мав оголосити, що вчинив політичне вбивство за наказом ОУН на знак протесту проти голодомору в радянській Україні.

Операцію ретельно готувала бойова референтура крайової екзекутиви. Усі ниточки сходилися до крайового провідника, який керував акцією. Фаховий художник Роман Сеньків відвідував консульство на вулиці Людвика Набєляка (тепер Івана Котляревського) і склав точний план будинку, розклад роботи установи, намалював портрет гаданого консула. Роман Мигаль орендував квартиру навпроти консульства й відстежував його робочий графік. За день до атентату Микола Лемик зустрівся з керівниками бойової референтури.

— Грошей ми тоді мали дуже мало, кожний жив із того, що мав, — розповідав згодом Богдан Підгайний. — Микола мав ще те убрання, в якому здавав матуру [випускні іспити в гімназії], справді дуже дешевеньке, але чорне, в ньому міг виступати на розправі [суді]… Черевики в нього були зовсім подерті, і він, почервонівши, запитав несміло, чи не міг би десь позичити кращі, бо коли згине, буде сором для Організації [українських націоналістів], що йому пальці вилазять. Ми купили йому черевики й шкарпетки, а він, перевзувшись, попросив іще, щоб ті черевики його, хоч і подерті, відіслати до його дому, бо батько, як направить, зможе ще ходити.

Почувши невигадливе прохання, Роман Шухевич раптово відвернувся. Його обличчям скотилася непрохана сльоза. Перед вечерею в готельному ресторані Шухевич захотів зробити Лемику приємність і щиро запропонував спільно гарненько попоїсти. Щоб мати силу. Микола, подумавши, ніяково попросив гречаної каші та кислого молока. Звичний з дитинства ситний селянський харч.

Річ у тім, що за підпільною субординацією Микола Лемик підпорядковувався Романові Шухевичу, бойовому референту крайової екзекутиви, та його заступнику Богданові Підгайному.

Лемик вирізнявся ефектною зовнішністю — високий красивий блондин із синіми очима. А ще був лівшею, подібно до Степана Бандери. Утім, ліворукість не завадила Миколі досконало опанувати вогнепальну зброю, а особливо револьвером.

Обставини гучного терористичного акту Миколи Лемика дуже добре відомі. Він сам восени 1938-го довірливо оповів найменші подробиці товаришу Володимирові Макару, колишньому повітовому провідникові націоналістів, коли вони були в ув’язненні в місті Равич нині Великопольського воєводства Республіки Польща.

Степан Бандера доручив Миколі Лемику виконати надважке завдання, обґрунтувавши вкрай трагічним становищем на «підсовєтській Україні». Населення там потерпала від масового голоду, який організувала «червона Москва». Таким чином більшовицька верхівка ламала опір українських селян супроти насильної суцільної колективізації.

— Ніхто не стане в обороні мордованих українців, словні [словесні] протести не зворушують нікого, тут треба запротестувати чином, і то так, щоб це почули і в західному світі, і в Москві, і в Україні, — казав Бандера, інструктуючи Лемика, який мусив розмірено повестися після вбивства радянського дипломата.

Виконавши бойове завдання, Микола Лемик мав демонстративно здатися польській поліції, щоб опісля розслідування публічно на суді заявити про справжні мотиви небуденного вчинку. Наперед припускалося, що найімовірніше виконавця атентату чекатиме смертна кара. Цю самопожертву на очах усього світу вважали цілковито виправданою. У жодному разі, як наполегливо муштрував Бандера, навіть у безвиході Лемик не мав допустити до того, щоб його схопили й убили радянські охоронці консульства.

Під час підготовки замаху крайовий провідник Степан Бандера й бойовий референт Роман Шухевич врахували молодий вік і соціальне походження Миколи Лемика, студента математично-природничого відділення Львівського університету Яна Казимира. Йому вже виповнилося дев’ятнадцять — за віковим цензом належав до юнацької філії ОУН. А через ранню молодість була можливість уникнути страти.

— Провід [крайовий] Організації українських націоналістів передбачував, що більшовицька пропаганда запевнятиме, що замаховець належав до «попівсько-куркульської кліки з ОУН», тому планово обрав на атентатника вихідця з убогих селян, — пояснив Олекса Горбач, у повоєння відомий професор-славіст у західнонімецьких університетах, у теплому спогаді про Миколу Лемика, уродженця невеликого села Солова нині Золочівського району Львівської області.

Світом блискавично рознеслася сенсація про те, що про небувале вбивство у Львові 21 жовтня 1933 року секретаря — завідувача канцелярії генерального консульства СРСР Олексія Петровича Майлова, а насправді — співробітника радянської зовнішньої розвідки. Йому було двадцять чотири. Етнічний росіянин. Справжнє ім’я та по батькові — Андрій Павлович. Автентичне прізвище те саме — Майлов. Інколи дошукуються, що точніше — Маїлов.

Микола Лемик прийшов туди під легендою відвідувача-прохача й зажадав ділової розмови тільки з консулом. Його відпровадили до секретаря Олексія Майлова. Не роздумуючи, холоднокровний відвідувач неждано вистрілив із револьвера «Ортгієс» і вбив співбесідника. Він помилково сприйняв його за керівника дипломатичної установи — консула. Опісля легко поранив охоронця Івана Джугая, бо підвернувся в неслушну мить.

— Було літо 1933 року, — невтримно фантазував ортодоксальний письменник-комуніст Ярослав Галан у памфлеті «Люди без батьківщини» 1942-го. — У двері вілли, де містилося львівське радянське консульство, подзвонила молода людина. Увійшовши, вона висловила бажання поговорити з консулом. Коли відвідувачеві сказали, що консул його прийняти не зможе, він швидким рухом вийняв з кишені револьвер німецької марки «парабелум» і кількома пострілами вбив першу людину, що потрапила йому перед очі. Жертвою вбивці став працівник консульства Майлов.

Далі, в уяві Ярослава Галана, блідий жалюгідний убивця — знаряддя німецького генерального штабу, шаленіючи від страху перед неминучим покаранням, не зміг утекти через ґрати на вікнах й автоматично зачинені двері.

— Холодний піт виступив йому на чолі, — химерив про Лемика памфлетист, якого, найімовірніше, легендовані провокатори з радянської державної безпеки зарубають у його ж львівській квартирі в жовтні 1949-го, за десятиліття до вбивства Степана Бандери. — Охлялий, він втупився в найтемніший куток.

Насправді Миколу Лемика прийняв чоловік, що не відповідав отриманому опису. Цього не врахували організатори атентату. Утім, без сум’яття Лемик швидко оголосив співбесідникові наказ ОУН і вистрелив, та не з «парабелума». Щоб його не вбили охоронці, замкнувся в одній із кімнат консульства до прибуття польської поліції.

Отож Лемик повністю виконав свою інструкцію з проведення терористичного акту. Здався живим і неушкодженим поліції, а вчинок пояснив протестом проти геноциду в радянській Україні. Як і належало.

— Я є член Організації українських націоналістів, — заявив із гордістю на допиті. — З її наказу я вбив представника московсько-більшовицького уряду, на знак солідарності всіх українців у боротьбі з Москвою та протесту перед культурним світом проти злочинного вимордовування нею українців.

Те саме, по суті, Микола Лемик повторив на судовому процесі. Публічно він тримався гідно. Присутні журналісти рознесли його слова по світу: що голод в Україні є невідпорним фактом, який замовчують радянська й польська преса. Лемику загрожував смертний вирок, але присудили йому довічне ув’язнення. У Польщі карали смертю тільки тих, кому виповнився двадцять один рік.

За словами Лемикового адвоката Степана Шухевича, вбитий радянський дипломат-розвідник був у сто разів гіршим, ніж номінальний керівник консульства Михайло Голуб.

— Це був спеціальний висланник Сталіна, що під невинною назвою «секретаря консуляту» об’їздив з метою контролі всі дипломатичні представництва СРСР в Польщі, — вдався до маловідомих подробиць адвокат Шухевич, віч-на-віч підбадьорюючи підзахисного. — День перед своєю смертю він приїхав з совєтської амбасади у Варшаві до Львова з головним завданням спаралізувати протестаційну акцію українців Галичини і Волині проти голодової масакри [геноциду] в УРСР, а зокрема, щоб познайомитись зблизька з рухом ОУН. Ви зробили приємну несподіванку товаришеві Сталіну.

Оскільки посада консула тоді була вакантною, то генеральним консульством СРСР у Львові від серпня 1933-го тимчасово керував віцеконсул Михайло Голуб, а насправді — резидент радянської розвідки старший лейтенант державної безпеки Михайло Тимошенко (1902–1987), етнічний українець родом із робітничого міста Катеринослав (нині Дніпро). Він здобув якісну середню освіту, володів, окрім української та російської, ще й французькою, німецькою та польською. Після вбивства Майлова пропрацював у Польщі лише рік, у вересні 1934-го його відкликали з «дипломатичної роботи за кордоном».

Варто завважити, що радянське консульство у Львові відкрили в серпні 1927 року. У ньому працювало шість осіб: консул, віцеконсул, секретар, дипломатичний кур’єр і два охоронці. Через те, що 3 серпня 1933-го секретар установи Микола Стронський, отримавши вказівку виїхати до Москви у зв’язку з «переведенням на партійну роботу» до Харкова, закінчив життя самогубством, консула Григорія Радченка терміново відкликали до Москви. Пізніше, в листопаді 1940-го, він загинув на Колимі в’язнем.

Замість нього, як віцеконсул Михайло Голуб, прибув резидент Михайло Тимошенко, якому виповнився тридцять один. Разом із ним приїхав розвідник нижчого рангу Майлов й обійняв посаду секретаря консульства. Перебуваючи на посаді віцеконсула, Тимошенко очолював у Львові радянську розвідувальну резидентуру. Окрім того, відповідав за оперативну розробку нелегальних центрів ОУН галицького регіону, а на судовому процесі проти Миколи Лемика виступав свідком.

Провід українських націоналістів дуже високо оцінив здійснення бойової акції — атентату на офіційного представника Радянського Союзу. У статті «Порожнє слово і повновартне діло», яку в числі за листопад—грудень 1933-го опублікував ідеологічний журнал «Розбудова нації», зазначалося: «На московські знущання ОУН відповіла виступом Миколи Лемика. Вісімнадцятилітній юнак Організації українських націоналістів показав міліонам, що вони, а не хто інший, є носіями своєї сили».

За натурою Микола Лемик був людиною приємною та життєрадісною. Його засудили таки до страти, яку незабаром замінили довічним ув’язненням, врахувавши надто молодий вік. Сталося диво, що й припускали Степан Бандера й Роман Шухевич. У тюрмі з Миколою Лемиком багато спілкувався Петро Дужий, теж ув’язнений «крайовик».

— На запитання: «Коли ж, Миколо, йдеш на волю?» — відповідав з усмішкою: «З неділі, щоправда, ще невідомо, з якої неділі, але це таки буде з неділі!», — з іскрометною теплотою згадував Дужий веселий діалог із Лемиком, налаштованим на позитивну хвилю.

Пів року Миколу Лемика, чи не єдиного в тій в’язниці, тримали в кайданках. Він звик до них, навчившись непомітно знімати. Ота навичка й урятувала йому життя. А вийшов на волю він саме в неділю, у вересні 1939-го, як і наврочив собі. Це сталося, коли Польща зазнала поразки у війні з Німеччиною.

А майже за рік, 4 серпня 1940-го, Микола Лемик одружився з Любою Возняк. На своїх обручках вони викарбували дату знайомства — 23 травня 1940. Кохання з першого погляду трапилося біля греко-католицької церкви в Кракові на панахиді по загибелі полковника Євгена Коновальця.

Цікаво, що Микола породичався з Бандерами. Рідна сестра його дружини — Марія була заміжня за рідним братом Степана Бандери — Василем. Восени 1941-го Лемик у складі похідної групи націоналістів вирушив «на Велику Україну» і невдовзі був розстріляний німцями в місті Миргород Полтавської області.

У рамках антирадянської акції націоналісти намірилися вбити ще й письменника Антона Крушель- ницького (1878–1937), головного редактора радянофільських щомісячників «Нові шляхи» і «Критика» у Львові. Редагування журналу «Нові шляхи» (перестав виходити у вересні 1932-го) закінчилося для нього тримісячним арештом.

Виконуючи наказ Степана Бандери, Антона Крушельницького піддали інвігіляції (прихованому спостереженню), котру провела львів’янка Марія Кос у складі групи з чотирьох — п’ятьох дівчат.

Зустрічається твердження (озвучене й на Варшавському процесі), що, згідно з Бандериним задумом, Крушельницького мав убити підлеглий Підгайного відразу після замаху в радянському консульстві.

Нібито дезорієнтований повідомленнями преси, що атентат не вдався й тільки поранено охоронця, Богдан Підгайний в останню хвилину відклав убивство Антона Крушельницького на пізніше. До того ж плани зійшли нанівець, коли підібраного виконавця арештували у зв’язку зі справою Миколи Лемика. Тим часом обраний об’єкт емігрував у Радянський Союз.

Крушельницький справді переїхав з родиною до радянської України. Оселилися в Харкові 11 травня 1934 року. Атентат же в радянському консульстві у Львові відбувся сімома місяцями раніше — 21 жовтня 1933-го.

За злою іронією долі, через пів року після переїзду, радянські каральні органи в Харкові змусили Антона Крушельницького, людину похилого віку, признатись у керівництві міфічною ОУН. Іншою. «Об’єднанням українських націоналістів». Заарештували шостого листопада 1934-го. Страчений 3 листопада 1937-го разом із синами Богданом й Остапом у карельському лісовому урочищі Сандармох, неподалік міста Медвеж’єгорськ, з нагоди двадцятиліття «Великої жовтневої соціалістичної революції».

У грудні 1933 року Степан Бандера наказав Богданові Підгайному організувати атентат на підкомісара в’язничної сторожі (тюремної охорони) у Львові Владислава Кособудзького. Бойову акцію проти нього націоналісти обґрунтували брутальним поводженням і постійними знущаннями з українських невільників.

Інвігіляцію (спостереження) провели розвідниці під орудою Марії Кос, а саме Віра Свєнціцька й Катерина Зарицька. Вони кількаразово вистежували Кособудзького під тюрмою. Однак не знали мети, думаючи, що когось із в’язнів потрібно викрасти. Крім них, стежив за підкомісаром і Роман Сеньків.

Проте неодноразові намагання вбити обрану жертву у вигідних умовах завершилися безрезультатно. Владислава Кособудзького хотіли прикінчити з револьвера так, щоб нападник утік. Реалії не заповідали такого шансу.

Враховуючи кіноманію Кособудзького, Бандера запропонував підкласти під його крісло в кінотеатрі несильну годинникову бомбу, щоб не постраждали решту глядачів.

Бандера замовив дві однакові бомби. Одну випробував, переконавшись, що за п’ять хвилин вона вибухнула, цілком знищивши потрібне крісло. Сусідніх крісел не зачепило. Ця бомба ручної роботи, як припустив Богдан Підгайний, була з краківської лабораторії.

Одначе Владислав Кособудзький народився в сорочці. Адвокат Степан Шухевич у розмові з Богданом Підгайним порадив націоналістам припинити будь-які терористичні акти, щоб не зашкодити запланованій урядовій амністії українських політичних в’язнів. Бандера поставився до поради скептично й наполягав на вбивстві Кособудзького.

Однак Підгайний зволікав:

— Я постановив замах ударемнити й автентичну петарду [бомбу] заховав у себе вдома, а на її місце виконав фікційну [фіктивну] петарду і дав чоловікові, визначеному до атентату. Відіслав його до Мигаля, який був до замаху дуже запалений.

Тим часом Роман Мигаль теж був проти атентату в кінотеатрі:

— Кількакратно я затаїв перед Підгайним, коли й де Кособудзький відвідував кіносеанси.

У квітні 1934 року Бандера відкликав наказ щодо вбивства підкомісара й забрав від Підгайного бомбу. Проте у травні все-таки доручив виконати атентат просто на вулиці перед тюремною будівлею.

Відділ Качмарського озброїли чотирма пістолетами, зокрема видали «гішпан», з якого перед тим убили студента Якова Бачинського. Бандера передав шість ручних гранат, які привезла невідома жінка потягом із краківського напрямку. Вони були ідентичними з тими, що їх поліція пізніше, 14 червня 1934-го, виявила в річці Вісла поза межами Кракова.

Підгайний вишколив своїх підлеглих Королишина, Мацейка й Залізняка, як обходитися з гранатами й стріляти з револьверів. Бандера передав миш’як, який належало прийняти виконавцеві в разі арешту на гарячому, коли не зуміє втекти.

Раніше Качмарський бачився з Кособудзьким, відбуваючи покарання в буцегарні міста Равич. Як тюремний службовець, усупереч поголоскам, Кособудзький коректно обходився з в’язнями. Тому-то Качмарський не надто поспішав його вбивати.

Тим часом Підгайний хоч і покликався на категоричний наказ Бандери, проте все одно зволікав. Чекав на сподівану амністію українським в’язням.

Понад усі спортивні змагання Владислав Кособудзький любив кінні перегони. Тому безпечне вбивство планували поблизу іподрому або недалеко площі Східних торгів — у східній частині Стрийського парку. Катерина Зарицька стежила за ним на перегонах. До нього кількаразово підходили ближче підлеглі Підгайного, але щоразу виникали перешкоди, які б завадили їхній втечі.

Після згаяних спроб на іподромі Бандера наказав-таки виконати замах на вулиці Казимирівській (нині Городоцькій) під будівлею львівської тюрми без перспектив утечі.

Підгайний шукав «охотника» (добровольця) серед підлеглих Качмарського. Коли цей план представив, застеріг про небезпеку:

— Як хтось добровільно не зголоситься, це нікому не буде взяте за зле.

Взявся Мацейко. Йому виділили найкращий з револьверів — «Гішпан». Та з нього він убив не підкомісара Кособудзького, а міністра Пєрацького. Адже Бандера знову різко змінив завдання. Мацейка відрядили до Варшави.

А тоді, в травні, Григорій Мацейко пояснив, чому зголосився звести зі світу Владислава Кособудзького. Хотів реабілітуватися, бо мимоволі допоміг поліції зловити Івана Мицика, вбивцю двадцятидволітнього Євгена Бережницького, студента греко-католицької вчительської семінарії, сина народного вчителя села Підкамінь Бродівського повіту. Загиблого в крайовій екзекутиві підозрювали в агентурній роботі на польську поліцію.

Виконуючи вирок революційного трибуналу, Іван Мицик (1912–1941) у Львові на вулиці Ґродзіцьких (нині Друкарська) серед білого дня 16 червня 1931 року застрелив із револьвера студента Євгена Бережницького. Той саме прямував із чотирма товаришами на площу Ринок. Утікаючи вулицею Підвальна, Іван Мицик тяжко поранив робітника Євгена Свідзінського, котрий хотів його затримати.

Коли Мицик завернув на вулицю Домініканську, мимовільний пішохід Григорій Мацейко випадково зловив залізною хваткою невідомого втікача за руки. Й одразу передав поліціянту. Мацейко так вчинив інстинктивно, почувши постріли й крики, що втікач підступно застрелив невинного чоловіка й поранив двох людей.

У суді Іван Мицик назвався членом Української військової організації та пояснив, що вбив Євгена Бережницького як провокатора за наказом крайового провідника. Мицика позбавили волі на п’ятнадцять років. На початку Другої світової йому поталанило вийти з тюрми.

Згідно з непідтвердженою версією, після розколу 1940 року Провід українських націоналістів начебто обрав Івана Мицика, щоб звести зі світу вже самого Степана Бандеру. Ніби Мицик залучив для цього Дмитра Маївського, спокушаючи виїздом у Південну Америку. Проте той неочікувано попередив Бандеру, а давньому товаришеві плюнув у лице й добряче відлупцював. Відтоді Мицик певний час переховувався. А загинув у першій половині 1941-го на посту крайового провідника ОУН під проводом Андрія Мельника, потрапивши внаслідок зради до рук «енкавеесників» — співробітників народного комісаріату внутрішніх справ СРСР.

Насправді Іван Мицик у приготуваннях убивства Степана Бандери не брав участі зовсім хоча б на тій підставі, що того лише виключили з ОУН з правом реабілітації.

Тим часом Степан Бандера замах на Владислава Кособудзького під тюрмою назвав неактуальним, оскільки Провід українських націоналістів таке не погодив.

Натомість Бандера залучив Мацейка до потрібнішої справи. Вони зустрілися в присутності Підгайного наприкінці травня о дев’ятій вечора на вулиці Вулецькій у Львові. Бандера від Мацейка взяв фотознімок і призначив іще зустріч наступної днини. Потому Бандера нарікав Підгайному на неінтелігентний вигляд Мацейка.

Зголосилося ще двоє виконавців. Щоправда, один одразу відмовився, коли дізнався, що мусить пожертвувати життям. Тому кращого вибору однаково не було.

— Ґонта [Мацейко] від нас відходить, — сказав Бандера Підгайному на початку червня 1934-го.

Підгайний здогадався, що той виїздить «на роботу» — виконувати атентат.

— Як Ґонта озброєний? — потурбувався Бандера.

— Має револьвер «Стеєр» [«Штайр»] калібру вісім міліметрів, — відповів Підгайний.

У резерві Підгайного був і пістолет, з якого Мигаль убив Бачинського — «гішпан» калібру 7,65. Бандера доручив його принести того ж дня о дев’ятій вечора на львівську гору Страчення, що височіє на північно-західній частині міста по вулиці Клепарівській. Тут колись страчували злочинців, зокрема українських гайдамаків і польських повстанців, а на початку двадцятого віку впорядкували ошатний парк.

— Прийшов Ґонта, віддав «велику машину» [піс- толет «Штайр»] і каже, що має дістати «малу» [«гішпан»], — зателефонував Підгайному того ж дня Качмарський.

Підгайний мав принести Бандері пістолет «Гішпан». Саме цю зброю зберігав Качмарський.

На горі Страчення Підгайний віддав Бандері «гішпан» із двома повними дев’ятизарядними магазинами. Усе це Бандера вручив Мацейку, який доти стояв на віддалі двадцяти кроків, а від нього забрав дві гранати й передав Підгайному.

— То цей мужчина Ґонта? — знічев’я Підгайний висловив припущення Бандері, а той відразу емоційно закинув йому про недотримання конспірації. Подальшу розмову на цю тему перервав прихід Мигаля у невідкладних справах.

Незабаром Ґонта виїхав до Варшави. З питанням про його справжнє прізвище Степан Бандера звернувся до Богдана Підгайного, бо довідався, що Григорій Мацейко залишив удома у вуйка записку про відбуття в мандрівку, з якої не повернеться.

— Бандера виясняв, чи не той Мацейко є Ґонтою, — запам’яталося Підгайному. — Коли це підтвердилося, то мало не здурів зі злості. Через оту записку Бандера хотів того дурня (Мацейка) з Варшави відкликати.

Примітно, що з діловим візитом Броніслав Пєрацький відвідав галицький регіон 3–9 червня 1934 року. Мигаль повідомив Підгайному, що дехто по приїзді міністра до Стрия запитував, чи не можна «щось зробити».

— Справа є неактуальна, — заперечив Бандера, підшукавши в лексиконі обтічні слова.

Репортаж про ці відвідини побачив світ у львівському польському щоденнику «Новий вік» (Wiek Nowy) 6 червня 1934-го. Підгайний доручив Мигалю витяти (вирізати) публікацію та в конверті переслати до Варшави, адресуючи Любомиру Сваричевському (Миколі Лебедю) на вулицю Кошикову.

Уранці 14 червня 1934 року польські поліціянти Степана Бандеру й Богдана Підгайного арештували на виході з Українського академічного дому. Тим часом у Львові Роман Мигаль і Роман Шухевич межи собою сконтактували наступного дня надвечір, коли появилися надзвичайні видання щоденних часописів із повідомленнями про вбивство у Варшаві.

— Це є наш найкращий подвиг, — із піднесенням висловився Шухевич, вдивляючись у сутінки, що насувалися.

Про арешт Бандери його фактичні заступники Малюца й Шухевич хотіли миттю повідомити Лебедя. Проте не знали потрібної варшавської адреси. Тим часом блискавично поширилася звістка про вбивство міністра Пєрацького. Отож таке застереження стало цілковито неактуальним.

Роман Шухевич тоді обіймав посаду бойового референта крайової екзекутиви. Однак від середини 1933-го він отримав «урльоп [відпустку] організаційний». У нього 28 березня народився син Юрій. Через те крайовий провідник Бандера керував безпосередньо бойовими акціями, або, простіше кажучи, терористичними атаками.

Після арешту Бандери й Підгайного, як тимчасовий крайовий провідник, Малюца поновив бойові акції. Проте наказ про замах на Кособудзького скасував. А незмивну вину за провальні невдачі поклали на Качмарського й Мигаля.

Владислав Кособудзький щасливо уник смерті, не відаючи про це аж до слідства напередодні Варшавського процесу. Туди його закликали свідком, завваживши посаду — «підкомісар воєводського староства, Львів, в’язниця». Та він лише в сум’ятті стенув плечима й скрушно похитав головою, зазначивши, що неодноразово інтуїтивно відчував пильне стеження. А от якихось лихих намірів щодо себе не вловив.

На репресивну політику офіційної Варшави українські націоналісти, як усіх переконували, відповіли належно — замахом на міністра внутрішніх справ Польської Республіки Броніслава Пєрацького. Його вони вважали натхненником колонізації українських земель. Так постановила конференція Проводу українських націоналістів у Берліні у квітні 1933-го за участі представника крайової екзекутиви Степана Бандери.

Як стверджували польські інформатори, у берлінському передмісті Вільгельмсдорфе німецька розвідка саме готувала бойовиків ОУН. А Пєрацький різко засудив плани Німеччини повернути потужний промисловий та транспортний вузол Данциг — тоді зі статусом вільного міста під управлінням Ліги Націй.

Загальне керівництво підготовкою атентату на Броніслава Пєрацького здійснював крайовий провідник Степан Бандера зі Львова. План замаху розробив бойовий референт Роман Шухевич. Увів його в дію у Варшаві спеціальний посланець Микола Лебедь. Безпосереднє проведення операції поклали на бойовика Григорія Мацейка.

Одначе 14 червня, буквально напередодні загибелі Броніслава Пєрацького, польська поліція геть-чисто з іншої оказії заарештувала Степана Бандеру разом із Богданом Підгайним. Це був не перший арешт Бандери. Наприклад, у першій половині 1932 року Бандера просидів три місяці в слідчій в’язниці у зв’язку із замахом на підкомісара львівської поліції Еміліана Чеховського.

За причетність до громохкого сенсаційного вбивства затримали дванадцять осіб. Ось так появився «Акт обвинувачення Степана Бандери і товаришів». Його склали восени 1935-го прокурори Варшавського окружного суду Казимир Рудницький та Владислав Желенський.

В основу доказової бази лягли справжні документи Проводу українських націоналістів з умовного «архіву Омеляна Сеника», а також покази арештованих «крайовиків», свідків та експертів. Додавалися витяги з протоколів слідства, донесень поліції тощо.

Місткий на неспростовні факти документ відраз опублікували окремою книжкою польською мовою. Потім ще й переклали англійською та французькою. У 1936 році осібно надрукували й промову прокурора Желенського — по суті, обвинувальний переказ.

Оригінальний акт обвинувачення мав сто дев’ятнадцять сторінок дрібного машинопису. Його видрукували на тонкому цигарковому папері форматом двадцять вісім сантиметрів чотири міліметри на двадцять один із половиною сантиметрів.

Структурно в ньому наголошено на десяти принципових моментах:

1. Діяльність крайової екзекутиви 1930–1934 років і біограми її членів.

2. Атентат на Броніслава Пєрацького з його ставленням до українців.

3. Стисла історія Української військової організації.

4. Організація українських націоналістів: створення, устрій, засновники, склад, завдання, діяльність, фінансування, структура в Польщі, закордонні осередки.

5. Допомога ОУН з боку діаспори в Північній Америці.

6. Лабораторія Ярослава Карпинця.

7. Доправлення підпільних видань із Чехословаччини, Литви й Данцига в Західну Україну.

8. Експропріація в місті Городок і суд над її учасниками.

9. Степан Бандера — крайовий провідник й організатор антирадянських акцій.

10. Убивства Якова Бачинського та Івана Бабія.

Підсудних обвинуватили за кількома кримінальними статтями, чинними у Другій Речі Посполитій. По-перше, інкримінували злочини державної зради та змову з іншими особами через організаційні зв’язки з метою відокремити частину території Польської Республіки. По-друге, звинуватили в намові, вбивстві та сприяння вбивці. По-третє, мовилося про підтримку, переховування вбивці та затирання слідів злочину.

Безпосередньо двадцятишестилітньому Степанові Бандері прокуратура ставила обвинувачення в тому, що він від 1929-го до 14 червня 1934 року на території Польщі та поза її кордонами взяв активну участь у діях Організації українських націоналістів із метою відірвати (відокремити) від Польщі південно-східні воєводства — Львівське, Станіславівське, Тернопільське.

Наводилися докази, що Степан Бандера наказав Григорію Мацейку вбити міністра внутрішніх справ Польської Республіки Броніслава Пєрацького. Зокрема, Бандера доручив Мацейку виїхати до Варшави, а у вересні — листопаді 1933-го фінансував Миколу Лебедя та всіляко полегшував йому попередню розвідку з планування цього вбивства.

Так само Степан Бандера за посередництва Івана Малюци проклав маршрут утечі виконавця атентату, а в травні та червні 1934 року передавав кошти Миколі Лебедю та Дарії Гнатківській для підготовки замаху. Бандера забезпечив Мацейка автоматичним пістолетом системи «Гішпан» калібру 7,65 міліметра, фальшивим посвідченням і грошима, дав йому вказівки щодо зустрічі з Лебедем у Варшаві й адресу для переховування після атентату.

Як встановили польські слідчі, Микола Лебедь у вересні — грудні 1933-го і в травні — червні 1934-го з’ясовував усталений спосіб життя міністра Пєрацького, вибирав місце, час і найкращий момент убивства. Він забезпечив Мацейка бомбою та показав місце атентату й особу Пєрацького. Натомість Дарія Гнатківська була зв’язковою між Лебедем і Мацейком, допомагала вистежити й убити Пєрацького.

Піротехнік Ярослав Карпинець у Кракові в травні 1934 року зробив бомбу й відправив її Мацейку через Лебедя. Микола Климишин доставив Карпинцю хлорний поташ для виготовлення бомби, забезпечував зв’язок між ним і Лебедем. Також Климишин охороняв Лебедя, коли той відвідував Краків, щоб залагодити доправлення бомби до Варшави.

Богдан Підгайний підтримував інформаційний зв’язок з Бандерою та Лебедем під час приготувань у Варшаві до атентату, а Мацейка забезпечив пістолетом «Гішпан» калібру 7,65 міліметра. Водночас Іван Малюца у вересні — листопаді 1933-го і в травні 1934-го у Варшаві, Львові, Познані та Любліні передавав гроші та інструкції Лебедю, підготував тимчасові місця укриття виконавцеві замаху в Познані та Любліні.

Яків Чорній, Євген Качмарський, Роман Мигаль, Катерина Зарицька та Ярослав Рак допомогли Григорію Мацейку після вбивства міністра Пєрацького уникнути кримінальної відповідальності. Чорній у Любліні надав Мацейку нічліг у помешканні на вулиці Веселій. Качмарський у Львові забезпечив Мацейка грішми, зброєю та віддав під опіку Малюци. Мигаль був зв’язковим між Мацейком і Малюцою. Зарицька вивезла 1–5 серпня 1934 року Мацейка до Чехословаччини, переховувала його в селі Ямна (нині належить до курорту Яремче) і супроводжувала аж до Ясіні. А 4–5 серпня Рак перевів Мацейка до села Ясіні в Чехословаччині та передав Ярославові Барановському.

Отож, як сколихнули світ інформаційні повідомлення, 15 червня 1934 року о п’ятнадцятій годині сорок хвилин у Варшаві, на вулиці Фоксаль у домі під третім числом, невідомий поцілив із пістолета в потилицю міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. Унаслідок отриманих ран той помер за півтори години — о сімнадцятій годині п’ятнадцять хвилин.

З’ясувалося, що перед тим міністр Пєрацький покинув будівлю міністерства внутрішніх справ на вулиці Новий Світ під числом шістдесят дев’ять. Сів у закрите службове авто й від’їхав до «Товариського клубу» на вулиці Фоксаль під третім числом, де майже щоденно обідав. Нетривала дорога — близько вісімсот метрів — від міністерства до клубу пролягла вулицями Новий Світ, Ординацька, Миколая Коперника і Фоксаль. Кермував Станіслав Вітульський, досвідчений водій.

Коли авто зупинилося біля «Товариського клубу», міністр вийшов і наказав шоферові повернутися о пів на шосту вечера. Потім Пєрацький зайшов у дім, що на самому початку вулиці Фоксаль. Вхід усередину до нього граничив із загородою, що творила сліпе закінчення (тупик) вулиці з боку володінь Замойських під числами один, два, чотири. Від хідника будівлю «Товариського клубу» відділяв город шириною близько десяти метрів, огороджений залізними штахетами, які не доходили до брами. Вони заломлювалися до стіни й замикали доступ до городу, лишаючи вхід із вулиці до середини дому.

Увійшовши до сіней, міністр Пєрацький через двері праворуч завернув до клубу, що містився в партері, на висоті чотирьох низьких сходинок. Служка Юзеф Зайонц у вікні бачив, як міністр вèсів з авто, тому на його прихід відчинив двері з гардеробної до зали.

У цій хвилі через відчинені двері незнаний мужчина підбіг до міністра ззаду й вистрілив у потилицю кілька разів із пістолета. Від пострілів Пєрацький сіпнувся і зсунувся на поріг лицем на гардеробну долівку. Убивця втік.

Медики зі швидкої допомоги виявили, що міністр отримав смертельний постріл у голову. Непритомного зі слабкими ознаками життя перевезли до військового шпиталю «Центр санітарної підготовки» по вулиці Пія ХІ.

Двоє хірургів негайно розпочали операцію, проте встигли лише зробити розтин і витягти кулю. Не отямившись, Пєрацький помер.

Поховали міністра на четвертий день, 19 червня 1934 року, в лемківському місті Новий Сонч (нині Малопольське воєводство), де минуло його дитинство та юність. Цього ж дня Польське радіо здійснило першу пряму трансляцію події поза Варшавою.

У самій же столиці 17 червня на центральній площі Юзефа Пілсудського відбулася жалобна демонстрація за участі понад ста тисяч осіб. Наступного дня труну з тілом виставили в головній наві костелу Святого Хреста, де на похоронній церемонії були присутні найвищі світські та церковні діячі Польщі. Потім її доправили на головний варшавський вокзал і помістили в спеціальний потяг до Нового Сонча.

Уздовж усього маршруту збиралися натовпи. Поїзд зупинявся на кожній великій станції, де всілякі делегації квітами й вінками вшановували пам’ять загиблого. У Новому Сончі, після Святої меси 19 червня, труну з покійним відвезли до родинної могили на місцевому кладовищі.

Як випливало із судово-медичного висновку, смерть Броніслава Пєрацького спричинило пошкодження мозку. Куля ввійшла в черепну коробку ззаду з лівого боку. Виявлено й здертя шкіри з правої вушної мушлі від інших пострілів. Їх здійснили з віддалі найменше чверті метра. Через падіння на сходах на чолі та лиці померлого так само здерлася і тріснула шкіра.

У бік міністра Пєрацького пролунало всього три постріли. Убивчу кулю витягли з його голови. Ще дві ідентичні знайшли в залі. Одна застрягла в рамі вхідних дверей від зали до гардеробної на висоті одного метра шістдесяти сантиметрів. А другу витягли з долівки гардеробної навпроти дверей від зали, на двометровій віддалі від них. У залі також знайшли три гільзи.

Четверту кулю підібрали на розі вулиць Коперника й Щигля, а п’яту витягли з передпліччя поліціянта Обребського, тяжко пораненого. Знайшли ще чотири гільзи: дві на вулиці Фоксаль і дві на вулиці Коперника. Тікаючи, убивця відстрілювався.

Усі кулі та гільзи вистрілили з одного й того самого автоматичного пістолета калібру 7,65 міліметра. Гільзи мали німецьке походження. Їх у Польщі не продавали. Щоправда, в Інституті судових експертиз не змогли встановити марку зброї. Лише ствердили, що «пістоля лівоскрутна» і, можливо, виготовлена на зброярнях Іспанії.

Незабаром у Львові, 25 липня 1934-го, Михайло Цар, під фальшивим ім’ям і прізвищем Павло Савчук, застрелив Івана Бабія, директора державної гімназії з українською мовою навчання.

У зв’язку з цим убивством тижнів за два, 10 серпня, арештували Івана Малюцу, студента Вищої політехнічної школи. Він зізнався в належності до націоналістів і співучасті в убивстві Бабія. Щодо замаху на Пєрацького розлого повідомив таке.

У жовтні 1933 року Степан Бандера, бувши крайовим провідником, доручив Іванові Малюці, тоді організаційному референту, в Любліні та Познані знайти «хати» (конспіративні квартири), а у Варшаві — провідати Миколу Лебедя, котрий там мешкав як Юзеф Дацко. Лебедь саме приїхав із-за кордону, де переховувався після нападу на пошту в Городку.

Хоч сам Бандера тоді вживав псевдо Баба, Лис, Степан, Степанко, але Малюца називав його Круком. Бандера запитав Малюцу, чи не знає той у Варшаві жінки для супроводу Лебедя, якому, розвідуючи, подобало вільно проходжуватися, щоб не привертати зайвої уваги. Малюца не мав нікого на прикметі.

У Варшаві Лебедь показав Малюці вивішені на вулиці світлини прем’єра Януша Єнджеєвича, міністра юстиції Чеслава Міхаловського та інших, кажучи, що знає, де вони мешкають і бувають. Лебедь просив знайти помічника. Малюца старався залучити якогось Магденка, мешканця вулиці Медової, але той відмовив.

У Познані Іван Малюца домовився з українським студентом Степаном Зощуком, що його помешкання стане «хатою» з паролем «Булан — Верхи». У Любліні Малюца знайшов «хату» під тим же паролем у студента Якова Чорнія на вулиці Веселій за порадою Василя Кука, пізніше останнього головного командира Української повстанської армії.

Повернувшись у Львів, Малюца прозвітував Бандері про подорожі та, на його бажання, надіслав Лебедю двісті злотих. Також Малюца зателефонував Лебедю ранньою порою з львівської пошти, переказуючи залишитися у Варшаві.

У травні 1934 року Лебедь навідався до Львова. Він потребував розвідниці-помічниці у Варшаві. Бандера вагався між двома кандидатками — Дарією Гнатківською та Анною Чемеринською (сестрою тітки Малюци). Зрештою вибрав Гнатківську.

Коли Микола Лебедь гостював у Львові, то навіть відпочивав на Сагарі, пляжі на Замарстинові, в товаристві Степана Бандери й Романа Шухевича.

— Чи цей чоловік Лебедь? — потім Підгайний запитався в Бандери ненароком.

— Чому так припускаєш? — запитанням на запитання різко зреагував Бандера, миттєво виведений з рівноваги.

— Чув, що Лебедь у Львові, — відсторонено відповів Підгайний спокійним тоном.

Ця вістка збентежила Бандеру, вочевидь, через побоювання про розконспірацію гостя і зрив усієї дорогої довготривалої операції. Невдовзі Бандера попросив Підгайного про послугу для Лебедя — виміняти пістолет «Ортгієс» калібру 7,65 на менший — калібру 6,35. За кількадень Підгайний вручив Бандері такий — «ФН». Його купив Качмарський за сорок злотих.

Одного разу на очах Малюци переглядав Бандера товстий довідник із розкладами руху, комбінуючи найдешевшу дводенну подорож на суму сто золотих. Хотів побувати в кількох місцях. Коли повернувся до Львова, то жалівся на втому, бо їхав цілу ніч. Чи був у Варшаві, Малюца не питав. У травні 1934-го Бандера зажадав даних про «хати» в Познані та Любліні. Малюца подав адреси Зощука й Чорнія.

За тиждень перед арештом 14 червня 1934-го Бандера скаржився Малюці, що мусить Лебедю вислати гроші до Варшави, а їх бракує. Потім графолог установить, що Бандера 12 червня 1934-го заадресував переказ на сто злотих якійсь Ванді Квєцінській у Варшаву.

Усупереч незаперечним доказам, Степан Бандера, студент рільничо-лісового відділення Вищої політехнічної школи у Львові, аж ніяк не признався слідчим ні в належності до ОУН, ні в участі в убивстві Пєрацького.

Звичайно, у судовому процесі представники польської влади спробували себе відбілити й спростувати закиди в цілеспрямованих утисках українців. Так, начальник національного відділу міністерства внутрішніх справ Генрик Суханек-Сухецький наводив факти й статистичні дані, переконуючи, що Броніслав Пєрацький (обіймав посаду міністра від 27 червня 1931-го) ставився до українського суспільства наскрізь позитивно й щиро.

— Поляків й українців міністр Пєрацький нарівні трактував як автохтонів одної й тої самої землі, які мусять дійти до згідної співпраці й братнього співжиття, — твердив Суханек-Сухецький.

Справді, Броніслав Пєрацький за чотири місяці перед смертю, 15 лютого 1934 року, в останній своїй промові в сеймі заявив про необхідність економічного й культурного розвитку національних околиць. На його переконання, це поліпшило б співжиття польського суспільства з національними меншинами, повнота прав яких є засадничими у внутрішній політиці Речі Посполитої.

Упродовж 3–9 червня 1934-го міністр Пєрацький мав інспекційну подорож Львівським і Станіславівським воєводствами. Він розмовляв із різними представниками української громади, передусім із митрополитом Шептицьким і підприємцями.

— Негайно на місці видані розпорядження давали найкращі надії на поліпшення відносин із добрими наслідками, — мовили очевидці візиту Пєрацького. — Проте кількома днями пізніше міністра позбавили життя.

Як бачимо, виходило на кшталт: «І чого тим українцям ще треба». Проте національна політика не була такою білою та пухнастою, як у тому переконувала офіційна Варшава. Вона вимушена була виправдовуватися перед світом і вдалася до пропагандистських зусиль у вигідному для себе річищі.

Саме тоді у Львові тривало слідство щодо загибелі студента-українця Якова Бачинського. Його невідомі застрелили 3 травня 1934 року в Стрийському парку.

Вивчивши гільзи й кулі, знайдені на місці вбивства Пєрацького й видобуті з тіла Бачинського, Інститут судових експертиз у листопаді 1934-го підтвердив їх ідентичність. П’ять із цих восьми гільз калібру 7,65 мали німецькі фабричні знаки. Усі чотири кулі, знайдені у Львові, були аналогічними до вжитих у Варшаві.

Отож Якова Бачинського і Броніслава Пєрацького вбили з одного й того самого пістолета ідентичними набоями.

Слідчі з’ясували, що члени Організації українських націоналістів убили студента Вищої політехнічної школи Якова Бачинського як можливого конфідента — таємного інформатора поліції. Замах на нього вдався з другої спроби. 31 березня, у католицьку великодню суботу, Бачинського на вулиці Яна Декерта (нині Рене Декарта) у Львові нападники легко поранили ножами, а радше стилетами — малими кинджалами, а 9 травня кількома пістолетними пострілами вбили в Стрийському парку.

У першій спробі взяли участь Євген Качмарський та Іван Ярош, а вбивство скоїли Роман Мигаль і Роман Сеньків. Їх арештували у Львові у вересні 1934-го. Вони поступово визнали свою вину. Пістолет, з якого вбили Бачинського, опісля зберігав Підгайний.

Коли Степан Бандера наказав убити Якова Бачинського за те, що начебто є поліційним інформатором, перед Романом Мигалем постала моральна дилема. Хоч він дружив із приреченим, проте все-таки скорився Бандериному наказові. Навіть познайомив друга з миловидною дівчиною Марією Кос для полегшення її ж розвідувального завдання.

Не гаючись, Богдан Підгайний доручив основному виконавцю Євгенові Качмарському підшукати собі помічника. Той покликав знайомого Івана Яроша. Знаряддями вбивства обрали отруєні стилети — малі кинджали, які доставив Підгайний. Він також озброїв Качмарського та Яроша автоматичним пістолетом «Гішпан» калібру 7,65, яким потім убили і студента Бачинського, і міністра Пєрацького.

Убити Якова Бачинського виявилося непросто. Знадобилося кілька вигадливих спроб. Першого разу напали на нього в суботу 31 березня, як уже йшлося. Спочатку Мигаль ненав’язливо показав його нападникам і балачками затримав на вулиці до умовленої години.

Коли Бачинський попрощався з Мигалем і прямував до свого дому на вулиці Декерта, Качмарський та Ярош напали на нього в темноті й ударили стилетами. Учинивши опір, Бачинський покликав на поміч. Налякані нападники втекли, кинувши дорогою стилети. Позаяк поранення не були тяжкими, то Бачинський залишив шпиталь за кілька днів.

Поліція відкрила кримінальне провадження. Мигаль налякався через можливе викриття. Тому зажадав від Підгайного негайно повторити замах. Качмарський та Ярош, озброєні револьверами, влаштували засідку ввечері в Єзуїтському городі в середмісті Львова. Мигаль і Сеньків запросили Бачинського до ресторану «Вінда», що недалеко від вулиці Миколая Коперника, й звідти на умовлену годину провели через Єзуїтський город. На щастя для Бачинського, обидві ватаги випадково розминулися.

Подальші спроби вже втілювала «трійка» — Мирон Королишин, Григорій Мацейко й невідомий на псевдо Залізняк. Усіма способами Бачинського кількаразово безуспішно заманювали у відлюдне місце.

Одного разу підлеглі Качмарського засіли на вулиці Кадетській в Стрийському парку, а Зарицька й Сеньків завітали до помешкання Бачинського й брехливо повідомили, що Мигаль захворів на серце й кличе до себе.

Бачинський повірив і пішов з ними на вулицю Кадетську (нині Героїв Майдану), де згідно з планом, спочатку відлучився Сеньків, потім — і Зарицька. Однак вони знову не порозумілися щодо часу зустрічі. Качмарський розпустив своїх іще до того, як Зарицька привела Бачинського.

Принагідно Мигаль попередив Зарицьку, що Бачинський — чоловік непевний, або, як вона сама дійшла до висновку, — поліційний конфідент. Ведучи Якова на вулицю Кадетську, Катерина здогадалася подумки: «Йому хочуть зробити там щось злого».

Зарицька знала, що вже раз Бачинського покололи ножами через «тло політичне».

Урешті-решт у відчаї через марудну тяганину Мигаль і Сеньків узялися самі вбити Бачинського. Підгайний надав їм пістолети марок «Маузер» калібру 6,35 і «Гішпан» калібру 7,65. Мигаль собі взяв більший калібр, а менший передав напарникові. У середу ввечері 9 травня 1934 року вони запросили Бачинського до ресторану, де почастували горілкою. Ідучи компанією Стрийським парком, Мигаль і Сеньків зненацька пострілами почергово позбавили приятелеві життя на місці.

Не вийшло в суботу 31 березня, вдалося в середу 9 травня. На умовленому пункті вбивці віддали зброю Марії Кос, а у визначеному ресторані прозвітували Богданові Підгайному.

Опісля Роман Мигаль упав у депресію. Поліція викликала його для пояснень. Тож Степан Бандера планував сховати Романа на кілька місяців у Кракові. Та слідчі пішли фальшивим слідом. Переконавши їх у своєму алібі, Мигаль залишився у Львові.

На жаль, подробиць про те, чим і як, кому й коли нашкодив загиблий, не знаємо донині.

Згідно з підрахунками біографів, протягом 1930–1933 років польські правоохоронці Степана Бандеру затримували десять разів. Зокрема, він викликав певні підозри через убивства у Львові агента поліції Євгена Бережницького (червень 1931-го) і комісара Еміліяна Чеховського (березень 1932-го). Доказів для висунення обвинувачення не знайшлося.

За якийсь короткий час Владислав Желенський, польський прокурор, із неприхованим здивуванням промовить знаменні слова:

— Бандера, цей просто дітвак-молодик, який має заледве двадцять п’ять років життя, тримає у своїх руках владу крайового коменданта [керівника] Організації українських націоналістів, владу над життям і смертю багатьох людей. Вірити не хочеться, що цей дрібний, малий хлопчина, з цим дрібненьким личком, може двигати на своїх немічних плечах тягар такої відповідальності!

Так чи не так, але проти українських націоналістів польська поліція застосувала весь наявний арсенал: підсилала агентів, вербувала інформаторів і провокаторів. Крайова екзекутива не боргувала, зухвало відповідаючи індивідуальним терором. Крім того, Степан Бандера посилив нещадну протидію «хруням-угодовцям» — українцям, які добровільно співпрацювали з польською владою.

Образно кажучи, виникла й оформилася підпільна українська держава в офіційній польській юрисдикції. Зосібна, за спрощеною процедурою застосовувався інструмент виконання вироків таємного революційного трибуналу ОУН про смертну кару за національну зраду.

Як раніше докладно йшлося, особливого розголосу в суспільстві набули три атентати націоналістів-«крайовиків» навесні — влітку 1934-го. Два вбивства скоїли у Львові з мотивуванням «за співпрацю з польською поліцією» — студента Якова Бачинського 9 травня (виконавці Роман Мигаль і Роман Сеньків) та директора гімназії Івана Бабія 25 липня (здійснив бойовик Михайло Цар), уже після арешту Степана Бандери.

Найгучнішим став зухвалий замах на міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького 15 червня у Варшаві. Григорій Мацейко виконав наказ Степана Бандери й стратив міністра. До того ж українець Бачинський та поляк Пєрацький полягли від пострілів з одного й того самого пістолета «Гішпан» калібру 7,65.

Ці терористичні акти гостро засудили відомі українці, найперше авторитетний глава греко-католицької церкви митрополит Андрій Шептицький.

Прецінь гримкими діяннями націоналісти й раніше привертали світову увагу до упослідження українців у Польщі — брутальних репресій чи пацифікації. Так, розстрілом депутата сейму Тадеуша Голувка в курортному місті Трускавець 29 серпня 1931 року протестували проти підступних планів «тихої полонізації» українського населення.

До смертельного пострілу в потилицю заступникові комісара Львівського воєводського управління державної поліції, керівникові бригади політичної поліції Еміліанові Чеховському 22 березня 1932-го призвели нестерпні середньовічні тортури, які застосовувалися до українських політичних в’язнів. Понад десятиліття вбитий займався розслідуваннями щодо Української військової організації та Організації українських націоналістів.

— У 1929–1932 роках добре було знане кожному українському підпільникові на західних українських землях прізвище комісара польської поліції у Львові Чеховського, — констатував бойовий референт Роман Шухевич, згодом головний командир Української повстанської армії. — Він разом з комісаром Білєвічем вів найважливіші українські справи. На всіх тодішніх процесах підсудні вказували на них, як на спричинників жах­ливих побоїв-знущань, бо саме вони давали накази своїм підвладним поліційним агентам тортурувати політв’язнів. З Організації українських націоналістів комісар насміхався, жартував, певний, що за ним стоїть держава з великим, справним поліційним апаратом, що внеможливить навіть бойовикам ОУН пімсту за друзів. Та перечислився [прорахувався], бо проти сили і справності поліції стоять фанатизм, погорда смерті, впертість і посвята.

Весною 1934 року Бандера повідомив Підгайного, що Провід українських націоналістів вимагає бойових акцій. Серед можливих жертв розглядали кандидатури комісара Казимира Білєвіча, начальника слідчого управління в Кракові, а у Варшаві — міністерського радника Казимира Івахова. Та все-таки до атентатів проти них не дійшло.

Одночасно Підгайний та Мигаль обдумували великий грабіж, який би фінансово зміцнив крайову екзекутиву націоналістів. Розглядали пограбування фінансового офіцера казарм артилеристів або інкасатора польського банку чи листоноші з грішми. Ярош пропонував, але Бандера відкинув, уломитися в ювелірну крамницю спільно з якимось побутовим грабіжником. Планували й напади з трьома варіантами — на касу в курорті Моршин, потяг між містами Львів і Стрий, автівку копальні «коло Студника».

Ішлося і про замахи на чільних працівників львівських газет, які виступали проти націоналістів. Спочатку гадали побити палицями головного редактора тижневика Української соціалістично-радикальної партії «Громадський голос» Матвія Стахіва (1895–1978). Опісля міркували напасти на друкарню Юрія Яськова, де видавався радянофільський часопис «Праця». Цей тижневик де-факто належав Комуністичній партії Західної України, хоч видавався на той момент як орган Українського селянського об’єднання.

Зрештою для терористичного акту обрали найвигідніший об’єкт — друкарню. Вона розташовувалася по вулиці Хоронщизна, або, як простіше вимовляли, Хорущина (нині Мирослава Скорика) в будівлі під числом двадцять три.

Розвідниця Катерина Зарицька вивчила планування друкарні зсередини. 2 травня 1934 року молода жінка, не виявлена польською поліцією, у передсінку заклала бомбу, що вибухнула за двадцять хвилин. На щастя, друкарський персонал перебував аж у третій кімнаті від входу, тож вибухова хвиля нікого не поранила. Саме ж вхідне приміщення та його обладнання були дощенту знищені.

Поліція пов’язувала походження цієї бомби з лабораторією Ярослава Карпинця в Кракові. Того не вдалося підтвердити за браком достатнього порівняльного матеріалу. Експерт-піротехнік лише встановив, що в підривному пристрої використали бездимний порох і годинниковий механізм. Судячи за наслідками вибуху, пристрій, без огляду, чи був петардою, чи бомбою, міг спричинити смерть людей у кімнаті вибуху.

Організатор терористичного акту Богдан Підгайний завчасу придумав собі на день вибуху алібі в разі притягнення поліцією до відповідальності.

Доволі показово, що за два дні перед арештом Бандера наказав Підгайному зорганізувати вбивство якогось гімназиста-українця, запідозреного в контакті з поліцією. Роль убивці відвели Королишину. Однак наступні кроки перервала поліція.

Під час обшуку в Підгайного вилучили кількадесят револьверних набоїв, посвідчення Романа Шухевича, саперну інструкцію та записку з контактом у провінції. Підгайний пояснив, що набої та записку отримав від Бандери. Записка призначалася Степанові Долинському, заступникові бойового референта крайової екзекутиви. Вручити її завадив арешт.

«Степан Бандера в тюрмі у Львові намагався порозумітися з іншими арештантами, виписуючи на тюремних менажках [казанках] і кубках [келихах] перестороги, аби нікого не сипати [викрити] і не признаватися», — засвідчили у звіті поліціянти, який озвучили на Варшавському процесі.

Арешти в крайовій екзекутиві 14 червня 1934-го лише тимчасово загальмували терор націоналістів у Львові. У липні Іван Малюца, який тимчасово очолив «крайовиків», готував побиття депутата польського сейму Михайла Матчака від Української соціалістичної радикальної партії за критику ОУН у газеті «Громадський голос».

Роман Мигаль розвідав спосіб життя сорокатрьох­річного Михайла Матчака. Й особисто зробив боксери (спеціальні рукавиці) для запланованого нападу незнаним йому боївкарем.

До побиття не дійшло через форс-мажор — убивство Івана Бабія, директора гімназії. Нагадаємо, що підготовку до атентату почали за наказом Бандери. Після його арешту Малюца передав Мигалю нашвидкуруч намальований шкіц, на якому визначили місце для вбивці та помічника, що прикрив би втечу. Виконавці — підлеглі Качмарського. Револьвером забезпечив Малюца.

Атентат намітили перед запланованим на 6 липня судом над Миколою Лемиком. Бабій виступав свідком з боку обвинувачення. Мигаль обговорив з виконавцями Королишином і Залізняком подробиці, розділив ролі, оглянув місцевість і забезпечив бойовиків отрутою — ціанистим калієм, якою ті мали скористатися в разі небезпеки стовідсоткового затримання. Одначе Залізняк нагально виїхав зі Львова. Хоч Качмарський та Королишин зробили засідку, проте змушені були відкласти вбивство через невідповідні умови.

Успішну спробу втілено вже після судового процесу над Лемиком, що завершився 14 липня. Організатор — Мигаль, виконавець — Цар. Обох познайомив заступник референта пропаганди Адріан Горницький.

Узявши в Качмарського револьвер «Ортгієс», Мигаль передав його виконавцю атентату. Як відомо, 25 липня 1934-го Михайло Цар поцілив в Івана Бабія на вулиці святого Петра (нині Іллі Мечникова) з револьвера системи «Ортгієс». Не маючи змоги відірватися від погоні, він вистрілив і в себе. А 14 серпня помер у тюремній лікарні.

— Я зізнався щиро, сумління маю чисте, з охотою прийму кару смерті, коли своїми зізнаннями спричинюся до ліквідації Організації українських націоналістів і до відчинення очей українській молоді на правдивий стан справи, — невдовзі заявив Роман Мигаль слідчому судді під протокольний запис.

На очній ставці зі Степаном Бандерою 16 січня 1935 року він зробив несподівану для візаві заяву, озброївшись палкими інвективами:

— Степан Бандера, який сидить переді мною, — це та сама особа, яка в 1933 році втягнула мене в Організацію українських націоналістів. Це він у 1933 році вперше сказав, що Яків Бачинський конфідент [таємний інформатор поліції], і того ж року на Погулянці [львівський мікрорайон] наказав того самого Бачинського застрілити. У присутності Підгайного він тоді сказав навіть, що, застреливши Бачинського, треба потім застосувати вибухові речовини, щоб знищити труп.

Увійшовши в покаянний транс, Мигаль говорив як по писаному:

— Показаний мені сьогодні Степан Бандера є натхненником убивства студента Якова Бачинського. Він перший виступив з ініціативою вбити його і вселив у мене цю думку, що спонукало мене застрелити Бачинського. Степан Бандера був також ініціатором убивства Кособудзького. У тому, що я вбив Бачинського, є й моя провина: вчинив так частково під впливом власних націоналістичних і революційних переконань.

У присутності слідчого судді Валігурського і прокурора Прахтеля-Морав’янського відразу ж у розкаянні Мигаль узагальнив, сипнувши в очі адресатові жменею неприємних слів:

— Після вбивства Бабія все українське суспільство відвернулося від Організації українських націоналістів. Тож і вам, друже Бандеро, пора змінити свої переконання і визнати, що ми чинили погано, щоб українська молодь не йшла нашою дорогою. Війну ми програли.

— Усе, що в моїй присутності сказав Мигаль, — неправда, — категорично заперечив обвинувачений Бандера, зневажливо відвернувши свій позирк убік.

Від раннього дитинства дивився він мимо людей, котрим не вірив і до яких ставився з погордою. А зрадників і поготів отак демонстративно викреслював зі свого життя. Від усіх учасників українського національно-визвольного руху Степан Бандера вимагав жертовності, незламності та непохитності. У цьому не розглядав жодних компромісів.