Степан Бандера

Розділ 10. Баварія

Після завершенні Другої світової війни Степан Бандера опинився назавше в еміграції. З міркувань особистої безпеки він часто змінював прибрані імена й прізвища. Жив у Західній Європі як Дмитро Романишин, Степан Карпяк чи Стефан Попель. У полемічній публіцистиці, шифрованому й відкритому листуванні відзначився в’язанкою криптонімів і псевдонімів, як-от: С. А. С, В.Тесляр, Ярич, Донат, Власт.

Від моменту звільнення з концентраційного табору та втечі з-під гестапівської опіки він усеціло інтегрується в багатогранне життя строкатої політичної еміграції. Проте йому найбільше важило розбудувати зв’язки з підпіллям і повстанцями в Україні. Пробував себе скрізь, куди сягала його уява й до чого примушували обставини.

У лютому 1945-го на розширеній «крайовій» нараді Романа Шухевича, а заочно Степана Бандеру та Ярослава Стецька обрали до бюро проводу Організації українських націоналістів в Україні. Одначе в еміграції Бандера вирішив заснувати власну структуру як формальну складову єдиної революційної ОУН. Основною фінансовою базою новостворених Закордонних частин стали внески української діаспори на визвольну боротьбу.

Як і під час Другої світової війни, Степан Бандера й надалі категорично виступав проти повної орієнтації на будь-які держави. Він послідовно наголошував, що треба опиратися на власні сили й системно відстоювати національні інтереси. Щоб налагодити довірчі контакти для всебічного розвитку визвольних структур, провідник Закордонних частин здійснив чимало тривалих службових поїздок Австрією та Німеччиною, а також до Бельгії, Великої Британії, Іспанії, Італії, Канади, Нідерландів, Франції.

Після втечі від німецьких спеціальних служб Степан Бандера конспіративно мешкав у Відні ледве не до самого приходу радянських військ 15 квітня 1945-го. Встиг виїхати останнім потягом до Праги. У тій групі біженців була й Анна-Євгенія Музика — «Слава», невдовзі дружина Ярослава Стецька.

— Як уже прийшов Провідник з кацету [концентраційного табору], то вони ж постійно втікали з хати на хату, із села до іншого села, — запам’яталося їй найдужче. — Як вони тікали з Відня, то вже десятий бецирк [район] Відня були зайняли більшовики. Степан Бандера та Ярослав Стецько їхали через Чехію автом до Німеччини. Налетіли літаки й страшно бомбили.

Проте не осколки авіаційних бомб Ярослава Стецька тяжко поранили, зробивши на все життя інвалідом, а кулеметні черги. За півтора десятиліття про той епізод із масними натяками висловився чільний посадовець підпільної служби безпеки Мирон Матвієйко. На тому зупинимось трохи далі.

— Перед капітуляцією гітлерівської Німеччини Степан Бандера переїхав до Тіролю в Австрії, — важливу деталь долучив Степан Мудрик, який був у службі безпеки Закордонних частин. — Родина там жила, але Степан Бандера часто досить довго перебував у Німеччині.

— У кінці війни в травні 1945 року я перебував в Інсбруку, — оповідав згодом сам Бандера.

Задля введення в оману ворожих переслідувачів, він із сім’єю тоді взяв конспіративне прізвище Карпяк.

— Під цим прізвищем в Інсбруку, а пізніше в Зеефельді під Інсбруком я був взятий на облік в поліцію, — не приховував Бандера тимчасового самоозначення.

Його діти й надалі офіційно писалися Карпяками.

В австрійських Альпах, у Тіролі, де гірські шпилі заввишки мало не чотири кілометри, пізніше грибами після дощу виросли світові гірськолижні курорти. Серед незабутньої довколишньої краси та в суворій таємниці сім’я Степана Бандери прожила близько року. Аж до початку 1946-го.

Між Інсбруком, головним містом західної австрійської федеральної землі Тіроль, та поселенням Зеефельд-у-Тіролі зо два десятки кілометрів. Це нині невелике містечко, розташоване приблизно на висоті тисяча двісті метрів над рівнем моря. Інсбрук, для порівняння, нижче ледве не вдвічі. Зеефельд і нині не зовсім велелюдний — майже три з половиною тисячі мешканців.

Степан Бандера уподобав упорядкований та розвинений в усіх сенсах Інсбрук з мальовничими околицями ще й тому, що тут проживав його особистий друг Осип Тюшка (1908–1983), тереновий провідник Закордонних частин в Австрії. Вони товаришували ще учнями Стрийської гімназії. У Львові разом були студентами. Степан здобував фах агронома у Вищій політехнічній школі. Осип в Університеті Яна Казимира студіював право та іноземні мови.

Показово, що Степан часто гостював у рідному Осиповому селі Старий Мізунь нині Калуського району Івано-Франківської області. Якось влітку вони провели шість тижнів у Трисовані — урочищі за горою Лютою, де прихистилася літня хатина родини Тюшків.

Як український націоналіст, Осип Тюшка тривалий час провів у двох концентраційних таборах — польському в Березі Картузькій (липень 1934-го — жовтень 1935-го) та німецькому Заксенгаузені (вересень 1941-го — вересень 1944-го). В Інсбруку він осів одразу після звільнення з табору Заксенгаузен. Тут одружився, мешкав із дружиною та донькою, помер і похований.

Коли 24 червня 1945 року Осип і Наталія Тюшки брали шлюб, то свідками на їхньому весіллі було подружжя Ярослави й Степан Бандери.

Також в Інсбруку діяло Українське центральне допомогове об’єднання в Австрії.

Про періодичне перебування сім’ї Бандер у тірольських краях радянська агентура донесла заступникові міністра державної безпеки УРСР 27 жовтня 1947 року.

— За останніми даними, отриманими від нашого закордонного агента, відомо, що керівник проводу Закордонних частин ОУН Степан Бандера разом зі своєю дружиною та донькою в даний час перебуває в містечку Зеефельд, що біля Інсбрука (французька зона окупації Австрії), — інформували співробітники профільного управління міністерства свого безпосереднього куратора. — Згідно з даними цього джерела, у Зеефельді нібито перебуває й ряд інших керівних осіб із бандерівського проводу.

Слід зазначити, що Зеефельд вельми зручно розкинувся обабіч добротної альпійської дороги, що веде до Мюнхена, головного робочого осідку Степана Бандери. Між тими поселеннями близько ста двадцяти кілометрів. Це незначна відстань для відпочинку на вікенд чи коротких і довших вакацій. Дорога забирала автівкою максимум години зо дві.

— Зеефельд — це було невелике гірське містечко-курорт (здоровельне місце, літнисько — ніби наша Ворохта або інше карпатське село чи містечко), до якого здавен-давна з’їжджалися такі, кому конечним було здорове гірське повітря, — розтлумачив Роман Малащук (1913–1991), член теренового проводу Закордонних частин. — І цей ось Зеефельд обрано місцем постою теренового проводу ОУН в Австрії, провідником якого в тому часі був і тут же мешкав магістр [випускник університету] Осип Тюшка.

Відповідно до правил особистої безпеки родина Бандер постійно мігрувала. Навесні 1945-го іменитий племінник повідомив рідного дядька Осипа про нову поштову адресу для зустрічей та листування, що була поблизу дороги між Зеефельдом і Мюнхеном. Ідеться про околиці міста Ґарміш-Партенкірхен. Звідси до Зеефельду-в-Тіролі менш ніж сорок кілометрів, а до Мюнхена — трохи більше ніж удвічі. До речі, в Ґарміш-Партенкірхені відбувалися Зимові олімпійські ігри 1936 року з рекордним натоді числом учасників — шістсот тридцять шість спортсменів із двадцяти восьми країн. Після 1945-го тут військові Сполучених Штатів Америки розгорнули свої відпочинкові бази.

«Знову поїхав відвідати племінника, — описував Осип Бандера, як завітав у визначену місцину біля Ґарміш-Партенкірхена. — З переїздом до Баварії жив він з родиною — з уваги на безпеку — під прибраним прізвищем. Прибувши на подану адресу, застав тільки дружину з донею, бо Степан проживав цілий тиждень у Мюнхені, зайнятий організаційними справами».

У лютому 1946 року дружина Степана Бандери з дочкою Наталкою переїхали, як гадали, на постійне місце проживання до Мюнхена. Ярослава тоді була вагітною сином Андрієм. Проте лютий ще не закінчився, а родина вкотре терміново переселилася через виявлену загрозу. Їхали тією самою дорогою від Ґарміш-Партенкірхена до Мюнхена — на узбережжя озера Вюрм, що від 1962 року називається Штарнбергер. Вони знайшли прихисток поблизу окружного міста Штарнберг, що менше ніж за три десятки кілометрів од Мюнхена.

Відтоді місцевість оця перетворилася з туристичного курорту в діловий та культурний центр Верхньої Баварії в альпійському передгір’ї, а саме навколишнього регіону П’яти озер — Амер, Веслінгер, Верт, Пільзен, Штарнбергер.

З площею майже п’ятдесят шість квадратних кілометрів, завдовжки близько двадцяти кілометрів і завширшки понад чотири з половиною кілометри, Штарнбергер є п’ятим за величиною серед озер Німеччини, але другим за водними запасами. В історичному аспекті озеро відоме через непоясниме й таємниче самоутоплення недієздатного сорокалітнього короля Людвіга Другого Баварського. Це трапилося на мілководді біля замку Берг на свято Трійці — увечері 13 червня 1886 року.

Родина Бандер конспіративно орендувала самотню хату в селі Зьокінг, що нині в складі міста Штарнберг. Це обійстя загубилося далеко в лісі. Його годі було знайти без проводиря. Безпекою сімейства провідника Закордонних частин опікувався Юрій Костів.

Тут-таки Степан Бандера виробив нові документи на Стефана Попеля і, як стверджується, зареєстрував під фіктивним прізвищем у місцевій поліції себе, дружину і дітей. Як Попелі, вони в Західній Німеччині офіційно проживали від 1946-го до 1959-го, коли Степан Бандера поліг від руки радянського агента-вбивці. Тим часом його нащадків знали й надалі під прізвищем Карпяк, як оповідають мемуаристи.

Яскраво змалювала тодішній побут родини Наталія Бандера. У 1947 році в неї вже були брат і сестра. У самотній лісовій хатині її родина розмістилася в одній кімнаті без комунальних зручностей, зокрема й без електрики. Усі троє малих Бандер довго лікували інфекційні дитячі хвороби коклюш (кашлюк) й кір, тож на вигляд були дуже змарнілими.

— Я ходила тоді до сільської школи в Зьокінґу і, маючи лише шість років, мусила щоденно відбувати шість кілометрів дороги через ліс. — Від отого споминку в Наталії аж трепетливі холодні мурашки бігали спиною.

Зьокінг тоді впізнавали насамперед через те, що в його північному кутку діяла помітна здалеку військова станція прослуховування. Вона складалася із семи приблизно сорокаметрових антен навколо триповерхової білої будівлі.

У тих краях родина Бандер зупинялася на певний час кілька разів. У 1953-му Степан Бандера привіз усіх трьох своїх дітей на щорічний тритижневий пластовий табір. Він розмістився біля того самого озера, де потонув Людвіг Другий Баварський, тільки в колишньому селі Кемпфенгаузен, яке 1937-го відійшло до містечка Берг.

Наступного року, 1954-го, Степан Бандера знову привіз дітей в той самий пластовий табір. Щоправда, він змінив локацію та розмістився в молодіжній оселі Гохланд поблизу маленького поселення Кьонігсдорф (Королівське Село). Це від озера Штарнбергер на віддалі півтора десятка кілометрів по прямій.

У тому таборі Бандерині діти — Наталія, Андрій, Леся — щосезону пластували аж до батькової смерті. Тут Наталія зустріла свого майбутнього чоловіка. Коли ж її батько навідувався сюди, то привозив обов’язково для всіх апельсини й банани.

— Тоді відбувалися табори перших три тижні для новаків, на яких були Андрій та Леся, та три тижні після того для юнаків, де була учасницею Наталка, — прокоментував пізніше сеньйор куреня «Характерники» Григорій Комаринський (1921–2019), багатолітній викладач Українського технічно-господарського інституту в Регенсбурзі, член ОУН від 1937 року. — Бандера теж просив мене заопікуватися дітьми, бо вже було два рази, що КДБ [комітет державної безпеки] хотіло викрасти дітей… Я особисто мав зв’язок із німецькою поліцією… Поліція дуже часто приїжджала до табору вночі й питалася мене, чи все гаразд. Така ситуація була до 1959 року, але діти вже були старші, і вже й мені було легше.

Певний час, орієнтовно взимку 1946–1947 років, родина Степана Бандери проживала в місті Гільдесгайм. У березні 1945-го його добряче понищила нальотами союзна авіація, надто британська й канадська. Це у федеральній землі Нижня Саксонія, за два десятки кілометрів від метрополіса Ганновер, що саме опинився в зоні окупації Великої Британії.

Тут від літа 1945-го і до березня 1946-го в колишніх казармах військово-повітряних сил Третього Райху (Luftwaffe) діяв український табір для переміщених осіб. Вони мешкали й у міських квартирах, які винаймали. До Мюнхена звідси далеченько — кілометрів шістсот на південь.

До околиць Ганновера Степана Бандеру та його дружину з п’ятилітньою донькою Наталією та понад піврічним сином Андрійком (народився в травні 1946-го) супроводжували щонайменше двоє охоронців-помічників. Ота мандрівка потягами тривала п’ятнадцять годин. Помічники підшукали порівняно безпечне житло в родини Бичковичів — кімнатку з маленькою кухнею.

Власне, Степан Бандера в Гільдесгаймі жив як Володимир Бичкович. Справжній Володимир Бичкович мешкав тоді за шість десятків кілометрів од Мюнхена — в місті Аугсбург із Василем Шушком. Останній згодом служив особистим охоронцем провідника Закордонних частин протягом семи років аж до його відходу в кращі світи.

З Василем Шушком працював одночасно екскомандир сотні та тактичного відтинку поручник Василь Сколоздра (1919–1987) на псевдо Ніновський. Він охороняв Степана Бандеру неперервно від 1949 року, а ще раніше, у 1946-му, — головного командира УПА Романа Шухевича.

Дещо випереджаючи події, скажемо, що незадовго до вбивства Степана Бандери на нього вкотре скоїли замах. У вересні 1959-го на мюнхенській вулиці в легковик Бандери несподівано на повній швидкості врізалася зустрічна вантажівка й швидко зникла. За мить до зіткнення водій Василь Сколоздра вивернув кермо вправо. Бандера залишився цілим, а Сколоздра надовго потрапив у лікарню зі зламаними ребрами.

«Охоронець повинен вміти виконувати різні завдання, — писав про себе Василь Шушко (1922–2006). — Тому навчався на різних курсах: і на токаря, і на муляра, і на столяра, і навіть на пожежника. Щоб здобути пристойну освіту, я вступив на студії політичної економії в Мюнхенському університеті, користуючись допомогою українських професорів в еміграції. Я також вивчав цивільне право».

Загалом подружжя Бичковичів народило й виростило чотирьох синів. Найстарший Володимир студіював право, а молодший Ярослав — медицину в Італії. За потреби він закуповував ліки для кур’єрів Закордонних частин та інструктував їх перед відрядженням в Україну. Досконало вивчивши англійську мову, саме Ярослав Бичкович перекладав синхронно Степанові Бандері, коли той спілкувався з британцями. Інколи виконував охоронні функції.

«А коли Володимир Бичкович покинув Аугсбург і виїхав до Гільдесгайма, я весь час листувався з ним і подавав короткі звіти, — свідчив Василь Шушко у своїх мемуарах. — Саме з них Провідник, як казав пізніше, орієнтувався про правдивий стан серед української еміграції. Я в той час не знав, що Степан Бандера перебуває у нього, але здогадувався, що Володимир Бичкович має певний контакт. Приїжджаючи до Аугсбурга, він привозив пошту до Ярослава Стецька, який проживав тоді там».

Упродовж майже двох років, від літа 1948-го до червня 1950-го, родина Бандери проживала серед переміщених осіб у місті Мітенвальд, що за сотню кілометрів південніше Мюнхена й належить до згаданого вище району Ґарміш-Партенкірхен. Наприкінці Другої світової Мітенвальд відійшов до американської зони окупації.

У квітні 1946 — січні 1952 років тут, на базі колишніх навчальних центрів гірської піхоти вермахту, діяли три табори для переміщених осіб — євреїв та українців. Для того використали донедавна казарми єгерів і розвідників, а також приміщення в селі Лаутерзее. У таборі було три храми — два греко-католицьких й один Української автокефальної православної церкви, гімназія, музична школа, театр-студія, спортивні зали.

Хоч напіввійськове табірне життя було непростим, одначе дружина з трьома маленькими дітьми (в липні 1947-го народилася донька Леся) почувалася безпечніше в надійному й турботливому оточенні питомо української громади. До того ж поруч, у колишній єгерській казармі, мешкав зі своєю сім’єю їхній близький родич Осип Бандера. Він постійно відвідував уже чималу родину свого племінника, яку тоді охороняв Роман Шостак.

З Мюнхена в Мітенвальд Степан Бандера приїжджав зрідка — інколи на суботу й неділю. Та й тоді йому для сім’ї бракувало часу, бо мусив готувати численні матеріали, сидячи за друкарською машинкою. Тому власні діти відвикли від нього.

Дочка Наталія пригадала, як одного разу, важко хворіючи на запалення середнього вуха, запитала маму Ярославу:

— Хто є цей чужий пан, який схилився над моїм ліжком і гладить мене?

Вона щиро поділилася дитячими враженнями з того часу:

— Я цілковито забула свого батька.

Бувало, Степан Бандера навідував свою родину лише кілька разів у році.

Саме в Мітенвальді 28–31 серпня 1948 року відбулася Друга надзвичайна конференція Закордонних частин за участі восьми десятків провідних націоналістів. Було привернуто увагу до повільної асиміляції української еміграції чужим середовищем в усіх сферах — ідеології, політиці, суспільних відносинах. Постало питання про збереження самобутності діаспори.

«Українська Повстанська Армія без політичного натхненника і організатора, яким була, є і буде ОУН, втрачає характер політичного національно-визвольного чинника, — відзначили в постанові цієї конференції щодо ідеологічно-політичного становища. — Так само була шкідливою невірна інтерпретація фактичної ролі ОУН у творенні і роботі УГВР [Української головної визвольної ради] — верховного революційного органу і репрезентанта визвольної боротьби, що має консолідувати і координувати всі самостійницькі революційні сили».

— Я готовий сьогодні піти в Україну, щоб полагодити всі справи, — емоційно розхвилювався під час жвавої дискусії голова проводу Закордонних частин. — Але прошу тільки, щоб ім’я Бандери лишилося дальше, бо воно вже стало до певної міри символом.

Зрозуміло, усі присутні виступили проти того, щоб він десантувався чи пробирався в Україну через надміру вже на той момент щільну «залізну завісу».

Надзвичайно теплі спомини про особисте спілкування зі Степаном Бандерою в Мітенвальді зберіг видатний педагог Григорій Ващенко (1878–1967), професор Українського вільного університету й ректор Богословсько-педагогічної академії Української автокефальної православної церкви. Ці заклади вищої освіти діяли в Мюнхені.

Наприкінці серпня 1950-го вже доволі літнього віку професор Ващенко розклав своє табірне ліжко. Поклав щось із речей м’якіше під голову й помаленьку приліг, прикрившись своєю маринаркою (піджаком). Через пів години в прохолодну кімнатку беззвучно ввійшов значно молодший незнайомець, увічливо промовивши:

— Пане професоре, вам дуже незручно лежати. Я зараз принесу постіль.

За кілька хвилин доти зовсім невідомий чоловік повернувся з подушкою, коцом (ковдрою) і простирадлом. Постелив. Коли ж Григорій Ващенко, який уже розміняв «вісімдесятку» — йому йшов сімдесят третій рік, знову ліг, то незнайомець старанно укрив його коцом.

— У його руках я відчув велику душевну теплоту і уважність, — згадував шанований професор, який тільки наступного ранку дізнався від сусідів, що його цілком безкорисливим добродієм виявився Степан Бандера, демонізований ворогами аж до немислимих регістрів.

Зрештою табори вимушених переселенців у Західній Німеччині почали згортатися. Тисячі українців поступово емігрували далі, переважно через Атлантичний океан — у Північну й Південну Америку, а дехто — в Австралію. За ними так само невідступно полювали радянські репатріаційні комісії, облудно підмовляючи повернутися на примарно квітучу під кремлівськими зорями батьківщину.

У тих обставинах, у червні 1950 року, сім’я Степана Бандери переїхала в маленьке, колись рибальське село Брайтбрун-на-Амерзее. Воно розкинулося на березі озера Амер, яке, знову ж таки, недалеко від згаданого раніше Штарнбергера. Там Бандери вкорінилися на чотири наступних роки. Туди від Мітенвальда близько восьми десятків кілометрів, а до Мюнхена близенько — якихось три десятки кілометрів із гаком.

Через те глава сімейства провідував дружину й дітей частіше. Нерідко вдома бував ледве не щодня. Натомість Ярослава відверто побоювалася за життя чоловіка. Переживала, що, перебуваючи в постійному русі, курсуючи шосе, необачно може загинути внаслідок нещасного випадку — в якійсь дорожньо-транспортній пригоді. Вони постійно траплялися.

— Ці чотири роки були найспокійніші та найщасливіші в житті моєї матері, яка добре почувалася між мешканцями села і зжилася з ними, — подорослішавши, розмірковувала дочка Наталія. — Щойно пізніше я зрозуміла, що на нас полювали совєтсько-московські репатріаційні комісії та агенти.

Протягом отого чотириліття Бандерині діти цілковито відірвалися від щоденного спілкування з українською громадою. Це загрожувало їм повним відчуженням від українства. Адже неспішно поглинала асиміляція німецьким баварським середовищем.

Тому батько, попри виснажливу працю, взявся сам навчати старшу доньку української історії, географії та літератури. Спонукав її читати книжки рідною мовою. До речі, усі Бандерині діти поки пішли до німецької народної школи у віці п’яти-шести років, уже читали й писали по-українськи.

У Брайбруні-на-Амерзее Бандери орендували охайний будиночок, на той час навіть дуже комфортабельний. З усіма комунальними зручностями, зокрема й централізованим опаленням. Вони розмістилися на першому поверсі, а німці-хазяї займали другий. Найстарша дочка Наталія ходила до школи. Дошкільнята Андрій та Леся спершу перебували під постійним наглядом своєї мами Ярослави.

Неподалік у лісових нетрях тренувалися кур’єрські групи націоналістів. Провідник Закордонних частин часом заглядав до них. Такі навчання Степан Бандера організовував і відвідував доволі часто.

У 1949-му в лісових масивах біля нижньобаварського міста Дегендорф, що за сто сорок кілометрів від Мюнхена в північно-східному напрямку, військовий вишкіл пройшли чотири десятки націоналістів «першої лінії». Керував їхньою підготовкою сотник Української національної армії Володимир Козак (1917–1993). Знаний ветеран відзначився хоробрістю в боях проти радянських військ під містами Броди (Україна) в липні 1944-го і Бад-Гляйхенберг (Австрія) у квітні — травні 1945-го.

Інші викладачі так само вирізнялися величезним бойовим досвідом, приміром, полковник Євген Побігущий (1901–1985) і легендарний сотник УПА Михайло Дуда (1921–1950) на псевдо Громенко. Останній, зосібна, навчав непомітно пересуватися, не залишаючи слідів, а також як захищатися від атак бронетехнікою, окопуватися, мінувати мости й залізничні колії.

З Брайбруна до Мюнхена в робочі дні Степан Бандера — як Степан Попель — добирався автобусом. Економив. Щоденне доїжджання власним автомобілем виходило значно дорожче. Він за натурою належав до жайворонків — уподобав трудитися від самого ранку. Прокидався о пів на шосту, щоб до восьмої ввійти у свій мюнхенський офіс — бюро.

«У нас усе по-старому, — писав він 1953-го в листі до свого дядька Осипа, який перебрався до Сполучених Штатів. — Діти ходять до школи, і знову німецьке середовище відбиває своє п’ятно [пляму]. В Мюнхені є щосуботи щось ніби садочок чи властиво пополудневі сходини для дітей різного віку. Але від нас задалеко доїжджати автобусом, а я не можу возити їх автом, бо нема часу».

Особливу увагу звернув Степан Бандера на витривалість судженої:

«Славця [дружина] здорова, тримається, тільки дається їй взнаки непереривний домашній «керат» [клопітна рутина] і цілковите відлюддя — коли йдеться про українське середовище».

Кератом, або киратом у галицьких краях називали кінний привід до жорен чи млинових кам’яних дисків, молотарки й січкарні. Кружляючи в одноманітті, коні виконували буденну повинність.

Ось так Степан Бандера образно передав надзвичайну відданість сімейним потребам, велике працелюбство й психологічну стійкість дружини Ярослави в екстраординарних умовах довготривалої самоізоляції та конспірації.

У середині травня 1951 року близький та довірений сподвижник Степана Бандери, керівник служби безпеки Закордонних частин Організації українських націоналістів Мирон Матвієйко (1914–1984) в групі побратимів десантувався з британського літака поблизу села Бишки Тернопільської області. Один із десантованих виявився інфільтрованим радянським офіцером-розвідником. Тому через три тижні Матвієйка схопила спеціальна легендована група міністерства державної безпеки СРСР.

Через неповних два роки постійного тиску він зламався і в обмін на помилування погодився співпрацювати з ворожою радянською розвідкою в оперативних радіоіграх. На жаль, повідомленням від нього довіряв Степан Бандера. Він так і не дізнався про зраду свого кума — Миронова дружина Євгенія була хрещеною мамою Андрія Бандери.

Після вбивства голови проводу Закордонних частин, а радше від 1960 року московські куратори перекинули Мирона Матвієйка на «пропагандистський фронт», влаштовуючи численні пресконференції, публікації в пресі, виступи в закладах освіти й трудових колективах радянської України.

Його репертуар частково підсумовано в книжці кишенькового формату під цільовою назвою «Чорні справи ЗЧ ОУН». Ця брошура проілюстрована якісним чорно-білим фото автора у вишиванці. Вона побачила світ у київському видавництві «Радянська Україна» 1962 року, як публікація Товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном.

По суті, йдеться про збірку з циклу статей, оприлюднених у газеті «Вісті з України» впродовж 1961 року. Вони ж, своєю чергою, значною мірою слугують публіцистичною обробкою протоколів допитів Мирона Матвієйка попереднього десятиліття. Усе те було в унісон виступам у пресі та на радіо 1960 року головного командира УПА Василя Кука, захопленого в полон ще в травні 1954-го комітетом державної безпеки СРСР. У них ішлося про крах націоналістичного підпілля.

Викривально-сповідальні інвективи Мирона Матвієйка укладені в жанрі звернення «До членів і симпатиків ОУН та до всіх українців, які живуть поза межами рідної землі». Це немовби алюзія на поему Тараса Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» 1845 року. Тож і стартує памфлетист у тому ж довірливо-динамічному тоні, нагромаджуючи регалії:

«Звертається до вас громадянин Української Радянської Соціалістичної Республіки Мирон Васильович Матвієйко, колишній член проводу, керівник референтури служби безпеки, керівник референтури крайового зв’язку так званих закордонних частин ОУН, який у 1951 році за завданням проводу і особисто Бандери прибув на Україну нелегальним шляхом для налагодження зв’язку з керівництвом оунівського підпілля і передачі його свіжих вказівок і замовлень по веденню шпигунства проти Радянського Союзу».

Не вагаючись, Мирон Матвієйко прогнозовано підтвердив співпрацю Степана Бандери та найближчого оточення, як з абвером, так і з повоєнними розвідками Великої Британії, Сполучених Штатів Америки, Федеративної Республіки Німеччина, ба навіть Королівства Іспанія та Республіки Китай.

Мирон Матвієйко викривально мовить також про Григорія Васьковича (1919–2008), Івана Гриньоха (1907–1994), Юрія Лопатинського (1906–1982), Марію Рибчук (1915–1991), Володимира Стахіва (1910–1971), Ярослава Стецька (1912–1986), Осипа Тюшку (1908–1983).

Окремо у версії викривача розкрито непривабні махінації з «Визвольним фондом». Найґрунтовніше висвітлено фабулу начебто доведених зловживань і злочинів Євгена Гарабача (1915–1994), Миколи Климишина (1909–2003), Миколи Лебедя (1909–1988), Степана Ленкавського (1904–1977), Павла Шевчука (1912–1989), Ріхарда Ярого (1898–1969). Бо ж вони «випомповували десятки, а чи не сотні тисяч доларів». І, як виявилося з часом, пережили Степана Бандеру набагато.

Щоб розігріти пересічну публіку смажениною, довести правдивість гучних зізнань і ненав’язливо підтвердити значущість автора для тих, у кого спрямоване викривальне вістря, мимохідь застосовано буденний спосіб прямого конфіденційного мовлення: «Якщо ви призабули, пане Стецько, то я нагадаю вам про те, що саме я, Мирон Матвієйко, перев’язував вам рани, які ви дістали від розривних куль під час обстрілу німецьких машин літаками ваших теперішніх американських друзів. Про цей факт і ваші рани, пане Стецько, знає більше людей, в тому числі і відомий лікар Борис Андрієвський».

Справді, професор Борис Андрієвський (1898–1962) тоді був дуже знаним хірургом. Тривалий час працював у Харкові та Львові. У таборі для переміщених осіб у місті Швабінг, що поблизу Мюнхена, він заснував перший шпиталь для колишніх військовополонених і втікачів з України. Також від 1944-го вів хірургічну практику в лікарнях Відня (Австрія), Берліна, Мюнхена й Регенсбурга (Західна Німеччина), Міннеаполіса, Чикаго й Клівленда (США).

Збереглася світлина, на якій сидить на лікарняному ліжку Ярослав Стецько, схудлий після хірургічної операції. Успішно її провів Борис Андрієвський. Щоб до нього у Мюнхен доправити пацієнта, який спершу потрапив у лікарню чеського міста Сушіце, нині Пльзенського краю, послали боївку служби безпеки. Підкупивши там працівників лікарні та урядовців, прибулі винесли пораненого до легковика й щасливо перевезли на тривале лікування. А від Сушіце до Мюнхена небагато й немало — майже двісті тридцять кілометрів.

Про що ж натякав Мирон Матвієйко? Кулі, випущені з двох американських літаків-розвідників по евакуаційній колоні вантажівок, влучили в Ярослава Стецька тричі. Тому-то він лежав лівобіч і не міг підвестися. Лівий рукав легкого плаща закривавився біля ліктя, а з правої стопи текла кров. Третя куля відбилася рикошетом від його малого пістолета-«шістки» в правій кишені плаща, ковзнула шкірою та зранила внизу живота. Через те потім власних дітей подружжя не мало.

Для перевербованого Мирона Матвієйка, як радянського пропагандиста, було цілковито зрозуміло, що ним Степан Бандера та Ярослав Стецько пожертвували в приватних цілях та в «інтересах капіталістичних розвідок». Коли ж він побачив, що насправді в Україні ніякого підпілля нема, зразу зголосився до органів державної безпеки в травні 1951-го. Зажив на рідній землі та тяжким кошмаром згадував свою діяльність у службі безпеки Закордонних частин ОУН, що спрямована проти українського народу й еміграції. Принагідно поставив на карб Степанові Бандері обрання Мюнхена, як «Мекки націонал-соціалізму», націоналістичним центром усієї антирадянської діяльності.

Акцентовано на подіях від весни 1948-го, відколи Матвієйко належав до проводу Закордонних частин й очолив таємний штаб з підготовки й проведення акції «Богун» — засилання в Україну озброєних груп зв’язкових до «генерал-гауптмана» — головного командира УПА Романа Шухевича. Це вимагало неабияких фінансових витрат.

На той момент Микола Климишин перебрав повноваження головного фінансиста в Зиновія Марцюка (1910–2007), який внаслідок нового розколу відійшов із Миколою Лебедем. За неповний рік, як переконував Матвієйко, Климишин привів Закордонні частини до фінансової руїни. Фонд валюти й коштовностей випарувався через спекуляції, шахрайства, крадіжки.

«Упродовж повоєнних років Бандера, Стецько, Лебедь, Ленкавський і всі інші “одиноко уповноважені” видерли підступно, під прикриттям високолітаючих лозунгів про допомогу “воюючій Україні”, “на фонд УПА” і таке інше, і тому подібне від членів і симпатиків ОУН і Закордонного представництва УГВР, від скитальців-ізгоїв астрономічні суми грошей, які визначалися мільйонами німецьких марок», — наполягав Мирон Матвієйко, викриваючи «аферу століття».

Отож Микола Климишин з відома Степана Бандери карколомними спекуляціями, фігурально висловлюючись, перелив чималу частину доларів з каси ОУН у свої таємні мішечки. А 1949-го емігрував у США, словами Матвієйка, «із скринями організаційного майна, яке він поспішив переназвати посагом своєї дружини, приватним добром свого рідного брата». Як референт служби безпеки, Матвієйко й раніше документально викривав Климишина в розтраті не менше ніж пів мільйона німецьких марок. Одначе керівництво націоналістів усе залишило без належного реагування:

«Для мене було тоді й залишилося досі нерозгаданою загадкою, чому Бандера, а з ним Тюшка, Стецько і Ленкавський свідомо покривали всі ці злочини Климишина. Ще й вручили йому таємний наказ про призначення його на пост члена теренового проводу Закордонних частин ОУН у США!»

Настійливо Мирон Матвієйко вказував і на такий прикрий факт. Уповноважений аудитор Прокіп Матійців (1900–1986) довів, що Микола Климишин, приховуючи свої шахрайства, повиривав цілі картки з фінансових каталогів. Решту важливих записів заляпав чорнилом. Нібито дещиця — кількадесят тисяч американських доларів — опинилася за порадою Ріхарда Ярого у швейцарському банку на приватному рахунку.

Нерозгаданою головоломкою стало для Мирона Матвієйка зникнення п’ятдесяти мільйонів радянських карбованців, отриманих провідними націоналістами від абверу напередодні краху Третього Райху. П’ять мільйонів із тої суми зв’язкові Юрій Лопатинський і Демид Чижевський восени 1944-го передали Романові Шухевичу, головному командиру Української повстанської армії. Решта грошей щезли під контролем заступника голови Української головної визвольної ради Івана Гриньоха.

«На той час я був провідником охоронно-розвідочної служби при референтурі закордонних зв’язків, очолюваної Лебедем, — писав Матвієйко. — Довірені люди з оточення Гриньоха інтенсивно вимінювали карбованці на долари і золото на чорному ринку Кракова».

Відтак прицільного удару без жодних гальм завдано по морально-діловій репутації Степана Ленкавського, прозванного «Тінню Бандери».

«Він не від того, щоб похверцювати своєю близькістю до простих людей, — говорив Матвієйко про Ленкавського, який замінив Бандеру на посту голови проводу. — Мабуть, щоб підкреслити свою “демократичність”, він ходить у рваних шкарпетках, або взагалі без них. Він артистично виставляє це напоказ. Але не думайте, земляки, що Степан Ленкавський завжди виставляє напоказ близькість до простих людей. Я маю на увазі одну німкеню в Мюнхені, у якої він живе як... квартирант. Тут його аскетизм безслідно зника: “Діоген” вилазить з бочки... і відбувається чудова метаморфоза: “флегматичний Степан” — “Донжуан”, а після нічних оргій, коньяку і німкені “професор-аскет” знову намагається бути “Діогеном”».

Ба більше, прозрадив Матвієйко. У 1948 році, коли ОУН де-факто розкололась удруге, нібито Ленкавський сильніше Бандери погрожував фізичною ліквідацією опонентам — членам проводу ОУН і Закордонного представництва УГВР Іванові Гриньоху, Миколі Лебедю, Омелянові Логушу та його дружині Катерині Мешко, Дарії та Левові Ребетам.

У докір Степанові Ленкавському закинуто опіку над «аферистом і злодієм» Павлом Шевчуком, до чиїх рук прилипли «грубі тисячі організаційних доларів». Він у мундирі офіцера польської армії Владислава Андерса ледь не двічі на тиждень курсував між Парижем і Мюнхеном, як зв’язковий між головним і тереновим проводами Закордонних частин. Нібито займався нелегальним вивезенням німецьких воєнних злочинців. Через нього транзитно Францією посередництвом Польської банкової контори в Парижі поступали в Мюнхен чималі кошти з Бельгії та Великої Британії.

Чи не найбільше дісталося на горіхи секретареві закордонних справ УГВР і референтові закордонних зв’язків ОУН Миколі Лебедю. Він постав ініціатором друкарні фальшивих доларів, валютних спекуляцій та контрабанди, торгівлі наркотиками і краденими цінностями на чорних ринках.

Начебто Лебедь збирався (щоправда, невдало) перевезти партію кокаїну в літаку американської розвідки як дипломатичну пошту з Мюнхена до Рима. Крім того, він став винуватцем смерті вимушеного контрабандиста Романа Костюка від кулі австрійського прикордонника. Нібито під орудою Лебедя запустили нелегальну друкарню фальшивих доларів у Мюнхені по вулиці Фюріх, яка діяла впродовж півтора-двох років.

Як інформував Мирон Матвієйко, фінансовим посередником між американською розвідкою та Степаном Бандерою виступала Марія Рибчук, заміжня за суддею Закордонних частин Богданом Рибчуком — «чоловим бандерівцем». З американської оплати за звіти головного командира УПА вона нібито забирала собі десять відсотків комісійних.

Фінансовим референтом після Миколи Климишина став Євген Гарабач, який після остаточного розколу 1954 року перейшов до Організації українських націоналістів за кордоном. Його дружину Марію Мицько-Гарабач безупинний викривач Матвієйко назвав «невідступною наложницею» Степана Бандери. Мовляв, через те й Гарабачу купили фірму з торгівлі рибою в Аугсбургу. Вона однаково луснула і збанкрутувала, попри рятівні Бандерині дотації.

«Їх Євген Гарабач зачислив на особисте конто, як аліменти для старшого синка, який, як перешіптувались, мав на борідці таку саму ямку, як і у провідника усієї ОУН», — пустився берега Мирон Матвієйко, а з ним і комітет державної безпеки СРСР.

До речі, згадане подружжя виростило чотирьох синів. Усі знайшли своє місце в житті. Про візуальну схожість зі Степаном Бандерою когось із них ніхто більше не завважував.

Позакадровим конферансьє Матвієйко виводить далі ефектно на авансцену Михайла Баняса (1914–1985), начальника особистої охорони Степана Бандери. Як у художньому фільмі мішаного жанру.

Спочатку говориться, що Бандера наказав Банясу дати по пачці фальшивих доларів зв’язковим, які йшли в Україну. Про це американцям донесли Лебедь і Гриньох. На кордоні кур’єрів заарештували й дізналися про джерело походження. Одначе Баняс оббілив Бандеру, здавшись американській поліції. Винним зробив Матвієйка, який нібито підмінив справжні долари.

А тим часом Бандера наказав Матвієйку вбити Баняса. Одначе, як відомо, у 1949-му його родина щасливо емігрувала до Канади й поселилася у Вінніпегу. Ольга й Михайло Баняси виховали патріотами двох синів і двох доньок. Усі вони здобули вищу освіту.

Потому слідують сцени домашнього насильства. Нібито Михайло Баняс з охоронцями бачили, як Степан Бандера бив дружину, штурхав у живіт, коли була вагітна.

«Один з хлопців, покинувши свій пост охоронця Бандери, прямо мені заявив, що він волить, щоб його розстріляли, але він не може дивитися на знущання Бандери над жінкою», — пролив уявну крокодилову сльозу Матвієйко, несентиментальний за духом.

Аж ось Михайло Баняс відвіз Ярославу, дружину Бандери, до пологового будинку народжувати втретє. І того ж дня голова проводу Закордонних частин намагався зґвалтувати Ольгу Баняс, яка гляділа за двома його ж, Бандериними, дітьми. Чоловіча помста не забарилася. Бандері довелося пережити найстрашнішу ніч — Баняс бичував його жахливо. І це не кінець фільму. Бо кінцівка світліша й оптимістичніша:

«Український народ зненавидів ОУН і УПА за всі лихоліття і страждання, принесені йому в попередні роки групами націоналістів-терористів, які виконували волю німецьких фашистів, а пізніше американських імперіалістів».

Для цього й писалися на білому папері «Чорні справи Закордонних частин Організації українських націоналістів».

За кадром, а радше під запис КДБ (комітету державної безпеки), Мирон Матвієйко розповів усе, що знав про колишнього шефа. І про квартиру Марії Гарабач, у якої часто бував Степан Бандера в тринадцятому домі по вулиці Гунделінди (Gundelindenstraße) — при вході перші двері наліво в партері. В отих відвідуваннях прочитувався «любовний роман».

Не забув Матвієйко й про те, як із літа 1950-го Бандера оселився в селі за п’ять хвилин їзди автомобілем до містечка Гершинг. Це на березі озера Амер, за сорок кілометрів до Мюнхена.

У Гершингу Бандера любив увечері дивитися кіно, а в селі з дітьми ходив удень до лісу і на недільні прогулянки до озера. Він орендував перший поверх передостанньої хати на краю села по дорозі з Мюнхена з лівого боку. Це був новий двоповерховий дім. Зверху мешкали хазяї, а поруч у партері — німець — комуніст і радянофіл.

Тут Бандера жив під прибраним прізвищем Попель як український журналіст. Ходив на богослужіння в тамтешній костел. Місцеві його шанували, бо підвозив попутників до Мюнхена, а в сільській автомайстерні ремонтував автівки — свою та службову. Авто паркував у підвальному гаражі орендованого дому.

Восени 1954 року Бандери перебрались до Мюнхена. У січні 1955-го глава сім’ї про те оповів дядькові Осипу: «На селі не можна було довше сидіти, бо там уже занадто добиралася більшовицька агентура. Я дістав від чужих пересторогу, щоб бути обережним, а потім показалися ще двоє німців — агентів НКВД».

Це Легуда й Леман. Їх спеціальні служби Західної Німеччини затримали. У Карлсруе їм присудили значні терміни позбавлення волі.

Переселялися Бандери в Мюнхен важко. Оренду хати в селі продовжили про всяк випадок. Спершу в ній два місяці жив згаданий раніше Павло Шевчук, який чекав на виїзд до Канади. Опісля розмістилося кілька кур’єрів, яких вишколювали посеред природи.

«Восени лишили були “власну” хату і пустились на циганське життя, — писав Бандера родичам у США. — Більшовицькі агенти розкрили мою адресу і зачали коло неї нишпорити, треба було “змитися”. Але лишився слід, по якім легко знайшли деінде. Така “забава” нічого не дає, тільки багато клопоту. Тому вернулись на старе місце, хоч воно трохи “на вогні”».

До своїх буденних пригод листувальник віднісся по-філософськи:

«Я нічого собі не робив би, бо, як кажуть, долі й конем не об’їдеш, але Слава [дружина] дуже денервується. Якийсь час ще треба сидіти, а може, вліті, як діти скінчать шкільний рік, десь переберемось, але вже з соліднішими мірами забезпеки. Якось Панбіг оберігає до якогось часу. У місті трохи вигідніше як мені, так і дітям зі школою».

Одначе донька Наталія через перехід із приватної до державної гімназії втратила один навчальний рік. Навчалася в третьому класі гімназії, а Андрій та Леся — відповідно в третьому й другому класах народної школи.

«У 1954 році ми переїхали до Мюнхена, головно тому, щоб заощадити батькові щоденної небезпечної їзди (вісімдесят кілометрів [в обидва боки]), як теж тому, що тут для дітей кращі можливості вчитися», — обґрунтувала Наталія вже по вбивстві свого тата.

А охоронець Василь Шушко доповнив: «Немаловажне й те, що коло хати, де він мешкав, почали з’являтися різні підозрілі типи, а один навіть запитував, ніби він чув, що в будинку є кімната для винайму. Одне слово, агентура не спала».

Примітно, що першого разу в Мюнхені — від серпня 1945-го — Степан Бандера як Міхал Каспер мешкав по вулиці Франца Нісля (Franz-Nißl-Straße) в домі німецької родини Вальтенбергерів. У лютому 1946-го сюди з Інсбрука прибули дружина й дочка. У тому ж місяці один з кур’єрів ОУН видав конспіративне ім’я та адресу проживання. Довелось терміново переселитись в околиці села Зьокінг.

У Мюнхені спершу Степан Бандера постійно працював у дев’ятому будинку по вулиці Дахау (Dachauer straße). Там на другому поверсі базувались Український Червоний Хрест, Ліга політичних в’язнів, Пласт, Спілка української молоді та редакція газети «Український самостійник», кореспондентом якої легально працював Бандера. На першому поверсі діяла православна церква.

У Мюнхені всі троє дітей Степана Бандери під прізвищем Карпяк стали учнями української суботньої школи й активними пластунами. Андрій, син Дарії та Лева Ребетів, ходив із Наталією Бандерою до одного класу суботньої школи. Вони разом виростали у Пласті близькими друзями попри те, що їхні батьки політично розійшлися з ядерним скандалом і непогасною ворожнечею.

Одначе внутрішньонаціоналістична конфронтація в Мюнхені періодично давала про себе чути. Під час різдвяних свят 1956 року зник раптово зв’язковий на псевдо Скоб з України. Він проживав у «двійкаря» Богдана Підгайного, соратника Лева Ребета й Зиновія Матли.

Прибічники Степана Бандери переконували, що зниклий був агентом радянської розвідки, тому повернувся до СРСР. Підгайний не повірив і заявив про зникнення в німецьку поліцію. Він припустив, що Скоба могли вбити. Причому добродій Стефан Попель, мешканець шостого будинку по вулиці Трояндового куща (Rosenbusch-straße), може все прояснити достеменно.

Саме сюди сім’я Степана Бандери перебралася з Брайтбруна-на-Амерзее. Та, не нагрівши місця, знову подалася у квартирні мандри.

Світ не без добрих людей. Не знати, хто, коли й чим нашкодить.

У повоєнну пору Степан Бандера активно листувався з багатьма адресатами як у справах приватних, так і в службових. Чимало його епістолярних кореспонденцій збереглися через те, що були вилучені оперативними співробітниками радянських спеціальних служб в убитих провідників, кур’єрів, зв’язкових, а також у криївках. Найбільше — в межах Івано-Франківської та Тернопільської областей.

Серед його адресатів — повстанські лідери, соратники, опоненти. Зокрема, мовиться про головних командирів УПА Романа Шухевича й Василя Кука, начальника служби безпеки Закордонних частин Мирона Матвієйка і Дарію Ребет, чільну постать в українському жіночому русі української діаспори і в Організації українських націоналістів за кордоном.

У листі до Романа Шухевича від 18 листопада 1945 року схарактеризовано поточні можливості та гострі кути української еміграції у США та Франції. Степан Бандера доводив необхідність усебічного розвитку політичного об’єднання під назвою Антибільшовицький блок народів. Його проєктували за результатами Першої конференції поневолених народів Східної Європи та Західної Азії — багатонаціонального форуму бійців Української повстанської армії в селі Будераж нині Рівненської області в листопаді 1943-го.

Тоді міжнародний правопорядок бачився системою незалежних держав кожної нації на своїй етнографічній території. Антибільшовицький блок народів уже на еміграції 1946 року очолив Ярослав Стецько. Виявилося, що надовго — на чотири наступних десятиліття.

Одночасно Степан Бандера прозвітував про те, як Закордонні частини продуктивно протидіяли вкрай облесній радянській пропаганді щодо репатріації — повернення додому (звісно, в підрадянську Україну) українців із країн Західної Європи. У такому ж діловому руслі проінформовано про злободенні тоді питання. Серед них виділялися взаємини між українськими і польськими повстанцями, переговори з прибічниками дивізійного генерала Владислава Андерса, присвоєння старшинських (офіцерських) звань воякам УПА, стратегія відносин Радянського Союзу з державами антигітлерівської коаліції на завершальному етапі Другої світової війни й опісля.

Ця і схожа кореспонденція об’єктивно не справляла сподіваного ефекту, оскільки до адресата зазвичай не доходила. Проте вона слугує велемовним відображенням засадничих світоглядних і ситуативних політичних візій гіперактивного адресанта. Так, оригінал окресленого листа від 18 листопада 1945-го запакованим вилучили оперативні співробітники міністерства державної безпеки СРСР на початку квітня 1946-го серед документів і матеріалів Володимира Боричка, провідника Дрогобицького надрайону ОУН. Він саме загинув із трьома побратимами в перестрілці з радянським каральним підрозділом у селі Модричі, що нині в складі Трускавецької міської громади Львівської області.

У пошті загиблого знайшли належно запакований лист Степана Бандери до президії Української головної визвольної ради. Він так само датований 18 листопада 1945 року і, на жаль, за адресою не потрапив. Зацікавлений адресант просив офіційно розглянути і внести певні корекції щодо порядку присвоєння військових звань (підстаршинських і старшинських) повстанцям.

Окремо запропоновано затвердити, відповідно до західноєвропейської практики, генеральські звання для головного командира й решти вищих офіцерів Української повстанської армії. Одначе всіма цими різнобічними рекомендаціями у «воюючій Україні» так і не скористалися. До того ж «крайовики» вже виробили й викристалізували усталені підходи до зачепленого кола питань.

Варто пояснити, що в УПА спершу запровадили функційні посади: курінний, сотенний, чотовий, ройовий. Згодом увели військові звання: рядові (стрілець, старший стрілець), підстаршинські — підофіцерські (вістун, старший вістун, булавний, старший булавний), старшинські — офіцерські (хорунжий, поручник, сотник, майор, підполковник, полковник, генерал-хорунжий). Чимало звань надали посмертно, приміром, сім із дев’яти генеральських.

Підвищення ініціювали окружні та крайові штаби. Звання від майора до генерала надавала УГВР, де посаду генерального секретаря одночасно обіймав головний командир Роман Шухевич, потім Василь Кук. Військові звання в УПА ввели в грудні 1943-го.

Генеральські чини присвоювала винятково УГВР. Перше звання генерала-хорунжого посмертно надано начальникові штабу УПА-«Південь» Леонідові Ступницькому (1891–1944) у квітні 1945-го. Головний командир Роман Шухевич (1907–1950) став генерал- хорунжим 22 січня 1946-го, тобто у День Злуки (Соборності). Головний командир Василь Кук (1913–2007) — генерал-хорунжий від 14 жовтня 1952-го, коли відзначали перше десятиліття від дня символічного створення УПА.

В офіційному листуванні Степана Бандери найчастіше спостерігається його суб’єктивне сприйняття різнорівневих подій, що вимагали принаймні декларативного реагування. У повоєнний час, особливо впродовж 1949 року, він констатував, що після капітуляцій Німеччини та Японії глобальний світ перетворився на двополюсний, де найвпливовіші партії перших скрипок грали Сполучені Штати і Радянський Союз.

У притаманному йому критичному мисленні Степан Бандера прилюдно й конфіденційно підмічав хиби американської зовнішньої політики. Він вважав, що у Вашингтоні марно сподівалися на поступову лібералізацію Москвою свого державного режиму з власної ініціативи, тому проґавили чи й заплющили очі на небезпечну радянську експансію в Китаї. Водночас Бандера вбачав Японію майбутнім американським воєнним й економічним плацдармом на Далекому Сході. Що й невдовзі сталося.

Як не прикро, жалкував очільник Закордонних частин ОУН, Сполучені Штати Америки припускали ймовірний розпад Радянського Союзу на національні держави. Та лишень під орудою російської небільшовицької верхівки на чолі з емігрантом Олександром Керенським, міністром-головою тимчасового уряду Російської Республіки в липні — листопаді 1917 року. А от наступальних і дієвих українських націоналістів у тих геополітичних проєктах невиправдано абсурдно залишали на загумінках.

Надміру пропагуючи декларації та певні досягнення Антибільшовицького блоку народів на чолі з Ярославом Стецьком, свідомо й несвідомо Степан Бандера доволі часто вдавався до полемічної критики непідконтрольних йому еміграційних політичних спільнот. Кого саме? Таких, як Закордонне представництво Української головної визвольної ради, Українська революційно-демократична партія чи Українська національна рада.

На протилежних шальках він виважував критичні судження про українську діаспору в Сполучених Штатах. За що? Бо вона, з конкретно-суб’єктивної точки зору, скупо й недостатньо жертвувала приватні кошти, вкрай потрібні для посилення непримиренної боротьби підпільників і повстанців.

Забагато полемічної уваги Степан Бандера приділяв розмаїтим політичним дискусіям у середовищі Закордонних частин. Звичайно, він повсякчас наголошував на особистій терпимості й толерантності до альтернативних візій. Проте занадто гостро картав численну внутрішню опозицію за те, що та начебто зловживала демократичним правом на всілякі непотрібні ініціативи, продукувала загрозливі інтриги, прикру брехню, ідеалізувала феномен націонал-комуністів.

Аж ніяк не влаштовувало Бандеру те, що Закордонне представництво УГВР нібито узурпувало газету націоналістів-революціонерів «Українська трибуна». Вона виходила в Мюнхені у 1946–1949 роках, а її редакція та видавництво працювали на вулиці Фюріх. Там, до речі, де добачив фальшивомонетництво Мирон Матвієйко.

Завважимо, що цей тижневик, а від 1948-го — півтижневик, посідав гідне місце серед найчитабельніших газет української еміграції в Німеччині. У ньому подавалися оперативні дописи — статті, коментарі, огляди, фейлетони — як із міжнародної тематики, так і з еміграційного життя та щодо подій в Україні. Розміщувалися так само деякі документи підпільників і повстанців, вибрана хроніка таборів переміщених осіб. Цільові категорії постійних читачів гуртувалися навколо тематичних сторінок «Література й мистецтво», «Трибуна Спілки української молоді» та «Студентські вісті».

Не погоджуючись з деякими політично-економічними рішеннями Третього надзвичайного збору Організації українських націоналістів (революційної), ухваленими в серпні 1943 року в селі Веснівка, неподалік міста Тернопіль, Степан Бандера змагався непоступливо лише за приватну власність селян на землю. Він одночасно не підважував нового доктринального положення про впровадження державної планової системи, але сприймав її тільки «в основних лініях». Йому імпонували істотніші зусилля, спрямовані на викорінення більшовизму в усіх проявах і прискорене поширення ідеології націоналізму в усій Українській РСР.

Безумовно, найближчою, найпривабливішою та найболючішою для Степана Бандери була політична мозаїка української діаспори, а найперше її західноєвропейської частини. Підвищена суспільна конкуренція серед численних громад українців, зокрема в Західній Німеччині, де осів Степан Бандера, вимагала швидкої реакції, вмілого маневрування та постійних позитивних здобутків.

Крім революційних демократів (соціалістичної та націонал-комуністичної орієнтації) чи Закордонного представництва УГВР, в спину соратникам Бандери впевнено дихали позапартійний Український конгресовий комітет Америки, уряд Української Народної Республіки в екзилі, Українська соціалістична партія, міжнаціональний «Інтернаціонал свободи» (противага Антибільшовицькому блоку народів), ліберальний «Союз соборних земель України» та інші.

Дуже докладно своїм адресатам Степан Бандера популяризував контроверсійні постанови Першої та Другої надзвичайних конференцій Закордонних частин 1947–1948 років. Перша відбулася у вересні 1947-го неподалік Мітенвальда й пізніше називалася Альпійською. Тоді змінили керівництво. Оскільки Степан Бандера вважався головою всієї Організації українських націоналістів, то провідником Закордонних частин обрали Миколу Лебедя.

Це здетонувало, викликало замішання й спонукало до запальних дискусій. З Бандериними трактуваннями не погодилися авторитетні закордонні представники УГВР — отець Іван Гриньох, Василь Охримович, Мирослав Прокоп, Дарія Ребет. Їх одразу підтримали Лев Ребет і сам Микола Лебедь, який відмовився від скандального обрання. Вони безпроблемно перетягнули на свій бік популярний орган Закордонних частин — газету «Українська трибуна».

Учасник опозиції Анатоль Камінський (1925–2019), юрист і журналіст, завважив, що основним спірним пунктом став непродуманий та викличний розподіл владних повноважень і політичних впливів: «Степан Бандера і його провід Закордонних частин були, головним чином, проти того, щоб Закордонне представництво і секретар зовнішніх справ УГВР діяли незалежно й у правно-організаційному відношенні не були підпорядковані проводові Закордонних частин ОУН».

Зі свого боку радикальний мислитель Степан Ленкавський, досвідчений «яструб» Закордонних частин, безапеляційно й упевнено доводив протилежне: «Закордонне представництво УГВР хотіло для себе зберегти виключний монополь репрезентувати крайову боротьбу і безконтрольно допасовувати себе до модного в даний час курсу чужинецької політики. На цьому тлі і на намаганнях підпорядкувати політику Організації контролеві Закордонного представництва УГВР виникли конфлікти, які покінчилися усуненням членів Закордонного представництва УГВР з Організації».

Для розв’язання затяжного конфлікту 28–31 серпня 1948 року в Мітенвальді провели доволі представницьку Другу надзвичайну конференцію Закордонних частин. Звісно, за участі обох сторін — твердих бандерівців і налаштованих опозиційно.

У головній доповіді Степан Ленкавський, не персоніфікуючи, завуальовано закинув окремим присутнім відхід від стратегічної мети й безперспективне скочування у дві неконструктивні крайності — кон’юнктурщину й доктринерство. Він змалював опонентів як носіїв психологічних рис двох типів: «Головним чуттєвим мотивом критичного ставлення до роботи Організації [українських націоналістів] для одних є їхнє прив’язання до політичних кличів минулого, для других — прив’язання до ролі або становищ, які вони в минулому займали».

Загалом відзначене стосувалося обох таборів однаковою мірою.

Чисельна перевага серед делегатів була на боці прибічників Степана Бандери. Вони ж її проводили. Тому в офіційних рішеннях сміливо закинули опонентам опортунізм — «клубно-дискусійну демократичність, яка порушує істотні риси ОУН».

Окремо бандерівці дорікнули за заперечення, знецінювання і приховування, шкідливі неправильні інтерпретації фактичної політичної ролі ОУН як натхненника й організатора УПА, а також у творенні та роботі УГВР.

Своїх опонентів штивні прибічники Бандери прямолінійно закликали відкинути ідейно-політичні та організаційні хитання і повернутися на правильні позиції більшості. Натомість гарантували не осуджувати і не переслідувати за попередню поведінку, вчинки й погляди.

Примітно, що 31 березня 1950 року Степан Бандера дав інтерв’ю п’ятьом іноземним журналістам у малому готелі на мюнхенській околиці. Воно мало широкий відгомін у світовій пресі. Щоденники сімдесяти країн подали сенсаційні повідомлення про цю пресконференцію.

— Які відносини між ОУН і УПА? — запитав один з інтерв’юерів.

— Найчастіша співдія, — пояснив респондент. — УПА постала зі збройних відділів ОУН під час Другої світової війни, коли мілітарна боротьба розгорнулася у великих масштабах, на два фронти, проти німців і проти більшовиків. Основою УПА стали військові відділи ОУН, але в УПА входять теж не члени ОУН, всі, хто хоче брати участь у збройній боротьбі проти ворога за волю України. УПА побудована й діє на принципах чисто мілітарних в достосуванні до підпільних умов. УПА веде мілітарні операції в рамках цілої революційної боротьби, яку практично організує й провадить ОУН».

Одначе протягом наступних років ідейно-програмні розходження поглибилися. У лютому 1954-го вкотре стався розкол, коли виникла Організація українських націоналістів за кордоном. Доти обидві сторони подавали на арбітраж Романові Шухевичу, а по його смерті — Василеві Куку.

Попри розважливі відповіді із закликами до єдності, Степан Бандера в обидвох арбітражних випадках програв свою принципову ставку. «Край», або «воююча Україна» не визнала його керівних амбіцій. Заслуги поважала і вшановувала, проте майбуття накреслювала за відмінними лекалами.

«Провід Організації українських націоналістів на українських землях стверджує, що Бийлихо [Степан Бандера] відійшов від постанов Третього надзвичайного великого збору ОУН, — жорстко відповів письмово голова проводу ОУН на українських землях Юрко Леміш (Василь Кук), розглянувши неприємні еміграційні тертя серед розсварених однодумців. — Він ні формально, ні фактично не є Провідником ОУН. Провід сподівається, що Бийлихо [Бандера] припинить розкольницькі акції…»

У серпні 1952-го Степан Бандера вирішив залишити посаду голови Закордонних частин і передати (по суті, повернути) повноваження голові проводу ОУН в Україні. Він пояснив це трьома іміджевими причинами — втратою впливу на опозицію в Закордонних частинах, незгодою зі своїм опозиційним статусом до проводу в Україні, навмисним поширенням щодо нього неправдивих відомостей внутрішньою опозицією.

Утім, джерелом розбрату слугував той, хто йшов у відставку. Тому й програв.

Відтоді Степан Бандера зосередився переважно на розробленні стратегічних напрямків, а його заступники Степан Ленкавський та Ярослав Стецько відповідали за поточну політику, внутрішню та зовнішню.

Провівши голосні чистки в оточенні та серед колишніх соратників, лідер Закордонних частин активував суворо таємний «центральний апарат» із секторами служби безпеки, розвідки та зв’язку з Україною. Вони були такими законспірованими й підлягали особисто Бандері, що й члени проводу нічого не знали про них.

Усе те обумовлювалося профілактикою та викоріненням радянської агентури. Так само Степан Бандера рвійно відкинув усі перед тим укладені компроміси в межах колись єдиних лав однодумців.

На П’ятій конференції Закордонних частин, що відбулася в Мюнхені 7–9 травня 1955 року, конфлікт з опозицією — Закордонним представництвом Української головної визвольної ради — розв’язали заявою про виключення «диверсантів», «заколотників», «відступників», «розкольників» і «злочинців» із рядів ОУН.

В одному з п’яти пунктів «Постанови в справі розкольницької акції» поставлено гнівне незмивне тавро: «Опановане групою відступників від українського націоналізму Закордонне представництво УГВР, перетворилось на інструмент групових інтересів, протилежних до завдань і позицій УГВР, а, зокрема, стало вогнищем розкладових акцій всередині визвольного фронту та узалежнювання його політики від чужосторонніх сил».

Нічого не вдієш, коли стоїш один залізобетонно посеред еміграційної круговерті на спадній експоненті.

На вузлове запитання дохідливо відповів у першій половині 1948 року «крайовик» — сотник-виховник Петро Федун «Полтава» (1919–1951) — референт головного штабу Української повстанської армії та член проводу Організації українських націоналістів. Пізніше, від липня 1950-го, він став заступником головного командира УПА і заступником голови генерального секретаріату Української головної визвольної ради.

На підставі рішень УГВР йому в травні 1950-го надано військове звання майор, а в жовтні 1951-го — полковник. Загинув із трьома підлеглими 23 грудня 1951 року в лісовому підземному бункері поблизу села Новошини, нині Стрийського району Львівської області. Повстанців у підземеллі випадково за парою з вентиляційного душника виявив пошуковий загін курсантів навчального полку міністерства державної безпеки СРСР.

У 1948-му Петро Федун підготував і видав популярну пропагандистську тридцятисторінкову брошуру «Хто такі бандерівці та за що вони борються» двома мовами, українською та російською. Її передруковували за кожної можливості та розповсюджували якнайширше не один рік, бо вважали досконало опрацьованим варіантом програми визвольної боротьби як ОУН, так й УПА. Виконана й рубрикована в динамічному жанрі логічних запитань і посутніх відповідей, вона донині не втратила актуальності та є наріжною в цілісному осягненні завваженого історичного феномену.

Найперше констатовано, що тим загальновживаним і популярним іменуванням поєднано всіх українських повстанців і підпільників, які піднялися проти гітлерівської окупації та боролися проти більшовицьких загарбників.

Етимологію збірного поняття пояснено доволі чітко: «Ця назва утворилася від прізвища славного сина українського народу, довгорічного революційного борця за волю і державну незалежність України, керівника революційної Організації українських націоналістів Степана Бандери».

Зазвичай до бандерівців, як влучно примітив Петро Федун, записували представників двох суспільних груп. По-перше, власне членів ОУН, керованої Степаном Бандерою, а, по-друге, безпартійних патріотів із лав Української повстанської армії та революційного підпілля. Найвище керівництво ними здійснювала Українська головна визвольна рада — революційний парламент та уряд українського народу на час визвольної боротьби. Він об’єднував представників різних самостійницьких партій та середовищ з усіх українських регіонів.

Що принципово, цій Раді підпорядковувалася УПА, революційне підпілля, а також у її складі була ОУН, керована Степаном Бандерою. Простіше кажучи, УГВР де-юре і де-факто стояла вище над ОУН загалом і Бандерою зокрема.

Ще одне пояснення. Бандерівці називаються націоналістами, оскільки центральне місце в їхній ідеології посіло вчення про націю, що слугує вивіреною противагою класовій теорії марксистів і більшовиків. «Ми, бандерівці, ніколи не були, не є і не будемо нічиєю агентурою, — дається пряма програмна відповідь на типові закиди досвідчених ворогів і просто вуличних недоброзичливців. — У нашій боротьбі за національну і державну незалежність України ми орієнтуємося тільки на власні сили українського народу».

Найважливішим завданням визначено національне і соціальне визволення з-під гніту московсько-більшовицьких окупантів та їхніх українських агентів. Навіщо? По-перше, для побудови справді незалежної національної держави на етнографічних землях зі справедливим політичним та економічним устроєм. По-друге, для перебудови СРСР на засадах незалежних національних держав усіх «совєтських народів», що відспіває та поховає великоросійський імперіалізм — найлютішого ворога народів усього світу.

«Ми, поневолені Москвою народи, мусимо розуміти, що доки імперіалісти Москви — білої чи червоної, царської чи більшовицької — пануватимуть над народами СРСР, доти завжди мріятимуть про панування над світом, — проникливо відзначив Петро Федун, який глибше пізнав свій дискусійний предмет мобілізованим зі студентської лави червоноармійцем — потрапив у полон на початку німецько-радянської війни, звільнився з ласки табірного начальства в жовтні 1941 року. — Доки володарі Москви плекатимуть такі мрії, доти вони завжди змагатимуть до побудови якомога сильніше централізованої держави, до встановлення якомога сильнішої влади — до самодержавства, диктатури, доти вони завжди все народногосподарське життя спрямовуватимуть на підготовку загарбницьких воєн, доти вони завжди утримуватимуть міцний і широко розбудований апарат гноблення, велику міцну армію, що в результаті завжди доводитиме також до скріплення суспільно-економічного становища пануючого класу, з одного боку, та до щораз нового поневолення й експлуатації працюючих мас — з другого».

Фахово, містко й переконливо відзначено, що в Радянському Союзі нема жодної демократії та прав людини й громадянина. Всевладна більшовицька охорона — міністерства внутрішніх справ і державної безпеки — шпигують за кожним, намагаються цілковито контролювати повністю життя громадян, їхні думки і почуття. Вони нещадно знищують вільнодумство й криваво розправляються з усіма опонентами більшовицького режиму, що є правонаступником царського самодержавства та цілковитим перекресленням свободи й здобутків людства.

Для порівняння. На американському симпозіумі представників політичних наук 1952 року тоталітаризм визначили закритою та нерухомою соціокультурною та політичною структурою, в якій усяка дія — від виховання дітей до виробництва і розподілу товарів — спрямовується і контролюється з єдиного центру. Радянська модель, або більшовизм, цілком уписується в оте непрокрустове ложе.

На переконання Петра Федуна, основна типова перешкода міжнародної співпраці — брак взаємного довір’я між народами й окремими державами. Його можна подолати тільки шляхом повного здійснення ідеї вільних національних держав і безповоротної відмови в національній політиці від імперіалізму.

Незалежна Україна мислилася безкласовою, без експлуатації людини людиною. Це данина тогочасній моді на суспільні тренди, прихильних громадській думці. В основі такого суспільства, з одного боку, суспільна власність на засоби виробництва, а з другого — справжня демократія у внутрішньополітичному устрої, що спрямована проти диктатури й тоталітаризму всіх різновидів.

«Бандерівський революційний рух ні з фашизмом, ні з гітлеризмом не має нічого спільного, — отак український націоналізм різко відмежовано від усіх тоталітарних течій, а не тільки більшовизму. — Нам чужий усякий шовінізм. Ми ненавидимо і поборюємо всякий імперіалізм. Ми проти всякої диктатури і тоталітаризму. Ми за знищення всякої експлуатації людини людиною, за побудову справді безкласового суспільства. Тільки з неспроможності знайти проти нас які-небудь справжні аргументи більшовицькі вороги народу зв’язують нас з фашизмом, закидають нам “агентурність”».

Згодом у схожій тональності висловився й сам лідер завваженого руху.

— Чи не були б ви ласкаві, пане Бандеро, докладніше пояснити поняття «український націоналізм»? — запитав журналіст Август Гопе в ефірі німецької радіостанції в Кельні восени 1954 року.

— Поняття «українського націоналіста», «націоналістичного руху», має зовсім інше значення, ніж подібні терміни на Заході, — добірною німецькою мовою розставив резонні акценти Степан Бандера найширшому колу слухачів. — Український націоналістичний рух не має нічого спільного з нацизмом, фашизмом або націонал-соціалізмом. Український націоналізм бореться проти імперіалізму, проти тоталітаризму, расизму і всякої диктатури чи застосування насильства. Ім’я «український націоналіст» є співзвучним з «український патріот», який є готовий боротися за свободу свого народу, жертвувати для свого народу все, що він посідає, навіть життя. Український націоналізм протиставить так званому більшовицькому інтернаціоналізмові ідею самостійності і вільного розвитку кожної нації.

Переспрямувавши панівну риторику Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) проти самих її носіїв, Степан Бандера наголосив, що більшовицькі гнобителі однаково є ворожими як до українського, так і решти поневолених «совєтських народів». Тому може йтися лише про поєднання колективних зусиль — спільний протибільшовицький фронт народів України, Білорусі, Балтії, Кавказу, Середньої Азії, Сибіру, а також Південно-Східної та Центральної Європи, що після Другої світової фактично окуповані підступною Москвою.

Через те пропагована політична платформа під назвою Антибільшовицький блок народів — запорука руху вперед на шляху повалення більшовицької тюрми народів. Про неї, по суті, говорилося в УПА від 1943 року.

Окремо зазначено, як більшовицькі узурпатори насильно вирвали в російського народу владу. Прикрившись революційними фразами, вони свавільно встановили на території колишньої Росії різновидність самодержавства й нову експлуататорську соціальну систему:

— Не мав політичної свободи російський народ у царській самодержавній Росії, не має він її сьогодні і в більшовицькому диктаторському СРСР. У царській Росії російські працюючі маси експлуатувались поміщиками і капіталістами, а тепер вони експлуатуються більшовицькими вельможами.

Як кажуть, ні додати, ні відняти.

Автор брошури «Хто такі бандерівці та за що вони борються» не приховував очікування на швидку війну між Радянським Союзом та його противниками. Одначе вона розглядалася допоміжною сприятливою обставиною, що полегшить українцям національне визволення власними силами.

У зв’язку з цим невідкладно постали три безпосередні завдання. По-перше, належало залучати до активної протибільшовицької боротьби ширші верстви українського народу. По-друге, не зволікаючи, потрібно ретельніше викривати серед населення СРСР усіх національностей антинародність більшовицької системи й наочно показувати способи визволення з-під більшовицького ярма. По-третє, потрібно стимулювати повсюдну організовану протибільшовицьку активність.

Чому це бачилося важливим? У терористичних умовах Радянського Союзу пригніченим та уярмленим нема змоги визволитися без залучення засобів збройного підпілля. Саме тому українські повстанці змушені дислокуватися в лісах та підземних криївках, щоб завдавати несподіваних ударів. Такі форми надзвичайно важкі, однак тлумачилися єдино можливими й правильними в протирежимній політичній боротьбі взагалі, надто для всіх без винятку поневолених більшовиками народів.

Усі акти саботажу й збройні дії головною метою мали не дозволити більшовицьким загарбникам міцно закріпитися на окупованих українських землях, безкарно тероризувати та грабувати народ і природні багатства. Водночас невідворотно постали бойові завдання боронити патріотів і викривати ворожу агентуру, не допустити розбудову чужих молодіжних і культурних інституцій.

Окремо йшлося про знищення особливо активних більшовицьких вислужників. Отож терор протиставлявся терору.

— Виступаємо тільки проти більшовицьких імперіалістів, тобто проти партійної верхівки та всіх тих елементів, незалежно від їхнього соціального і національного походження, які цій верхівці вірно служать, — пояснював Петро Федун, головний ідеолог УПА й ОУН, цільна особистість героїчного чину. — Це підла брехня, що ми стріляємо всіх совєтських людей без розбору. Проти народних мас ми не боремося. Про це можуть посвідчити тисячі совєтських людей — колгоспників, робітників та інтелігентів, з якими ми зустрічалися, розмовляли, яким передавали нашу літературу. Про це можуть посвідчити тисячі голодуючих, яким ми допомагали, чим тільки могли. Ми знищуємо тільки керівних представників партії, міністерства внутрішніх справ і міністерства державної безпеки та всі ті вислужницькі, продажні елементи, які активно виступають проти нашого руху й вороже ставляться до українського народу.

Наголошуючи на зростанні суспільних симпатій, осібно відзначено промовисте фактографічне судження про те, що в Українській повстанській армії та революційному підпіллі, крім українців, присутні представники багатьох національностей, приміром, росіяни, татари, білоруси, грузини.

Впевнено висловлювалися сподівання про те, що в недалекому майбутньому на своїх національних територіях боротимуться тисячні загони революціонерів усіх національностей СРСР. Себто повсталі українці виступали промотором глобальних перемін. Серед них бандерівці виділялися високим героїчним стилем, а саме: нечуваною доти взірцевою ідейністю, глибоким патріотизмом і готовністю до самопожертви:

— Ми не визнаємо ні полону, ні капітуляції перед ворогом. Українські революціонери й повстанці у своїй основній масі не здаються живими в руки ворога, у безвихідному становищі стріляються останніми власними кулями або розриваються останніми власними гранатами. Нашої боротьби ми не припинимо доти, доки житиме хоч один революціонер.

Ішлося найбільше про те, що в Україні спалахнуло непогасне визвольне вогнище, спрямоване на неодмінне повалення більшовицько-експлуататорського режиму, за поступову побудову справді справедливого ладу.

— Тут уперше в історії стабілізованого СРСР кількадесят тисяч українських патріотів — синів працюючого народу українського поклялися радше згинути, ніж покірно терпіти більшовицькі знущання, ніж погодитися зі злочинною з національного й соціального погляду політикою більшовицьких бандитів, — несхитно підвів логічну риску Петро Федун, не тільки словом. Він власним прикладом довів правдивість мовленої ним фрази.

Отож у світовій історії після 1940 року бандерівцями звужено почали називати послідовників Степана Бандери, впізнаваного лідера націоналістичного руху, а ширше — всіх прибічників і захисників незалежності України. Під час Другої світової війни цей термін утратив прямий зв’язок із конкретним політичним напрямком і став розмовним, незалежно від реального ставлення до провідних дійових осіб — Степана Бандери, Андрія Мельника чи Романа Шухевича.

Зрештою бандерівським означили весь український націоналізм у чужій неприхильній пропаганді. Так само раніше відповідно до прізвищ визначних історичних постатей прозивали повсталих і непокірних українців у Москві виговцями, мазепинцями, петлюрівцями чи махновцями.

Часи змінювалися. Мутували звичаї, проте не імперська ментальність, ірраціонально зациклена на експансії проти сусідів.

Масована радянська пропаганда подавала бандерівців у негативному світлі та з принизливими відтінками, як синонім найбрутальнішого бандитизму задля дискредитації та демонізації стійких противників московського імперського інтернаціоналізму.

— Бандерівці — то не ті люди, якими їх виставляли наші командири, — на схилі віку згадував колишній командир повоєнного радянського винищувального батальйону Микола Крепченко. — Я воював проти патріотів України, котрі перед полоном надавали перевагу смерті. І вмирали як патріоти України. Неподалік села Оглядів [нині Радехівської міської громади Львівської області] ми натрапили в лісі на криївку. Оточили її з усіх боків і запропонували здатися. «Подумаємо», — почули у відповідь. Через кілька хвилин з отвору схрону долинуло «Ще не вмерла України». Я тоді вперше почув гімн України. Не знаю, що мене більше вразило: чи слова, чи зухвалість співаків? А вже коли один за одним пролунали вибухи, коли ми побачили, що сім молодих вояків, яким тільки жити та бути, підірвали себе гранатами — якщо й були рештки більшовицької брехливої полуди, вони спали. Тепер я не раз запитую тих, хто називає бандерівців бандитами: «Хіба бандити будуть помирати такою смертю?».

Бувши командиром батальйону, капітан Крепченко півтора року (1945–1946) воював з українськими повстанцями в тоді Лопатинському районі Львівської області. Певний час штаб його батальйону розміщався у дворогосподарстві Миколи Музики в Оглядові. Коли вже Миколу Крепченка перевели на навчання в Москву, його брат Олександр і тітка Ганка Гончаренко, рятуючись від голоду в 1947-му приїхали в Оглядів, «де жили люди, за якими я ганявся по лісах, намагаючись їх убити». Зупинились у того ж Миколи Музики.

Мемуариста вразило те, що, дізнавшись у селі про особи прибульців, ніхто їм нічого лихого не заподіяв, навпаки, наділили на дорогу харчами. Чому вразило? Бо з власного досвіду знав:

— Як чинили в таких випадках «освободітєлі»? Розправлялися з цілими сім’ями, з цілими селами... Скільки разів збирався поїхати в Лопатинський район, зустрітися з тими людьми, яких знав, які мене знали, хоч пробачення в них попросити, але ніяк не зважуся… А роки летять, як розгнуздані коні.

Саме ця назва — бандерівці — найдужче стала синонімом неперебутної незламності українських патріотів. Що й відбито в численних повстанських піснях народного й літературного походження.

— Термін «бандерівець» став символом протиросійської боротьби за національну незалежність усіх уярмлених народів, — цілком слушно сказав Ярослав Стецько, голова проводу революційної ОУН 1968–1986 років.

Пізніше його дружина — Ярослава Стецько, голова проводу ОУН 1991–2001 років, зазначила:

— Один з учасників наукової конференції 1994 року, присвяченої творчій спадщині провідника ОУН та її значенню для розбудови Української Держави в Донецьку, на запитання кореспондента про зміст цього терміна влучно відповів: «Слово “бандерівець” є найкращим визнанням активного і послідовного українського патріотизму, і його треба вимовляти як молитву».

Від початку Революції гідності та російсько-української війни, себто від зламу 2013–2014 років термін «бандерівці» сонм кремлівських пропагандистів уживав із негативним забарвленням щодо пересічних патріотів і притомних представників будь-яких владних структур України. Причому незалежно від їхнього ставлення до націоналізму чи належності до правих екстремістів.

Нерідко таке трапляється в історії. Та не кожній людині дано окрилити свою та прийдешні епохи. Та ще й означити власною спадковою назвою, прізвищем.

Нагадаємо, що в липні 1941-го, на момент арешту гестапо, Степан Бандера був головою проводу Організації українських націоналістів, яка, виокремлюючи себе, називалася революційною або якнайчастіше персоніфікувалася, що перебуває під його, Бандериним, стягом.

Опісля обов’язки голови цієї спільноти узяв на себе Микола Лебедь. Його зняли з урядувального поста на Третьому надзвичайному великому зборі в серпні 1943-го. Натомість створили колективне керівництво — бюро проводу з трьох осіб — Ростислава Волошина, Дмитра Маївського, Романа Шухевича. Урешті-решт Шухевич одноосібно очолював провід аж до своєї загибелі, бувши де-юре зверхником Бандери.

Опинившись у відносно безпечних умовах повоєнної Західної Європи, емігранти-прихильники Степана Бандери вважали, що на краківському Другому зборі у квітні 1941 року його обрали довічним провідником — свого роду виборним монархом. Проте сам обранець усе-таки хотів легітимного резонансного підтвердження своїх надзвичайних повноважень. Для того прагнув зібрати Четвертий великий збір українських націоналістів. Здійснити намір не вдалося, бо впливові делегати з України не могли прибути, бо визвольний рух потребував невідкладного керівництва.

Як раніше йшлося, протягом усього 1940-го Степан Бандера з однодумцями епатували членів Проводу українських націоналістів й особисто полковника Андрія Мельника за те, що ті, перебуваючи в еміграції, відірвалися від реалій «краю».

У схожому звинуватили, як не парадоксально, самого Степана Бандеру його недавні соратники, зокрема, Микола Лебедь, Зиновій Матла, Василь Охримович, Дарія та Лев Ребети. Перебуваючи в конструктивній опозиції, вони твердо стояли на платформі доленосних рішень Третього надзвичайного великого збору Організації українських націоналістів й Української головної визвольної ради. Сталося це невдовзі після Другої світової війни.

Загартовані прихильники Степана Бандери білого прапора не підняли. Вони, навпаки, наступально корили опонентів за відхід від наріжних ідей українського націоналізму. Опозиціонери пристрасно доводили супротивникам, що життєві реалії істотно змінилися не на користь сліпому слідуванню руйнівному догматизмові.

Тим часом Степан Бандера щосили принципово відмежовувався від усіх конкурентів — українських політичних спільнот. Він із потроєною енергією взяв відрубний курс на втілення лише власних проєктів.

Протривало це півтора десятиліття, відколи під час авіаційних бомбардувань, як пояснювалося, Степан Бандера втік від гестапо в Берліні 1 лютого 1945-го. Він перебрався з сім’єю в австрійський Тіроль за документами, виписаними на прізвище Романишин. А небавом, 6 червня, про що й мовилося, отримав нову посвідку. Отже, відтепер він — Стефан Попель — політичний в’язень концтабору Маутхаузен (15 вересня 1941 — 6 травня 1945).

Відтоді переважно жив у містах і селах Баварії, зокрема, тривало в Мітенвальді та Мюнхені. Як ураз помічало стороннє око, любив недільні богослужіння. Мав охоронців і водія, користувався службовими легковиками. Починав зі «Шкоди». На свято Миколая в грудні 1950-го члени ОУН у Великій Британії подарували йому новенький «Опель-олімпія» з добрим обігрівом і радіоприймачем. Приймаючи «такий коштовний дарунок в час загальної матеріальної скрути», у подячному листі він висловив упевненість, що на авто не витрачено кошти, зібрані на діла нагальніші та організаційний розвиток.

Як журналіст Стефан Попель, Степан Бандера офіційно працював у популярних серед емігрантів-земляків газетах «Українська трибуна» (1946–1949), «Український самостійник» (1950–1954), «Шлях перемоги» (1954–1959). Усі редагувались і видавались у Мюнхені.

У лютому 1945-го Степан Бандера очолив Закордонний центр ОУН. Через рік з його ініціативи в Мюнхені провели конференцію, на якій де-юре на базі цього центру створили вже Закордонні частини. Він їх прогнозовано й очолив.

Одначе це лиш «емігрантська частка», що діяла на внески української діаспори з понад сотнею активістів на повному забезпеченні. А загалом Закордонні частини ОУН об’єднали майже п’ять тисяч дійсних членів і дванадцять тисяч членів Спілки української молоді.

Але-але. Головна основа — «край» — довготривало воювала в Україні. Тож для Бандери колесо фортуни закрутилося в геть нещасливий бік, ніж очікувалося. У 1948–1954 роках від Закордонних частин, залишившись вірними програмі–1943, поступово відкололись однодумці Лева Ребета і Зиновія Матли. Їх, ОУН за кордоном, охрестили «двійкарями». Обох, Ребета і Бандеру, вбив той самий агент КДБ — Богдан Сташинський — за наказом очільника СРСР Микити Хрущова з проміжком у два роки. Першим поліг Ребет.

Опоненти тривалий час відкрито критикували Бандеру за диктаторські амбіції. Зрештою він інколи, збуривши спокій зацікавлених, покидав посаду голови проводу Закордонних частин. Залишався членом проводу. Передавав головування однодумцям. Спершу — Степанові Ленкавському в грудні 1950-го, а у квітні 1951-го — Ярославові Стецьку.

У червні 1950-го конференція ОУН в українських землях доповнила згадану програму 1943 року положеннями про демократичний державний режим, права політичних партій та громадських організацій. Степан Бандера наполягав на поверненні до чинного націоналізму з гаслом «Україна для українців!». Повстанці його не підтримали. А до них долучилася низка колишніх Бандериних сподвижників.

У серпні 1952 року Степан Бандера під тиском об’єктивних чинників відмовився від керівного поста — голови проводу всієї революційної ОУН, оскільки її де-факто і де-юре очолював тоді полковник Василь Кук, головний командир УПА, генеральний секретар УГВР.

Коли ж у травні 1955-го наступна конференція Закордонних частин знов обрала його керівником, то обличчя засвітилося радістю.

— Дякую! — злетіло з уст Степана Бандери, зворушеного довірою. А по нетривкій павзі він мовив, хоч і жартома, проте пророче:

— Я приймаю ваш вирок смерті.

Він направду очолював Закордонні частини аж до трагічної миті.

З роками Степанові Бандері насилу вдавалося відстоювати свою ексклюзивну точку зору. Далеко не завжди це гладко виходило. У листі-брошурі до членів ОУН у лютому 1953 року він обумовив свої відставки розбіжностями з внутрішньопартійною oпoзицiєю та Закордонним представництвом УГBP, які нібито пеpейшли з нaцioналiстичних пoзицiй нa сoцiалiстичнi.

За тих обставин управлінської конкуренції Степан Бандера листувався з керівництвом визвольного руху в Україні як головним верховним арбітром. Викривав хиби опонентів. Сподівався на прихильне до себе ставлення всього «краю».

Однак у лютому 1954-го, на вгасанні руху опору в «краї», повторимо, за дійової участі Степана Бандери українські націоналісти пережили драматичний розкол. Він вийшов із погоджувального тріумвірату, полишивши Лева Ребета та Зиновія Матлу на самих себе. Отож від Закордонних частин остаточно й де-юре відійшла новостворена ОУН за кордоном, або «двійкарі». Дуумвіри Лев Ребет і Зиновій Матла повели корабель націоналістів-емігрантів самостійним шляхом на базі програми–1943. Насамперед відкинули улюблене Бандерине гасло «Україна для українців» заради побудови демократичної держави.

Як не дивно, приблизно саме тоді головні особи першого розколу Андрій Мельник і Степан Бандера спробували поєднати всіх українських націоналістів. Починаючи від 1948-го, вони вряди-годи зустрічалися в Мюнхені, а 25 травня 1958-го на цвинтарі Кросвейк у Роттердамі спільно вшанували двадцяті роковини по загибелі Євгена Коновальця, голови-засновника Української військової організації та Організації українських націоналістів.

Тим часом у Москві не дрімали, а приховано й прилюдно снували вбивче павутиння. Публічно, приміром, кремлівські наміри озвучено 6 лютого 1946 року на засіданні першої сесії Генеральної асамблеї Організації Об’єднаних Націй у Лондоні. Тоді чільний представник делегації УРСР Микола Бажан виступив із вимогою видати для розправи злочинців проти людства — українських політичних діячів, які перебували на Заході. А щонайперше — двох їхніх лідерів, яких оратор виокремив:

— Серед цих так званих «біженців» є такі люди, як Степан Бандера і Андрій Мельник — давні німецькі агенти і ватажки терористичних банд, голова основного органу співробітництва українських націоналістів з німцями — «Українського центрального комітету» Володимир Кубійович, ідеологи українського фашизму Андрій Лівицький, [Дмитро] Донцов, Дмитро Дорошенко, [Осип] Назарук [помер давніше — в Кракові 31 березня 1940-го], активні організатори військових українсько-націоналістичних формувань, які служили німцям, [Михайло] Омелянович-Павленко, [Віктор] Курманович [теж помер — у радянській тюрмі в Одесі 18 жовтня 1945-го], [Микола] Капустянський. Український уряд має докладні списки воєнних злочинців і зрадників. Нема причини, з якої ці злочинці не заслужили б тієї долі, яка спіткала всяких квіслінгів, лавалів, «лордів хау-хау», емері, справедливо покараних своїми народами.

Списки списками, хай сумбурні та з помилками, проте в пору Другої світової війни реального компромату на Степана Бандеру в спеціальній оперативно-розвідувальній справі радянських органів державної безпеки набралося небагато. Кіт наплакав. Це й зрозуміло, адже він майже чотири роки перебував у німецькому ув’язненні. Перша узагальнена довідка про нього датована в Москві листопадом 1944-го. У ній вельми фрагментарно показані віхи життя й діяльності фігуранта. Здебільшого в загальних рисах відбиті його погляди, перебування в польських і німецьких місцях позбавлення волі.

«Згідно з наявними агентурними даними, нині Бандера мешкає в місті Берлін, де утримується німцями під домашнім арештом, — підсумовано в зазначеній довідці. — Як протягом усього періоду війни, так і нині, Бандера за безпосередньої підтримки німців продовжує вести активну боротьбу проти Радянського Союзу, засилаючи в наш тил шпигунів, терористів, диверсантів, а також організовує в нашому тилу бандформування так званої Української Повстанської Армії».

Тоді ж із метою «розкладання українського націоналістичного підпілля і паралізацію його активних дій на території СРСР» четверте управління народного комісаріату державної безпеки УРСР, яке спеціалізувалося на організації терору й диверсій на зайнятих німцями територіях, намітило заходи з ліквідації Степана Бандери. Зокрема, з «перевіреної кваліфікованої агентури» сформували й відрядили ближче до Берліна спеціальну диверсійну групу.

Серед архівних документів зберігся «План спеціальних заходів четвертого управління НКДБ УРСР за агентурною справою “Овід”». Його затвердив заступник народного комісара державної безпеки УРСР Павло Дроздецький 11 листопада 1944 року. Убивство Степана Бандери віднесено до пріоритетних. Виконати його доручалося групі перевірених агентів четвертого (терор і диверсії) та другого (контррозвідка) управлінь відомства, які фахово боролися проти українських націоналістів.

До складу групи передбачали залучити радиста з рацією й одного-двох агентів-німців, які вільно орієнтувались у Берліні та околицях, мали надійні контакти серед місцевих жителів. На оперативні витрати їм виділяли тридцять тисяч німецьких марок.

Деяким учасникам групи належало розміститися на околиці Берліна. Решта мала легалізуватися в німецькій столиці, щоб безпосередньо вистежити й убити Степана Бандеру. Їх мали десантувати з літака в першій половині грудня 1944 року.

«Бойових операцій група не проводить, — завчасу запланували в проведенні операції «Овід». — Вся її діяльність підпорядкована винятково одному завданню — ліквідувати Бандеру».

Запланувати, то запланували. А от утілити радянським кілерам отой свій задум не вдалося. Схожий план затвердили 11 листопада 1944 року й щодо убивства в Берліні Андрія Мельника. За такою схемою повинна була діяти окрема група під умовною назвою «Вулкан».

У Москві задовго до облоги, штурму й здобуття столиці Третього Райху взялися знищити в ній обидвох лідерів українського націоналізму шляхом політичного тероризму. Що конкретно завадило отим спеціальним групам, складно відповісти через брак архівних відомостей. Відомо, що Степан Бандера й Андрій Мельник відповідно першого й одинадцятого лютого 1945-го таємно покинули Берлін.

У супроводі довірених охоронців Степан Бандера з дружиною та донькою відтоді часто змінював місця проживання на територіях Австрії та Німеччини, які контролювали збройні сили трьох союзних держав — Великої Британії, Сполучених Штатів Америки, Франції.

Відтоді Москва настійливо вимагала від західних союзників арешту й видачі Степана Бандери, а радянські агенти намагалися незмигно тримати його в полі зору, наполегливо збирали докладні дані про оточення, близьких і далеких родичів. Навіть склали розгалужене родовідне дерево. Серед Бандериної рідні шукали тих, кого легко схилити до співпраці та через кого простіше підступитися до нього, ліквідувавши за першої-ліпшої нагоди.

Примітним є московське повідомлення — першого управління (розвідувального) міністерства державної безпеки СРСР від 15 жовтня 1946 року. Тимчасове помешкання Степана Бандери виявили поблизу міста Гоф (земля Баварія, округ Верхня Франконія), розташованого в американській окупаційній зоні. Туди негайно відправили трьох агентів. Однак вартісна акція вкотре завершилася безрезультатно.

Заступник міністра державної безпеки СРСР генерал-лейтенант Микола Селівановський 31 березня 1949 року вкотре затвердив постанову на арешт чільного українського націоналіста в разі виявлення. Степан Бандера саме перебував в американській зоні окупації Німеччини, посилюючи антирадянську активність.

«План агентурно-оперативних заходів за справою “Фоміна”» погодив міністр внутрішніх справ УРСР генерал-лейтенант Тимофій Строкач 7 грудня 1953 року. Саму справу вели в Москві. Степана Бандеру в ній «нагородили» невідь-чому оперативним псевдонімом Фомін. Агентурі доручили з’ясувати його місця проживання, а оперативникам і слідчим — із пристрастю додатково й предметніше допитати близьких родичів, а також дотичних членів ОУН й УПА.

«Для здійснення спеціальних заходів за справою “Фоміна” [Степана Бандери] із виїздом до управлінь міністерства внутрішніх справ західних областей УРСР добрати серед колишніх агентів-бойовиків (відрахованих у різні часи), а також серед спеціальної агентури, яка використовується нині, десять осіб, — читаємо про важливе серед покрокових доручень у рамках ліквідаційного плану. — З найбільш придатної агентури створити дві групи по дві особи в кожній і після відповідної роботи підготувати їх для закидання за кордон. При доборі агентів-бойовиків врахувати, щоб підібрана агентура була фізично здорова, витривала, добре володіла вогнепальною зброєю, в роботі з нами перевірена й закріплена на конкретних практичних справах і готова в будь-який час виконати поставлене перед нею органами міністерства внутрішніх справ завдання».

Зрозуміло, що агенти підбиралися не з вулиці, а освічені та не чужі націоналістам-емігрантам. Вони зобов’язані були мати контакти за кордоном, знати територію Польщі та Чехословаччини, володіти польською, чеською або німецькою мовами. А головне — вміти фізично знищувати визначених осіб і приховати реальних убивць від зайвого розголосу. Себто пускати найретельніше слідство хибним шляхом.

Наразі для ліквідації Степана Бандери рекрутували агентів-бойовиків на псевдо Сергій та Сєдов. Це колишні учасники націоналістичного підпілля, захоплені, упокорені та завербовані в 1945–1948 роках. Зрадивши побратимів, як Юда Іскаріот, вони сприяли розгрому багатьох боївок й особисто вбили чимало повстанців.

Як бачимо, СРСР практикував убивства своїх ворогів за схемою парного застосування кілерів — агентів-бойовиків. Так учинили в неуспішній операції проти генерала-полковника Миколи Капустянського, військового міністра уряду Української Народної Республіки в екзилі, близького сподвижника голови Проводу українських націоналістів Андрія Мельника. Згодом перевагу надали кілерам-одинакам, як-от Богданові Сташинському. Як імовірного вбивцю Степана Бандери його розглядали вже в грудні 1953-го.

«Агент “Тарас” [Богдан Сташинський] для використання за справою “Фоміна” [Степана Бандери] підходить і включений до плану», — відзначили в Москві, порадивши його не залучати до інших оперативно-диверсійних заходів.

Загалом Сташинський фігурував упродовж майже шести років у таємному особливому списку ймовірним кандидатом на виконання злочинного замаху. Він і скоїв убивство Степана Бандери в Мюнхені 15 жовтня 1959 року. Про це далі докладно.