Степан Бандера

Розділ 11. Загибель

У півгодинному інтерв’ю німецькій радіостанції в місті Кельн 9 грудня 1954 року Степан Бандера сказав, що український націоналіст — це патріот, який готовий виборювати свободу рідному народу, жертвуючи навіть життям. Це кредо сповідував непохитно. Ідеї незалежності України він залишився вірним до останку.

Німецький журналіст і письменник Август Гопе (1918–1974), заступник головного редактора Північно-західної німецької радіостанції (Nordwestdeutscher Rundfunk), не приховував захоплення:

— Переді мною сидить людина, що її, мої слухачі, я не смію вам описати. Мало хто знає, який вона має вигляд, де вона перебуває і яке прізвище сьогодні носить. Ця людина — Степан Бандера. Степан Бандера — нині вже легендарна постать національної визвольної боротьби поневолених народів, як Абд ель-Крім [лідер повстання в Марокко проти іспанського і французького панування 1921–1926 років], — є одним з найнебезпечніших і найсильніших ворогів совєтського імперіалізму, які сьогодні живуть, бо за ним, провідником Організації українських націоналістів, стоять сорок мільйонів українців. Бандера втілює їхню жагу до національної незалежності.

Про те, чим гість прославився, радіоведучий пояснив стисло:

— Від 1941 року, коли після вступу німців у межі Совєтського Союзу він проголосив самостійність України, і коли ним керована Українська повстанська армія піднесла зброю, совєтська таємна служба пробувала його спіймати. Однак, до сьогодні совєтам не вдалося Бандері зашкодити. Він живе нерозпізнаний у таємному місці.

Зрозуміло, Степан Бандера не керував УПА, проте її слава оповила також його, загадкову постать для західного світу. Отож в ефірі регіональної програми на ультракоротких хвилях (FM) для Північного Рейну-Вестфалії, що транслювалася з Кельна, Август Гопе пролив світло на важливі деталі:

— У 1945 році совєти в цілій Західній Європі провели ґрунтовні пошукування за Степаном Бандерою. Хоч тоді Бандера був на терені у сфері впливів совєтів, все-таки його не розпізнали [у вересні — жовтні 1941-го]. Донині совєти не знайшли його. Бандера живе. Москві може одного дня це дорого обійтися. Бо вже віддавна найбільшою загрозою для єдності й сили Совєтського Союзу є жага поневолених Москвою народів до незалежності, передусім українського народу.

Ведучи далі, радіожурналіст виявив неабияку обізнаність і поцілив у «десятку»:

— Українське питання було і є найслабшим місцем Совєтського Союзу, і тут може захитатись існування цілої совєтської імперії. Промови Хрущова, Кагановича та інших з нагоди трьохсотліття прилучення України до Росії, влітку цього року, що обвинувачували Захід у «підтримці українського націоналізму з імперіалістичних намірів», доводять, що Москва, попри виграну війну і найгостріші терористичні кроки в Україні, цілком не дала собі ради з українською проблемою. Ці промови свідчать більше ніж інші аргументи, що спротив українського народу проти Москви триває й зростає.

З тими судженнями неможливо не погодитися. Як у вимірі фактографічному, так і в інтерпретаційному сенсі.

А своє вступне слово радіожурналіст Август Гопе завершив ефектно й промовисто:

— Степан Бандера, який тут переді мною сидить, є головою, устремлінням і сумлінням українського спротиву.

Раніше оповідалося про джерела й суть повоєнного протистояння всередині еміграційного табору націоналістів-революціонерів — між проводом Закордонних частин ОУН на чолі зі Степаном Бандерою та колегіальним Закордонним представництвом УГВР. Новий розкольний конфлікт, непоправні репутаційні втрати й кризову психологічну напругу породили ідеологічні розходження, особисті амбіції, недовірливі стосунки, зашкарублі та персоніфініковані механізми кадрових ротацій та управлінських ліфтів.

Під час внутрішніх дискусій перевірені в тривалих ув’язненнях соратники ставали запеклими противниками, розтринькуючи свою енергію на взаємне послаблення одне одного. Динамічне втілення такого сценарію дуже подобалося радянським спеціальним службам, які за можливості підливали оливи до вогню та гріли на тому руки. Незгоди спалахнули в 1946 році найперше з питань субординації по лінії взаємин керівництва Закордонних частин і закордонних представників УГВР.

Поволі ніби пробували погасити непорозуміння протягом найближчих років. Одначе на Другій надзвичайній конференції Закордонних частин, що відбулася в останні дні серпня 1948-го в українському переселенському таборі в Мітенвальді, так і не знайшли точки дотику й не накреслили програму спільних дій. Періодично збиралися перемовники з обох середовищ, та, всупереч компромісним домовленостям, принципові суперечки розгорялися з новою силою та рутинно йшли колами — другим, третім...

Для урегулювання конфлікту обидві сторони вдалися до арбітражу до свого юридично головного керівництва, що воювало в окупованій та радянізованій Західній Україні. Провід Закордонних частин закинув британським літаком Мирона Матвієйка 15 травня 1951 року. Невдовзі, 6 червня, він потрапив у полон державної безпеки СРСР, а від весни 1953-го ціною збереження власного життя співпрацював із ворогом проти своїх колишніх побратимів.

За кілька днів, 19 травня 1951-го, на окуповану територію десантувався член Закордонного представництва УГВР майор УПА Василь Охримович. Він мав розмови з полковником Василем Куком, головним «крайовиком» й очільником всіх націоналістів-революціонерів. Потрапивши в радянський полон 6 жовтня 1952 року, Василь Охримович не зрадив побратимів і був страчений 19 травня 1954-го в Києві.

Урешті в серпні 1952 року Степан Бандера демонстративно залишив еміграційний пост, плануючи нелегально перебратися в Україну для ведення підпільної боротьби проти більшовицького режиму. Від отого радикального рішення його відмовили. У Мюнхені в січні 1954-го на підставі певних повідомлень від Василя Кука створили колегію уповноважених в складі Степана Бандери, Зиновія Матли і Лева Ребета для залагодження суперечностей.

Подальші перемовини знову провалилися через безвідрадне загострення підходів і позицій. Це призвело до того, що 20 лютого 1954 року утворилося ще одне політичне об’єднання — самостійна Організація українських націоналістів за кордоном.

Кожен з «емігрантів» і «крайовиків» виразно усвідомлював, що його боротьба вимагала самопожертви. Тому закономірними були слова Степана Бандери 1955 року про його керівну діяльність як «вирок смерті». Як і тисячам соратникам, йому була властива безстрашність і вірність ідеалам аж до останньої земної миті. До того морально готувався й загартовувався фізично з юначих літ. Його ідейну переконаність і силу духу не похитнули багатолітні ворожі в’язниці — ні польські, ні німецькі. Не похитнувся й тоді, коли став на відчайдушну прю з тоталітарним монстром — імперсько-колонізаторською Москвою.

В еміграції Степана Бандеру, його дружину та дітей пильнувала служба безпеки Закордонних частин ОУН, що вела розвідку й контррозвідку, і підлягала особисто провідникові. Комендант — начальник охорони — мав окремий кабінет у головній штаб-квартирі. Залежно від обов’язків, охоронців умовно поділяли на особистих, сімейних і водіїв. Вони супроводжували сім’ю Бандери в численних поїздках, допомагали в побуті.

Радянські терористи невпинно полювали на Степана Бандеру півтора десятиліття. У 1947–1959 роках служба безпеки Закордонних частин унеможливила п’ять замахів на нього та викрила ще з десять на підготовчому етапі. В Австрії та Німеччині від вересня 1944-го своїх керівників безпосередньо захищала спеціально укомплектована референтура закордонного зв’язку, а від серпня 1945-го — служба безпеки. За необхідності охороняли всіх членів проводу Закордонних частин, а постійно — лише Степана Бандеру з родиною.

Попри це, один із радянських убивць Богдан Сташинський 15 жовтня 1959 року позбавив життя Степана Бандеру пістолетом з отруйним газом. Отож у 1960-х — 1980-х наступні провідники — Степан Ленкавський та Ярослав Стецько — теж мали навчених охоронців.

В органах державної безпеки СРСР убивство противників за кордоном називали «спеціальним заходом». У Москві для цього залучали необмежені технічні засоби, скориставшись прогалинами у сферах національної безпеки і правопорядку демократичних держав. Радянські розвідувально-терористичні центри в Києві, Берліні, Варшаві, Празі послідовно відряджали вишколених агентів для вбивства й полонення Степана Бандери.

Нейтралізовані такі спроби з кількох радянських баз — міністерства, а потім комітету державної безпеки: у 1946-му — з київської, у 1948-му — з варшавської, у 1952-му і 1958-му — зі східноберлінської, навесні та влітку 1959-го — відповідно з празької та східноберлінської.

Примітна хронологія тих зусиль.

На засіданні першої сесії Генеральної асамблеї ООН у Лондоні 6 лютого 1946 року за дорученням офіційної Москви представник УРСР поет Микола Бажан алогічно, патетично й безпідставно вимагав арешту та видачі Степана Бандери «як воєнного злочинця» і «злочинця проти людяності». Насправді він був жертвою політичних репресій, провівши майже три роки в суворій ізоляції в нацистському концентраційному таборі Заксенгаузен.

Через місяць, 5 березня 1946-го, колишній прем’єр- міністр Великої Британії Вінстон Черчилль у присутності президента США Гаррі Трумена, виголосив знамениту Фултонську промову. Західні союзники поволі втягувались у Холодну війну і не мали наміру підігравати Радянському Союзу в розправі над ідейними противниками під облудним тавром «злочинців», «колаборантів», «зрадників».

Отож не задокументовано, що військова поліція американської зони окупації Німеччини видала наказ чи орієнтування затримати Стефана Попеля, тобто Степана Бандеру. У 1947-му в Мюнхені, вочевидь, випадково американські поліціянти зупинили його авто для перевірки документів, але пропустили, щойно побачивши заголовні літери «Преса» (Presa) на посвідченні кореспондента газети «Українська трибуна».

У січні того року завдання вбити Степана Бандеру та Ярослава Стецька, з одного боку, Миколу Лебедя та отця Івана Гриньоха — з другого, отримав радянський терорист Ярослав Мороз, перевербований кур’єр Закордонних частин. Підозра мала впасти на представників еміграції, створивши враження внутрішніх порахунків. Убивця виїхав з Києва до Західної Німеччини, але його вчасно викрили.

У 1948 році з Польщі прибув Володимир Стельмащук, агент міністерства державної безпеки СРСР, офіцер Армії крайової. За сприяння резидента радянської розвідки у Франції він вийшов на помешкання Бандери — лісову хату поблизу села Зьокінг (Söcking) за три десятки кілометрів від Мюнхена. Стельмащука вміло демаскували співробітники служби безпеки Закордонних частин, тож він поспішно зник з Німеччини.

Серія невдач спонукала радянське керівництво змінити тактику, вдатись до тривалих інформаційно-психологічних операцій. Політичну діяльність Степана Бандери ганили в численних публікаціях для масового читача в радянських і певного штибу закордонних виданнях. Радянська пропаганда готувала громадську думку до виправдання вбивства провідника націоналістів.

Для ліквідації Бандери восени 1952-го з бази міністерства державної безпеки СРСР у Карлгорсті (Східний Берлін) до Мюнхена надіслали бойовиків-нелегалів Горста Легуду і Лемана. Однак у ФРН їх вистежили, затримали і, довівши шпигунство, засудили в Карлсруе до тюремного ув’язнення.

У 1953-му з Москви до Мюнхена приїхав німець Степан Лібгольц (Ліпольц), який походив з Волині. Видаючи себе за прихильника ОУН, він збирав відомості про спосіб життя Бандери. Коли служба безпеки Закордонних частин належно відреагувала, то прибулець поспішно втік до Східної Німеччини в 1957-му.

Тривожний подзвін для Степана Бандери пролунав 12 жовтня 1957 року, коли в Мюнхені на сходах будинку під числом вісім на площі Карла раптово помер його багатолітній опонент — Лев Ребет. Медичні експерти діагностували, що від серцевої недостатності. Дивні обставини цієї смерті прояснились аж після добровільного зізнання вбивці, який у той же спосіб отруїв Бандеру.

У Мюнхені 18 квітня 1958 року на вулиці Цепеліна (Zeppelinstraße) під шістдесят сьомим числом, у штаб-квартирі Закордонних частин, ворожа агентура влаштувала вибух. Соратники Бандери володіли частиною цього будинку. Там розмістили керівні структури, друкарню «Ціцеро» і редакцію газети «Шлях перемоги». Надіслана в книжці бомба вибухнула, частково пошкодивши друкарське приміщення.

Терористичними актами СРСР намагався якщо не покінчити з найсильнішим об’єднанням в українській діаспорі, то принаймні істотно нашкодити йому. Адже за останні п’ять років провід Закордонних частин отримав на поточну діяльність тільки з Канади дев’ятсот тисяч доларів. Внески зі США перевищували цю суму. Значні кошти надавав й апостольський візитатор українських греко-католиків Західної Європи, архиєпископ Іван Бучко в Римі.

Невдовзі до місцевої поліції надійшов анонімний лист, у якому йшлося про те, що за наказом Бандери вбивають українців, зокрема отруєно Ребета. Ба більше: 20 липня 1958 року КДБ вдалося до спеціальної операції й надіслало численним німецьким адресатам звернення «групи українських емігрантів, які живуть у Федеративній Республіці Німеччина» з проханням захистити від терору «фашистської організації з Бандерою на чолі».

Нібито керівник її служби безпеки Іван Кашуба замордував у підвалах табору переміщених осіб у Фраймані — північному районі Мюнхена — емігрантів Мороза, Петрова, Печору, Чижевського та інших, а Степан Бандера, Ярослав Стецько та їхні соратники в 1954-му засудили до смерті політичних противників — Романа Ільницького, Богдана Підгайного, Лева Ребета, Модеста Ріпецького, Володимира Стахіва.

Одночасно українцям у Мюнхені надіслали лист від легендованої групи «Дніпро», де Івана Кашубу звинувачено в тому, що 1949 року вбив ученого Віктора Петрова, а в підземеллях Фраймана загинули Андрій Печора і Василь Чижевський.

Баварське земельне управління з питань захисту конституції повідомило Мюнхенську поліційну президію 13 жовтня 1958 року, що листи виготовили на Сході, а у ФРН їх поширили кур’єри через пошту. Варто нагадати, що 28 березня 1955-го в Східному Берліні створено комітет «За повернення на Батьківщину», а в радянській пресі публікували підбурливі статті проти українських націоналістів як бандитів, злочинців, убивць.

Листи й листівки легендованих груп «Дніпро» і «Трембіта», які поширили серед українських емігрантів у Федеративній Республіці Німеччина, виготовили на базі комітету державної безпеки СРСР у Карлгорсті. Це закритий район у Східному Берліні. А радянські кур’єри в Західній Німеччині вкидали їх в поштові скриньки. Серед них був і майбутній вбивця Степана Бандери. Конверти, папір, чорнило, поштові марки купували у ФРН. Підривний задум Москви полягав у розпалюванні суперечок між емігрантами й загостренні їхніх відносин із німецькою владою.

Анонімні листи розслідували поліція та прокуратура Мюнхена, Баварське міністерство внутрішніх справ, земельні та федеральні управління з питань захисту конституції. Вбачалася цілеспрямована акція зі Сходу. Проте Бандеру не допитали офіційно. Можливо, він контактував негласно з управлінням із питань захисту конституції або федеральною розвідувальною службою.

Одну зі справ проти Бандери — за неправдиві покази під присягою прокуратура закрила з міркувань державної безпеки в 1956-му (вочевидь, щодо таємничої появи і зникнення радянського бойовика), другу — з обвинувачень в анонімних листах — у грудні 1958-го.

Після вибуху в штаб-квартирі Закордонних частин і «викривальних» листів західнонімецькі криміналісти й контррозвідники провели розслідування та склали фахові довідки. 5 серпня 1958 року Баварське земельне управління з питань захисту конституції відзначило, що 1946-го в Мюнхені українські націоналісти в еміграції на знак зв’язку з материнською ОУН на батьківщині прибрали назву Закордонні частини.

Завважено кількарічний внутрішній конфлікт, що тривав до 1954-го. Однодумці Миколи Лебедя, котрий жив тоді вже у США, вимагали колегіальної демократії, опиралися на соціальні настрої підрадянських українців, які, приміром, підтримували націоналізацію великої індустрії. Натомість Бандера, як зазначено, наполягав на приватній власності з опорою на власні сили, без залежності від США.

Циркулює твердження про те, що особою Степана Бандери та його сім’єю в 1957 році пильно цікавився Никифор Горбанюк, представник української еміграції початку 1920-х. Він проживав у Мюнхені, начебто співпрацюючи з повоєнними чехословацькими спецслужбами. І несподівано в жовтні 1958-го безслідно зник.

Насправді колишній співробітник кількох розвідок і служб безпеки, пронімецьки орієнтований націоналіст й антикомуніст Никифор Горбанюк (1891–1972) був уже похилого віку, немічним і підсліпуватим. Його викрали в Мюнхені у вересні 1958-го таємні агенти закордонно-політичної розвідки міністерства внутрішніх справ Чехословаччини Арно (Губерт Шистль, австрійський контрабандист) і Готарек (Їржі Їркал, чех-розвідник).

У серпні 1959-го крайовий суд у Празі визнав Горбанюка винним у злочинах військової зради, суспільної небезпеки, шпигунства, позбавивши волі на двадцять років. У березні 1966-го його помилували і помістили в геріатричний пансіонат у місті Германув Местец, що в Пардубицькому краї.

А от Арно, тобто австрієць Губерт Шистль, від листопада 1958-го інтенсивно, проте невдало, працював над операцією «Борис» — викрадення і вивезення Степана Бандери. Саме за два дні перед третьою спробою чехословацьких агентів викрасти Бандеру, його вбив агент-бойовик КДБ.

На початку 1959 року в Мюнхені появився шпигун Вінцік, начебто працівник чехословацької фірми. Він настійливо дізнавався адресу школи, де вчився тринадцятилітній Андрій, син Бандери. Викривши лихі наміри Вінціка, західнонімецька кримінальна поліція арештувала його 26 березня 1959-го.

Тоді ж проводу Закордонних частин стало відомо, що в Москві розробили новий сценарій вбивства Степана Бандери. Його виконання доручили молодому полякові, родом із Волині. За радянською легендою нібито Українська повстанська армія замордувала рідних імовірного вбивці, що служило причиною помсти, подібно до розстрілу Симона Петлюри в Парижі в травні 1926-го. Проте Москві свій задум наразі не вдалося втілити.

Інколи згадується, що ведмежу послугу зробили «двійкарі» — Організація українських націоналістів за кордоном. Начебто у своїх виданнях публікували фото Степана Бандери, адресу його помешкання, номер автомобіля. Питання про те, чи такі закиди справедливі, наразі відкрите.

До того спонукає перевірка на вірогідність заявленого аргументу, а саме посилання на газету «Український самостійник» Лева Ребета, де 16 січня 1955-го оприлюднені маленькі портретні світлини над короткими інтерв’ю з одинадцятьма діячами української діаспори різних політичних спрямувань. Це на шпальті під заголовком «Українські політики про 1954 рік».

Редакція запропонувала відповісти на три запитання — про найважливішу міжнародну подію, найпомітніше в житті українців на чужині, умови можливого формування закордонних українських військових частин. Степана Бандеру представлено колишнім головою проводу Закордонних частин ОУН. Поруч розміщено невиразне фото чоловіка в капелюсі, що закриває пів обличчя та з якого важко до ладу когось розпізнати. Цілком коректно завважено, що від інтерв’ю Бандера через довірену особу відмовився, вважаючи газету власністю Закордонних частин.

Через вимоги конспірації Степан Бандера забороняв стороннім себе знімати, але сам захоплювався фотографуванням. Від 1953 року він мав доволі дорогий фотоапарат Zeiss Ikon Сonfessa, яким на сімейному відпочинку в Альпах зроблено його останню прижиттєву світлину — кольорову.

На ній відображено, як, орієнтовно 12–14 жовтня 1959 року, на узліссі стоять п’ятеро усміхнених людей. Коли взяти зліва направо — дочка Леся, дружина Ярослава, Степан Бандера (через плече висить футляр від фотоапарата), дочка Наталія та близький соратник Дмитро Миськів. Знімкував, мабуть, син Андрій, бо на фото відсутній.

Згаданий фотоапарат з оригіналом цієї світлини нині зберігається серед експонатів Історико-меморіального музею Степана Бандери в селі Старий Угринів.

Як підпільник і конспіратор, Степан Бандера завжди був насторожі. Не ходив без особистої зброї — пістолета. Його зазвичай супроводжували один-два охоронці. Пересувався на службовій машині, проте чомусь незмінній та примітній. За нею його й вистежив убивця.

Зрозуміло, не лише за однією ознакою. Напередодні Бандеру попередили про замах, радили виїхати з Мюнхена, але він відмовився і здебільшого переміщався без охорони. Як не парадоксально.

Четвер 15 жовтня 1959 року в Мюнхені видався сонячним. Близько восьмої ранку в будинок на вулиці Цепеліна під номером шістдесят сім, де розмістилися установи Закордонних частин ОУН, зайшов Степан Бандера в супроводі особистого охоронця.

Часто кажуть, що йдеться про Василя Сколоздру на псевдо Ніновський. За мемуарними свідченнями, його тоді поруч не було, оскільки видужував у лікарні після невдалого замаху на Бандеру — наїзду вантажівкою на його легковик. Вочевидь, мовиться про іншого Василя — Шушка. Від самісінького ранку він чекав доручень в окремому кабінеті мюнхенського бюро.

Щойно вдома сорокадвохлітня дружина Ярослава, подейкували в бюро, влаштувала Степанові вранішню сварку. Висловила йому підозри щодо нової пасії. Як мужчина, він був у розквіті сил на своєму п’ятдесят першому році життя.

Уранці Степан Бандера одягнув улюблений світло-сірий костюм, бежеву кофту під піджак, білу сорочку й темно-сіру краватку. Приїхавши на роботу, попрямував у свій кабінет. Охоронець зайшов у друкарню газети «Шлях перемоги» на першому поверсі. У службових справах поодинці до Бандери заходили троє працівників.

Залишивши в кабінеті фірмовий берет, ближче до дванадцятої Бандера спустився в редакцію газети до куми Євгенії (конспіративне прізвище Мак, дівоче — Кошулинська), дружини Мирона Матвієйка, колишнього шефа служби безпеки Закордонних частин, який від травня 1951-го перебував у Західній Україні з розвідувальними завданнями. Умовив її поїхати вдвох на гуртовий ринок — Großmarktgale, що за три кілометри.

Сівши за кермо, поглянув удаль і захоплено зронив:

— Боже, як гарно! Як хочеться жити!

Довкола розкошувала пречудесна золотава осінь. А він обожнював природу.

Євгенія була хрещеною матір’ю його сина Андрія. Від Степана Бандери молодша на сім років і нижча зростом — сто п’ятдесят шість сантиметрів. Як зазначено в її проїзних документах, шатенка з карими очима, а за фахом кравчиня.

Степан Бандера любив смачно поїсти й зазвичай обідав удома з дружиною. Сам купував продукти, а як пристрасний водій залюбки кермував і самотужки лагодив дрібні автомобільні несправності.

На ринку Бандера купив винограду, слив і помідорів, а Матвієйко — горіхів. На зворотній дорозі він висадив куму біля роботи. Вона захотіла забрати свій пакунок із горіхами, що лежав у багажнику під його покупками. Але Бандера поспішав й обіцяв занести після обіду. Євгенія запропонувала покликати охоронця. Бандера тільки махнув рукою й поїхав сам. До дому, де мешкав із дружиною і трьома дітьми під вигаданим прізвищем, йому було найкоротшим шляхом майже чотири кілометри.

Отож синій «опель-капітан» випуску 1948 року з номером М–DA 10 швидко заїхав в арку сьомого будинку по вулиці Крайтмайра (Kreittmayrstraße). Перед відчиненими воротами гаража водій вивантажив лише пакет із помідорами.

Тим часом убивця Богдан Сташинський (за паспортом — Ганс Йоахим Будайт, громадянин ФРН) відімкнув ключем двері в під’їзд будинку. Автоматичний замок замкнув їх ізсередини. Візитер піднявся на сходи між першим і другим поверхами, дістав із внутрішньої кишені піджака невеликий циліндр, загорнутий у газету. І завмер у чеканні.

Кілька місяців тому вбивця знайшов у телефонному довіднику Мюнхена й візуально перевірив адресу потрібної особи — Стефан Попель, квартира сім.

— Я тримав зброю у правій руці й правою ж рукою поправляв свій черевик, — зізнався потім він у суді в Карлсруе. — Воно виглядало, гадаю, по-дурному, але я хотів виграти час. Я не міг зупинитися без причини. Я знав, що мушу виграти час. Тоді я пішов далі. Я не знав, чи маю зробити замах, чи ні. Я спускався сходами й уже думав, що зараз пройду повз нього, і, мабуть, з того всього нічого не вийде. З другого боку, я знав, що мушу це зробити. Це нелегка справа розповісти, які думки я мав у ту хвилину. «Це вже друга спроба, і я не повинен її проґавити», — думав я. Він все ще стояв на місці. Коли про це розповідаєш, воно триває довго, але все це відбулося в дуже короткий час.

Урешті надійшов вистежений — шульга Степан Бандера. Стискаючи ключ у лівій руці, він притримував двері під’їзду ногою, а ліктем під пахвою — ясно-брунатний пакет із червоними помідорами.

Через неочікувану паузу вбивця вдав, тримаючи газетний згорток у руці, що поправляє чи зав’язує шнурки, хоч не мав їх на взутті взагалі. Потім спокійно наблизився і запитав німецькою:

— Щось не так?

Почув:

— Уже в порядку.

Ставши однією ногою на поріг, Сташинський взявся за зовнішню дверну ручку лівою рукою, а правою вистрелив із газети пістолетом-спреєм з обох цівок в обличчя жертві.

Трьома роками пізніше федеральний суддя Гайнрих Ягуш уточнив:

— Коли він [Степан Бандера] стояв усередині будинку й лівою рукою вийняв із дверей ключ, то до вас був скерований правий бік його обличчя?

— Коли я ще був угорі, він був звернений до мене правим боком свого обличчя, — підтвердив підсудний. — Щоб вийти з будинку, я мусив пройти за його спиною. Коли я проходив повз нього через вихідні двері, він подивився на мене, і в цю хвилину я почув, що я говорю: «Щось не функціонує». І ще якісь слова, яких я сам не розумів. Він відповів мені щось ніби: «Уже в порядку». Я повернувся праворуч і взяв лівою рукою клямку. Він стояв коло мене, в цю хвилину він уже вийняв ключ із дверей. Але він ще тримав його в руці, а торбинку — в правій руці. Так я там стояв і хотів закрити двері за собою, а зброю я тримав у правій руці. Раптом я зробив рукою рух угору й вистрілив з обох цівок, негайно повернувся, зачинив за собою двері й пішов геть.

— Ви вистрілили, ще бувши в будинку? — перепитав суддя.

— Одною ногою я вже стояв на порозі, — свідчив убивця.

— Чи ви бачили, що сталося після того? — заглибився в подробиці Гайнрих Ягуш. А підсудний, не роздумуючи над запитанням, відказав автоматично:

— Ні, негайно після того, як вистрілив, я повернувся й пішов геть.

Заскочений зненацька, Бандера відхилився вбік і назад, ступив кілька кроків й упав обличчям униз. Тим часом Сташинський уже зачинив за собою двері й рушив ліворуч, у бік мюнхенського середмістя. Сховав зброю у внутрішню кишеню, розчавив протиотрутну ампулу в марлі та продихався.

Зойк на сходовому майданчику змусив подружжя Гамзе, літніх євреїв, які саме збиралися обідати, виглянути з дверей. Поруч із сусідом Попелем (Бандерою) на підлозі лежала пакет-сумка з помідорами. Він був без свідомості, але ще живий. З нянькою Магдаленою, яка вийшла з квартири Вейнерів, вони перевернули непритомного на бік, щоб той не захлинувся від крові, що йшла ротом.

Перед тим Ярослава Бандера на звук авто визирнула з балкона, побачила знайомий «опель-капітан» перед гаражем і відчинила двері квартири. Небавом почула шум внизу й голос Хаї Гамзе, сусідки з першого поверху:

— О, Господи!

Мелах, чоловік Хаї, піднявся й попросив Ярославу терміново спуститися.

На першому поверсі на підлозі між ліфтом і дверима у квартиру Вейнерів лежав Степан Бандера, а з рота, носа, вух у нього текла кров. Він розплющив і заплющив очі. З горла вихопився хриплий звук. Над ним схилилася незаміжня Магдалена Вінкльман, служниця Вейнерів, яку Ярослава нібито підозрювала в романтичних стосунках зі своїм чоловіком.

Магдалена витирала кров з його обличчя, а Бандера, схоже, тримав її руку. Від несподіванки Ярослава осіла й поторсала чоловіка, примовляючи українською:

— Степане, що сталося? Степане, скажи, що сталося?

Мелах Гамзе викликав телефоном швидку допомогу, яка прибула за кілька хвилин. Ярослава зателефонувала в штаб-квартиру Закордонних частин, повідомила про нещасний випадок і поїхала з чоловіком у лікарню, що за пів кілометра, якщо заходити чи заїжджати з вулиці Лота (Lothstraße).

Черговий лікар оглянув тіло, констатував смерть від серцевого нападу й припустив перелом основи черепа. Адже впавши, померлий розбив голову. Жодних ознак насильства на тілі не виявили.

Як описано за гарячими слідами в статті «Обставини смерті Провідника», вміщеній в газеті Закордонних частин «Шлях перемоги» 18 жовтня 1959 року, дружина Степана Бандери після тринадцятої години 15 жовтня зателефонувала в Дім організацій визвольного руху в Мюнхені по вулиці Цепеліна, шістдесят сім. Вона сказала, що з її чоловіком сталося нещастя: упав облитий кров’ю на сходах будинку, де мешкав.

Троє членів проводу Закордонних частин Степан Ленкавський, Ярослав Бенцаль, Іван Кашуба негайно виїхали на вулицю Крайтмайра, сім. У квартирі Бандери на третьому поверсі вони застали найстаршу дочку, яка повернулася зі школи вже після того, як батька забрала швидка.

Прибулі зійшли на перший поверх. На підлозі ще не засохла кров. Біля дверей стояв пакет із помідорами. Чоловік і жінка (подружжя Гамзе) їм оповіли, що почули на сходовому майданчику крик. Коли вийшли, то на долівці перед дверима їхньої квартири лежав сусід (Бандера) у крові, обличчям до землі.

Сусідка (Магдалена) з того ж поверху миттю зробила холодні обклади (компрес). Дружина (Ярослава) збігла вниз з третього поверху.

Сусіди обернули ще живого навзнак, він кілька разів розплющував і заплющував очі, а з його вуст і носа текла кров. Через десять хвилин, приблизно о тринадцятій годині десять хвилин, авто швидкої відвезло Бандеру під опікою дружини до лікарні Червоного Хреста, що за п’ять хвилин ходьби.

Коли сподвижники Бандери пішли, Хая Гамзе та Магдалена Вінкльман взяли віник, швабру, відро води й прибрали в під’їзді. Мелах Гамзе заніс до свого помешкання пакет із помідорами, передавши його потім поліції.

У лікарні Ленкавський, Бенцаль і Кашуба побачили нерухомого Бандеру, накритого білим простирадлом. Коли лікар відгорнув його, то кров уже запеклася біля уст, носа й вух потерпілого. Вони запитали, чи можливо повернути життя Бандері за будь-яку ціну — ін’єкціями, операцією, штучним кисневим диханням. Лікар заперечив, бо смерть настала дорогою до лікарні, можливо, через перелом основи черепа, типовою ознакою чого є кровотеча з вух.

Після обіду в п’ятницю, 16 жовтня, німецькі медики за участі професора Ярослава Гинилевича, лікаря-українця, знаного фахівця з внутрішніх хвороб, скрупульозно провели розтин і комісійно встановили отруєння. Їх зацікавило невелике поранення дрібним склом на верхній губі. Невдовзі виявили в організмі синильну кислоту (ціанистий калій), як показали ретельніші хімічні дослідження. Вони гадали, що останній зойк Бандери спричинив удар нападника, що впорскнув отруту.

Трохи раніше лікарі повідомили кримінальній поліції, що під час огляду тіла виявили під правою пахвою покійного жовту кобуру з пістолетом «Вальтер» (Walther PPK) калібру сім цілих шістдесят п’ять сотих. Та поліція цим не надто зацікавилася.

Західнонімецька преса вранці 16 жовтня 1959 року сповістила про смерть Степана Бандери, припускаючи вбивство. У суботу, 17 жовтня, газети вже писали про СРСР як імовірного замовника й організатора загибелі Бандери, котрий у критичний момент увійшов до свого будинку без охорони.

У понеділок, 19 жовтня, мюнхенська поліція заявила, що в суботу, 17 жовтня, проведено судово-медичну експертизу. Згідно з її висновками, Степан Бандера помер від отруєння ціанистим калієм, що в організм потрапив орієнтовно протягом трьох годин до смерті, не раніше.

Опісля покійного перевезли з приміщення Судово-медичного інституту Мюнхенського університету по вулиці Любих жінок (Liebfrauenstraße) до похоронної крипти на Лісовому цвинтарі (Waldfriedhof). З його обличчя зняли гіпсову маску, одягли й поклали в домовину.

Лісовий цвинтар розташований у південно-західній частині Мюн­хена. Нині тут майже шістдесят тисяч могил, які не­ обтяжені пам’ятниками з портретами й важкими граніт­ними плитами. Місце для поховання коштує п’ять тисяч євро. Щодесять років оренду поховальної площі треба поновлювати, сплативши три тисячі євро. Інакше місце віддадуть для іншого мерця.

Усупереч розрахункам СРСР смерть і похорон Сте­пана Бандери зміцнила солідарність у середовищі української еміграції. Зокрема й через це, відтоді його могилу в сорок третьому секторі неодноразово паплюжили вандали. Деяких місцева поліція встановила й притягнула до відповідальності.

У день похорону, 20 жовтня 1959-го, було холодно, сіро, непривітно. О дев’ятій ранку греко-католицький собор Івана Хрестителя, що неподалік середмістя по вулиці Церковній (Kirchenstraße), сорок шість, був переповнений.

У присутності пів тисячі осіб генеральний вікарій українських греко-католиків Німеччини Петро Голинський за участі апостольського екзарха Німеччини і Скандинавії, єпископа Платона Корниляка та п’яти священників відправив заупокійну службу Божу в супроводі хору. Диригував Микола Філь.

Єпископ Платон очолив представницьку панахиду. Адже прибули численні делегації з Австрії, Західної Німеччини, Франції, Іспанії, Бельгії, Нідерландів, Великої Британії, Канади, Сполучених Штатів Америки.

Окрему заупокійну відслужили у православному храмі Святої Покрови, вочевидь, по вулиці Дахау, дев’ять. Святилище належало до Української автокефальної православної церкви.

Велелюдне відспівування на Лісовому цвинтарі багатьом нагадувало державний похорон, хоч покійний належав до тоді бездержавного народу.

Траурну процесію фільмували як поліція, так й оператори з усіх усюд, зокрема, зі Східної Німеччини й Радянського Союзу. Коли невдовзі вбивця Богдан Сташинський випадково подивився в кінотеатрі в Східному Берліні кінохроніку про похорон Степана Бандери, його надто вразило судомно скривлене обличчя покійного. Убивця відчув «наче удар», як «хтось ударив мене молотком по голові» чи «такий шок». Він урешті зрозумів, що «мав на своїй совісті». Його особливо приголомшили кадри з дружиною і трьома дітьми біля труни.

У Музеї визвольної боротьби імені Степана Бандери у Лондоні зберігається оригінал плівки (завширшки тридцять п’ять міліметрів, завдовжки двадцять п’ять метрів) тодішньої східнонімецької кіностудії DEFA. Її згодом оформили в дев’ятихвилинний документальний фільм й озвучили українською. Окремо представлено тематично яскравий хвилинний фрагмент.

На похорон Степана Бандери зійшлися майже дві тисячі осіб. Навіть помітили керівників чи супровідників державного танцювально-вокального ансамблю з УРСР, який саме гастролював у Мюнхені на виконання німецько-радянської угоди від 30 травня того ж року.

«Більшість із них, може, ніколи у своєму житті не зустрічалися віч-на-віч зі Степаном Бандерою, але для кожного з них саме лише його ім’я було і прапором, і бойовою сурмою, і прикладом невгнутого борця за найвищі ідеали нації», — резонно запримітили в тижневику «Українська думка» 29 жовтня 1959 року.

Закордонні частини ОУН виставили почесну варту перед криптою, повз яку пролягла жалобна хода. О п’ятнадцятій години тридцять хвилин цинкову труну закрили віком зі скляним віконцем, запаяли і вклали в дубову. Відтак покрили синьо-жовтим прапором і перевезли до цвинтарної каплиці.

Тут заупокійну панахиду відслужили одинадцять греко-католицьких священників Західної Німеччини, серед них — Петро Голинський та Іван Гриньох, який належав до Закордонного представництва Української головної визвольної ради, що опонувала Степанові Бандері.

У молитовному єднанні стояли поруч два православних парохи — Паладій Дубицький (Українська автокефальна православна церква) і Василь Запартан (Румунська православна церква).

Коли процесія вирушила до місця поховання, її очолив бельгійський українець Степан Періг із ритуальним хрестом. За ним ступали люди попарно з вінками, священники, хористи, прапороносці із синьо-жовтими (національними) і червоно-чорними (націоналістичними) стягами.

Невеликі глековидні урни на червоних подушечках несли Борис Вітошинський та Павло Шевчук (про нього йшлося дещо раніше у викладі Мирона Матвієйка). В одній була грудка землі з України, в другій — вода з Чорного моря. Адже Бандера поклав життя в боротьбі за незалежну державу від Карпат до Чорного моря. Солону чорноморську воду привезли з Туреччини. Як переказували, її завбачливо раніше набрав Ярослав Стецько ледь не в територіальних водах нинішньої України, зайшовши туди на яхті турецького мільйонера.

У траурній тиші труну, накриту синьо-жовтим прапором, на плечах поволі несли поперемінно вшістьох. За труною йшла вдова з трьома дітьми, провідні діячі Закордонних частин, зокрема Ярослав Стецько та Степан Ленкавський, представники багатьох політичних сил, приміром, генерал-полковник Микола Капустянський з Проводу українських націоналістів, видатний письменник Іван Багряний з Української національної ради.

Дехто з них, особливо ліві, не співпрацювали з Бандерою, але прийшли на знак глибокої пошани до політичного опонента. Бо вважали, що ім’я Степана Бандери вписане у світову антикомуністичну визвольну боротьбу та історію України золотими літерами.

Першими над могилою мовили священники — греко-католицький Петро Голинський та православний Паладій Дубицький. Від українських націоналістів слово взяли Ярослав Стецько й Михайло Кравців. Покійного трактували прозірливим стратегом, який працював на національне визволення й відновлення державності України спільно з іншими народами, що потерпали від колоніалізму.

На похорон приїхали чільні емігранти з підрадянської Європи — «кавказці, грузини і білоруси, угорці і литовці», як наголосив кореспондент «Франкфуртської загальної газети» (Frankfurter Allgemeine Zeitung) 22 жовтня 1959-го. Передусім виступили діячі Антибільшовицького блоку народів, які представляли болгар, грузинів, румунів, чехів, словаків, хорватів, угорців.

До прикладу. Генерал-полковник Ференц Фаркаш де Кішбарнак згадав взаємодію з УПА восени 1944-го, коли Шоста угорська армія стримувала радянський наступ у Карпатах. Грузинський князь Ніко Накашідзе назвав загиблого далекозорим політиком, який збагнув необхідність поєднання поневолених Москвою народів для національно-визвольного успіху.

Болгарський ексміністр Дмитро Вальчев удався до метонімії та запевнив, що прапор Степана Бандери присутні нестимуть аж до перемоги визвольних ідеалів. Адже відомо, що слово «бандера» польською, італійською, іспанською означає «прапор».

Лідер узбецької еміграції Велі Каюм-хан образно й натхненно звернувся до покійного:

— Вбивники знищили ваше тіло, але ваш дух, ваші ідеї і ви самі будете завжди поміж нами. Степане Бандеро, дивіться на нас. Ми виправдаємо ваші сподівання.

Розкуто емоційно висловилася й молода англійська поетеса Віра Річ (1936–2009), випускниця Оксфорду, пізніше лекторка Бірмінгемського університету. Вона переконувала, що ідея, за яку загинув Бандера, неодмінно втілиться:

— Англійці пишатимуться тим, що зможуть привітати українських приятелів як рівних партнерів у вільній сім’ї народів.

У її експресивній поезії «Лісовий цвинтар» (Waldfriedhof), створеній у сумній похоронній атмосфері, є проникливі рядки: «Дорога темна, але це не темінь поразки».

Насамкінець учасники похорону виконали славні (гімни) «Не пора» і «Ще не вмерла Україна». Це символічно увиразнювало той факт, що хоч командувач (провідник) поліг від ворожої руки, але підпільна армія залишилася на фронті.

Західнонімецькі газети подали докладні звіти про перебіг похоронної церемонії, наголошуючи на участі всіх політичних груп української діаспори. Усього нарахували понад двісті п’ятдесят вінків від політичних, громадських і наукових організацій та установ низки народів.

З усіх куточків вільного світу, зокрема й Аргентини, Парагваю, Туреччини чи Тайваню, надійшли тисячі телеграм і листів із найглибшими співчуттями та з наголосом, що йдеться про видатну людину, яка пожертвувала життя за кращу долю України.

Сотні таких витягів тижневик «Шлях перемоги» друкував цілими шпальтами в листопаді — грудні 1959-го. Їх оригінали зберігаються у фондах Музею визвольної боротьби імені Степана Бандери в Лондоні. Наприклад, до редакції цього тижневика надійшов писаний від руки лист російського соціал-демократа, депутата Державної думи 1907 року Григорія Алексінського (1879–1967) з Парижа. 26 жовтня 1959-го він висловив ОУН і вдові Ярославі Бандері найщиріші співчуття від себе особисто та своєї дружини.

Пізніше в різний час на Лісовому цвинтарі в Мюнхені знайшла для себе останній прихисток низка помітних учасників похорону Степана Бандери. Серед них — його донька Наталія, соратники Стецько й Ленкавський, єпископ Корниляк, генерал Капустянський.

Отже, в під’їзді будинку під сьомим номером на вулиці Крайтмайра в Мюнхені 15 жовтня 1959-го о тринадцятій годині п’ять хвилин сусіди знайшли непритомного, заюшеного кров’ю Степана Бандеру.

Два роки потому професійний вбивця з комітету державної безпеки СРСР Богдан Сташинський пояснив, як зі спеціального двоствольного пістолета вистрілив в обличчя жертві струменем газоподібного розчину ціанистого калію.

Суд у Карлсруе встановив, що вбивця виконував наказ голови комітету державної безпеки Олександра Шелепіна й Микити Хрущова — першого секретаря центрального комітету комуністичної партії Радянського Союзу і голови ради міністрів СРСР.

Західнонімецькі слідчі розкрили злочин, бо дивовижно повинився сам убивця, створивши неперебутню світову сенсацію. Доти замовники й організатори вбивства всіляко пускали громадську думку на манівці.

Провідна газета східнонімецьких комуністів — берлінська «Нова Німеччина» (Neues Deutschland) 19 жовтня 1959 року несподіваний відхід за межу «керівника сумнозвісної терористичної контрреволюційної української банди в Західній Німеччині» брехливо пов’язала з федеральним міністром Теодором Обер­лендером. Начебто найвідоміший співучасник його злочинів — Степан Бандера — готувався викривально свідчити в суді.

Це карикатурна версія в прямому сенсі. Її текст розмістили внизу першої газетної шпальти над чорно-білою карикатурою. Оберлендер зображений в скорботі біля труни Бандери зі словами: «Шкода його, був такий хороший нацист, але надто багато він знав про мене».

Попри серйозність задуму, самі ж автори прирекли версію відразу на насмішки. Та ще й численні передруки.

У московському щотижневику «Літературна газета» («Литературная газета») 24 жовтня 1959 року в унісон розмістили статтю «Таємне завжди стане явним». Отруєння ціанистим калієм «співучасника злодіянь у Львові», «оберзрадника, старого ворога українського народу» Степана Бандери приписали «синдикату убивць» Райнгарда Гелена, голови БНД (Bundesnachrichtendienst) — служби зовнішньої розвідки ФРН. Мотив — усунення небажаного свідка.

Мовляв, федеральний міністр у справах біженців, переселенців і постраждалих від війни Теодор Обер­лендер (1905–1998), найближчий соратник канцлера Конрада Аденауера, служив старшим лейтенантом абверу в батальйоні «Соловейко» (Nachtigall), що складався з українських націоналістів. Нібито він зі «солов’ями» винний в страті тридцяти шести польських учених і літераторів у Львові 4 липня 1941 року.

Насправді «Соловейко» не причетний ні до розстрілів польської інтелігенції, ні до єврейських погромів. Навпаки, увійшовши до Львова 30 червня 1941-го, батальйон виявив радянські злочини проти людяності — тисячі трупів в’язнів, яких поспіхом кілька днів розстрілювали співробітники НКВС перед відступом.

Загибель Степана Бандери розслідувала кримінальна поліція Мюнхена, а саме начальник відділу вбивств Герман Шмідт і слідчий Адріан Фукс. Розтин тіла провів професор Вольфганг Лавес із колегами в Інституті судової медицини Університету Людвига Максиміліана в п’ятницю, 16 жовтня, по обіді. З результатами негайно ознайомили контррозвідку — баварське відділення федеральної служби захисту конституції.

Доти поліція заявила про початок розслідування смерті п’ятдесятирічного журналіста без громадянства Стефана Попеля. Його справжнє прізвище — Бандера. Загинув унаслідок нещасного випадку. В обід упав на сходах свого будинку в західній частині Мюнхена і помер дорогою в лікарню.

Близько десятої вечора 15 жовтня Баварське радіо (Bayerischer Rundfunk) повідомило те саме. Лиш уточнило, що Степан Бандера — один із лідерів української еміграції, націоналіст. А до і під час Другої світової війни він сидів у польських і німецьких в’язницях.

Місцева «Вечірня газета» (Abendzeitung, виходила накладом сто двадцять тисяч примірників і належала до «жовтої преси») 17 жовтня пояснила: «Мюнхен став місцем змагання агентів, шпигунів й емігрантів зі Сходу. Пересічні громадяни зазвичай не здогадуються про тіньову й таємну діяльність таких людей. Лише коли здійснено злочин проти особи, якій Федеральна Республіка дала політичний притулок, над цими зловісними справами підіймається завіса».

Розтин тіла Степана Бандери вели ще й у суботу й визначили отруєння ціанідом, що потрапив ротом у шлунок не раніше, ніж за три години до смерті. Отруєння без слідів насильства вказувало радше на самогубство. Але капсули з отрутою не виявили. Хімічні елементи прискіпливо вивчали далі.

Адріан Фукс допитав майже сотню осіб, але до розгадки не наблизився. Бракувало надійних доказів. У грудні 1959-го професор Лавес надав остаточні результати хімічного дослідження. У шлунку Бандери виявили ціанід, але певності, що він прийняв смертельну дозу не було. Припустили, що вбили однією отрутою, а іншу (ціанід) ввели, щоб збити зі сліду.

Справу розслідували дуже повільно — майже рік. Начебто урядові кола Західної Німеччини боялись погіршити відносини з СРСР. Прокуратура Мюнхена 16 вересня 1960 року письмово поінформувала члена проводу Закордонних частин Ярослава Бенцаля, що кримінальне провадження щодо смерті Степана Бандери закрили. Бо не знайшли жодних доказів проти якого-небудь винного.

Незадовго, в липні 1960-го, журнал Організації українських націоналістів під проводом Андрія Мельника «Самостійна Україна» (Чикаго) хибно повідомив, що прокуратура готувала акт обвинувачення проти Євгенії Матвієйко. Насправді її лише спочатку підозрювали.

Генеральний консул США в Мюнхені Едвард ­Пейдж 26 жовтня 1959 року надіслав державному департаменту меморандум «Загадкове отруєння Стефана Бандери, лідера Організації українських націоналістів (бандерівців)». Ішлося про перших підозрюваних.

Начальник мюнхенської бази Центрального розвідувального управління, або ЦРУ (Central Intelligence Agency) Вільям Гуд отримав такий список, що починався зі сорокатрирічної Євгенії Матвієйко. Тоді припускали, що вона підказала, коли Бандера повернеться додому. А вбивці могли ховатися в ліфті.

Оту підозру породили винятково припущення. Адже в листопаді 1959-го Бандера планував велику конференцію націоналістів, щоб розв’язати питання, хто справжній на Заході представник нескореної України — він чи Микола Лебедь. Головних учасників — із західноукраїнських земель — мав доправити Мирон Матвієйко. За годину до смерті Бандера сповістив Євгенії на ринку про повернення її чоловіка.

На відміну від Степана Бандери, американська розвідка вважала, що Мирона Матвієйка давно перевербували. 1960 року він остаточно провалився. У квітні просив британців забрати його з радянської території підводним човном або літаком, а восени публічно визнав співпрацю з міністерством, потім комітетом державної безпеки, від арешту в червні 1951-го.

У травні 1960-го ЦРУ дуже уважно прочитало звіт, який підготував головний агент по роботі з українською еміграцією Європи 1947–1961 років Михайло Коржан (1912–1977), священник Української автокефальної православної церкви в Парижі. Він перешкоджав інфільтрації радянських агентів. Його учні — начальники служби безпеки Закордонних частин ОУН Мирон Матвієйко та Іван Кашуба.

У Мюнхен Коржан прибув у середині листопада 1959 року й повернувся в Париж у січні 1960-го. Його звіт «За лаштунками смерті Степана Бандери» (вісімнадцять сторінок) написано українською та перекладено англійською. Перед від’їздом, він долучив до нього кілька додатків. Один із них — «4 січня 1960. Справа: Іван Кашуба про останні моменти в життю Бандери. Джерело інформації: Іван Кашуба».

Тут Коржан завважив таке: «В доповненню до моїх аргументів, які я привів на доказ того, що Степан Бандера поповнив самогубство, додатково ще подаю таке. Іван Кашуба тому два тижні сказав мені, що в домі, де жив Степан Бандера, на першому поверсі живе дві жидівські [єврейські] родини. В одної з тих родин маються троє малих дітей і та жидівська родина затруднює [наймає] в себе одну молоду німецьку бону (дівчину для догляду і виховання дітей). Степан Бандера був полюблений в ту німкеню і з приводу неї провів не одну безсонну ніч. Він так страшно був в неї влюблений, що цілими днями тільки думав про неї. Він все використовував нагоду, щоби з нею зустрінутися чи то перед домом, чи то перед її дверима і з нею поговорити. “Можливо також, — так заявив Кашуба, — що він з нею зустрічався по вечорам тайно перед жінкою і перед господарями тої бони”».

Захопившись класикою жанру, він уточнив інтимний сюжет: «Є фактом, що жінка Бандери той флірт підглянула і з того приводу злими поглядами все наділяла ту бону, а Бандері робила безпереривні докори. Також в дні 15 жовтня, тобто ранком того дня жінка зробила Бандері з приводу тої бони пекельну авантюру [сварку]. Бандера прямо втік з хати з приводу тої авантюри на 15 мінут [хвилин] раніш, чим він планував. Жінка же крикнула за ним: “Підожди, ти приїдеш на обід, то я тобі ще докінчу свою молитву”».

До того ж Коржан доповнив припущення імовірними подробицями з офіційного розслідування: «Фактом також є, що Бандера впав трупом під дверима того жидівського дому й згадана бона була першою, яка вибігла на коридор і, як вивчена сестра-медичка, вона почала змивати йому кров з уст та з носа. Бандера ще був напівживий і тримав її сильно за руку. Можливо, що він свідомо вибрав собі місце смерті якраз під дверима тої бони».

Щоб переконливіше подати вподобану версію, він послався на вперту мовчанку найближчого до загиблого соратника: «Про ту любов Бандери до бони знає дуже багато Степан Ленкавський, але він нічого про те не хоче говорити. Навіть Кашубі не каже усього того».

Як непересічний інтелектуал, Ленкавський попросту не дався попастися на гачок хтивих пліток.

Загалом Михайло Коржан розглянув п’ять версій щодо винних: міністр Теодор Оберлендер й агенти Райнгарда Гелена; комітет державної безпеки СРСР; Мирон Матвієйко (нібито був у Мюнхені); Микола Лебедь; самогубство отруєнням. Зосередившись на останній, він відкинув решту. І нарочито поставив на кін свою кар’єру.

Це версія Івана Кашуби й слідчих. Начебто Бандера наклав руки через нерозділене кохання й нестерпну психологічну ситуацію дома. Коржан відмітив, коли б не йшлося про дружину голови Закордонних частин, її відправили б у божевільню ще рік тому. Вона виставляла чоловіка деспотом, садистом, аморальним типом. Отож Бандера не витримав моральних тортур і вкоротив собі віку, розраховуючи на посмертний образ народного героя.

У записці на основі звіту Коржана мюнхенський оперативник американської розвідки в травні 1960-го відзначив, що Кашуба наполягав на самогубстві, бо тісно пов’язаний з Матвієйком, який діяв під радянським контролем. Як американська, так і західнонімецька розвідки запідозрили Коржана в подвійній грі. Його тихо й безповоротно звільнили з ЦРУ.

Тоді ж, у травні 1960-го, Федеративна Республіка Німеччина офіційно повідомила про нелегальну діяльність аташе радянського посольства в столичному місті Бонн Миколи Лєвінова. А західнонімецька розвідка заявила, що Степана Бандеру убили за наказом комітету державної безпеки з Москви.

Центральне розвідувальне управління уточнило, що Бандеру ліквідували в ході таємної операції під керівництвом полковника КДБ з кодовим ім’ям Пауль. Він підготував агента в оточенні Бандери, який мав посісти місце загиблого. Убивство здійснив бойовик комітету державної безпеки, якого агент Пауля відрекомендував Бандері як радянського перебіжчика. Той або підлив повільну отруту в каву, або наніс її на шкіру жертві. Вона подіяла за десять-п’ятнадцять годин.

Такий кримінально-пригодницький текст передали французькій пресі. Статтю підготували на основі відомостей найкращого агента ЦРУ в Східній Європі на псевдо Снайпер — тридцятисемирічного начальника технічного відділу польської розвідки підполковника Міхала Голеневського.

Метою інформаційно-психологічної операції стало виявлення гіпотетичного агента КДБ з найближчого оточення Бандери, смерть якого давала змогу піднятися в ієрархії Закордонних частин. Сам же Голенев­ський попросив політичного притулку з коханкою в січні 1961-го в Західному Берліні, викрив низку радянських агентів, як-от: співробітника МІ6 (Military Intelligence, Section 6) — таємної зовнішньої розвідки Великої Британії Джорджа Блейка.

Недремний комітет державної безпеки з Москви запустив аж три версії вбивства Бандери: шкодив Обер­лендеру, надав перевагу британській розвідці, заважав німецьким операціям проти Радянського Союзу. Йому начебто за наказом західнонімецької служби зовнішньої розвідки отруйний порошок в їжу підсипав друг Дмитро Миськів, який підозріло помер через пів року — в березні 1960-го.

На тому неодноразово, зокрема на пресконференції в Східному Берліні 13 жовтня 1961-го, наполягав уявний свідок Стефан Ліпольц, який народився 1907 року в родині німецьких колоністів на Волині. У Мюнхені заприязнився він із Закордонними частинами. Нібито Миськів підмішав отруту за обідом у день загибелі Бандери. Хоч той насправді саме перебував у Римі.

Розплутуючи ідеальне вбивство, німецькі слідчі розглянули всі версії, зокрема й англійських детективів, залучених Закордонними частинами. Вони виключили причетність оточення Бандери й українських об’єднань, Оберлендера чи ЦРУ. Відкинули самогубство через сімейні негаразди. Натомість підозрювали КДБ, але звинуватити когось конкретно не могли аж до 12 серпня 1961-го, коли явився сам убивця, наче сніг на голову посеред спекотного літа.

Коли Богдан Сташинський представився співробітником комітету державної безпеки СРСР та вбивцею Лева Ребета і Степана Бандери, його сприйняли за божевільного й провокатора. Перебіжчик показав три паспорти: Радянського Союзу — громадян Богдана Сташинського та Олександра Крилова, Німецької Демократичної Республіки — Йозефа Лемана.

Американці не змогли ідентифікувати його особу й сумнівалися в правдивості свідчень. Свідчення проти самого себе суперечили здоровому глузду. ЦРУ вперше зіткнулося з невідомим способом протиправного позбавлення життя: отруєним шприцом або небаченим пістолетом.

На базі американської розвідки у Франкфурті перебіжчика допитували майже три тижні й першого вересня передали карному розшуку Федеративної Республіки Німеччина. Якби американці побачили в Сташинському оперативну цінність, то передали б західнонімецькій зовнішній розвідці (БНД) або контррозвідці (управлінню захисту конституції).

Інспектор Вангауер 12 вересня переконався, що Сташинський — вбивця Ребета й Бандери — через точність опису ним місць, часу, дій. Перевірили вхідний автоматичний замок у сьомому будинку на вулиці Крайтмайра, де Сташинський двічі ламав ключі. Дати його поїздок і ночівель у готелях збіглися.

Нове розслідування тривало інтенсивно. У вересні 1961-го поліція визнала правдивими свідчення Сташинського, але допитувала його ще два місяці. Про зміст допитів КДБ знало від завербованого офіцера БНД Гайнца Фельфе. Його викрили й арештували невдовзі, 6 листопада.

Генеральна прокуратура ФРН повідомила про приголомшливі свідчення 17 листопада. Українська діаспора в наступні тижні провела понад сотню антирадянських акцій протесту в Західній Європі та Північній Америці. Голова Українського конгресового комітету Америки Лев Добрянський в січні 1962-го виступив перед обома палатами конгресу США й закликав підтримати рух за незалежність пригноблених народів, насамперед українців.

Нічого не приховуючи, вбивця в подробицях розповів слідчим, що на початку січня 1959-го прибув у Мюнхен як західнонімецький громадянин Ганс Йоахим Будайт і вистежив жертву. У міському телефонному довіднику знайшов потрібну домашню адресу, де й побачив «опель-капітана» та Степана Бандеру.

Убив його з другої спроби, бо в травні 1959-го не склалося. Тоді Бандера теж був без охорони біля свого будинку. Як зізнався Сташинський, зненацька його зупинили докори сумління: «Смерть уже йде до нього. Зараз він уже не житиме. Але ж він не зробив тобі нічого злого. Він же також є людиною. Я не можу цього зробити».

Через певний час куратор Олексій Деймон у Східному Берліні передав Богданові Сташинському новий наказ. Убивця вилетів у Мюнхен 14 жовтня з наданими в Карлгорсті засобами — зарядженим пістолетом, протиотрутою, ключами від входу до потрібного будинку. Уранці 15 жовтня він ковтнув протиотрутну пігулку, старанно загорнув пістолет у газету й поклав у внутрішню кишеню піджака. На вулиці Цепеліна помітив припаркованим знайоме авто. Трамваєм дістався до місця проживання Бандери й чекав, примовляючи: «Тепер я мушу це зробити».

«Опель-капітан» заїхав в арку. Сташинський ключем відчинив двері до вестибюля чотириповерхівки — без урахування цоколя. Коли з першого поверху спускалася жінка, обернувся спиною, немов нетерпляче чекав ліфта.

Очікував жертву на сходах між першим і другим поверхами, бувши непомітним від входу. Почувши намагання відчинити двері, зійшов униз, а пістолет, загорнутий у газету, тримав у правій руці.

Притискаючи пакет правицею, Бандера ногою тримав двері, а лівою рукою виймав ключ із замка й на запитання Сташинського відповів, що все гаразд.

У ту ж мить убивця, нервуючись, вистрелив йому в обличчя з обох стволів, а не з одного, зачинив за собою двері й повернув ліворуч у центр міста. Сховав зброю в кишеню, роздушив у марлі ампулу з додатковою протиотрутою, приклав до обличчя й продихався.

Ключ викинув у вуличний отвір дощової каналізації, а зброю — в струмок у бароковому Королівському саду (Двірцевому парку). Це від місця вбивства близько двох із половиною кілометрів, або пів години пішки.

За дві години він сидів в експресі, який прямував у Франкфурт-на-Майні. Позаяк останній борт у Західний Берлін уже вилетів, то купив квиток на завтра й заночував у готелі. За тодішніми правилами перед польотом у пасажирів із ФРН у Західний Берлін не дивилися паспорти.

Наступного ранку газети й радіо повідомили про загадкову смерть Бандери. Прибувши в Східний Берлін, Сташинський прозвітував про скоєне усно й письмово.

Західнонімецькі слідчі завершили допити та слідчі експерименти в листопаді 1961-го. У п’ятницю, 17 листопада, федеральний прокурор з дозволу канцлера Аденауера вказав на сенсаційну деталь: убивці за скоєний злочин (отруєння Бандери) вручив престижний орден СРСР особисто голова КДБ Олександр Шелепін. Він щойно обійняв посаду секретаря центрального комітету КПРС.

Щоб нівелювати небачений розголос прокурорського повідомлення, за два дні східнонімецькі газети надрукували інтерв’ю зі згаданим вище Ліпольцем про те, що Сташинського задешево найняли для кривосвідчень. А Бандеру убив-таки Миськів за наказом генерала Гелена. І край.

Ці примітивні вигадки не справили належного враження на західні медіа.

Богдана Сташинського офіційно звинуватили 21 грудня після психіатричної експертизи й повторної перевірки здобутих фактів. У лютому-березні 1962-го його знов обстежив психіатр — із Гайдельберзького університету.

У грудні 1961 року депутат канадського парламенту від прогресивних консерваторів Артур Малоуні відвідав федерального прокурора в Карлсруе. Той підтвердив, що Сташинський вбив Ребета та Бандеру з пістолета-спрея за наказом комітету державної безпеки СРСР.

Щоб відвернути увагу від себе, КДБ розтиражував свіжі вигадки. Їх озвучив у Східному Берліні у квітні 1962-го Осип Вергун, перебіжчик із Закордонних частин у Мюнхені. Він напустив нового густого туману. По-перше, Сташинський — виходець з ОУН та УПА. А по-друге, Бандерою пожертвували його ж найближчі соратники заради пропагандистської війни з Радянським Союзом, облудно переклавши вину на Оберлендера й Гелена.

У маячню від КДБ ніхто не повірив.

Найвідоміший радянський кілер Богдан Сташинський маскувався під кількома личинами: Ганс Йоахим Будайт — Зігфрид Дрегер — Олександр Крилов — Йозеф Леман. Це бойовик-нелегал першого головного управління КДБ СРСР, що вело терористичні та диверсійні операції за кордоном. Його статус — таємний співробітник, що виконував доручення оперативного характеру без визначеної посади й звання.

Місячний заробіток Сташинського становив у 1955–1959 роках вісімсот — дев’ятсот німецьких марок. У 1960-му — дві з половиною тисячі радянських карбованців. Це втричі більше, ніж середньомісячна заробітна плата робітників і службовців СРСР. Під час відряджень у Мюнхен йому окремо виплачували добові — від тридцяти до п’ятдесяти марок на день.

На світову знаменитість Богдана Сташинського перетворили журналісти. Зосібна — пригодницький нарис Джона Стіла «Найманий убивця роззброєний любов’ю. Справа радянського шпигуна, який перейшов на Захід». Його оприлюднив 2 вересня 1962-го американський щотижневий журнал «Життя» (Life), що виходив накладом понад тринадцять мільйонів примірників.

Автор нарису обіймав посаду головного редактора вашингтонського кореспондентського пункту. Він ознайомився з розвідувальними матеріалами, про що, звісно, промовчав. На головній ілюстрації зображено момент убивства Лева Ребета. Знайшлося місце й для фото Богдана Сташинського та двох його жертв — Ребета й Бандери. Подано й світлини фасаду будівлі на площі Карла під числом вісім, в якій загинув Ребет, і дверного замку з ключами до під’їзду, де проживав Бандера.

Ішлося, що шпигунську кар’єру Сташинський розпочав зі зради власної родини. Це не викликало до нього жодних симпатій. Проте його покаянний вчинок увійшов у літопис новітньої розвідки своєю унікальністю. Адже шпигун зустрічає дівчину, закохується і… відмовляється від злочинного ремесла.

Захопливий сюжет у відомих зі слідства деталях підсилювався фактом, як за три години до зведення Берлінського муру кілер із дружиною ввійшов у відділок поліції Західного Берліна.

Кінцівка приваблювала символічною образністю: «Коли Богдан та Інге Сташинські входили до приміщення поліції, у Берліні настала ніч, упродовж якої місто розділила стіна».

Цей нарис ліг в основу сценарію Гарольда Гаста, за яким у США зняли одногодинний художній фільм «Найманий убивця» (The Assassin). Його вперше показали в грудні 1962-го. Головні ролі зіграли відомі актори — канадець Йон Бержер (в образі Богдана Сташинського) та Ольга Белін (Інге Поль).

Усе документально значно докладніше висвітлив журналіст і видавець Карл Андерс у промовистій книжці «Убивство за наказом. Справа Сташинського» 1963 року. Вона дебютувала німецькою мовою. Потім витримала кілька видань англійською. Відтоді низка ілюстрацій звідти перекочували в тематичні публікації інших авторів.

За викриття СРСР в політичних убивствах за кордоном Богданові Сташинському присвячено теле- і радіопередачі, фільми, книжки. Вони оприявнені в усьому світі. З одного боку, це зруйнувало надії голови КДБ Олександра Шелепіна очолити СРСР. З другого — наступні півтора десятиліття нацистські злочинці у ФРН пом’якшували свою вину. Бо вправно доводили, що були лише виконавцями наказів, які віддавали головні винуватці, зазвичай уже мертві.

Справу Богдана Сташинського прискіпливо розглядали в сенаті США і спеціальній комісії з розслідування вбивства президента Джона Кеннеді.

За втечу Сташинського як мінімум сімнадцять співробітників комітету державної безпеки СРСР понизили у званнях і посадах або звільнили зі служби цілком. Це розповів перебіжчик Анатолій Голіцин із радянської резидентури в Гельсінкі в грудні 1961-го. Підполковники Олександр Святогоров, відповідальний за Сташинських на базі в Карлгорсті, та Юрій Александров, московський куратор, навіть провели кілька місяців у слідчому ізоляторі.

Служба зовнішньої розвідки України 2019 року розсекретила й оприлюднила обширну «Справу оперативної розробки агента КДБ Сташинського Б. М. («Олег» — «Тарас»)» у семи томах. У шостому томі вміщені довідки КДБ УРСР і плани заходів щодо його зникнення та дискредитації. У сьомому томі зібрані матеріали напередодні суду: агентурні, закордонних медіа, перлюстровані листи. З документів і численних публікацій постають добре відомі нюанси десятилітньої злочинної біографії Богдана Сташинського.

Головна вулиця його рідного села Борщовичі, що біля Львова, названа нині на честь Степана Бандери. Колишнього односельця, зрадника й манкурта, тут воліють не згадувати. Він представився своїй дружині росіянином, але вказав українське походження. На суді потім уточнив, що називався росіянином у розумінні державної приналежності.

Родичі відреклися від нього, оскільки він зрадив повстанців. І три роки бойкотували.

Ніхто з рідні не міг припустити, що, здобуваючи вчительську професію, Богдан Сташинський стане сексотом. Це з російської — «секретный сотрудник» — таємний співробітник. Від 1945-го він відвідував у Львові середню школу, де склав випускні іспити. Восени 1948 року став студентом математичного факультету Львівського педагогічного інституту. Раз-двічі на тиждень їздив потягом до батьків за харчами й грошима для прожитку.

Оперативники міністерства державної безпеки СРСР завербували Богдана Сташинського шантажем наприкінці літа 1950-го, коли кондуктори затримали «зайцем» — без квитка в потязі до рідного села. До речі, він першим у сім’ї здобував вищу освіту. Залякали його репресіями батьків й обох сестер за підтримку ОУН й УПА.

Отож дев’ятнадцятилітнім Сташинський узяв участь у нищенні визвольного руху в Західній Україні. Сестра Марія була нареченою місцевого командира УПА Івана Лаби. У березні 1951 року, виконуючи завдання місцевих органів міністерства державної безпеки СРСР, Богдан обманом приєднався до повстанців. І прирік їх на загибель. У червні Лаба загинув у ворожій засідці разом зі своїми бійцями.

Через те Сташинський став ізгоєм для родини на три роки, поки не примирились. Він покинув інститут і служив у групі «Тайфун» Львівського обласного управління міністерства державної безпеки. Вона виявляла в лісах повстанців і тероризувала місцевих жителів, маскуючись під УПА. Його помітили й запропонували кращу кар’єру. Улітку 1952-го він за документами на прізвище Мороз розпочав дворічне навчання в Києві для шпигунської роботи за кордоном із вільним володінням німецькою та польською мовами.

Як Броніслав Качор (дівоче прізвище матері), Богдан Сташинський влітку 1954-го приїхав у польське місто Щецин. Тут вивчав наступну легенду — Йозефа Лемана: народився 4 листопада 1930 року (рівно на рік скоріше від своєї появи на світ) в німецько-польській родині, ріс у Польщі та Україні. Тим і пояснювався акцент.

Наприкінці 1954-го його передали куратору Олексію Деймону в Східному Берліні. На початку 1955 року він три тижні під прізвищем Крилов у радянському військовому шпиталі лікував сильні головні болі та безсоння. Пояснював усе падінням із гойдалки підлітком.

Як Йозеф Леман, Богдан Сташинський у квітні — серпні 1955 року працював штампувальником на фабриці «Вісмут» у місті Цвікау, неподалік кордону з Чехословаччиною. Восени 1955-го отримав документи перекладача міністерства торгівлі НДР.

Від січня 1956-го в Мюнхені Сташинський періодично контактував з агентом КДБ на псевдо Надійчин. Це був уродженець Закарпаття Іван Бисага, 1919 року народження, працівник газети «Український самостійник» Лева Ребета. У Москві забажали викрасти Ребета, для чого Бисага мав підсипати йому в їжу снодійне. Та не впорався.

Сташинський привозив Бисазі гроші та забирав звіти про українську еміграцію. Під психологічним тиском подвійного життя тому здавалося, що за ним стежать три розвідки: американська, західнонімецька й Закордонних частин ОУН.

Коли пізньої осені 1956-го Бисагу евакуювали в Східний Берлін, то комітет державної безпеки Радянського Союзу без вагань використав його з пропагандистською метою. Радянська преса опублікувала «покаянного листа перебіжчика» Івана Бисаги, колишнього члена ОУН і солдата дивізії СС «Галичина».

Одночасно в Москві розробили план підступного вбивства сорокап’ятилітнього Лева Ребета, інтелектуального лідера націоналістів. Він був професором державного права в Українському вільному університеті в Мюнхені, а на площі Карла, вісім, редагував газету «Український самостійник».

У квітні 1957-го Богдан Сташинський через аеропорт Темпельгоф у Західному Берліні вилетів до Мюнхена як Зігфрид Драгер, 1930 року народження, з міста Ессен (земля Північний Рейн-Вестфалія). Йому доручили стежити за Ребетом.

У вересні 1957-го на базі КДБ у Карлсгорсті гість із Москви ознайомив Сташинського й Деймона з таємною зброєю для наступного завдання — видовженим циліндром із запобіжником і гачком. Гість пробно зарядив ампулою з водою й вистрелив у рушник, що висів на стіні на відстані метра. Звук пострілу нагадував сплеск у долоні. На рушнику залишилася водяна пляма близько двадцяти сантиметрів у діаметрі.

Потім пістолет-спрей з небезпечною отрутою вдало випробували в лісі на південно-східній околиці Східного Берліна. Для експерименту завбачливо на ринку купили пса-дворнягу. Він моментально здох від смертельного пострілу синильною кислотою. Курок натиснув Сташинський.

Погожого сонячного ранку 12 жовтня 1957 року він помітив Ребета, який від трамвайної зупинки прямував до будинку номер вісім на площі Карла — в редакцію «Українського самостійника». Убивця миттю піднявся на другий поверх із загорнутим у газету одноствольним пістолетом-спреєм.

Зачувши звук прочинених вхідних дверей, Сташинський почав спускатися, тримаючись стіни. Коли порівнявся з Ребетом, вистрелив йому в обличчя. Отруєний конвульсивно видерся на сходи другого поверху. Сусіди вийшли на стогін, викликали лікарів і поліцію. Смерть настала близько одинадцятої години десяти хвилин від серцевого нападу, як діагностували відразу та після розтину.

Після пострілу Сташинський швидко вийшов, поклав зброю в кишеню, розчавив протиотрутну ампулу й вдихнув її випари. Повернув ліворуч до парку Двірцевий сад (Hofgarten), де на обумовленому заздалегідь містку викинув зброю в струмок. Далі поспішно від’їхав залізницею та заночував уже в готелі у Франкфурті. Наступного ранку вилетів у Берлін.

Місяцем пізніше, 15 листопада, начальник управління зовнішньої розвідки КДБ Олександр Сахаровський подав Микиті Хрущову таємний звіт про «заходи, здійснені в Німеччині» — вбивство Лева Ребета. Богдана Сташинського нагородили німецьким фотоапаратом Contax, одним із кращих у тодішньому світі. Його куратору Олексію Деймону дочасно надали звання підполковника.

«Це пригнічувало мене наче кошмар, що я мав вбити людину, яка нічого не підозрювала, — убивця Богдан Сташинський описав пізніше на суді в Карлсруе свій психологічний стан. — Я метався, як у клітці. Я знав, що вбивати не можна, але ж, я не міг виступити проти наказу моїх начальників. Я ж знав, до якої організації належав. Коли я бачив на вулиці подружжя, я думав про те, що означає для жінки раптом втратити свого чоловіка. В таку хвилину мені здавалось, що я ніколи не зможу виконати такий наказ. Але тоді я пробував виправдати таке вбивство. Я пригадував насильницькі вчинки ОУН у моїй батьківщині. Я казав собі, що Ребет є ворогом Радянського Союзу, бо стримує емігрантів від повернення на батьківщину і співвідповідальний за те, що вони стають чужими агентами. Я не бачив виходу із ситуації. У розмовах із самим собою я не вживав слова «вбити», а лише — «натиснути на зброю». Я переконував себе, що це як на війні, де мета також освячує засоби і накази мусять бути безумовно виконані».

Сташинський вперше побачив Бандеру під час панахиди за Євгеном Коновальцем 25 травня 1958-го на цвинтарі Кросвейк у Роттердамі. Його відправили фотографувати учасників траурної церемонії.

Щоб убити Бандеру, в московській лабораторії комітету державної безпеки вдосконалили пістолет-спрей. Зробили двоствольним, щоб можна було зробити два постріли. Зокрема, убити ще й охоронця.

Ішлося про доопрацьовані варіанти німецької моделі Другої світової війни для розвідників-диверсантів. Одноразового використання. Ампула з отрутою стріляла на півтора метра. Розлітались крихітні уламки скла, розміром до міліметра.

Стрілок приймав захисну пігулку проти звуження судин за годину-півтори до пострілу. Вона діяла менш як чверть доби. Відтак уживав ампулу з протиотрутою відразу після пострілу. Її роздушували в марлі та вдихали.

Зброю перевозили, маскуючи під банку сосисок. Її виготовляли з алюмінію та заряджали в лабораторії КДБ у Москві. Нагадувала трубочку довжиною близько п’ятнадцяти сантиметрів, діаметром два сантиметри, із пружинами для натискання на одному з кінців. Усередину трубочки вставляли ампулу з рідиною на основі ціанистого калію. Загальна вага такого пістолета становила майже двісті грамів.

Під час натисканні гачка ампула розбивалася, і поршнем під тиском мікропорохового заряду рідина виштовхувалася газоподібною хмаркою.

3аряд вилітав на відстань до півтора метра, зазвичай убивці цілилися в обличчя або груди людини. Вдихання кислотної пари миттєво звужувало коронарні судини, що вело до паралічу серця. Людина непритомніла й умирала за півтори хвилини. Сліди отрути зникали до їхнього можливого виявлення під час розтину.

У квітні 1959-го полковник КДБ Георгій Іщенко в Москві повідомив Сташинського про наступний наказ — ліквідувати Бандеру. У травні, виконуючи завдання, в останній момент убивця передумав. Вистрілив у землю, викинув пістолет у воду там, де й після вбивства Ребета. Пояснив кураторам, що зламав ключ від під’їзду Бандери й не зміг відкрити двері. А за планом мав убити у вестибюлі.

Наступного разу Сташинський прилетів до Мюнхена в серпні без зброї, але з новим набором ключів від під’їзду.

Друга спроба відбулася 15 жовтня 1959-го. Про те, що Бандера загинув, убивця дізнався з газет наступного ранку в аеропорту Франкфурта-на-Майні.

Таємним указом президії Верховної Ради СРСР 6 листопада 1959 року Богдана Сташинського нагородили орденом Червоного прапора «за виконання кількох відповідальних завдань, пов’язаних з ризиком для життя» або, як інколи подається, «за виконання важливого державного завдання у винятково складних умовах» чи, як у його службовій характеристиці, «за успішну роботу в розробці важливої проблеми».

Куратор Деймон достроково здобув погони полковника, а Сташинського викликали в Москву для підготовки до роботи у Великій Британії або Швейцарії. Його чекав статус нелегала, глибоко законспірованого кілера. Мав опанувати радіосправу, фотографію, освоїти для прикриття якусь професію, приміром, перукаря.

Під час нагородження Богдан Сташинський в грудні 1959-го попросив у голови КДБ Олександра Шелепіна дозволу одружитися з громадянкою Німецької Демократичної Республіки Інге Поль. Умовою шлюбу стало те, що вона візьме радянське громадянство й співпрацюватиме з КДБ. Їй виробили радянський паспорт Інги Федорівни Крилової. А його відтепер звали Олександр Антонович Крилов.

Познайомився він із нею в найбільшому берлінському розважальному театрі «Палац міста Фрідріха» (Friedrichstadt-Palast) у квітні 1957-го як Йозеф Леман. Вона була на п’ять років молодшою. Проживала з рідними в приміському селі Дальгов. Працювала перукаркою в Західному Берліні. Її батько володів магазином автозапчастин, а вся родина вороже ставилася до Радянського Союзу.

Річ у тім, що радянські солдати на початку окупації Німеччини тричі ґвалтували матір Інге. Батько Фріц Поль повернувся додому з британського табору військовополонених перед Різдвом 1945-го. Кілька місяців перед тим зґвалтована дружина народила сина-байстрюка, якого теж назвали Фріцем.

Весілля Богдана Сташинського та Інге Поль справили у квітні 1960 року в Берліні. Тут вони повінчалися в євангелістській церкві. Він зізнався дружині, ким є насправді. Тієї ж осені привозив її на відпочинок у рідне село. Вона вразила місцевих жінок елегантним одягом.

Молодята готувались до агентурної роботи. Їм виділили в Москві квартиру. Сусіди знали їх під прізвищем Алексеєви. Коли Інге завагітніла, КДБ наполягав на аборті. Отримавши відмову, Сташинського перестали розглядати кандидатом на тривале закордонне відрядження.

Натомість подружжя розробило план утечі на Захід. У січні 1961-го вагітна Інге домоглася вильоту на батьківщину. Покликаючись на погіршення здоров’я, спробувала викликати чоловіка, оскільки їй важко самій з немовлям.

Тоді ж йому виписали паспорт зі справжніми даними: Сташинський Богдан Миколайович, народився 4 листопада 1931 року, село Борщовичі Львівської області. Паспорт видали для вступу в Московський педагогічний інститут іноземних мов, щоб вчити німецьку й англійську. Посеред семестру приєднався він до студентів другого курсу.

Сташинський мав отримати диплом про вищу освіту. Але випускати за кордон його не збиралися. Новим куратором йому призначили підполковника Юрія Александрова.

Інге народила сина Петера 31 березня 1961 року, на місяць раніше від очікуваного терміну. Та 8 серпня чотиримісячний син помер від пневмонії. Зігравши на вбитій горем дружині, Сташинський отримав дозвіл полетіти 10 серпня на похорон під наглядом Александрова.

Усупереч інструкції, крім документів Крилова, він узяв східнонімецький паспорт і водійські права на Лемана, радянський паспорт, студентський квиток, характеристику.

Подружжя Сташинських ночувало на службовій квартирі в Карлсгорсті. Вони відвідали лікарню, де не змогли врятувати їхнього сина, та каплицю, де лежало його тіло. Сам же похорон призначили на неділю, 13 серпня.

Уранці 12 серпня Александров відвіз Сташинських у село Дальгов до батьків Інги. Домовився забрати їх близько десятої вечора.

У теплий суботній день після четвертої години подружжя пішло в сусіднє село. Їх супроводжував п’ятнадцятилітній Фріц, молодший брат Інге. Звідти на таксі окружною дорогою вони втрьох поїхали в Східний Берлін. На в’їзді до міста Сташинський показав поліції документи Лемана.

У центрі подружжя попрощалося з Фріцем. Вони сіли на електричку й попрямували в Західний Берлін, де жили дві тітки Інге Поль. Сташинські провели у родичів пів години й пішли до поліційного відділку. Фріц Поль теж не повернувся додому, а слідом за ними попросив політичного притулку.

Коли Сташинські переконали полісменів викликати американців, була дев’ята вечора. За годину про їхнє зникнення стало відомо кураторам із КДБ. Через три години східнонімецька армія та поліція перекрили кордон у Західний Берлін. Американці літаком евакуювали Сташинського до Франкфурта-на-Майні, де його допитували співробітники ЦРУ.

Він пережив розслідування, суд і покарання. Відбув його, імовірно, в тюрмі міста Ландсберг-на-Леху, що за шість десятків кілометрів від Мюнхена.

У квітні 1964-го Сташинського привозили в Карл­сруе на розмову з американським сенатором Томом Додом. Самраз він готував доповідь про радянські політичні вбивства за кордоном. У червні того ж року Інге Поль і Богдан Сташинський розлучилися.

У лютому 1969-го Міністерство юстиції ФРН повідомило, що два роки тому Сташинський вийшов на волю, відбувши дві третини терміну, і залишив країну. Популярний щотижневий журнал «Зірка» (Stern) уточнив, що 31 грудня 1966 року «його зустріли агенти ЦРУ й одразу переправили у Сполучені Штати на військовому літаку». Новина миттю поширилася світом.

«Цей меморандум підготовлено з метою оцінити достовірність свідчень агента КДБ Богдана Миколайовича Сташинського, що він у жовтні 1959 року в Мюнхені вбив лідера української еміграції Степана Бандеру», — отаким поясненням розпочинався один зі звітів ЦРУ 22 квітня 1976-го. Його обсяг — шістнадцять сторінок. Висновок — найімовірніше Сташинський сказав правду.

Єдина непояснена обставина — сліди ціаніду в шлунку Бандери, яких пістолет-спрей не мав би лишити. У звіті нема й натяку на перебування Сташинського в США.

«Німецька влада навчила його слюсарної справи й переселила під зміненим іменем в іншу країну», — відзначено у звіті осібно.

Очевидно, достроково звільненому знайшли роботу радником південноафриканської влади в операціях проти партизанів Родезії та підготовки сил спеціального призначення.

Генерал Майк Гелденгейз, верховний комісар поліції Південно-Африканської Республіки, в інтерв’ю газеті «Часи Кейптауна» (Cape Times) у березні 1984-го сказав, що Богдан Сташинський приїхав через рік після виходу з в’язниці. Він отримав нове ім’я, зовнішність, роботу й нову дружину, родом із міста Дурбан.

«Досьє Сташинського — одна з найбільших таємниць світу, — переконував генерал. — Бо її ніколи не розкриють».

За словами Гелденгейза, Сташинський передав південноафриканській розвідці «багато цінної інформації про структуру й операції російських спецслужб». У квітні 2013 року генерал підтвердив тривале перебування Сташинського в Південній Африці. Але невідомо, куди той далі подівся.

Образно кажучи, його слід розчинився в тумані історії.

Щодо Інге Поль. Згідно зі статтею в журналі Stern за лютий 1969-го, вона затаїлася. Не з’явилася на суді над чоловіком і відмовилася від гонорару двадцять тисяч марок, запропонованих за відверте інтерв’ю.

Преса дізналася, що Інге змінила особисті дані та працювала перукаркою в Штутгарті. 23 червня 1964-го, майже через два роки після процесу, розлучилася з кілером, якого роззброїла любов’ю. І так само зникла з очей допитливого люду.

Інге Поль не служила еталоном жіночої вроди, як і Богдан Сташинський — чоловічої. Проте не мала й вигляд чудовиська, як про її зовнішність фантазували деякі письменники.

Третій карний сенат федеральної судової палати 24 вересня 1962 року відкрив провадження за звинуваченням Богдана Сташинського в такому. По-перше, вивідував державні таємниці Федеративної Республіки Німеччина, а також розміщених тут іноземних військ. По-друге, планово й підступно вбив двох осіб.

А перебував у слідчій тюрмі він від 12 серпня 1961-го.

Власне, «процес Сташинського» тривав від 8 до 19 жовтня 1962 року в місті Карлсруе, що за триста кілометрів від Мюнхена, поблизу кордону ФРН і Франції. Відбувся протягом шести днів — 8, 9, 11, 12, 15, 19 жовтня. Засідання були публічними, за винятком закритої частини в п’ятницю, 12 жовтня, коли допитували нерозконспірованих свідків із міркувань їхньої безпеки. Останнього дня оголошено вирок.

Судову залу підібрали простору з кліматичним обладнанням і молочним освітленням. Дев’яносто шість синьо-зелених м’яких стільців розставили в шести рядах, пронумерувавши на спинках жовтими картками. Впускали за перепустками, які перевіряли двічі біля входу — в сам будинок і до зали. Половину зали відвели для публіки, другу — для судових службовців й учасників процесу.

Щоранку Богдан Сташинський з озброєним охоронцем займав місце на лаві для підсудних — зазвичай о восьмій годині п’ятдесят хвилин. Через певний інтервал у пурпурових мантіях заходили п’ятеро осіб — голова сенату Гайнрих Ягуш, федеральні судді Курт Вебер, Гайнц Віфельс, Герберт Генсбергер, Альберт Шумахер.

Обвинувачували прокурори Альбін Кун і Норберт Оберле. Захищав підсудного адвокат Гельмут Зайдель. Потерпілі — Дарія Ребет та Ярослава Бандера.

Голова суду Гайнрих Ягуш, якому було за п’ятдесят, виділявся окулярами з однією лінзою. У грудні 1943-го втратив око, коли на війні командував танковим батальйоном. Після капітуляції Німеччини трудився суддею в британській окупаційній зоні. У жовтні 1959-го, коли загинув Бандера, його обрали головою сенату, що розглядав справи про шпигунство й державну зраду.

Первісно судові засідання мали відбутися у квітні 1962-го. Але сенат повернув справу на дорозслідування, перекладав початок процесу з весни на літо, потім на осінь.

Готуючись до процесу, Закордонні частини ОУН на чолі зі Степаном Ленкавським зібрали значні кошти — майже двісті тисяч німецьких марок. Оплатили організаційну, технічну, інформаційну й правничу працю тридцяти дев’яти осіб.

Найперше залучили шістдесятилітнього мюнхенського адвоката Ганса Нойвірта. Його гонорар становив майже сім тисяч марок. Консультував Нойвірта давній приятель Степана Бандери — ще з Пласту — юрист Ярослав Падох, секретар фінансово-кредитної установи в США — Українського народного союзу, а на громадських засадах — секретар лобістської організації — Українського конгресового комітету Америки. Йому покрили тільки витрати — шість тисяч марок, без виплати гонорару.

До юридичної команди родини Бандер долучився Чарльз Керстен (1902–1972), адвокат із міста Міл­вокі, США. Його тричі обирали конгресменом від штату Вісконсин як кандидата Республіканської партії (1947–1949, 1951–1953, 1953–1955). У Конгресі очолював спеціальний комітет з комуністичної агресії (Select Committee on Communist Aggression). У Мюнхен прибув літаком разом із дружиною. Закордонні частини йому виплатили майже тринадцять тисяч марок.

Чарльз Керстен був основоположником американського антикомунізму. Уперше обраний до американського парламенту 1947-го, коли народилася доктрина Трумена — стримування комуністичної загрози у світі.

Як мовилося, 2 вересня 1962 року журнал Life надрукував нарис «Найманий вбивця роззброєний любов’ю» — найдокладніший на той час про Сташинського. Адже ґрунтувався на протоколах допитів американських і західнонімецьких розвідників і слідчих.

Ота публікація сподобалася Керстену правдивістю, тому він порадив її впливовому сенатору Тому Доду, демократу від штату Коннектикут. Це колишній радник головного прокурора від США на Міжнародному військовому трибуналі в Нюрнберзі (1945–1949). Теж у минулому адвокат.

Восьмого жовтня 1962-го в Карлсруе стояла гарна погода. Поліція посилено охороняла кілометровий периметр навколо федеральної судової палати. У третьому карному сенаті розпочався розгляд справи Богдана Сташинського, обвинуваченого у вчиненні двох убивств і шпигунстві.

З міркувань безпеки відвідувачам залишили в судовій залі тільки половину місць. Закордонні частини забронювали більшість із них. Крім того, Степан Ленкавський із колегами влаштували пресцентр у солідному місцевому готелі «Імператорський двір» (Kaiserhof).

Перед початком процесу на пресконференції виступили Степан Ленкавський та юристи Ганс Нойвірт, Чарльз Керстен, Ярослав Падох. Прийшло багато німецьких та іноземних кореспондентів. Для них у вільному доступі виклали брошуру Ленкавського про вбивство Петлюри, Коновальця, Бандери кількома мовами — німецькою, англійською, французькою, іспанською, українською.

У принагідному інтерв’ю міжнародному інформаційному агентству «Поєднана преса» (Associated Press) Ленкавський розповів про кінцеву мету націоналістів — розчленування радянської (російської) імперії на суверенні держави, а не проста зміна тоталітарного режиму.

Процес привернув чільну увагу світових засобів масової інформації. Акредитовані журналісти дописували до багатьох видань. Приміром, 9 жовтня провідні німецькі газети подали дописи з приміткою «від власного кореспондента».

У судових засіданнях взяли участь сорокадев’ятирічна Дарія Ребет, вдова Лева Ребета, та їхній двадцятилітний син Андрій. Поруч сиділа роком старша Наталія — донька Степана Бандери. Ярослави Бандери не було, від осені 1960-го вона з дітьми жила в Торонто.

Біля родин загиблих сиділи адвокати. Один представляв Ребетів, три — родину Бандери. Чарльз Керстен сидів зліва від Наталії Бандери, а Ярослав Падох — справа.

Родину Ребетів представляв мюнхенський адвокат Адольф Мір. Дарія Ребет знайшла його в юридичній конторі, неподалік місця, де в жовтні 1957-го загинув її чоловік. Поруч сидів близький колега Лева Ребета Богдан Кордюк. Але він не був юристом і не мав офіційного статусу.

Західні медіа переважно вважали Степана Бандеру лідером боротьби за українську незалежність і жертвою радянського тероризму. Репортер щоденника «Франкфуртський огляд» (Frankfurter Rundschau) ретельно описав зовнішність його вбивці — Сташинського: на зріст приблизно метр сімдесят, стрункий, чорне, зачесане назад волосся, інтелігентне обличчя, гарні руки. І дуже блідий, бо нервував, чи забагато часу провів у зачиненому приміщенні.

Голова суду Ягуш тактовно й терпляче вислуховував підсудного й свідків. Домогосподарка Кресценція Губер, прибиральниця родини Вайнерів із першого (за німецькою нумерацією) поверху, чий голос Богдан Сташинський чув зверху на сходах у під’їзді за лічені хвилини до пострілу в Степана Бандеру, не впізнала вбивцю в суді. Сказала, що ймовірно привіталась словами: Grü Gott («Здоровлю з Богом» баварським діалектом) із чоловіком, який стояв спиною до неї біля дверей ліфта з волоссям, світлішим, ніж у підсудного.

Представники кримінальної поліції — інспектор Вангауер і слідчий Фукс підтвердили, що Сташинський був у Мюнхені у зазначені дати й жив у згаданих ним готелях. Три викинуті пістолети-спреї не знайшли, хоч осушили струмок у парку. Проте його чистили щороку. Тому трубки, не схожі на звичайну зброю, схоже, викинули прибиральники.

Психолог Йоахим Раух, професор Гайдельберзького університету, обстежив Богдана Сташинського в лютому — березні 1962 року. Він підтвердив, що підсудний нічого не вигадує через брак уяви й цілковиту залежність від чужої думки. Це й підкреслює роль дружини в його моральному переродженні.

Інге Поль не з’явилася на суд. Вона провідувала чоловіка у в’язниці. Розмовляла з ним у кімнаті відпочинку охоронців.

Виявив інтерес до процесу міністр Теодор Обер­лендер. КДБ через підставних осіб назвало його замовником убивства Бандери. Тепер усе справді стало явним. Замовник й організатор — керівництво СРСР. Міністр мовчки спостерігав зі свого місця в залі за третім днем процесу — в середу 10 жовтня.

Останній день засідань припав на 15 жовтня, рівно через три роки після загибелі Степана Бандери. Степан Ленкавський зі сподвижниками прийшли в суд у чорних костюмах з чорними краватками. Того дня заупокійну по Бандері відслужили в католицькому соборі святого Стефана в Карлсруе — видатній пам’ятці сакральної архітектури в стилі класицизму.

Прокурор Кун кваліфікував злочин Сташинського як найважчий — «підступне вбивство». Убивця діяв за наказом комітету державної безпеки СРСР. Він був інструментом в руках держави, що практикує вбивства політичних опонентів. Кун доводив, що Сташинського могли змусити виконувати злочинні накази на території Радянського Союзу або країн Східного блоку, але не в Західній Німеччині.

Хоч Сташинський звинуватив радянське керівництво в замовленні та організації політичних убивств за кордоном, але жодних послаблень не отримав. Прокурор вимагав два довічних терміни за убивства й три роки за шпигунство.

Адвокат Нойвірт дошкульно назвав Сташинського новітнім яничаром, що зрадив сестру й націоналістичне підпілля. На додачу порівняв його із собакою Павлова, натренованою вбивати невинних. Від почутих слів підсудний почервонів і засовався на стільці.

На диво, Сташинський завоював симпатії суддів і пуб­ліки тим, що щиро розкаявся. До того ж адвокат Мір несподівано заперечив слова прокурора про «підступні вбивства». Адже його клієнтка Дарія Ребет не відчувала до вбивці найменшої ненависті. Лише співчувала йому через довічні муки сумління за смерть двох людей.

Із сильним акцентом через труднощі з німецькою мовою Дарія Ребет зачитала письмову заяву, яку її син Андрій з української переклав німецькою. Вона найперше затаврувала комуністичну систему, але, на відміну від Нойвірта, перекладала відповідальність за скоєні злочини з безпосереднього виконавця на організаторів і замовників. Дарія Ребет та її політичні союзники найперше хотіли суду над радянським режимом і методами боротьби з українським національним рухом.

Наталія Бандера подіяла на авдиторію інакше. Вона емоційно виголосила жалобне слово по батькові, який загинув рівно три роки тому. Його смерть лишила глибоку рану в серцях трьох дітей. У залі запала тиша, коли вона ділилася спогадами про батька, професійного конспіратора, правду про якого не знали навіть діти. Її зворушливу промову увінчало переконання, що батько — глибоко вірний християнин, який «загинув за Бога і незалежну вільну Україну, за свободу всього світу».

Наталія пригадала, як у 1952-му вони з батьком переховувалися кілька місяців у верхньобаварському селі Оберау (район Ґарміш-Партенкірхен). Тринадцятилітньою вона багато читала в українських газетах про Степана Бандеру. Лише випадково дізналася, що насправді мовиться саме про її батька, оскільки вони постійно жили під вигаданим прізвищем Попель. Батька втомила постійна охорона, тому деколи він поводився необережно. Але повсякчас вірив, що під Божою охороною.

— Маючи тринадцять років, я почала читати українські газети і читала багато про Степана Бандеру, — заявила його донька Наталія на суді в Карлсруе 15 жовтня 1962 року, звісно, німецькою мовою. — З бігом часу, на підставі різних обсервацій, постійної зміни прізвища, як теж через факт, що навколо мого батька завжди було ба­гато людей, в мене виникли певні здогади. Коли раз один мій знайомий проговорився, то я вже була певна, що Бандера — це мій батько. Вже тоді я собі усвідомила, що не смію прозрадити цього моїм молодшим братові та сестрі. Було б дуже небезпечно, якби малі діти через свою наївність у чомусь проговорилися.

У Чарльза Керстена був особистий перекладач Степан Костюк із Мюнхена. Керстен ефектно, вишукано й змістовно говорив англійською, ніби в американському суді. Суд, за його словами, «визнав раду міністрів Радянського Союзу винною у підступному вбивстві першого ступеня». Не маючи змоги покарати справжніх злочинців, суду під силу історичний вирок, щоб підбадьорити «велику частину людства, що страждає від російсько-комуністичної змови».

Як переконував Керстен, Сташинський — висококваліфікований вбивця «ворогів Радянського Союзу». Коли б він не повинився, то одного дня, приміром, у Нью-Йорку якийсь послідовний противник СРСР теж став би жертвою «серцевого нападу» від майстерного винаходу радянської науки — невідомої на Заході зброї.

Американський адвокат наголосив, що уряд Хрущова вирішив убити Степана Бандеру як провідника розгалуженого руху спротиву проти російсько-комуністичної окупації України — сорокап’ятимільйонної неросійської нації.

Свою аргументацію Чарльз Керстен підкріпив кількома промовистими фактами про радянську державну політику винищення (геноцид) українського народу. Він нагадав, що в 1932–1933 роках російські комуністи в Україні організували терор голодом, який забрав життя п’яти мільйонів осіб. У 1938–1940 роках НКВС (народний комісаріат внутрішніх справ) замордував у Вінниці близько десяти тисяч українських політичних в’язнів. Якраз Микита Хрущов був першим секретарем комуністичної партії (більшовиків) України, себто російським губернатором України.

Не оминув промовець і даних про те, як у 1956-му «хрущовські танки» розчавили повсталих у концентраційному таборі Кенгір (поблизу міста Жезказган нині Республіки Казахстан), зокрема пів тисячі українських жінок — політичних в’язнів. Він окремо перелічив найвідоміші українські жертви, що були вбиті за наказом керівництва СРСР: Степан Бандера (1959 рік), Лев Ребет (1957), Євген Коновалець (1938), Симон Петлюра (1926).

Особливу увагу Чарльз Керстен приділив поважному звіту конгресу США «Комуністична агресія в Україні» від 31 грудня 1954-го. Його підготував спеціальний комітет із комуністичної агресії, котрий він тоді очолював. У 1953–1954 роках комітет зібрав і зареєстрував сотні викривальних свідчень. І переконався, що антикомуністичний та антирадянський збройний спротив поневолених націй унеможливив нову світову війну.

Опісля Ярослав Падох теж таврував і керівництво СРСР, і вбивцю.

Адвокат Гельмут Зайдель фахово підкріпив слова підзахисного, що визнав провину й розкаявся. Адже Сташинський вважав боротьбу за незалежність України марною і на момент убивств був щирим комуністом. Він походив із країни, де геть інші морально-етичні цінності, ніж на Заході. Дисципліна в КДБ жорсткіша, ніж в армії.

Оскільки Бандера непримиренно боровся за свободу свого народу, доводив Зайдель, тому підготувався до замахів проти себе. Він пояснив, що Сташинський убив Ребета через ідеологічні догми. Відтак навів головний аргумент, що підсудний не виконавець злочину, а лише помічник злочинця.

Виставляючи його співучасником злочину, захисник запропонував містку привабливу формулу, що давала змогу засудити політику Радянського Союзу й покарати вбивцю, чиї свідчення викрили радянський режим. Сташинський виявився «одним із найпорядніших, найчесніших і найчистіших людей, які будь-коли стояли перед судом».

Зрештою і службовій характеристиці комітету державної безпеки СРСР від 28 грудня 1960 року сказано, що Сташинський «проявив себе як чесний та сумлінний працівник».

Побачивши зміни в настроях суддів, представник потерпілих Нойвірт уже не наполягав на довічному ув’язненні. Але прокурор Кун стійко його вимагав за кожне вбивство, позаяк формула Зайделя стосується підготовки до злочину й ухвалення рішення, а не виконання.

Останнім виступив Сташинський, як завжди блідий. Зізнання у вині повважав одночасно каяттям і просив у суду поблажливості.

Протягом змагального протистояння прокурорів й адвокатів судді показали стоїчну незворушність. Гайнрих Ягуш повідомив, що вирок оголосить о дев’ятій ранку в п’ятницю, 19 жовтня 1962 року, тобто за чотири дні. Під час процесу він усебічно й коректно з’ясовував юридичні аспекти, уникаючи політичної заангажованості.

— Боротьба двох народів [українського й російського] — це не предмет судового розслідування, це справа історії, — навіть мовив крилату фразу Гайнрих Ягуш.

Прокурор Альбін Кун ствердив, що судовий процес набрав світового значення. Накази вбивати вийшли від радянського уряду, а виконав їх терористичний апарат комітету державної безпеки в Москві. Показовим став для нього виступ голови КДБ Олександра Шелепіна на XXI з’їзді КПРС в лютому 1959-го, де той запевняв про цілковите відновлення законності після періоду сталінсько-беріївського державного терору й водночас узяв участь у плануванні політичного вбивства в Мюнхені.

Спрямування судового процесу над убивцею Степана Бандери та Лева Ребета сколихнуло світові настрої. Ганс Нойвірт радянську (московсько-більшовицьку) політику в Україні назвав народовбивством. Адольф Мір розглядав Сташинського жертвою радянського виховання.

Чарльз Керстен заявив, що кремлівські верховоди — гірші за гангстерів. Лише визвольна боротьба України та інших народів не дозволяє Москві розпочати нову світову війну. Смерть Бандери не марна, бо відкриває очі людству на радянську небезпеку. Ярослав Падох в унісон підкреслив, що ця боротьба закінчиться перемогою — визволенням України.

Закономірним є запитання про те, як реагував на хід судового процесу СРСР? Офіційна Москва мовчазно спостерігала, вперто інформаційно розігруючи биту пропагандистську карту чи прокручуючи платівку зі «старою піснею». Як-от: Бандеру вбила західнонімецька розвідка — БНД (очолював генерал Гелен), а судовий процес — «показовий театр Геленівських убивць». Саме такі повідомлення комуністичної преси відзначив берлінський щотижневик «Дзеркало дня» (Der Tagesspiegel) 11 жовтня 1962-го в статті «Убивство Степана Бандери».

У п’ятницю вранці, 19 жовтня 1962 року, третій карний сенат федеральної судової палати в Карлсруе виніс вирок. Це документ глибокого змісту й поважного обсягу. Тому неодноразово друкувався цілком в українському перекладі — близько ста п’яти тисяч знаків із пробілами. Також його розтиражували англійською.

Підсудного — радянського громадянина Богдана Сташинського, без сталого місця проживання, народженого 4 листопада 1931-го в селі Борщовичі біля Львова, Україна (саме так написано), за два вбивства і зрадницькі зв’язки (шпигунство) визнано винним і засуджено до восьми років важкої в’язниці. Термін обраховувався від дня слідчого ув’язнення.

Засудженого зобов’язали покрити кошти на проведення процесу, але конкретну суму не вказано. Незрозуміло й те, хто запропонував та оплатив послуги його висококваліфікованого адвоката та скільки саме. Лише Закордонні частини ОУН чітко прозвітували про свої судові витрати в усіх аспектах.

В обґрунтуванні причин такого вироку значне місце відведено докладній біографії засудженого — третя дитина в українській сім’ї греко-католицького віросповідання. Мав двох сестер. Батько раніше столярував. Наголошувалося, що його родичі підтримували спротив українців проти радянського режиму. Сам засуджений відносив соціально свою родину до бідняків — володіла півтора моргами землі — три чверті гектара, або сімдесят п’ять сотин.

Не повторюючи наведених раніше подробиць, зазначимо ще кілька деталей, наведених у вироку. Суд не розконспірував, але залучив свідком контррозвідника «пана X» — українського емігранта з Мюнхена. Його начебто завербував у квітні 1956-го Сташинський, передав папір і хімікалії для таємних записів, триста німецьких марок і зустрічався з ним іще двічі. Останнього разу — 23 лютого 1957-го, коли західнонімецька поліція таємно сфотографувала Сташинського.

Щоразу подорожуючи до Бисаги й «пана X», підсудний мав при собі сорок-п’ятдесят листів, які кидав у Мюнхені до поштових скриньок. Цю політичну кореспонденцію скеровували до українських емігрантів. Також він закладав у сховищах гроші та коди для агентів КДБ, розвідував розташування американських військ.

Вирок базувався на вірогідному й переконливому зізнанні підсудного, показах свідків усно під присягою, поданих матеріалах, документах, фотографіях і предметах. На відкритому засіданні свідками виступили слідчий-криміналіст Адріан Фукс, хатня працівниця Кресценція Губер, інспектор кримінальної поліції Вангауер, службовець місцевого самоврядування Гайнц Фільвок — дядько Інге Поль. На закритій частині судового розгляду заслухали «пана X» і Гайнца Фельфе.

Осібно взяли до уваги експертизи професорів хімії Бертгольда Мюллера і психіатрії Йоахима Рауха (Гайдельберзький університет), доцента патологічної анатомії Вольфганга Шпана (Мюнхенський університет), графолога Рольфа Венцеля, експерта БНД Вальраба фон Бутляра, переклади з російської мови Герберта Йоганеса Бальдермана.

Судді переконалися, що Сташинський мав добру пам’ять. Його поведінка під час свідчень була природною, справжньою і невимушеною. На несподівані запитання відповідав німецькою мовою відразу й до ладу. Зізнання на досудовому слідстві та на суді були однаковими.

Зовнішні обставини замаху і внутрішні переживання підсудний передав надзвичайно влучною мовою, послідовно, переконливо, без будь-якої театральності. Його правдивість підтвердили численні докази, як-от: точний план рідного села, східнонімецький паспорт і водійські права на особу Йозефа Лемана, телеграми про народження і смерть сина з московської пошти (під час втечі теж узяв із собою), весільні фотознімки, берлінські трамвайні квитки з дня втечі.

У матеріали судової справи долучили й світлину зустрічі з «паном X» 23 лютого 1957-го, списки пасажирів авіарейсів із Західного Берліна до Мюнхена і Франкфурта та назад 1957–1959 років, реєстраційні формуляри (заповнені власноруч Сташинським на прибрані прізвища) і книги готелів Мюнхена й Франкфурта 1956–1959 років. Фігурували й фотографії автомашини Степана Бандери.

Особливо переконливими стали надані Сташинським радянські документи, що визнані експертизою правдивими. Ідеться про службову характеристику від 28 грудня 1960-го, студентський квиток Московського державного педагогічного інституту іноземних мов, паспорт зі справжнім ім’ям, підписом, місцем і датою народження, а також посвідку для виїзду за кордон Крилова Олександра Антоновича.

Названі підсудним місця шпигунського сховку на автостраді поблизу Франкфурта та Мюнхена знайшла й задокументувала поліція. На непідписаних демонстраційних фотографіях він бездоганно пізнав Бисагу й Шелепіна. Перебування Бисаги в Мюнхені підтверджено розпочатим проти нього в січні 1957-го слідством прокурором при верховному суді Баварії.

Сташинський докладно й правильно описав ясну сонячну погоду під час обох замахів, радянську заборонену зону в Карлсгорсті та низку місць у Мюнхені, особливо містки через млиновий струмок із пагорка (Köglmühlbach). Їх вказав на непідписаних фотографіях. У цей стрімкий струмок він кинув три екземпляри зброї, що не були знайдені, бо його двічі на рік очищали лопатами від піску й сміття. Оскільки зброя являла собою малопомітні металеві трубки завдовжки з долоню й завтовшки з палець, то її знайти було неможливо.

Згідно з описом і малюнком Сташинського, професор Мюллер реконструював пістолет-спрей. Наукові експерименти з тваринами (щурами і кролями) показали, що газоподібна синильна кислота смертельно діє протягом кількох секунд на віддалі одного метра, спричиняючи нестачу кисню. Під час пострілу з обох цівок із найближчої віддалі краплини отрути можуть потрапити до органів дихання і травлення.

Як протиотрута (антидот), загально вживані тіосульфат натрію (у пігулках) й амилнітріт — жовтувата рідина із фруктовим запахом для вдихання.

Правдивість зізнань Сташинського доводили й контрзаходи Радянського Союзу й Німецької Демократичної Республіки — «окупованої совєтами зони Німеччини». Наприкінці вересня 1961-го свідок «пан X» одержав від КДБ таємного листа. Його застерігали від зізнань людини (Сташинського), з якою в 1956–1957 роках мав зв’язок. Вимагали знищити всі отримані матеріали, а 8, 15 або 22 жовтня прийти на вказане місце для одержання подальших інструкцій.

У Східній Німеччині 15 жовтня 1961-го радянські спеціальні служби провели пропагандистську акцію з неправдивими твердженнями, ніби український емігрант Дмитро Миськів рівно два роки тому за дорученням західнонімецької зовнішньої розвідки вбив свого друга Степана Бандеру. Невдовзі й сам загинув. Наприкінці жовтня 1961-го БНД перехопила радіотелеграми КДБ до свого агента у Західній Німеччині Гайнца Фельфе, в яких прохали повідомити наслідки й потребу поширення отих звинувачень.

На досудовому слідстві встановлено, що Дмитро Миськів у день смерті Степана Бандери відвідував Італію, а 27 березня 1960-го помер у Мюнхені природною смертю на п’ятдесят третьому році життя.

Причинно-наслідковий зв’язок між дією (пострілом) Богдана Сташинського й загибеллю Степана Бандери встановлений на основі судово-медичної експертизи. Під час розтину в шлунку вбитого знайдено залишки синильної кислоти.

Так само підсудний безпосередньо спричинив кончину Лева Ребета. Відсутність ознак синильної кислоти пояснили тим, що між смертю і розтином минуло дві доби. Також безпредметною кваліфікована згадка Дарії Ребет про висловлене її чоловіком 11 жовтня 1957-го передчуття смерті.

Отож підсудний підступно вбив Лева Ребета й Степана Бандеру. Ініціатори обох замахів — члени уряду СРСР — визнанні безпосередніми виконавцями вбивств, а Богдан Сташинський — лише їхнім помічником. Критерієм виміру для цього слугувало внутрішнє ставлення до вчинку, вплив на хід подій, спосіб видання злочинного наказу.

У вироку відзначено, що політичні вбивства завжди траплялися у світі. Деякі новітні держави під впливом радикальних світоглядів, як у Німеччині за панування націонал-соціалізму, почали планувати політичні або масові вбивства. Виконавці тих наказів часто перебувають у морально заплутаній та безвихідній ситуації. Вони виконують їх під впливом пропаганди й авторитету своєї держави — посадових осіб, що кричуще зловживають владою. Схожі накази поширюються також на територію інших країн.

Надзвичайні обставини злочинів, що відбулися на основі наказів держави, не звільняють причетних від вини. Громадяни не повинні беззастережно виконувати злочини навіть тоді, коли наказують особи з державними повноваженнями.

За особливих обставин такі накази держави можуть зменшити провину. Але той, хто виявляє запал, схвалюючи державний терор і використовує для власних цілей, вже не помічник своїх замовників, а виконавець злочину. Адже винятком є лише виконавці злочинних наказів через людську слабість перед силою державного авторитету.

Наразі підсудний під час обох замахів не мав власної волі для їхнього здійснення, власного матеріального чи політичного інтересу, а підкорився авторитетові політичного керівництва всупереч своїй совісті. Йому не обіцяли винагороди, а нагородження орденом його здивувало.

Як повважали судді, для Богдана Сташинського не існувало необхідності примусово спокутувати вину, подібно до національно-соціалістичних злочинців. Попри загрозу для життя, він сам повинився, оскільки морально усвідомив, що ним зловживали як «професійним убивцею».

Замовники в обох випадках ухвалили рішення про здійснення замахів, встановили імена жертв, вибрали й випробували зброю та отруту, вигадали для нього легенди, визначили подорожі до Мюнхена та дали точні вказівки, де і коли здійснити злочини.

Безумовно, Сташинський виконав обидва злочини поза сферою влади замовників. Але він боявся, що КДБ пильно стежить за ним на Заході, а в разі втечі йому загрожує помста, як зрадникові. Тому його засуджено саме як помічника вбивць. Вина замовників значно більша. Без їхньої системи індивідуального політичного терору обидва замахи не відбулися б узагалі.

Як чітко відображено у вироку, радянські замовники (високопоставлені організатори злочинів) наказами про вчинення двох політичних убивств на території ФРН брутально знехтували міжнародними зобов’язаннями, що випливають з конкретних дипломатичних взаємин двох держав.

Сташинський відвертим зізнанням спричинив до того, що такі злочинні методи політичної боротьби публічно з’ясовано й викрито. Тому не йшлося про його засудження до довічного ув’язнення. Федеральна судова палата пом’якшила кару за обидва замахи й присудила тринадцять років каторжної в’язниці: по шість років за кожне вбивство та один рік за зрадницькі зв’язки.

Одночасно загальне покарання було зменшено до восьми років. Бо враховано, що Сташинський рішуче звернув зі злочинної дороги завдяки власним моральним силам і підтримці дружини.

Оголошений вирок революційно вплинув на кримінальне право Федеративної Республіки Німеччина. Сташинський вбив двох політиків Лева Ребета й Степана Бандеру. Його засудили не як виконавця особливо тяжких злочинів, а співучасника. І тільки на вісім років виправних робіт.

Рішення базувалося на суб’єктивному вченні про співучасть, яке більше не застосовується. Співучасник скоює діяння з усіма ознаками злочину, але не самовільно. Скоїти обидва вбивства Богданові Сташинському наказав радянський вищий орган державного управління — урядового рівня, за участі Олександра Шелепіна, голови комітету державної безпеки СРСР. Саме особи, які віддали наказ, вважалися такими, що здійснили навмисне вбивство через іншу особу.

Учасники процесу зустріли резонансний вирок по-різному. Закордонні частини ОУН він задовольнив не повністю. Суд прямо засудив офіційну Москву, а світ визнав легітимність їхньої боротьби. Але Закордонні частини прагнули більшого — засудити Богдана Сташинського як зрадника свого народу, чого не домоглися.

— Вісім років за два життя, — прокоментував Ярослав Падох, юрист потерпілої родини Бандер. — Дешева, дуже дешева ціна.

Одночасно Чарльз Керстен, як адвокат цієї ж родини, оприлюднив офіційну заяву:

«Вирок найвищого німецького суду є справедливий та є великою перемогою правди. Він розкриває російсько-комуністичний уряд як справжнього вбивцю. Докази на суді виразно виявляють: совєтський уряд обрав Степана Бандеру як жертву тому, що він був символом національної боротьби проти російського панування над неросійською нацією, над Україною. Російська рада міністрів дала наказ убити його. Російська наука випродукувала пістолет з отрутою ціанкалієм. Російська поліція виготовила плани і примусила Сташинського виконати їх. Російський уряд нагородив за злочин Сташинського, відзначивши убивство найвищою державною відзнакою. Іменем пані Бандери ми плануємо оскаржити Хрущова як голову російського уряду, перед Об’єднаними Націями, а саме перед Комісією з прав людини, і простежити можливості скарги за завдані втрати проти російського комуністичного уряду перед Міжнародним трибуналом у Гаазі».

Натомість націоналісти-реформісти, передусім Дарія Ребет, вважали підсудного радше жертвою вищої державної влади СРСР.

Західну Німеччину цей вирок вразив м’якістю. Регіональний щоденник «Баденська газета» (Badische Zeitung) розгублено дивувався, як подвійний вбивця може бути лише співучасником злочину.

Вирок поставив непросте питання про індивідуальну відповідальність за злочини, скоєні заради держави і за її наказом. Доти суди ФРН відхиляли апеляції, що нацистські злочинці середнього і нижчого ешелонів просто виконували накази.

Відтепер юридична практика кардинально змінилася, уможлививши адвокатам трактувати клієнтів лише співучасниками й доводити, що суб’єктивно вони не поділяли цілей вищого керівництва нацистської Німеччини, не бажали скоєння злочинів. А тому підлягають меншій кримінальній відповідальності — лишень як посібники.

Щоб розв’язати несподіваний казус, у 1969 році західнонімецькі законодавці внесли поправку до кримінального кодексу своєї держави, так сформулювавши перший параграф статті двадцять п’ятої: «Як виконавець карається той, хто вчинив злочин особисто або через іншу особу».

Проте ця новела набула чинності від січня 1975-го.

У Західній Німеччині судове рішення у справі Богдана Сташинського породило сенсацію. Це засвідчили й статті у найбільшій тоді за накладом — три з половиною мільйони примірників — щоденній газеті «Малюнок» (Bild).

«Вирок року — убивці сидять у Москві», — читаємо один із заголовків.

Адже суд установив, що до особливо тяжких злочинів — умисних убивств Лева Ребета та Степана Бандери — прямо причетний «найвищий радянський орган», принаймні складова частина уряду з участю Олександра Шелепіна, голови комітету державної безпеки при раді міністрів СРСР.

Ініціатори (замовники) обох замахів — члени уряду Радянського Союзу — визнані безпосередніми виконавцями вбивств, а Богдан Сташинський — лишень їхнім помічником.

У сучасному трактуванні йдеться про умисне вбивство (протиправне заподіяння смерті іншій людині), вчинене на замовлення. Тобто життя потерпілих виконавець позбавив за дорученням замовника у формі наказу.

Загалом замовник умисного вбивства залежно від конкретних обставин справи визнається співвиконавцем, підбурювачем або організатором злочину. В Україні таке карається нині позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

Конкретна історична ситуація вирізнялася своєю логікою. У травні 1959-го до ефективнішого застосування «спеціальних заходів» (убивств) проти закордонних опонентів Радянського Союзу спонукав на Всесоюзній нараді працівників комітету державної безпеки секретар центрального комітету КПРС Олексій Кириченко. Саме він обіймав другу за реальною значущістю посаду в партійно-державній ієрархії після Микити Хрущова.

Після антикомуністичних повстань у Польщі та Угорщині 1956 року в Кремлі панічно боялись об’єднаних виступів націоналістів у західних регіонах СРСР. Зростання там націоналістичних настроїв наклалися на нещодавно оголошену амністію жертвам політичних репресій.

На західних українських землях на початку 1950-х припинилося масове відкрите збройне протистояння. Проте близько одного мільйона шістсот тисяч українців емігрували на Захід і значна частина з них фінансово підтримувала активних учасників національно-визвольного руху, зокрема Закордонні частини ОУН.

Очільники комітету державної безпеки в Москві вдалися до превентивних терористичних актів за кордоном, насамперед спрямованих на ліквідацію лідерів українських націоналістів Лева Ребета та Степана Бандери. Керівництво Радянського Союзу ухвалило такі злочинні рішення, оскільки вважало їх найлютішими ворогами радянської влади й особисто кремлівської верхівки.

Звісно, до середини 1950-х збройне підпілля на Західній Україні майже вигасло. Убивства закордонних провідників націоналістів могли оживити увагу населення до неприхованого колоніального пригнічення Української радянської соціалістичної республіки й перетворити загиблих на національних мучеників.

До того ж СРСР проголосив курс на демократизацію суспільства й засудив «сталінсько-беріївські методи». Над ним тяжіла небезпека міжнародного скандалу через викриття незаконних операцій чи зраду виконавців. Таке сталося буквально за місяць до видання указу президії союзної Верховної Ради про створення КДБ при раді міністрів 13 березня 1954 року.

У Західній Німеччині світовим медіа у лютому 1954-го представили капітана державної безпеки СРСР Миколу Хохлова (1922–2007). Він показав спеціальну техніку й розповів про наказ убити у Франк- фурті-на-Майні Георгія Околовича, керівника Народно-трудового союзу — об’єднання російських націоналістів. Їхня емблема, до речі, — золотий тризуб — родовий знак князя Володимира Святого — на триколірному тлі з нахилом, як на шевронах Добровольчої армії. В її складі Околович воював замолоду кулеметником.

Провалилася спроба радянських агентів у 1957-му отруїти Хохлова радіоактивним талієм. Йому судилося довге життя, праця професора психології в американських університетах.

Небезпека поширення «буржуазного націоналізму», унаочнена прикладами Польщі та Угорщини 1956-го, спонукало радянське керівництво до посилення ідеологічної боротьби та індивідуального терору.

Санкціював знищення Лева Ребета та Степана Бандери особисто Микита Хрущов. Генерал армії Іван Сєров, голова КДБ у березні 1954 — грудні 1958 років, підписав наказ про вбивство Ребета. Його наступник Олександр Шелепін, голова КДБ у грудні 1958 — листопаді 1961 років, продовжив фізично усувати ворогів СРСР на Заході. Він і наказав убити Бандеру.

Оскільки колишнього голову комітету державної безпеки Олександра Шелепіна, секретаря центрального комітету, члена політичного бюро КПРС 1961–1975 років, у суді в Карлсруе в жовтні 1962-го однозначно кваліфікували головним злочинцем, то він оминав закордонні країни поза соціалістичним табором через реальну загрозу неминучого арешту.

У вироку відзначено, що 4 або 5 грудня 1959-го Шелепін на штаб-квартирі КДБ у Москві в присутності двох вищих офіцерів прочитав Сташинському указ президії Верховної Ради місячної давнини, від 6 листопада, про нагородження орденом Червоного прапора за виконання «важливого доручення уряду». Відтак Олександр Шелепін показав на нагородній грамоті підписи Климента Ворошилова і Михайла Георгадзе, відповідно голови і секретаря президії Верховної Ради СРСР.

Тут варто уточнити. 3 листопада 1959-го (не минуло й трьох тижнів після вбивства Степана Бандери) президія політичного бюро центрального комітету КПРС під керівництвом Микити Хрущова затвердила проєкт таємної постанови президії Верховної Ради СРСР про нагородження Богдана Сташинського орденом Червоного прапора. До нагороди його представив генерал-полковник Петро Івашутін, перший заступник голови КДБ, відповідальний за зовнішню розвідку.

Орден Червоного прапора вважався дуже престижним. Вищою за нього була тільки Золота зірка героя Радянського Союзу. У поданні Івашутіна сказано, що Сташинський протягом кількох років активно використовувався в заходах для «припинення антирадянської діяльності українських націоналістів за кордоном» і виконав «кілька відповідальних завдань, пов’язаних із ризиком для життя».

Через три дні вказану постанову підписав маршал Климент Ворошилов, член президії політичного бюро центрального комітету КПРС і голова президії Верховної Ради СРСР.

Федеративна Республіка Німеччина пів року зважувалася на вербальну ноту протесту СРСР. Міністерство закордонних справ передало її радянському посольству 23 квітня 1963 року. Мовилося, що в жовтні 1962-го федеральний суд провів кримінальний процес проти радянського громадянина Богдана Сташинського, позбавивши волі на вісім років. Він убив у Мюнхені в жовтні 1957-го Лева Ребета, а в жовтні 1959-го Степана Бандеру газовими пістолетами, які передали замовники. Обидва злочини виконані за дорученням радянських органів.

Уряд ФРН звернув увагу центрального органу виконавчої влади Радянського Союзу, що такі дії різко суперечать загальновизнаним засадам права, зокрема міжнародного. Наприкінці ноти містився заклик до радянського уряду ужити потрібних заходів, аби «запевнити, що того роду дії не повторяться».

Західна преса відреагувала на такі потуги скептично й наголосила, що вербальна, тобто усно передана нота менше важить, ніж письмова. До того ж Москва взагалі на неї не відповіла.

Судовий процес у Карлсруе припав на досить напружений етап Холодної війни, напередодні Карибської кризи. Її найдраматичніші події відбулися 24–28 жовтня 1962 року. Кінцево головними злочинцями визнані керівники радянської держави. Професійний вбивця з КДБ розглядався лише їхнім знаряддям. Причому Сташинського похвалили за те, що сміливо й вичерпно розповів світові про злочини верхівки радянського режиму.

Впливовий демократ Том Дод, заступник голови підкомітету американського сенату з внутрішньої безпеки, розмовляв із в’язнем Богданом Сташинським (саме відбував покарання) у п’ятницю 10 квітня 1964 року в приміщенні верховного суду в Карлсруе. Вони зустрілися в присутності прокурора Оберле й американських чиновників із Вашингтона і посольства в Бонні.

Як наслідок, Том Дод набагато краще зрозумів методи КДБ. У березні 1965-го згаданий підкомітет провів ґрунтовні слухання, левову частку часу приділивши справі Сташинського. Звіт і матеріали слухань опублікували під назвою «Корпорація “Міжнародні вбивства”: вбивства і викрадення як інструмент радянської політики» (Murder International, Inc. Murder and Kidnaping as an Instrument of Soviet Policy).

Вступ написав сенатор Дод. Справу Сташинського він відніс до найвидатніших судових процесів в історії не тільки через величезну людську драму, а й через непересічне історичне значення вироку. У суді вперше встановлено, що СРСР використовує вбивства як інструмент міжнародної політики. До того ж «міжнародний апарат убивств радянського уряду» діє на повну, попри «лібералізацію» в Радянському Союзі після смерті Йосипа Сталіна.

У звіті прізвище Сташинського згадано двісті шістдесят вісім разів, головним чином у додатках. Його справу докладно описано. Додано переклад англійською тексту вироку, витягів із протоколів судових засідань у Карлсруе в жовтні 1962-го.

Наголошено, що Сташинський радше працював би учителем десь в Україні без прямого впливу на нього радянської системи. Вона ж, подібно до націонал-соціалістичної, вважала політичне вбивство державою виправданим і необхідним.

Олександрові Шелепіну ця справа перекреслила кар’єру в міжособистій конкуренції з Леонідом Брежнєвим, наступником Микити Хрущова. Шелепін півтора десятиліття не виїжджав на Захід, де вважався злочинцем. Коли нарешті загрози арешту вже не було, як голова Всесоюзної центральної ради професійних спілок, він у 1975-му виїхав за межі соціалістичного табору. Спочатку в січні на запрошення лідерів західнонімецьких профспілок, а в квітні — очільників тред-юніонів.

У Великій Британії він наразився на масові демонстрації протесту. У парламенті спалахнув скандал. Опозиційні торі вимагали від уряду скасувати візу, а керівні лейбористи назвали запрошення помилкою. Все-таки Шелепін приїхав у Лондон. Його зустріли не тільки незадоволені парламентарі, а й розлючені громадяни.

Візит викликав видовищні демонстрації за участі української діаспори. Три тисячі протестувальників пройшлися вулицями столиці Великої Британії. Вони нагадали світові про справу Сташинського й радянські політичні вбивства. Це послужило формальним приводом Леоніду Брежнєву нарешті позбутися вельми токсичної особи у вищому керівництві СРСР.

Ексголова КДБ скоротив візит і повернувся до Москви, де на нього чекала принизлива відставка. Його вивели з політичного бюро КПРС і понизили в посаді, відправивши допрацювати до пенсії заступником голови державного комітету СРСР із професійно-технічної освіти. Кар’єра Шелепіна скінчилася.

Ще раніше, 15 жовтня 1964-го, на п’яті роковини смерті Бандери, Микиту Хрущова внаслідок двірцевої змови звільнили з посади голови ради міністрів СРСР. Напередодні, вечері 14 жовтня, його зняли з поста першого секретаря центрального комітету КПРС. Відправили доживати віку забутим пенсіонером під щільною опікою комітету державної безпеки.

Процес над Богданом Сташинським дуже негативно позначився на óбразі Радянського Союзу та його керівників. Тож Антибільшовицький блок народів, який очолював Ярослав Стецько, послідовно вимагав міжнародного трибуналу від ООН, щоб притягнути до відповідальності замовників й організаторів убивств — вище керівництво СРСР, зокрема Микиту Хрущова.

Залишилося досі нез’ясованим, скількох осіб СРСР знищив за кордоном без жодних слідів зовнішнього втручання. Адже в смерті Лева Ребета версія умисного вбивства до зізнань Богдана Сташинського навіть не розглядалася.

Загибель Степана Бандери згуртувала ворожі Радянському Союзу сили, а його похорон вилився в потужну демонстрацію єдності української діаспори.

Ще більшого удару по радянському режиму завдав зрадник-убивця — орденоносець Богдан Сташинський. Його втеча з дружиною Інге Поль в суботу, 12 серпня 1961-го, стала «чорною п’ятницею» для КДБ, сплутала всі карти замовникам й організаторам політичних убивств у Москві.

Сучасні прихильники «русского міра», себто ідеї імперської величі Росії, вважають убивство Бандери стратою, заслуженою карою, актом відплати. Але жалкують, що тим радянське керівництво мимоволі сприяло реанімації політичного трупа й воскресінню ідеології «бандерівщини».

Ще й цитують тогочасну українську еміграційну пресу: «Бандера помер, але дух його живе». Мовляв, перетворився за допомоги Кремля на націоналістичного Ісуса Христа. Доти він утрачав вплив в Україні та серед еміграції. Убивство створило йому образ великомученика, дало нове життя. Інакше швидко став би політичним пенсіонером.

Ота міфотворчість має свої витоки. Промовистий приклад. У Станіславській (нині Івано-Франківській) області перший секретар Болехівського районного комітету комуністичної партії (більшовиків) у вересні 1944-го доповів державній безпеці про таке. Дізнався він трьома днями пізніше, як Степан Бандера в мундирі радянського полковника з вісьмома охоронцями на відкритому американському авто в перші дні вересня проминув Болехів.

Як не дивно, вигадані дані так само фіктивно підтвердились. Нібито Бандера зупинявся у найближчих селах. Та чомусь його назвали уродженцем села Тростянець Долинського району, що межував тоді з Болехівським. Насправді в тому селі кількома роками тому проживали родичі Степана Бандери — батько й дві сестри — до арешту в травні 1941-го.

Вважається, що втеча й одкровення Богдана Сташинського спричинила тимчасову відмову офіційної Москви від нових убивств політичних опонентів за кордоном. Як переконував останній голова комітету державної безпеки Володимир Крючков, вбивство Степана Бандери стало «одним з останніх усунень КДБ насильницькими методами небажаних елементів».

У спогадах Володимир Семичастний, голова того ж комітету 1961–1967 років, примітив, що той, хто обіймав таку посаду, не міг одноосібно наказати вбити певну людину. Це вирішували перші особи СРСР на основі постанови закритої сесії верховного суду про ліквідацію «зрадників» — колишніх співробітників органів безпеки й радянських громадян, які жили на Заході.

Поняття «радянський громадянин» трактували широко. Лев Ребет і Степан Бандера ніколи ними не були, але потрапили в цей список, бо походили з анексованої Радянським Союзом території. Українська еміграція особливо непокоїла Москву через організованість, мобілізаційність, численність. Значна її частина — учасники збройного опору експансії СРСР.

Подібно жертвами радянського терору стали десятки українських діячів, зокрема й колишній народний комісар освіти УРСР Олександр Шумський та Мукачівський греко-католицький єпископ Теодор Ромжа. Їх обох теж ліквідували за наполяганням Микити Хрущова, але в тодішніх межах Радянського Союзу.

Після смерті Бандери Закордонні частини Організації українських націоналістів істотно змінилися. Новий голова проводу Степан Ленкавський припинив відрядження кур’єрів у радянську Україну й посилив систему внутрішньої безпеки. А найперше розпланував і забезпечив міжнародне відлуння судового процесу над Богданом Сташинським.

Українська діаспора провела сто двадцять два мітинги й демонстрації у світі проти радянського терору: сорок вісім — у Великобританії, тридцять вісім — у Канаді, чотирнадцять — у ФРН, шість — у США, п’ять — у Франції, чотири — у Бельгії, три — в Австралії, по одному в Австрії, Аргентині, Бразилії, Нідерландах. Що замовники вбивств Микита Хрущов й Олександр Шелепін, засвідчували й плакати. Резолюції з вимогами притягнення вказаних винних до відповідальності та заборони комуністичних партій передали до урядів, парламентів, Організації Об’єднаних Націй, посольств.

Протестували відразу після перших повідомлень про свідчення Богдана Сташинського в листопаді — грудні 1961-го перед радянськими представництвами й посольствами у Вашингтоні, Нью-Йорку, Оттаві, Лондоні. У Нью-Йорку перед представництвом СРСР в ООН 2 грудня демонстранти навіть символічно спалили радянський прапор.

Охоронець Василь Шушко не міг пояснити, чому Степан Бандера знехтував обачністю. Навіть попри те, як Шушкові запам’яталося, що напередодні Бандера тривожився:

— Я відчуваю щось недобре.

Убивство Степана Бандери стало контррозвідувальним провалом Закордонних частин. Головні охоронці Іван Кашуба і Степан Мудрик перекладали провину на покійного, до того ж слушно. Бандера часто не прислухався до професійних порад і вважав, що зуміє сам себе захистити. У нього притупилося чуття небезпеки. Через його складний характер кілька охоронців покинули Закордонні частини взагалі.

— Мій покійний батько був стомлений постійною охороною і подеколи був необережний, — щиро відзначила Наталія Бандера на раніше згаданому судовому процесі в Карлсруе 15 жовтня 1962-го. — Він твердо вірив, що стоїть під особливою Божою охороною, і говорив: якщо мене хо­чуть спрятати зі світу, то знайдуть спосіб зліквідувати мене разом з охороною. Він їздив своїм авто до української католицької церкви, де підсудний вперше його побачив.

Степан Бандера більше довіряв пістолету. Завжди його носив і маскував під правою пахвою, бувши шульгою. Восени 1959-го його охороняла завше лиш одна особа. Функції постійного охоронця, водія, кур’єра виконував або Василь Сколоздра, або Василь Шушко.

Служба безпеки Закордонних частин спонукала Бандеру за два тижні до смерті заопікуватися зміною місця проживання (виїхати в Іспанію) та псевдоніма Стефан Попель через реальну загрозу життю. Він відмовився і залишити Мюнхен, і збільшити охорону через економію коштів, і змінити прізвище.

Шеф служби безпеки Закордонних частин Іван Кашуба (1919–1995) безапеляційно повірив у версію самогубства Степана Бандери через нерозділене кохання до жінки, яка доглядала сусідських дітей та останньою тримала його руку перед відходом за межу.

Попередник — Мирон Матвієйко (1914–1984) — взагалі підступно зрадив, коли в червні 1951-го його заарештували співробітники міністерства державної безпеки СРСР. До речі, спочатку він утік з-під варти, але згодом повернувся і взяв участь в оперативних іграх, дезінформуючи Бандеру й закордонні розвідки. Тим часом тисячі українських націоналістів у безвиході, щоб ворог ними не скористався, покінчили самогубством.

Відомо, що Степан Бандера діяв в американській окупаційній зоні, але співпрацював із МІ6 — таємною розвідувальною службою міністерства закордонних справ Великої Британії. В очах цієї служби в реальному часі він — «професійний підпільник з терористичним минулим і жорсткими уявленнями про правила гри», «бандит з гострим відчуттям патріотизму, яке служить етичним фоном і виправданням його бандитизму», «не кращий і не гірший за інших людей цього типу». Це цитати з таємних тематичних звітів.

Одночасно британці вважали, що саме бандерівці мають найширшу й найкращу мережу для розвідувальної роботи в Радянському Союзі. Натомість американці застерігали, що радянські агенти глибоко її проточили.

Тому ЦРУ вдалося до послуг конкурентів Степана Бандери. Альтернативну групу очолив Микола Лебедь (1909–1998), директор науково-дослідницького центру «Пролог» у Нью-Йорку. Примітно, що згідно з характеристикою, Богдан Сташинський — працівник науково-дослідного інституту в Москві, поштовий ящик 946.

Після наступу радянських військ в Україну, Лебедь представляв Українську головну визвольну раду. Він мав принципові розбіжності з Бандерою як управлінські, так і щодо співпраці із західними розвідками.

У травні 1951-го МІ6 і ЦРУ узгоджено засилали агентів у Радянський Союз. Британську групу (зокрема з Мироном Матвієйком) спорядили через Степана Бандеру, американську (на чолі з Василем Охримовичем) — через Миколу Лебедя. Закинули на парашутах у західноукраїнські ліси. Вони безпечно приземлилися й вийшли на радіозв’язок. Згодом і британці, й американці запідозрили оперативні ігри. Більшість парашутистів працювали під контролем міністерства, потім комітету державної безпеки СРСР.

Відтак ЦРУ залучило сподвижників Лебедя до психологічної війни з Радянським Союзом. До 1954-го МІ6 припинило співпрацю із Закордонними частинами. Степана Бандеру не пускали в США, хоч він подався на тримісячну американську візу, щоб відвідати родичів, зосібна рідного дядька Осипа. Це формальна причина, бо планував зустрітися з численними послідовниками.

Тривале перебування в Мюнхені передбачало постійну взаємодію Степана Бандери з розвідкою та контр­розвідкою ФРН. Перша операція західнонімецької зовнішньої розвідки за участі Закордонних частин розпочалася в липні 1959-го. Підготовлену групу заслали в СРСР через чехословацький кордон. З Бандерою часто зустрічалися в службових справах уповноважені офіцери БНД, зокрема й за день до його смерті. На тому КДБ пробував безрезультатно зіграти, приховуючи свої злочини.

Убивство Степана Бандери долучило його до канонізованих постатей — Симона Петлюри та Євгена Коновальця. Ще й радянська схема трактувань убивств Коновальця й Бандери збігалися. Замовник — гестапо (Коновальця), Оберлендер (Бандери). Мотив — таємниці німецького уряду (знав Коновалець), «злочини» Обер­лендера (хотів викрити Бандера). Виконавці — подвійні агенти — гестапо (щодо Коновальця) і служби Гелена (стосовно Бандери), та близькі співробітники обох жертв. Спосіб — посилка (Коновалець), обід (Бандера). Знаряддя — часова бомба (Коновалець), отрута (Бандера).

Не забарилося посмертне уславлення насамперед лірикою за народними мотивами.

Ось так прогнозував у сонеті «Світлій пам’яті Степана Бандери» на мотив козацької пісні «Ой, Морозе, Морозенку…» Богдан Курилас, поет із Бельгії, який друкувався під псевдонімом Ігор Калиненко.

Прем’єра зворушливої пісні «Дума про Степана» на слова й музику співака Михайла Мінського відбулася в його ж виконанні на концерті в місті Ноттінгем (Велика Британія) символічно саме 15 жовтня 1961-го, на другі роковини по оспіваному героєві. Майже за місяць, 13 листопада, цю пісню в супроводі струнного оркестру почули слухачі німецького радіо Гамбурга, згодом — Іспанського національного радіо Мадрида.

У ній примітна народнопісенною ритмікою строфа:

З першого дня розпочато збирання різноманітних відомостей про смерть Степана Бандери, заходи радянської агентури, виявлення вбивці, судовий процес, резонанс у світі. Виявлено різномовних газетних статей обсягом майже чотири з половиною тисячі сторінок формату А4 (його розміри в міліметрах: ширина — двісті десять, довжина — двісті дев’яносто сім, діагональ — триста шістдесят чотири), журнальних — на шістсот сторінок, спеціальних повідомлень — на одну тисячу сторінок. Разом — понад шість тисяч сторінок важливих текстів.

Великою подією для української еміграції став вихід у 1965-му монументальної збірки «Московські вбивці Бандери перед судом». Укладачі із Закордонних частин ОУН зібрали світові публікації про замах, невдалі спроби Кремля приховати злочин, його розголос у світі. Оприлюднено стенограму судового процесу й рішення суду, автентичні світлини. Сімсотсторінковий гросбух донині тематично найповніше зібрання таких документів і матеріалів.

Подібне, проте значно менше за обсягом видання підготував Петро Гой, голова Фундації Українського вільного університету в Нью-Йорку, згодом ректор цього університету в Мюнхені. Головним чином опубліковано зібрані часописом «Шлях перемоги» газетні та журнальні матеріали про обставини загибелі Бандери й суд над убивцею.

Самого Степана Бандеру трактують нині як здібного публіциста й політичного теоретика. Головні його праці опубліковані окремою книжкою «Перспективи української революції», що вперше побачила світ у Мюнхені 1978 року. За останні два десятиліття вона витримала кілька перевидань.

Мова публіцистики Степана Бандери є галицьким варіантом української літературної мови, що побутував у першій половині двадцятого століття. Його твори багаті на галицизми. У них відбита нині застаріла й запозичена лексика, зокрема полонізми. Подекуди для стилістичного ефекту Бандера вживав новотвори, вони складні для сучасного сприйняття без глосарія рідковживаних, малозрозумілих і діалектних слів.

В останньому виданні «Перспектив української революції» 2021 року додані ілюстративні та інформаційні матеріали, спрямовані на сучасного читача. Десятки чисел газет і журналів, у яких публікувався Степан Бандера, можна знайти, відсканувавши к’юар-код біля кожної статті в книжці.

Щоб краще зрозуміти історичну епоху, в доданій медіатеці можна переглянути світлини, послухати живу мову Степана Бандери. Серед записів — його п’ятнадцятихвилинна промова в Манчестері 1954-го на урочистостях із нагоди двадцятип’ятиліття ОУН, а також пів годинне інтерв’ю в Мюнхені 1959-го.

На відеоекскурсію експозиціями присвяченого йому музею в Лондоні теж можна потрапити через к’юар-код у фотовклейці. Деякі фотокартки публікуються вперше з архіву родини Бандери. Усі матеріали у вільному доступі завдяки продуманій платформі «Архів ОУН у Лондоні», де представлені унікальні джерела з новітньої історії України й світу.

На тому зупинимося далі.