Степан Бандера

Розділ 12. Слава

Новітні феномени надзвичайної популярності та загального визнання заслуг, таланту чи доблесті глибоко вкорінені в цивілізаційні джерела.

«Навіть по смерті імення твоє не загинуло, й завжди світлою буде слава твоя між людьми, Ахіллесе!» — читаємо пієтетне в шедевральній епічній поемі «Одіссея» легендарного Гомера.

Що ж він, прадавній герой затяжної руйнівної війни, стільки коїв на чужій далекій землі? — спитає будь-хто, одержимий критичним мисленням, яке плекають відмалку повсюдно в школах. — Якби загинув, захищаючи рідний край, материзну-батьківщину, не відлунило б?

Тож не завойовників, а оборонців свого народу нині найсердечніше вшановуємо. Попри помилки, вільні та невільні, яких вони припускалися на стезі героїчній аж відходу за межу.

— Мій незабутній батько виховав нас у любові до Бога й України, — з непідробною щирістю мовила Наталія Бандера в Карлсруе 15 жовтня 1962-го під час суду над убивцею Богданом Сташинським. — Він був глибоко віруючою людиною й загинув за Бога та незалежну вільну Україну — за свободу всього світу. Мій блаженної пам’яті батько, який уособлював цей ве­ликий ідеал, залишиться провідною зіркою всього мого жит­тя, так само як мого брата й моєї сестри та української молоді.

Того дня вшанували треті роковини загибелі Степана Бандери. Відтоді щоразу з нагоди пам’ятних дат на розсуд загалу виносяться численні публікації, нові й нові враження й споминки, оцінки й висновкування. Закономірно. Цілком. Велике й великі найліпше бачаться здаля.

— 1951 року мене вислано до Мюнхена для зустрічі зі Степаном Бандерою й обговорення різних організаційних справ, — тогорічний випускник Лондонського університету за фахом інженера-будівельника, член теренового проводу у Великій Британії Василь Олеськів (1924–2016) скрупульозно пригадував знаменне знайомство, ставши сам уже головою проводу революційної ОУН у 1986-му. — Зустріч відбулася просто неба недалеко від Дахауер штрасе, де містилися різні українські організації, в районі головного вокзалу. Коли я побачив Бандеру, то він відразу справив на мене сильне вражіння. Він був нижчий від мене на зріст, але в ньому відчувалася якась могутність. Було відчутно, що це — Провідник. Моїм завданням було дізнатися він нашого керівника якнайбільше про боротьбу, яка тривала в Україні, та про наші завдання на чужині. Степан Бандера говорив дуже упорядковано простими, вишліфованими реченнями, ніби читав. У нього була дуже гарна й виразна українська мова, так що було дуже приємно слухати. Він говорив без емоцій, дуже спокійно, логічно й оптимістично.

Однодумцями й не тільки ними цілковито вмотивовано й правдиво Степана Бандеру названо найяскравішим символом українського державництва в його найбезкомпроміснішій формі. Згідно з базовим визначенням, не про життя святого мовиться заради канонізації.

— Відчуття у собі Провідника, сильна віра у своє призначення звучать не лише в його листах та статтях, воно в усій його діяльності, у всіх його вчинках, — підсумував генерал-хорунжий Василь Кук, головний командир УПА, глава підпільного уряду й голова революційної ОУН до моменту полону в травні 1954-го. — Ця віра в себе давала Бандері ту силу колосальної енергії, яка відчувалася у всій його діяльності. Він вірив у визволення України і цією вірою запалював своїх друзів. І ця віра творила чудеса. У цьому, мабуть, головна заслуга Бандери, його велич і його слава.

На запитання про те, якою ж людиною був Степан Бандера, охоронець Василь Шушко, бувши в літах смеркальних, а прожив красних вісімдесят чотири, відповів із повагою:

— Простим, розумним і надзвичайно ерудованим. У нього були надзвичайні здібності організатора й рідкісна пам’ять. Такі люди, як він, народжуються раз на сто років. Він вмів усе, не цурався жодної роботи, міг дати собі раду в надзвичайних умовах, дотримувався усіх правил конспірації. Його погляд був проникливим і якимось магічним — деколи мені здавалося, що він вміє читати думки. Ніколи не нервував, конфлікти вмів залагоджувати спокійно, толерантно.

Сказано вичерпно й не без ідеалізації. Власне, його величі та слави нікому не відняти й не стерти. Попри неоднакове їхнє сприйняття. Донині Степан Бандера — велика й суперечлива, міфологізована й демонізована постать минулого. Таких одиниці. Вони немов оживають, воскресши. І слугують прапором у переломну пору. У нову вирішальну історичну мить.

Протягом перших місяців російського широкомасштабного вторгнення в Україну, що розпочалося по других півнях 24 лютого 2022 року, до впізнаваного образу зверталися не раз на різних рівнях і з неоднакових позицій.

— Ким був Степан Бандера, суперечлива постать українського націоналізму? — ось так запитав, приміром, Давід Гілбер, завідувач кафедри церковної історії Католицького інституту в Парижі.

Його тематичну статтю опубліковано 22 березня 2022-го на інтернет-платформі обговорення ідей FigaroVox впливового й читабельного французького щоденника «Фігаро» (Le Figaro, названо за центральним персонажем драматурга П’єра Бомарше). А вільного поширення в академічному середовищі вона набула під уточненим найменуванням «“Денацифікувати Україну”: тінь Степана Бандери».

«З обурливою для західних людей наполегливістю Володимир Путін зробив “денацифікацію” України однією з головних цілей “спеціальної військової операції”, яку проводить Російська Федерація від 24 лютого 2022 року», — відзначив автор, не криючись за евфемістичною ширмою.

Як бачиться на Заході без оптичних ілюзій, путінська вимога — анахронічна й оманлива. Проте вона цілком зрозуміла під кутом зору радянської та російської політичної уяви. Адже від самого початку сучасної російської агресії в Україну, тобто від 2014-го, верховода теперішнього тоталітарного режиму в Росії ніколи не втрачав нагоди погудити українських націоналістів — новітніх «бандерівців» неперебірливими словесами. Найнастирливіше, зрозуміло, їх ототожнював із неонацистами.

Кремлівська нав’язлива манія «денацифікації» та «дебандеризації» України спонукала до прозріння й породила усвідомлення світом невідкладної потреби поступової депутінізації та дерашизації нинішньої Росії як поновленої версії небезпечної держави-ізгоя та загрозливого поліетнічного конгломерату чи й субстрату.

Про те чи не найкраще мовлено в знаменитому історичному романі у віршах «Маруся Чурай» 1979 року, що вийшов з-під геніального пера Ліни Костенко:

Коли на Заході згадують феномен Степана Бандери, то ніколи не випускають із поля зору його контроверсійності, ба й амбівалентності. Усе наголошують, що найвідоміший діяч українського націоналізму є сином сільського пароха з панівної в його рідному краї греко-католицької конфесії. І примітять для пересічної пуб­ліки, що греко-католицька церква, хоч і візантійського обряду, одначе, на відміну від православних, уже століттями перебуває в тісній єдності з неозорим римо-католицьким світом — оплотом західної цивілізації.

Чому на тому наголошують? Бо саме глибока релігійність і належність до священичого роду слугують істотним елементом етнічної ідентичності та націоналістичного самовизначення Степана Бандери. Його підспудного коду.

Блукаючи в ледь не столітніх лабіринтах огуд, закидів і звинувачень, посвіжілі когорти — із неофітів — стереотипно викликають на словесну дуель Степана Бандеру за «грішки молодості». Мається на увазі майже дволітня пора мирного співіснування й «сродної співпраці» із тодішньою світовою потугою — Німеччиною під орудою небачених досі геростратів (кроєм, пошиттям, розмірами) — Адольфа Гітлера та його національно-соціалістичної партії.

Як і всяку непопулярну й неоднозначну проблему, все те можна свідомо притлумити. Та не обійти, коли йдеться про масову свідомість, її живущі кліше.

Безумовно, Степан Бандера не з білих, синіх чи золотих комірців, не з академічних кіл на кшталт катедер-соціалістів, які з університетських кафедр інтелектуально протистояли революційній соціал-демократії, що породила тоталітарні відгалуження. Він опинився в середовищі, котре в гострій політичній конкуренції знайшло свою ніким не опановану нішу.

А вибороти місце під сонцем для своєї нації означало не піддатися зграям вовків, які чигали звідусіль. Свідомо він обрав шлях вовкодава всередині польського авторитаризму, на межі та в осерді німецької та російської редакцій тоталітаризму. Сучасні цінності демократії, до яких прийшли, смертю смерть подолавши, виживши в Другій світовій війни, є безсумнівними дороговказами від сьогодення в майбуття.

— Та чи мають вони зворотну дію в часі? — раз від разу висне в повітрі.

Цілком очевидно, що Степан Бандера звільнений з довічної в’язниці завдяки німецькому вторгненню в Польщу. Та не він же призвідник і палій Другої світової. Розпалили її дві тоталітарні держави — Третій Райх і більшовицький СРСР. Попри міжнародний скепсис, значну суспільну апатію та провіденційну заколисаність, порівняно нечисленна, проте рухлива спільнота націоналістів узялася здійснити досі непіднімну мрію цілого покоління — відновити й утвердити Україну як незалежну державу.

Під кутом зору колекціонерів минулого, саме тут починається найсуперечливіша життєва пора Степана Бандери. Озброївшись найточнішими мірилами, вони встановлюють неприпустимі рівні його симпатії до націонал-соціалізму й ксенофобії, зокрема й антисемітизмом, полоно- і русофобіями. Для одних дискутантів не викликають вони сумніву, для других, навпаки, сумнівні, вирвані з контексту.

Отож якомога голосніше лунають застереження, що витворювати з нього колаборантський образ образливо з тієї простої причини, що самі ж нацисти ніколи б не визнали своїм, бо «нижчої раси» — слов’янської. Адже жадаючи життєвого простору, фюрер бачив Україну через призму грандіозної німецької колонізації, що, природно, на шкоду всім неарійцям, яким планували винищення, поневолення або вигнання.

— Через наївність чи невігластво Бандера був не в змозі визнати, що його український державницький проєкт є абсолютно несумісним із планами Гітлера, — скаже в березні 2022-го історик Давид Гільбер із Парижа про те, що відбувалося понад вісім десятиліть тому.

Одначе до того, що, можливо, для когось є прописною істиною нині, ще треба було дійти. Та не заднім числом, не сторінками підручника. Бо лишень у чернетках писався він літописно. І не чорнилами, а кров’ю.

Зрозуміло, що всі, кому не лінь, Степанові Бандері ставлять незручні запитання. Бо ж належить до тих, із кого вимагають найбільше. Тим паче, що поточні технічні винаходи будь-кому дозволяють у чат-боті, в симуляційному режимі штучного інтелекту, зав’язати віртуальний діалог, схожий на реальний.

З вершин дня сущого можна прояснити все: втілені та невиконані проєкти, міжособисті взаємини й лідерські перегони, болючі розколи і затемнені будні. Надто — про двоетапну ситуативну співпрацю від жовтня 1939-го до липня 1941-го та від вересня 1944-го до лютого 1945-го зі спеціальними службами невдовзі розгромленої держави. Або ж — про спільні операції з розвідками і контррозвідками чільних донині західних країн.

— Отже, бандерівці — нинішні українські націоналісти? — й собі запитує Давід Гільбер, фаховий знавець минулого, втім, не лише для себе, а так, щоб гуртом розважливо поміркувати. — Очевидно, що для Володимира Путіна бути українським націоналістом означає просто чинити опір армії Російської Федерації. Нині націоналістами є цілий народ, який у своїй переважній більшості дивиться не на минуле, складне, обтяжене ненавистю і надто легке для маніпулювання, а радше на майбутнє, яке, хоч і трагічно непевне, прагне носити кольори такі, як у суверенної України і, можливо, об’єднаної Європи.

Чи не унісон відзначеному ведеться мова в третьому (вересневому) числі 2022 року англомовного наукового квартальника «Центральноєвропейський журнал міжнародних і безпекових студій» (Central European Journal of International and Security Studies), що видається Метропольним університетом у Празі.

Дещо подібний перегук озвучених ідей зустрічаємо щонайменше в статті «У пошуках Степана Бандери: Міф українського націоналізму і російська “спеціальна операція”». Її авторка — з походження українка Марина Шевцова, постдокторантка й запрошена професорка кафедри соціології Люблянського університету (Словенія).

Як небезпідставно зазначено, проведення паралелі між націоналістичною Україною та нацистською Німеччиною є центральним у сучасній державній політиці пам’яті Москви для виправдання військових дій у сусідній країні за принципом «старі негідники в обладунках нових псевдогероїв». Не дивно, що до 2014-го в Україні навколо складових іміджу Бандери й українського націоналізму стиналися переважно в наукових дебатах і лише в деяких публічних дискусіях.

Одначе проєвропейська Революція гідності потужно винесла в медійний простір оновлений міфологічний арсенал, натхненний мобілізаційним потенціалом постаті Степана Бандери. Це багато важило найперше для правих радикалів, які неперевершено зіграли пасіонарну роль серед сукупно мільйонів учасників протестів у столиці Києві та в решті великих міст, послуговуючись націоналістичною символікою.

За іронією долі, доречно нагадала дослідниця, саме у відповідь на образливу кремлівську пропаганду багато протестувальників, які доти аж ніяк не визначали себе націоналістами, почали називатися бандерівцями. Для більшості українців повторне присвоєння цього ніби принизливого терміна, який істерично використовували невибагливі в риториці російські медіа, стало оперативною відповіддю на спроби Кремля представити мирні протести в Україні проти проросійської диктатури як недемократичні та очолювані невеликою групою новітніх фашистів.

«З європейським вибором України на тлі російської військової агресії Степан Бандера перестав бути просто історичною постаттю для широких верств населення України та Росії, — зазначила науковиця зі західноєвропейською пропискою Марина Шевцова, яка рідними вказала обидві мови — українську й російську. — Для українців він став символом спротиву, визначення України через усе, чим не є Росія, незалежності та свободи — що, можливо, має мало спільного з реальною історичною постаттю Степана Бандери. Для Кремля, навпаки, образ Бандери й «бандерівців», міфологічних українських націоналістів, які прагнуть вбити російськомовне населення, допоміг створити наратив про нацифікацію України і заклик до визволення “братнього народу”».

Уточнюється вельми резонно, що криваве й ганебне російське вторгнення 2022 року надало Україні імпульс для прискореного руху до ширшого міжнародного визнання й безумовної підтримки, залишаючи свою в’язку й тягучу постколоніальність далеко позаду. Оскільки сучасна російсько-українська війна донині в гострій гарячій фазі, то невідомим залишається час її завершення. Одначе всі громадяни України покладають колосальні сподівання на повоєнну економічну відбудову й докорінне політичне оновлення своєї держави в незворотному фарватері повноцінної демократії в найкращих західних традиціях.

— Залишається також побачити, чи виправдає західний світ ці надії та очікування, і чи побачимо ми найближчими роками більш демократичну Європу з розширеним Європейським Союзом, — з обережним оптимізмом підводить до висновку авторка, окреслюючи «українську мрію», породжену воєнними випробуваннями.

У проблематику, що розглядається, двояку лепту вніс Кай Штруве — приват-доцент інституту історії Гале-Вітенберзького університету Мартіна Лютера, що в землі Саксонія-Ангальт Федеративної Республіки Німеччина. Коротша популярна версія його міркувань з’явилася під викличною назвою «Фашист чи герой?» в улюбленому широкими колами читачів щоденника «Південнонімецька газета» (Süddeutsche Zeitung) 3 червня 2022 року.

Відтак належно оформлена й аргументована наукова стаття «Степан Бандера: історія, пам’ять і пропаганда» 22 червня 2022 року побачила світ в академічному журналі «Україна–Аналіз» (Ukraine–Analysen), що видається Дослідницьким центром з питань Східної Європи при Університеті Бремена й Німецькою асоціацією східноєвропейських досліджень сімнадцятьма випусками на рік.

— Жодна особа в українській історії не має таких суперечливих образів, як Степан Бандера, — аж до оскомини в традиційному ключі завважив сучасний німецький історик Кай Штруве. — Для деяких він є втіленням колабораціонізму України з німцями під час Другої світової війни та участі українців у Голокості. «Бандерівці», прихильники Бандери, перебувають у центрі російського пропагандистського звинувачення в тому, що Україною керують «нацисти» і її необхідно «денацифікувати». Для інших, особливо в Україні, він є символом героїчної української боротьби за незалежність. Історична реальність набагато складніша. Бандера став своєрідним мучеником у боротьбі з радянським гнітом в Україні. Однак водночас він був суперечливою постаттю української еміграції.

Безперечно, складно з тими судженнями не погодитися. Як і спростувати те, що Організація українських націоналістів, безсумнівно, належала до умовної когорти агресивних радикальних політичних об’єднань, які діяли в 1930-х у більшості європейських країн. Не заперечиш і те, що тимчасова співпраця українських націоналістів із національно-соціалістичною Німеччиною не базувалася на ідеологічній близькості, а передусім на геополітичних розрахунках і прогностичних сподіваннях відновити Українську Державу з німецькою допомогою на самому початку. Далі корабель рушав у самостійне плавання.

Серед сучасної німецької громадськості, за спостереженням історика Кая Штруве з університету Мартіна Лютера, є два непорозуміння щодо сприйняття Степана Бандери й пам’яті про нього в Україні. З одного боку, побутує фальшива інтерпретація стосунків бандерівської революційної ОУН із німцями під час Другої світової війни, що в певному аспекті опирається на заяложену фальсифікацію. Це відлуння радянської пропаганди, що нині отримала друге дихання в Росії.

Адже із зовні ідейної близькості автоматично не випливали спільні політичні цілі. Поки бандерівці добивалися самостійної України, німці одноосібно встановили жорстокий режим на окупованих територіях. Отож Бандера з однодумцями не втілювали колабораціонізм, оскільки їхні віддалені прагматичні стосунки із німцями врешті-решт стали вкрай ворожими.

Отакими принциповими нюансами пояснюється, чому сприйняття подієвої круговерті двадцятого століття, зокрема з масовими злочинами в Східній Європі й особливо в Україні є складнішим за німецьке чи західноєвропейське.

Постійні викриття й зужитковані звинувачення в «українському фашизмі» безвідмовно служили імперським претензіям Росії на великодержавне панування в Україні від часу Помаранчевої революції на зламі 2004–2005 років. Відстоюючи право на власну історію та незалежність, пересічні українці залишали поза увагою академічні баталії з доказами про світлі та непривабливі сторінки визвольних змагань. Тож відкритим є реальне усвідомлення того, чи ідеологія та практика Степана Бандери й тогочасних українських борців можуть слугувати взірцями для всієї нації, котра зорієнтована на демократію та верховенство права.

— Фактично російська війна проти України більш ніж чітко показала, що небезпека нового фашизму виникає не через некритичне поклоніння в Україні Степанові Бандері та Організації українських націоналістів, а через відсутність критичного ставлення до російського і радянського імперського правління та масових радянських злочинів у самій Росії, — цілком справедливо й гранично зрозуміло висловив Кай Штруве не лише власну думку, а й упевненість усіх об’єктивних сучасників.

У тому контексті, дивлячись на рашистські потуги Кремля та його незмінного протягом чверті століття підсліпуватого поводиря, спливають на гадку примітні рядки з роману «Маруся Чурай» Ліни Костенко:

І летять вони, мідяки й срібняки, в бездонну пропагандистську прірву з лунким, але порожнім ефектом. Від надуманої «денацифікації» до справжньої дерашизації таки пройти доведеться тернисту путь.

— Хто саме створив Степана Бандеру тим, ким його знають і впізнають у світі? — часто-густо запитують шанувальники минулого, переглядаючи чималенькі добірки оприлюднених документів і матеріалів у ходових форматах — писемному чи аудіовізуальному.

Найкоротша відповідь начебто на поверхні — національне пригнічення. Це супровідний відбиток задовгої доби бездержавності та прямий наслідок утрати власної держави. На конкретному часовому відтинку співавторами прижиттєвої та посмертної слави Степана Бандери безпосередньо виступили три суб’єкти світової політики, що розглядали українську націю всього-на-всього дармовим безликим людським ресурсом для далекосяжного втілення своїх егоїстичних амбіцій. Нервовим вузлом їхніх соціальних експериментів служили західні українські землі не в останню чергу.

Найперше хрещеною матір’ю Степана Бандери цілеспрямовано стала Друга Річ Посполита зі специфічними полонізаційними ідеями та асиміляційними інструментами стосовно Східної Малопольщі та східних кресів загалом. Далі в хрещені батьки настирно напросився Третій Райх, який перекреслив найблагіші соборницькі сподівання брутальним розчленуванням України на міжрегіональному та міждержавному рівнях. Нарешті його ґрунтовним вчителем-екзаменатором був Радянський Союз.

Усі названі держави в управлінні українським населенням вдавалися до системного насилля, що симетрично породжувало протидію та підживлювало віками сформований культ народних месників. Про них побутують величезні фольклорні пласти. У краях найвідомішого опришка Олекси Довбуша (1700–1745) найдовше трималася Українська повстанська армія.

Український націоналізм не виник у пустелі, а тим паче сам по собі. І не з ласки пророка-екзорциста Мойсея, котрий виводив безвольних із порівняно ситого полону, виганяв духів упокорення й винищував рабську психологію.

Степан Бандера народився вільним і виростав серед вільнодумів. Не він творець чи й співзасновник Української військової організації та Організації українських націоналістів, уже регіональним керівником якої прославився на весь світ. На ієрархічний ескалатор він ступив із найнижчої сходинки. Його пасіонарна особистість своєчасно наклалася на матрицю, безпомильно запрограмовану на гарантований успіх якщо не відразу у своєму часі, то в наступних поколіннях однозначно.

— Як? — бувши уважними, зловите немовби за рукав.

— Символом звитяги, — відкажемо тим, що першим спаде на гадку.

Роль особи в історії виняткова. Абстракції важливі, але вони не співмірні магнетичній притягальній силі чимось таки дивовижної людини, яка пересічному гурту явила свою непересічність. Загалом українські націоналісти підготували й провели тисячі агітаційно-пропагандистських і сотні бойових акцій. І до появи у своїх лавах Степана Бандери, і без нього, і з його участю.

Загальновідомо, що впродовж 1929–1934 років арештовано понад тисячу членів Організації українських націоналістів. З них четверо засуджено до страти, шістнадцять — на довічне ув’язнення, а решту — на загальний строк у дві тисячі років ув’язнення. Та найбільших почестей за подвижництво удостоєно саме його, Бандеру.

Не все виходило, як належить. Організація українських націоналістів, діяльним функціонером високого рангу якої він запам’ятався, буквально кишіла провокаторами. І не тільки.

— Прокляттям Організації українських націоналістів було вже тоді, як і тепер, боротьба за керівні пости, за впливи, за людей, — відзначив у 1954-му Лев Ребет.

Лише крихітну дещицю з тої захопливої та трагічної теми можна побачити, наприклад, у тритомнику «Cтепaн Бандерa y дoкументах рaдянськиx opгaнів державної безпеки (1939–1959)» 2009 року видання. Він особисто не був унікальним конспіратором. Інакше б щасливо уникав арештів, викриттів, засуджень. І не загинув би, як сталося.

Утім, тюремний термін здавен слугував яскравим привабним маркером так само й політичних заслуг в очах вибагливої зацікавленої спільноти. Природним чином досвід ув’язнення й принагідних поневірянь бачився неодмінною умовою висхідного руху таємною службовою драбиною.

Як мовилося, польська поліція планово арештувала Степана Бандеру на світанку 14 червня 1934 року в студентському гуртожитку в середмісті Львова. Це лише за збігом випадкових обставин трапилося за день до продуманого вбивства міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького у Варшаві, що сколихнуло світову суспільну думку. Між Львовом і Варшавою чотири сотні кілометрів. Зовні ніщо не віщувало бурі.

Вжиті превентивні заходи потім обґрунтували здобутими писемними доказами начебто з надсекретного «архіву Сеника». Мовляв, чехословацькі правоохоронці роком раніше в Празі на службовій квартирі Омеляна Сеника, члена Проводу українських націоналістів, виявили дві з половиною тисячі одиниць компрометувальних матеріалів.

З цим умовним архівом пов’язані заплутані детективні пригоди аж до його начебто таємничого зникнення шляхом спалення у Варшаві у вересні 1939-го, на початку Другої світової. Зручний спосіб приховати і кота в мішку, і те, що насправді в ньому містилося. Коли, звісно, було щось невіртуальне.

Відтоді дискутанти розділилися на два табори. Одні, зосібна Степан Бандера, непохитно вірили в існування захопленого ворогом «архіву Сеника», зокрема через нагальну потребу в самовиправданні допущених помилок, зламу і втрати елементарної пильності на виснажливих допитах. Інші, критичніше налаштовані, не менш резонно спростовували необачну легковірність, говорили про хитрощі й капкани польських слідчих і прокурорів.

А те, що за тим архівом наглядали члени Проводу українських націоналістів Ярослав Барановський та Омелян Сеник, потім зіграло невдячну роль. Степан Бандера після несподіваного виходу з польської в’язниці послідовно винуватив їх у зраді. Завершилося все трагідраматичним за наслідками розламом ОУН надвоє.

Щоправда, розкол зумовлений здебільшого боротьбою за лідерство після загибелі Євгена Коновальця, котрий, до речі, найважливіші документи зберігав не в Празі, а в Женеві та Римі. Образно кажучи, сам він зовсім не купився на розповіді про катастрофічну роль «архіву Сеника», на який нарочито посилалися прокурори на Варшавському судовому процесі. Навіть міністр закордонних справ Чехословацької Республіки Едвард Бенеш вимушений був спростувати причетність його держави до витоку таких документів.

У підсумку подія, довкола якої зламано стільки списів, стала не банальною випадковістю, а першопричиною, щасливим квитком у довічне турне лабіринтами людської пам’яті, перепусткою на сторінки світової історії. Саме «архів Сеника», або ж конфісковані папери, які непретензійно вмістилися у дві ручні валізи, принесли Степанові Бандері нечувану популярність.

Ота добірка, на диво, вціліла й зберігається у львівському архіві, хоч і з обмеженим доступом.

— Без «архіву Сеника», чи він гучно заявив би про себе на двох судах проти українських націоналістів у Варшаві (18 листопада 1935 — 13 січня 1936) та у Львові (25 травня — 26 червня 1936)? — слушно запитують інколи, розуміючи, що в історії нема умовного способу.

Як організатора атентату на міністра Пєрацького, двадцятисемилітнього Бандеру чекала смертна кара, яку замінили довічним ув’язненням. У Львові за державну зраду та співучасть в інших убивствах йому присудили ще один довічний строк.

Процес в окружному суді на вулиці Медовій у Варшаві відбувся на очах дипломатів і кореспондентів світової преси. Молодих і незламних підсудних уславлено мучениками за національну ідею. Найбільше вразила поведінка Степана Бандери, який вважав себе українським громадянином, а не Польщі, не визнав польських законів, відмовився говорити польською та спілкувався українською. Так само вчинила більшість підсудних. Вони запровадили нову традицію, коли віталися: «Слава Україні!», а вироки зустріли вигуком: «Хай живе Україна!».

У львівському суді Степан Бандера пояснив, чому наказав провести бойові акції, в яких загинули четверо осіб. Він оприлюднив свої наріжні програмні засади на майбутнє. Відзначив принаймні тріаду, в якій вгадуються творчо переосмислені та вистраждані основи. Насамперед заперечив зовнішні чинники своєї підпільної діяльності. Позаяк українські націоналісти в його трактуванні просто не можуть орієнтуватися на будь-які треті сторони, а лише використовувати їх. Адже національні інтереси понад усе.

Відтак протирадянські терористичні акції він обґрунтував тим, що комунізм або більшовизм — світоглядно протилежний націоналізму. Однойменний більшовицький режим планомірно винищував українців масовими розстрілами, штучним голодом і постійними депортаціями у віддалені місцевості Сибіру й Крайньої Півночі. Отже, Москва — й одвічний ворог-мутант, і стратегічна перешкода для найближчого відновлення України як держави.

Окремо Бандера з емоційними сентиментами підкреслив, що його Організація українських націоналістів дуже високо цінувала життя своїх членів. Та заради втілення величної ідеї відновлення незалежності України їхні тисячні лави готові до самопожертви. Через те виразно ними окреслений доти культ полеглих героїв щоразу набував усе злободеннішого звучання.

У своїх тюремних університетах Степан Бандера, попри безпросвітність довічного терміну, не схибив, не спасував і не деградував. Навпаки, дужче загартовувався й вирізнявся відчайдушною непокірною вдачею. Недарма його часто утримували в одиничній камері, закутим у кайдани. А коли, згідно з переказами, розковували руки під час споживання їжі, то Бандера встигав писати на дні тарілки записки друзям. Саме з тюремних камер його образ поволі перекочував у фольклор, у народнопісенну традицію, котра не обирає собі когось до вподоби навмання. Як у коляді «Бог народився»:

Не тільки він прицільно бив у ворожі мішені, але сам був найжаданішою ціллю, принаймні радянською, з півтора десятка літ. Не тільки в Галузевому державному архіві Служби зовнішньої розвідки України зберігаються документи, невідомі та малознані серед широкого загалу. Ідеться про підготовку радянськими спеціальними службами численних операцій з убивства знакового лідера українських націоналістів. Це плани, довідки, схеми тощо. Вони документально засвідчують і містку персональну історію замахів на Степана Бандеру, й оприявнюють злочинні механізми, спрямовані на фізичне знищення помітних українських діячів на царині національного відродження та визвольного руху.

Перші такі документи датовані листопадом 1944-го, ще коли за тридцятип’ятилітнім Степаном Бандерою в Берліні пильно наглядало гестапо після його звільнення з концентраційного табору Заксенгаузен. А от окрему справу-формуляр на Степана Бандери співробітники радянської державної безпеки завели ще 10 лютого 1941 року, як не дивно, в першу річницю від дня появи Революційного проводу Організації українських націоналістів.

Офіційній Москві знадобилося чимало зусиль і багато часу, щоб врешті вистежити й підступно вбити свого непоступливого противника.

— Чи не парадоксально, що виконавця вбивства прапороносця українського націоналізму в Кремлі відзначили орденом Червоного прапора? — не в одній голові запитально зринає помічена деталь.

Не беремося докидати свої п’ять копійок у скарбничку припущень, збігів і метафор. Скажемо лишень очевидне, що Степанові Бандері, чиє прізвище в перекладі з кількох чужих мов означає знамено, направду судилася незнищенна слава. Навіть для тих, хто непоступно з азартом Баби-яги доводить протилежне, горить вона вічним вогнем.

У світі історична постать, про яку мовимо, вельми впізнавана. Протягом останніх двох десятиліть у столиці України відбуваються урочисті новорічні вечірні маніфестації зі смолоскипами в день офіційного народження Степана Бандери 1 січня. Міська влада вивішує на Хрещатику банери з його портретами. Щорічна смолоскипова хода неодмінно супроводжується пробандерівськими гаслами. Найуживаніше:

— Бандера прийде — порядок наведе!

Географія пропам’ятних маршів неухильно розширюється: від першої ходи у Києві 2007-го до шести десятків схожих акцій у двадцяти областях у 2022-му.

Одна з магістралей Києва — проспект Степана Бандери (до липня 2016-го — Московський) — через Північний міст символічно поєднала правий берег Дніпра з лівим, який починається проспектом Романа Шухевича (до червня 2017-го — генерала Ватутіна).

Загалом у понад ста містах сучасної України більш ніж пів тисячі вулиць, проспектів, провулків названі на честь його імені. У середмісті Львова одна з найбільших — вулиця Степана Бандери ще від квітня 1992-го. Офіційна поштова адреса Національного університету «Львівська політехніка», де нині навчається близько тридцяти чотирьох тисяч студентів, — саме вулиця Степана Бандери, дванадцять. Символічне число.

Певний час таку вулицю фіксували географічні карти в місті Грозний (Російська Федерація). Дотепер вони є в американських мегаполісах Лос-Анджелес (штат Каліфорнія) і Гюстон (Техас).

Його феномен вабить кіно- і телеманів. Засвідчують це й добротні телевізійні програми, як-от: «Хто такий Степан Бандера», «Страсті за Бандерою» або «Степан Бандера: провідник нації чи агент спецслужб?». Стрічка «Атентат. Осіннє вбивство в Мюнхені» 1995 року — драма режисера Олеся Янчука, знята за участі Національної кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка. У ній натуралістично відбито період від 1947-го, коли підрозділи УПА проривалися в Західну Німеччину, аж до загибелі Бандери.

Пам’ять про Степана Бандеру невтримно увічнюється. Станом на 2022 рік в Україні підрахували, що Степанові Бандері встановлено сорок три пам’ятники. Спорудили їх у містах і селах переважно п’яти західних областей — Івано-Франківської, Львівської, Рівненської, Тернопільської, Хмельницької. З них два створені коштом приватних осіб, решта — місцевою владою.

У Старому Угринові 15 жовтня 1990 року на родинному обійсті постав перший в Україні пам’ятник Степанові Бандері. За два з половиною місяці, вночі 30 грудня, його підірвали замасковані радянські військові. 30 червня 1991-го відкрили новий монумент, що за десять днів так само вночі знищили невідомі (радянські) диверсанти. Третій пам’ятник, із бронзи, стоїть донині від серпня 1992-го.

У світі є шість музеїв Степана Бандери, в яких побували сотні тисяч відвідувачів. П’ять із них відчинили свої двері в Україні — у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській областях, один — у Лондоні.

Музей визвольної боротьби імені Степана Бандери у Великій Британії започаткований 1962 року в місті Ноттінгем, а 1976-го переміщений до Лондона. Тут на тихій фешенебельній вулиці Ліверпульська дорога (Liverpool Road), під числом двісті, майже в центрі світового мегаполіса, зберігаються численні експонати в трьох кімнатах. Зібрано й особисті речі, зокрема одяг і робочий стіл.

Музей-садиба Степана Бандери у селі Воля-Задеревацька, де був священником його батько Андрій Бандери, постав у жовтні 1990-го. Збережено будинок, де в 1933–1937 роках із доньками жив парох і куди його знаменитий син часто навідувався зі Львова. У музеї п’ять експозиційних кімнат. В’їжджаючи до Волі-Задеревацької, туристи бачать одразу навпроти музею-садиби красиву сучасну школу. Стоїть вона на місці, де в 1930-х на заклик молодого Степана Бандери тутешні мешканці звели власними силами першу в селі школу.

Найбільший серед цих установ — Історико-меморіальний музей в селі Старий Угринів — започаткований 1991-го в хаті-плебанії Бандер. Відновлено інтер’єр кімнат і наповнено оригінальними речами, що були власністю сім’ї. Крім того, поряд спеціально звели в 1998–2000 роках будівлю з чотирма тематичними експозиційними залами. Одночасно це філіал Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби імені Степана Бандери.

Музей Степана Бандери в місті Дубляни відкрито 1999-го у двох залах головного корпусу нині Львівського національного університету природних ресурсів. У ньому представлено понад півтори тисячі одиниць збереження. Експозиційний акцент зроблено на навчанні Степана Бандери на агронома саме в Дублянах.

На початку 2009-го в Народному музеї села Ягільниця Тернопільської області започатковано експозиційну кімнату Степана Бандери. Тут 1919-го з рідними проживав Степан Бандера, а навчався у місцевій школі. На той час його батько служив капеланом в Українській галицькій армії.

Музей-садиба роду Бандер у місті Стрий відкрито 1 січня 2010 року як підрозділ Стрийського краєзнавчого музею «Верховина». Він розмістився в будинку баби й діда Степана Бандери. Тут він проживав, коли навчався в гімназії. У чотирьох музейних залах, привертають увагу, зокрема, родовідні дерева, світлини, ікони й меблі, котрі належали членам великого сімейства.

Постать Степана Бандери належить до найрезонансніших, представлена в електронних виданнях, відкритих енциклопедіях, тематичних сайтах, соціальних мережах.

Суттєвим подразником інформаційного простору у жовтні 2021-му став флешмоб «Батько наш — Бандера», започаткований львівськими школярками напередодні Дня захисників і захисниць України. Аматорський запис натхненного виконання одинадцятикласницями цієї пісні на медійних порталах TikTok («Коротке відео») і YouTube (на жаргоні — «Телевізор») відразу набрав мільйони переглядів. І так само швидко досяг рекордних показників симпатій в інших соціальних мережах — Facebook («Книжка осіб»), Twitter («Щебетун») й Instagram («Моментальна телеграма»).

Ініціативу юних співвітчизниць підхопили учні та студенти, співаки й громадські активісти, повсюдно співаючи:

Примітно, що один з офіційних шрифтів України авторства дизайнера Андрія Шевченка 2014 року названо Bandera Pro. Його адаптували до оформлення законів України та решти актів Верховної Ради, а міністерство закордонних справ узяло для свого логотипа й комунікаційних матеріалів. Запозичили шрифт також чимало центральних органів державної влади й різноманітних установ.

А топонімічною родзинкою від липня 2012-го слугує гора Степана Бандери, що в Центральному Кавказі поблизу грузинського селища Степанцмінда. Її абсолютна висота — чотири тисячі двісті сімдесят два метри над рівнем моря. Це символічний дарунок українських альпіністів, які підкорили доти безіменну вершину-льодовик.