Тато в декреті

Тати бувають рiзнi

Перш за все очевидне: тато в декреті й хороший тато — далеко не тотожні поняття. Можна піти в декрет і тиранити дітей. А можна цілими днями працювати, але при цьому бути чудовим батьком.

Хто, як і скільки доглядає за дітьми — питання не стільки стосунків між батьками й дітьми, скільки взаємин між дорослими партнерами. Маленькі діти сприймають свою сім’ю як даність, без рефлексії. «Отже, так улаштований світ? Окей». Дорослі теж, правда, трапляються без рефлексії. Але бувають і такі, що замислюються.

Можливо, декому здається, що в «Таті в декреті» надто мало про дітей і надто багато про дорослий світ. Для мене самого ця книжка — не мімімі й не «роман виховання» про татуся, а передусім захоплення жінками. Людьми, які проходять через усе те саме, але яких ніхто не розпитує про їхній досвід.

Схоже почувається і Євген Лакінський, який теж сидів у декреті: «У мене постійне враження, що скільки б я не робив для дітей і по дому — цього все одно замало. І все одно дружина робить утричі більше».

Що ж до стосунків із дітьми, то можна сидіти в декретах півжиття, а вони тебе потім зненавидять. Іноді несправедливо. А можна ніколи про дітей не дбати, а вони виростуть і вважатимуть своїх батьків ідеальними. Теж іноді несправедливо. Часом це навіть залежить від абсолютної випадковості.

З одним моїм другом, коли той був немовлям, батько, схоже, не сидів, бо тепер гадки не має, що робити з маленьким онуком. Зате друг розчулено розповідає, як з усього дитинства найбільше вдячний татові за один невеличкий епізод. Випав свіжий пухкий сніг, і батько взяв сина покататися разом на лижах. Можливо, уся пригода тривала хвилин п’ятнадцять, — але саме вона запам’яталась як щастя. І хоча мій уже дорослий друг вивчав психоаналіз, працював психіатром і готувався стати психотерапевтом-аналітиком, він каже: «От фіг його знає, чому саме це».

Мій батько, у якого чотири сини, з немовлятами сидів і сидить. Трохи так по-стереотипно-чоловічому: то син у нього вхопиться рукою за паяльник, то одинадцятимісячному онукові «для розвитку дрібної моторики» дасть три маленькі гвинтики з гострими кінчиками — а ти потім силоміць розтискай дитині щелепи, бо гвинтики миттєво опинилися в роті. Це в мого старшого гумор був такий. «Боже, як страшно», — каже потім дідусь. А ручки-то трусяться. Коли все закінчується добре — це скоріш зворушливо. Критикувати тут нічого. Та й кому критикувати? Мені, тому самому інтелектуалу, який посадив своїх дітей у два відра, узяв по одному в кожну руку й уявив себе каруселлю — а молодший син на першому ж колі вивернувся на землю й до крові розквасив носа? Зрештою, інциденти з розбитими головами чи кульками пінопласту в носі трапляються й у мам. Нікуди від цього не дінешся.

Утім, своєму батькові найбільше в житті я вдячний не за паяльник і не за те, скільки саме він сидів зі мною маленьким, а за неоднозначний момент, який сам батько, імовірно, забув.

Мені тоді було років п’ять, і у дворі хлопчик, удвічі за мене більший, відшмагав мене по ногах кропивою. Я піднявся додому в істериці та в соплях. Задихаючись, пояснив, що сталося. Тато побачив пухирі на моїх литках. «Ох, він малий засранець!» — тато психанув, ухопив мене за руку й потягнув униз сходами, у двір. «Котрий?» Я показав. Тато схопив чужу дитину за лікоть, підвів до заростів кропиви, нарвав віника й на моїх очах відшмагав мого кривдника по ногах, так само, нижче від шортів.

Не знаю, чи мало місце продовження у вигляді розборок із батьками того хлопчика. Не впевнений, наскільки урок відповідав нормам педагогіки. Проте досі найбільше в житті вдячний татові саме за цей учинок.

І тут постають сумніви в собі: якщо подібне станеться з моєю дитиною — чи вчиню я так само? Раптом замість діяти я почну мимрити й рефлексувати, що можна, чого ні — а син подумає, що я не здатен його захистити? Чи, може, в якійсь дорослій критичній ситуації поведуся негідно, і дитина стане мене зневажати? І з її точки зору я, зрештою, виявлюсь поганим батьком?

Так, нині молодший син називає мене «мама» і, коли не в гуморі, якщо я виходжу, плаче, навіть лишаючись із Оксаною. Старший теж поки що дуже прив’язаний до мене. Коли ми відвезли його до бабусі на Великдень, щодня вдавав, що дзвонить мені зі свого іграшкового телефону, а вночі уві сні розмовляв зі мною і сміявся. Під час розповіді про це я млів. Однак я майже впевнений, що, ставши підлітками, хлопці знайдуть за що мене ненавидіти. От хоч би за цю книжку. Попри те що я, ніби за якоюсь шаманістською традицією, уникаю називати їхні імена, та й загалом наче намагаюсь витримувати межі приватності.

Словом, хто хороший батько, а хто ні — те ще питання. Якщо в нас менше чоловіків ходять у декрети, ніж на Заході, — чи означає це, що в нас менше чудових тат? Чи, може, це просто показує, що наші традиції консервативніші, а головне, що в нашій країні для рівноправності партнерів на практиці не створено відповідних соціальних інститутів? Формальності не враховуються.

Кілька місяців ми з Оксаною жили в Західній Європі, і мені здавалося, що там чоловіки з дітьми проводять більше часу, ніж у нас, — але моїх спостережень замало, на цю тему краще читати соціологічні дослідження. Утім, на Заході батько в декреті принаймні не сприймається як дивовижний експонат. Коли вийшла чергова стаття про українських декретних тат, де було наведено завжди свіжі приклади фотожурналіста Макса Левіна та журналіста Артема Чапая, бо журналістам легше знайти героїв для матеріалу серед колег, — мій друг-емігрант іронізував: «І я в декреті сидів — але слави не зажив!»

У нас із Оксаною є дві знайомі. Обидві — професійні соціологи. Обидві — з маленькими дітьми. Обидві значну частину життя провели за кордоном, мають друзів із різних країн. І от ці дві людини стверджують діаметрально протилежні речі.

У однієї чоловік сидів у декреті два роки, причому «повноцінніше» за мене, поки дружина була на «постдоку» (це коли ти вже доктор наук, а тобі все мало). Ця жінка-соціолог каже, що її чоловік — виняток і що незалежно від країни, незалежно від роботи, незалежно від того, хто заробляє більше, за її спостереженнями, зрештою, з різних причин завжди виходило, що в декрет ішли жінки.

Інша наша подруга-соціолог стверджує, що, за її спостереженнями в різних країнах, більшість тат серед її освічених знайомих проводять із дітьми стільки ж часу, скільки й мами. Або й більше.

Імовірно, істина посередині.

Ця, друга, жінка-соціолог, правда, каже радше не про декрет, а про можливість поділити обов’язки навпіл: обоє працюють, обоє доглядають за дітьми. Можливість справедливо розділити час і зусилля, з нашого досвіду, — варіант ідеальний. У нас із Оксаною в певний період (коли жоден не ходив до офісу і я не їздив на репортажі) так і виходило. Коли обоє з дітьми порівну — ні в кого особливо не зносить дах.

Але треба розуміти, що не всі працюють на роботах, де таке можливо. Суспільство — не винятково інтелігенція чи креативний, прости господи, клас. Коли мама працює диспетчером у метро, а тато далекобійником, або коли мама продавчиня, а тато будівельник, або й просто людям доводиться щодня від дзвінка до дзвінка відсидіти в офісі — то бути з дітьми «порівну кожному» складніше. Зрештою, доводиться вибирати, кому йти в декрет, і вибір практично завжди відомий заздалегідь: вибору жінці не залишається.

Коли я працював репортером під час війни, мене зі зрозумілих причин особливо цікавили чоловіки з маленькими дітьми, які пішли служити добровольцями. Цікавили не в політичному, а в побутовому аспекті. Я питав — не для публікації, а щоб самому зрозуміти.

У всіх випадках, коли я наважувався розпитати про побутові дрібниці, секрет виявлявся напрочуд простим: із від’їздом тата в побуті практично нічого не мінялося. Треба тільки залишити необхідні фінанси (в усіх випадках хата своя і трохи грошей є).

Один просто вважав, що основна функція батька в родині — уособлювати Мораль, Честь, Гідність, Порядок. Така собі фройдо-вікторіанська модель. Дрібницями на кшталт щоденного догляду за дітьми займається винятково жінка.

В іншому разі, ще задовго до війни, з рідного міста «виписали на ПМЖ» бабусю, і вихованням дітей займалася вона — за посильної допомоги матері, яка працювала. Тато вдома був наїздами.

Про третій випадок скажу таке. Мене вразили дві речі. Перша: життєва снага жінки, яка через кілька тижнів по тому, як народила молодшу дитину, знову працювала в офісі, постійно бігаючи додому підгодувати немовля. Друга: тато двох дітей, який не знає — узагалі не знає, навіть теоретично, — як поміняти підгузок. Зате, слід додати заради справедливості, багато часу проводить зі старшою дитиною.

Тати бувають різні. Як і способи бути хорошим татом. Хорошим партнером. Є різні способи розподілити обов’язки щодо маленьких дітей, щоб не заексплуатувати жінку до смерті. Хтось після роботи вечорами гуляє з дітьми, а не завалюється з пивом перед телевізором. Хтось бере на себе ніч, якщо дитина п’є з пляшечки. Хтось дає жінці відпочити на вихідних.

А хтось ні.

Оксана помічає речі, яких я б не помітив. Наприклад, сусідка зносить по сходах візок-«танк» із немовлям усередині — а її чоловік у цей час курить на балконі. Оксану аж тіпати почало. Я б не звернув на це уваги, бо ж для мене знести візок сходами не проблема, — але жінки, як правило, фізично трохи слабші. Для контексту: сусід, який оце курить на балконі, — він, як у Євангелії, «не сіє і не жне, ані збирає в засіки». Христос його зна, з чого вони живуть. Жінка в декреті, а чоловік трохи курить, трохи п’є пиво, часом рибалить, на роботу не ходить і, за всіма «параметрами», очевидно, удома не працює. Приємний, до речі, мужик. Добродушний. Але й не заробляє, і з дитиною його не видно. А поки жінка зносить візок із немовлям по сходах, курить. І курить не нервово.

Оксана, ще до нашого знайомства, вихідними ходила до своєї подруги. У тієї дитина була хворобливою й багато плакала. Подруга просила Оксану посидіти з малою, щоб хоч помити голову. Чоловік у будні після роботи й по вихідних відпочивав: вечорами шпилив на компі в іграшки, у суботу й неділю їздив за місто з друзями. За перші два роки тато не погуляв із донькою жодного разу. А, ні! «Неправда, — уточнює Оксана, перечитуючи чернетку. — Погуляв один раз. І потім до кінця історії вічно це згадував». А закінчилась історія років за десять — розлученням. Та й тривала настільки довго лише через фінансову залежність жінки, яка не мала куди податись у чужому місті, до якого переїхала після одруження, і якій не вдалося повноцінно працювати через хворобливість дитини.

Це — крайнощі. Адже он, у сусідньому під’їзді, живе тато, який, схоже, теж у декреті. Принаймні, його з дитиною бачиш частіше за маму. Є кілька тат, які явно намагаються розділити тягар із жінкою. То по черзі гуляють із візочками. То розподіляють дітей з малою різницею у віці: мамі одне, татові інше. То бодай дають жінці час відпочити. Один, бачу, забирає немовля, щоб дружина могла займатися бігом — причому вона вочевидь тренованіша за більшість бігунів-чоловіків у нашому районі. Імовірно, професійна спортсменка.

На вихідних наш «інтелігентський» київський райончик наповнюється татами з візочками, а в пісочниці від тат тісно. Любо глянути.

Багато є способів розподіляти обов’язки.

Є відомий адвокат, яка ганить фемінізм, а, по суті, їхня сім’я живе «чисто за фемінізмом». Чоловік багато чи й більшість часу доглядає за дітьми. Від немовлячого віку. Про них — коротка історія. Адвокат одного разу поїхала до клієнта в тюрму. Якщо точніше, в Лук’янівський СІЗО. Її чоловік залишився з маленькими близнюками. У близнюків саме синхронно різалися кутні зуби, й обоє блювали далі, ніж бачили. Чоловік викликав лікарку. Лікарка переконалася, що все нормально, це не отруєння, а потім:

— Уті-путі, які гарнюні малючки. А де ж їхня мама?

— У тюрмі!

Повторимо основну тезу: є різні способи бути хорошим татом і є різні способи організації партнерства між дорослими. Автор тут не секту свідків декрету намагається створити, а іронічну прозу.

Найменше мені треба, щоб якась людина прочитала цю книжку, а потім її чоловік накинувся на мене з кулаками й гарчанням:

— Ты мне, сука, всю жизнь испортил!