Тато в декреті

Страшне питання

Насправді я й досі не уявляю, як люди відбувають у декретах по три, чотири й більше років.

— Будемо називати речі своїми іменами. Я відсиділа шість років, — каже подруга, яка нещодавно вийшла на роботу. — Невже справді? Жах.

Сам я на момент закінчення цієї книжки пробув у декреті рік і чотири місяці, та й то одна знайома називає мій термін відсидки умовним, бо Оксана значний проміжок часу працювала з дому. Та навіть попри умовний термін, на мене часом накочувала страшна депресія. Сидиш на майданчику, дивишся на мам, і цікаво: про що вони думають? Сонечко, вітерець, тобі приємно, але катаєш маленького на гойдалці й у ритм повторюєш подумки: «Час минає, час минає, час минає…» Причому ти втрачаєш місяці й роки, потенційно придатні для роботи й творчості, саме тоді, коли більш-менш досяг віку розумової зрілості (не впевнений щодо жінок, а в чоловіків цей вік настає доволі пізно — у декого, схоже, ніколи).

Згадуєш комікс, який наче малювали з тебе. Тато тримає на руках немовля:

— Синку, покажи: а де мама? Ось мама, правильно. Молодець! А де тато? Так, ось тато, правильно... А де текст?!

Зайдеш на facebook і бачиш: той написав книжку, той презентував. Той поїхав робити репортажі в іракський Курдистан. Той з’їздив у Нагірний Карабах. А ти згадуєш домогосподарку, сестру прем’єр-міністра та взірцеву маму з мелодрами Love Actually, яка іронізує з себе:

— Мимоволі порівнюєш. Що сьогодні зробив мій брат? Захистив честь країни. А що зробила я? Голову омара з пап’є-маше.

І водночас ти отримуєш від декрету дедалі більше задоволення. Ти звик, а діти ростуть і чимраз складних моментів стає менше, а на приємні звертаєш більше уваги. Наприклад, старший довго вагається, із ким сьогодні спатиме вдень: з Милою Мишкою чи з Мишкою-Щуриком (це різні). Молодший засинає з Тиранозавриком у руці й, засинаючи, грізно гарчить. Поки вони сплять, вариш їсти. Дістаєш із нижньої полиці шафи чисту каструлю — а зсередини на тебе скептично дивляться Диплодок і Трицераптос. Після денного сну й обіду ви всі одягаєтесь на прогулянку, ти лізеш у шафу по свіжу футболку — а на поличці, зненацька, півметровий сміттєвоз.

Спускаєтесь надвір, у тебе вже чудовий настрій. А надворі смішні інциденти тривають. Старший син щойно подивився мультик, який він називає «Магаваскар». Там лев Алекс бігає пляжем і гукає свого друга-зебру:

— Марті! Марті!

Трирічний хлопчик не розуміє, що це ім’я, зате пам’ятає хмари на горизонті в мультфільмі. Тож тепер він стрибає вздовж берега річки, нахиляється вперед і щосили кричить:

— Хмарки! Хмарки!

А потім за дві години два брата-екскаватора з кольоровими лопатами перекопують траншеями половину міського пляжика. Отут уже жодної двоїстості почуттів: однозначна родинна ідилія. Майже як у стандартній рекламі йогурту чи соку.

А коли ви повертаєтеся, старший сам роздягається й роззувається, сам у ванній стає на підставку, пускає воду, витискає рідке мило, самостійно миє руки й витирає їх. Казка! На тебе лишається вже тільки молодший.

Згаданий на початку книжки правий кáпець я самостійно так і не знайшов. Аж через тиждень, коли приїхала, його виявила наш родинний детектив Оксана. На дні коробки з іграшками. Річ от у чому. Коли молодшому виповнилося приблизно півроку, він став на всі чотири й дістав прізвисько Повзуча Ентропія. Ми припинили змушувати старшого прибирати іграшки, бо це несправедливо:

— Життя не має сенсу, Ентропія здолає все.

Майже рік кімната була мінним полем. Лише зрідка, наступивши на щось особливо колюче й болюче, один із дорослих міг психанути й широким жестом усе змести під стіну. Але тепер, коли молодшому півтора, брати вже разом, удвох прибирають іграшки щовечора. Працюють швидко, щоб побільше часу до сну лишилося на мультики. Заодно не розбираючись загрібають, наче бульдозерами, усе, що дорослі необачно залишили в зоні досяжності.

Покращення триває.

Старший наразі переріс етап Психоньки й остаточно з лялі перетворюється на дитину:

— Тату! А дерева ловлять вітер? А хто зробив людів? А чому вогонь угарячáє [обпікає]?

Молодшому залишилося всього лише чотири молочних зуби до повного комплекту. У періоди між прорізуванням зубів це ніжна душа. Він розуміє майже все, що йому кажуть, але розмовляти вчиться повільніше за старшого брата. Таке враження, що просто лінується вимовляти складніші звуки. Себе і брата називає «ляля», обох батьків — «мама». В один із довгих декретних днів, аби згаяти час, я його годую і дресирую, як песика. Показую на нього самого:

— Хто це?

— Ляля.

— Добре, молодець. — Показую на себе: — А це хто?

— Мама.

— Тато!

Він, тріумфально:

— Мама!

Показую виделку:

— Скажи «тато», дам шматок сосиски.

— Т-тят-тя.

— Молодець! На!

Але щойно сосиска закінчується, я знову перетворююсь на маму.

Уже зараз я передчуваю, з якою ностальгією ми з Оксаною будемо згадувати, як вони були «лялями». Хоча попереду стільки нових цікавих періодів!

Я вкладаю обох дітей спати. У Оксани один з нескінченної низки дедлайнів, і вона сидітиме до глибокої ночі. Старший іще боїться засинати сам. Крутиться у своєму ліжку. За ритуалом, я повинен лежати з розплющеними очима, поки він не засне: перебувати на сторожі. Щовечора дослівно той самий діалог:

— Тату!

— Спи.

— А не буде нікого страшного?

— Ні, маленький. Спи. У нашій хатці не буває нікого страшного.

— Добре. А ти не заплющуєш очки?

— Ні. Спи.

— Добре.

Повертається на бік і за тридцять секунд сопе. Мабуть, знову не спав у садочку вдень.

А біля мене молодший. Цей засинатиме довше, бо спить удень. Лежить на боці спиною до мене. Я притримую його рукою за плече, щоб знерухомити шило в дупці. Коли він засне, я перекладу його в дитяче ліжечко, але під ранок він знову приповзе, і нам з Оксаною вже буде ліньки підводитися, щоб перекласти його назад. А поки він вовтузиться, я наближую обличчя, вдихаю його ніжний, іще немовлячий запах і думаю. У думках і почуттях — та сама двоїстість, яку я описував на початку книжки.

Менший, звісно, про це не знає — але з понеділка він також почне ходити в дитсадок. Він мав піти ще місяць тому, але, звісно, саме того дня старший захворів на вітрянку, яка потім перейшла й на молодшого братика. Ну, перехворів — тепер точно піде в садочок (думає наївний тато). Спершу лише на ранкову прогулянку, щоб звик до виховательок і не дуже плакав. Потім на півдня, а там і на цілий. І тоді я знову зможу повноцінно працювати (думає наївний тато, якого роки досвіду так нічого й не навчили). Нарешті зможу писати щодня. Може, навіть вистачатиме часу бігати, і нарешті дотренуюся до півмарафону. У мене стільки планів та ідей!

Але, з іншого боку, я вже так звик сидіти з дітьми! Навчився отримувати від цього таке задоволення! І тепер у мене не буде відмазок перед собою, якщо я із чимось не впораюсь. Досі я рахував кожну вільну чверть години. А що як після виходу з декрету через надмір часу я розслаблюсь і замість робити щось корисне втикатиму у facebook або почну дивитися в Інтернеті серіали? Що як робота після перерви не піде? Що як не приноситиме насолоди, бо я відвик?

Уявляю, наскільки неоднозначно можуть почуватися люди, які звільняються після багаторічних термінів. Я відсидів лише рік із копійками — і то страшнувато: чи є життя після декрету?