Iз народженням сина в моєму житті стало значно менше часу, зате набагато більше романтики.
Доти ми з Оксаною давно вже не пили чай на балконі під звуки грози, дивлячись, як вітер гне тополі, а небом сунуть хмари. Контрастні кольори: темно-зелений і темно-сірий. І контрастні запахи намоклої пилюки та бузку. Сидимо на принесених із кухні стільцях зі спинками, син спить у рюкзачку-переносці на Оксані. Ми щойно втекли з вулиці від зливи й не хочемо його будити. Чай у моїй прозорій чашці золотавий. Більше солодкий, ніж міцний.
І до народження сина я давно вже не прокидався на прогулянки о шостій ранку. Надворі кольори ще бліді, як на акварелі. За відчиненим на провітрювання білим металопластиковим вікном цвірінькають пташки.
Солодко потягуюсь. Видираюся з-під стіни, куди мене затиснули Оксана із сином, і йду вмиватися, поки Оксана востаннє за ніч підгодовує немовля.
— Як він сьогодні? — питаю Оксану.
— Так собі. Класно тобі, що ти так вирубаєшся.
— Нічого, зараз відіспишся.
Малий присмоктався до мами, аж губи завернулися. Ще посмоктує, але вже лежить із посоловілими очима. Повіки потроху змикаються, проте син чинить опір сну.
Коли я вертаюся з ванної, він уже спить.
— Борець боровся, але сон його здолав, — усміхається Оксана. — Що там надворі?
— Я думаю... вдягаємось як людина-жирафа. Покакав?
— Ага.
— Давай перевдягну. Ще трохи підгодуєш, якщо почне бешкетувати.
Але сьогодні син лежить спокійно і під час переміни підгузка, і під час одягання оранжевого комбінезона із жирафою. Ледь прокидається, дивиться скляним поглядом кудись за моє плече. Беру на руки.
— Застібни на спині.
Оксана ледь підводиться на ліжку й застібає з’єднання між лямками рюкзачка-переноски.
— Усе, ми пішли.
— Давайте.
— Курдупльонок-онок-онок, мандрівник уже з пєльонок... — починаю гундосити малому, сповільнивши мелодію пісні «Черепаха-аха».
Ми спускаємося сходами, і його очі, напіврозплющені після перевдягання, знову заплющуються.
Надворі прохолодно і ще нікого немає.
Син теплий у мене на грудях. Я обіймаю лівою рукою його за спинку й долонею відчуваю тепло. Другою беру за ніжки, які звисають праворуч. Обидві ступні в пухнастих оранжевих штанцях уміщаються в моїй долоні, і я ледь відчуваю їхнє тепло крізь два шари одягу. Зосереджуюся на цьому теплі.
Дитина трохи крекче вві сні, але я знаю, що на ходу вона не прокинеться ще години три. Саме до моєї роботи.
— Ну що, курдуплику? Сьогодні за яким маршрутом?
За ці ранки, поки він спав, ми познайомилися з Котом, із Собакою, з Вороною, з Качечкою — а вчора бачили велетенського Слимака. З ріжками — усі десять сантиметрів. За місяць прогулянок із сином я пізнав околиці краще, ніж перед тим за рік.
Уранці я часто зустрічаю мужиків, які гуляють із собаками. З дітьми — ніколи. Один дядько носить на руках таксу, як я сина, тільки без переноски. Він навіть співає псові, як я синові!
З дітьми ж гуляють жінки.
Під час таких прогулянок я часто думаю про те, чому мої улюблені письменники майже не згадують дітей. Оксана, коли була вагітною, читала Толстого. Плювалася, вичитавши, що для якогось із персонажів діти до кількох років — це «м’ясо». У героїв Чехова — часта огида до вагітності й материнства. Наташа у «Трьох сестрах» з її синочком «бобіком» — утілення міщанства, у яке вона дітьми затягує і Прозорова.
Найцікавішим у цьому плані мені видається Хемінгуей. Адже він уміє писати так достовірно! І сам розповідає, як у паризький період, у молодості, намагався писати по одному оповіданню «про все, що знає». Але в той час Хемінгуей мав маленького сина, свого первістка. І дитина до «всього, що знає» письменник, схоже, не належить. Уже потім, у «Святі, що завжди з тобою», містера Бамбі згадано як фоновий елемент декору, який створює затишок і догляд за яким не забирає багато часу. Тицьнув пляшечку — і пішов у кафе писати безсмертні оповідання про кориду та риболовлю. Ага.
Хемінгуей достеменно описує райдужно-фіолетові боки форелі, коли її виймають із води. Але не згадує про буряково-фіолетове обличчя дитини, коли та тужиться й звивається від газиків, проте не кричить, а страждає мовчки. Хем пише про жалість до тритона, якого він насаджує на гачок, і як тритон хапається за гачок ніжками. Але письменник ніби не знає про те, як курдуплить ніжками дитина, коли ти тримаєш її на руці, а другою підгинаєш їй коліна до живота і благаєш: «Пердни, малесенький! Будь ласка, пердни!» І гучноголосе мамине й татове «ура!» — і вільні руки, якщо такі є, злітають угору, коли нарешті чуєш «пзсрррр!», після якого спинка дитини, яка щойно вигиналася місточком, обм’якає, і немовля через хвилину засинає з виразом блаженства на личку, наче не воно щойно було червоне й перекошене.
Хем був не менш плодючий батько, ніж письменник, але діти до пуття з’являються хіба вже в посмертних «Островах в океані». Діти там, бляха, ловлять рибу!
Не кожному, як Хемінгуею, пощастило кілька років прожити в Парижі. Але не тільки Париж — власні діти не меншою мірою можуть виявитися «Святом, яке завжди з тобою».
Чи, може, мачо не повинен займатися дітьми? Бо він працює, це Важливо. Ще мачо рибалить. Полює. Ходить на лижах. А дітьми хай займається жінка. Принаймні поки не перестануть бути «м’ясом». Звісно, мачо й на думку не спадає підмінити жінку, щоб і вона могла зайнятися своєю роботою чи хобі й не почувалася лише сировинним придатком до немовляти.
Щоб чоловік був сам із немовлям, а особливо систематично, — мусить статися щось серйозне.
Наші друзі Даша та Володя, яких ми з Оксаною беремо за взірець у розподілі обов’язків, у цьому плані винятки. Довго жили на ліберальному Заході. Якось Володі довелося їхати з донькою-немовлям у київському метро, і він узяв її в люльку. Був вихідний, тож підземка напівпорожня. Коли Володя з люлькою зайшов у вагон, люди розступилися, утворюючи йому прохід. Мовляв: «Ну, давай! Кажи!» Пасажири відразу припустили, що тато з немовлям почне розповідати їм про трагедію в сім’ї й просити гроші.
Ми із сином учора знов гуляли по Русанівці. Я часто беру каву в одному кіоску, і нарешті продавчиня не витримала:
— Мне кажется, мы с вами уже общались. Я вас помню.
Я усміхнувся:
— Ну я ж у вас щодня купую.
— А-а, это не вы... а то я с одним мужчиной общалась, он тоже вот так каждый день с ребенком, у него жена во время родов...
— Нет-нет! — Я різко видихаю повітря й затримую подих.
— У вас ведь жена не?..
— Тьху-тьху. — Я швидко тріпаю головою, щоб сльози від несподіваної думки не вийшли назовні.
Я уявляю Оксану, яка зараз лежить на правому боці в теплому ліжку, на неї крізь штори трохи просвічує сонце, і вона така гарна, а ми із сином зайдемо і скажемо: «Мамо, дай нам цицю, ми вже прокинулись!» — і я тріпаю головою, і тріпаю головою, і тріпаю головою.
— Ну слава Богу! — каже продавчиня. — У вас всё нормально?
— ...Что вы, что вы! Кхм! — Я голосно прочищаю горло. — Мы просто даем маме поспать!
— А то я уж испугалась... — тараторить продавчиня.
— Кхм! — Мені треба сильно прокашлятись. — Кхм! Кхм!
— Ну слава Богу, слава Богу, что у вас всё хорошо, — вчащає вона.