Тато в декреті

Ода Бабусi

Моя мама стверджує, що в перший рік після народження молодшого онука провела в нас шість місяців. Мама перебільшує, як завжди. Може, не набагато — рази в півтора-два. Але перебільшує. Бо ж Оксанина мама пробула в нас за той рік не менше. У сумі це мало б означати, що самі з двома дітьми ми з Оксаною не були.

Однак той рік пам’ятається саме як ахтунг, який траплявся щоразу, коли ми лишалися без бабусь. І як із приїздом однієї з них ми з Оксаною повторювали одне одному:

— Видихаємо, бобре, видихаємо.

Ще у вступі я висунув офіційну пропозицію відкрити державний Інститут Бабусі. Якщо я повертаюся до цієї теми так пізно, то не тому, що недооцінюю її важливість. Просто так структурував сам себе текст, це по-перше. А по-друге, період найбільш інтенсивної експлуатації наших мам припав усе ж таки не на мою «зміну», а на Оксанин декрет — рік, коли в нас щойно стало двоє дітей.

Нам з Оксаною дуже пощастило. Як у її мами, так і в моєї це перші онуки. У бабусь поки що багато ентузіазму, і вони радо дозволяють експлуатувати себе.

(Сарказм: ON.) На макросуспільному рівні теж особливо сприяє один чинник. Пенсійний вік жінок підвищують — і водночас на більшості підприємств відбуваються скорочення. Моя мама працювала на державному, яке «оптимізували» спеціально для приватизації. Оксанина працювала на давно приватному. Різниця виявилась невелика: враження таке, що насамперед скорочують жінок передпенсійного віку. А на нові роботи таких людей беруть в останню чергу. Як наслідок — ці жінки на декілька років, аж до пенсії, лишаються без постійного прибутку. Підробляють, чим можуть. Але через брак постійної роботи мають час на те, щоб бути експлуатованими молодшим поколінням. (Сарказм: OFF.)

Коли в нас із Оксаною народився перший син, ми собі казали:

— Не будемо залучати бабусь. Принципово!

Умгу, принципово.

Потім ми зрозуміли, що з одним нам просто було надто легко.

Коли старшому, на той час єдиному, виповнилося місяців п’ять, ми приїхали в гості до Оксаниних батьків. Тримаючись за руки, вийшли на годинку погуляти. Ну добре, добре, чесно скажу: на секонд-хенд пішли побабратися. Ідемо:

— Щось не так... що ж не так, чорт, що ж не так? А! Нікого не несемо в переносці!

— Точно... а я думаю: незвичні відчуття.

Ще б пак! Уперше за майже півроку!

А потім ми поїхали за кордон, і там бабусі-дідусі виявилися поза зоною досяжності.

Зате коли народився молодший і водночас у старшого-колись-чемного зірвало клямку від «кризи третього року» вперемішку з ревнощами — нашу принциповість як вітром звіяло:

— Алло! Ма, привіт! Як там ваші справи? Ма... Е-е-е... Може, приїдеш ненадовго?

«Ненадовго» ставало двотижневими, тритижневими змінами. Ось типовий наш із Оксаною хитрий план:

— Окей, отже, так. Зараз моя мама, потім протягнемо трохи самі, потім твоя мама. А там якраз Різдво, поїдемо до моєї на тиждень. Потім трохи самі. Ні, давай краще зразу твоя?

Тут же ж іще накладається знаменитий закон западла! Очікуєш, що з приїздом бабусі відпочинеш — а саме напередодні старший починає кашляти й у ніч перед її приїздом будить батьків плачем: забитий ніс і температура.

— О... знову приніс із садочка.

Відповідно, в садочок не йде. Приїхала бабуся — зате вдома тепер цілодобово не одне, а двоє дітей. А якщо захворів старший — гарантовано через тиждень захворіє й молодший. Коли в нас був один син, він у перший рік не хворів узагалі, бо йому не було звідки набратися вірусні. Молодший за перший рік життя хворів разів п’ять або шість — за компанію. Добре ще, коли до того ж не захворювали самі піклувальники.

— Ну от... кхе-кхе-кха-КХА-КХА... зараз... апчхи! Думали, ти приїдеш, ма, відпочинемо... секундочку... КХА-КХА-КХА... а тепер сидимо всією компанією в соплях, безсило схиливши голови набік.

Було навіть, що в результаті ми з Оксаною доглядали водночас за старшим, молодшим і бабусею, яку теж підкосило. Телефонує дідусь:

— Що там у вас, лазарет?

Одужали. Поїхала бабуся. Минув тиждень або місяць. Сидимо з Оксаною. Старший у садочку, вдома цілодобово лише молодший. Ми знову втомилися, час кликати підмогу, але:

— Може... може, не будемо поки нікого запрошувати? А то ж малі захворіють!

— Ну шшшшо ттттти... що за забобонність? Я тебе благаю! Ти ж науковець який-не-який!

І купуємо квитки, і має приїхати моя мама, ми готуємося відправляти її на дві години з візком, а самі ці дві години працювати — а за три дні до приїзду бабусі молодший серйозно захворює, і мама-то є, мама допомагає чим може, проте на дві години з візком надвір уже не ходить.

А на повну закон западла спрацював тієї осені, коли старшому було два з половиною роки, а молодшому лише три місяці. Тоді малі, для різноманітності, захворіли в день від’їзду бабусі. Спершу один, а за ним і другий. Того разу йшлося не лише про побутові труднощі, виснаження й недосипання. У мене траплялися моменти паніки: ніч, тримісячна дитина хрипить десь із глибин, температура плюс тридцять дев’ять і не дуже збивається. Їхати в лікарню просто зараз? Викликати «швидку»? Дочекатися дільничного педіатра вранці? У періодизації нашого життя ту довгу й темну, як середньовіччя, осінь я називаю Два Бронхіти.

Звісно, я перебільшую. Оскільки бабусі провели в нас значну частину того року, а діти хворіли в сумі місяць-два — математично можна вивести, що були періоди, коли ми справді могли розслабитись. Але підступна пам’ять зберегла ці періоди гірше, бо ж коли все спокійно — що тут запам’ятовувати?

Зате після того, як Оксана припинила годувати груддю молодшого, почався повний кайф.

У декреті вже був я. Період ахтунгу минув. Обоє дітей перехворіли всіма можливими дитсадківськими штамами, от уже кілька місяців ніхто ані кашляне. Відповідно, бабусі могли більше не приїжджати. Натомість молодшого більше не прив’язувало до мами грудне вигодовування, і тепер Магомет міг прийти до гори. З приводу чергового рамадану (на Галичині так і кажуть: «Від Романа до Йордана — українська рамадана») почався період, який я називаю Розвозка.

Ненька-Батьківщина славиться оцими довгими вихідними кілька разів на рік. Я їх обожнюю. От тільки проблема в тому, що державні дитячі заклади тоді не працюють, а деякі батьки на приватних роботодавців продовжують працювати.

— Розвозимо, — сказав я.

— Баба з дідом із двома ще не впораються, — резонно зауважила Оксана.

— Ха! Ми з тобою щасливчики: у нас є аж два повних комплекти баби з дідом, — не менш резонно парирував я.

Здається, молодшому був рочок із лишком, коли ми зробили це вперше. Тато бере молодшого (як складніший випадок) і везе нічним поїздом до одних баби з дідом. Мама бере старшого й везе до інших.

Виростаючи, діти (принаймні наші) стають дедалі адекватнішими. З ними стає легше. І от одного разу, на наступні Новий рік і Різдво, ми відвезли обох в одне місто. Період ревнощів між братами на той час змінився періодом братерської любові, вони один без одного нудьгували, тож ми не хотіли їх розлучати. І бабуся з дідом упорались із обома.

Майже тиждень — цілісінький тиждень — ми з Оксаною залишались удвох! Самі! Повноцінна відпустка від дітей уперше за три з половиною роки! Правда, відпустка виявилася нервова й удвічі коротша за заплановану — чому, розкажу в наступному розділі.

Проблема Розвозки, звісно, — ціна задоволення й організація логістики. У нас є вищезгаданий «ланос» Ракєль, і немовлятком старший спокійно їздив у машині через пів-України. Але трирічним я віз його сам, без Оксани. Виїхали з київського лівого берега, доїхали десь до Нивок — старший:

— Тату, ми вже майже доїхали, правда?

— Так, синочку, майже. Лишилося тільки десять чи одинадцять годиночок.

Можна їздити вночі, але якось я ледь не заснув і боюся. Тож ми перейшли на поїзди.

В поїзді треба брати кілька місць, причому бажано купейних. Якось у серпні їхав із молодшим плацкартою і відтоді зарікся (знову ж, бо можу собі дозволити заректися). Заколисую сина в розпеченому тамбурі, він не засинає, я спітнів наскрізь, у малого теж волосся аж бурульками позлипалось. І кожні три хвилини, щойно син почне куняти, — дверима грюкає мужик, який попри заборону сподівався в тамбурі покурити. А потім у купе схожа на сороку хіппі-мама питає свою дорослу хіппі-доньку — вони разом їдуть у Карпати на фестиваль — отак, половиною рота, набік, але щоб я почув:

— А где же мама?

— Что?! — недочуває хіппі-дочка.

— Где же их мама, интересно?!

— С другим ребенком в другом поезде, — задовольнив я її сорочу цікавість, а подумки чорно виматюкався.

У нашому випадку їхати поїздом треба ніч — отже, слід купити квитки на нижні полиці поруч. А якщо так, необхідне стратегічне планування на півтора місяці наперед: хапати місця, щойно їх виставлять на сайт залізниці.

Нині простіше, бо вже й один із батьків здатен везти двох за раз. А в той період Розвозки, коли я окремо віз молодшого, Оксана старшого, потім у відрядження, а через тиждень треба було збирати врожай посіяних дітей — нам для купівлі квитків, щоб не заплутатись, буквально довелося малювати графік-схему з іменами, датами, картами та стрілочками.

Постійно ж жити разом із моїми чи Оксаниними батьками — за всієї любові, ми здригаємося від такої думки. Батьки наші, схоже, теж здригаються.

Трішки заздримо людям, у яких бабусі-дідусі живуть окремо, але в одному з ними місті. Києвом ширяться легенди про молодих батьків, які періодично можуть брати вихідні від дітей і йти, наприклад, у кіно.

Звісно, тут спрацьовує знаменитий психологічний ефект фарбування трави на чужій галявині: у цьому разі здається, ніби іншим легше, ніж тобі. Бо ж нам самим кілька друзів казали, що ми дуже добре живемо, самі того не знаючи (ну, чому ж не знаючи). Знайома розповідає, що востаннє їздила у відпустку без дітей десять років тому. Не в кожного є бабусі й дідусі, і не всі вони хочуть і можуть займатися онуками. Зрештою, не в усіх дорослих добрі стосунки з власними батьками.

Окрема історія — жити в іншій країні. Є друзі з дітьми, коли, наприклад, він з України, вона з Аргентини, а живуть у Франції. Кажуть, у них життя вимірюється періодами: «приїхали батьки — поїхали батьки».

Євген Лакінський, який сидів у декреті в Канаді та якого я попросив прочитати чернетку цієї книжки, прокоментував:

— Натрапив у тексті на незрозуміле для мене слово: «бабуся».