Тато в декреті

Як я докотився до декрету. Частина перша

Деякі легалісти переконували мене, що декретна відпустка — лише перші кілька тижнів після пологів, які надають породіллі. Що я «у відпустці з догляду за дитиною». Але ж Ми, Народ, говоримо про жінок, які роками сидять саме «в декреті». Тож і я — «в декреті».

Імовірно, дехто з читачів очікував, що моя історія буде на початку книжки, однак я зважив і вирішив, що місце їй у другій половині розповіді. Особистих історій — мільйони різних. Я б хотів, щоб ця слугувала ілюстрацією, а не домінувала над цілим текстом. І без того сплю й бачу, як абстрактний середньостатистичний чоловік або конкретний знайомий читає і скептично посміхається кутиком рота: «А, ну дик усе з ним ясно! У мене зовсім інша ситуація».

Ще за кілька років до першої вагітності Оксани я напівжартома казав майбутньому кумові:

— Я не проти сидіти з дітьми, а вона щоб заробляла.

Не відав я, про що говорив!

Коли Оксана завагітніла, ми теоретично домовилися, що перший рік із дитиною — з огляду на грудне вигодовування — сидить вона, а другий, до дитсадочка, — я. На практиці вийшло інакше.

Коли народився наш перший син, я працював удома: ставив на один сайт новини з десятої до шостої. Від прокидання малого й до десятої ранку вигулював його в переносці. Наприкінці робочого дня ставив новини наперед (краще не питайте, що це означає). Оксана брала сина надвір, а я по годині на день писав «Червону зону».

Траплялися накладки, траплялися сварки, але загалом ішло непогано. Я сидів поруч, Оксана завжди могла зі мною поговорити, я завжди міг на півгодини, часом і довше, відволіктись і допомогти. Вечорами брав малого, й Оксана навіть мала змогу по кілька годин на день працювати над своєю базою соціологічних даних, а часом писала за гонорари невеличкі науково-популярні статті.

Робота Оксани поступово розкочегарилась, але в декрет на другий рік, усупереч домовленості, я не пішов. Бо коли синові було місяців одинадцять, ми на три місяці, як я згадував у іншому контексті, поїхали до Відня: цілком несподівано я отримав короткостроковий перекладацький грант. Радість приїзду попервах затьмарилася фактом, що тепер я мусив ходити в офіс. Оксані було незвично важко. Звикла, звісно. Навіть працювала, поки малий спав удень. Після життя в німецькомовному середовищі, завдяки збоченому гумору батьків, старший син іще довго називав машини «швидкої допомоги» «баґен-баґен!» [Krankenwagen], а на метеликів кричав «тяпа-тяпа!», що мало позначати Schmetterling.

Ну а далі було просто ідеально! Місяць, аби не орендувати на короткий термін квартиру, ми перекантувалися в батьків без роботи, але не переймалися: уже знали, що на осінь я, так само зненацька, отримав міжнародну письменницьку стипендію.

Потім ми оселилися в маленькому містечку в Італії, де я почав писати «Понаїхали», і час поділили навпіл — я побіжно згадував цей ідилічний період. Півтори години я з малим, а Оксана працює. Тоді навпаки. Далі малий спить удень, і час є в обох. Після обіду знов півторагодинні зміни. Двоє батьків працюють удома, і всього одна спокійна дитина! Тю! Гори часу. Гімалаї! І ні в кого не зносить дах.

Я згадував, що старший син — фанат поїздів? У цьому маленькому італійському містечку ми вивчили розклад електричок і щоранку ходили на вокзал махати їм «па-па». Машиністи знали нас і гуділи, щойно бачили півторарічного малого. Ми з ним стали місцевою цікавинкою для пасажирів, які теж почали нас упізнавати й махали з вікон.

Але щоб подібний досконалий варіант розподілу обов’язків виявився можливим, потрібен був маленький нюансик: узагалі не перейматися через гроші. Нам вистачало моєї стипендії, а Оксанина зарплатня накопичувалася десь там, в Україні.

Того року ми об’їздили майже пів-Європи: за вихідні, тривалі вихідні, за тиждень офіційної відпустки й тиждень свідомого нехтування роботою. Подорожувати зі спокійною дитиною, та ще з однією, та ще й удвох, та ще впорядкованою Європою — дуже легко. Чудові поїзди, наш не менш чудовий «ланос» на прізвисько Ракєль, каучсерфінг, знайомі в різних містах. Наприклад, у Мадриді ми цілий тиждень жили в «тьоті Муйб’єн» — Алехандри, давньої подруги, яка бавилась у м’яча із нашим сином і, коли він ловив, примовляла:

— Muy bien! Muy bien![6]

А він повторював. Синові виповнилося півтора, і він на льоту схоплював фрази всіма мовами.

Під час таких подорожей траплялися й нервові дні, як-от поїздка до Генуї, коли син за тригодинну подорож так і не заснув, а місто виявилося переповненим машинами та непридатним для гуляння з візочком, тож ми пішли на дитячий майданчик і через дві години поїхали назад.

— З’їздили на дитячий майданчик за сорок євро! — бурчала Оксана.

Трапляється — ну то й що? Загалом воно того варте. Але й тут необхідний той-таки малесенький нюансик: гроші. Тому роздавати якісь поради людям з різними доходами — тупо. Значно більше про подорожі з дітьми може розповісти Діана Карпенко-Кантер, яка з дворічною старшою донькою, та ще й вагітна молодшою, проїхала всю Латинську Америку, почасти автостопом.

Після Італії ми з Оксаною повернулися в Україну, і перехід був неприємно різким. Ми занурились у те, про що в Інтернеті російською пишуть одним словом: «трудовыебудни». Грошей на оренду квартири бракує, проїдаємо запаси. Я працюю на двох низькооплачуваних роботах — перших-ліпших, які зміг знайти. Вагітна другою дитиною Оксана теж підробляє. Ми знову домовляємося, що після народження немовляти перший рік — грудне вигодовування — у декреті вона, а другий — я.

У розпал Майдану ми з вагітною Оксаною та старшим сином ішли лівим берегом Києва — на УЗД. Між будинками — вид на правий берег, і в небо валить густий чорний дим від покришок. А повз нас одна по одній із сиренами проїжджають карети «швидкої допомоги», які везуть поранених. Тоді мені здавалося, що силовики от-от розгромлять Майдан, і будемо ми жити за тоталітаризму.

— Ще рано казати напевне, але, здається, хлопчик, — сказали на УЗД.

Ми верталися під гудіння сирен, а я похмуро думав: «Хлопчик — це до війни». Розумів, що дебілізм і забобонність, але нічого вдіяти із собою не міг.

Потім, навесні 2014-го, був момент, просто перед захопленням Слов’янська, коли здавалося, що все втихомирилось і перед нами — світле майбутнє. Якось удень, після особливо інтенсивної ранкової зміни в офісі на новинах (а це майже як конвеєр на заводі), сидів я зі старшим сином на дитячому майданчику й думав, що я антитрудоголік. Малому тоді майже виповнилося два роки, він вправно залазив на гірку та з’їжджав із неї, його навіть не доводилося страхувати. Я, сонний, мружився на сонечко й думав: «Ох, як класно! Наскільки це краще, ніж робота! Дочекаюся, поки Оксана відгодує груддю молодшого (який на той час іще не народився), і цього разу таки буду в декреті».

Мушу сказати, що й тоді не відав я, чого хотів. Таке пізнається лише з досвіду. Часом я думаю, що тати, які люблять бути з дітьми, але після роботи проводять із ними тільки вечори чи вихідні, — отримують усе щастя задарма.