Тато в декреті

I дiти бувають рiзнi

Коли Оксана була вагітна нашим першим сином, з-за кордону в Україну приїхав у відрядження мій однокласник. Ми не бачилися багато років, проте в гості він зайшов лише на кілька годин. Я й кажу:

— Лишайся ще на день.

— Не можу, — розводить руками однокласник. — Я й так постійно на роботі, а тут іще й поїхав на три дні. Я буду роз’їжджати, а жінка там сама з дитиною.

Ну, ми з Оксаною переглянулися: тю…

Ми тоді ще не знали його дитину.

Народився наш перший син — ну, буває важко: часом поплаче, часом не дасть виспатись. Але, загалом, основне його прізвисько було Лапочка. Я склав саморобну колискову з кількох рядків, яка римувалася з іменем сина і закінчувалася фразою «батькам дуже легко з ним». Він був спокійний, плакав потроху, легко заспокоювався — та все одно ми часом доходили до істерики. Просто через особливу структуру часопростору, яка виникає, коли в хаті з’являється немовля.

Одного разу ми з Оксаною сильно сварилися. Точніше, не стільки сильно, скільки довго. Обоє не виспались, і тягучі мляві чвари розмастилися по цілому дню. Я пив енну чашку кави. Допив без поспіху. Узяв чашку, підняв на витягнутій руці над головою, повільно пройшов через усю квартиру на кухню і там щосили гахнув об кахлі. На кахлях лишилася тріщина. Друзки розлетілися по кутках.

Здається, це був єдиний випадок у житті, коли я так близько підійшов до домашнього насильства. У психологічному сенсі це воно й було. Я потім довго вибачався і, здається, більше ніколи нічого подібного не чинив. Чашка була наша улюблена, сувенірна — з романтичної подорожі доісторичних часів без дітей. Оксана обурилася, сиділа із сином в іншій кімнаті. Малий спокійно собі аґукав.

Старший ріс, як це називала Оксана, споглядальним. Коли навчився сидіти, міг по півгодини бавитися посеред іграшок. І дуже не любив, коли його відволікали. Приходить, наприклад, мій брат. А маля кругленьке, як Колобок, і м’якеньке, як курча. Братові, звісно, хочеться погладити. Підходить — а малюк дивиться спідлоба й починає низьким голосом загрозливо гудіти, наче пароплав:

— У-у-у-у-у!

Мій брат здіймає руки над головою:

— Зрозумів, зрозумів! Just watch, don’t touch![4]

Так сталося, що, коли синові було трохи менше року, ми на кілька місяців переїхали до Відня й жили по сусідству зі згаданим на початку розділу однокласником-емігрантом. Його дружина розповідала:

— Я вранці так хочу полежати, пообійматися хоч хвилину. Так ні! Мала прокидається й одразу: пам-пам-пам!

І дружина однокласника показує, як дитина починає стрибати по ліжку.

Наш не так. Прокинувшись, він поваляється, повсміхається до нас. Потім походить по хаті без підгузка, тягаючи штани за собою та дивлячись, як штанини звиваються по підлозі. Якщо нечемні батьки ввечері забули накрити унітаз кришкою, він туди не полізе, а стане й показуватиме пальцем:

— У! У! У!

А коли ти неквапливо встанеш із ліжка і прийдеш виправляти помилку, він тебе повчатиме, махаючи пальчиком:

— Но-но-но!

А потім ми йшли на майданчик, і наш перший син міг там півгодини тягати жменею пісочок із пісочниці на лавочку. Ти сидиш, дивишся на нього і сповідуєш принцип невтручання. Потім син знайде паличку від ескімо, принесе похвалитися. Ти його похвалиш:

— Володар хрєні!

Він, задоволений компліментом, повертається в пісочницю і ще хвилин п’ятнадцять длубається в пісочку тією паличкою.

А то ще можна піти на площу, де перетинаються лінії кількох трамваїв — старший у нас фанат поїздів і всього поїздатого, — і з годину спостерігати за вагонами. Тільки чистити й підсовувати дитині шматочками мандаринку. Медитативний спокій.

Дитина однокласника була протилежністю. Я, правда, не бачив, щоб вона особливо плакала — але поводилася так, ніби мала всередині стрибучу пружинку: типаж Петрика П’яточкіна.

І що? Усе одно ми з Оксаною не розуміли, чого однокласник із дружиною скаржаться. Думали, то вони самі по собі такі: нервозні дорослі. Гм!.. А потім у нас народилась друга дитина і в них народилась друга дитина.

Словом, у нашого молодшого, поряд із Телясиком і Притулясиком на позначення ніжної іпостасі, в перші роки життя були прізвиська Винос Мозку, Шиложопчик і ще кілька таких, які я не хочу зберігати ані на письмі, ані в його пам’яті. Усе, що молодшому було сказано, звісно, було сказано з любов’ю. Терапія для батьків із розрахунком, що дитина все одно не розуміє. Ні, матюків не було.

І от ми з тими самими однокласником-емігрантом і його дружиною, узявши молодших дітей, зустрічаємося в кав’ярні рідного міста. Я бігаю по терасі з нашим Шиложопчиком, підкидаю його на ручках, даю заборонені предмети, щоб хоч на десять секунд привернути увагу до чогось одного, розважаю як можу, зрідка підбігаючи до столика послухати хоч уривки розмов. А вони посадили свого молодшого, як маленького будду, на диванчик біля себе, сьорбають чайок, їдять тістечка й добродушно підтрунюють:

— А пам’ятаєш...

— Пам’ятаю, — опускаю погляд я.

Причому наш молодший син, з іншого боку, ніжненький, любить пообійматися. Просто в нього майже не траплялося «споглядальних» моментів, які домінували в старшого. Молодший або сміється, або плаче. Темперамент, як у мене в ті часи, коли мама жбурляла мною в подушки. Причому плаче він не те щоб багато. Ні. Він, задоволений своєю прудкістю, тікає від тебе з реготом, хоча щойно навчився ходити. А ти біжиш і однією долонею хапаєшся за серце, а другу ледве встигаєш для амортизації вставити між головою сина й гострим кутом стола.

Або ти сідаєш попити гарячого чаю, а молодший — ні, він не завтикує в іграшки, як старший — він одразу встає і дряпається по твоїх ногах, якщо ти всівся на стільці. Або, якщо ти на довгій кухонній лавці, він видряпується з іншого боку, підходить і повертається дупкою до тебе, щоб різко плюхнутись тобі на коліна. Ти відставляєш чашку подалі, щоб не обпекти його, а другою рукою намагаєшся сповільнити цей плюх.

Як і в багатьох людей, декрет у мене не означає цілковитої відсутності роботи. Правда, мені не доводилося доходити до такого, як розповідала одна мама: ногою підколисує люльку за прив’язану мотузку, а руками в цей час друкує. Аж такої біди не було. Коли не мав сили писати чи можливості в певний день попрацювати для грошей — принаймні завжди мав час почитати. Але все ж підробіток потрібен, і ти пробуєш потроху редагувати тексти, перекладати тощо. Побачивши, що ти сідаєш за комп’ютер, синочок підходить до тебе і повертається, щоб дупцею тицьнутись у ноги.

— Добре, сідай на коліна, тільки дай мені п’ять хвилин!

Але якщо в перший рік дитині однаково, що ти робиш у вільні тридцять сім з половиною секунд, то після року вона вимагає, як це називає наша подруга, якісної уваги. Молодший тепер буквально ревнує до комп’ютера. Хапає за пальці й відриває їх від клавіатури.

Щоб попрацювати бодай десять хвилин, ти даєш йому Святе: наприклад, свої темні окуляри чи отой ажурний мідний кавовий набір на двох, який подарували каучсерфери з Туреччини. Та ще деякі речі, про які не напишу, щоб наша мама не знала. Але ж приходить Оксана з роботи:

— А це що таке?!

Її улюблене біле покривало — сувенірне, з романтичної поїздки нашого бездітного періоду — обмальоване зеленим і оранжевим фломастерами.

Коли в молодшого веселий настрій — це означає, що тобі доводиться за ним бігати. У найкращому разі, він хоче лащитись. Тоді він витягає з полички згадану в цій книжці не раз і не два «Козу-дерезу» (як вона мене дістала!) й тицяє тобі в руки. Здається, сина цікавить не стільки коза-дереза, скільки лягти головою тобі під пахву, а ручками хапати тебе за пальці й запихати свої гострі кігтики тобі під нігті.

Якщо старший після першого разу сам повчав батьків, що можна, а що «но-но-но!», то для молодшого найвеселіша розвага — лізти до газових конфорок, поки ти відвернувся робити салат, або, якщо ти біля плити, видряпатись на лавку й тицяти пальцем у клавіатуру, хитро поглядаючи на твою спину, — це робиться винятково заради того, щоб ти зрештою помітив. Ми з Оксаною подібне називаємо так: Вершини Дитячого Гумору.

— Ну чому до твого братика «не можна» доходило з першого разу, а до тебе не доходить? Га?

Сміється.

Мабуть, не доходитиме ще якийсь час. На старшого магічно діє фраза «я буду сердитий».

— Ні, ні, ні, тату, тільки не сердься!

Із молодшим не так. Йому смішно, коли чогось не можна, але він це робить, і ти сердишся. Оскільки ми з Оксаною — люди нового покоління, то в рамках взаємної психотерапії тільки між собою й пошепки кажемо, що «нинішнім дітям в організмі бракує люлєй». Наші діти не знають і не знатимуть, що означає «дістанеш по попі». Якось одна з бабусь, за загальноприйнятою методикою старшого покоління, трохи ляснула нашого старшого нижче від спини. Він просто спантеличився. Уважно вдивляється їй в обличчя, щоб зрозуміти вираз, і перепитує:

— Ти що, на мене сердита?

І сльози на очах просто через те, що на нього сердиті — бо що значив отой рух рукою, він гадки не має.

Про подібну різницю між поколіннями розповідала й письменниця Людмила Улицька. Син привів до неї онучку, Улицька за якусь провину пригрозила:

— Я сейчас тебя отшлепаю!

А син їй тихенько:

— Ма... Она не знает, что это такое.

Я не дурний і бачу, що й нині дітей б’ють. На майданчику хлопчик років шести чимось завинив, до нього підбігає злий батько — і хлопчик рефлекторно затуляє руками голову. Голову! І мені дуже шкода, що в Україні на практиці не існує соціальної служби, яку можна викликати для перевірки, що там відбувається в них удома. Чи нема закону, за яким такого дорослого можна й самого виховати аналогічним методом. Ми ж забороняємо своїм дітям бити себе. І водночас дехто досі вважає, що дорослим бити дітей можна. Що це — педагогіка! Я сам пам’ятаю, як у радянські часи вчительці молодших класів було дозволено давати потиличники чи шмагати лінійкою по пальцях за погано зроблений урок. Тепер штурхани чи биття по дупі — прерогатива винятково люблячих батьків. Нещодавно в ukr.net всіх обурило відео, на якому київська логопед дає семилітньому хлопчикові ляпаса, а коли дитина після цього намагається встати й вийти з кімнати — жінка не випускає. Зате в телепрограмі для батьків емігрантка чи то з України, чи то з Росії розповідає про Нову Зеландію:

— Здесь до такого доходит… Ребенку нельзя даже пощечину дать. Это извращение какое-то!

Биття дітей батьками у країнах, де це не заборонено законодавчо, — досі узаконене насильство щодо беззахисних. У цій книзі я намагаюсь уникати різких суджень і, зокрема, свідомо оминаю традиційні теми «мамосрачів» (щеплення, гомеопатія, час віддавання до садочка, підгузки, термін привчання до горщика, тривалість грудного вигодовування, ранній розвиток, альтернативна освіта і так далі). Але насильство щодо залежних від тебе людей — виняток. Це тема, про яку мовчати не можна. І тут річ не тільки в тому, наскільки боляче, у який спосіб та по якому місцю б’ють дітей. Фізичне покарання — приниження людської гідності. А дитина — це людина.

Перефразовуючи коміка Джорджа Карліна: знаю-знаю, є багато людей, які вважають биття дітей вихованням, а не насильством — well, f..ck them![5]

Є купа інших методів впливу, різних для кожної дитини та кожного віку.

На нашого старшого поки що прекрасно діє те, що Оксана називає позитивною мотивацією. Він любить, щоб його хвалили.

— Тату, я сьогодні чемний, правда?

— Так, ти молодець!

Біжить до іншої кімнати хвалитись Оксані:

— Мамо, я вже такий стаюся молодець!

— Браво, браво!

А молодший позитивних аргументів чи, навпаки, погроз позбавити прогулянки ще не розуміє — це попереду. Поки що його треба просто забирати від конфорок і комп’ютера й виставляти в іншу кімнату. Ти робиш це десятий і надцятий раз — а він поплаче, повернеться і знов реготатиме від того, як смішно не слухатись. Це дуже весело, коли я про це згадую. Та й у процесі буває весело. Просто виснажливо. Часом так набігаєшся туди-сюди, наносишся... Ти під кінець дня мішком на диван:

— Фух!

І осідаєш у напівлежачу позу. А синочок уже тут! Лізе на тебе, як рак-неборак на піч. Моститься сраченям тобі на грудях, ще й пристрибує для повноти відчуття. Під час процедури ти скоса зазираєш з-за його спини в книжку і здушеним, але від того не менш артистичним голосом примовляєш:

Бо ж, як любить повторювати моя мама, яка виростила чотирьох:

— А от коли діти засинають — тоді починається радість материнства.

Діти дуже різні бувають. Тож коли я чую, як хтось на підставі лише своїх, а то і своєї єдиної дитини намагається судити про інших — я саркастично фиркаю.