Тато в декреті

Батькiвський iнстинкт

Hемає жодного батьківського інстинкту.

Принаймні, у мене точно. Усе це розвивається. Не забуду перше враження, коли побачив свого старшого сина. Сподіваюся, коли він виросте, йому стане почуття гумору, щоб це читати.

У деяких пологових Києва тоді вже дозволили партнерські пологи. А не як за Союзу, коли мами показували татам пакуночки крізь вікно четвертого поверху.

Усе в лікарні було добре, крім того, що медсестри геть усі називали Оксану «мамочка», і це її бісило. До мене фамільярно зверталися «папочка», і мене це теж підхарювало. Ну добре, добре, зрозумів: на «молодого человека» більше не тягну — то хай би хоч «мужчина».

Власне, уся функція чоловіка під час партнерських пологів зводиться до подай-принеси на перших стадіях і моральної підтримки на пізніших: поки в жінки перейми, ти ще можеш масувати їй спину, але насамкінець лише дивишся, як у неї від болю закочуються очі, тримаєш її за руку, безпорадно кліпаєш, жалієш і думаєш: «Господи, і як вони через це проходять, а потім наважуються ще раз?»

— Тужся, тужся! Не в голову! Не в голову тужся, а вниз! — кричить акушерка. — Так, а тепер не тужся, дихай часто-часто, як собачка, часто-часто... Так... Так... Тужся! Не в голову собі, я сказала! Униз.

Жінка стогне чи аж гарчить, і нарешті ти бачиш, як плавно з’являється мокра голівка дитини зі склеєним волоссям.

— Так... Тепер часто-часто, як собачка... Не тужся, бо порвешся... дихай, дихай, часто-часто... Так...

І він з’являється.

Я злякався.

Він був фіолетовий. Буквально. Обличчя яскраво-фіолетове, та ще з якимось зеленуватим полиском. «Усе одно я буду його любити», — думаєш істерично. Тіло блякло-фіолетове. Він узагалі не схожий на людину, ти скоріше бачиш інопланетянина, причому інопланетянина несимпатичного. Або щось таке з X-Files. Ковтаєш слину, мовчиш. «Усе одно любитиму». Носа нема, вуха пожмакані, голова зім’ята.

Акушерка допомагає жінці позбутися плаценти. Новонародженого обтирають і кладуть жінці на груди, і жінка починає плакати від полегшення.

І тут воно розплющує очі. Нарешті ти бачиш хоч щось людське. Власне, ці світло-сірі очі несподівано, неймовірно красиві. Навіть незважаючи на практично повну відсутність вій. В очах теж є щось інопланетне, але це вже якась архетипічна інопланетність-мудрість. Ти думаєш про тисячі й мільйони років еволюції, тисячі й мільйони світлових років космосу. Бачиш галактики, мільярди галактик. Ще, зважай, цілу ніч не спав.

Сидиш поруч із жінкою, але боїшся торкнутися дитини, торкаєшся лише жінки, гладиш її, примовляєш там щось — але їй уже не потрібне співчуття, бо вона відчуває на собі маленьке тільце.

А потім, за кілька хвилин, колір створіння починає змінюватися. Тіло з мертвотно-фіолетового стає червонувато-рожевим — ну вже хоч трохи людським. А обличчя втрачає зеленуватий полиск і стає смаглявим, світло-коричневим.

— Жовтяничка немовлят — це нормально, — каже акушерка.

Лікарка повідомляє, що жінці потрібно зробити невелику операцію (схоже, без розривів обходиться рідко).

Ти поки береш дитину на руки. Страшно, страшно до жаху. Страшно, що пошкодиш, але раптом виявляється, що в нього неслабкий тонус м’язів, що він міцніший, ніж здавалось. І ти дивишся йому в жовтяничне личко, і ніс уже не такий приплющений, і вушка вже розправились, і голова вже овальна, і волосся підсохло й розклеїлось — на твоїх очах воно перетворюється з інопланетянина на людину.

Через два дні ви везете нову людину додому, а потім день за днем ти перевдягаєш її, заколисуєш на руках, носиш у переносці на грудях, цілуєш у тім’ячко, тримаєш під голівку, розправляєш складки на зап’ястках, випростуєш ніжки, коли купаєш, грієш ступні в долоні, коли йдеш надвір, — диви, через тиждень-два вже й любиш.

Інстинкт? Навряд.

Із молодшим було зовсім інакше. Під час пологів я вже не лякався, бо знав, на що чекати.

— Та це не хлопчик, а дядько! — каже акушерка, коли бачить новонародженого. — А живіт у мами наче був невеликий...

Наш молодший син народився влітку 2014 року, у розпал війни. Через чотири дні після його народження я поїхав у Слов’янськ, який щойно повернувся під контроль уряду. Потому також постійно їздив у відрядження й дитину бачив далеко не щодня.

Оксані цього разу довелося важко, ми навіть не були готові до того, що буде настільки важко. Бо двоє дітей — це не просто одна дитина плюс іще одна; я намагатимусь описати це пізніше. Зрештою, само собою вийшло так, що коли я між відрядженнями бував удома, ми максимально розділялися: я був зі старшим, Оксана — з молодшим.

Усе це в сукупності призвело до того, що я молодшим сином у перші місяці майже не займався.

Старшого я виносив на руках та в рюкзачку сотні кілометрів, буквально. Молодший народився посеред літа, і носити його в переносці було надто парко.

Старшого я в перший рік його життя бачив щодня й робив усе для нього постійно. Молодшого бачив між відрядженнями, та й то лише спостерігав за ним, але займався старшим.

До всього, за місяць до народження молодшого я ненадовго потрапив у полон, і після пережитого в мене була сильна депресія. Нездатність відчувати радість.

Ну і плюс спека.

Словом, за кілька місяців на депресію наклалося ще й відчуття провини й емоційної неповноцінності: старшого сина я обожнював так, що аж захлинався від любові, беручи його на руки, — а до молодшого був байдужим. Молодший поступово ставав красунчиком, об’єктивно я це бачив, але думав: «Чому ж я до нього нічого не відчуваю?»

Аж от настала осінь, а восени — перемир’я, спека минула, відряджень поменшало, дитину можна було брати на руки, старший перестав ревнувати, а я і в будні часом сидів удома. Тож поки старшенький був у садочку, я цілими днями вовтузився з молодшим. І аж тоді — після всіх оцих підгузків, купань, заколисування, ба дратування на нього — я потроху почав відчувати до молодшого те саме, що й до старшого.

Одного разу — саме в той період, коли я відчував провину, що діти бачать мене надто мало — я постригся, а коли прийшов додому, молодший мене не впізнав і почав плакати. Сховав обличчя в мами на грудях. Потім визирає, дивиться на мене скоса, якесь упізнавання в очах є, а тоді знову ховається до мами і пхинькає. Оксана іронізувала, говорячи нібито від його імені:

— Десь я цього дядька бачив, але де?

І хоча я розумів, що це частково через стрижку, — було дуже прикро.

Зате коли вже я сидів у декреті, а Оксана ходила на роботу — був навіть період, коли наш молодший син плакав від того, що я виходив із кімнати, навіть якщо Оксана лишалася з ним. Як деякі діти плачуть, коли з кімнати виходить мама й вони лишаються з татом.

— О, він уже тебе сприймає як... — Оксана не знайшла слів українською, — primary caregiver.

Отакі ті соціологи. Начитаються своїх першоджерел в оригіналі — а потім мову рідну, слово рідне забувають. Primary caregiver приблизно означає «основний піклувальник».

Одного разу, ще до мого декрету, я гуляв із молодшим сином, який спав у візочку. Було тепло, але вже не душно. Світило сонечко, осіннє повітря було прозорим. Меншенький зворушливо сопів під пелюшкою, а мені не треба було їхати на війну — і я раптом із такою гостротою відчув, наскільки я в цей момент щасливий і наскільки люблю цього малюка, що аж заплакав.

Наприкінці 2014 року між батьком без інстинкту та молодшим сином повторилося — тільки через психологічну кризу значно гостріше, ніби релігійне навернення — усе те саме, що відбулося зі старшим 2012 року (детально описано в наступному розділі).

Любов народилася з турботи.