Тато в декреті

2 > 1 + 1

Кілька разів я побіжно згадував, що двоє дітей — це не просто одна дитина та ще одна. Спробую нарешті розписати.

Життя — не арифметика. У наших друзів-мігрантів народження другої, спокійнішої дитини не викликало особливого стресу. Я писав про них у розділі «І діти бувають різні». У нас із подвоєнням кількості дітей труднощі не просто собі подвоїлись. Ні. Тепер виникли труднощі у квадраті. Якщо третя дитина для когось означає труднощі в кубі, а четверта — труднощі в четвертому степені, — не уявляю, як можна вижити. Утім, кілька пар, у яких по троє дітей, казали нам, що після другої «вже все одно». Словом, залежність нелінійна.

При старшому синові я періодично займався бігом, а в кілька місяців між тим, як він пішов у ясла, і народженням молодшого — навіть почав готуватися до півмарафону. Після других Оксаниних пологів я ще кілька разів уперто виходив на пробіжки. За інерцією. Як кіт Том, який біжить повітрям над прірвою та ще не помічає, що під ним нема ґрунту, тому й не падає.

Але якось Оксана погладила мене по щоці й дуже м’яко сказала:

— Ти намагаєшся поводитися так, наче нічого не змінилось.

Ох…

Старший, на той час дворічний син-лапочка швидко перетворився на монстра. Спершу він заходив до кімнати й дивився на молодшого зі скептичною цікавістю. Що це за створіння, лежить на ліжку й ворушить ніжками?

— Це твій братик! Правда, класно?

— Так. Класно, — казав син таким тоном, що його ставало шкода.

Він одразу відчув, що йому мама через це незрозуміле створіння приділяє значно менше уваги. Оксана одного разу, дивлячись на старшого, сказала:

— Мабуть, він хотів би подумати: «Як було добре раніше», — але не може цього сформулювати.

І вона ледь не заплакала: гормони. Англійською це називають maternity blues — той неминучий сум після пологів унаслідок позбавлення ендорфінів вагітності, який у складних випадках перетворюється на післяпологову депресію. Особливо якщо жінку не підтримують.

Я намагався всю свою увагу спрямовувати на старшого сина, щоб він бачив: його продовжують любити. Я став із ним ніжнішим, ніж будь-коли. Але мене часто не було вдома. Оксана теж намагалася робити для старшого все, що могла, однак вона фізично була прикута до новонародженого.

До речі, ми навмисне віддали старшого сина в ясла дуже рано, посеред навчального року. Щоб він почав ходити ще до народження братика й не подумав, ніби його здали в садок, бо у батьків з’явилася нова ляля.

Коли старший підходив до братика з оцим болем в очах, я часом боявся, щоб він не вдарив немовля — але нічого подібного не сталося жодного разу.

Ми робили все, що могли, щоб старший не почувався обділеним, але різницю він усе одно відчував. А пояснень на словах іще не розумів.

Через кілька днів старший син уже падав на підлогу з криками. Щодня по багато разів плакав. Часом бився в конвульсивних істериках. Нічого подібного з ним раніше не траплялося. Можливо, старший несвідомо намагався привернути увагу. А скоріш за все, йому просто було зле. Саме тоді він часто вживав фразу:

— Мені сумно.

Старший доти був самостійним, бавився сам — а тепер я носив його на руках, постійно обіймав, грався з ним. І все одно йому було сумно.

Швидко вийшло так, що тепер тато займався старшим, а мама молодшим. І старший із цим більш-менш змирився. Зате — пам’ятаю цей момент візуально — якось Оксана пішла чи то в душ, чи поїсти, я тримав молодшого на руках і саме цілував у лоб, коли з іншої кімнати зайшов старший:

— Тату, а давай... — Побачивши мене із суперником, він обірвав речення й розридався, кидаючись обіймати мене за коліна. — Тату! Поклади його!

Дитяче горе не має меж. Воно охоплює весь усесвіт.

Пізніше я вкотре намагався пояснити:

— Малесенький. Я ж тобі казав. Тато тебе любить. І мама тебе любить. Дуже-предуже. Ми твого братика любимо, бо він наш синочок, і тебе любимо, бо ти наш синочок. Найбільше-пренайбільше на світі. Зрозумів?

Він киває, але в очах непевність.

На щастя, у дітей коротка пам’ять. Через кілька місяців він просто забув, що колись було інакше. Братик сприймався одвічною частиною всесвіту, як мама й тато. Коли молодшому виповнилось місяці чотири, у старшого вже з’явилася звичка підходити, щоб погладити його по голові. Коли ж братикові виповнилося місяців дев’ять, він любив підсісти й обійняти — а молодший не розумів, що відбувається, і дивився на нас із Оксаною ошелешено, поглядом питаючи: усе нормально?

Старшому не було трьох років, і обіймав він не дуже зграбно.

— Ну, ну. Легше, легше! — Я підходжу й обіймаю обох. — Задушиш.

Оксана сміється:

— Ексцеси братерської любові.

Звісно, конфлікти трапляються й будуть траплятись. Євген Лакінський, у якого синам сім і дев’ять, жартує про «прикладну конфліктологію», якою постійно мусить займатися:

— Ми поставили дітям просте і зрозуміле завдання: помитися, одягнути піжами й тоді вже подивитися кіно. А самі з жінкою спробували розслабитись. До ванни й ліжка діти так і не дійшли, бо побилися й один розбив іншому губу. Далі — довгі екзистенційні розмови з кожним на теми сенсу життя, батьківства, братерства та любові. Уже потім миття й чищення зубів. Кіно ми скасували, бо вони не заслужили. Повкладали їх, а самі з жінкою почистили зуби й подивилися комедію. Бо ми були чемні. От що на вас чекає років за п’ять!

Наші поки що не б’ються: не дозволяємо, бо старший удвічі важчий, тож про чесний поєдинок і мови бути не може (хоча молодший буває дуже діставучий). Оксана проти того, щоб дозволяти бійки між ними й у майбутньому, але я сам виріс із трьома братами й прекрасно пам’ятаю ситуації, коли без дзюдо не обійтися. Тож нам з Оксаною ще доведеться дійти згоди між собою, бо дітям психологічно легше, коли обоє батьків послідовно забороняють і дозволяють те саме. Утім, це — на майбутнє. Бо зараз, коли старший важить майже двадцять кіло, а другий — лише десять, конфлікт виглядає приблизно так: чую, в сусідній кімнаті старший психує — а за секунду починає ридати молодший. Прибігаю з театрально виряченими очима:

— А ну! Хто тут хоче лишитися без мультиків?

Старший:

— Я йому нічого не зробив!

— А я знаю, що зробив!

— Я не хотів!

— А я думаю, що хотів!

— Я більше не буду...

Ревнощі та сварки між дітьми — тільки один з аспектів. Найважче те, що за незначної різниці між дітьми старший ще не вийшов із віку, коли потребує постійного піклування чи щонайменше нагляду, тоді як максимум уваги забирає молодший. Коли дитина одна, пара ділить час і в кожного залишаються по півгодини, по годині відпочити. Можна навіть вийти на прогулянку самому чи самій, провітрити голову. При двох дітях будь-які психотерапевтичні паузи часто виявляються неможливими.

Іноді важко просто від того, як повільно йде час, коли ти з дітьми сам і не можеш розважитися дорослою розмовою.

— Тато має вушко? Ляля має носик? Е-е-е... Як каже песик? А дощик? Е-е-е... Про що б нам іще з тобою поговорити, лялю?

Найгірше — коли ви не можете вийти надвір. Довгими й нудними зимовими вечорами доходило до того, що майже щодня я наливав собі чогось міцненького й посьорбував. Тут ковток, там ковток. Згадував плакат із домогосподаркою в стилі п’ятдесятих: «I always cook with wine. Sometimes, I even add it to the food!»[8]. Одного разу в рамках самоіронічної програми я запостив на facebook фото, на якому ніжно тримаю на руках велику пляшку, наче немовля. Аня Андрієвська, у якої теж двоє дітей, одразу зрозуміла:

— О так, о так! Є й такий період декрету.

Я не хочу сказати, що в усіх є шанс спитись. Чому ж? Існують різні варіанти. Читав про маму, яка вийшла з тривалого декрету вся в татухах і пірсингу: треба ж було знайти привід хоч кудись відлучатися!

У будні дні ми з Оксаною відпочивали: старший у садочку, залишається всього-на-всього молодший плюс робота. Коли старший починав кашляти — ми дивилися на нього з жахом. Якщо він захворіє, нам доведеться цілими днями доглядати за обома водночас.

Раз чи два доходило до справжніх психозів. Одного разу Оксана ридала:

— Ми з тобою паскудні батьки! Ми боїмося вихідних! Ми ненавидимо своїх дітей!

— Ну що ти таке кажеш... — заспокійливо, але невпевнено мимрив я. — Ну заспокойся...

Це було, коли в декреті енний місяць сиділа вона. Бо коли сидів я, ролі мінялися.

Якось, коли в декреті був я, субота почалася з сеансу, який ми називали Ранковий Винос Мозку. Обоє синів прокинулися не в гуморі. Один ниє, другий виє. Один пускає істеричні слюні й качається по паркету. Другий бігає по хаті й плаче. І ми ж бо з досвіду знаємо, що треба просто вивести їх надвір. Але то була зима чи рання весна, і поки повдягаєш їх у три шари під ниття, крики, долаючи фізичний опір, — тричі пропітнієш наскрізь і вже нічого не хочеш. Тільки лягти, скласти руки на животі й померти. У тиші!

І от поки поїли, поки попили, поки вдягнулися, триває третя година Ранкового Виносу Мозку. З обох боків ниття, крики, голова розколюється — я б’ю себе кулаком по щелепі і кричу так, щоб Оксана почула:

— Якби я знав, що таке буде, то не впевнений, чи хотів би я двох!!!

Навмисне вжив складну фразу без іменників, щоб зрозуміла тільки Оксана, але не діти. А вона все одно потім зі мною цілий день не розмовляла. Тільки ввечері:

— Ти що, справді так думаєш?

— О господи, ні, звичайно. Згадай, у якому ми були стані.

— Ти ж усвідомлюєш, що наступного разу вони можуть зрозуміти?

Ну, наступного разу можна перейти на англійську. Утім, із часом психотичних моментів у дорослих дедалі менше, бо з дітьми стає дедалі легше домовлятися. Правда, буде ще підлітковий вік, коли наші сини вже розумітимуть іноземну, але ще не розумітимуть метафор. От і думаю: що краще? Вивчити до того часу китайську мову чи китайські медитативні практики?

Траплялися дні, які Оксана називає non stop. Навіть коли ви обоє водночас удома — жоден не може усамітнитись або розслабитись хоча б на унітазі, бо за тридцять секунд — стук у двері й ніжний голосок:

— Тату! Чого ти так довго? Виходь!

Якось після жіночого свята, гуляючи з малими надворі, я підслухав таке:

— Чоловік мене питає, що я хотіла б на Восьме березня. А я йому: у нас двоє маленьких дітей. Ну чого я можу хотіти? Я хочу прийняти ванну. Сама. Хочу поїсти. Гарячого. Двома руками! І випити каву. Гарячу. З цукеркою! Цілою!!!

Мені це здалося дуже дотепним. Настільки точним! Я переказав Оксані. А вона мені:

— Тю. Це ж фольклор з Інтернету.