Тато в декреті

Декрет i робота

I от працює людина, ну, наприклад, журналістом. А в українській журналістиці можна почати дуже рано, ще студентом, за мізерну зарплатню. Відповідно, до двадцяти п’яти років людина вже доволі відома. Працює, скажімо, на центральному телеканалі, їздить у Кабмін, вітається за руку із прес-секретарем Президента.

У двадцять п’ять людина виходить заміж за коханого чоловіка, у двадцять сім народжує донечку-сонечко.

Журналістика — галузь розмаїта, є в ній речі, які можна робити з дитиною. Залежно, правда, від того, яка дитина. На телебаченні складно. Тож людина вирішує ненадовго піти в декрет. А тут чоловіка переводять в інше місто. А там вони вирішують завести ще одну дитину.

Отже, наша зірка блакитного екрану сидить у декреті років чотири або п’ять. У журналістиці тривалі перерви в роботі шкодять. Важливо не тільки стежити за подіями, але й підтримувати контакти з усіма цими клятими депутатами, міністрами, заступниками та їхніми прес-секретарями. Ну а в країні вибори щороку, а тут іще диктатор утік, демократія прийшла. Кляті депутати нові, не кажучи про прес-секретарів. От тільки олігархи ті самі.

Словом, людина четвертий чи п’ятий рік у декреті. Любить своїх донечок ніжною любов’ю, кохає і чоловіка коханням пристрасним. Утім, чоловік удома лише пізніми вечорами — у нього тепер багато роботи, бо перейшов у іншу фірму, треба напрацювати авторитет.

А вона цілими днями вдома, і їй хочеться поговорити не тільки про те, як каже корова або де у лялі вушко.

Хочеться пофілософувати про зміни в державі. Хочеться, зрештою, обговорити прочитану, поки доньки сплять, книжку. Людина з усмішкою згадує, як питала відомого політолога про напрям руху країни — і як час засвідчив, що політолог цілком лоханувся! Згадує, як брала інтерв’ю в знаменитого літературознавця, а опісля для себе самої розпитувала про улюблених авторів.

Згадує, а тим часом кришить на борщ картоплю, капусту, чистить моркву, відварює в каструлі яловичину, робить на сковорідці засмажку — тут молодша донька починає ворушитися в ліжечку, і людина вибігає глянути, що там, а коли повертається — засмажка згоріла.

Чоловік приходить з улюбленої роботи й розповідає, як сьогодні він розв’язав завдання, з яким не впорався попередник, і як двоє колег, поки пили каву, сказали йому «респект». А вона радіє за нього й розповідає про те, що молодша двічі покакала та чому борщ сьогодні не такий смачний, як зазвичай.

Я б на місці цієї людини заголосив.

От і вона заголосила.

А наступного дня, тижня й місяця знову варила їсти, годувала й купала дітей, ходила на дитячий майданчик. Часом фантазувала, як повернеться невдовзі до повноцінної роботи. Правда, для цього треба, щоб графік чоловіка став трохи менш напруженим — а то ж дитсадок дитсадком, а забирати дітей треба до шостої, та й вони часом хворіють, і завжди чомусь водночас із нічним марафоном прийняття законів в останній день сесії Верховної Ради, чи з раптовим перепризначенням уряду, чи з черговим політичним скандалом, які в нашій країні трапляються приблизно так само часто, як дитячі хвороби.

Звісно, журналістка тут — лише як найближчий мені приклад. Кого тільки не зустрінеш на дитячому майданчику! Якось, почувши свою улюблену, але практично забуту іноземну мову, я заради практики заговорив на майданчику з однією мамою.

Донедавна вона була наймолодшим в історії своєї маленької, але гордої країни диригентом Національного оркестру! Аплодисменти, овації, повні зали, міжнародні гастролі! Під час тривалого спільного проекту диригентка познайомилася зі знаменитим українським музикантом. Вони багато працювали разом, закохалися, і після закінчення піврічної спільної з українцем роботи диригентка осиротила свій Національний оркестр, перелетіла через океан до Києва, вийшла за українця заміж, і в них народилась дитина. Тепер у наймолодшої в історії диригентки повсякдення таке саме, як у всіх нас, декретних. Жінка веселої вдачі, а її культура відкритіша за нашу, тож вона зі сміхом розповідає навіть про те, про що в нас не прийнято:

— Я засинаю на унітазі. Я приймаю душ похапцем. Кава постійно холодна — якщо я хочу гарячої, то мушу поставити будильник на шосту ранку, але вимкнути його швидко, щоб не розбудити дитину. Тоді я йду на кухню і просто сиджу... спокійно сиджу й повільно п’ю гарячу каву. Якось літала додому через океан показати онуку бабусі з дідусем. Усі в літаку: «Ой, яка гарненька дівчинка». Я: «Так? Добре. На, позичаю!» Я хоч у туалет сходжу, не тримаючи її при цьому на руках.

Диригентка живе в приватному секторі, але з дитячим візком їздить на майданчик до нас. Просто щоб побути поруч із дорослими.

— О-о-о! Навіть не поговорити — просто послухати людей. Мені ж треба вчити мову, а як я її вивчу, сидячи цілими днями в будинку? Чоловік приходить увечері, я хочу говорити-говорити-говорити — про те, як сьогодні нарешті знайшла з ким порозмовляти, як на майданчику дитина впала, але не вдарилась... Та хоч про погоду! А він за день наговорився, наспілкувався… Питаєш його: «Як у тебе сьогодні?» А він: «Нормально». — «Я розумію, що ти за день набалакався, аж язик відвалюється, але мені хочеться контакту!»

У диригентки з її чоловіком, схоже, ідилічні стосунки. Проте вона чекає не дочекається, поки віддасть дитину в садочок і знову зможе професійно займатися музикою — звісно, не диригентом Національного симфонічного оркестру України, але хоч якось.

Описуючи це, я прекрасно усвідомлюю, що далеко не всім людям для самореалізації потрібна саме робота. І я чудово розумію, що не обов’язково мати якісь там високі амбіції. Але ж абсолютно все те саме стосується й чоловіків!

Коли я раз поскаржився, як мені зносить дах від того, що нічого не звершую, одна людина, що теж нині перебуває в декреті, резонно відповіла:

— Ну, я коли на роботу ходила, відчуття було те саме: нічого не звершую. Сиджу в офісі, гаю роки життя. На роботі так само може зносити дах.

Абсолютна правда! У чоловіків те саме трапляється, і досить часто. А в декрет усе одно йдуть жінки.

Роботи бувають дуже різні. Обставини бувають дуже різні. Я поки не буду зупинятися на випадках, коли матір сама, без чоловіка, і при цьому працює, а з дитиною лишається бабуся чи наймана нянька (зрештою, ця книжка про татівство). Але коли в сім’ї є і батько, і матір, то за необхідності сидіти з дітьми — незалежно від професій та ситуації — в абсолютній більшості випадків жертвувати роботою доводиться жінці.

Безумовно, це виправдано біологічно в перші місяці грудного вигодовування. Але надалі постають причини соціальні. Основна з них — гроші.

Жінки статистично заробляють менше за чоловіків. Крім того, є нерівність між самими жінками: на ВВС публікували дослідження, що навіть у «просунутих» країнах на кшталт Великої Британії жінки з дітьми заробляють менше за бездітних жінок. Збіг? Звісно, ні. Жінка заробляє менше — і тому саме вона жертвує роботою. Робить перерви в кар’єрі, часто мусить відмовлятися від відряджень, від підвищень, пов’язаних із напруженим графіком начальника (приклад моєї мами, у якої четверо дітей), — тому й надалі заробляє менше. Замкнене коло.

Це статистика. Але окремі випадки бувають різні. Особисто я знаю принаймні три сім’ї, у яких дружина заробляла більше за чоловіка, — і що? У декрет усе одно йшла жінка. Навіть після припинення грудного вигодовування або коли дитина «під’їдала» молоко тільки перед нічним сном і вночі — у декреті все одно залишалася жінка.

Припустімо, у середньому в одній сім’ї з десяти жінка заробляє більше за чоловіка. Тоді ми б мали постійно бачити принаймні одного тата на дев’ять жінок із дитячим візком, одного тата на дев’ять жінок на дитячому майданчику і так далі. Але ж нема такого! У Києві можна зустріти доволі багато чоловіків із малесенькими, додитсадківськими дітьми — і на майданчиках, і з візками, і зі слінгами. Ми навіть не говоримо про вечір після роботи: прийди на майданчик у робочий час — є шанс, що хоч одного тата побачиш. Але якщо ти постійно, день у день, кілька разів на добу ходиш на ті самі майданчики або з візком тими самими маршрутами — ти побачиш, що навколо весь час різні чоловіки. Майже кожен молодий чоловік із дитиною в робочий час — це тато на заміну, тато на одну зміну. А всі, кого ти бачиш постійно, день у день, кілька разів на добу, — це ті самі мами. Рідше — бабусі, ще рідше — дідусі (хоча я знаю кількох постійних). Також, оскільки ми у великому місті, наймані няньки.

У Швеції, як розповіла мені викладачка гендерних студій Тамара Марценюк, декретні тати так само тусуються групами, як і декретні мами. Бо їх для цього досить багато. Завдяки Інтернету я знаю, що і в Україні тати в декреті існують як явище. Але нас так мало, що в реальному житті кожен ізольований.

Отже, чому відмовляються від роботи — і після закінчення грудного вигодовування теж — жінки, а не чоловіки? По-перше, тому що жінка йде в декрет за замовчанням, а чоловік — за бажанням. По-друге, цього бажання в чоловіка переважно нема. По-третє, тому що жінка часто менше заробляє — а якщо відмовляється від роботи на тривалий час, надалі тим паче заробляє менше.

Татів, які доглядають за своїми дітьми інтенсивно, доволі багато: сумлінні чоловіки допомагають дружинам по максимуму, і тут вибір за кожним зокрема. Однак чоловік, який постійно доглядав би за немовлям, через соціальні й культурні причини в Україні сприймається як щось виняткове. Коли Оксана щойно народила нашого першого хлопчика, я рано-вранці вигулював його в переносці. Робота в мене починалась о десятій, а малесенький прокидався годині о шостій. Я просто брав його надвір щоранку на кілька годин, аби дати Оксані виспатися. Здавалося б, про що тут узагалі говорити? Але через місяць-півтора після народження першого сина я усвідомив, наскільки в нашій культурі батька, якого постійно бачать із новонародженою дитиною, можуть сприймати як щось ненормальне.