Тато в декреті

Покращення

Оскільки ми з Оксаною стали батьками за часів Януковича, то зловживаємо поняттям «Покращення». Дитина плакала, насмокталася молочка й заспокоїлася — Покращення. Кишкові кольки припинилися — Покращення. Ну і в цілому, поступове полегшення з часом, коли діти ростуть, — воно-таки.

Один друг, дитині якого тоді був майже рік, розповідав:

— Якщо я від жінки чогось хочу... ну, наприклад, сексу, — сміється, — вона мені й каже: «Коли я буду спати по вісім годин на добу — тоді все буде». А я: «О-оу. Це ще так не скоро».

Здається, у нас таких періодів не траплялося. Крім суто медичних: скількись там тижнів після пологів не рекомендували лікарі. Чи, може, я просто не хочу ці періоди пам’ятати? Імовірно, ще з нашим першим сином, коли я прокидався о шостій ранку й забирав малого, щоб дати Оксані виспатися, — це було не тільки з почуття обов’язку, але й через власний інтерес.

Можливо, чоловіки все ж таки фізіологічно влаштовані інакше, ніж жінки: якщо є цікава ідея — який би виснажений ти не був, а завжди можна протягнути ще півгодини. А вже потім умерти.

Правда, коли я щойно пішов у декрет із двома, раз чи двічі траплялося, що Оксана робила паси в мій бік, а я казав «завтра». Але тільки раз або два за весь час, точно не більше.

Та й то було це давно і неправда.

Останні півроку ми з Оксаною періодично повторюємо собі:

— Усе-таки найважчий період минув. Якщо все тьху-тьху...

Дітки ростуть, і стає легше. Дедалі легше.

Коли молодшому не було року, а старшому щойно виповнилося три, я вперше лишився з ними сам майже на тиждень. Оксана поїхала у відрядження. Стояв липень. Плюс тридцять або тридцять п’ять градусів. І треба здійснювати маніпуляції дітьми: того підніми на ручки, того перевдягни. Постійно пітнієш. Але мені вдалося психологічно налаштуватися: я буду рухатися якомога повільніше, я буду глибоко дихати й ніколи нікуди не поспішати, я ні через що не дратуватимусь, я зберігатиму спокій.

На вихідних ми з обома синами гуляли: молодший у візочку, старший на велобігу. Сусіди, у яких двоє дівчаток того самого віку, що й наші хлопчики, підійшли:

— Как у Вас получается? Мы пока поодиночке не передвигаемся.

Справді, вона й він у той період пересувалися з двома візочками командою, ніби в бойовиках поліцейські-напарники, які прикривають один одного.

А коли я сам, будучи з двома дітьми, бачив двох батьків із однією дитиною, то казав собі тихенько:

— Халявщики...

Мене морально підтримувало те, що я з точністю до години знав, коли повернеться Оксана. Чомусь легше витримати тиждень, але напевне знати, що її поїзд у четвер о дев’ятій, ніж витримати день, якщо очікував, що вона прийде о шостій вечора, а її нема до восьмої. Колись у відрядженнях дратувався, якщо вона телефонувала мені й розповідала, як утомилася, — а тепер сам повсякчас шлю їй повідомлення й розповідаю, який паскудний збіг стався щойно: один сходив по-великому на вулиці, а поки я знімав йому підгузок, інший упав із дерева. Не високо, але плакав. А я йому:

— Почекай, синку, у мене тут аварія! Вставай сам, іди сюди. Гляну, що там. Ударився? Сильно? Тоді давайте інакше. А ну, менший, ти стій — тільки ж дивись не сядь на те все! А я підбіжу до братика гляну, що там у нього. Стій! Не сідай!

Душно, пітнієш — але мусиш рухатися якомога швидше, щоб не стало гірше.

Тієї-таки осені пересуватись із двома самому вже стало значно простіше. Передусім тому, що знизилася температура. Ну і діти щомісяця дедалі самостійнішали. Старший їде попереду на велобігу, обертається, в очах блищить хитрість:

— Тату! Сурприс!

— Який?

— Ти кокодрил! Їж мене!

І тікає. А я з візком біжу за ним:

— Ах, «кокодрил»? Грррр!

— Не доженеш! Я гоночний хлопчик!

— А я гоночний крокодил!

— А я супергоночний хлопчик!

— А я супергоночний крокодил!

Обережно, щоб раптом і справді не наздогнати. Старший на велобігу набирає вже нехилу швидкість — коли пересяде на велосипед, так просто за ним не вженешся. Молодший уперся руками в бампер візочка, їде на великій швидкості й роззирається навсібіч like a boss[9], а ти біжиш і думаєш: так, я меншого точно пристебнув на випадок екстреного гальмування? Пристебнув. Уфф, добре все-таки, що я вже кілька років займаюся бігом. Так... щось старший забув про власну гру.

— Дожену-дожену-дожену!

Бігом я почав займатися під час Оксаниної першої вагітності — частково саме для таких випадків, хоча тоді уявити їх у деталях, звісно, не міг: перед народженням старшого сина я вирішив, що час починати стежити за собою, щоб у п’ятдесят років мати енергію пограти з підлітками у футбол.

Так, Покращення вже почалося. Проте, звісно, досі буває важко, коли одна людина довго має дбати про обох. Зовсім недавно ми з Оксаною знахабніли, вирішивши, що одна бабуся вже може впоратися з двома — і вперше за чотири роки поїхали у відпустку разом. Оскільки на роботах нам давали тільки тиждень, ми не мали часу відвезти дітей і натомість купили квитки моїй мамі в Київ. Тож бабуся мусила доглядати за онуками не на пару з дідусем, а сама. То навіть вона, яка вже виростила чотирьох синів, потім скаржилася:

— Воно ніби й нічого важкого... Просто виснажує самою своєю безперервністю.

Запрошувала моїх братів допомогти.

Але це не порівняти з попереднім роком.

Вихідних ми більше не боїмося. Навпаки, полюбили їх. Уранці обоє синів переповзають до нас. Не треба поспішати в дитсадок і до праці. Можна півгодинки повалятися в ліжку з теплими, м’якими зі сну дітками.

— Синку, тільки не їж у ліжку печиво. Потім будуть колючі крихти.

— Ну, але я люблю лежати на колючих крихтах!

— М-м-м... Мсье знает толк в извращениях.

— Так, я знаю. А ти не знаєш! Ха-ха-ха!

Тріумфальне «ха-ха-ха» з інтонацією Доктора Зло — частина дитсадківського фольклору.

Старший поступово перетворюється на дитину мрії. У нього почався період, який можна назвати Сентенції:

— Тату! Коли я виросту, а ти станеш маленьким і тобі буде ніскільки рочків, то я тебе буду на ручках носити. Я буду татом, а ти будеш синочком.

Дитячим розумінням часу зокрема, прекрасним і таємничим внутрішнім світом три-чотирилітньої дитини загалом — можна захоплюватися нескінченно. Олександр Топілов, один із найкращих тат, яких я знаю, і батько дітей приблизно того самого віку, що й мої, розповідав історію про свого старшого сина. Гуляють вони з мамою. А повз них велично, наче пава, іде мадам із пекінесом, у якого з орбіт вивалюються очі. Мама:

— Дивись, який песик! Пекінес називається. Коли я була маленька, у нас теж такий був. Мікі звали.

Хлопчик заворожено слухає. Невідомо, які саме деформації сталися в його уяві, але рівно за хвилину він видає:

— Мам, а пам’ятаєш, коли я був дорослий, у мене був смугастий песик — Мікіпоц?

— Мікі... що?

— Мікіпоц.

— Ти про що?

— Так, був. Ти просто не пам’ятаєш. Це коли я дорослим був.

Покращення багатогранне. Останнім часом доходить до того, що я забираю старшого сина із садочка раніше, бо з двома мені легше, ніж із одним. Якщо молодший після денного сну прокинувся не в гуморі й ниє, я одразу вдягаю його, щоб іти по старшого, і заспокоюю:

— Братик прийде — порядок наведе!

Треба тільки не ходити з двома дітьми на той майданчик, де доводиться стежити за обома в присутності Гойдалки-Вбивці.

— НЕ ПРИБЛИЖАЙСЯ К КАЧЕЛИ! — найпоширеніший крик на тому дитячому майданчику.

І мама чи тато в паніці біжить відтягати дитину на метр від масивної конструкції, що літає взад-уперед і от-от кутом влучить у скроню дитині. Гострі краї гойдалки, помножені на масу її пасажира, здатні навіть дорослому розкроїти череп. Залізний прямокутник на залізних прутах. Тверда, жорстка конструкція. У Відні, наприклад, гойдалки були гумові, пластикові чи плетені, на мотузках або ланцюгах. М’які, нежорсткі конструкції.

За одним стежити можна щосекундно, а з двома я ходжу на інший майданчик — той, де одна мама якось казала іншій:

— Уфф... Нарешті можу сісти й заспокоїтись, нема тієї гойдалки. Загнала дітей до вольєра, дала лопати — хай копають пісок.

Якщо ж уникати місць, де обох водночас мусиш оберігати від небезпек, — із двома простіше, ніж із одним. Одного доводиться розважати. А коли їх двоє — так розважають один одного, що лишається тільки дивитись, аби вони від надмірних веселощів не повбивалися. Коли, наприклад, удома стрибають зі спинки дивана на сидіння. Стаєш у дальній куточок (сідати поки що не виходить, це у світлому майбутньому), п’єш чай і знай собі примовляєш:

— Обережно! Повільніше! До мене не підходити! Гарячий чай!

А вони гасають один за одним.

А то ще краще: стануть поруч, висолопивши язики, і малюють за низьким столиком. Молодший підглядає до старшого. Братик узяв новий олівець — то й мені час. Братик перейшов на фломастери — я теж хочу. І мені, і мені конче потрібен новий аркуш паперу! Хоча на попередньому тільки одна каляка-маляка в куточку.

Завдяки наявності братика, у півтора року молодший уміє більше, ніж старший умів у два з половиною — від тримання виделки до запуску машинок з інерційним механізмом. Доходить до того, що старшого молодший слухається краще, ніж батьків.

— А ну, скажи братикові, щоб ішов мити ручки! Щось він сьогодні нечемний.

Старший:

— Після вулиці треба мити ручки!

І молодший нарешті тупцяє до ванної.

Де ті ревнощі перших місяців? Кілька тижнів тому ми втрьох поверталися з прогулянки. Стали під під’їздом, а молодший не хоче йти всередину. Тікає від мене: чергова Вершина Дитячого Гумору. Я блефую, кажу старшому голосно:

— Усе, ідемо додому без нього! — І молодшому: — Па-па!

Молодший дивиться на мене з хитрою мордахою й на блеф явно не ведеться. Зате старший, нажахано:

— Ні!!! Не треба!!! Тату, не йдемо без нього, я буду за ним сумувати!