Тато в декреті

Районна дитяча лiкарня

Уперше здавши дітей, ми з Оксаною поїхали машиною в закордонне відрядження. І звернули увагу, що жодного разу не посварились. Ані коли дорогою туди п’ять годин стояли на шенгенському кордоні. Ані коли дорогою назад, із низкою пригод у дусі фільму Brazil Террі Гілліама, перетинали бюрократично-антиутопічну Білорусь і добу не спали. Це надто слабкий стрес порівняно з двома маленькими дітьми. Імовірно, у багатьох пар траплялися такі сварки, коли ви гаркаєтесь між собою, але водночас обоє розумієте, що сваритися й нема через що, а робите це винятково щоб не спрямувати агресію на дітей, бо насправді ви просто роздратовані, наприклад, через кількагодинне ниття на тлі недосипання.

Іншим разом, розвізши малих, ми вирішили відсвяткувати закінчення робочого року різдвяною відпусткою. У нашому уявленні відпустка означала, що не треба нікуди їхати, треба просто залишитись удома. Самим!

Оксана народилася за кілька днів до Нового року. Ми відвезли дітей до бабусі, повернулися й запросили друзів на день народження. Усі встигли трохи понапиватися, коли це телефонує бабуся: у нашого молодшого сина температура тридцять дев’ять із копійками, приїхала «швидка», збити не змогли, забрали в лікарню.

Ми одразу купили в Інтернеті квитки, розігнали п’яних гостей, які ніяк не хотіли розійтися по-мирному, і поїхали удвох на вокзал. У Оксани істерика: до тридцять першого грудня вона має здати Річний Звіт. Поки їхали в метро, поки сиділи у вагоні й чекали на відправлення, до мене дійшло, що нам не обов’язково їхати удвох. Звісно, трохи страшно за дитину — але поки що підстав для паніки нема. Усе ж таки молодшому півтора року, а не три місяці, як за періоду Двох Бронхітів.

Ми сиділи в купе, Оксана плакала, я довго переконував її повертатися додому, а вона й розуміла, що раціональніше їхати мені самому, але переживала за дитину, та ще й у голові їй пульсувало, схоже, оце, знаєте, містечкове: «ТаЩоЦеЗаМатиТака».

— Я тобі нічого подібного не скажу. Урочисто присягаю!

Словом, випхав я Оксану з вагона, приїхав наступного ранку в райцентр і, не заходячи з дороги додому, — просто в лікарню. Маленький, як побачив мене, одразу й прилип. Від рук не відірвеш.

— Бач, — іронізує бабуся. — А на мене більше й дивитися не хоче.

— Ну! Гордий став.

У лікарні я всім навколо трохи заважав. Тим фактом, що я чоловік. Шестимісна палата для немовлят (мій у півтора там був найстаршим) — це шість дорослих ліжок, на кожному з яких розташувалася людина зі своєю хворою дитиною. П’ять жінок і один я. Звісно, жінки в сильному негліже: вони тут уже по кілька днів. А тепер їм усім через мене доводиться вночі не дуже розкриватися; у разі моєї появи запинаються халати й застібаються ґудзики на нічних сорочках; щоб погодувати груддю, жінкам доводиться відвертатися до стіни. А я мушу в цей час зацікавлено дивитися, як за вікном вітер розхитує голі чорні гілки дерев.

Мабуть, не треба уточнювати, що в районній дитячій лікарні не існує такого поняття, як чоловіча палата? Ночівля чоловіка з дитиною не передбачена як явище. Я мусив спати одягнутий, у джинсах — як прийшов з поїзда, — немитий. Підозрюю, що жінкам я смердів. Рятувало хіба, що в лікарні все перебивають хімічні запахи.

Удень простіше: синові після першої ж крапельниці значно полегшало, і ми годинами ходили сюди-туди коридором. Крім того, є загальна «ігрова» кімната, хоч і без іграшок. Принаймні, туди всі виходять одягнуті.

Уночі в лікарні мало хто спить міцно. Шестимісна дитяча палата: діти під крапельницями, немовлята, у яких не можуть збити температуру, плачуть, хриплять і кашляють, будять одні одних, жінки виходять кликати медсестер, мене шлють в аптеку докупити фізрозчину та свічок парацетамолу. І до того ж у жахливо переопаленій палаті градусів 25–27. Одна мама плакала, бо в дитини температура підвищилася майже до сорока й уже кілька годин не знижувалася. Нарешті прийшли медсестри й почали обтирати немовля прохолодною водою.

Я для себе визначив, що шестимісна дитяча палата — це філіальчик пекла.

І це ж просто діти з бронхітами та запаленнями легень. Я лежав посеред ночі в просякнутих потом штанах, не міг заснути і згадував про «Охматдит», де колись дитина моїх знайомих лежала хвора на рак.

У дитячій районній лікарні я особливо гостро усвідомив, які товстелезні антропологічні пласти проходять повз мене як чоловіка. Люди в палаті становили особливу спільноту. Коли одна йшла в душ, розташований у кінці поверху, — інші дивилися за її дитиною. Жінки допомагали одна одній фізично та психологічно. І постійно ділилися між собою історіями не для чоловічих вух. При мені замовкали чи починали шушукатись, і я чув хіба уривки.

— Та я з ним іще від ПТУ. То зустрічались, то розходились...

— А потім забеременіла, — з розумінням киває інша.

— Ну а як же.

— У мене то саме.

Або:

— Не бив ніколи. Не п’є.

— Хароший мужчина. Я то зразу увиділа, як він до тебе приходив.

— Тіко дома мало буває. Ну а шо робити.

Зітхає.

— А шо твій робе?

— Бусіки з Гєрманії ганяє.

— Сам купує?

— Та де! На хазяїна.

— А. Ну то ясно.

— А твій шо?

— Та шо, — вона мнеться. — Торгує троха. А так-то нам більше моя мама помагає.

— Вона де в тебе?

— У Греції.

— О, в мене сестра в Греції. Двоюрідна.

— Мама жаліє, що туди поїхала. Нада було в Італію. Хто з нашого села в Італію поїхав — майже всі вже получають там пенсію.

— А в Греції не дають?

— Нє-а.

Вони розмовляють постійно, але не зі мною.

Я й у Києві помічаю, що на дитячих майданчиках опиняюся трохи осторонь. Лише одна дуже товариська мама намагається залучати мене до спільних розмов. Переважно ж мені кивають, перемовляються парою фраз, а якщо говорять, то якось по-іншому, ніж із іншими мамами. Воно і зрозуміло: я ж тато.

У палаті дитячої лікарні виключеність чоловіка стала очевиднішою, бо там вона більш концентрована.

Якщо якісь соціологи(ні), етнографи(ні) тощо саме сидять у декретах або збираються в декрет і вважають, що для наукової кар’єри це обов’язково «вирвані роки», — подаю ідею для включеного спостереження. Раптом кому знадобиться. Фольклористам теж робота знайдеться. Мільйони людино-років — це ж потужні антропологічні пласти. Та тут можна тоннами дисертації писати!

А син мій швидко одужав, ми виписались із лікарні, я здав його назад бабусі й навіть устиг на новорічну вечірку — нашу з Оксаною першу за чотири роки. Ох вона й назюзялась! Ледве додому довіз.