Тато в декреті

Няньки, грошi, таємницi

Наша подруга-соціолог, яку я згадував, два роки працювала за постдокторською програмою в Шотландії, а чоловік тим часом був у декреті. За її спостереженнями, коли б і куди чоловік не пішов із дитиною — до нього завжди ставилися тільки позитивно.

В Україні здебільшого те саме. У лікарнях, поліклініках, дитсадках тощо татам якось легше домагатися свого. Бабусі, які сидять під нашим під’їздом, одного разу зізналися, що між собою називають мене «папомама». Жінки на майданчиках іноді підходять похвалити. Навіть сусід-чоловік сказав:

— Люблю тат, які вовтузяться з маленькими дітьми.

Правда, коли твоя дитина за температури плюс двадцять Без-Шапочки чи Сидить-на-Холодному, якась літня добра душа може вирішити, що ти «одноразовий тато» й не знаєш, як поводитися з дітьми, — і почне тебе повчати. Та це радше смішно, а не неприємно, як-от коли в Західній Україні за дитину в сандалях на босу ногу (в серпні!) на мою подругу нагримали:

— Та ви мачуха своїй дитині!

Якщо негативне ставлення до тата з немовлям і трапляється — переважно люди мовчать. Я вже згадував одного мужика, який висловився під дією алкоголю. А ще якось спостерігав, як людина із захватом розповідала про тат у декретах, а чоловік їй відповідав:

— Это всё блажь.

Характерно, що негативно до чоловіків у декреті ставляться переважно інші чоловіки. Зрідка натикаєшся на скептицизм жінок, сім’ї яких дуже патріархальні. Можливо, це захисна реакція. Подібна до тієї, коли за будь-яких обставин людина себе переконує: як відбувається зі мною — так і має бути. Або класичне самозаспокоєння: усе, що відбувається, — на краще. Наприклад, геноцид або рак простати.

Передбачаю, що й саму цю книжку читатимуть переважно жінки. Певна частина чоловіків, можливо, відчує butthurt[7] і ставитиметься до неї скептично: пропаганда підкаблучництва!

Часом мене питають про юридичний аспект декрету для чоловіків в Україні. Так от: юридичний аспект особисто мене практично не зачепив.

Страшна таємниця: значна частина зарплатні в Україні «сіра» чи навіть «чорна». Мені відомо з перших вуст, що навіть в Адміністрації Президента свого часу, причому за Демократичної Влади й у розпал Боротьби з Корупцією, платили зарплатню в конвертах. Парадоксальна держава, що вміє обманути саму себе, щоб обійти власну неможливу систему.

— Я-то можу офіційно відпустити тебе в декрет, — силувано засміявся мій директор, коли я прийшов проситись. — Але це мені стільки мороки, а тобі такий мізер, що...

Що офіційно я просто перейшов зі ставки на гонорари. Справді. Порівняно з тим, наприклад, що ми платимо за оренду квартири в Києві, декретні становили суму, якою — як у школі казали на уроках математики — «можна знехтувати». Навіть порівняно з допомогою з догляду за дитиною, яку платять усім за замовчанням і яка за той рік девальвувалась утричі, власне декретними теж можна було знехтувати. Оксана ще після народження першої дитини як «офіційно безробітна» (прекрасне українське поняття) полінувалася заповнювати папери на таку смішну для нас суму.

Коли ми з Оксаною помінялись і працювати стала вона — спершу родина відчутно втратила в грошах. Але, зрештою, у світі є речі цікавіші за цифри. Сяк-так вистачало — і вже добре.

Nota bene. Пишучи цю книжку, я постійно пам’ятаю про людей, які не можуть собі дозволити втратити бодай десять гривень. Про людей, які ледь зводять кінці з кінцями. Кум у райцентрі вічно повторює:

— Не розумію, як люди виживають. Просто не розумію.

І тому я прекрасно усвідомлюю, наскільки важко «робити вибір» щодо декретів людям, які виживають незбагненним чином.

Натомість у великому місті нас переконували не втрачати гроші:

— Ви ж можете найняти няньку, а працювати обоє.

Теоретично можемо, але ми з Оксаною цієї можливості не розглядали ніколи.

Мені казали, переконуючи не йти з роботи:

— Нам просто вбили в голову, ніби наймати хатню обслугу погано...

Я прекрасно усвідомлюю становище, наприклад, мам, які виховують дітей без чоловіків і для яких наймана нянька — єдиний можливий варіант фінансово та психологічно виживати. Я знаю принаймні двох одиначок, які примудряються стояти на чолі великих ЗМІ. Феноменальним є також приклад журналістки Катерини Сергацкової. Вона сама виховує сина, у неї нема поруч бабусь, але при цьому Катя взагалі не йшла в декрет. Увесь час продовжувала вести ефіри, брати інтерв’ю, писати тексти, навіть ходити з немовлям у Верховну Раду. Тут треба, щоб була специфічна робота, спокійна дитина — і ще трішки бути надлюдиною. Звісно, життя іншої людини завжди важко зрозуміти. Навіть «трішки надлюдина» Сергацкова, коли я став розпитувати, знітилась і відкрила таємницю:

— Звичайно, і в мене траплялися зриви. Син плаче — і я плачу. Він кричить — і я кричу. Ну а що? Я тебе терплю — і ти мене терпи, я ж твоя мама.

Якщо людина ніколи не скаржиться — це не означає, що їй легко.

Перші півроку після пологів у Каті, за її словами, стояв туман у голові: унаслідок перерваного сну, коли вночі доводиться різко прокидатись, а також, можливо, через гормональний збій — дуже важко зосередитись. Писати, сконцентрувавшись, вона ще могла. А от прямі ефіри, коли треба швидко думати, погоджувалася вести тільки на пару з кимось іще — бо будь-якої миті могла «зависнути».

Вона не могла собі дозволити післяпологової депресії, працювала крізь туман. Нянька, яку Сергацкова знайшла заздалегідь, з дев’яти днів сиділа з малим. Також Катя часто брала дитину із собою на роботу. Її спостереження збігаються з моїми й Оксаниними: простіше працювати, поки дитина дуже маленька. Тоді її можна взяти з собою, посадити в переноску. Нагодуєш, даси якесь брязкальце — більше нічого не треба. А от зараз, коли Катиному синові рік, — інакше:

— У переносці сидіти не хоче. Він хоче бігати, досліджувати, гратися. Тепер мені і простіше, і дешевше залишити сина з кимось, ніж туди й назад брати таксі, тягти візок, а на місці думати, чим зайняти дитину, щоб дала попрацювати.

І ще одна несподіванка для мене: через те що Катя часто залишає дитину з нянькою, часом у неї виникають сумніви в собі:

— Я іноді думаю, оце, ну знаєш: «Я погана мама».

Здається, чи не кожна жінка, якою б хорошою мамою вона не була, часом це відчуває. Тоді як чоловік якщо і скаже: «Я поганий батько», — чомусь майже завжди з ноткою зверхньої поблажливості до себе. (Можливо, я помиляюся і це хибне враження.)

У ситуаціях, як у Сергацкової, очевидно, що нянька — єдиний можливий варіант, і становище Каті аж ніяк не робить її поганою мамою. Проте няньки — вибір скоріше для людей не надто бідних і передусім у мегаполісах. Та сама Сергацкова, яка тепер їздить писати репортажі про малі міста України, каже:

— Коли я в райцентрах розпитую, де б знайти няньку, щоб три дні побула з моїм сином, поки я працюватиму, — мене не розуміють. Здається, там такого поняття практично не існує.

У результаті, поки Катя пише репортаж про місто, вона просить посидіти з дитиною, наприклад, родичів своїх героїв.

Отже, бувають обставини, коли без няньок — ніяк.

Але наша з Оксаною ситуація інакша.

Ми можемо собі дозволити ніяковість: нам психологічно важко платити людині за виконання наших родинних обов’язків заради того, щоб за той самий час заробляти в кілька разів більше. Справедливим, із нашою з Оксаною лівацькою ідіосинкразією, було б хіба що віддавати няньці стільки ж, скільки заробляє один із партнерів. Але ситуацій, коли жоден із нас просто не може кинути певний проект, поки що не виникало.

Наймана жінка не годує чужих дітей своїм грудним молоком. Чому решту, для власних дітей, не може під час роботи матері робити батько? (Побіжне спостереження: попри те що няньки не годують молоком — хтось в Україні чув про няньку-чоловіка? Я — жодного разу.)

Я розповів про конкретні приклади, але становище й переконання в людей різні — кожен робить, як хоче або як може. Ми й самі не до кінця послідовні. У нашому випадку теж не обійшлося без експлуатації жінки.