Тато в декреті

Дiти i творчiсть

Я довго вагався, чи потрібен цей розділ, та й досі не впевнений, чи не зайвий він. Принаймні зроблю його коротшим за інші. Якщо література чи інша «професіоналізована» творчість не цікавлять вас узагалі, ці кілька сторінок можна, нічого не втративши, пропустити.

Перші версії розділів «У вас всё нормально?» та «Один день щастя» — єдині в цій книжці, які були написані ще 2012 року як окремі оповідання. Тоді, у віці тридцяти років, я саме вирішив, що хочу, коли виросту, стати письменником. За гонорари вчився писати оповідання, видаючи їх за «колонки». Тексти непогано читали. Я в той період захоплювався Буковскі (це помітно в побудові наративу, у зловживанні фізіологічною тематикою тощо). От і подумав: оповідання про невигадане повсякдення не обов’язково мають містити алкоголь, правда? Написав про побут із дитиною. Деякі чоловіки — винятково чоловіки — стали видавати коментарі на кшталт: «Ну от. Народився батько — помер письменник». Утім, невдовзі саме ці оповідання зненацька здобули першу в моєму житті нагороду (від La Strada). Потім почали виходити різними мовами. Мірек Томек, який перекладав мою збірку чеською, — той узагалі тактовно натякав, що, на його думку, це єдині цікаві тексти з усього, написаного мною на той момент. Саме «У вас всё нормально?» і «Один день щастя», а не, скажімо, оповідання з алюзіями на «451° за Фаренгейтом».

Рей Бредбері не раз розповідав про створення «451° за Фаренгейтом». 1950 року в них із дружиною народилася перша дитина, а 1951-го — друга. Дві, одна по одній. (Російською «погодки» — уточнюю, щоб більше читачок зрозуміли все, що з цього випливає.) І письменник лишав дружину саму на цілі дні: ішов писати в підвал університету, де здавали в оренду друкарські машинки. Твір вийшов чудовий. Захоплюєшся людиною, за чий рахунок його створено.

Про Хемінгуея, до якого мене прив’язує сильна любов-ненависть, я вже згадував. Зі споминів про містера Бамбі, його старшого сина, можна хіба що дійти висновку про ангельський темперамент немовляти. Неправдоподібно, щоб цей батько про дитину піклувався періодично, а не епізодично. У пізніх «Островах в океані», правда, персонаж ловить зі своїми дітьми рибу. Але це діти аж такого віку, що їм можна сказати: «Сам не знаю, чому я розлучився з вашою матір’ю». Дітей Хем вочевидь знає погано. Скажімо, Чехов, у якого своїх не було, чомусь пише про них переконливіше.

У жінок усе радикально інакше.

Наприклад, росіянка Людмила Улицька каже: «Я спочатку виростила дітей, а потім стала письменником». Вона почала писати після п’ятдесяти.

А український фантаст — мати трьох дітей — Яна Дубинянська паралельно сиділа в декреті, закінчувала університет і писала. Як це можливо, не уявляю.

Для кількох знайомих письменниць догляд за дітьми означав «вирвані роки», але про цих людей писати не наважуюся. Документальна проза порівняно з художньою вимагає більшої тактовності.

Чув, що художницям іще складніше, ніж письменницям: діти можуть дотягтися до незавершених картин і внести свої виправлення, тоді як рукопис легко заховати — не кажучи вже про електронний файл. Про музикантів не знаю. Чув лише, що гітари й синтезатори доволі дорогі та водночас крихкі. Бачив лише, що в дитсадку, куди ходить мій старший син, кришки всіх піаніно чомусь замикають на висячі замки.

Знайома розповідала, як їй друг-митець висловив, мовою оригіналу, таке: «Либо муж, либо художник». Я довго не міг зрозуміти, що ж це мені нагадує. Якась асоціація крутилась у звивинах мозку, муляла.

Потім згадав.

Російський митець Джигурда (більше відомий як ходячий мем, ніж як музикант) колись виклав на YouTube кліп. Документальні кадри. Його дружина народжує. Мучиться переймами. А Джигурда — сидить між її ногами, грає на гітарі й туди співає. За цей кліп митець навіть отримав від одного телеканалу премію. «Мудак року».

«Либо муж, либо художник» — досконале виправдання для егоцентризму деяких «творчих особистостей». ОК. А що буде, якщо поєднаєш? Менше створиш? Припустімо. Ну а раптом твоя творчість усе одно гівно?

В українській літературі тема особливого статусу митців чудово розкрита Іздриком в одному з розділів роману «Воццек». Назва розділу, за збігом, перегукується з номінацією Джигурди: текст Іздрика називається «Трактат про мудаків».

Мені в ретроспективі самому важко повірити, що «Червону зону» я закінчив у перший рік життя старшого сина, а «Понаїхали» — у перший рік після народження молодшого. Робилося це винятково спонсорством Оксани, яка майже щодня на додаткову годину брала дітей на себе. Я писав із максимальною для мене швидкістю, поки не наставала моя зміна з дітьми. Оксані я за цю годину нескінченно вдячний — але не уявляю, як би я мав працювати над книжками весь вільний час, ставлячи її перед фактом: «Я творець, а ти домогосподарка».

Дивлячись у свій робочий щоденник за будь-який рендомний місяць останнього часу, я бачу: два дні поспіль написано по двісті-триста, ну хай п’ятсот слів — а потім три дні запис: «Організаційно неможливо».

Свіжий приклад. Якщо я хочу, щоб «Тата в декреті» видали в поточному році, то мушу здати чистовик до певної дати. Усе йшло за встановленим для мене графіком. Але от, за два тижні до дедлайну, старший захворів на вітрянку. Щоб зараза не ширилася, йому не можна бути поряд із чужими дітьми. Ну, старший щасливий:

— Вула [ура]! Я не буду ходити в садочок! Мені з вами так добле!

Нам із тобою теж, сонечку, однак татові зобов’язання нікуди не поділися. Тепер дописувати треба з двома дітьми в хаті. Тобто винятково під час їхнього сну. І що б ви думали? Саме в цей час молодший перестав спати вдень. Борсався в ліжку, рвучко перевертаючись із боку на бік.

— Ну що ти як черв’ячок на сковорідці, масю?

Згодом виявилося, що це через першу стадію тієї-таки вітрянки, яка неминуче перекинулась і на нього.

Звісно, я все одно впораюсь і вкладусь у дедлайн — але в майбутньому дивуватимуся нелінійності суб’єктивного часу: він наче баян, який можна розтягнути в одному місці, стиснувши в іншому.

Від того, що книжки писано ривками, вони стали гіршими? Можливо. А може, краще я писати й не вмію?

Зате завдяки роботі по черзі Оксана теж може творити. Бо, уявляєте, не тільки письменникам, але й соціологам цього хочеться. Навіть якщо вони жінки.

Ми з Оксаною давно помітили, що в разі взаємної допомоги обидва партнери сяк-так устигають робити все, що хочуть. Завдяки їй я таки пишу книжки. Натомість вона працює в кількох проектах і водночас пише дисертацію. Старший поділився зі мною:

— Тату? А знаєш, де мама? Пішла в садочок для дорослих. Називається анс-спірантура!

Якщо ж ми з Оксаною в моменти стресів ламаємося, забуваємо про принципи взаємодопомоги та взаємної підтримки й починаємо з’ясовувати, хто кому винен п’ятнадцять хвилин, — ані я, ані вона нічого не встигаємо.

Підсумок: здається, тут є дві основні опції.

Варіант перший. Покласти всю «рутину» на іншу людину і творити за її рахунок. І зрештою ти можеш виявитись Хемінгуеєм або Бредбері. А можеш — джигурдою.

Варіант другий. Намагатися поводитися по-людськи — і це стосується не тільки декрету чи піклування про старших дітей. Творити менше, повільніше чи, навпаки, похапцем. Або з великими перервами. Дратуватися й мучитися, проте мати совість, не експлуатувати іншу людину. З роками може виявитися, що в тебе й таланту не було — зате ти бодай намагався жити пристойно. А може статися, що ти був доброчесною, та ще й талановитою людиною. Зрештою, талант визначається передусім якістю, а не кількістю створеного.

Обираючи перший варіант, ти маєш реальні шанси нічого не виграти й усе програти. Обираючи другий — реальні шанси нічого не програти й усе виграти.

Це як парі Паскаля. Тільки певніше, бо не треба зазирати по той бік реальності.