Тато в декреті

Один день щастя

Щастя виявилося на диво простим.

Звісно, це має бути вихідний. Тому Оксана будить мене не о шостій ранку, а о сьомій чи навіть о пів на восьму. Вона знає, що встигне відіспатися.

— О-о-ой як добре! — Я потягуюсь усім тілом, аж хрускотять хребці, і відчуваю тертя голої шкіри об чисте простирадло. — Виспався. Як ви тут?

— Спали сьодня, як молодці, — каже Оксана.

— Привіт, малючку! — Я спираюся на лікоть, перехиляюся через Оксану і гладжу по животику двомісячного сина, нашого первістка.

— Аґу, — каже він. З наголосом на перший склад.

І усміхається. Його радую не я, а сам факт упізнавання. Так само він усміхається, коли бачить Лампу, Гіпно-Брязкальце чи Бегемотика Гаррі.

— Аґу, наше хороше!

— Ґиґ! — відповідає він.

— Ти сам як той «ґиґ»! — Я встаю, обходжу ліжко й беру його на руки. — Як я скучив за тобою, поки спав!

— Скажи, — погоджується Оксана, — так дивно, як ото за ним можна скучити вже за пару годин.

— Зараз, маленький, тато збереться й підемо гуляти! Аж гай гудітиме. Так: у-у-у!

— Аґу.

— Можеш особливо не поспішати, — каже Оксана. — Він сьогодні лапочка, так що я виспалась.

Гаряча солодка кава.

Потім одягаю майку та шорти, взуваю сандалі. Більш нічого не треба, і це приємно. Я готовий виходити.

— Тату, зроби нам стовпчик! — гукає з кімнати Оксана.

Я беру маленького, який щойно наївся молока, вертикально. Притуляю й легко страхую голівку: він іще непевно тримає. Коли він крутить нею, відчуваю рукою, наскільки його волосся м’якше, ніж було одразу після народження. Приємно, коли це волоссячко лоскоче долоню.

— Щоразу дивує, який він м’якенький та тепленький. Таке ніжне...

— БУЕХХХХЕХЕХЕХ! ХЕХХХ! — перебиває мене малюк, голосно й довго відригуючи повітря у мене над вухом.

— Ого! Який мужлан!

Оксана дивиться на нас із ліжка й тихо сміється.

— Усе, тепер можемо йти. А мама поспить.

Удень має бути спекотно, тож сьогодні я виношу маленького у візку, а не в рюкзачку-переносці. Він засинає, ще поки ми спускаємося сходами з третього поверху. «Класно все-таки, що взяли цей візочок, — думаю я, — такий легенький». У нас був масивний «танк» із гарною амортизацією, що корисно в умовах наших чудових доріг, але потім ми винайняли квартиру в хрущовці без ліфта, тож «танк» продали й купили полегшену модель.

Виймаю з чохла, яким укриті ноги дитини, читалку. Вранці ще трішечки прохолодно. Приємно.

Спершу ми ходимо у дворах туди-сюди — двістіметровим відрізком, де кращий асфальт. Пішли б далі — але в легенького візка, натомість, дуже слабка амортизація. Поза нашим відрізком — суцільні ями. А так райончик приємний. Цегляні п’ятиповерхівки, усе співмірних із людиною масштабів. Багато зелені й тіні. Трафіку й на вулицях мало, а у дворах узагалі тихо.

Відриваю очі від оповідання Чехова, дивлюся в небо. Воно ще бліде, не таке, як удень. Над двоповерховою темно-оранжевою цегляною школою поволі тане одна-єдина периста біла хмарка. Наді мною дві тополі, що ростуть на шкільному подвір’ї. Вони ще ніжно-зелені в червні. Коли вітерець трохи піднімає їхнє листя, показуючи мені тильний бік, — дерева мигтять мутно-білими цятками.

Високо наді мною в усіх напрямках шугають десятки ластівок.

Раптом малий прокидається. Він у нас Містер Внєзапность, як каже Оксана, звісно, не чистою українською. Лежить із виглядом блаженства, а тут зненацька відкопилює нижню губу. Якби це зробив дорослий — було б карикатурно.

— Пхи, пхи! — А очі вже червоні, і губа дрібно тремтить.

— Чого ти, сонечко? — Я пробую заколисати його просто у візку, проте він уже прокинувся.

Беру на ручки. Це його заспокоює. Можливо, дрібне колихання розтрушує «газіки-заразіки».

Малюк надворі, коли не спить, завжди має вигляд ошелешений. Лежить на ручках обличчям угору, бо ж не тримає ще голову — але при цьому крутить нею й дедалі ширше розплющує очі. Я повертаюся врізнобіч, щоб він міг роздивитись, і озвучую за нього:

— Ого! Ого! Таке круте! Який світ великий та прекрасний! Ого! Ого! А це що таке зелене і, — я здивовано вдихаю за малого, — таке, е-е-е, кучеряве? Треба виробити термінологію! Назвемо це... дерево.

Покрутившись і наситившись враженнями, малючок згоден лягти у візок. Я катаю його назад-уперед, із плавним, але сильним прискоренням. Спершу він завтикує прямо над собою, на живіт Бегемотика Гаррі — той у нього в яскраво-жовтий горошок, а кожна лапка іншого кольору.

За дві хвилини голова немовляти повертається набік, воно дивиться в одну точку на внутрішній обшивці візочка. Потім малюк «зависає». Очі ще розплющені, але він уже не тут. Тоді óчки з кожним гойданням візка заплющуються на один міліметр, іще на один міліметр, іще — і він засинає. Розслаблене обличчя.

Я читаю й ходжу дворами. Людей досі нема. Вихідний. Зрідка — один перехожий, ще рідше — по двоє. Тихо.

Сонце переповзає на наш відрізок рівного асфальту, тож ми ховаємося на доріжці біля під’їзду, в тіні сусіднього будинку. Бузок уже відцвів, тепер це кущі з темно-зеленим листям.

О пів на десяту телефонує наш друг Володя:

— Ми вже тут.

Вони з одинадцятимісячною Поліною приїхали забрати нас із малим машиною, щоб дорослі, я й Володя, скупалися в Гідропарку.

— Зараз підійдемо, — кажу в мобілку, і за хвилину я з візком біля його «ланоса».

Ми всміхаємося одне одному. Я показую кивком на візок:

— Не знаю, що тепер робити. Малий спить уже години дві з половиною. Можна, звісно, ризикнути й поїхати...

— То давай ми зайдемо, — розуміє Володя, відчиняє задні дверцята й дістає з автокрісла Поліну. У правій Поліниній руці калькулятор, кутик якого вона замислено обсмоктує.

Мій малюк, так і не прокинувшись, почав смоктати молочко, щойно я підклав його в ліжко до Оксани.

Тим часом відбувається заминка, бо я забув дати Володі гостьові капці. Річ у тім, що ми по десять разів заходимо й виходимо з дому взуті, аби не будити дитину на руках чи у візку паузами з роззуванням. А в кухні біла підлога, усе видно. Володя з Поліною на руках коситься на підлогу кухні й обтирає ліву шкарпетку об праву штанину.

— Вибач, у нас тепер перманентний срач...

Через десять хвилин Оксана з малюком виходять із кімнати:

— А ось і ми. Привіт, Поліно!

Оксана у своєму сірому халаті з тонкої тканини. Він робить її на вигляд іще стрункішою, ніж вона й так є після пологів. Малюк, якого вона тримає вертикально, розпластався на ній жабкою, широко розкинувши руки й ноги.

Поліна дивиться на них із радісним здивуванням. Наш син щосили й різко крутить головою, дивиться то в стіну, то в стелю, то неясно куди — проте всюди ошелешено.

Коли ми виїжджаємо в Гідропарк, Володя каже:

— Давай сьогодні не на пляж для інвалідів, а на пляж для дітей. Там зараз хоч трохи менше людей.

Цілу зиму ми по вихідних купалися на пляжі для інвалідів, але ж то взимку. Тоді в Гідропарку було спокійно, самі лише моржі, які віталися між собою так: «Желаю Вам здоровья!»

— А тепер доведеться в трусах купатися? — питаю я.

— Так! Виключно в трусах, — із театральною поважністю киває Володя.

Узимку проблеми з пристойностями у моржів не виникало. А влітку в Гідропарку безліч добропорядних людей.

У результаті скупався тільки Володя, бо мій малюк заснув у рюкзачку в мене на грудях, шкода було будити. Поліну Володя посадив біля нас на поліетиленовий пакет. Вона чекала на тата, граючись банківськими картками з його гаманця, який знайшла в кишені залишених поряд штанів.

— Глянь, що там суне! — повернувшись і витираючись, показує Володя.

Над будинком на кручі Дніпра, відомим як Монстр на Грушевського, сходить суцільна чорна хмарища.

— Щось буде.

Коли Володя завіз нас із сином назад, ми погуляли по району з переноскою, щоб Оксана ну точно вже виспалась — а коли почало-таки накрапати, зайшли додому.

Ледве встигли.

— Зачиняй усі вікна!

Косий дощ влупив по склу й одразу вкрив його суцільним хвилястим шаром води. Барабанний дріб змусив нас підвищувати голос. Стало так темно, що ми повмикали світло.

— Дванадцята година дня, червень! — засміявся я до Оксани.

Малого шум не розбудив. Він так і спав у рюкзачку в мене на грудях, відкинувши голову назад. Якщо нахилитися вухом до нього, крізь шум дощу можна почути, як він посопує.

Ми сіли пити чай. За вікном періщить дощ, вітер рве гілки з дерев. А в нас солодкий чай із лимоном.

— Це добре, що злива. Трохи зіб’є спеку.

— Ага. І схоже, це надовго.

— Це ж круто!

— Ага.

— То ти сьогодні з малим, а я попрацюю? — запитала Оксана. Вона працює за дедлайнами, а не за розкладом.

— Давай.

Вона пішла в кімнату, а я став біля вікна, трохи розхитуючись ліворуч-праворуч, аби малому спалося солодше.

Вітер гнув тополі біля школи, але дощ уже став дрібнішим і тихшим. На капоті червоного «Хюндай Ґетц», припаркованого під будинком, лежала гілка тополі завгрубшки з руку.

Я взяв зі столу читалку, поправив малого на грудях, сів на стілець. Це було офісне крісло, із суцільним металевим каркасом, тож я зіперся на спинку і злегка погойдувався, не боючись її зламати.

І коли я вчергове відірвався від Чехова й поглянув на дощ за вікном, мене накрило.

Це ж і є воно — моє просте людське щастя!

У Курта Воннегута був родич, який у подібні моменти усвідомлення вголос казав: «Ah, if this isn’t nice, what is?»[3]

Цілий день зберігалася прохолода. Дощ ущух аж о третій. Оксана встигла багато зробити. Годувала малюка й один раз вийшла на півтори години з візком, аби я зміг трохи пописати. Хай результатом я був невдоволений і, зрештою, написане відкинув, усе ж радів просто факту, що сьогодні писав.

— А-блу-блу-блу-бле-бле! — Оксана, щоб розважити малюка, поки міняє підгузок, молотить язиком, то стискаючи губи в трубочку, то розтягуючи їх. — А-блу-блу-бле-бле... магістр соціології... а-блу-бле-блу-бле! Ну, що я можу сказати, — повертає голову до мене, — нудно йому з такими батьками не буде.

— Ага. Хіба що соромно, коли стане підлітком.

Між іншим завантажуємо прання в машинку, кидаємо варити макарони та цвітну капусту. Обійдемося сьогодні без м’яса. З морозилки вчора не дістали, а по сосиски просто не хочеться виходити в магазин. Розслабимось.

По обіді я тягаю з каструлі ніжно зварену цвітну капусту. Її можна навіть не жувати, просто перетирати язиком об піднебіння.

У сина сьогодні не болів животик. За цілий день він плакав усього, може, хвилин п’ятнадцять. Ну добре — сімнадцять.

— Здається, — кажу Оксані, — у нас сьогодні іпостась Малюк Блаженний.

— Тьху-тьху.

— Тьху-тьху.

— Аґу! — відаґукується наш блаженний.

— І в кóго ти така сонячна дитина?

— Аґу.

— Тато — холерик із психами, мама — меланхолік із депресіями, а ти — такий сонячний! Спасибі тобі, маленький, що ти нами займаєшся. — Остання фраза не зовсім доречна, але ми її вживаємо як родинний мем.

Якось під вечір він мені «аґу», і я йому «аґу», він мені «ґиґ», я йому «ґиґ», і так ми вели діалог хвилини дві, аж він ощасливив мене до сліз.

Оксана прийшла до нас на ліжко, лягла поруч і погладила мене по голій спині.

— Га? Що?

— Та так, просто захотілося тебе погладити. Які ви в мене обоє...

Звісно, не завжди все так просто. Коли в нього болить животик — це пекло для всіх трьох. В один із таких днів ми з Оксаною вигадали рекламний слоган, який був би ефективним, але його фармацевти не використають:

«Посрала дитина — щаслива родина».

Ну, а сьогодні він лапочка сам по собі, без фармацевтики.

А коли починає пхинькати, я беру його на ручки й несу до центру кімнати. Він «зависає» із широко розплющеними очима, а я озвучую:

— Ого! Хто це там на стелі? А-а! Та це ж мій друг Лампа! Євлампій Володимирович! Це ж мій найкращий друг! А як він там висить? Це ж цікаво! А цікавість — це шлях у майбутнє!

Він затихає, óчки заплющуються з кожним гойданням, і я починаю нудити пісеньку, від якої він остаточно засинає:

І ввечері ми з Оксаною купаємо його. Звільняємо кухонний стіл, я його пересуваю на середину кухні й зверху ставлю ванночку.

Упродовж першого місяця малюк трохи боявся води, а тепер аґукає, ґиґає, дивиться на нас своїми світлими здивованими очима:

— Ого! Що це я відчуваю всім тілом? Таке круте! Я не знаю, що це, але це так прикольно! Ану я льопну ніжкою!

— Льопай! Давай! Усе можна! Давай всю кухню зальопаємо! І маму! І тата! Давай! Іще!

По черзі ми з Оксаною, поки інший з дитиною, ідемо в душ. Приємно змити з себе липку плівку поту, якою тіло вкрилося за день.

Коли я повертаюся з ванної, малий уже засинає біля мами. Вона гладить йому лобик — це дійство ми відносимо до категорії «дуже помічне» (існує градація: просто «помічне», далі «дуже помічне» і, нарешті, «суперпомічне» — до останньої категорії належить виключно смоктання грудного молока).

Я простягаю руку й, не чіпаючи дитину, гладжу Оксану. Потягуюся в ліжку, відчуваю, як треться чисте голе тіло об простирадла.

Так, правду кажуть. Для щастя треба зовсім небагато.

Жити з тими, з ким хочеш. (Ми вперше можемо собі дозволити оренду квартири в Києві самі, не навпіл із кимось іще. А під нами в такій самій хрущовці живуть семеро людей — три покоління, які сваряться між собою.)

І щоб не треба було переживати, чим заплатити за цю квартиру.

І щоб не доводилось думати, що їсти завтра.

І щоб не потрібно було їхати на заробітки, залишивши жінку й дитину десь у райцентрі, а бачитись раз на три тижні в кращому разі.

Ну так. Для щастя треба зовсім небагато.

Роботу не ненавидіти.

І щоб лишалися час і сила поза роботою займатися чим хочеш.

І щоб на вихідних можна було розслабитись і не перейматися всілякими клопотами.

І щоб не доводилося їхати в переповненому метро чи стояти в заторі.

Так, треба зовсім небагато.

Почуття, яке надає всьому сенс.

І щоб усі здорові.

І найменше — щоб була людина, з якою тобі через багато років стосунків так само добре, як і спочатку.

Зовсім мало.