Тектоніка почуттів

10. У Діани

Ніч.

У квартирі — приглушене світло.

Діана, почувши дзвінок у двері, впускає Родіку. Діана не дуже рада її бачити, тож приймає її, задкуючи.

ДІАНА: Терпіти не можу подібні сюрпризи! Вам добре відомо, що я не хочу бачити вас у себе!

РОДІКА: Еліна погрожує стрибнути з вікна, якщо я не принесу їй новин про Рішара!

ДІАНА: Опирайтесь її шантажу.

РОДІКА: Я хотіла поговорити з вами... Вона вже три тижні ридає. (Раптом змінює тон.) Де Рішар?

ДІАНА: Я вам уже казала. Він в Африці.

РОДІКА: Коли він повернеться?

ДІАНА: Увечері. Щойно телефонував мені з аеропорту.

РОДІКА: Нарешті!

ДІАНА: Має зайти до мене. І я не хотіла б, аби він побачив вас тут!

РОДІКА: Але ж у таких квартирах має бути щось на кшталт чорного виходу?

ДІАНА: Звісна річ.

РОДІКА: Коли він прийде, я втечу!

І, не чекаючи на запрошення, Родіка сідає у фотель і схрещує ноги.

РОДІКА: Годі прикидатися. Я хочу знати, що коїться. (Уважно роздивляється Діану.) Хто ви така?

ДІАНА: Я — не більше, ніж те, що я роблю.

РОДІКА: І що ж ви робите?

ДІАНА: Рятую двох жінок від проституції і намагаюся прикрасити життя чоловіка, який невдовзі помре.

РОДІКА: Я вам не вірю.

ДІАНА: По-вашому, це звучить надто ідеалістично?

РОДІКА: Я вірю лише в порок, розрахунок, проценти, у кайф, у біль, від якого так добре! Нічого іншого я у своєму житті не бачила. Мені траплялися тільки потворні люди.

ДІАНА: А як же вродлива Еліна?

РОДІКА: По-своєму вона теж потворна. Врода Еліни стала її прокляттям.

ДІАНА: Мені вас дуже шкода.

РОДІКА: Ненавиджу, коли мене жаліють!

ДІАНА: І через це мені також вас шкода.

Розлючена Родіка підходить до неї й хапає за руки.

РОДІКА: Годі брехні! Кажіть — нащо це вам? Нащо ви забрали нас із вулиці, познайомили нас із Рішаром, нащо ви то запалюєте, то охолоджуєте його? Нащо?!

ДІАНА: Родіко, ви так звикли потерпати, що не годні повірити в чийсь добрий намір.

РОДІКА: Тільки не у ваші! (Після паузи.) Я скажу вам, яка ви — ви дуже погана.

Діана вибухає реготом.

Родіка безжально веде далі:

РОДІКА: Не допомогти ви нам хочете, а скористатися нами! Не ощасливити Рішара вам треба, а — навпаки — зробити його нещасним!

ДІАНА (приндиться): Та ну? І навіщо?

РОДІКА: Бо він вас уже не бажає! І ви хочете, щоб він страждав. Еге ж? Сильно страждав. І довго. Довше, аніж страждаєте ви.

ДІАНА: Чи не надто це просто?

РОДІКА: Коли жінка тримається на ногах лише завдяки любові, а потім цю любов зненацька висмикують у неї з-під ніг, то вона, щоби не впасти, мусить замінити це почуття на інше — ненависть. Це — ваша помста.

Діана знизує плечима.

РОДІКА: І ви маєте рацію. Ненависть — це чудово! Вона така тепла, така солідна, така певна. Ненависть, на відміну від кохання, не викликає сумнівів. Ніколи. Не знаю нічого чеснішого за ненависть. Це єдине почуття, яке нам ніколи не зраджує.

Діана відвертається від неї.

РОДІКА: О, так! Перестрибуючи з ненависті на кохання, ми зазвичай лише виграємо. Тому я вас підтримую. Знаєте, що? Так ви здаєтеся мені значно симпатичнішою.

ДІАНА: Невже?

РОДІКА: Жінка, яка прагне помститися чоловікові... та це будь-яка з нас зрозуміє! Я вам допоможу. Вашими руками я помщуся тим, кого покарати не встигла!

Діана вичавлює з себе ледве помітну усмішку — таке враження, ніби її нудить. Родіка стискає її руку.

РОДІКА: А тепер давайте всю правду. Він не помре?

ДІАНА: Помре!

РОДІКА: Ні, не помре! Хворих я бачу відразу. Навколо кожного я бачу світло — на кшталт ореолу: коли аура повна, добродій має відмінне здоров’я, коли ж аура рвана, він скоро помре.

ДІАНА (байдуже): Дуже цікаво. Вам варто відкрити свою консультацію: дурнів так багато, що ви дуже скоро забагатієте.

РОДІКА (із запалом): Отже, Рішар не хворий! І він не помре!

Діана відходить на кілька кроків і роздивляється Родіку зацікавлено. Її вуста кривляться легкою посмішкою.

ДІАНА: Слухайте, Родіко: а ви сама часом не закохана?

РОДІКА: Перепрошую?

ДІАНА: Ви не закохана в Рішара? Вам так хочеться, щоб він не помирав! Таке враження, що саме згадування про його кінець ранить вас особисто...

Родіку це зауваження зачепило. Вона схоплюється, готова кинутися на Діану, мов фурія.

Лунає дзвінок у двері.

ДІАНА: Це він! Хутко! Вшивайтеся!

Родіка спочатку вагається, та все ж слухається Діану.

Діана показує їй, де вихід.

ДІАНА: Туди!

РОДІКА: Ви!..

ДІАНА: Тихо! І швидше.

Родіка виходить.

Діана набирає поважного вигляду і йде відчиняти Рішару.

Заходить похмурий Рішар — він змарнів, дивиться непорушно перед собою.

РІШАР (випереджаючи її ремарку): Знаю: вигляд у мене не дуже.

Він падає в крісло.

ДІАНА: Доброго вечора.

РІШАР (не дивлячись на неї): А й справді: доброго вечора!

Колись найгалантніший чоловік на світі, Рішар такий схвильований, що навіть забув про політес. Натомість він із люттю випльовує з себе:

РІШАР: Чорт би взяв усіх цих жінок!

ДІАНА: Що, знову Еліна?

РІШАР: Ні, тепер її матуся! Маніпулює донькою! Хоче, щоб я мало не в ноги кланявся їй.

ДІАНА: Боюся, цю дівулю ти отримаєш лише за тих умов, які будуть тобі не до вподоби.

РІШАР: Та я не в силах вирвати цю пристрасть зі свого серця.

Діана здригається. Нарешті вона розуміє, що Рішар справді закоханий у Еліну. Тим часом він б’є кулаком об стіну.

РІШАР (люто): А серце з себе вирвати я не можу!

ДІАНА: І що ти робитимеш?

РІШАР (похмуро): Часом у мене виникає бажання кинутися під поїзд чи бігти до знесили, поки витримає земля. А потім сили мене залишають, я відчуваю свою нікчемність, мозок мій сліпне, стаю геть дурним!

Кілька секунд він мовчить. Потім підводить голову, нарешті дивиться Діані в очі й шепоче, мов людина, яка потопає:

РІШАР: Ліпше зашлюбитись, аніж отак страждати. Одружуся з нею!

ДІАНА: Чекай! Це серйозне рішення, треба все добре обміркувати.

РІШАР: Що тут міркувати? Я не хочу бути ще нещаснішим, аніж тепер. Слухай, зроби мені послугу — я, власне, для цього й прийшов: навідайся до них, поговори з донькою, з матусею, розкажи їм про мій намір.

Він навіть і не підозрює, як болісно ранить Діану.

ДІАНА: Що?! Пропонувати їм шлюб маю я?!

РІШАР: Мене ж вони і на поріг не пустять.

ДІАНА: Викручуйся сам! Мені огидне те, що ти мені пропонуєш!

Рішар кидається до неї, обіймає, застосовує всю свою фізичну силу, аби здолати її опір.

РІШАР: Діано, якщо ти мене залишиш, то я пропав! Якщо не підеш туди першою, то я побіжу до них, висаджу двері, увірвуся всередину і в тому стані, в якому я нині, не знаю, що буде... (Із запалом.) Благаю тебе, Діано, заради нашої дружби!

ДІАНА: Гаразд.

Він сконфужено цілує їй руки.

ДІАНА (збентежено): Хіба я не янгол? Покажи мені іншу жінку, яка погодилася б на таке!

РІШАР: Дякую! Ти мій єдиний справжній друг! Коли ти підеш до них?

ДІАНА: Завтра.

РІШАР (ніжно випитуючи її): Завтра? Увечері? Чи удень?

ДІАНА (піддаючись): Гаразд, піду завтра вранці!

РІШАР: Дякую, Діано! Ти врятувала мені життя. Тепер я трохи посплю. Або принаймні спробую.

Він цілує її і виходить.

Діана стоїть, замислившись.

Через якусь мить заходить мадам Поммере, тримаючи в руках слуховий апарат, куди намагається вставити батарейки.

МАДАМ ПОММЕРЕ: То ти сама? А мені здалося, що я чула розмову!

Вона розчарована і легенько постукує по апарату.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Мій лікар каже, ніби я зовсім глуха, але насправді все навпаки: я чую те, чого не чують інші!

Діана ніяк не реагує.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Зрештою, таким був і старець Тіресій — сліпим ясновидцем. Певно, слід повісити на сходах табличку: «Мадам Тіресій, слухачка тиші, вловлювачка згаслих голосів, шукачка зниклих душ». Гарна ідея, еге ж? Це могло б вирішити мої фінансові проблеми...

Вона помічає, що замислена Діана її не слухає.

МАДАМ ПОММЕРЕ: От ти, наприклад, не глуха, але мене не чуєш! (Махає перед нею руками.) Агов, це я, фея Дінь-Дінь!

Так і не отримавши відповіді, вона ляскає у долоні. Діана оговтується.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Дивний у тебе вигляд. Якась ти насуплена.

ДІАНА: Саме так. Щойно я втратила будь-яку повагу до кохання.