Тектоніка почуттів

5. У Діани

Рішар і мадам Поммересидять кожен у фотелі й гортають газети.

Рішар здається знервованим, стурбованим, таке враження, ніби якась думка пече йому мозок і заважає зосередитися. Він раз у раз позирає на годинник.

Мадам Поммере, яка не помічає цього, раптом скрикує:

МАДАМ ПОММЕРЕ: Рішаре, рятуйте! Слово! Не можу знайти слово для кросворду!

РІШАР: Слухаю вас уважно, мадам.

МАДАМ ПОММЕРЕ: «Несе на крилах», п’ять літер.

РІШАР: Літак?

МАДАМ ПОММЕРЕ: Ні.

РІШАР: П’янка?

МАДАМ ПОММЕРЕ: Ні.

РІШАР: Надія?

МАДАМ ПОММЕРЕ: Точно! Зізнаюся: у моєму віці ця відповідь вже аж така не очевидна.

РІШАР (щиро, виказуючи своє хвилювання): А як там Діана?

МАДАМ ПОММЕРЕ: О, мій дорогий, але ж це вас треба про це питати! Це ж ви ділите з нею життя, ліжко і мрії... А щодо мене, то я просто привела Діану на світ і виховала. Це все. Я її мати, тобто людина, яка знає її значно гірше за інших.

РІШАР: Як ви можете таке казати?!

МАДАМ ПОММЕРЕ: Рішаре, невже ви стверджуватимете, буцімто ваші батьки знають про вас геть усе?

РІШАР (весело): О ні!

МАДАМ ПОММЕРЕ: Це люди, які зберігають найдавніші спогади про вас, люди, які, напевно, пережили з вами найкращі години в своєму житті — та вам ніколи не вдасться пояснити їм ваш триб життя.

РІШАР: Вони дуже люблять мене.

МАДАМ ПОММЕРЕ: У тому й річ! Любити не означає знати.

РІШАР (погоджується): Любити означає віддавати перевагу. Це геть суперечить науковому підходу і більше скидається на засліплення.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Авжеж! Якщо кожен батько і кожна мати ставлять своїх дітей над чужими, то це навряд чи тому, що вони уважно вивчали ринок!

РІШАР: А як по-вашому: цікаво пізнавати іншу людину?

МАДАМ ПОММЕРЕ: Достатньо просто зустрічатися.

РІШАР (раптом хмурніє): Але ж без загадковості, без туманних натяків, без передчуття чогось невловимого можна швидко стомитись одне від одного...

МАДАМ ПОММЕРЕ: Точно! Один гінеколог казав мені, що, якби всі чоловіки займалися його фахом, злочинів на ґрунті пристрасті просто не існувало б.

Рішар лягає від сміху.

Цієї миті заходить Діана — вона здивована присутністю Рішара. А він кидається до неї, готовий розповісти їй безліч дрібниць.

РІШАР: Діано, нарешті!

ДІАНА: Не думала побачити тебе тут.

РІШАР: Ми вирішили зустрітися.

ДІАНА: Погана ідея! Зараз прийдуть на чай дві мої подруги!

РІШАР (ображено): Діано, ми ж збиралися в кіно!

ДІАНА: Хіба?

РІШАР: Звісно. (Твердо.) Я мушу поговорити з тобою.

ДІАНА: Поговорити зі мною?

РІШАР: Атож. Я казав тобі про це вчора ввечері по телефону. (Знічено.) Як ти могла про таке забути?

ДІАНА: Рішаре, даруй, я просто сплутала дати.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Що ж, коли твої подруги прийдуть, ми просто затримаємо подих, аби вони вирішили, що тут нікого немає.

ДІАНА: Мамо!

РІШАР: Вони прийдуть надовго?

ДІАНА: Ні, це просто візит ввічливості.

РІШАР: Тоді я почекаю. Хто це такі?

ДІАНА: З матір’ю я познайомилася багато років тому під час відрядження до Румунії. А коли дізналася, що вона переїхала до Парижа з донькою, то вирішила виявити гостинність і запросити їх на чай. Словом, це може бути доволі нудно.

РІШАР: Дуже на це сподіваюся. То коротшою буде ваша розмова.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Трапився мені замолоду один румун. О, такий красень, темноволосий! А які дивовижні світлі очі із блискітками — щось поміж мигдалево-зеленим і перламутрово-сірим! А пальці які в нього були тонкі! Ах, які пальці!

ДІАНА (уриває її): Мамо, до чого тут це?!

МАДАМ ПОММЕРЕ: Ти сказала, що та пані з Румунії — і я пригадала єдиного знайомого мені румуна. Хоч я й стара, та все ж намагаюся брати участь в розмові.

ДІАНА: Не вельми вдало.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Одразу видно, що ти не була з ним знайома.

ДІАНА: Очевидячки ні! І знайомитися не збираюсь. Отже...

МАДАМ ПОММЕРЕ: О, не так швидко! Він же міг бути твоїм батьком.

ДІАНА: Дякую за уточнення, але це я вже зрозуміла. Сподіваюся, він таки не мій батько?

МАДАМ ПОММЕРЕ (зітхаючи із жалем): Ні...

Дзвонять у двері.

ДІАНА: А ось і вони!

МАДАМ ПОММЕРЕ: Поки ти прийматимеш своїх румунських подруг, я побуду у себе в кімнаті. Ти ж не заперечуватимеш?

ДІАНА: Аж ніяк.

РІШАР: А я залишуся, щоб ми разом спекались їх якомога швидше. Добре?

ДІАНА: Гаразд.

Діана виходить, щоби зустріти гостей.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Не розумію, чому моя донька так налаштована проти чоловіка, який міг би стати їй батьком: повірте, дуже солідний був пан! Чудова партія. Ідеальні зуби. Майстерний танцюрист. Осина талія. Зі смаком добрані краватки. Вишиті шовкові камізельки. І розмовляв він мінімум шістьма мовами.

Поки вона виправдовується, Рішар подає їй руку, щоб провести до її кімнати.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Закинути йому можна було тільки одне: носив забагато каблучок, на кожному пальці! Та все ж увечері він знімав їх усі і клав на нічний столик, як порядна людина...

Вони виходять.

Повертається Діана з Еліною і Родікою.

Румунки вбрані дуже ошатно — Родіка через це видається старшою, а Еліна ще привабливішою.

ДІАНА (голосно): Заходьте, прошу!

РОДІКА: О, мадам Поммере, це так люб’язно з вашого боку!

ДІАНА: Ну що ви, це ж такі дрібниці...

РОДІКА: Відколи ми в Парижі, то буваємо мало де.

Заходить Рішар.

РІШАР: Доброго вечора.

Румунки здригаються, мов дві весталки, збентежені появою чоловіка. Вони підводяться, ніяковіючи.

РОДІКА: Ви тут у родинному колі, а ми заважаємо...

ЕЛІНА: Нам ліпше піти...

РОДІКА: Не хочемо вам докучати...

Рішар уриває їхнє белькотіння:

РІШАР: Ви аж ніяк не докучаєте.

Він роздивляється Еліну. Ця юна врода зненацька заспокоює його. Він усміхається.

РІШАР: Вимагаю представити нас за всіма правилами!

ДІАНА: Рішаре, представляю тобі мадам Родіку Ніколеску та її доньку... (До Еліни.) Даруйте, як ваше ім’я?

ЕЛІНА: Еліна.

Рішар галантно цілує ручки дамам, але довше він схиляється над ручкою Еліни.

РІШАР: Мене звати Рішар Дарсі. Я друг Діани. Щирий приятель.

ДІАНА: Щирий приятель? Ти вперше так називаєш себе!

РІШАР (хмурніє): Хіба не так кажуть, коли двоє щиро спілкуються?

І це зауваження показує, що збентежений вродою Еліни Рішар прагне встановити відстань між собою і своєю колишньою коханою, продемонструвати свою свободу. Діана, хоч і сприймає це майже як удар кинджалом, удає, що згодна, і звертається до румунок:

ДІАНА: Про родинне коло не йдеться, адже Рішар мені ні чоловік, ні наречений!

РІШАР (до Еліни): Ви у Парижі проїздом?

ЕЛІНА: Ні, ми щойно сюди переїхали. Я вивчаю літературу в Сорбонні.

РІШАР: Кого досліджуєте зараз?

ЕЛІНА: Альфреда Мюссе.

РІШАР (не подумавши): Мюссе?! Дивний вибір...

ЕЛІНА: Чому?

РІШАР: Бо це застарілий автор.

ЕЛІНА: Автор старіє лише тоді, коли його не сприймає молодь.

РІШАР: Що спільного має Мюссе з сучасною молоддю — досвідченими матеріалістами, які ні у що не вірять?

ЕЛІНА: Він дає нам стимул, заохочує нас, утішає — адже він був таким, як і ми!

Рішар зворушений ідеалізмом і завзяттям дівчини. Він припиняє кпини і звертається до неї вже м’якше:

РІШАР: Невже? І чому ж він вас учить, скажіть на милість?

Вона червоніє.

ЕЛІНА: О ні, я не забиратиму у вас час!

РІШАР: Та ні, прошу, кажіть!

ЕЛІНА: Боюся, що я висловлю написане ним гірше за нього...

Родіка заохочує Еліну, вдаючи матір, яка пишається ­своєю донькою.

РОДІКА: Еліно, ану прочитай нам щось із Мюссе!

ЕЛІНА: Мамо, це ж смішно!

РОДІКА: Чому? Зовсім ні! Почитай!

ДІАНА: Ми з радістю послухаємо вас, Еліно. Знаєте, без вас Мюссе — це просто назва площі або бульвару.

РІШАР: Так, прошу, будь ласка!

Еліна вдає, ніби піддається тільки вмовлянням Рішара. Ніяковіючи, почервонівши, вона ніби присвячує цей текст йому.

ЕЛІНА: «Усі чоловіки — брехливі, перемінні, нещирі, велеречиві, пихаті й ліниві, зневажливі й хтиві; а всі жінки — зрадливі, чванливі, штучні, доскіпливі і порочні; весь світ — бездонний риштак, де вовтузяться різні почвари, скочуючись із гір гною; та є все ж у світі одна священна й висока правда — це союз двох недоладних, недосконалих істот. У коханні можна часто помилятися, ранитися, почуватися нещасливим; і все ж ми кохаємо, і коли опинимося край могили, зможемо озирнутися і сказати собі: я так страждав, я не раз оступався, однак я кохав. Жив саме я, а не штучна істота, витворена моїми пихою й нудьгою. Я — кохав!»

Рішар їсть Еліну очима — це так очевидно, що вона зрештою опускає очі.

Діана й Родіка, помітивши це, змовницьки перезираються.

Рішар підводиться, та миттю відчуває біль у спині. Жінки бачать гримасу болю, однак не насмілюються допомогти йому.

Тож він спирається на стіну і збирається з силами так, ніби нічого не сталося.

РІШАР: І цей текст заохочує вас, Еліно?

ЕЛІНА: Так.

РІШАР: До чого, якщо не секрет?

ЕЛІНА: До любові...

РІШАР (замріяно): О, до любові...