Тектоніка почуттів

2. Вулиця

Посеред погано освітленої вулиці, поміж автомостів і широких проїздів для вантажівок, на межі міста, що гуркоче далеко, у несвіжому промінні неону стоїть, спершись на мур, молода жінка. Стомлена, під дією наркотиків, вона чекає на клієнтів, тіні яких линуть повз неї.

Зажура дівчини аж ніяк не псує її вроди.

Із прокуреного ресторану, де модними пісеньками мугикає радіо, швидко виходять Діана і якась пані зрілого віку. Їхня зустріч завершується вже на тротуарі.

РОДІКА: Ну ось. Я сказала все, що знала.

ДІАНА: Дякую дуже! Спасибі, мадам Ніколеску!

Родіці Ніколеску під п’ятдесят, у неї вже зів’ялі обличчя і тіло, однак вбирається вона сексуально; Родіка розминає ноги, потягується, запалює цигарку так, ніби хоче насититися киснем.

РОДІКА: Гадаєте, вам це стане в пригоді?

Діана складає теки до свого портфелю.

ДІАНА: Щойно завершу писати звіт, спробую розворушити парламент, аби ми могли поліпшити ваше життя. Я вам це обіцяю!

Діана помічає юнку на протилежному тротуарі.

РОДІКА: Ви така поважна особа, депутатка, у вас є серйозна посада, робота, обов’язки — і раптом ви цікавитеся нами. Навіщо це вам?

ДІАНА: Коли я завершила навчання, то була мало не єдиною жінкою серед чоловіків. І тоді я пообіцяла собі, що, коли досягну успіху в політиці, обов’язково працюватиму над вирішенням проблем жінок.

РОДІКА: Проблеми жінок — це зрозуміло. Але повії?!

ДІАНА: Якщо з ними обходяться так погано — то хіба це не тому, що вони жінки?

РОДІКА: А у вашій родині не було когось... ну, когось, хто...

ДІАНА (із подивом): Ні.

РОДІКА: Скажімо, сестра або... мати...

ДІАНА (усміхнувшись): Та ні! До речі, моя матінка, певно, була б шокована, якби дізналася, що я сама попросила собі це завдання!

РОДІКА: Отже, ви людина дуже широких поглядів.

ДІАНА: Аж ніяк! Я просто виконую свою роботу. Як ви гадаєте: чи може лікар відмовити пацієнтові в обслуговуванні залежно від того, як останній використовує своє тіло?

РОДІКА: І таке буває.

ДІАНА: Ні! Тільки не фахівець, тільки не гуманіст, який вірить у свій обов’язок! Навіть якщо проституція нам огидна, не можна робити вигляду, буцімто її не існує.

Тільки Діана збирається запитати, хто та дівчина під неоновою вивіскою, як Родіка уриває її зауваженням:

РОДІКА: От бачите, вам це огидно!

ДІАНА: Про що ви?

РОДІКА: Про повій.

ДІАНА: Звісна річ, мені це не до вподоби! А вам хіба ні?

РОДІКА (хитає головою): А що я? Це ж моє життя. Звісно, що мені це не в кайф!

ДІАНА: Не має значення, у кайф мені довколишній світ чи не в кайф — я приймаю його таким, який він є, і засукаю рукави. Я не вірю в те, що людей можна змінити — ще менше в доцільність цих змін; ба гірше — я остерігаюсь політиканів, які претендують робити це: саме такі обертаються на диктаторів. Ні я, ні ви, мадам Ніколеску, не в змозі реформувати все людство! Однак ми можемо поліпшити закони, зробити їх менш лицемірними. Я пишу цей звіт лише для того, аби переконатися, що ваші права, ваше здоров’я і вашу гідність не зневажають.

РОДІКА: Що ж, тоді — бінго! Коли не боїтеся брудної роботи, то ви потрапили до потрібного місця!

Діана вказує на вродливу юнку — таку витончену, рафіновану, але з понуреним поглядом.

ДІАНА: Хто вона?

РОДІКА: Оця? Одна бідолаха!

ДІАНА: А більше?

РОДІКА (зневажливо): Її тут «інтелектуалкою» кличуть. Повія, яка годинами може читати напам’ять вірші! Уявляєте, як це корисно у нашій роботі?

ДІАНА: Давно не бачила такої вроди.

РОДІКА (похмуро): Справді? Ви думаєте, як і решта клієнтів!

ДІАНА: Яка ж вона сумна...

РОДІКА: І добре! Хоч щось від неї відштовхує...

ДІАНА (замислено): Представите нас?

РОДІКА (здивовано): «Представити»? (Знизує плечима.) Гей, Еліно! Ходи сюди. Ходи сюди, Еліно! Хутчіш!

Дівчина й оком не веде.

Родіка й Діана підходять до неї.

РОДІКА: Представляю тобі мадам Поммере, депутатку, вона про нас пише звіт, аби політики потім поліпшили нам життя. Привітайся з нею!

ЕЛІНА (байдуже): Доброго вечора, мадам.

ДІАНА: Доброго вечора.

Діана марно намагається спіймати погляд Еліни.

РОДІКА: Я сказала, що ти знаєшся на віршах. Стільки віршів знати напам’ять! А вивчила ти їх у Румунії.

Еліна стоїть з таким самим байдужим виглядом.

РОДІКА: Покажи їй!

ЕЛІНА: Я втомлена.

РОДІКА: Слухай, ти, мерзото, ану покажи швиденько, щоби вона розуміла, що в Румунії є і такі, як ти!

ЕЛІНА: Я живу не в Румунії.

РОДІКА: Ах ти ж тупа корово! Буде ж добре, якщо одна з нас покаже, що теж знається на культурі. Це лише допоможе справі.

ЕЛІНА: Я — стомлена!

РОДІКА: Яка ж ти вперта! (До Діани.) Вибачте їй, мадам. Коли вона тільки пішла до університету в Бухаресті вивчати літературу, якісь «добрі люди» запропонували їй взяти участь у програмі о-пер у Франції, пообіцявши, буцімто вона зможе вступити тут до університету, відкрити для себе Париж, книгарні, бібліотеки, театри... Та щойно вона спустилася з літака, її зґвалтували, побили, відібрали документи та виставили на тротуар. Класика!

ДІАНА (обурено): Треба скласти заяву!

Еліна ще нижче опускає голову. Родіка відповідає за неї:

РОДІКА: Як скласти заяву, коли в тебе немає документів? Коли ти — нелегал? Коли усвідомлюєш, що, коли про це дізнаються, то виконають погрози?

ДІАНА: Які погрози?

РОДІКА: Привезти до Франції її молодшу сестричку і також поставити на тротуар! Класика!

Еліна, почувши це, робить різкий рух, що виказує її пригнічений стан, та миттю опановує себе і абстрагується від дійсності.

Діані ця історія припадає до серця.

ДІАНА: Це просто жахливо! Я докладу всіх зусиль, аби вам допомогти! Мій звіт буде дуже красномовним, я донесу його до всіх, послідовно, крок за кроком, від комісії до комісії, він потрапить до кулуарів Національної асамб­леї — і я не заспокоюся, поки не примушу їх до реформи, до поліпшення!.. І повірте мені: це не хвастощі і не передвиборчі обіцянки!

РОДІКА: О, я вам вірю! Дякую, мадам!

ДІАНА (обернувшись до юнки): Я дуже співчуваю вам, Еліно, і хоча в цю мить це нічого не може змінити, знайте — я з вами!

Еліна ж ніби не чує її.

Діана не намагається достукатися до неї і збирається йти.

Та щойно вона робить кілька кроків, як Еліна спиняє її.

ЕЛІНА: Заждіть! Я прочитаю вам вірші.

РОДІКА (роздратовано): Еліно, уже не треба! Та й пізно вже для поезії!

Діана усміхається Еліні та схвильовано каже:

ДІАНА: Із задоволенням послухаю!

ЕЛІНА: Це вірш Шарля Бодлера. Я вивчила його вже тут.

Еліна, обернувшись обличчям до світла, починає декламувати.

ЕЛІНА:

Якщо ви стрінете в химерному убранні

Її — скрадається на вулиці безславній

Підбитим голубом, що гнеться від картань,

Підбори збиті тягне поміж калабань.

Не кидайте, панове, ні кляття, ні сміття

В лице нечистій нарум’яненій — не смійте:

Богиня Голодівка в зимні вечори

Звеліла підкидать спідницю догори.

Мандрьоха ця — то все моє багатство нині,

Коштовність, перла, і царівна, й герцогиня,

В її обіймах колисання пойняло,

І відживили руки серденько теплом.

І осяйна, чиста, неначе мадонна, Еліна дочитує вірші зі сльозами на очах.

Діана не відводить від неї схвильованих очей.