Тектоніка почуттів

7. У Діани

Рішар і Діана, кожен на окремій канапі, читають поруч.

Рішар, не в змозі зосередитися на газеті, замріяно усміхається і дивиться вдалину.

Діана це зауважує.

ДІАНА: Що таке?

РІШАР: Нічого.

ДІАНА: Слухай, там, угорі, немає нічого, чому можна було б так мило всміхатися!.. Ти можеш пояснити, що такого кумедного є в моїй стелі?

РІШАР: Я просто замислився...

ДІАНА: І про що, цікаво?

РІШАР (виправляє її): Про кого!

ДІАНА (піддається): Про кого?

РІШАР: А ти як гадаєш?

Діана хмурніє й мовчить. Це забавляє Рішара. Він провокує її, наспівуючи ім’я тієї, про кого він мріє:

РІШАР: Еліна...

ДІАНА: Ах, Еліна!.. Знову Еліна... (Спантеличено.) Зізнаюся, що не знаю, яке зі слів обрати: «ще Еліна» чи «вже Еліна». Вважаю, що ти зовсім здурів!

РІШАР: Та невже? Хіба ти ніколи раніше не бачила закоханих?

ДІАНА: Закоханих в іншу? Ні.

Пауза. Між ними можна помітити жорстоку тонку гру, що полягає у дратуванні партнера і вивідуванні його істинних почуттів.

ДІАНА: То саме це й відбувається?

РІШАР: Я не знаю.

Він підводиться, та від болю на мить зупиняється, хапається за комод, аби не впасти.

ДІАНА: Досі болить спина?

РІШАР: І так, і ні. Залежно від дня.

Він мацає поясницю, глибоко вдихає і виструнчується.

Діана із розумінням посміхається. Рішар, прагнучи спекатися незручної теми, жартує:

РІШАР: Ми такі несправедливі з нашим нещасним тілом! Коли воно вправно працює, ми б хоч раз його похвалили! Помічаємо ж ми його, тільки коли занедужаємо, а сердимося на тіло тоді, коли йому болить.

Діана стривожено киває головою і веде далі стриманим тоном:

ДІАНА: Ти бачився з Еліною?

РІШАР: Її мати — ота зміюка — відмовляється від моїх подарунків і зачиняє переді мною двері!

ДІАНА: Що ж, не дивно — вона дуже горда.

РІШАР: Недоречна гордість!

ДІАНА (двозначно): А де гордість буде доречна? Ти знаєш такі місця? (Пауза.) То ти вже не бачишся з Еліною?

РІШАР (просяявши з радощів): Чому ж, бачуся!

ДІАНА: Невже?

РІШАР: Ми бачимося потай. Вона приходить до мене у парк. І ми разом гуляємо.

ДІАНА (дещо глузливо): Романтика...

РІШАР: Я відчуваю, що вона мене кохає! Або що вже готова покохати мене! Однак...

ДІАНА (безжально насолоджується кожним його словом): Однак усе це не йде далі звичайних прогулянок...

РІШАР (підтримує її жарт): ...і обміну віршами! Мюссе, Верлен, Бодлер — я більше не можу! (Підсовується до Діани.) Що мені робити, скажи?

ДІАНА (ошелешено): Я правильно зрозуміла: ти питаєш у мене пораду?

РІШАР: Діано, друг ти мені чи ні?

ДІАНА: Звісно ж, я друг...

РІШАР: Хіба не ти хотіла, щоб ми залишилися друзями?

ДІАНА: Що ж, ти хотів пораду? Дай їй спокій.

РІШАР: Чому?

Він підходить, розраховуючи на ревнощі, емоційну реакцію з її боку.

ДІАНА (відсувається): Еліна й Родіка — мої подруги. Саме тому я даю таку пораду.

РІШАР: Що, перепрошую?!

ДІАНА (твердіше й голосніше): Мені не хотілося б, аби Еліна погодилася на зв’язок з тобою. Я надто добре знаю тебе: Рішаре — кохання тебе з’їдає, ти здатен на великі звершення заради кохання, однак зазвичай робиш ниці вчинки.

Атмосфера напружується.

Рішар сідає обличчям до Діани і спантеличено дивиться на неї. Таке враження, ніби дуелянти готуються до поє­динку.

РІШАР: Стримання — таку ти пораду даєш?

ДІАНА: Стримання — саме таке я раджу!

РІШАР (глухо): Обережніше, Діано, ти надто швидко рухаєшся вбік монастиря: тепер ти вклоняєшся перед честю! Не забувай, що ти ще молода вродлива жінка, що попереду багато прекрасних років, упродовж яких можна зробити безліч дивовижних дурниць! Ти турбуєш мене. Справа у нашому розлученні?

ДІАНА: Хтозна!

РІШАР: Чи це таке змагання між нами? Кому вдасться швидше налагодити своє життя після розлучення? Хто стане тим невдячним, який швидко забуде, а хто буде вірним спогадам і не забуде ніколи? Хто з нас — ти чи я — стане невтішним вдівцем чи вдовою? Зрештою, хто із нас ліпший?

ДІАНА: Боюся, що відповідь на ці запитання я знаю.

Він агресивно сміється.

РІШАР: Звісно, це ти, еге ж?

Вона з дуже серйозним виглядом відповідає:

ДІАНА: Ні. Це ти.

РІШАР (здивований): Я?!

ДІАНА: Авжеж, це ти. (Підходить до нього.) Твої бажання мають дуже просту, дитячу, егоїстичну основу — якщо одним словом, то вони здорові. Ти не приховуєш нічого: ні хитрощі, ні збочення. Прагнеш лише одного — ще більшої насолоди...

РІШАР: Тимчасом як ти...

ДІАНА (люто): Я? А що я? Ніхто не знає, на що здатна я.

Він із захватом дивиться на неї. Якусь мить вони мовчать. Потім він закидає голову й регоче.

РІШАР: Яка актриса! Геніальна гра! Я майже повірив...

Вона також починає сміятися.

ДІАНА: Справді?

Напруження спадає.

РІШАР: А тепер будьмо серйозні, повернімося до Еліни. Що мені робити?

ДІАНА: Забути її. Забути обох.

РІШАР (явно стомившись від постійної неоднозначності слів): Ти це зараз заради них кажеш чи заради себе?

ДІАНА: Ні, заради тебе! Ти лише марнуєш час. Злидні й нещастя підняли цих панійок на такий рівень відчуття чеснот, що тобі їх не досягнути.

РІШАР: А я думаю, що досягну!

Діана, не тямлячи себе, схоплюється.

ДІАНА: Навіть не думай про це, Рішаре!

РІШАР: А от і ні! Мені вдасться! Я переконаний, що подобаюсь їй! Вона буде моєю!

ДІАНА: Навіть не мрій!

РІШАР: О, ти мене ще не знаєш!

ДІАНА: Я тебе надто добре знаю...

РІШАР: Коли вже я прагну жінку, то отримую її!

Між ними западає незручна тиша.