Тектоніка почуттів

15. На вулиці

Родіка міряє кроками тротуар, не відводячи погляду від дверей.

Зненацька з розкішного особняка виходить Рішар, натягаючи на ходу пальто. Щойно переступивши поріг, він помічає Родіку, яка чекає на нього на сходах.

Зауваживши її, Рішар зупиняється.

РІШАР: Та як ви тільки посміли?!

РОДІКА: Ви мене зневажаєте? Правильно! Я також — якби зі мною вчинили так, як вчинили з вами — хотіла би придушити негідників!

РІШАР: Бач, ви мене розумієте!

Та коли він хоче пройти, вона заступає йому шлях.

РОДІКА: Мушу про дещо вас повідомити. Щось дуже важливе.

Він знаком наказує їй відійти.

РІШАР: До побачення.

РОДІКА: Будь ласка! Це важливо для вас — не для мене.

РІШАР: До побачення!

РОДІКА: Господи, невже ви не розумієте, що коли вже я наважилася звернутися до вас, то на це є справді вагома причина! Я ж не мазохістка якась!

РІШАР (скептично): Ну, при вашому фасі...

РОДІКА: Так, я повія, не заперечую! Так, я брехала вам з першого ж дня! Однак у мене є вибачення: мене про це попросили!

РІШАР: Я про це знаю. Бувайте!

Вона кидається до нього, відчайдушно намагаючись втримати.

РОДІКА (кричить): Є у вас рак? Так чи ні?

РІШАР: Перепрошую?!

РОДІКА: Рак у вас є?

Рішар спантеличений.

РІШАР: Начебто ні.

Родіка, скориставшись щирим подивом Рішара, квапливо веде далі:

РОДІКА: Слухайте! Еліна погодилася на цю комедію лише коли мадам Поммере переконала нас у тому, що вам залишається жити кілька місяців. Еліна мала подарувати вам кілька тижнів щастя. І вона так старанно поставилася до цього, що закохалась у вас!

РІШАР: Це щось змінює?

РОДІКА: Усе!

РІШАР: Ні, нічого це не міняє. Вона брехуха!

РОДІКА: Але тоді це не мало жодного значення! Ви ж нібито мали померти. Нас у цьому переконала мадам Пом­мере. Саме через це ми не відчували за собою провини.

РІШАР: Навіщо ви це мені кажете? І чому це кажете ви, а не Еліна?

РОДІКА: Бо вона поклялася мовчати. Вважає, що ліпше ви будете зневажати її і далі, аніж дізнаєтеся про свою хворобу.

РІШАР: Але я не хворий!

РОДІКА: Ви впевнений?

РІШАР: Звісно!

РОДІКА: Я так і думала: ви здоровий.

РІШАР: Та ясна ж річ! (Раптом його осяває здогад.) Ну, принаймні, я так думаю... сподіваюся на це... бо я...

Він стривожено зупиняється і белькоче, мацаючи спину, яка досі болить.

РІШАР: Я не хворий. Принаймні... не аж так хворий...

РОДІКА: Саме це я і бачила: ви не помрете...

РІШАР: Я не... що?! Не помру?!

Тривога Рішара така заразлива, що Родіка вимушена повернутися назад.

РОДІКА: Хіба кілька місяців тому вас не оглядали?

РІШАР: Так, оглядали. Однак результати були негативні... раку не виявили.

РОДІКА: Чому ж тоді у вас болить спина?

РІШАР: Фантомні болі. Сколіоз, на який я страждаю ще з дитячих років. Нічого страшного.

РОДІКА (не переконана, але вдає, ніби він її переконав): Що ж, у такому випадку...

У Рішара раптом стається напад паніки.

РІШАР: Мені сказали б про це!

РОДІКА: Вони не зобов’язані.

РІШАР: Зобов’язані. Мені сказали б... Хтось обов’язково сказав би... Лікарі... Або Діана... Хіба можна про таке брехати?

РОДІКА (скептично): Та невже!

Рішар хапається за поперек.

РІШАР: Узагалі мені ліпше... (повторює це, намагаючись переконати себе) мені ліпше... я не хворий... мені ліпше...

Та насправді він аж спітнів від страху.