Тектоніка почуттів

18. Ритуальна зала

Передпокій ритуальної зали.

Кілька безладно розставлених стільців.

Посередині сусіднього приміщення можна помітити тіло небіжчика. Через двері долинають дух ладану та солодкаві звуки органа.

Десь далеко й ледь чутно лунають дзвони церкви, знаменуючи похорон.

З’являється Родіка. Вона вся у чорному, дуже неприродна, почувається незручно. Не наважуючись увійти до ритуальної зали, вона зупиняється на порозі і стривожено роззирається.

Далі заходить Рішар, його обличчя виказує глибоке і щире горе.

Зауваживши зажуреного Рішара, Родіка кидається до нього і, не в силах стримати почуттів, хапає за руки.

Рішар вдячно приймає цей жест — так, ніби вони справді дуже близькі люди. Родіка плескає його по плечу, сторожко роззираючись довкола.

РОДІКА: Щось тоскно мені!

Рішар тепло дивиться на неї. Родіка підборіддям вказує на сусіднє приміщення.

РОДІКА: Вона там. Хочете побачити її?

РІШАР: Я не наважуюсь. Ще не можу...

РОДІКА: Сподіваюся, вона відійшла без страждань.

РІШАР (сердито): Ненавиджу ці дурниці, які можна почути на похоронах! «Відійшла без страждань»! О, так, то й ліпше! Але ж відійшла! А якщо вона і страждала, то чи страждатимемо ми через це дужче?

Родіка, зніяковівши, не знаходиться з відповіддю.

Тим часом заходить захекана Еліна.

ЕЛІНА: Мені не вдавалося припаркувати авто! Я дуже запізнилася?

РІШАР: Люба, пообіцяй, що завжди запізнюватимешся... зі смертю.

Вони цілуються.

Із сусіднього приміщення виходить Діана. Вона бліда, на обличчі біль. Тримається гідно, але помітно, що докладає до цього чималих зусиль. Подібна до великого лебедя — мовчазна, неквапна, — вона вражає.

Помітивши Рішара, Діана на мить зупиняється.

Рішар спершу хоче висловити їй співчуття, та відмовляється від цієї думки.

Вони дивляться одне на одного.

Тоді Рішар, схопившись, нахиляється до Еліни й Родіки.

РІШАР: Ходіть до зали, я підійду згодом!

ЕЛІНА: Я майже не знала її...

РОДІКА: Я прийшла тільки щоби підтримати вас із Еліною, я...

РІШАР (ніжно): Ходіть. Будь ласка.

Родіка й Еліна розуміють, що мають залишити Рішара наодинці з Діаною, і тихо виходять.

Рішар і Діана спочатку мовчки переглядаються.

РІШАР: Як почуваєшся?

ДІАНА: Дуже бракує мами, та зрештою звикну до цього.

РІШАР: Я її дуже любив...

ДІАНА: Ти її завоював. Вона тебе просто обожнювала. Усі ці роки уявляла, що ти приходиш заради неї, що гарно вбираєшся тільки для неї... Сама ж вона точно чепурилася заради тебе — кокетувала, хотіла бути чарівною, подобатися тобі... Робила все те, чого не робила я.

Вона замовкає, засмучена.

РІШАР: А тепер скажи правду: як ти почуваєшся?

ДІАНА: Добре. Добре, як ніколи.

Рішар, скривившись, показує, що не вірить. Діана це бачить і усміхається.

ДІАНА: А ви з дружиною хотіли би бачити мене знищеною?

РІШАР (сконфужено): Чого ти...

ДІАНА: Звичайно.

РІШАР: Та ні...

ДІАНА: Так, так! Діана зробила нам стільки зла — хай тепер платить за це. Правда ж? Хто не хапався за дитячу думку, буцімто справедливість існує? Справедливість, вплетена у канву світу, який одного дня розірве ланцюги, покарає негідників і винагородить усіх достойників!

Вона регоче. Рішар дивиться на неї із подивом.

ДІАНА: Хто добрий? Хто поганий? Та немає ні добрих, ні поганих, є лише погані й добрі вчинки, а поміж ними метушаться люди.

РІШАР (марно намагаючись її заспокоїти): Слухай, Діано...

ДІАНА: Мені кортіло покарати тебе за те, що залишив мене — і я помстилася! Що в результаті? Ти щасливий. Еліна щаслива.

Вона знесилено сідає на стілець.

Зворушений Рішар сідає поруч.

РІШАР: Це тектоніка почуттів.

ДІАНА: Прошу?

РІШАР: Тектоніка. Одного вечора ми говорили про це, пам’ятаєш? Почуття зміщуються, як плити, з яких складається земна кора. Коли вони рухаються, континенти труться одне об одного, спричинюючи цунамі, виверження вулканів і землетрусів... Саме це ми нині й переживаємо.

ДІАНА: Своєю пихою, своєю квапливістю я зрушила плити і спричинила катастрофу.

РІШАР (бере її за руку): Ось так. Усе скінчилося. Тепер можна жити спокійно.

ДІАНА: Ні, Рішаре, плити нібито заклякли на поверхні, але причина їх зіткнень досі існує — це полум’я, що піднімається із глибин, радіоактивне проміння, невпинне горіння... (Роздратовано.) Навіть якби я відмовилася від емоцій, усе одно відчувала б це. Адже в мене є серце...

Далі вона таким тоном продовжувати не наважується і різко відкидає голову назад.

ДІАНА: Я тебе не кохала.

РІШАР: Ти — що?

ДІАНА: Не кохала тебе. Або ж кохала недостатньо сильно. Насправді я постійно нібито змагалася з тобою. (Після паузи.) Рішаре, я діяла, як чоловік — певно, тому, що не хотіла перетворитися на жінку-дівчинку на кшталт власної матері; а може, мені бракувало батька; а може, у професійному житті я постійно мусила конкурувати з чоловіками. Хтозна... Та чоловіків треба любити, а не перемагати. Авжеж, моя кар’єра — суцільні перемоги, однак у особистому житті... (Зболено.) Еліну ти любиш, як не любив нікого іншого, ти отримав справжню, щиру дружину. Чому? Бо до кохання не можна дістатися, оминувши приниження. Я принизила вас обох — тебе, її... Через мене ви були осоромлені, кожному з вас довелося знову дряпатися нагору — а нагорі ви зрозуміли, що вже не можете жити одне без одного... І вам дозволили кохати.

Вона зітхає із ностальгією.

ДІАНА: А я — калічна, нездатна на почуття, бо нічого в цьому не тямлю...

РІШАР: Помиляєшся. Ти ж зуміла любити маму.

ДІАНА: Маму? Жінку-дівчинку, жінку-пташку, цілковиту протилежність усього того, що я ціную в житті...

РІШАР: І все ж ти любила її, навіть якщо часом вона була до тебе несправедлива...

ДІАНА: ...навіть коли закидала мені те, що я не народилася хлопчиком. (Зі сльозами на очах.) Мамо, моє єдине кохання, єдине справжнє кохання... глибоке, безтямне кохання...

Помітивши її тремтіння, Рішар кладе руку їй на плече. Діана опускається щокою на його долоню.

ДІАНА: Хотіла б я спробувати з тобою...

РІШАР: Що, перепрошую?

ДІАНА: Подарувати тобі таку любов. Глибоку, безтямну...

РІШАР (збентежено): Діано, я ж уже пояснював тобі — час не повернеш назад.

ДІАНА: А я не про це кажу.

РІШАР (так само): І Еліну я не залишу.

ДІАНА: Я не про це кажу.

РІШАР: Ми їдемо. Житимемо за кордоном.

ДІАНА: Мені це відомо. Я не про це кажу.

РІШАР: Ми з тобою, напевно, вже не побачимося ніколи.

ДІАНА: Мені це відомо. Я не про це кажу.

Рішар здивований.

РІШАР: А про що?

ДІАНА: Просто кажу, що хочу і далі кохати тебе. Чи радше почати любити тебе по-справжньому.

РІШАР: І що це по-твоєму означає?

ДІАНА: Я хочу, щоб ти був щасливий.

Вони певний час мовчать.

Знічений Рішар ніяк не добере слів.

ДІАНА: Ти щасливий з Еліною?

РІШАР: Так.

ДІАНА: Тоді я також щаслива.

Повертається Еліна. Вона не приховує подиву, побачивши, як Рішар і Діана сидять дружно поруч.

ЕЛІНА: Рішаре, усе гаразд?

РІШАР: Усе гаразд.

ЕЛІНА: Ти... йдеш?

Стривожена Еліна квапить його залишити свою суперницю.

Діана спокійно дивиться на Рішара, показуючи, що вона його відпускає.

ДІАНА: Іди. Іди!

Легким рухом вона ніби повертає його дружині. Чи вона грає величну сцену прощання, сподіваючись залишити за собою вигідну роль? Чи вона справді щира?

Збентежений Рішар іде до зали.

Останньої миті, перш ніж зникнути, він обертається і зворушено, голосом, який тремтить, мовить:

РІШАР: Я кохаю тебе, Діано.

ДІАНА: І я кохаю тебе, Рішаре.

РІШАР: Нарешті?

ДІАНА: Нарешті...