Тектоніка почуттів

Щодо «тектоніки»

Поети, стикаючись із почуттями, нерідко вдаються до географії: вони хочуть чи то за щось зачепитися, чи то, навпаки, загубитися. Так, після Античності, коли вони називали річки «Забуттям» і шукали едемський сад, у XVII столітті поети накреслили карту Країни Ніжності — план, за яким кожен галантний кавалер міг дізнатися, де шукати свою даму серця в Краю Кохання, що омивається хвилями небезпечного і каламутного Моря Пристрастей.

Нині географія зазнала змін; заграючи радше з історією, аніж із описом краєвиду, вона теперішнє пояснює минулим, а непорушне — рухом, і висловлює припущення, що під ілюзорною твердю никають рушійні сили. На думку німецького науковця Альфреда Веґенера, явище «тектоніки плит» (іншими словами — дрейфу континентів) найліпше змальовує геологічні структури і наслідки їхніх зсувів. Тверді плити, з яких складається поверхня Землі, рухаються, пересуваються під дією мантії астеносфери; саме ці рухи породжують рельєф, моря, землетруси, виверження вулканів, цунамі тощо.

Ця теорія здається мені чудовою метафорою нашої суб’єктивності. Станові, в якому перебувають наші почуття нині, загрожує потужний двигун — несвідома, пластична, рухлива психіка, що постійно змінюється. Варто якомусь одному почуттю трошечки зрушити з місця — і під ударом опиняється все, запускається процес змін — і катастрофи неминучі.

Ідилічній карті Країни Ніжності, складеній мадемуазель де Скюдері, де можна поплавати річкою Прихильності, спершу скупавшись у джерелі Поваги, а потім навідавшись до селища Любовної записки, я волію шалену тектоніку почуттів — рухливу, динамічну, що завжди загрожує нещасним випадком, де правила й лад не існують, де будь-який спокій є лише видимим, де життя без упину будує й руйнує.

Е.-Е. Ш.