Требізон. Перший семестр

Розділ дев’ятий

Вихід журналу

Ребекка вийшла на майданчик. Сонце сідало, а хокейна гра на шкільному полі завершувалася. Пташки щебетали. Перед нею відкрився вид на Будинок Паркінсон — велику будівлю у вікторіанському стилі, де мешкав старший шостий курс. Вона сховалася за деревом і продовжила спостерігати.

Ішбель Андерсон поспішала, запізнюючись на п’ять хвилин, зі своєю папкою під пахвою. Вона увійшла в сад Будинку Паркінсон крізь бокові ворота, пройшовши далі, натиснула на дзвоник. За декілька хвилин двері відчинили та хтось впустив її.

Ребекка вийшла зі свого укриття. Її есе доставили редактору шкільного журналу. Вона бачила це на власні очі. Це все було правдою! Вона поспішила геть, адже якщо Тіш побачить, як Ребекка витріщається на Будинок Паркінсон, то вважатиме, що дівчинка напевне божевільна.

«Двадцять хвилин до какао! — подумала Ребекка, біжучи в піднесеному настрої. Вітер розвіював її волосся. — Побіжу на пляж подивитися на хвилі».

У своєму кабінеті Елізабет Екстон ходила сюди-туди. Це була величезна кімната з довгим столом із червоного дерева біля вікна. Вона була не тільки кабінетом Елізабет, але й редакцією журналу «Требізон». Чотири стільці стояли навколо столу, заваленого купами аркушів і художніх робіт. Тут проходитимуть збори редакційного комітету сьогодні ввечері. Редакторові завжди автоматично виділяли цей гарний кабінет. Минулого року він належав Мері Грін, яка зараз починала кар’єру в національній газеті.

Мері Грін не виходила з голови Елізабет Екстон. Вона знала, що Мері вдалося почати працювати там саме через посаду редактора в журналі «Требізон». Елізабет мала такі самі амбіції. І хоча Фредді Екстон мав у світі торгівлі багато зв’язків, у газетах і журналах їх було замало. Тобто в тій сфері, до якої Елізабет відчайдушно хотіла потрапити після закінчення школи.

Елізабет запевнили, що вона навряд чи потрапить до університету, тому вирішила присвятити всі свої таланти редагуванню шкільного журналу. Дівчина була впевнена, що коли їй вдасться випустити три номери відомого журналу, то це справить враження на майбутнього роботодавця. Перший номер, на відзнаку золотого ювілею, має бути найкращий з-поміж усіх.

Елізабет не сумнівалася в тому, що все йде правильно. Те, що вона збиралася вкласти в цей номер, було сміливо й амбіційно — люди будуть глибоко вражені! Зустріч із редакційним комітетом сьогодні ввечері видалася нервовою: особливо через Одрі. Довіряти їй було важко. Проблема в тому, що вона сама хотіла бути редактором. Спочатку Елізабет бачила, що її тріумф витікає крізь пальці, а вся важка робота, що вона зробила на канікулах, йде в нікуди. Але врешті-решт вона виграла цю битву! Елізабет змусила членів комітету пристати на її слово, чим повністю перебрала їх на свій бік. Емма була чудовим союзником.

Зараз Елізабет могла закластися, що номер журналу «Требізон» цього семестру затьмарить все, що було до цього. І тоді всі зусилля Мері Грін здаватимуться нудними та приземленими. Ця думка тішила її.

Єдине, у чому Мері Грін мала перевагу, це те, через що Елізабет швендяла кімнатою. Вона боролася зі своєю совістю. За давньою традицією, на останній сторінці журналу «Требізон» мав розміщуватися матеріал особисто від редактора. Це могла бути проза, поезія, малюнок — будь-що, до чого редактор мав талант. Особливим матеріалом Мері завжди були кросворди з відповідями, написані віршами. Вони отримали величезне визнання. Елізабет не була спроможною до подібного.

Остання сторінка журналу все ще була чиста, проте що більше вона про це міркувала, то більше розуміла, що існує тільки один спосіб вирішити проблему. Однак це означало піти проти своєї совісті, а Елізабет цього не любила.

— Хто це? — запитала вона підскакуючи, коли хтось постукав у двері.

— Ішбель Андерсон.

— Заходь.

Елізабет байдуже на секунду подивилася, як Тіш заходила зі своєю папкою. Навіщо молодша прийшла до неї?

— У цій папці матеріали від Джуніпера, — сказала Тіш. — Хочеш подивитися? — нетерпляче запитала вона. — Я зібрала все швидко через те, що ти сказала...

— Просто поклади папку на стіл, — відрізала Елізабет. — Я дуже зайнята. Матеріали перегляну пізніше.

Розчарована, Тіш поклала папку на стіл, а Елізабет навіть не звернула уваги.

— Дякую, Ішбель!

Виходячи з кімнати, Тіш додала:

— Матеріали справді гарні цього року.

— Так-так, — відчужено сказала Елізабет. — Я впевнена, що так і є. Гарна робота.

Коли Тіш пішла, Елізабст підійшла до довгого столу з червоного дерева. Вона взяла папку та безсило поклала її назад.

— Матеріали з Будинку, — мовила вона. — Додаткові проблеми.

Елізабет схрестила вказівний палець з великим, підійшла до портативної друкарської машинки на столі збоку, сіла та вставила аркуш паперу.

«Час зробити оголошення, — подумала вона. — Зовсім про нього забула. Така заклопотана».

Вона уважно надрукувала повідомлення, щоб представити на Асамблеї наступного дня.

Сидячи на піщаних дюнах, Ребекка дивилася на хвилі, що розбивалися о берег пляжу Требізон. Безкрає море відбивало червоний колір сонця, яке сідало, а самотній рибальський човен гойдався на хвилях темним силуетом. Ребекка почувалася щасливою та спокійною. Нарешті вона могла написати батькам, бо мала справді гарну новину для них. Але не сьогодні: вже майже час для какао. Завтра. Між тим, вона склала лист у голові.

Міс Велбек прочитала повідомлення Елізабет на Асамблеї вранці в четвер.

— Усі матеріали для журналу «Требізон» повинні бути здані Елізабет Екстон на цих вихідних, — оголосила директриса. — Вони підуть до друку наступного тижня, на два тижні раніше, тому що вперше в нас буде кілька кольорових сторінок з нагоди золотого ювілею видання.

Ребекка могла зрозуміти зі стогонів та шепоту, що деякі відповідальні за добирання матеріалів не будуть готові здати їх вчасно. Вона спіймала погляд Тіш. Та посміхалася та показувала пальцем угору. Елізабет напевно дала це оголошення нещодавно. «Як розумно з боку Тіш, — подумала Ребекка, — з’ясувати це заздалегідь. Хоч би Будинок Джуніпер був представлений у журналі!» Представлений нею — Ребеккою Мейсон! Вона досі раділа від цієї думки.

— Це не все, — сказала міс Велбек і продовжила читати: — «Журнал цього семестру матиме особливу ціну — два фунти двадцять п’ять центів. Усі примірники мають бути замовлені заздалегідь. Вони можуть бути надіслані родичам і друзям. Форми для замовлення вже доступні в шкільного секретаря. Вони повинні бути заповнені та здані до кінця місяця». — Міс Велбек підняла очі від друкованого аркуша та додала коментар від себе: — Пам’ятайте, що ви можете заплатити за свої примірники з кишенькових грошей. Якщо ви замовляєте більше екземплярів, ніж можете сплатити, то повинні написати батькам і запитати їх дозволу заздалегідь, адже вони отримуватимуть рахунки!

Приглушений сміх прокотився залою, та міс Велбек перейшла до розгляду інших оголошень.

Ребекка навряд чи зрозуміла з них щось. Вона робила швидкі підрахунки. Її батьки зараз перебували в Саудівській Аравії. Вона мала декілька бланків повітряної пошти в тумбочці біля ліжка. Якщо вона напише їм під час вечері та встигне надіслати сьогодні, вони зможуть отримати лист і відповісти повітряною поштою до кінця місяця.

Ребекка хотіла, щоб журнал надіслали принаймні десятьом людям. Не тільки її батькам, але й улюбленим дядькам і тіткам; обидві її бабусі забажають мати по екземпляру, а також її подруги в Лондоні — Клер й Аманда. Це така честь — потрапити на шпальти журналу «Требізон»! У неї в голові вже був укладений цілий список людей, які пишатимуться нею та захочуть зберегти видання. Але всі ці екземпляри коштуватимуть її батькові цілого статку!

Через секунду міркувань вона вирішила попросити батька заплатити лише за чотири журнали — його з мамою, двох бабусь та один для двоюрідної тітки Іві, яка напевно не зможе собі його купити. Дядьку Біллу, Клер, Аманді й іншим вона напише сама, де попросить надіслати гроші, якщо вони захочуть придбати журнал. Добре, що проблему вирішено.

Ребекка написала лист під час вечері, заповнила форми повітряної пошти та кинула їх у шкільну поштову скриню у вестибюлі старої будівлі. Вона спробувала уявити обличчя своїх батьків, коли вони отримають і прочитають її лист. На мить вона відчула біль, сумуючи за ними.

Вона написала інші листи того самого вечора, щойно закінчила виконувати домашнє завдання з французької. У листі до Клер й Аманди вона благала їх розповісти новини. Натомість сама розповіла їм про Требізон та — в іронічних тонах — про катастрофічну Деббі Рікард.

Ребекка ні на хвилину не пожалкувала про розставання з Деббі, незважаючи на те, що іншої кращої подруги не було, аби ходити з нею Требізоном. Вона намагатиметься робити все якнайкраще та брати від життя в своїй новій школі все. А там, можливо, й подруга з’явиться.

Наступні тижні були іноді трохи самотні, але одна річ їх трохи скрасила. Її послуги знадобилися в зв’язку з появою газети «Джуніпер».

Випускати видання Будинку вирішили один раз на тиждень, обрали редакційний комітет з трьох учасників у складі Тіш Андерсон і Мари Леонодіс з другого курсу та Сюзанни Скелхорн з першого курсу. Мара та Сюзанна були асистентками редактора: збирали замітки та інші матеріали від дівчат їхніх курсів. А Тіш виконувала обов’язки головного редактора: викладала дві сторінки, а потім друкувала трафарети. Газету вирішили випускати на одному копіювальному папері з обох боків. Це дасть змогу знизити вартість до п’яти пені.

Усі погодились, що краще випускати щось дешеве та просте один раз на тиждень, сповнене свіжих новин, ніж щось більш амбіційне, але що зможе виходити лише раз на місяць.

Хвилювання в Будинку Джуніпер з приводу того, що перший номер уже підготували, було заразливе. Матеріали надходили постійно, дещо з них виявлялося цілковитою нісенітницею. Неділю вирішили зробити днем друкування газети, тому що Тіш мала час на те, щоб друкувати трафарети та пускати їх через копіювальний апарат увечері. Газета мала продаватися вранці щопонеділка.

Увечері в неділю, останнього дня перед виданням, Тіш сиділа та пила какао разом зі Сью Мардох у кімнаті відпочинку.

— У нас є багато новин, — сказала вона. — Наприклад, що Джосс анонсує створення хокейної команди для тих, хто молодший за чотирнадцять. Це головна подія. У нас також є стаття про ті чотири роботи, що ми надіслали до «Требізону» цього семестру. Це трохи несвіжа новина, але все ще є люди, які не знають про це. Також з’явилася одна першокурсниця з цікавою історією...

Вона втомлено замовкла.

— Але в чому тоді проблема? — запитала Сью.

— У нас немає того, що вони називають якісним матеріалом: вікторини, кросворди — що завгодно на кшталт цього.

У цю мить двері відчинилися. Ребекка та Селлі Елфінстоун увійшли до кімнати відпочинку з какао та печивом.

— Візьми моє печиво, Ребекко, — із сумом запропонувала Ельф. — Я тільки гладшаю від нього. Це нечесно! Тобто ось подивись на себе. Ти їси як слон, але худюща.

— Я все це спалюю, — сказала Ребекка, беручи печиво. — Ти спалюєш свою їжу повільно, Ельф, то й усе. Тобі б заздрили всі твої друзі, якщо б ти жила в кам’яному столітті, коли було мало їжі. Вони справді заздрили людям, у яких була ефективна система, як у тебе, що могла б створювати енергію буквально з нічого.

Селлі похнюпилася, а погляд Тіш загорівся.

— Гей, Ребекко, а це цікаво! — мовила вона. — Знаєш ще якісь цікаві факти на кшталт цього?

— Вона знає багато, — хихикнула Сью, знаючи зі свого досвіду сидіння разом із Ребеккою в класі. — Вона завжди їх випалює. Ребекко, розкажи Тіш про лишай і чисте повітря. Гей, я знаю, про що ти думаєш, Тіш!

— Що відбувається? — з посмішкою спитала Ребекка. Це правда, що її мозок накопичував нешаблонну інформацію. Батько часто дражнив її з цього приводу. — Збираєшся написати книгу?

— Ні, ти збираєшся! — сказала Тіш. — Проте не книгу. Постійну рубрику для газети «Джуніпер» під назвою «Чи знаєте ви?.. Від Ребекки Мейсон». М-м-м? Серйозно. Я щойно подумала про це. Як тобі?

— Добре! — сказала Ребекка, намагаючись приховати, як їй було приємно.

— Гаразд. Тоді напиши три цікаві факти для мене до завтрашнього вечора. Що дивніші, то краще. Наш перший номер піде до друку завтра ввечері, якщо ти не знала.

Так Ребекка стала постійним джерелом інформації для газети «Джуніпер». Вона іноді допомагала копіювати вечорами в неділю, а також була однією з групи дівчат, які розповсюджували примірники школою, по п’ять пені за кожен.

Газета мала успіх. Навіть міс Морган, відповідальна за Будинок, оцінила її та допомагала продавати два десятки екземплярів щотижня в кімнаті для персоналу. Це було чудово!

Але для Ребекки найважливішою наступні два тижні стала пошта. Їй надійшов довгий лист від батьків із Саудівської Аравії, насичений їхніми новинами та радістю з приводу того, що вона відзначилась у школі «Требізон». Вони надзвичайно пишалися тим, що її есе з’явиться в шкільному журналі. Батько попросив її замовити вісім екземплярів замість чотирьох, як пропонувала вона.

Листи від її бабусі Джоан, дядька Білла та дядька Девіда були чудові. Вони всі хотіли мати журнал і надіслали поштові перекази із зайвими коштами. І Клер, і Аманда надіслали суперлисти, які вони поклали до одного конверта, та попросили її замовити ще один екземпляр для містера Іудфеллоу, директора її попередньої школи в Лондоні. Ребекка дуже хвилювалася, відлічуючи дні до канікул. Видання журналу «Требізон» на честь золотого ювілею, на який усі так чекали, мали привести до школи з друкарні під час канікул. Ребекка проводила канікули в Глостерширі в бабусі, а журнали мають привезти до школи якраз до її повернення.

Протягом цілих канікул у бабусі вона мала солодке відчуття очікування.

— Ти впевнена, що твій батько заплатив за мій екземпляр? — запитала бабуся з тривогою. — Я могла б заплатити за нього й сама, ти знаєш, Беккі. Я точно не хочу, щоб ти платила за нього зі своїх кишенькових грошей.

— Не переймайся, бабусю, — засміялася Ребекка. — Тато замовив і заплатив за все. Я тільки сподіваюсь, що журнал прийде з друкарні вчасно, і я зможу взяти його з собою. А твій примірник прийде поштою через декілька днів просто зі школи.

Пізніше, читаючи три перші надруковані номери газети «Джуніпер», бабуся запитала:

— А чому ти не в хокейній команді, дівчинко моя?

Ребекку здивувало, що питання завдало їй болю.

— Я... я просто не там, — мовила вона.

Ребекка з прикрістю згадала свої амбіції на початку семестру. Зараз вона полюбила хокей і знала, що грає досить непогано, хоча її позбавили шансу пограти на передніх позиціях. У команді вистачало гарних нападників.

Вона дуже заздрила дівчатам, які були в команді «Молодші за 14», їздили на мікроавтобусах вечорами в неділю грати проти інших шкіл. Дівчинка все ще не знала, що гра, до якої їй пропонували приєднатися першого тижня в Требізоні, була фактично відбором. І все з вини Джосс Вайнінг, яка помилково гадала, що Ребекку це не цікавить.

— Не можна брати участь у всьому в такій школі, як «Требізон», бабусю, — сказала Ребекка. Вона посміхнулася. — Вистачить того, що я працюю над шкільною газетою, а це вже щось, чи не так?

Але Ребекка помилялася.

Вона дізналася про жахливі новини, щойно повернулася до школи після канікул. Запізнившись через погану дорогу з Глостерширу, дівчина пішла одразу до гуртожитку зі своїм джинсовим рюкзаком, щоб розпакувати речі, які брала з собою на канікули.

Тіш чекала її там, тримаючи в руках примірник журналу. Він тільки-но прибув із друкарні та мав чудову золоту обкладинку. Ребекка не бачила нічого, крім нього. Навіть обличчя Тіш, біле від гніву.